Дорослі зненацька

3

Сам не розуміючи для чого, Тимофій спустився у метро, проїхав кілька зупинок і вийшов на станції, де минулого разу вискочила з вагона Лисичка. Ескалатор підняв його до виходу. На вулиці Тимоха огледівся навколо, нерішуче почимчикував тротуаром у напрямку схожих одна на одну дев’ятиповерхівок, але метрів за сто зупинився. Не факт, що вона взагалі тут живе. Може, просто приїздила до когось. А якщо навіть і в цьому районі, то зовсім не обов’язково на цій вулиці.

Тимофій розгублено роззирався навколо. Кудись бігли люди, поспішали дорогою машини, порушували правила таксисти і сигналили маршрутки. Життя текло звичним руслом. Хлопець засунув руку у задню кишеню, намацуючи телефон, знову згадав, що зараз він без зв’язку. Тоді рішуче рушив до входу в метро, вирішивши повернутись додому, взяти там гроші і нарешті знову стати щасливим власником мобільного телефону.

Дівчину, схожу на Лисичку, він помітив одразу. Вона вийшла з невеличкої крамнички, яка торгувала, судячи з вивіски, добривами та засобами для захисту рослин. Тимофій струснув головою, спробувавши відігнати марево, але воно вперто не зникало. Дівчина дійсно існувала, а не була витвором його фантазій! З невеликим яскравим пакетиком у руці вона безтурботно йшла тротуаром, минаючи перехожих. У її вушках можна було помітити навушники, іноді Лисичка пританцьовувала у такт музиці, що її чула тільки вона.

Тимофій, не вірячи своїй удачі, поспішив слідом, тримаючись на деякій відстані, аби не бути викритим завчасно. Він вирішив прослідкувати за незнайомкою і довідатися, де вона живе, а далі вже справа техніки. Щось обов’язково придумається.

Дівчина ніби відчула його погляд, кілька разів озирнулась, але не зупинялася і продовжувала свій шлях. Пірнувши під невисоку арку, Лисичка сховалась у дворі, і коли Тимофій пройшов за нею, то дівчини вже не було, вона ніби розчинилась у повітрі. Тимоха здивовано озирнувся. Ні на дитячому майданчику, що відкрився його погляду, ні на лавці біля найближчого під’їзду — взагалі ніде! Як вона встигла кудись подітись? Минуло буквально півхвилини! Тимофій розчаровано оглянув великий двір ще раз, підійшов до давно не фарбованої дерев’яної пісочниці, сів на її основу.

— Чуєш, ти, чудило! — несподівано почув голос з-за спини. — Ти чого тут майно ламаєш? — спитав хтось.

Тимоха оглянувся на голос. За кілька метрів від нього стояли двоє незнайомих хлопців, приблизно його віку. Один був досить високим, з міцними руками, які підкреслював короткий рукав футболки з написом «Ми живемо на своїй, Богом даній землі», інший теж не хирляк, але трохи нижчий, зі стрижкою типу «їжачок» і смішною рідкуватою борідкою.

— Я ще раз повторюю! Якого біса на нашу пісочницю всівся? Тут малі зазвичай граються, а не дорослі дядьки вештаються, — примружено глянув на Тимофія вищий.

— Пацани! Я тут людину шукаю, — спробував пояснити Тимоха.

Він навіть зрадів несподіваній зустрічі, маючи надію розпитати про об’єкт своєї уваги. Руде волосся дівчини було гарною прикметою, не помітити яку майже неможливо.

— Блін, Гуню! Мені здається, чи цей кент трохи глухуватий? — повернувся Високий до Бороди. — Треба пояснити йому правила поведінки, — він почав наближатися до Тимофія.

Тимоха зрозумів, що процес переговорів зайшов у глухий кут. Вони з Вовчиком теж так іноді виховували зайд, тож передбачити, що станеться після подібних розмов, було неважко.

— Пацани! Та я… — заметушився Тимофій. — Я вам бабки віддам! — нарешті знайшов вирішення проблеми, стягнув одним рухом рюкзак з плечей, розстебнув блискавку замка та сягнув досередини рукою, ніби в пошуках грошей.

