Дорослі зненацька

4

За вікном помаленьку заступав на свої позиції вечір. Притихли пташки, неквапом сідало на відпочинок сонце, навіть по-весняному яскраве листя на деревах, здавалося, шелестіло тихіше.

Тимофій чистив на кухні картоплю. З приймача лунала музика, руки самі собою діставали з плетеного кошика по картоплині, ретельно очищували її від лушпиння та кидали в мийку. Голова ж у цей час була зайнята зовсім іншим. З думок не йшла Юлька. Ось вона у метро, дивиться насмішкувато. Ось вже у дворі, сердита і цілеспрямована, а тепер, беззахисна та відкрита погляду, приймає його пестощі… Тимоха струснув головою, відганяючи ману від себе, випадково черконув ножем по пальцю, засичав, підсунув руку на секунду під струмінь холодної води, задумливо подивився на рожеві краплі, що потрапляли на вже очищені картоплини.

Юлька його чимось зачепила. І це не була прив’язаність після сексу, яка виникала як вдячність за гарно проведений час. Дорослі стосунки з дівчатами у Тимохи вже були, у цьому він (як здавалося) розбирався непогано. Крім Королькової, доля встигла звести Тимоху зі старшою від нього на кілька років Діаною у нічному клубі, куди він завалився одного разу з приятелями.

Отримавши «гонорар» за роботу від «ультрас», Тимоха з кількома пацанами, серед яких був і Вовчик Петриляк, вирішили витратити частину коштів на розваги. Довго не вибирали. У них на районі був нічний клуб під назвою «Тайфун», де, починаючи з одинадцятої вечора, тусувалася молодь.

Спочатку тут з’являлись малолітки, які по троє скидались на один коктейль та енергійно відривались під музику, трохи пізніше вони розбрідались по ліжечках, а їхні місця займали вже старші і самостійніші, які могли дозволити собі випити чогось міцнішого та прикупити іноді «для настрою» рожеву пігулку, від якої світ ставав яскравим, а енергії вистачало до самого ранку.

Ефектну брюнетку у ботфортах і короткій спідничці Тимофій помітив майже одразу. Вона сиділа біля бару, пускала бісики молодому бармену із заплетеною у кіски бородою, і чомусь весело усміхалась.

— Привіт, — підсів до неї Тимоха, вже підігрітий порцією віскі.

— Хай, — помахала рукою дівчина і всміхнулась, демонструючи бездоганні зуби.

— Замовити тобі чогось? — нахилився до неї Тимоха. Голосна музика не дозволяла розмовляти вільно, тож доводилось доносити інформацію у безпосередній близькості. Хлопець вдихнув насичений аромат парфумів, змішаний із легким настоєм жіночих запахів. Пахло гостро і манливо.

— А скільки тобі років, хлопчику? — прокричала йому у вухо незнайомка.

— Достатньо! — коротко відповів Тимофій, подаючи знак бармену.

За хвилину перед ним і дівчиною стояли високі келихи з напоями, а за двадцять вони танцювали повільний танець, притискаючись одне до одного так, що між ними навряд чи вдалося б просунути навіть купюру. Діана гаряче дихала йому у шию, іноді щось нетверезо шепотіла і сама сміялась зі своїх жартів. Після ще кількох коктейлів дівчина потягнула його до виходу, і вже за якийсь час таксі підвозило їх до п’ятиповерхової будівлі, судячи з усього, гуртожитку. Намагаючись не створювати шуму, але при цьому весь час пирхаючи сміхом, дівчина затягнула Тимоху досередини через вікно на першому поверсі, а за кілька хвилин вони опинились у напівтемній кімнаті з чотирма ліжками.

На ранок Тимофій начеркав свій номер телефону на якомусь рекламному проспекті, поклав його на видному місці, цмокнув у ніс Діану, яка спала, розметавши волосся по подушці, вийшов через прохідну, де на посту дрімала огрядна тітка і, зорієнтувавшись по навігатору, де він перебуває, вирушив додому. Благо, мама була на нічному чергуванні, і його відсутності не помітила.

