Дорослі зненацька

2

У школу Тимофій з’явився на четвертий урок. Міг би і зовсім не йти, але справ ніяких наразі не було, вдома сидіти не хотілося, тож вирішив провідати «альма-матер» і спробувати отримати порцію знань. Якраз нещодавно почалась велика перерва, і школа гуділа переповненим вуликом. Хтось біг до їдальні, щоб встигнути зайняти чергу першим, хтось неквапом, із серйозним виглядом шпацирував по коридору, ось дівчата влаштувалися на підвіконнях та розглядали якісь глянцеві журнали. Коротше кажучи, школа жила своїм щоденним життям, готуючи молоде покоління до суворих реалій дорослого буття.

Тимофій наблизився до дверей кабінету, за якими мали опановувати науку його однокласники, і ледь встиг відсахнутися вбік. Двері рвучко відчинились, гупнувши в стіну, і з класу в коридор вилетів скуйовджений Вовчик Петриляк, старий, перевірений у різних життєвих ситуаціях товариш Тимохи. За ним, не менш енергійно, у коридорі виникла Натка Королькова. Дівчина, наче меч у бою, тримала над головою скручений у рурку зошит і немилосердно лупила ним Петриляка по голові, по плечах, по спині, словом, куди лише могла поцілити.

— Ей-ей! Охолонь, сердешна! — схопив Натку за талію Тимофій. — Ти так у мого друга останні мізки відіб’єш, — притиснув до себе дівчину, не даючи їй можливості продовжити почате.

Вовчик, захеканий, з червоним обличчям, полегшено видихнув, зупинився неподалік і насторожено спостерігав за Наткою.

— Пусти! — стріпонулась дівчина. Вона вивернулась в руках у Тимохи, опинилася з ним обличчям до обличчя, сердито глянула в очі. Тимофій відчув її груди, несподівано усвідомив, що міцно обіймає Наталю за талію, трохи ослабив затиск.

З Корольковою вони тримали нейтралітет. Якось минулого року в Кості Лисака був день народження. Він запросив декого з однокласників на батьківську дачу відсвяткувати, для чого було придбано чималу кількість спиртовмісних напоїв. Серед запрошених були й Тимоха з Наткою.

Вечірка затягнулася далеко за північ. Підігріта алкоголем Натка, голосно запевняючи всіх, що твереза як скельце і лише хоче потанцювати, залізла на стіл і стала манливо хитати пишними стегнами та погойдувати грудьми. Від цього видовища мало не відібрало мову навіть у тих, хто ще міг говорити.

Тимофій побачив, що хтось із дівчат знімає танець на мобільний, під осудливі крики чоловічої частини присутніх, згріб Наталю зі столу в оберемок і, не зважаючи на її спротив, поніс на руках на другий поверх, де примостив на ліжку у невеличкій спальні. Королькова щось прошепотіла, і коли Тимоха нахилився, аби перепитати, що саме, дівчина обхопила його плечі, притягнула до себе і міцно поцілувала. Тимофій відчув на язику легкий присмак якогось алкогольного напою, вдихнув запах ніжно-квіткових парфумів і зрозумів, що опиратися не в змозі. Злегка затуманений алкоголем хлопчачий мозок реагував єдиним способом, викликаючи неабияке збудження певних органів, а рука мимохіть діставала із задньої кишені джинсів пакетик з презервативом. На ранок він прокинувся першим, тихенько вдягнувся і спустився вниз, де вже «снідали» його однокласники. Королькова вийшла до них за годину, уникаючи Тимофієвого погляду. Після цього вони спілкувались лише короткими фразами і тільки у справі.

— Забери свого друга-ідіота! — Наталя вирвалася з обіймів, відчувши слабину. Дівчина кинула сердитий погляд на Вовчика, фиркнула розлюченою кішкою і демонстративно повернулася до класу.

— Шо за тема, братан? — зацікавлено поглянув на Вовчика Тимофій.

— Тимохо, френде! Я таку штуку замутив, — радісно потер долоні Петриляк. — Майне мутер вчора якусь супер-пупер стронгову витяжку з перцю чилі принесла. От я і натер нею ручку Королькової. А знаєш, як вона її облизує? — показав язиком кілька еротичних, на його думку, рухів. — Спокійно на це дивитись немає змоги! Тож я вирішив додати перчику для нашої Перчинки, — задоволений собою, зареготав Вовчик.

