Долина Гнівного потоку

РОЗДІЛ 1

Коли Біл Лік доїздив до Нового Тондерна, сонце стояло на вечірньому прузі. Позаду лишилася майже безмежна прерія. Трава, що подекуди сягала людині по груди, уже пожовкла й поруділа, а місцями аж вилягла. Холодний осінній вітер шурхотів, виспівував у стеблах, пахло землею і сухим зіллям. Мерехтливе кружало сонця висіло над самим обрієм; ось його проміння з останньої сили пробилося крізь хмари, і степ заблис, запалахкотів, як море червоного золота.

Біл Лік не зважав на довколишній чар і спокій; суворе, бурхливе життя, яке він провадив, зробило його байдужим до краси природи.

Обабіч широкого, збитого копитами шляху з’явилися перші дерев’яні хатки. Ліворуч у долині здіймалися, повиті вечірньою млою, високі, могутні гори. Біл Лік допитливим оком позирнув на них з-під крислатого капелюха. Він хотів добутися на той бік кряжу, тож мусив поспішати. Там, у долині пасинків закону, серед своїх товаришів, таких самих шибайголів, як він, Біл Лік міг безпечно перезимувати. Вони завжди збиралися восени серед тих урвищ, і ніяка влада не годна була їх там досягти. Біл хотів завтра ж таки податися в гори, поки почнуться бурі й сніговиці, бо тоді вже, либонь, буде запізно.

Він ступою поминув першу хату й випростався в сідлі. Тут, у Міссурі, ніщо йому не загрожувало, ніхто його не знав, хоч ім’я його і в цьому штаті будило пострах. Кожен із тутешніх шерифів миттю схопився б на ноги й скочив на коня, якби дістав звістку, що в його окрузі з’явився Біл Лік. Для розбійників і авантурників наставали чимраз гірші часи. Закон набирав усе більшої сили. Тільки в рідко залюднених місцевостях, серед широких прерій, у глухих лісах і диких гірських ущелинах панувало ще право кулака.

Селище Новий Тондерн — мешканці гордо величали його містом — налічувало яких десятків п’ять чи шість дерев’яних будинків. Свого часу його заснував один швед, а згодом ще й відкрив там заїзд. Улітку господарі навколишніх ранчо гнали селищем на схід свою худобу на продаж. Через перевал у горах проходили торговці, шукачі золота, мисливці на бізонів, мандрівні ковбої, спекулянти землею та осадники, що хотіли десь заснувати ферму. Всіх вабив до себе багатий недосліджений край, дешева земля.

Біл Лік зіскочив додолу й випростав затерплі ноги. Сім годин поспіль він не злазив із сідла. І людина й коняка до такого звикли. На чоботях у Біла забряжчали срібні мексиканські остроги. Він дуже дбав про свою зовнішність, але тепер похвалитися йому було нічим. Поки він їхав, сіра пилюка товстим шаром укрила йому одяг, обличчя та жилаву шию; навіть ясно-зелена шовкова хустка на шиї втратила свій колір. На закуреному обличчі блищали, мов жарини, темні, меткі очі. В них світилося зухвальство. Не одна людина забрала з собою в могилу вигляд тих палахких жаринок як останнє враження з цього світу. Приятелі Біла віщували йому, що він теж помре не своєю смертю. Принаймні всі шерифи й порядні люди, тільки-но зачувши про Біла, ревно зичили йому такої смерті. Та Білові байдуже було, що йому пророкували й зичили.

Він припнув кобилу до конов’язі перед заїздом, швидко, але непомітно озирнувся, звично поправив широкого пояса з важким револьвером напохваті і піднявся дерев’яними східцями до дверей.

У шинку вже залягав присмерк, тільки біля вікон було ясніше: призахідне сонце кидало в них своє останнє червоне проміння. Там сиділо четверо чоловіків, схожих на розбишак, і пиячило. їхні голоси та гучний регіт чути було на цілий заїзд. Ніхто з них не звернув уваги на Біла.