На здивування Тимофія, Діана подзвонила йому через три дні. Вони ще кілька разів зустрілись, але від тих зустрічей гроші у нього танули, як сніг на сонці, тож здибанки зійшли на нуль самі собою, залишивши приємні спогади. Згадати про Діану випало ще раз, за кілька місяців, коли вона зовсім несподівано з’явилась у їхній школі як практикантка. Судячи з її першої реакції, Тимофія дівчина таки впізнала, але всім своїм виглядом намагалася демонструвати суворість і неприступність майбутнього вчителя, тож Тимоха дискредитувати її в очах інших не став і знайомство їхнє не афішував. Та й недовго якось та практика тривала.

З Юлькою було по-іншому. Він жив нею, він дихав нею. Вона була ніби несподівано знайденою частинкою його самого. От же! Ніби нічого в ній надзвичайного. Невеличкий носик, ластовиння, та й фігура ще не зовсім жіночна, а от зуміла дістати до самісінького серця.

Коли з роботи повернулась мама, від запаху картоплі шлунок вже хапали голодні спазми. Тимоха перемішав вміст сковорідки, притрусив зверху дрібно покришеним часником, додавши довершеного смаку своєму витворові кулінарного мистецтва, накрив на кілька хвилин кришкою, після чого накидав порції у чималі тарілки і поставив на стіл. Додав до того порізані на скибки свіжі огірки і ледь присипане сіллю та перцем тоненьке заморожене сало. Ковтнув слину, поклав поруч із тарілками виделки, нетерпляче всівся на своє місце за столом.

— Як смачно пахне! — голосно втягнула повітря мама, нарешті переступивши поріг кухні і вмощуючись на табуретку. — Я їсти хочу, як зграя диких левів, — наколола на виделку кілька шматків картоплі, відправила їх одразу до рота. — С-с-с, — зашипіла. — Гаряче, — смішно висолопила язика.

— Геть як дитина. Вітер під носом! Дмухай! — порадив Тимофій, обережно пережовуючи гарячу картоплю.

— За цілий день навіть чаю не встигла попити, — пожалілася жінка. — Сьогодні чергування ще те було. Кілька важких пологів, а одна панянка — уяви собі — від дитинки відмовилась! Не час їй, чи ви бачите, — зморщила носа, обережно подула на виделку мама.

— Мам, а як ви з татом познайомились? — спитав Тимофій, хрумаючи огірком.

— Як? Та нічого незвичайного. У метро. Він мене спочатку штовхнув, а потім ще й на ногу наступив. Боляче! — забула про їжу жінка. Від спогадів очі її заблищали, а обличчя навіть порожевіло.

— А далі? — зацікавлено перепитав хлопець.

— А що далі? Я обурюватись почала, а він дістав з кишені цукерку, «Ромашку», простягнув її мені і говорить, що я, коли сердита, дуже симпатична. І так усміхнувся, що у мене аж все впало всередині, — засміялась мама. — А я — дівчина з провінції, місяць як у Києві, тільки в училище вступила. Мені особливо і компліментів ніхто не говорив. От і розтанула!

— А чому потім кудись усе дівається? — уважно подивився на маму Тимофій. — Чому розлучились?

— Хтозна, — задумливо відповіла жінка. — Це життя, — розвела руками.

— У мене так не буде! — впевнено промовив Тимоха. — Якщо своє знайду, то до кінця. — Міцно стиснув губи.

— Те своє ще знайти потрібно. Ніхто не знає, де воно гуляє, — всміхнулася мама. — Тимошку, ти поїсти мені даси? Вже за тими спогадами вся картопля вихолола, — кивнула на майже повну тарілку.

Тимофій кивнув, зібрав зі столу свій посуд, помив його. Зібрав залишки картоплі зі сковорідки у невелику тарілочку, накрив зверху іншою, поставив до холодильника.

— А пропозицію одружитись тобі тато як зробив? — знову сів на своє місце, підняв очі на маму.

— Тимошку! Не лякай мене. Ти хочеш одружитись? — відклала виделку вбік мама.

— Ти про що? Я так, суто теоретично, — зніяковів Тимоха.