— Блін! Ну ти кадр, натурально, — і собі засміявся Тимофій, уявляючи, як Натка починає покусувати ковпачок ручки, несподівано відчуває у роті палючий жар і плямкає губами, як викинута на берег рибина.

— Це було круто. Їй аж дихання забило, — гордо видав Петриляк, сторожко косуючи поглядом на двері: чи не з’явиться знову Натка з бажанням встановити статус-кво.

— Повеселив пацана, — показав піднятого доверху великого пальця Тимоха. — Ідемо, бро! Будемо гризти граніт наук молодими і неушкодженими карієсом зубами, — потягнув на себе ручку дверей і першим увійшов у клас. За ним, все ще насторожено, зайшов Вовчик.

Урок фізики для Тимофія відбувався в іншій, паралельній реальності. Степан Іванович, молодий вчитель, одразу після університету, зазвичай розповідав цікаві речі, іноді відхиляючись від теми. Тимосі він подобався. У ньому було багато якоїсь світлої енергії, що її розгубили інші вчителі, ті, що давно працюють у школі. Було видно, що фізик отримує кайф від процесу викладання, заражаючи ним решту присутніх.

Та сьогодні Тимофій його не слухав. У думках вперто прокручувалися в котрий раз кілька попередніх годин, мелькало руде волосся і ластовиння на кирпатому акуратному носику. Тимоха взяв ручку, розгорнув на останній сторінці зошит. Слова народжувались самі собою, ніби виринали з підсвідомості.

Застряг між небом та землею,

Завис в тумані над водою.

Живу усмішкою твоєю

І марю я лише тобою.

Подивився на написане, здивовано знизав плечима. Бажання писати щось поетичне у нього до цього часу не з’являлось. Та й взагалі писати він не любив. Як і вперто не бажав вчити інші предмети, що їх так настирливо втокмачували у школі.

Мрією Тимохи було стати ковалем. Років зо три тому вони з мамою потрапили на виставку ковальського мистецтва. Споглядаючи металеві, ніби невагомі, квіти, динамічні скульптури, що от‑от мали розпочати рух, Тимофій відчув себе мов під гіпнозом. Йому здалося, що вірус розпеченого металу, міцних тіл і мелодійного перестуку молота з наковальнею надійно оселився в його організмі і ніякими способами його звідти не витурити. Про це він нікому не розповідав (крім Вовчика, звичайно), але майже кожного дня детально переглядав інтернетівські ролики, присвячені ковальству.

— «Живу усмішкою твоєю і марю я лише тобою…» — повторив Тимоха тихо. Натка Королькова, яка сиділа за партою попереду, обернулась до нього, зацікавленим і чомусь трохи переляканим поглядом своїх очисьок ковзнула по обличчю хлопця, всміхнулася кутиками губ.

— Давай, Королькова! Вперед дивись, — грубувато стер усмішку з губ дівчини Тимофій, закриваючи рукою написані рядки.

— Козел! — ображено кинула вона і різко відвернулася, з порожевілими вушками.

— Ей! Ти, вівця! Ти чого до пацана чіпляєшся? — втрутився Вовчик, який до цього часу байдуже слухав фізика, розвалившись на сусідньому з Тимофієвим стільці.

— Та ти мене вже дістав сьогодні! — зірвалась зі свого місця Королькова і кинулась до Вовчика, щоб вчепитися йому в шевелюру, але на її шляху опинився Тимофій, який неуважно намагався зрозуміти тему уроку та не очікував нападу. Натка загальмувала, не маючи змоги рухатись далі, та люто замахала руками, силкуючись дотягнутися до Петриляка.

— Ти чого до нього вчепилась, Королькова! — підскочив до Натки фізик і спробував відтягнути її подалі від Вовчика.

Розлючена Натка різко повернулася до вчителя, не зрозумівши спочатку, хто і що від неї хоче, але розгледіла Степана Івановича, почервоніла й опустила руки, якими кілька секунд тому хотіла позбавити життя однокласника. Так вони й застигли мальовничою скульптурою: фізик і, майже в його обіймах, засапана Натка. Хтось у класі присвиснув, натякаючи на неоднозначність такої пози, від чого фізик стріпонувся, теж спаленів і відскочив від Натки на кілька кроків, наче обпечений.

— Так! Петриляк і Загороднюк. Вам краще вийти з класу, — намагаючись говорити спокійно, видав фізик, відвертаючи винуватий погляд від Наталки.