Простуючи до прилавка, Біл скинув на них метким оком: напевне, гендлярі. Він став обережний, мов куниця. Гендлярі ж бо всюди бувають, багатьох людей запам’ятовують, багато що чують і переказують далі. І взагалі — то шорсткий народ, ні бога ні чорта не боїться.

Низенький, але кремезний господар з пласким обличчям і совиним носом стояв у самій сорочці за прилавком. Хтозна, що воно за людина, треба бути з ним обережним.

Біл привітався, торкнувшись пальцями крисів капелюха.

— У вас можна переночувати? — спитав він. — Завтра я їду далі.

— Можна, чужинцю, — кивнув господар і хряснув пальцями. — Але нагорі в комірчині, бо спальні вже обидві повні, — він кивнув головою на гендлярів.

— Мені байдуже, — сказав Біл. — Налийте чарку, хай я сполощу куряву з язика.

Господар швиденько налив високу пузату чарку. Біл сполоснув трунком рота, як дехто полоще кавою, і відчув на зубах дрібний пісок. Тоді ковтнув усе те і вдоволено відітхнув. Трунок був міцний, аж обпік горло. Біл любив усе міцне.

— Ще одну, господарю, в Міссурі така горілка рідко трапляється.

Кремезний чоловік забулькав сміхом:

— По неї до мене бозна-звідки приїздять. Особливо ж як хто звикне, а звикнути не штука. Чи може й ви…

— Може, — урвав мову йому Біл.

Він знав, що господареві кортіло щось випитати, і тим словом заткнув йому рота. Люди тут уміють слухати і деякі речі схоплюють з півслова. А скажеш їм навпростець — ще й образяться.

Господар мав добрий слух і миттю перейшов на інше:

— Моя стара покаже вам комірчину.

Він вийшов у двері коло мисника. Біл обернувся, сперся ліктями на край прилавка і скинув оком по кімнаті. Було вже так темно, що він не міг розгледіти в обличчя гостей біля вікон. Вони були в найкращому гуморі. Горілка з пляшок, що стояли порожні коло столу, перейшла вже до їхніх горлянок, збуривши їм кров і захмелівши голову. Коло бічної стіни Біл завважив ще двох гостей.

Вернувся господар і засвітив дві гасові лампи, що висіли на дротинах під закуреним сволоком. Лампи тихенько загойдалися, зачаділи й кинули жовтаве світло на неоковирні столи, стільці й лави та на обличчя людей.

Біл був задоволений: жодного з пияків він не знав, а на свою пам’ять він міг здатися. Тепер він побачив, що гості коло вікна були радше бандити, аніж гендлярі. Двох із них, високих і кістлявих, можна було здалека признати за техасців. До того ж їхнє походження чути було й з говірки. Вони тягли слова так повільно і з таким рипом, як віслюк воза.

Біл вийшов повз пияків надвір, поплескав по шиї кобилу, пообіцяв їй спочинок у стайні, тоді відв’язав від сідла загорнений у ковдру пакунок і вернувся до шинку. Там уже на нього чекала господиня, і вони разом пішли нагору. В комірчині стояло ліжко, ослінчик і стіл. Господиня поставила на нього свічку, і обоє знову спустилися вниз. Крім привітання, вони не перемовилися жодним словом.

Біл розсідлав кобилу, витер, завів до стайні, напоїв і насипав їй оброку. Тоді вичистив своє вбрання і вмився у відрі.

Нагорі в комірчині він сів на ліжко й замислився. Світла він не засвітив. У відчинене вікно лилося запашне холодне повітря, на темно-синьому нічному небі висів серпик місяця, немов ліхтар. З шинку долинав глухий гомін. Може, зійти вниз? Білові хотілося горілки, надто він її полюбляв. Власне, горілка була не останньою причиною, що він збився на слизьку стежку. Почалося з простого — він призвичаївся байдикувати та гуляти в карти, далі став красти худобу, а там — глянь — дійшло й до вбивства. Застрелив одного картяра. Відтак уже швидко покотився вниз. Той перший постріл у людину стався багато років тому. Ще й нині Біл пробував себе переконати, що він просто боронився. Тепер він уже був серед тих, хто стояв поза всяким законом.

