Долина Гнівного потоку

РОЗДІЛ 13

Вернувся Боєр мало не через три тижні. Ронні при в’їзді в долину теж спинив коня, як усі, хто вперше ступав на цю землю. За ними, над пустельною піщаною прерією, небо ще ясніло рожевими барвами, а долина тонула вже в сутінках.

— Оце й є наша арена? — спитав Ронні й потягнув носом повітря. — Шкода, що нічого вже не видно, достоту, наче в’їжджаєш до величезної печери.

Скелі обабіч зливалися з темно-сірим, беззоряним небом і в ту хвилю справді скидалися на велетенське склепіння.

— Непогане порівняння, — відповів Боєр, — але це чудова печера, Ронні. Ну, їдьмо вже. Мені кортить швидше довідатися, що там з моєю будою і чи Берт Джілберт не спився до кінця.

Вони рушили далі. Перед своїм бараком Боєр зліз з сідла й гукнув негра Арчі, щоб той забрав коней до стайні. Через півгодини ціла долина знала вже, що Боєр повернувся.

— Ну, Ронні, ось ти й коло мого палацу, — мовив Боєр, кидаючи негрові повіддя. — Злізай і заходь. Ми тільки заглянемо на мить до зали, тоді повечеряємо й ляжемо спати. Прошу.

Ронні зліз з коня.

— Я таки хочу спати, — буркнув він і випростав затерплі ноги. — Роздивлятися я буду завтра, але сьогодні зроблю ще один візит. Так належить.

Вони зайшли до барака. Арчі відвів коней за ріг, до стайні і швиденько вернувся по другу пару, ту, що везла вантаж. Чоловік, найнятий у Вест-Філді на дорогу, пішов до Боєра по платню.

У залі Кудлань штовхнув під ребра Берта Джілберта, що грав з трьома шукачами в карти.

— Глянь, шеф вернувся.

Берт Джілберт підвівся й пішов Боєрові назустріч.

— Ну? — спитав той.

— Усе гаразд, — буркнув Берт, пильно приглядаючись до Бобрового супутника. — Але добре, що ви вернулися.

— Чому, Берте?

— Так…

Боєр пустив рулетку, замкнену, доки його не було, і вийшов з Ронні.

— Хто той лобур із копицею на голові? — спитав Ронні в сінях.

Боєр тихо засміявся.

— Кудлань, із тих, що все роблять і ніколи не питають нащо. В деяких справах незамінна людина.

Вони були вже біля дверей, коли знадвору швидко ввійшов Арчі. Його чорне обличчя було незворушне, як завжди. Боєрові й на думку не спало, що той міг чути його останні слова. Вій негра просто не брав до уваги.

— Занеси вантаж, — наказав він, — а тоді приготуй вечерю.

Арчі, як завжди, працював мовчки і вправно. Він швидко впорався з роботою і спокійно подався до своєї комірчини, захаращеної мітлами, відрами, інструментом і всяким господарським мотлохом. В комірчині сидів Том. Він ледве вміщався серед того начиння. Останніми тижнями Том заприятелював з Арчі.

— Він привів із собою ще одного, — тихо сказав Арчі.

Хвилинку вони про щось шепотілися, тоді Арчі погасив світло, відсунув фіранку, відхилив вікно й виглянув надвір. Том насилу проліз у те вікно. Виходити сіньми він уже не зважувався. Берта Джілберта можна легко обдурити, він не знав, що Том належав до корктаунців. Але Боєр був небезпечний. Він з самого початку заборонив Арчі будь з кпи знатися і взагалі відповідати на питання. Проте Арчі був з тих людей, що хоч мало говорять, та все бачать і чують. Під чорною шкірою в його грудях билося чесне серце, і коли Том спробував заприятелювати з ним, Арчі зразу прихилився до нього.

Том непомітно вийшов на вулицю. В ту пору вона була майже порожня, і він вирішив зайти до Бренкера. Шериф сидів коло столу й читав газету місячної давності.

— Що, Томе? — спитав він. — Ти прийшов від Мура?

— Ні, шерифе, від Арчі.

Бренкер згорнув газету.

— Вернувся Боер і привіз із собою ще одного, якогось Ронні.

— А що воно за чоловік? Міський чи з прерії?

— Я не бачив. Арчі каже, що міський.

— А як вони один до одного звертаються?

— Як давні приятелі.

Том не мав про що довго розповідати, сказав ще тільки, що Арчі почув про Кудланя. Коли він пішов, Бренкер почав ходити з кутка в куток у своїй канцелярії. Багато що було для нього ясне як день. Адже Берт Джілберт і Кудлань давно вже злигалися з поплічниками Біллі. Одначе він не вважав їх за дуже небезпечних. Зненацька хтось постукав у двері.

— Прошу! — гукнув Бренкер.

До канцелярії зайшов Ронні. Він був самовпевнений, майже пихатий. Бренкер інстинктивно відчув у ньому ворога.

— Я новий банкір, — сказав прибулець. — Ронні. А оскільки ми сусіди, то я надумав зразу ж познайомитися з вами.

Він непроханий сів на стілець і зухвало усміхнувся Бренкерові. Той дивився на нього начебто байдуже, але пильно. В Ронні не було зброї.

— То ви Боєрів службовець?

— Так, але з великими повноваженнями.

— Гм. Отже, ви віддавна знаєте Боєра?

— Ні. — В цьому випадку Ронні волів збрехати. — Мене порекомендували йому.