— Хух! Заспокоїв. Я, звичайно, не проти невістки, але зараз, здається, трохи ранувато, — полегшено видихнула жінка. — Класно це було, — повернулась до теми розмови. — Кохання-зітхання… Прогулянки під місяцем і поцілунки до ранку. Тато твій кожного разу клумбу якусь проріджував і букет (хоч маленький) на побачення приносив. А потім я вже вагітна була, і він мені пропозицію зробив. Каблучку ще таку тоненьку подарував, під срібло. Я погодилась, і ми вирішили разом жити, — закінчила задумливо, з легенькою мрійливою усмішкою на губах.

— Прикольно, — похитав головою Тимофій. — А де весільна подорож і море шампанського? — усміхнувся хлопець.

— Ех, Тимку! Пощастить якийсь кралі! Її чекають невідомі краї і ванна з шампанським. Я вже починаю ревнувати, — вдавано набурмосилась мама.

— Поки що можеш не хвилюватися, — заспокоїв Тимоха. — Шампанське має виграти, а на подорожі потрібно трохи підзаробити.

— Ти скажи, чому такі запитання ставиш? Невже у нас є серйозне почуття? — примружила очі жінка, зацікавлено роздивляючись сина.

— Не знаю, — задумливо опустив погляд хлопець. — Не знаю, — повторив.

— Тимофію! Я дуже вдячна вам за вечерю, — манірно встала з табуретки мама. — А зараз я в душ і спатки, — несподівано цмокнула сина в ніс і майнула з кухні. — Посуд ти ж помиєш? — вигукнула вже з коридору.

— Іди вже, бідо, — ніби сердито пробурчав Тимоха, тамуючи легку усмішку. — Авжеж, помию, — кивнув головою, підставляючи тарілки під струмінь води.

Поки Тимофій поприбирав на кухні, відчистив сковорідку та поскидав у пральну машину брудні рушники, мама встигла вийти з-під душу, пірнути під ковдру у своїй кімнаті, щось гукнути синові і відключитись у неспокійному сні. Коли Тимоха заглянув до неї, аби побажати на добраніч, жінка щось бурмотіла, кілька разів перекрутилась, скидаючи з себе ковдру. Хлопець обережно, аби не розбудити, вкрив маму, стягнув до центру штори на вікні, від чого сутінки у кімнаті загусли, і вийшов, причинивши за собою двері.

Тимоха згадав, що залишився зовсім без зв’язку. Так із соціуму можна було випасти назавжди. І як раніше люди без «мобілок» жили? Тут іноді забудеш взяти до школи телефон, і ніби чогось не вистачає. Хлопець знайшов на полиці коробку з компакт-диском, де тримав свою заначку, навіщось дістав 100-доларову купюру, подивився на неї, відкрив кришку ноутбука. Знайшов кілька сайтів інтернет-магазинів, аби визначитись із цінами, пересвідчився, що за свої гроші щось круте купити явно не вийде, але вибрати таки можна, зібрався вже оформити замовлення, на кілька секунд завис, потім чомусь передумав, став порпатись у тумбочці, щось шукаючи.

Невелику коробку з написом «Самсунг» Тимофій знайшов швидко. Це був його попередній мобільник, вже з тач-скріном та іншими необхідними функціями, трохи подряпаний, зі слідами активної експлуатації. З ним він ходив два роки тому, перед тим як купити собі новий. Узяв з полиці свою «сімку», вставив в апарат, включив у розетку зарядний пристрій. Телефон ожив, блимнувши індикаторами. На перший час проблема була вирішена! І як він міг забути про старий телефон? Після купівлі нового цей збирався продати, але гроші на той час були, тож продаж відклався, і зараз, як ніколи, він став у пригоді.

Телефон закінчив завантажуватись, і тут же на нього прийшло кілька повідомлень. Тимофій провів пальцем по екрану, розблоковуючи апарат. Чиїсь пропущені дзвінки. Аж вісім штук! Абонент невідомий. Тимоха вибрав номер зі списку вхідних, натиснув виклик. У слухавці відгукнулась знайома мелодія, повідомляючи, що абонент не вимкнений і цілком у змозі прийняти дзвінок.

— Алло, — відгукнувся дівочий голос. — Тимошку? А я вже хвилюватись почала! Кілька разів тебе набирала, а телефон був поза зоною! — стурбовано видала Юлька.