Часом випадали такі години — і що далі, то частіше, — коли він не знаходив собі місця, проклинав своє життя і цей край, зневажав самого себе. Він нікому не показував свого розпачу, бо не мав приятелів, тільки поплічників. Рідна домівка в одному місті на Сході, на узбережжі, ввижалася йому раєм. Там усі гадали, що він загинув.

На сімнадцятому році життя Біл утік від своїх батьків-пуритан. Ще дитиною він ненавидів усякий примус, його вабила синя далечінь і вимріяні пригоди. Минуло вже чотирнадцять років, як він подався на Захід, і за цей час він не здобув нічого, крім лихої слави: його ім’я в кожного будило ляк. Він був дужий, як пантера, але сили стати господарем свого життя йому бракувало — воно завжди йшло йому криво. Глибоко в серці Біл плекав образ батьківського дому, вже збляклий і притьмарений. Коли його посідали тяжкі, болісні думки, коли душу ятрили якісь незбагненні жадання, тоді він шукав рятунку в єдиному — в горілці, але натомість у душу йому вселявся диявол. І щоразу все тонуло в якомусь непроглядному тумані. То була його лиха доля — так вважав він сам.

Біл нерішуче підвівся. Йому не хотілося йти вниз. Адже він був у небезпечному місці, і то сам-один. Та врешті віг притлумив застережливий голос, що озвався був у його серці. Треба ж попоїсти і подбати про харч на дорогу, бо в горах подорожувати тяжко. Він засвітив свічку, розібрав револьвера, почистив і змастив його, тоді спустився до шинку.

Там була вже зовсім інша картина. У Булвера, господаря заїзду, побільшало роботи. Світлиця була повна. У Новому Тендерні рідко траплялася якась розвага, і всі щовечора збиралися в шинку обмінятися скупими новинами; одні приходили, інші виходили. Булверів шинок був як довідкове бюро для тутешніх мешканців.

Біл став на порозі й роззирнувся, шукаючи вільного місця. Лиш декілька гостей скинули на нього оком. Повітря в шинку було задушливе, насичене тютюновим димом, запахом страв і пива. Біл спритно скрутив цигарку. Двері позад нього відчинилися, і з’явився один техасець. Його довгі ноги, взуті в чоботи, вже нетвердо трималися землі: він спіткнувся через поріг і, гойднувшись, повалився Білові на спину.

З несподіванки Біл поточився й випустив цигарку, але миттю обернувся і спокійно, з опущеними руками, став перед техасцем. Тієї миті Біл, здавалося, був цілком сумирний. Це була його велика перевага в таких випадках: він своїм виглядом вводив в оману супротивника. Очі в нього були примружені й тільки поблискували. Він їх широко розплющував аж тоді, як кидався на ворога.

Техасець був високий, мов смерека, на цілу голову вищий за Біла, а це щось та важило. Якусь мить вони стояли один проти одного.

Булвер, закусивши губу, скоса позирав на них з-за прилавка. Рука з пляшкою завмерла над чарками, тільки совиний його ніс нервово смикався. З свого багатого досвіду, здобутого за час шинкарювання тут, на Заході, Булвер знав, що звичайно буває з таких начебто незначних сутичок. Якби це були тутешні люди, він би втрутився й кількома словами помирив їх. Але зіткнулися чужинці, люди дикого норову.

Техасець ще хвилю погойдувався на ногах, поки знайшов рівновагу. Аж тепер він, мабуть, збагнув, що сталося. Він змахнув з лоба жовтого, як солома, чуба й підступив ще ближче до Біла. Той стояв наче вкопаний.

Булвер поволі поставив пляшку й глибоко відітхнув. По ньому видно було, що він напружено міркував, чи йому втрутитись, чи ні. Гості коло прилавка замовкли.

Нарешті техасець озвався до Біла, спроквола вимовляючи: слова:

— Перепрошую, чоловіче добрий, господар цієї кадильні продає такий трунок, що хоч від нього голова мені й не туманіє, та ноги стають як гумові. А я й без того на землі почуваюся не так певно, як у сідлі. Отже, не май гніву на мене, га?

