Дорослі зненацька

7

Три дні Тимофій ніби бився об якусь невидиму стіну, що її неможливо подолати. Номер Лисички так і не відповідав. Хлопець спробував було поткнутись у групи гімназій, але вони виявились закритими для сторонніх. На його запити адмін не реагував. Так само не відгукнулись і ті, які потенційно могли знати Юльку і через кого Тимоха розраховував знайти хоч якусь додаткову інформацію. Хлопець навіть не припускав, що вона просто захотіла його спекатися. Такого не може бути! Стовідсотково щось сталось. Потрібно було знайти дівчину будь-якою ціною.

— Чуєш, Тимохо! А може, вона тебе реально киданула? — примружив одне око Вовчик, якого Тимофій смикнув з дому для проведення наради.

— Фільтруй базар! — сердито поглянув на нього Тимоха. — А може, вона зараз десь лежить і навіть говорити не може?

— По лікарнях дзвонив? — спитав Петриляк.

— І по моргах теж! Нікуди дівчина з такими ім’ям і прізвищем не потрапляла, — похитав головою Тимофій. — Я вже і до тітки ще кілька разів ходив. Навіть двері ніхто не відчинив.

— Капець якийсь! Дівчина ж не голка в скирті сіна. Безслідно щезнути не може, — з надією проговорив Вовчик.

— Я вже не знаю, куди мені бігти і що робити! — розпачливо вигукнув Тимоха.

— Ти не пори гарячку. Все буде гуд, — спробував розрадити друга Вовчик. Тимофій тільки зиркнув на нього недобре, ніби Петриляк був у чомусь винний.

Вовчик ще трохи посидів, намагаючись підтримувати розмову, пересвідчився, що Тимоха майже не реагує на його слова, трохи ображений, вийшов з квартири, як тільки повернулася з роботи мама.

— Привіт, — заглянула жінка до кімнати. — У тебе щось сталося? Ти вже кілька днів сам не свій, та й Володя якось швидко вилетів…

— Все нормально! — намагаючись говорити спокійно, відповів Тимоха.

— Ну я ж бачу, — підійшла до нього мама, погладила по голові. Тимофій різко скочив зі свого місця, заметався по кімнаті, як поранений тигр.

— Я маю скільки разів казати? — закричав він. — У мене все добре! — з притиском на кожному слові повторив свою відповідь.

— Не хочеш говорити, не треба, — ображено відвернулась мама. — Може, чимось допомогла би, — вийшла з кімнати, залишивши Тимоху наодинці з думками.

Хлопець кілька разів голосно видихнув, підскочив до стіни і несподівано, з придихом, сильно вдарив стиснутим кулаком, ніби намагаючись розбити цегляну кладку. Біль, що пронизав руку, трохи його заспокоїв, перенісши акценти з душевного на фізичний. Тимоха подивився на розбиті кісточки на пальцях, злизнув язиком кров, сів на ліжко, схопився обома руками за голову і застиг у такій позі.

— Тимошку! Іди поїж щось, — знову заглянула у двері мама.

— Не хочу! — відвернувся хлопець, намагаючись сховати сльози, що зрадливо підступили до очей.

— Ну дивись.

Ледь дочекавшись темряви за вікном, Тимофій спробував лягти спати, але сон вперто не бажав тримати його у своїх обіймах. Хлопець вже кілька годин безрезультатно крутився у ліжку. Здавалося, що тонка, як простирадло, ковдра — то розпечена, ніби забута на плиті, чавунна пательня. Він відкинув її вбік, як міг поправив під собою збиту у грудку постіль. Встав, навіщось подивився у вікно, увімкнув музику, ліг, заплющив очі. Ні сліду сну! Шугнув рукою у задню кишеню джинсів, що висіли на стільці, шукаючи цигарки. Несподівано згадав, що от вже кілька днів не палив, прислухався до організму, не виявив ніякого дефіциту нікотину.

— Де ти, Юлько? — тихо застогнав уголос, накриваючи голову подушкою.

За кілька хвилин втома таки перемогла. Тимофій пірнув у неспокійний сон, в якому його чекала тільки чорнота та неясні тіні.

Зранку його розбудив дзвінок мобільного. «Юлька!» — зрадів Тимоха, хапаючись за трубку, ніби потопельник за рятівне коло. Розчаровано зітхнув, це була мама.

— Тимофію! Швидко вдягайся і терміново дуй до мене на роботу. Чекаю! — коротко промовила жінка і зразу відімкнулась.

Якщо Тимоха і хотів щось заперечити, то не встиг. Він задумався. Тимофієм мама називала його тільки коли була на нього сильно сердитою. Осад вчорашньої розмови з нею залишився, тож причину маминих образ Тимоха розумів. Тільки до чого така оперативність? Єдине ймовірне пояснення, яке спадало на думку: у неї щось сталося. Ось тому і говорити довго не могла.

Тимофій швидко зібрався і, забувши застелити ліжко і навіть поснідати, рвонув з дому. Через півгодини він підіймався на другий поверх гінекологічного відділення поліклініки, де сьогодні працювала мама. Крім того, вона ще часто чергувала як медсестра в стаціонарі, тож, якщо її не буде тут, доведеться прямувати туди.