— Що ж, беріться до роботи, — мовив Бренкер. — Я певен, що ви з Боєром добре поладнаєте. Сподіваюся, що й зі мною теж.

Ронні встав і, всміхаючись, подав Бренкерові руку. З нього трохи спав лоск. Шериф спершу хотів не добачити його руки, але потім вирішив не виказувати свого почуття. Навіть провів його до дверей. Тоді сів і задумався. Надто важкий тягар звалився на нього. З пограбуваннями банків, крадіжкою худоби, бійками, вбивствами тощо він давав собі раду. Знав, як до них братися. А тут сплівся якийсь дивний клубок. Бренкер почувався непевно. Щось на нього насувалося. Хіба шахрай, що допіру був у нього, не показав йому цього відверто своєю поведінкою?

Другого дня Ронні об’їхав долину. Він заводив розмову з шукачами про їхню роботу, про ціну на золото, про життя по той бік прерії. Цілі місяці відмежовані від усього світу в долині, люди були раді послухати звістку з широкого світу. Декого Ронні запросив на чарку ввечері у Доротеї. Одне слово, на всіх справив гарне враження.

Коло одного старого шукача, що працював на займанці з сином, він затримався трохи довше. Вони добували золото в скелі, в яку впиралася їхня займанка: на превелику силу одлупували з неї уламки, кололи, товкли їх у примітивній ступці, а тоді виполіскували золото.

Ронні дивився, як цаль за цалем вони вгризалися в гору, і хитав головою.

— Це ж мука, а не заробіток, — сказав він. — Вам хоч праця окупається?

Старий поклав кайло і витер з лоба піт. Тоді стомлено глянув на чужинця.

— А що робити? — запитав він. — У піску золота не більше, а поки його виполощеш, то теж добре намучишся! Вода дорога, все дороге. В камені хоч сподіваєшся на щось натрапити.

Ронні кивнув головою і пригостив шукачів куривом. Старий повів далі.

— Нам дісталась погана займанка, та й не тільки нам. У нашому ділі треба мати щастя. Розбагатіє лише той, хто натрапить на жилу. На зиму ми поїдемо звідси, а чи вернемося весною, хтозна. Багато восени поїде звідси ні з чим.

— То чому ви не продасте займанку? — невинно спитав Ронні.

Старий добродушно засміявся, подумавши, що перед ним нетямущий новачок.

— Хто ж купить погану займанку? Люди приходять сюди добувати золото, а не тратити. Ми всі — гола сірома, підхоплена течією, і якщо вже хтось тут і нашкрябає який гріш, то вкладе його в таке діло, що дасть йому зиск. Чи ви гадаєте, що мій сусіда, як йому трохи більше пощастило, візьме собі на шию ще й мою займанку?

Ронні похитав головою. Подумавши хвильку, він сказав:

— Я собі міркую інакше. Щоб добути золото до останнього зернятка, чого ви заступами й ночовками ніколи не зробите, треба поставити промивну машину. Але на одній займанці вона не окупиться. Машина коштує гроші, транспорт теж, та й воду треба помпувати…

— Ви, може, гендляр? — перебив старий.

— Ні, — відповів Ронні, — я банкір. І я подумав собі, що, либонь, міг би вам помогти. Якби чимало шукачів продало займанки, то, очевидно, машина окупилася б. Я спитаю свого шефа. — Ронні зміряв очима займанку. — Коли б вам дали п’ять тисяч доларів, га?

— П’ять тисяч — великі гроші, — задумливо мовив старий. — Ми ще навіть трьох не наполоскали.

— Візьмете п’ять, а зоставите двадцять п’ять, тату, — неприязно озвався син.

— А якщо зосталося тільки три? — відрубав Ронні. — Хто гарантує, що їх там двадцять п’ять?

— Отже, ви таки гендляр, — мовив старий.

— Може, стану тут гендлярем, — сказав Ронні.

Він поїхав, а батько з сином почали радитись.

— Може, ти й правду кажеш, — озвався старий, — але ми ніколи не добудемо двадцять п’ять тисяч, навіть якщо вони тут є. Тепер у нас заледве три. До зими дотягнемо до чотирьох. А якби ми взяли п’ять за займанку, то мали б вісім і більше не гнули б тут горба.

— Ви вважаєте, тату, що він хоче її купити?

— Думаю, що хоче. Видно, то спритний чоловічок. Я заправлю вісім тисяч. Треба тепер не проґавити, за перші займанки вони платитимуть добре, щоб зачепитися. Багато людей надумає спродуватись, і як усі гунуть, ціна впаде.

Ронні тим часом зупинився ще коло трьох копачів і завів ту саму розмову. Цих троє мали дві займанки і працювали разом, спорудивши простеньке механічне сито. Поки двоє копали, третій стояв і важелем ворушив сито. То була каторжна праця. Обличчя в чоловіків були чорні від куряви, по них дзюрком котився піт. Той, що стояв коло важеля, вже й сам був як машина. Він не зводив очей з рудих і червоних грудочок, що танцювали в ситі. Але золото серед них не поблискувало…

Пополудні на займанках всюди почалися палкі суперечки. У долині повіяло новим вітром. Можна було одним махом дістати гроші і до того ж покласти край цій скаженій роботі. Було над чим подумати. Одначе дехто, зметикувавши, чим воно пахне, крутив носом і зневажливо кривився: це були ті, що мали великий зиск. Вони могли собі кепкувати. Проте були й серед них такі, що потайки міркували, ми не залагодити наостанці ще одну вигідну справу, дарма що мали вже повні калитки.