— Ти, самоваре, не тільки гроші віддаси! І мобілу викладеш! — погрозливо ступив кілька кроків вперед Високий.

— Та звичайно, звичайно! — ніби перелякано повідомив Тимофій.

Він несподівано виставив перед собою праву руку, зробив легкий рух. Щось неголосно зашипіло, і в сторону Високого та Бороди вирвалась хмарка перцевого газу з балончика, який Тимоха завжди носив зі собою. Ситуації у житті складались різні, тож балончик вже не один раз рятував честь і здоров’я свого власника. Подібне трапилось і зараз. Високий, який стояв ближче, отримав порцію в обличчя, вдихнув суміш, закашлявся і почав терти руками очі, з яких струмком бігли сльози. Від цього очі запекли ще сильніше. Високий засичав, потім щось вигукнув, відступив кілька кроків назад, перечепився за якийсь металевий штир та впав на спину, продовжуючи терти очі.

Борода, який стояв трохи віддалік, миттєво зважив обстановку, відстрибнув ще далі і застиг, обдумуючи свої подальші дії.

— Ну все, козел! — прошипів він до Тимофія. — Тут тебе і зариють! — пообіцяв, не ризикуючи наближатись. Він сягнув рукою в кишеню, дістав звідти телескопічного дубця, з різким звуком відкрив його, привівши у бойовий стан.

— А на це я зараз дістану дуло! — спокійно, з металом в голосі, пообіцяв Тимоха, знову повертаючись до свого рюкзака.

Це був блеф, але блеф виправданий. Зараз не можна бути впевненим, що у твого опонента немає в запасі якогось «макарова» чи «стєчкіна». З Донбасу понавозили стільки зброї, що можна було створити ще одну армію, тож ймовірність появи пістолета була дуже високою. Бородатий, судячи з усього, в можливе існування у Тимохи вогнепальної зброї повірив, тож свій дубець опустив.

— Мочи його, Гуню! — прохрипів Високий.

— Та не три ти очі, — повернувся до нього Тимофій. — Тільки гірше робиш. Їх водою треба промити, — порадив. — На! — кинув Гуні півлітрову пляшку з «мінералкою», яку ще зранку тягав у рюкзаку. Той на льоту підхопив її, зиркаючи на Тимоху, наблизився до свого товариша, відкоркував пляшку, вклав її в руку Високого. Хлопець хлюпнув собі трохи води у долоню, протер очі.

— Більше бери. Добре треба промити, — кинув Тимофій.

— Та пішов ти! — визвірився Високий.

На мить Тимофій розслабився, втративши відчуття небезпеки, і цим одразу спробував скористатись Бородатий. Одним різким стрибком він підлетів до Тимохи і, хекнувши, звалив на нього свого металевого дубця. На щастя, Тимофій встиг трохи відхилитись, тож дубець сковзнув по голові, обдираючи шкіру, боляче врізався у плече, від чого ліва рука зразу оніміла, вислизнув з руки Бородатого та голосно дзенькнув об бетонну плитку, якою було вимощено дитячий майданчик. Тимофій відчув, як щось побігло легеньким струмочком по правій щоці, рукою із затиснутим в ній балончиком мазнув по обличчю. На руці залишились яскраво-червоні криваві сліди.

— Тобі капець! — пообіцяв Тимоха, підіймаючи перед собою руку з балоном. Очі ворога були зовсім неподалік! Натиснути і самому різко відстрибнути в сторону, аби не схопити порцію міцного перцю.

— Не треба! — несподівано заволав хтось тонким, переляканим голосом. Тимофій із Бородатим здригнулись, озирнулись на голос. За кілька метрів від «зони бойових дій» стояла… Лисичка.

Дівчина, міцно стиснувши кулачки та широко розплющивши очі, спостерігала за сценою, що розгорнулась перед нею. Бородатий чомусь здивовано поглянув на Тимофія, опустив руки.