Не звертаючи уваги на кількох молодих жінок, які чекали своєї черги під дверима кабінету, Тимофій потягнув на себе ручку, заглянув досередини. Тут він бував не раз, іноді, коли був маленьким, навіть сидів по кілька годин, поки мама звільниться. Нікого особливо потурбувати не ризикував, знаючи, що крісло для огляду розташоване за ширмою. Зустрівся із зосередженим поглядом мами, яка перед тим щось ретельно записувала у медичній картці, дочекався її кивка, що засвідчував: «Я тебе бачу», прикрив двері з коридору і нетерпляче затупцював в очікуванні.

— Іди сюди! — майже вилетіла з кабінету жінка і шарпнула сина за руку, тягнучи кудись за собою. Зупинилась за дверима на службових сходах, сердитими очима пронизала хлопця наскрізь.

— Що?.. — тільки і встиг пробелькотіти Тимофій.

— Ось тобі адреса! — тицьнула йому в руки якогось папірця мама. — Їдь і сам розбирайся у своєму житті! Ти знав, що вона вагітна? — блиснула поглядом.

— Хто?! — здивовано втупився на неї хлопець.

— Хто-хто?! Ковальчук Юлія Дмитрівна, п’ятнадцять років, проживає за цією адресою! — підняла його руку з папірцем, піднесла під самий ніс.

— Це… — промимрив Тимофій, намагаючись зрозуміти, що від нього хоче мама. — Юлька?! — вражено перепитав, широко розплющивши очі.

— Юлька, Юлька! Не влаштовуй тут мені театральну виставу! Це тому ти вже кілька днів на людей кидаєшся? — глипнула на сина жінка.

— Я… я не знав… — вражено промовив Тимофій. — А звідки?.. — запитально поглянув на маму.

— На прийом прийшла сьогодні! Аборт хоче робити! — голосно видихнула жінка. — Я її додому відправила, за батьками. Без них у таких випадках ніяк.

— Який аборт? Вона що, з глузду з’їхала! — трохи отямився від новини Тимоха. — Мам! Я до неї. Дякую тобі! — несподівано цмокнув маму у щоку.

— Увечері вдома поговоримо, — тільки і встигла гукнути йому услід мама. Тимофій майже бігом вже спускався, перестрибуючи через сходинки.

На вулиці він зупинився, розгорнув папірця, подивився на адресу. Район був знайомим. Він не раз доставляв туди квіти. Трохи більше ніж за півгодини Тимоха підходив до вказаного у папірці будинку. Нерішуче постояв біля входу, ніби чекаючи, що до нього має хтось вийти. Ступив кілька кроків вперед, виявив домофон збоку від дверей, вже зібрався відійти назад, але несподівано двері відчинились. У двір вийшла тлуста тітка у широкому платті, тримаючи на руках волохату невеличку собаку невідомої Тимосі породи. Скориставшись моментом, хлопець заскочив у під’їзд, трохи почекав, поки очі звикнуть до темряви, піднявся ліфтом на потрібний поверх.

Тут зупинився перед міцними на вигляд дверима. Щось знову здалося йому знайомим. Простягнув руку до дзвоника і різко відсмикнув її назад. Трохи постояв наважуючись і нарешті натиснув на перламутровий ґудзик. За дверима зазвучала енергійна мелодія. І її він десь вже чув! Хтось зашаркав по підлозі, глухо брязнуло кілька замків, двері відчинились. На порозі стояла сердита тітка, якій не сподобалась зламана троянда у букеті, що він доставляв сюди кілька місяців тому. Так ось чому все видалось йому знайомим! Тимоха про всяк випадок ще раз заглянув у папірець, який йому дала мама. Адреса була правильною.

— Доброго дня. А Юля є вдома? — тамуючи неабияке хвилювання, спитав хлопець.

— Її немає і не скоро буде, — відчеканила жінка, пильно роздивляючись обличчя Тимофія.

— А коли буде? — поцікавився Тимоха, відчуваючи, як миттєво пітніють у нього долоні.

— Я ж сказала! Через місяць буде, а може, через півроку! Не знаю! — сердито кинула жінка.

— Мамо, хто там? — почув Тимоха знайомий дівочий голос. Він інстинктивно рвонувся в квартиру, але тітка відступати не збиралася, загородивши собою дорогу.

— Юлю! — вигукнув Тимоха, вклавши у свій крик весь біль останніх днів і надію на те, що все ще владнається.

— Ти чого штовхаєшся, вилупку! — зарепетувала і собі жінка. — Я зараз поліцію викличу!

«Так ось на кого схожа Юльчина тітка!» — несподівано помітив родинні зв’язки Тимоха, згадавши, як такими ж фразами зустрічали його за іншою адресою. Тимофій розгублено опустив руки, не уявляючи, як поводитися далі. Не буде ж прориватись силою до квартири!

Тим часом Юля наблизилась до дверей, зупинилась за спиною матері, уважно подивилась на Тимоху. Її погляд чомусь здався хлопцеві важким, але він його витримав.