Увечері Ронні з Боєром сиділи й жваво обговорювали свої справи. Все йшло добре, апетит їхній чимдалі розгорявся. Вже відіслано до міста перший звіт. Тепер вони чекали тільки на випробуваних, дужих помічників. Але це не означає, що доти вони сидітимуть склавши руки. Треба було багато що підготувати. За їхнім планом, Біл Лік із ватагою мав упасти долинянам як сніг на голову, а тоді за кілька тижнів усе треба було прибрати до рук.

Боєр звелів Арчі покликати Берта Джілберта й Кудланя, і Ронні пішов з ними до салону Доротеї. Він не збирався гратись у схованки, принаймні тут! Банкір почувався впевнено.

— Покажіть, хто тут грає першу скрипку, — сказав Ронні своїм проводарям, — а тоді вшивайтеся.

Коли він з Бертом Джілбертом, що теж був тепер на видноті, йшов залою, багато гостей уважно позирали йому вслід. Кудлань плентав за ними, як злий, кусючий собака. Ронні задоволено помітив, що люди коло столів перешіптуються і кивають на нього. Він пробув у Доротеї дві години, познайомився з багатьма копачами і поговорив з тими, кого здибав уже вдень.

У цей час Бренкер теж заглянув до Доротеї зі своїм помічником Ларрі. Перед тим вони обійшли вулицю й покрутилися між наметами. Це теж стало приводом до розмов, бо шукачі вперше бачили, щоб шериф робив обхід не сам. Бренкер хвилинку постояв з Доком коло прилавка, де Доротея важила золото.

— Скоро ми побачимо, що нам робити, — сказав Док.

— І ті теж, — відповів Бренкер.

Вони з півслова зрозуміли один одного. Док сперся на прилавок і дивився в залу.

— Вам буде важко першому завдати удару, шерифе. Це ваш великий мінус. Як на мене, той новий скидається на досвідченого палія. Та ще на такого, що в нього навіть пожежна команда під кулаком.

— Тільки не в цій долині, Доку.

Вони замовкли: до прилавка підійшов Жаба.

— О, я вже тебе кілька днів не бачив! — сказав Док. — Ти що на люди не виходиш?

Жаба таємниче підморгнув їм:

— Я вечорами надто стомлений. Доведеться вам якийсь час нудитися без мене — але тоді ми все надолужимо.

Він випив дві чарочки й пішов собі.

— Щось він замислив, тільки невідомо що, — усміхнувся Док. — Я його добре знаю.

Надійшли нові гості.

Пізно ввечері, коли Боєр зачинив уже свою гральну залу, в його кімнаті зібралися Ронні, Берт з Кудланем і троє колишніх поплічників Біллі. Арчі подавав горілку — зовні спокійний, байдужий. Нарешті Боєр відіслав його. Арчі ліг на ліжко й через годину почув, що вони скінчили нараду, бо Берт з Кудланем зайшли до своєї кімнати.

За тиждень Ронні скупив дванадцять займанок. Щоправда, в долині не зчинилось паніки, а все ж було неспокійно. Всі займанки Ронні лежали в горішній частині й не давали великого зиску. До найкращих, тих, що були нижче й по той бік струмка, він ще не добрався. Але подейкували, що він і там уже готує грунт.

Бренкер поговорив про це з Муром і Слейтером. Усі вони були однієї думки: у долині все гаразд тільки на перший погляд. За Ронні й Боєром, певне, стоять якісь впливові люди.

Бренкер навіть заспокоївся.

— Якщо вони так і далі діятимуть, то ми нічого їм не зможемо закинути, — сказав він. — Видно, вони збагнули, що кожна нечиста справа наткнеться тут на рішучий опір і неодмінно провалиться.

Справді, ніщо не порушувало спокою, відколи не стало Біллі. Мур, хоч і не дуже вірив у той спокій, врешті погодився з шерифом. Проте Гол Слейтер заперечив:

— А чого ж вони оточили себе п’ятьма розбишаками? Чому вони ночами сидять і шепчуться, як розповідає Арчі? Не даваймо себе приспати, то гієни з гієн.

Бренкер поїхав, а Гол із Семюелом пішли до великого намету й застали там веселе товариство. В наметі сиділи матуся Фінні з дочками, Слейтерів син Джо, Ед Фінні, Гай Джілберт, Маррі і ще кілька корктаунців, а також Джім із двома товаришами. Вони гомоніли, жартували й сміялися. Ні для кого вже не був секрет, що Гай Джілберт залицявся до Рут Фінні. Він з Маррі не вперше сьогодні гостювали тут. Навіть добуте золото носили сюди, щоб було в безпеці.

Тільки Джім сидів мовчазний та понурий і все пив чарку за чаркою. Останні дні товариші стурбовано приглядалися до нього. Такий був веселий хлопець і що зробилося? Він майже не показувався на своїй займанці. А як приходив туди, то здебільшого сидів коло сита й ночовок, невидющими очима дивлячись перед себе. Тоді знову цілими годинами невтомно працював, щоб увечері пропити добуті кілька грамів золота. Ковбоям було шкода Джіма: із займанкою йому не пощастило, а тепер утратив ще й дівчину, за якою так упадав. Але ж не можна впадати в розпуку — однаково Рут ніколи не подавала йому ніякої надії.

Джімова чарка була порожня. Він підвівся й знову сягнув по пляшку.

— А може, годі вже на сьогодні? — делікатно спитала матуся Фінні і злегенька притримала пляшку.

