Дорослі зненацька

6

Кілька тижнів до літніх канікул пролетіли ніби один день. Тимофій, як і раніше, ходив до школи, їздив розвозити квіти, намагався хоч трохи вчити уроки, але всі його думки були про Юлю. Якби його воля, то замкнувся би з нею у тій квартирі, що вже стала йому рідною, і не виходив би звідти. Ну хіба що іноді, щось купити поїсти. Петриляк на нього іноді ображався. Він свого товариша міг бачити тільки на уроках. Після їх закінчення Тимоха весь час кудись поспішав. Спочатку Вовчик намагався щось випитати, але, нарвавшись на постійний ігнор його намірів, змирився з цим і з питаннями майже не чіплявся. Усім іншим, за великим рахунком, було все одно, чим і де зайнятий Тимофій. Взагалі він почував себе старшим за своїх однокласників. Може, причиною була відсутність батька і (як він думав) його відповідальність за маму?

Іноді мама, маючи вільний від роботи час, пропонувала сходити удвох у кафешку або в кіно, але Тимоха кожного разу відмовлявся, аргументуючи це великою кількістю роботи та власною зайнятістю. Жінка з тугою дивилась на свого сина, розуміючи, що не може забезпечити того всім необхідним, і він просто вимушений працювати. Намагалася балувати його чимось смачненьким і часто зітхала, спостерігаючи, як син наминає за обидві щоки.

— Схуд ти, Тимошку, — зазначила одного разу.

Це був один із тих нечастих вечорів, які Тимофій проводив удома. Лисичка на кілька днів поїхала з батьками до родичів. Вони щось там родинно святкували. Тимоха мучився вдома, не маючи бажання взагалі кудись виходити. Навіть відмовився від кількох замовлень, пояснюючи це поганим самопочуттям.

— Росту, — пояснив хлопець, пережовуючи свіженькі, щойно з пательні, деруни.

— Авжеж, ростеш, — задумливо відповіла мама, провівши рукою по короткому їжачку волосся. — Весь час десь пропадаєш. Я тебе майже не бачу! То я на роботі, то тебе немає. Отак і все життя мине, — зітхнула.

— А що тут зробиш? — здивовано підняв очі Тимофій. — Така наша дійсність.

— Так. Сьогодні до нас жінку на збереження поклали. Вона переселенка з Донецької області. Розповідала, що у них там робилось, коли війна почалась, — похитала головою. — Хлопця дев’ятнадцяти років розстріляли за те, що наш гімн рингтоном у нього на телефоні стояв. Страшно, — зіщулилась мама.

— Так що у нас ще все гуд, — вдаючи безтурботність, махнув рукою Тимоха, кинувши в тарілку ще кілька дерунів та щедро поливши їх сметаною. Звістка про розстріляного пацана таки зачепила. Він на мить уявив себе на його місці, і всередині все похололо. Клята війна була далеко, але зрідка нагадувала про себе в новинах про чергових «двохсотих» або похоронами якогось військового.

— А не дай Боже, якби у мене так? Як би я тоді? З ким залишилась? — задумливо промовила мама.

— Тьху на тебе! От думки тобі в голову лізуть! — ледь не вдавився їжею Тимоха. — До чого це все?

— Я часто думаю, що ти одружишся, кудись поїдеш, а я зовсім сама залишусь, — знизала плечима жінка.

— От за що я тебе люблю, то за твій оптимізм, — усміхнувся Тимофій. — Якщо це тебе заспокоїть, то я свою дружину сюди приведу. Заведемо з десяток дітисьок, і будеш нашим дитячим садочком опікуватися.

— Я тобі дам дітисьок! Я тобі дам дружину. Тобі ще випускний клас треба закінчити, та й потім у житті визначитись, — ніби жартома замахнулась на сина рукою.

— Не хвилюйся. Поки що передумов до того немає, — похитав головою Тимоха, відчуваючи незрозумілу внутрішню тривогу, яка переслідувала його вже деякий час. У передпокої несподівано пролунав дзвоник, потім ще кілька разів без паузи.

— Хто це до нас? — здивовано поглянула на сина мама. — Ніби нікого не чекаємо? Їж! Я відчиню, — майнула до передпокою. — Тимофі-і-ію! Тут до тебе! — гукнула звідти за кілька секунд.