— Мамо, нехай зайде. Нам поговорити треба, — спробувала відсунути жінку в сторону дівчина.

— Це він? — різко розвернулась до доньки мама. — Це той самий? — змахнула руками.

— Так, — кивнула дівчина.

— А! Ласкаво просимо! — повернулась жінка тепер вже до Тимохи. — Заходьте, будь ласка, шановний. Авжеж, нам треба поспілкуватись, — відійшла трохи вбік.

Тимофій, ступаючи, як по мінному полю, обережно зробив кілька кроків, здригнувся, коли за ним зачинились важкі двері. Квартира, судячи з усього, була чималою. Навіть коридор тут здавався більшим, ніж у Тимохи вітальня. Він ковзнув поглядом по кількох шафах-купе, дзеркалах на стінах і картинах у рамах з позолотою, сконцентрувався на Юльці. Зараз, зі стисненими губами та холодними очима, вона здавалася чужою, зовсім не тою, до якої він звик.

— Заходь сюди, — махнула рукою і першою увійшла у якісь двері. Тимоха швидко скинув кросівки, озирнувся на Юльчину маму, яка мовчки, з прихованою ненавистю, спостерігала за ним, і пройшов за дівчиною.

Ця кімната, певно, була Юльчиною. Досить велика, з широким вікном і ліжком, на якому вільно могли вміститись двоє людей. Зі шпалерами з перламутровим відблиском, новим на вигляд, потужним музичним центром на хромованій підставці, волохатим салатовим килимком на підлозі. Кімната пахла Юлькою! Тимоха кілька разів глибоко втягнув у себе такий рідний запах, нерішуче зупинився посередині, не знаючи, куди йому примоститись. Дівчина кивнула йому на шкіряне крісло біля комп’ютерного столу, сама сіла на ліжко.

— Юлю! Чому ти мені нічого не сказала? — першим почав розмову Тимофій.

— Що? Вже мамочка все донесла? — колюче подивилась на нього Лисичка.

— Навіщо ти так? Я вже кілька днів тебе шукаю, — з докором кинув Тимоха.

— Для чого? Тітка вже повернулась, трахатись тепер не буде де. Та й навряд чи мені тепер захочеться, — з істеричними нотками в голосі, вигукнула Юлька. — От дуреписько! Єдиний раз у житті про «презик» забула, і от тепер маю!

Тимофій скочив з крісла, наблизився до дівчини, легенько взяв її за плечі, заглянув в очі, в яких стояли сльози, міцно притиснув до себе. Кілька разів провів рукою по спині, відчув, як і в самого пощипує у носі.

— Мама сказала, що від дитини треба позбавлятись, — тихо промовила Юлька. — Вона дуже на мене кричала і обзивала всякими словами, — схлипнула дівчина.

Тимофієві чомусь одразу згадалася заплакана, з розмазаною косметикою Марина. Від ніжності до Юльки перехопило подих. Він ще міцніше притиснув до себе її худеньке тіло.

— Відійди від неї! — верескнув хтось від дверей. Тимоха озирнувся, здригнувся, нарвавшись на спопеляючий погляд Юльчиної мами. Вона стояла на порозі, стиснувши кулаки, і здавалося, що зараз кинеться у бійку.

— Ти вже все зробив, виродку! — ступила кілька кроків до хлопця.

— Я її люблю, — не відпускав дівчину Тимоха. Він трохи перемістився, ніби захищаючи Лисичку своїм тілом.

— Що? Ти, недоросток! Та що ти можеш крім того, аби пхати свій орган куди не потрібно? Любить він її! У п’ятнадцять років пузатою зробити — це любов? — визвірилась жінка.

— Мамо! Не кричи!

— Я ще не починала! Тобі, виродку, пощастило, що чоловіка вдома немає. Летів би зараз зі сходів, аж захурчало б за тобою! — з погрозою продовжувала жінка. — Іди звідси і більше мені на очі не потрапляй! Я за себе не ручуся. Загризу! — пообіцяла вона так, що Тимоха чомусь зразу повірив у таку можливість.

Хлопець відступив на кілька кроків від дівчини, поглянув їй в обличчя. Юлька стояла згорбившись, з опущеними руками. З-під прикритих повік дрібними краплями збігали по щоках сльозинки. Ніс у неї почервонів, від чого веснянки проявились ще дужче. Руде волосся скуйовдилось, і взагалі вигляд у Юльки зараз був геть нещасний.

— Я піду? — запитально прошепотів Тимофій в її сторону, хоча бажання просто притиснути до себе дівчину підштовхувало його до неї. Тимоха бачив перед собою ці очиська, і вони тримали його, ніби охоплювали невидимою павутиною.

— Іди… — ледь чутно відповіла дівчина і кілька разів голосно схлипнула.

— Давай! Вали! — втрутилась у розмову мама. — Козел малолітній!

Тимофій, відчуваючи на собі важкий жіночий погляд, вскочив у кросівки і майже вибіг з квартири. Услід неслась поверхами брудна лайка, яка характеризувала його аж ніяк не з кращого боку.