— А я тут при чому? — обурився Тимоха. — Я теж ніби постраждалий, — помахав руками у повітрі.

— Плюнь ти, бразер! Нас тут не люблять, — втрутився у розмову Вовчик. — Та й нехай вчать далі ту фізику без нас, — зробив висновок Петриляк, згрібаючи зі столу в рюкзак зошит, книжку і ручку. Те саме зробив і Тимоха, зиркнувши на Степана Івановича, який гарячково обсмикував свій піджак і навіщось стягував донизу краватку.

— Королькова! Сядь, будь ласка, на своє місце і заспокойся, — нарешті «згадав» фізик про Наталку.

Та щось прошипіла, але заперечувати не стала і гордо вмостилася на стільці.

Вовчик з Тимофієм вийшли на вулицю, не зупиняючись і не розмовляючи пройшли кілька сотень метрів, зупинились біля лавки у невеличкому скверику, всілися на неї, рюкзаки кинули біля себе.

— Капець, — сказав Тимоха. — Прийшов на четвертий урок, і той не дали досидіти до кінця. Ти якого біса до тієї Королькової причепився? Нормальна дівчина, — повернувся до Вовчика. Той пошарудів у кишені легенької куртки-піджака, дістав пачку цигарок, запальничку. Видобув цигарку, без поспіху запалив її, кілька разів глибоко затягнувся.

— Та хто знав, що вона так відреагує? — винувато опустив очі Вовчик.

— А як вона має реагувати, якщо ти її тролиш весь час? — напосідав Тимофій.

— Та пішов ти! — несподівано скочив з місця Вовчик. — Тобі легко говорити. Вона від тебе просто кип’ятком… — не договорив він, замовк, впав на лавку, нервово затягнувшись димом.

— Ти про що? — ніби не розуміючи, перепитав Тимофій.

— А ти не бачиш, як вона за тобою зиркає? — вже спокійніше перепитав Петриляк. — Очисьок своїх не зводить.

— А ти заздриш? — усміхнувся кутиками вуст Тимофій.

— Так! Заздрю! — вигукнув Вовчик. — Я за нею з п’ятого класу бігаю, а тобі варто пальцем ворухнути, як вона у ліжко до тебе стрибає чи готова на край світу бігти, — похитав головою хлопець.

— Дивний у тебе спосіб звернути на себе увагу дівчини, — знову скупо всміхнувся Тимофій. — Та й фігня це все. Вона мені точно не потрібна, — схилив голову, пильно вдивляючись у бруківку під ногами. — А ти спробуй їй щось приємне зробити! Хоч якусь м’яку іграшку смішну подаруй чи кошеня, — підняв погляд на друга.

— Ага! А вона мене потім тим кошеням… — сумно посміхнувся хлопець. — Ще які способи придумати? Вона на мене нуль уваги! От і починаю біситись від того, — кинув недопалок у траву Вовчик.

— Забий! — Тимофій провів поглядом траєкторію польоту недопалка. — У мене, брате, взагалі повний капець, — махнув рукою Тимоха і коротко розповів Вовчику про зустріч з рудою Лисичкою.

Кілька хвилин по тому хлопці дружно мовчали, задумавшись кожний про своє. Петриляк дістав ще одну цигарку, затягнувся, простягнув пачку Тимофієві, той заперечливо похитав головою. До лавки підлетів сивий голуб, закрутився під ногами, вишукуючи якусь їжу. Вовчик струсив йому попіл з цигарки, голуб з надією підскочив, спробував поклювати, загугукав осудливо і, затріпотавши крилами, відлетів на сусіднє дерево.

— Все життя — суцільний обман, — філософськи промовив Вовчик, спостерігаючи за голубом.

— Таки так, — погодився задумливо Тимофій. — Як би її знайти? — проговорив вголос.

— А чого ти паришся, бро! — пожвавішав Вовчик. — Так, якби ім’я та хоча б школу знати, то легко прошаруділи б, але можна на радіо подзвонити. «Дівчино, яка отримала сьогодні букет у метро! Вас чекає приємний бонус у вигляді гарячого хлопця та бурхливої ночі», — голосом диктора мовив Петриляк.

— Клоун! — резюмував Тимофій. — Ти радіо часто слухаєш? — скептично перепитав у Вовчика.