Біл усміхнувся. Техасець йому сподобався. Той ухопив Біла під руку й потяг до прилавка. Булверові полегшало. Він довгими руками розсунув людей перед прилавком, щоб звільнити місце. Гачкуватий ніс його вже не смикався. Шинкар хутенько налив новим приятелям горілки.

Однак техасець не заспокоївся і потяг Біла до свого столу. Біл залюбки пішов з ним, бо відчув, що ці техасці чимось йому близькі.

Булвер дивився, як вони йшли межи ослонами до столу під вікном. Він налив собі півчарки горілки й випив одним духом, щоб пригасити неприємну млість, що піднялася була під грудьми. Ті гості біля столу — добрі розбишаки, але при біді з ними якось можна впоратися; зрештою, меблі в шинку дебелі, а лампи горять високо. Це той народ, що розраховується другого дня, як протверезиться. А от новий гість йому зовсім не сподобався — звинний, мов кіт, а як зиркне, то мов наскрізь тебе очима пронизує. Господар знав: такі з усякої нагоди хапаються за пістолет, а тоді маєш клопоту по самі вуха.

Булвер пережив тисяча вісімсот шістдесят дев’ятого року велику золоту лихоманку в пониззі Біггорн-Рівер і знав своїх людей. їх тоді налізло туди, мов сарани, наче всі зійшлись на побачення. Господи боже! Два роки тривало таке. Але ті часи давно минулися, таких знахідок, як на Біггорн-Рівер, напевне вдруге не трапиться, а по людях, що здобули собі в ті роки криваву славу, й слід давно запався. Коли ці двоє стояли один проти одного, Булвер немов побачив тодішніх своїх знайомих. Тієї хвилини Булвер ладен був усім гостям поставити по кухлю пива, аби тільки взнати ім’я чужинця. Хто б це міг бути? Він налив собі ще одну чарку, бо перша не помогла. Обслуговуючи далі своїх гостей, він не спускав з ока тих, що сиділи біля вікна. Добре, що хоч помічник шерифа був у шинку. Булвер непогано з ним ладнав.

Підійшовши до столу, Біл коротко привітався. Техасцеві товариші позирнули на нього каламутними очима й урвали розмову. Біл на мить пожалкував, що прийшов сюди: вони вже були такі п’яні, що тверезий серед них почувався кепсько. Та було пізно.

— Це наш новий приятель Біл, — відрекомендував його техасець і легенько штовхнув під ребра. Тоді притяг стільця і ткнув йому під коліна. Цим, на його думку, він зробив усе, що належало.

— Наш? — муркнув другий техасець. — Кого ти приволік до нашого столу, Гаю?

Біл приглянувся до нього і вмент здогадався, з ким має справу. Напевне, Берт. Відповідь Гая підтвердила його здогад.

— Будь джентльменом, Берте, коли я приводжу гостя до столу, — напучував Гай свого брата. — Чи ти хочеш мене образити?

Брат гикнув і примирливо махнув рукою. Булвер приніс чарку, і Берт власноручно налив новому гостеві горілки. Тим самим інцидент був вичерпаний.

Біл, що вже встиг випити з Гаєм по чарці коло прилавка, замовив у Булвера ще пляшку — хотів, щоб нові знайомі якнайшвидше прийняли його в своє коло.

Він багато чув за братів Берта і Гая Джілбертів, хоч ніколи не бачив їх. Вони були всім у тямку своїм розбишацтвом і жовтими, як солома, чупринами. Тепер Біл знав, що попав у товариство лицарів легкої поживи. Одного з компанії прозивали Кудланем; він, либонь, і не мав іншого наймення. Його чуприна була наче вирізана з ведмежого хутра.

Усім чотирьом уже язик плутався від горілки.

За добру годину Біл і собі наздогнав їх. І тоді напрочуд швидко настав кінець учті. Біл, хоч який був п’яний, а добре бачив, що Берт Джілберт тільки вдавав, ніби послухався брата. Він усе намагався зачепити Біла. Решта троє так упилися, що нічого не завважували. Зате Біл відчував, як закипає в ньому кров, і знав: ще трохи, ще якесь слово, і він посатаніє.