— Та я… — завис, не знаючи, що сказати Тимофій. Все його звичайне красномовство кудись вмить випарувалось.

— Я сумую… За тобою… — не дочекалась відповіді дівчина.

— І я! — нарешті зміг сказати Тимофій. — Хочеш, я до тебе приїду? — спитав з надією.

— Та ну! Будеш через весь Київ пертись, — засміялась дзвіночком Юля. Було чути, що ідея їй сподобалась.

— Чому через весь? Тут кілька зупинок на метро! — вхопився за свою думку Тимоха.

— Я не там живу, де ми сьогодні зустрілись. Це тітчина квартира, вона зараз у лікарні, а потім має в якийсь санаторій їхати, на реабілітацію. От я і їжджу два рази на тиждень квіти поливати. Іноді мама це робить, — пояснила дівчина.

— Зрозуміло, — розчаровано видихнув Тимофій. — А завтра? — перепитав.

— Зідзвонимось, — якось різко відповіла Юлька, і Тимофієві почувся чийсь сторонній, басовитий голос у слухавці. — Все, бувай! — швидко попрощалась дівчина і відімкнулась.

Тимоха здивовано поглянув на телефон, ніби той в чомусь був винним. Якесь невідоме почуття наповнювало його зсередини, розпираючи, як надувну кулю, що ось-ось лусне під тиском повітря. Суміш розчарування, незрозумілих ревнощів і щастя від того, що Юлька таки подзвонила, досягнула критичної маси і вимагала якогось виходу. Тимофій знову підтягнув до себе ближче ноутбук, пальці забігали по клавіатурі. На екрані відкрились сайти із зображенням срібних прикрас.

— Отже, відпадна дівчино Юліє, чим же тебе вразити? — промовив уголос Тимофій, клацаючи на картинках для збільшення. Він вирішив, що новий телефон може поки що почекати. — О! Класна штука! — зупинився на зображенні тоненького ланцюжка із оригінальним срібним сердечком з якимись камінчиками на ньому.

— Чорт забирай! — вилаявся, вже оформивши замовлення і вказавши адресу доставки. — Долари поміняти треба, — ляснув себе по лобі.

Тимоха за кілька хвилин вдягнувся, заглянув про всяк випадок до мами, пересвідчився, що вона спить, і, намагаючись не шуміти, вийшов з квартири, прихопивши зелену купюру. Аби не шукати собі пригод, вирішив, що буде краще з’їздити до Гарикового квіткового кіоску. Там торгували до глибокого вечора. Маринка або її змінниця Валентина Панасівна зазвичай скуповували в охочих валюту за цінами, вищими ніж у найближчих скупках. Гарик волів тримати свої доходи у вільноконвертованих одиницях, кілька разів пролетівши під час дефолтів і різких падінь гривні.

Біля виходу з метро було людно. Тут торгували свіжою грузинською випічкою, можна було випити кави чи прикупити різноманітних фруктів. Та й час був не такий пізній, лише доходило до одинадцятої. Світло в квітковому кіоску горіло, тож хтось там таки був. Тимофій сіпнув на себе ручку дверей. Вони несподівано виявились зачиненими. За затемненим склом годі було щось розгледіти. Тимоха постукав, прислухався. У відповідь — тиша. Хлопець обійшов навколо, уважно обдивився кіоск. Ніяких слідів зламу не було. Він знову наблизився до дверей, постукав голосніше. Цього разу всередині щось зашаруділо, двері рвучко відчинились. На порозі стояла Марина. Вигляд у неї був геть незвичним. У зеленій, приталеній сукні, в туфлях на високих підборах, з досить товстим плетеним ланцюжком на шиї, вона здавалася абсолютно іншою і, виявляється, досить симпатичною. Пірсинг тільки підкреслював оригінальність образу, а от розмазана по обличчю туш показувала, що настрій у дівчини не дуже. Про це ж повідомляли і червоні заплакані очі, якими вона мало не з ненавистю втупилась у Тимофія.

— Ти чого, Маринко? — здивовано витріщився на неї Тимофій. — Щось сталося? — перепитав стурбовано.

— Та ніфіга не сталося! Що ви всі від мене хочете? — сердито виплюнула слова.