Джім завмер і глянув на неї каламутними очима. В погляді його не було злості, одначе він сказав:

— Я п’ю, скільки сам хочу.

— Але не в моїй господі, Джіме, — відповіла вона лагідно. — А цей намет — усе одно, що моя господа.

Розмова коло столу вщухла, запала прикра мовчанка. Тоді Джім випростався, обвів усіх очима, відкинув ногою стільця й мовчки вийшов з намету. Помалу розмова відновилася, одначе про Джіма ніхто не згадував.

Коли його товариші вернулися до свого намету, Джіма там не було.

— Де Джім? — спитали вони ковбоя, що теж жив разом з ними.

— Годину тому був тут і забрав своє сідло, — відповів той. — Знов ледве тримався на ногах.

Другого ранку Джо Слейтер розігнув спину й глянув на Джімову займанку.

— Хто там такий, тату? — спитав він.

Гол Слейтер спинився з ситом у руках і теж поглянув туди. Він здвигнув плечима й хотів сіяти далі, та враз передумав: неквапом поставив сито на землю, випростався і приклав долоню дашком до очей. Те, що він побачив, спантеличило його.

— Копай, Джо, я зараз вернуся, — сказав він. — Щось мені тут не подобається.

Джо помітив, як нахмурився батько, і знову глянув на займанку. Гол швидко підійшов до чужинця і за кілька кроків гукнув.

— Агов, що ви тут робите?

Той, напевне, давно вже помітив Гола, але не звертав на нього ніякої уваги. Тепер він повагом обернувся і, приязно всміхаючись, чекав, доки Гол підійде ще ближче.

— Ну? Я Гол Слейтер.

— Я так і думав. Я Ронні.

— А мені байдуже, хто ви такий.

Гол Слейтер був обурений зухвальством Ронні і ледве стримувався. А той усе всміхався.

— Чому ви так сердитесь, Голе Слейтере? — спитав він. — Ми ж бо тепер…

Гол Слейтер урвав йому мову:

— Я ще раз питаю вас, що ви шукаєте на Джімовій займанці? Він належить до нашого…

Тепер уже Ронні перебив мову Слейтерові:

— Що ви кажете? На Джімовій займанці? — він похитав головою поблажливо й співчутливо. — Я на своїй займанці, Слейтере, і те брутальне й гостре ваше запитання я мав би, власне, поставити вам. Але я не хочу сварки, Слейтере. І ніколи не хотів. То що ви бажаєте, дорогий сусіде?

Гол Слейтер кипів. Якусь мить він не годен був і слова вимовити. Потім видушив із себе:

— Докажіть мені.

Одначе він наперед знав уже, що програв. Ронні й далі був нестерпно люб’язний.

— О, задля святого спокою, прошу, читайте! — сказав він і подав Слейтерові згорнутий папірець.

Поки той читав, Ронні нахилився й почав пересипати між пальцями пісок, наче оцінюючи його. На Слейтера він уже не звертав ніякої уваги. У папірці було чорним по білому написано, що Джім продав свою займанку за сім тисяч доларів Боєрові і компанії. Займанка стільки не варта була, одначе Слейтер знав, що вони б дали й удвічі більше, якби тільки влізти до табору корктаунців. Гол довго дивився на купчу. До неї не можна було причепитися. А Ронні все пересипав пісок.

Нарешті Гол Слейтер, зціпивши зуби, віддав йому папірця. Ронні обережно взяв його двома пальцями і осміхнувся, витягнувши губи, наче смоктав цукерку.

Гол Слейтер сягнистою ходою подався на свою займанку, але не взявся до роботи, а осідлав коня й поїхав до Мура.

— Джім продав свою займанку, — роздратовано сказав він. — Я їду до Бренкера.

— Ну, й що ж ти зробиш? — спитав Мур.

— Мабуть, нічого, Семе. Але ми дістали дулю під ніс — маємо тепер злодія в хаті.

Мур знизав плечима. Розлючений Гол поїхав далі і дорогою трохи заспокоївся.

У таборі корктаунців звістку передавали з уст в уста. Спалахнули гарячі суперечки. Більшість вважали Джіма зрадником. Один корктаунець сказав:

— Отака дяка, що ми їх прийняли до себе.

Його почув хтось із ковбоїв і сердито спитав:

— Кого це “їх”? Хіба нас п’ятеро Джімів? І взагалі — наче ви нам щось подарували! Хіба цю землю не міг зайняти хто хотів, як і скрізь?

Сварку якось пригасили, але на душі лишився прикрий осад. А якийсь корктаунець висловив те, що було не в одного на думці:

— І взагалі, що Джім такого страшного зробив? Тут кожен може залагоджувати свої справи так, як йому до вподоби. Бо сам господар і своєї займанки, і свого золота.

Він хотів ще додати: “А Гол хай не пхає свого носа туди, де його ніхто не просить, бо ми тільки халепу з того матимем”. Але промовчав. Та потім не один пошепки казав те саме.

Гол Слейтер зліз з коня й зайшов до Бренкерової канцелярії.

— Я знаю, чого ти приїхав, — сказав йому назустріч шериф. — Він продав її ввечері у Доротеїному салоні, бувши п’яний як чіп. Тепер маєте в своїй громаді павука, ї він плете на вас павутину. Будь певен.

Гол сидів на стільці й махав капелюхом. Аж тут, у Бренкера, йому раптом здалося, що всі їхні заходи марні. Чого взагалі хвилюватися? Однаково нічого не зміниш. Та ось обличчя його знову посуворішало, і він сказав:

— Знаєш що, Бренкере? Я не хочу здаватися тим негідникам.