Довготелесий Берт саме хвалькувато розповідав якусь заплутану історійку. А оповідаючи, розгойдувався на стільці і раптом перекинувся назад на якогось гостя коло сусіднього столу. Той обурено відштовхнув його і вилаявся. Берт Джілберт, не довго думаючи, обернувся і ляснув супротивника навідліг в обличчя. Трапила коса на камінь! Супротивник зірвався на ноги і одним ударом збив розбишаку додолу. Все сталося швидко й несподівано.

Берт Джілберт хутенько підвівся і став на рівні ноги якраз перед Білом. З п’яного розуму йому все переплуталося: він побачив перед собою обличчя Біла, до якого з самого початку відчував неприязнь, і без жодного приводу, мов той бугай, кинувся на нього, нестямно вимахуючи руками на всі боки.

Біл щиро втішився. Він підскочив, спритно ухилився від удару й зацідив Бертові кулаком межи очі. Розлягся такий луск, наче хтось торохнув деревом об дерево. Біл тінню метнувся вбік і став спиною до стіни. Берт Джілберт повалився навзнак, перекинувши кілька стільців та ослонів.

Зчинився гармидер. Таки недарма Булвер підозрівав щось недобре. Гості навколо зірвалися на ноги, і між ними та п’ятьма розбишаками утворилося вільне місце. Гай Джілберт осклілими очима дивився на брата, що нерухомо лежав на підлозі. Він не міг зібрати докупи своїх думок і, мабуть, бачив коло стіни аж двох Білів. Його приятелі теж були п’яні як чіп.

Біл збагнув, що цих трьох можна вже не боятися. Він поправив пояса, пропхався крізь гурт цікавих і, не озираючись, рушив до прилавка. Його тонкі губи глузливо, зневажливо кривилися. Його знову посів диявол.

Гості відітхнули з полегкістю, тільки Булвер ще ні. Вій волів би, щоб замість техасця, якого саме підіймали з підлоги, лежав цей зайда.

Біл, мов переможець на рингу, простував до прилавка. Всі розступалися перед ним, як лисиці перед вовком.

— Налий чарку, — гостро звелів він Булверові, наче сам тут був господар.

Булвер наперед знав, що станеться. Раніше чи пізніше. А що він був не такий чоловік, аби довго розважати, то надумав відразу покласти всьому край. Та й помічник шерифа стояв уже в Біла за спиною.

— Більше не дам, — спокійно сказав Булвер.

Біл насторожився. Булвер ні на мить не спускав його з ока. Ситуація змінилася.

Помічник шерифа став поруч Біла.

— Отямтеся, чоловіче, — сказав він. — Булвер має слушність, так буде для вас краще. Коли…

— Твоє дзявоління мені ще гидотніше, ніж оте опудало за прилавком, — перебив його Біл і, ледь обернувшись, зміряв його поглядом з голови до ніг.

Булвер набрав повні груди повітря, трохи відступив убік і опинився позад Біла. Їх розділяв прилавок. Булвер порозумівся поглядом з помічником шерифа. Але той зробив дурницю: приязно поклав Білові руку на плече. Біл замахнувся. Одначе супротивник не був йолопом, до того ж Білові заважав прилавок. Помічник шерифа відхилився, і кулак тільки черкнув його по лобі. Далі все сталося за якусь секунду. Глянувши Білові у вічі, помічник схопився за револьвера. Проте схопився запізно. Булвер також забарився пірнути під прилавок.

Біл вистрілив помічникові в плече, аж того відкинуло назад. На постріл усі люди в шинку зірвалися на ноги. Ту мить Булвер ззаду безжально тріснув розлютованого напасника дубовою палицею по голові. Біл як стій звалився на підлогу.

— Ця мерзота іншої мови не розуміє, — сказав Булвер, заглядаючи на нього через прилавок.

Тоді кинувся допомагати пораненому помічникові шерифа.