Тимоха, дожовуючи дерун та на ходу витираючи масні губи, вийшов у коридор. Там стояла… Юлька. Дівчина невпевнено поглянула на Тимоху, ковзнула поглядом по мамі, опустила очі.

— Заходьте до нас на вечерю, — запросила, сховавши лукавинку в очах мама. — Тимофію, запрошуй гостю, — кивнула синові, який застиг, не знаючи, що йому робити.

Тимоха мовчки махнув рукою дівчині, запрошуючи її пройти на кухню. Лисичка, особливо не впираючись, одним рухом зняла кросівки, вже впевненіше поправила зачіску та попрямувала за Тимохою.

— Я скучила… — встигла шепнути йому у спину. Тимофій відчув, як миттєво потепліло у нього в районі грудей, а невидимі метелики залоскотали в животі, разом змахнувши шовковистими крильцями.

— Я до себе в кімнату. Маю дещо зробити! — гукнула їм навздогін мама, ховаючись за дверима.

— Привіт, — гаряче зашепотів Тимофій, притиснувши до себе Лисичку. — Ти звідки тут? Ти ж до родичів поїхала? — спитав, обціловуючи дівчині обличчя.

— Два дні — дуже довго, — тихо видала, задихаючись від його поцілунків, Юлька. — Мені Петриляк твою адресу дав. Я його у Фейсбуці знайшла, — пояснила дівчина. — Не втрималась. А тебе чомусь боялась набрати. Думала, що не дозволиш прийти.

— Поїхали. На нашу квартиру, — майже простогнав Тимоха, зарившись носом у волосся на маківці. Воно пахло чимось квітковим і ніжним.

— Тітка… Вона вже додому повернулась, — відступила на крок Юля, чомусь винувато подивилась йому в очі.

— Пішли до мене в кімнату. Мама ніколи туди без дозволу не зайде, — запропонував Тимофій, легенько підштовхнувши дівчину в потрібному напрямку.

Вона ступила кілька кроків вперед, потім на мить завмерла, несподівано швидко натягнула кросівки, шарпнула двері, відчинила їх, цмокнула у ніс Тимофія, який ошелешено застиг на місці, вискочила з квартири, і було чутно, як збігла вниз сходами. Тимоха, як був, босим вибіг за нею, але на вулиці Лисички вже не було видно. Відчуваючи її запах та її дотик, з незрозумілим тремтінням у ногах, Тимофій повернувся додому. В коридорі його зустріла мама.

— Вже так швидко втекла? — спитала.

— Так. Вона… за підручником з англійської приходила. Хоче влітку повправлятись, — перше, що спало на думку, видав Тимоха.

— Симпатична дівчина. Сонячна, — всміхнулася мама. — Я її раніше не бачила.

— Ми нещодавно познайомились, випадково, — відчуваючи, як кров приливає до обличчя, збрехав Тимоха.

— Навіть не знаю, як її звати. І дерунів моїх не спробувала, — пішла на кухню мама.

— Юлька! Юлькою її звати, — гукнув у спину Тимофій.

— Ех ти! «Юлька»! — повернулась, зупинившись, жінка. — Юля. Юлія. Юлечка. Хіба можна так з дівчатами? Вони ласкавих люблять, — осудливо подивилась на сина.

— А мені з нею дітей не хрестити, — насупив брови Тимофій. Він зовсім не хотів демонструвати мамі своє ставлення до дівчини.

— Може й так, — погодилась жінка, а тоді забрязкала на кухні тарілками.

Тимоха сховався до себе в кімнату, гамуючи тремтіння в руках. Юльчин візит був несподіваним і, що вже там приховувати, дуже приємним. Він підтягнув до себе ноутбук, написав кілька слів дівчині у Фейсбуці, продублював те саме у «вайбері», увімкнув тиху музику, влігся на ліжку, закинувши руки під голову. Мрійливо заплющив очі і, здавалося, навіть задрімав. Розбудив його сигнал нового повідомлення. «Я тебе…» і символ сердечка. Тимоха всміхнувся. Десь там, на іншому кінці міста, смілива і прекрасна дівчина на ім’я Юлька думала про нього.