— Юлько! Ти ж сама… — почав фразу, але Лисичка не дала йому договорити, підскочила до Тимофія, різко потягнула його за руку, по якій хвилину тому пройшовся дубець. Тимоха голосно зашипів від болю.

— Йдемо! — безапеляційно завила вона, не зважаючи ні на Бородатого, що застиг на своїй позиції, ні на Тимофія, що слабо пручався, не бажаючи видатись супернику боягузом.

— Йдемо-йдемо! — тягнула далі хлопця Лисичка. — Все! Концерт закінчено! — заявила вона Бородатому. — Всім чистити зуби і лягати у ліжечко.

Тимоха ледь встигав перебирати ногами, прямуючи за дівчиною. Вона втягнула його у під’їзд, заштовхала у ліфт, натиснула кнопку якогось поверху. Тимофій застиг, вражено розглядаючи Лисичку. Ось вона, зовсім поруч! Очі її чи то від страху, чи від злості стали зовсім зеленими… І веснянки на такому симпатичному носику… Обличчя бліде, правильної форми, ніби з якоїсь старої картини…

— Не треба на мене так дивитись, — опустила погляд дівчина. — Дірку пропалиш.

— А я хочу. Дивитись, — всміхнувся Тимоха, відчуваючи, як ниє рана на голові та вивертає від болю плече.

— Наш поверх, — кивнула Лисичка на двері ліфта, що зупинився. — Виходь! Будемо тобі першу допомогу надавати.

Вона першою вийшла у коридор, дістала з невеликої сумочки ключі, кілька секунд подзвеніла ними і відімкнула двері квартири з номером «13». «Щасливе число!» — подумки всміхнувся Тимоха, переступаючи поріг.

У передпокої було темнувато. Тьмяна лампа, яку увімкнула Лисичка, після вуличного сонця майже не давала світла. Тимофій стягнув з ніг кросівки, кинув на них рюкзак, нерішуче застиг, не знаючи, куди йому подітись. «Добре, хоч шкарпетки без дірок», — зауважив подумки, розглядаючи свої ноги.

— Чого став? Туди проходь, — махнула рукою дівчина у напрямку прихилених дверей. Тимоха ступив кілька кроків вперед, потягнув на себе ручку, увійшов до кухні.

— Сідай! — скомандувала Лисичка, заходячи до кухні з якоюсь пластиковою коробкою в руках. Вона дістала звідти йод, шматок марлі та пляшечку з якоюсь рідиною.

— Ти медсестрою підпрацьовуєш у вільний час? — поцікавився Тимофій, всідаючись на табуретку.

— Голову нахили! — не звернула увагу на його слова дівчина. Вона відкоркувала пляшечку, линула рідину на марлю, легенько провела по голові, від чого рану стало пощипувати.

— С-с-с! — засичав Тимоха.

— Терпи! — продовжувала свої дії дівчина. — Блін! Тут шкіра розсічена. У лікарню треба, — обережно, м’якими пальцями помацала голову, від чого по шкірі хлопця пробігли мурашки.

— Не треба, — взяв її за руку Тимофій. — Мені вже набагато легше, — він усміхнувся, намагаючись не звертати увагу на біль у плечі. Рана на голові дійсно лише трохи саднила, не завдаючи особливих незручностей.

— А ти хоробрий, — прошепотіла Лисичка. — Я люблю справжніх…

При цьому свою руку дівчина не забрала. Так і стояла, поклавши другу долоню на плече Тимохи. Її невеликі груди, що опинились якраз на рівні хлопцевих очей, здіймались під тонкою футболкою у нерівному диханні. Тимофій відчув непереборне бажання припасти до них щокою, пестити руками. Він здригнувся від відчуття, що дівчина може вгадати його думки, трохи відсторонився, не випускаючи її руку зі своїх долонь, що несподівано стали зрадливо вологими. Юлька обережно погладила його по волоссю, пробіглась тоненькими пальчиками по шиї, від чого шкіра знову вмить стала «гусячою», провела рукою по спині, ніби підштовхуючи Тимоху до себе. Хлопець нахилив голову вперед, відчув м’якість дівочих грудей і мало не задихнувся від щастя. Вона була поруч!