— Схоже на тебе, Голе. Я теж не хочу, але досі вони ще нічого негідного не вчинили.

Слейтер спалахнув.

— Ще вчинять, ми навіть нестямимось, коли. Я певен! І тоді буде пізно. Я знаю їх, Бренкере, то такі горлорізи, що розпорють тобі живота й сліду не залишать!

Бренкер почав ходити по кімнаті, як завжди, коли був схвильований. Слейтер висловив те, чого він сам побоювався. Але, може, Слейтер переборщив?

— З Бертом Джілбертом та його компанією ми впораємося, — сказав Бренкер.

Слейтер підвівся.

— Гарно ти мене втішаєш, — сказав він ущипливо. — Я хочу знати, що мене жде. Де тепер Джім? П’є?

Бренкер похитав головою.

— Лежить у Пастора в наметі. Може, як прочуняє, то порозумнішає, та ще як побалакає з Пастором. Найкраще було б, якби вони обидва поїхали звідси. Джімового коня я забрав до себе, він сьогодні вранці блукав навколо Доротеїного салону. Шкода хлопця.

Гол Слейтер поїхав до Пасторового нужденного намету і заглянув крізь дірку всередину. Обидва лежали й хропли, взуті, навіть з припнутими острогами.

Тоді він вернувся назад і мовчки взявся знову до роботи.

Джім з’явився пізно ввечері. Коли він у наметі привітався з товаришами, ніхто йому не відповів. Обличчя в ковбоїв були злі й похмурі. Джім сторожко глянув на них і глузливо сказав:

— Он як… Що ж, ви люди заможні. Кожен міняється, коли має золото.

Він підскочив до постелі, забрав своє вбоге майно і загорнув його в ковдру.

— Джіме, — сказав один ковбой, — сядь поговоримо. Але Джім був такий лютий, що нічого й слухати не хотів. Він завдав клунок на плече й вибіг з намету.

— Хай вона западеться вам, ця проклята долина! — крикнув він знадвору. — І йдіть ви під три чорти з своєю дружбою і своїм золотом! — Тоді підострожив коня і поскакав на темну вулицю.

Ковбої тільки головами похитали. Адже цього разу він був зовсім тверезий…

Відтепер Джім мешкав з Пастором і цілі дні просиджував у Доротеї.

Наступний день був незвичайний — він усім запав утямки. Багато людей потім запевняло, що саме тоді все й почалося. Далі в долині ніхто вже не мав спокою.

Бралося до полудня, коли люди завзято працювали. Небо затягли густі хмари, і спека трохи спала. В таборі корктаунців було не так весело, як завжди. Дехто вчора відверто казав, що якби добра ціна, то теж спродався б, аби швидше вибратися з цього пекла. Того золота, що вже здобуто, їм вистачить.

Семюел Мур сидів одинцем у своєму наметі, і йому також голова тріскала від невеселих думок. Він розбагатів, дуже розбагатів, нащо ж йому ще золото? Він і того, що є, не витратить. І, мабуть, ніколи не зможе покинути цього краю, хоч яка тут спека, хоч які небезпечні ці гори. Не зможе жити вже без пустелі, це його світ… Але тутешній гармидер йому теж осточортів. Він цілі місяці блукав у горах сам-самісінький, тільки з своєю Лізі, і йому було приємніше, аніж серед цих оскаженілих людей, що прагнуть багатства. А тепер ще й з Джімом скоїлася біда, гарний був хлопець, а зіп’ється на ніщо. Пастор уже зійшов на пси, та й не тільки він. І корктаунці стали не ті, що були, як приїхали сюди. Кожен думає тільки про себе і від усіх відгородився. На тих, хто має кращі займанки, дивляться заздрісним оком. Хоч таких небагато, бо долина не виправдала сподівань. Великих знахідок, що за одну мить зробили б шукача багатим, нікому не дісталося. А все ж Мур вважав, що золото десь має лежати цілим шаром. У горі? Воно, певне, з гір спливло в долину за тисячоліття. Спека, дощі, сніги, град, бурі розмелювали камінь і змивали його вниз…

Ці думки не покидали Мура навіть коло роботи. Він хотів поговорити з Джімом та деякими корктаунцями, що теж мали невеликий зиск. Хай до зими працюють на його займанці, а тоді кинуть усе або продадуть гендлярам. Боєр і компанія ще й після них мали б добру поживу.

Семюел Мур стояв, спершись на лопату, і дивився на поближні скелі. Метрів тридцять на них ще можна було зіп’ястись, де по камінню, а де по піску й глині, та й то не всюди; а далі вони майже прямовисною стіною здіймалися в небо, сірі й чорні.

Тієї миті глухий гуркіт струснув повітря, відбився тремтливою луною від скель і покотився долиною. Люди скрізь покидали заступи, відставили сита, повискакували з бараків і наметів. Вони озиралися, питали одне одного, що сталось, перегукувалися. Всюди стояв гомін — на вулиці, на займанках.

Мур побачив, як ліворуч, далеченько від нього, знялася хмара сірої куряви. Вона поволі й тяжко піднялася вгору по скелі і ліниво розпливлася латками серед каміння. Кілька чоловік уже побігло в той бік. Семюел рушив і собі за ними: однаково через ті кляті думки йому не дуже працювалося.

Бренкер із своїм рудим помічником теж вийшли з канцелярії і подалися в тому напрямку. А за який мент туди вже бігли всі, і долиною відразу покотилися найхимерніші чутки. Коли шукачі дісталися до місця вибуху, на якусь хвилину їм аж відібрало мову.