Коли Біл Лік опритомнів, був вечір. Він лежав на дерев’яному ліжку в буцегарні. Крізь маленьке заґратоване віконце падало останнє сонячне проміння. Червоне світло, мов полум’я, танцювало на неструганих дошках підлоги і в нього перед очима. Біл тихо зітхнув, схопився за голову й намацав величезну ґулю. Тоді завважив праворуч перед собою грубі залізні штаби ґратованої перегородки. Він лежав у камері на дві особи, переділеній навпіл; сусідня клітка була порожня.

Повільно й неохоче Біл вернувся думками до недавніх подій. Нарешті згадав Булверів шинок. Скільки він лежав непритомний? Ет, хіба тепер не однаково! Тяжко пригнічений, він підпер голову рукою. Що ж, сам скочив у пастку. Видно, повінчає його горілка з катовою донькою. Може, навіть тут, у цьому містечку.

Біл сів на краю ліжка й роззирнувся навколо. Тіло затерпло і від кожного поруху боліло. Він згадав про мандрівку через гори, в яку лагодився. Що ж буде далі? Кепські його справи.

Він посидів так із півгодини й відчув, що до нього поволі вертається сила й думки в голові яснішають. Тим часом у камері почало сутеніти, а тоді враз стало зовсім темно.

Біл почув на ґанку за ґратами тверду ходу й побачив світло, що наближалося до нього. Якийсь чоловік із сивою бородою повісив ліхтаря на гак у стіні і, човгаючи, підійшов ближче.

— Ага, опритомнів уже, синку?

Біл пильно подивився йому в очі й нарешті спитав:

— Той чоловік помер?

Сивобородий похитав головою:

— Ти йому прострілив плече.

Біл полегшено відітхнув. Отже, не все ще втрачено.

— А чи довго я тут лежу?

— Двадцять чотири години. Той, кого Булвер полікує своєю палицею, швидше не встане. Добрі ліки, га? В тебе макітра, як у бика, хлопче, бо після тієї палиці лежать довше, — а один узагалі не прокинувся. Це було якраз два роки тому.

— Виходить, мені ще ш пощастило.

— А це як сказати. Чотири або й п’ять років тобі забезпечено. А ви, убивці, погано їх витримуєте. Коли не бачите гір і прерій перед собою та широкого неба вгорі, то потроху божеволієте, стаєте ще шаленіші, ніж на волі. Ви ладні крізь димар вилізти, аби тільки звільнитися. Ну й, звичайно, дістаєте кулю в спину. Так, мабуть, і з тобою буде, розбійнику.

Біл задумливо похилив голову, скоса позираючи на балакучого дідугана. Добра душа, бач, яке гарне майбутнє йому пророкує. Він задерикувато запитав:

— Чому ви взиваєте мене то вбивцею, то розбійником?

Старий підморгнув йому:

— Гм, це вже ми знаємо чому.

Білові стало моторошно, але він не показав того. Адже він сидить у пастці, і вони довго з ним не панькатимуться. Що їм відомо?

— Той чоловік перший схопився за зброю, — сказав він рішуче.

Старий махнув рукою.

— Він мав на те право як помічник шерифа.

— Я тут…

— Усе це ти розповіси завтра Бренкерові.

— А хто такий Бренкер?

— Ну, шериф.

Сивобородий пішов до дверей. Біл гукнув йому навздогінці:

— Агов! Принесіть мені щось попоїсти і хоч краплю віскі!

Старий знову підступив до ґрат.

— Ото невинне ягнятко, чого йому забаглося — віскі! А тоді знову зчиниш бучу…

— Це моє право. Я можу зажадати…

— Ось тут тепер наше право! — гостро перебив старий і поплескав по револьвері на поясі. — Мовчи вже, розбишако! Підстрелив одного з найкращих наших людей!

Біл зостався сам. Він сидів і думав. Дарма й пробувати виломитися крізь грати — але й не лишиться він так просто в їхньому сильці!

За якийсь час старий приніс йому їжу та кухоль води. Він не відповідав на жодне запитання й наче онімів. Біл наївся досхочу, укрився ковдрою і проспав до ранку.