У ту ніч Тимофієві снився дивний сон. Ніби він відповідає в школі біля дошки, а вчителькою у них виявляється Лисичка. Вона суворо споглядає з-під окулярів на Тимоху, вимогливо ставить якісь запитання, на які хлопець відповіді не знає, а потім виводить у журналі жирну «двійку». Чомусь до нього несподівано підбігає Королькова і починає гаряче цілувати, Тимоха намагається ухилитись, але дівчина не відступає. Юлька обпалює його поглядом, іде до парти, за якою сидить Вовчик, вмощується тому на коліна і з викликом дивиться на Тимофія. Той хоче щось сказати, не може витиснути з себе ні слова і прокидається…

Тимоха кілька хвилин полежав у ліжку із заплющеними очима, намагаючись зрозуміти, до чого йому наснився той сон. Якась мішанина дивних подій. Він відкинув тонку ковдру, сів, опустивши ноги на підлогу. До школи йти не потрібно — канікули. На сьогодні було два замовлення на доставку, і ще він мав сходити у невеличку кафешку за три квартали і спробувати найнятись на роботу офіціантом. Без досвіду не дуже хотіли брати, але Тимоха розраховував на своє вміння швидко вчитись і орієнтуватись у різних ситуаціях.

На годиннику була десята ранку. Мама, судячи з усього, вже пішла на роботу. Поспішати сьогодні немає куди. Тимоха спробував набрати Лисичку. «Абонент поза зоною, або його апарат вимкнено», — почув механічний голос. «Дивно. Чому телефон не відповідає? Може, десь у метро», — заспокоїв себе подумки. Він легко перекусив на кухні, ще кілька разів спробувавши при цьому набрати дівчину. Телефон вперто не реагував. Тимоха почекав ще годину, повторив спробу. Знову та сама відповідь. Щось було не так! Він кинув їй повідомлення у Фейсбуці, продублював смс-кою і у «вайбері», але відповіді не було на жодне.

Передзвонила Марина і нагадала, що квіти чекають доставки. Тимоха скривився, але швидко зібрався і попрямував до метро. Після тієї пам’ятної для обох пляшки шампанського з Мариною у них встановились дружні стосунки. Єдиного він не міг зрозуміти, як дівчина і далі продовжує зустрічатись з Гариком? Про те, що позбулася дитини, Гарику вона не сказала нічого, але як після того можна було з ним спати? Але це їхня справа і його не стосується.

— Привіт, Маринко, — переступив поріг кіоску. Яскраве літнє сонце добряче пригрівало, а тут працював кондиціонер і було прохолодно. — Далеко сьогодні? — перепитав, кивнувши на відро з готовими букетами.

— Хай! Тобі пощастило. Все в нашому районі, — усміхнулась дівчина.

— Це добре. Мені потрібен вільний час, — задумливо промовив Тимофій.

— Щось сталося? — турботливо перепитала Марина.

Тимоха коротко розповів їй про свою проблему. Про існування Лисички Маринка знала давно, інформація для неї таємницею не була.

— Раніше часу не кіпішуй, — порадила. — Мало що буває. Може, телефон загубила, а можливо, просто зламався. Сходи до неї, та й усе.

Тимофій, надихнувшись простим вирішенням проблеми, просяяв, але за мить усмішка зникла з його вуст.

— Блін! Я навіть не знаю, де вона живе, — вражено сів на табуретку.

— Ти що, милий. Того? — покрутила пальцем біля скроні Марина. — Ти з нею спиш і навіть не знаєш, де вона мешкає? — вражено перепитала Маринка. — Прізвище хоч знаєш? У довідці, може, знайдемо!

Тимоха тільки винувато подивився у відповідь. Він не знав навіть прізвища дівчини. У Фейсбуці вона називала себе Рудою Феєю, а цікавитись її паспортними даними у Тимохи ніколи не виникало потреби.

— Я просто офігіваю від сучасної молоді! — розвела руками Марина. — Це просто повний капець! — похитала головою. — А хоч щось ти про неї знаєш? Крім того, де у неї груди й інші приємні на дотик місця? — глузливо поглянула на Тимоху.

— Знаю! — зрадів Тимофій. — Знаю, де її тітка живе.

— Коротше. Я за доставку Лесику подзвоню, а ти шукай своє щастя, — потягнулася до телефону дівчина.

Лесиком звали ще одного кур’єра, молодшого за Тимофія хлопця, який іноді підміняв його або залучався до роботи, коли замовлень було багато. Тимоха вдячно поглянув на Маринку, цмокнув її у руку і вибіг із прохолодного кіоску на жарку вулицю.