Це було на Жабиній займанці. Сам він скакав, як божевільний, серед наваленого каміння перед вирвою в скелі. І справді там блищало золото! Знову несподіванка, та ще й яка! Ті, що стояли ближче до вирви, аж поблідли. Тоді їм передалося Жабине шаленство, вони й собі застрибали, закричали, перебиваючи один одного.

Жаба показав їм, де лежить золото! Жаба, старий шукач, добувся до нього! Як завжди, щастя його не зрадило. Він не бабрався і не визбирував по зерниш, як вони, а нишком роздобув динаміт і висадив скелю. Тепер вона лежала перед ними, поколена на більше й менше каміння, а одна брила була з центнер завважки. І всюди мерехтіли тоненькі жилки: золото!

Чи це була жила? Чи тільки гніздовина? Чи відгалуження жили? Мур схвильовано поплескав Жабу по плечі й поздоровив його. Потім ступив до вирви завглибшки метрів зо два й оглянув її. Тут теж мерехтіли й полискували жилки, але вже дрібніші. Він обернувся до Жаби:

— По-моєму, гніздовина, га?

— Мабуть, так. Напевне гніздовина. Я теж роздивлявся. Але не якась там випадкова! Гора понадгризувана, гляньте, кожному видно, золото всюди є, а тут весь камінь, ним помережаний. Га-га-га, я висадив самородок!

Жаба аж засапався. Він усе вистрибував, обличчя йому сіпалося.

Шукачі роздивлялися на скелю, прилеглу до займанки. Жаба подовбав її в багатьох місцях і ось тут натрапив на цілий скарб. Вони заглядали в кожну заглибину.

— Чого ви там не бачили? — крикнув Жаба. — Ось сюди гляньте, сюди!

Він штурхнув ногою великий уламок кварцу, і шукачі тільки тепер придивилися до нього. Кілька чоловік узялися й перевернули важку брилу; з другого боку блищала велика, як людська голова завбільшки, жовта пляма — щире золото. Проти неї верхні жилки були просто дріб’язком. Оце то гніздовина!

Мур уважно оглянув брилу з усіх боків, навіть обстукав її.

— Ну що? — спитав Жаба.

— Гадаю, що тут кілограмів сім—десять золота, — сказав Мур.

— Якраз стільки, Семе, — погодився Жаба. Він повідштовхував копачів, що товпилися навколо. — Гайда звідси, голото, піскориї нещасні! Я працюватиму, хочу пересвідчитись, чи добре в Сема око! Увечері в Доротеї я вам скажу, скільки його там, а тоді три дні питимемо на мій рахунок!

Шукачі зареготали й розступилися. Він зараз же почав розтовкувати брилу, щоб визбирати з неї золото. Люди, сповнені нової сили й нових надій, теж розійшлися по своїх займанках. Серед тих, що приходили дивитися на Жабине золото, були й Боєр з Ронні.

Того ж таки дня пополудні більшість копачів почали довбати скелі. Весь порох у долині був протягом одної години розпроданий за скажену ціну. Шукачі намагались роздобути динаміту. Знайшлися такі, що вже поїхали по вибухівку в місто. Зчинялися суперечки й сварки. Шукачам, чиї займанки прилягали до скель, було добре. Але ті, що копали посеред долини, теж полізли на схили, заявивши, що то нічия земля. Доходило до лайки й навіть до бійки, тож Бренкерові та його помічникам було досить мороки.

Як він мав їх мирити? Займанка — це займанка, а гора — це гора. Вони запаколювали свої займанки, починаючи від схилів, отже, гора була нічия. Шукачі розділилися на два табори, власники займанок посеред долини були за Бренкера, а ті, що попід скелями, — проти нього. Бренкерові вже в голові стояв туман, такий густий, як та хмара куряви на Жабиній займанці, з якої все почалося.

Одні шукачі лазили по скелях і лупали їх, де хто бачив, а камінці й грудки котилися вниз, де інші шукачі теж добувалися до гори. Як їм було працювати під лавиною каміння й глини? А якщо ті нагорі почнуть ще й висаджувати скелі? І кому належатиме каміняччя, що посиплеться вниз на займанки?

Ціла долина хвилювалася, кипіла, все йшло шкереберть. Мало хто залишався спокійний, всі були роздратовані, чутки, одна химерніша за одну, повзли від намету до намету. Сусіди, що досі були добрі приятелі, лихим оком поглядали один на одного, бо той мав займанку під горою, а той у долині.

Увечері шукачі зібрались у Доротеї, щоб ушанувати Жабу як короля Долини Гнівного потоку. Док умовляв їх не зчиняти колотнечі, Бренкер зі своїми помічниками сидів напоготові в кутку. Гая Джілберта й Маррі не було в залі, із корктаунців також прийшло лише кілька чоловік. Жаба кинув Доротеї на вагу дві пригорщі самородків, і тоді почалося. Чоловік коло музичної скриньки теж дістав жменю зернят і взявся за корби, поплювавши на мозолясті долоні. Ото було свято!

Боєр і Ронні також крутилися серед натовпу. Доротея веліла безперервно доливати горілки— вже й чарок не вистачало. Вона знала, що робить. Через дві години Жаба вже тільки белькотів і нікого не впізнавав, інші теж були не тверезіші. Рулетку замкнули, а скоро почали витягати надвір перших гостей.

Жаба обіймав кожного, хто попадався йому під руку, й торочив одне:

— Дев’ять кілограмів, хлопче, дев’ять кілограмів за один раз!