Мовчки, без слів, вже не звертаючи увагу на біль у плечі, він підхопив Юльку на руки, вийшов з нею у напівтемний коридор, навмання штовхнув ногою інші двері, які виявились входом у вітальню. Тут обережно поклав дівчину на вузький диван, ніжно доторкнувся губами до її обличчя, ковзнув по шиї і нарешті зробив те, про що так мріяв на кухні. Його руки обережно ковзнули по тілу, сторожко зупинились на пружних Юлиних грудях. Серце стукотіло нерівним ритмом, збиваючи дихання. Юлька вигнулась усім тілом, тихенько застогнала з міцно заплющеними очима…

— А тебе як звати? — затуманеним поглядом подивилась на хлопця Юлька.

— А що, секс є приводом для знайомства? — засміявся Тимоха. — Тимофій мене звати, — цмокнув дівчину у шию.

Вже кілька хвилин вони лежали на дивані мовчки. Та й для чого тут слова, коли очі можуть сказати все, а кожен подих відгукується переривистим диханням іншого?

— Тимофій… Тимошко, — облизала губи, ніби після солодкої цукерки, Юля.

— Тимофій, Тимоха, — заперечив хлопець. Тимошком його у дитинстві називала мама. Та й зараз іноді намагається, хоча він вже далеко не маленький!

— Ні! Тимошко! — сердито закопилила губу Юлька. — Мій Тимошко! — обійняла двома руками, притиснула до ніжного тіла.

— Вставай! Вдягайся! — несподівано вислизнула з обіймів, почала гарячково натягувати на себе одяг.

— Хтось має прийти? — теж зістрибнув зі свого місця Тимофій, хапаючи з підлоги джинси.

— Ні! Просто я не хочу, щоб ти про мене погано думав, — відвернулась дівчина, пірнаючи у футболку.

— Не зрозумів, — подивувався дівочій логіці Тимофій.

— Подумаєш, що я така… — не договорила Юлька. — З незнайомим у ліжко стрибаю!

— Так ми вже познайомились, — Тимоха схопив дівчину в обійми. — Може?.. — кивнув він на диван.

— Відчепись! — вдавано сердячись, відштовхнула його Юлька. — Тимко! Тимошко! — сама несподівано схопила за руки, притягнула до себе. — Певно, я закохалась, — сказала зосереджено, ніби дивлячись кудись всередину себе.

Тимко хотів сказати те саме, але задихнувся від ніжності і тільки щось незрозуміле промуркав у відповідь. Тим часом Юлька знову викрутилась з обіймів, натягнула джинси, легким рухом поправила волосся і мовчки рушила у передпокій. Тимофієві не залишалось нічого іншого, як піти за нею.

— Ну все, — сказала дівчина на вулиці. — Бай-бай, — помахала вона рукою та вирушила в сторону арки, до виходу з двору.

— Ей! І все? — вражено застиг на місці Тимофій. Дівчина обернулась, послала йому повітряний поцілунок. — Номер телефону свій хоч можеш сказати? — гукнув.

— Запам’ятовуй! — почала називати цифри Юлька. Тимоха зашепотів, намагаючись їх міцно увігнати у пам’ять.

— Та почекай же ти! — згадавши, вихопив з кишені візитівку квіткової крамниці, нашвидкуруч надряпав на ній свій номер, підбіг до рудоволоски і вклав їй картонного прямокутника у долоню.

Дівчина ще раз помахала рукою із затиснутою в ній візитівкою і швидко подріботіла з двору. Тимоха дістав цигарку, запалив, випустив кілька кілець диму, знайшов у рюкзаку ручку, на останній сторінці зошита з фізики, біля віршованих рядків, на всякий випадок записав номер мобільного, хоча той і так закарбувався у пам’яті. За десять хвилин він спускався у метро, переповнений щастям і трохи збентежений.