Перед полуднем сивобородий прийшов ще з одним наглядачем, щоб одвести Біла до шерифа Бренкера. Біл ішов між ними начебто цілком байдуже. У вузькім коридорчику, що вів до шерифової канцелярії, він крадькома глянув у вікно. За ним простяглася заллята сонцем вулиця.

Бренкер, доволі-таки огрядний, проте жвавий чоловік, сидів коло столу. Він примружив очі й допитливо подивився на в’язня. Обидва наглядачі теж посідали. Всі троє були дуже впевнені. Звідси, та ще й серед білого дня, в’язень не міг утекти. Без коня та зброї він не відбіг би й на сто метрів.

— Я можу подбати, щоб ви на п’ять років зникли з прерій, — спокійно сказав Бренкер і відхилився на спинку стільця. — Все хутенько владнається, як я поставлю вас перед окружним суддею. Ясна річ, ви станете перед ним так чи інак. Але я спершу хотів би довідатися, хто ви. Як ваше ім’я?

— Джо Гігінз.

— Гм, — муркнув Бренкер і задумливо похитав круглою, мов гарбуз, головою. — А іншого наймення, себто прізвиська, ви не маєте?

— Чого б це я мав ще й прізвисько? — всміхнувся Біл. Він присунув стільця, сів перед столом і поклав ногу на ногу. — У вас немає пучки тютюну? — спокійно спитав він і озирнувся по кімнаті.

Шериф Бренкер не звернув уваги на його запитання.

— Може, ви тільки в Міссурі називаєтесь Джо Гігінзом, а в іншому штаті якось інакше?

— Це допит? — огризнувся Біл. — Мені вперше в житті доводиться таке терпіти.

Бренкер уперся бородою в розстебнутий комір, аж віддулося воло. В очах йому засвітилася злість.

— Таких пройд, як ти, у нас на Заході мало коли й з’являлося, — сказав він тихо, але грізно. — Одначе ми швидко тебе розлузаємо.

— Шерифе, — спокійно відповів Біл, — я протестую проти такого поводження.

Бренкер висунув шухляду — задля цього йому довелося трохи втягнути живота, — і поклав перед собою розряджену Білову зброю.

— Що означають ці п’ять карбів на револьвері, Гігінзе? — спитав він і знову ледь примружив очі.

— Певна річ, кожен карб — одного забитого, за тутешнім звичаєм, — просто відповів Біл.

Бренкер починав кипіти.

— І ви хотіли зробити тут у нас шостий карб? — процідив він крізь зуби.

— Чого б пак? — обурено заперечив Біл. — Я б тоді стріляв не в плече.

— Ви були такі п’яні, що…

— Анітрохи! — зухвало урвав Біл.

Наглядачі ззаду заворушилися на стільцях. Шериф насилу стримувався. Він вичікувально сказав:

— Але п’ятьох ви вже маєте на своєму сумлінні.

— Чоловіче! — просичав Біл, цього разу вже грізно. — Я не дозволю, щоб мені тут чортзна-що пришивали! Хто може це довести? — Раптом він заспокоївсь і засміявся, мов дитина. — Я купив зброю на Сході в одного тандитника. Карби там уже були, тому я й сквапився на неї — є чим похвалитися. Але тут, перед шерифом, я кажу правду й не хочу вдавати з себе шибайголову.

Шериф зірвався на ноги, і обличчя його аж потемніло з гніву.

— Гігінзе, попереджаю вас, годі дурня клеїти! Я вам не який шмаркач, я виріс у цьому краю!

— Ну, що виросли, то це вже перебільшення, — зауважив Біл співчутливо і також підвівся. Він був вищий за Бренкера на цілих дві голови.

Шериф на превелику силу опанував себе і почав ходити за столом туди й назад. Біл знову сів.

— Ну добре… Гігінзе, — озвався за хвилю шериф. — Ви станете перед суддею, але спочатку я маю дещо з’ясувати.

— Той чоловік, що я в нього вистрілив, перший схопився за зброю, — заявив Біл.

— Мій заступник мав на це право.

— Я вважав його за якогось волоцюгу, бо в нього не було значка.