До будинку, де жила Юльчина тітка, Тимоха майже підбігав. Він дуже сподівався, що вона виявиться вдома, а ще краще — у неї буде і Лисичка, у якої просто «помер» телефон. Ліфт чекати він не став. На четвертий поверх злетів, перестрибуючи одразу через кілька сходинок. Нетерпляче натиснув на ґудзик дзвінка, потім для певності ще й постукав. Двері відчинила худорлява, невисока жінка, яка несподівано здалася йому знайомою. Тимоха спробував зрозуміти, звідки у нього з’явилося таке враження, але нічого конкретного в мізках не відкопав.

— Чого грюкаєш? — пильно подивилась на нього жінка.

— А… — чомусь розгубився Тимоха. — Юля є? — спитав.

— Звідки ти знаєш, що вона може тут бути? Чого тут шастаєш? Може, ти навідник? Подільників своїх на квартири наводиш? — закидала хлопця питаннями. — Ану вали звідси! А то зараз швидко поліцію викличу! — зарепетувала на весь під’їзд.

— Та я тільки спитати хотів… — здивований натиском, спробував пояснити Тимоха.

— Знаємо ми таких! Спочатку спитають, а потім нічого цінного вдома не знайдеш, — не заспокоювалась тітка. — Давай-давай! — махнула рукою. — Ходять тут усякі! — голосно гримнула дверима.

Тимофій розгублено застиг, не знаючи, що йому робити. Судячи з усього, розжитись у цієї тітки інформацією не вийде. Де шукати Юльку, невідомо. Спробував ще раз їй зателефонувати — марно, апарат і надалі залишався вимкненим. Тимоха, ледь перебираючи ногами, спустився донизу. На вулиці він всівся на лавку під каштаном, спробував зібрати докупи думки.

— Брателло! Потягнути не буде? — несподівано звернувся хтось до нього. Тимоха здригнувся, підвів голову. Поряд із ним стояв вже знайомий йому бородатий хлопець, товаришу якого Тимофій видав порцію перцевого газу прямо в очі.

— О! Знайомі все пики. Це ти? — впізнав його Борода. — Нічо собі! — здивовано розширив очі. — Та не збираюсь я тобі ніяких пред’яв робити! — заспокійливо махнув рукою, побачивши, як напружився Тимоха. — Ти чого тут гуляєш? — поцікавився досить мирно.

— Дівчину одну шукаю, — все ще з підозрою озвався Тимофій.

— Юльку? — припустив Борода. — Оце ви коміки! Спочатку вона нас на тебе натравила, тепер ти її шукаєш. Повний треш! — загиготів хлопець.

— Як натравила? — не зрозумів Тимофій. — Що за пурга?

— Як-як? Отак. Попросила тебе помацати на предмет «яєць у штанях». Хто знав, що ти Високому очі забризкаєш! — пильно подивився на Тимоху.

— Фігня якась. Навіщо це їй? — розгублено спитав Тимофій. Він згадав її слова про «справжнього чоловіка». Інформація про перевірку його «справжності» злегка дряпнула по мізках, але зараз Тимосі важливо було, що сталося потім, а не для чого те все робилося.

— Так ти її шукаєш? Вона тут не живе, — не відповів на запитання Борода. — Точно адресу не скажу, але флет її десь у центрі. Ковальчучка у нас тьолка центрова, — повідомив.

— Ковальчук кажеш? — задумливо перепитав Тимофій.

— Еге ж! У неї батя крутий тип. Вони сюди в гості на «мерсі» приїжджали. Вона ніби десь у гімназії вчиться, — видав все, що знав, Борода. — Закурити є? — згадав.

— На! — простягнув майже повну пачку Тимоха. Він встав з лавки і, не звертаючи уваги на бородатого, опустивши голову, неквапом пішов до виходу з двору.

Отримана інформація — це вже було щось. Принаймні можна спробувати пошукати Юльку у групах центральних гімназій, та й, знаючи прізвище, звернутись до її друзів у соціальних мережах. А так спробуй пояснити, що ти не маніяк якийсь. «Навіщо ж вона тих гопників до мене підіслала?» — не давала спокою думка Тимофієві. «Треба її спочатку знайти, а потім з’ясувати з перших рук», — вирішив хлопець. Принаймні тепер він уже знав із чого почати.