— Та я його взагалі ніфіга не слухаю, — безтурботно махнув рукою Петриляк. — У мене нет безлімітний і музики «на хмарі» кілька тисяч композицій.

— От і я так. І вона, певно. А мені потрібен стовідсотковий варіант, який гарантовано спрацює, — похитав головою Тимоха.

— Блін! Та не біда. А закиньмо в «мордокнигу». Знаєш, є теорія шести рукостискань? Ми всі розділені з іншими не більше ніж п’ятьма рівнями спільних знайомих! Кинь пост з проханням репосту та сиди і радісно чекай, поки твоє кохання саме тебе знайде, — сплюнув під ноги Петриляк.

— Уяви, як всі наші іржати будуть, — заперечив Тимофій.

— Тобі результат потрібен, чи ти, як пацан, хвилюєшся за чиюсь ліву думку? — поглянув на нього Вовчик. — Тимохо! Я тебе не впізнаю. Реально, любов розріджує мізки.

— Може, ти й маєш рацію, — сягнув рукою у задню кишеню джинсів Тимофій. — Чорт! Я ж телефон загнав, — згадав він, коротко пояснивши другу ситуацію.

— Як ти тепер без мобіли? Це повний відстій! Ні подзвонити, ні в неті пошаритись, — співчутливо промовив Вовчик.

— Та це все фігня. У мене бабки вдома є. Ще після нашої «вилазки» лишились. Пам’ятаєш? — подивився Тимофій на товариша. Той кивнув.

Минулого року вони удвох потроху тусили з динамівськими «ультрасами», і одного разу пацан на прізвисько Жмур, якого ніхто не знав на ім’я, кинув клич у соціальних мережах про роботу, яка накльовувалась на вихідних після матчу. І потрібно буле лише (за його словами) трохи пошуміти в певному районі. Тимофій підв’язався тоді «бригадиром», набрав собі у «бригаду» з десяток знайомих пацанів. Все, що потрібно було, виконали, навіть з перебором. Хлопчина на прізвисько Шкет розійшовся та підпалив круту «ауді», яка стояла припаркованою на узбіччі біля одного із замовлених магазинів, за це отримав від Тимохи міцного запотиличника, та штраф у розмірі 50 % від домовленої суми. Кілька зароблених тоді доларових папірців до цього часу лежали прихованими у коробці з компакт-диском, на «чорний день». Зараз про ті туси згадувати було не дуже приємно, ідіотство повне, але бабки були в тему.

— Бери, з мого кидай, поки не передумав, — простягнув свій мобільник Вовчик. — Та не парся, бери! — сунув трубку в руку Тимофієві.

Тимофій задумався, взяв телефон, забігав пальцями по сенсорному екрану. За кілька хвилин пост був на сторінці, а за мить хтось навіть почав «лайкати» його і поширювати. «Наш хлопчик закохався!» — прочитав він коментар Наталки Королькової зі «смайликом» з сердечками під ним, скривився, вже не будучи впевненим у правильності своїх дій, закрив сайт, повернув телефон власникові.

— Чуєш, Тимохо. Мені тут треба скочити в одне місце. Тема цікава намалювалась, — встав з лавки Вовчик. — Складеш компанію?

— Знову якісь «колеса» комусь будеш впарювати? — єхидно поцікавився Тимофій, нагадавши Вовчику неприємний випадок.

Петриляк кілька місяців тому повівся на оголошення в інтернеті про розширення дилерської мережі для розповсюдження якихось супер-пупер вітамінних препаратів, від яких (як обіцяли) розумові здібності того, хто їх споживав, мали просто зашкалювати. Кілька тижнів Вовчик тягав у школу якісь баночки, пропонував у туалеті пігулки поштучно, аж поки його не «спалив» фізкультурник Іван Васильович і не поволік до директора з підозрою у розповсюдженні наркотиків. У баночках виявився звичайний глюконат кальцію, але вкладених «у справу» серйозних для нього грошей Вовчикові ніхто не повернув.

— Ги! Дуже смішно, — невдоволено скривився Вовчик. — Цього разу просто мама попросила у тітки якогось пакунка забрати.

— Ні, брате. Щось ніякого бажання немає, — заперечливо похитав головою. — Я, певно, додому, — відповів Тимофій.

— Тоді бувай, — простягнув руку Петриляк.

Тимофій, прощаючись, у відповідь ляснув долонею об п’ятірню товариша, теж встав з лавки та рушив в інший бік.