— Його й так тут добре знають.

— А я нетутешній. Хіба я повинен чекати, доки він витягне револьвера й вистрілить? Я маю право бути меткішим, коли на мене нападають.

— Він навіть не витяг револьвера, Гігінзе. Може, тільки мав такий намір, але…

— Цього досить.

Бренкер здався:

— Ну годі. Хай суддя з’ясовує, що до чого. В кожному разі ви перші напали! А самі ви звідки?

То була для Біла найдражливіша тема. Коли його питали про походження, він не міг плести дурниць — однаково вони про все колись довідаються.

— Я приїхав із Канзасу, — відповів Біл і подумав про свої тамтешні подвиги.

Бренкер не встиг більше нічого запитати. Надворі почувся тупіт, двері відчинилися, і ввійшло двоє фермерів. Вони відразу збагнули, що тут відбувається.

— Що, Бренкере, піймали зубатого звіра? — спитав один, подаючи руку шерифові.

Той стенув плечима. Він не хотів, щоб фермери чекали на нього, — сам-бо їх викликав, — тому сказав наглядачам:

— Відведіть його назад. Завтра або післязавтра ми з ним інакше поговоримо.

Наглядачі взяли Біла всередину. Біл знав, що йому буде кепсько, якщо вони простежать його шлях з Канзасу аж сюди. Коли його знову посадять у камеру, то вже нічим не зарадиш. Він, як рись, стріляв очима навколо.

Коли вони дійшли до вікна в коридорі, Біл побачив коней фермерів, що приїхали до шерифа, і збагнув, що це його остання нагода. Далі все сталося за якісь секунди. Біл підставив ногу сивобородому й турнув його плечем. Другого луснув у потилицю, і той упав навзнак. Ту ж мить Біл сягнув по його зброю. Та йому не пощастило: коли наглядач упав, револьвер вислизнув йому з кобури й відлетів убік. Пізно! Сивобородий уже зіп’явся на ноги. Тоді Біл з усієї сили скочив плечем наперед у вікно. Рама тріснула, посипалося скло. Біл упав головою в піщаний грунт, але миттю схопився, скочив, як кіт, на довгоногого рудого коня, зірвав з припони й другого, пронизливо скрикнув і щодуху помчав вулицею. Другий кінь, схарапуджений тим криком, поскакав і собі куди очі бачать.

Сивобородий з револьвером у руці сопів, вихилившися з вікна. Він не міг стріляти. Біл по-індіянському зсунувся коневі на бік, заслоняючись ним від куль. Тоді старий вистрілив усі шість разів у повітря. Мешканці Нового Тондерна висипали з хат, збігаючись до канцелярії шерифа.

Біл щодуху мчав вулицею. Перед собою він бачив сонячну прерію, праворуч знову здіймалися високі гори. Він скерував коня туди і підострожив його. Іншої ради не було.

Через дві години, доїхавши до лісистого передгір’я, Біл озирнувся назад на рівнину й побачив своїх переслідувачів: вони миготіли на обрії маленькими чорними цятками. Рудий кінь пречудово мчав прерією, але в горах він сповільнив ходу. Біл, ласкаво примовляючи, поплескав коня по шиї і поїхав далі. Тепер йому лишилося тільки одне: втеча.

Ввечері копита загупали об твердий камінь, і Біл полегшено відітхнув. Тут переслідувачі вже не знайдуть його сліду. Він піднявся ще трохи вище, тоді звернув убік: не можна було дуже віддалятися від лісу, де була вода, паша для коня і їстівне коріння для нього самого.

Коли вже геть стемніло, він дав спочити собі й коневі. Змучений кінь ліг на бік. Ніч була холодна. Біл примостився під теплим боком у коня. Над ним здіймалося чорне небо з мерехтливими зорями. Стрімкі скелі в ущелині, здавалось, ладні були задавити людину й коня. Навколо панувала тиша.

Зненацька Біла аж морозом обсипало. Ну й чого ж вій досяг своєю втечею? Опинився в грізній скелястій пустелі, голіруч, без зброї і без харчу. І за ним десь гналися переслідувачі.