Зразу після півночі Док попросив кінчати бенкет, а за півгодини обидві зали були вже порожні. Бренкер полегшено відітхнув. Гості, хто співаючи, а хто мовчки, попленталися до своїх наметів. Бренкер прикинув, що цього вечора в Доротеї побувала десь із третина долинян. Не тільки шукачі, а її торговці та усі інші, хто тут зачепився. Бренкер пішов спати, більше не думаючи про те, що буде найближчими тижнями і чим скінчаться суперечки за скелі. Він був надто стомлений.

Другого ранку не один шукач з важкою головою взявся до роботи. На Жабиній ділянці панувала тиша, він не показався і в полудень.

— Мабуть, хропе собі,— казали його сусіди. — Нащо йому тепер працювати?

Коло вирви лежали ще його кайла й молотки, а також купа нерозтовченого каміння.

Опівдні двоє шукачів пішли до його намету поглянути, що він робить. У наметі було порожньо і якось чудно — наче його покинуто. Ані ковдри на ліжку, ані казанка. І кінь десь дівся.

Вони перезирнулися, нічого не розуміючи. А коли обідали в їдальні, то знову завели мову про Жабу. Якийсь шукач почув їх і вигукнув:

— Хіба ви його й досі не знаєте? Напевне, лежить у Доротеї, і так буде щонайменше тиждень! Ввечері знов його побачите!

Та ввечері приятелі марно чекали на Жабу, і тоді вони почали його шукати.

— Де Жаба? — чулося скрізь. — Він обіцяв, що три дні напуватиме нас, то хай поїть! Чи вже пошкодував?

Де тільки його не шукали, та все марне. Розчаровані шукачі порозходились додому.

Вранці Док прийшов до шерифа. Вони привіталися, перемовились кількома словами про се й про те. Нарешті Бренкер спитав:

— Ну, що вас так рано привело до мене, Доку?

Док глянув йому в очі й тихо спитав:

— Де Жаба, шерифе?

Хвилину в кімнаті панувала мовчанка, обличчя їхні посуворішали.

— Ви вважаєте, Доку…

Шериф не доказав, губи його лишилися розтулені. Він тихо затарабанив пальцями по столі.

— Треба його знайти, шерифе.

Бренкер підвівся, зняв з гачка капелюха і пристебнув револьвера.

— Десь лежить, клятий п’яниця, і… — Бренкер прикусив губу й замовк.

— Я теж цього боюся, шерифе, а саме: що він так лежить, як ви оце подумали, — півголосом озвався Док.

Вони вийшли з канцелярії.

Бренкер і його помічники шукали Жабу до самого обіду. Табір почав непокоїтись. Де Жаба і де його золото?

Пообідавши, Бренкер заглянув до контори Ронні. Він був тут уперше, відколи Джонсон покинув її. У конторі він застав самого клерка.

— Шеф десь поїхав із Боєром, — відповів клерк на його запитання. — Я чув, ніби на ту займанку, де Жаба висадив скелю.

Бренкер наморщив лоба. Що їм треба? Це щось нове.

Приїхавши з Ларрі на займанку, Бренкер побачив Боєра, Ронні і Берта Джілберта коло вирви. Вони всі троє були на конях. Бренкер привітався, торкнувшись пальцями капелюха. Вони повернули коней і поставали навпроти нього.

— Я, звичайно, не можу вас не пустити на цю займанку, але мені трохи дивно, — озвався Бренкер. — Ви теж шукаєте Жабу?

Вони зверхньо засміялися, всі троє, і не відповіли. Ронні відкашлявся й примружив очі. А ті двоє, видно, чекали, що він скаже.

— Мені треба дещо запитати вас, — звернувся Бренкер до Ронні. — Ви купили в Жаби те золото, що він добув у вирві?

— Золота, звісно, не купив, шерифе, тільки займанку, — відповів той.

— Що? — перепитав Бренкер і весь напружився.

— Займанку, хіба не чуєте? — Ронні говорив холодно й неприязно.

Бренкера мов жаром хто обсипав. Ті троє сиділи в сідлах, як статуї, обличчя в них були такі глузливі та байдужі, що аж кортіло затопити в них кулаком. Берт Джілберт, видно, вгадав його думки, бо похилив голову й сторожко поглядав на нього спідлоба.

— Можна подивитися на купчу? — хрипко спитав Бренкер.

Він ледь зблід, на лобі йому виступив рясний піт.

— Прошу, — мовив Ронні й простягнув йому папірця. — Врешті ви службова особа.

Бренкерові стало млосно, вся кров відлинула йому з лиця.

— Вам погано, шерифе? — співчутливо спитав Ронні.

Боєр зухвало усміхнувся. Він не приховував глуму.

— Краще злізьте з сідла, а то ще впадете, — люб’язно й зичливо порадив Ронні. — Боюся, що ви давно вже хворі, шерифе, га?

Бренкерове обличчя посіріло, стало, мов кам’яне. Він мовчки взяв папірця й почав читати. Там було написано, що займанку продано Боєрові й компанії за двадцять п’ять тисяч доларів. Підписали купчу Ронні і Жаба тією самою рукою, тільки біля прізвища Жаби стояли три хрестики.

— Де Жаба? — тихо, уривчасто спитав Бренкер.

— Ви вважаєте, що всіх, хто продасть мені займанку, в кишені ношу? — обурився Ронні. — Яке мені діло, де він? Певне, вже в прерії. Поїхав, мабуть, потай, бо з такою купою грошей і золота не дуже безпечно мандрувати, як ви гадаєте? Бандитів у вашій окрузі не бракує, шерифе, ви це знаєте не гірше за мене.

Бренкер так стиснув коня острогами, що той мало не став дибки. Він і досі був сірий на виду.

— Я не визнаю цю купчу за дійсну, аж поки не спитаю самого Жабу, поки не побачу його, — сказав він глухо і витер з чола піт. Він уже трохи опанував себе.

— Як собі хочете, — незворушно відповів Ронні. — Нашу фірму це не обходить. Шукайте собі свого Жабу й тягніть сюди. Хотів би тільки звернути вашу увагу на те, що ви перевищуєте свої повноваження. Ви можете щонайбільше з незрозумілих мені причин опротестувати купчу. Ну, й звеліти, щоб купча була передана на розгляд у суді. Будь ласка, це ваше право, шерифе. А тепер віддайте мені цей цінний документ.

Бренкер знехотя подав йому папірця й сказав:

— Я хотів би мати з нього копію.

— Прошу, я зроблю копію, але без трьох хрестиків, шерифе. — Ронні глузливо засміявся.

Бренкер нічого більше не сказав — повернув коня і разом з помічником неквапом поїхав геть. Він відчував у себе на потилиці їхні глузливі погляди. Ларрі не озивався жодним словом.

Бренкер заїхав до Доротеї і попросив її покликати ще й Дока.

— Ви не знаєте, Жаба вмів писати? — спитав він їх.

Док здвигнув плечима, Доротея похитала головою. Мабуть, ніхто не міг відповісти на це питання. Тоді Бренкер усе розповів. Док повільно опустився на стілець, склав руки на колінах і сумно мовив:

— Бідний Жаба, стільки років шукав золота — і так скінчив життя.

— Він би нізащо не поїхав з долини! — запевняла Доротея. — Не така він людина. Я його добре знаю!

— Знала, — тихо поправив її Док.

Доротеї на очі набігли сльози.

— А гроші? — спитала вона. — Він поклав до мене на проценти велику суму. Хіба він так просто залишив би їх?

Бренкер стомлено подався до своєї канцелярії. Двох шукачів, що привіталися з ним дорогою, він навіть не помітив.

По обіді він перепитав усіх людей, що того дня приїхали в долину, а також тих, що саме приїздили: шукачів, крамарів, візників. Ніхто з них не здибав Жаби.

Де він міг бути — радше, його труп? І його кінь? Десь лежить, прикиданий камінням між скелями? Долина велика… Може, вони вивезли вбитого на його ж таки коні в підгір’я і десь там пригребли в піску?

Наступні два дні Бренкер і його помічники не злазили з сідла, проте їхні пошуки були даремні.

У долині запанував гнітючий настрій, немов перед бурею.

— Його вбито, — казали одні. — Золото принесло йому смерть.

Інші сміялися:

— Він не такий дурний: просто накивав п’ятами. Хіба мало вже поїхало звідси?

Але більшість шукачів тепер уникала Ронні. Ніхто вже не продавав займанок. Усі працювали як навіжені на схилах, і дехто навіть мав успіх. Вони висаджували скелі порохом.

— Хай цілий світ чує цей гук! — нестямно кричав хтось. — Тут мають бути тонни золота, ще індіяни знали це!

Аж ось привезли вибухівку — поки що трьома кіньми-в’ючаками, але позаду їхала ціла валка. Знову шукачів охопила золота лихоманка, і про Жабу забули…

За якийсь день троє шукачів не дуже обережно обійшлися в своєму наметі з вибухівкою, і сталося лихо. Одному з них розпанахало бік, а другому поранило ногу. Наступного ранку Бренкер скликав усіх на збори і запропонував усю вибухівку скласти в печері під кам’яним носом. Звідти кожен мав брати, скільки йому треба, коли все підготує на займанці. Тримати вибухівку в наметах і ятках шериф заборонив. Зараз же знайшовся якийсь спритний гендляр, що перебрав увесь той клопіт на себе й обладнав у печері комору.

Ухвалили також не висаджувати скель поблизу печери і відзначили межу. Власники займанок, що опинилися в забороненій смузі, запротестували, але врешті мусили скоритися. Бренкер погрозився повиганяти їх з долини, якщо вони не послухаються, і решта шукачів підтримали його. Потім він наказав кожному прибирати за собою висаджене каміняччя, щоб воно не заважало тим шукачам, що працюватимуть нижче. Його з кожним днем набиралося б усе більше, і якщо не подбати про це зразу, то за кілька тижнів ніде буде повернутися. Почалися палкі суперечки, але зрештою погодилися й на це.

У долині вистачало підвід, та й людей не бракувало, що ладні були заробити грошей, відвозячи каміння, та ще й нові могли надійти. Місце вибрали в кінці долини поблизу урвища. Там ніхто не копав, бо грунту було тільки на лопату, а далі починався твердий камінь. Звезене каміняччя правило б за насип перед прірвою.

Знову все пішло своєю колією. Шукачі почали завзято працювати. Хоч тут ніхто не помічав, що діється в природі, — люди бачили тільки пісок, гори й небо, — але в долину повільно вступала осінь, нагадуючи, що скоро доведеться тікати від зими з її сніговицями. Шукачі вкладали в працю всю свою силу, як бігуни перед фінішем.

Та через три дні підступний і жорстокий вчинок знову обурив їх усіх, і відтоді вже в долині не було жодного спокійного дня. Надійшла буря.