— Та хто і що хоче? — розгублено застиг на місці Тимоха. — Я зайду? — спитав невпевнено.

Марина нічого не відповіла, просто махнула рукою, чи то запрошуючи, чи, навпаки, виганяючи. Вона сіла на стілець біля прилавка, дістала з напівпорожньої пачки чергову цигарку, далеко не першу, про що свідчила купа недопалків, голосно схлипнула, клацнула запальничкою, глибоко затягнулась. Тимофій ще раз уважно поглянув на дівчину, на мить задумався.

— Двері не замикай, я зараз, — попередив. Марина лише кивнула.

Тимоха шугнув рукою у кишеню, знайшов кілька зіжмаканих купюр, впевнено підійшов до сусіднього кіоску. За хвилину він повернувся до Марини, тримаючи в руці пляшку шампанського. Замкнув за собою двері на защіпку, опустив жалюзі.

— Склянки дай! — коротко попросив. Дівчина не реагувала. Тимоха перегнувся через прилавок, дістав дві чашки, поставив їх перед Мариною. Якось відкрив пляшку, щедро линув напій у посуд, дочекався, поки осяде піна, долив доверху. Шампанського він не любив, та й до інших алкогольних напоїв ставився нейтрально, але в цій ситуації (як йому здавалося) газований напій мав виконати функцію ліків.

— Пий! — простягнув одну з чашок дівчині. Та, не сперечаючись, зробила кілька великих ковтків. Поглянула на Тимоху, допила вміст чашки.

— Тепле, — слабо всміхнулась крізь сльози.

— О! Хоч якась реакція організму! — зрадів Тимофій. — Повторимо, — знову долив шипучого напою, прослідкував, як дівчина випила піняву, газовану рідину, ковтнув зі своєї чашки, відчувши, що напій дійсно теплий, і від того не дуже смачний.

— А тепер розказуй, що сталося, — дістав з Марининої пачки цигарку, запалив її, затягнувся терпким димом.

— Всі чоловіки падлюки і жалюгідні козли! — не зовсім тверезо хитнула головою дівчина.

— Тут без заперечень, але звідки такі висновки і чому саме сьогодні? — випустив кілька кілець диму Тимоха.

І тут Марину ніби прорвало. Затинаючись, забуваючи закінчити речення і одночасно схлипуючи, вона розказала хлопцю, що Гарик вчора пообіцяв зводити її в ресторан. Вона і зачіску для цього зробила, і навіть оцю сукню з дна чемодана дістала.

Десь у глибині душі вірила, що похід цей не просто так! Невже за ті кілька місяців, що вони зустрічаються, Марина не стала йому близькою? Ну і яка проблема, що діти і дружина? У житті всяке буває! Тимофій мовчки кивав, потягуючи тепле шампанське.

Потім, виявляється, подзвонила «та його баба», тобто дружина, і закомандувала йому їхати додому, ніби хтось там захворів. Гарик навіть вибачення не попросив. Розвернувся і поїхав! А вона саме збиралася повідомити йому, що вагітна. І таблетки ж для запобігання приймала, бо, бачиш, Гарику з «гумкою» не ті відчуття, а все одно так вийшло.

Тут Марина заридала вголос, притиснувши своє обличчя до грудей Тимофія. «Капець футболці» — відсторонено подумав Тимоха, споглядаючи брудні патьоки від косметики на світлій тканині. Жіночих сліз він не любив. Від них хотілося втекти. Він легенько погладив дівоче волосся, полою футболки (все одно вже брудна) витер їй обличчя, щось спробував сказати смішне, розраджуючи, але, зіткнувшись із червоними, запаленими від сліз очима, замовк.

Як втішати ображених і вагітних жінок, Тимоха навіть не уявляв. Він просто продовжував гладити м’яке волосся і щось незрозуміле бубонів, намагаючись перервати потік сліз і схлипувань. Зрештою Марина втомилася і замовкла зовсім.

Ще кілька хвилин вони сиділи мовчки, притиснувшись одне до одного. Нарешті дівчина відхилилась, провела рукою по обличчю, ніби щось стираючи.

— Дякую тобі. Ти добрий, — навіть усміхнулася. — Комусь дуже пощастить з чоловіком!

— А що будеш робити? Ну з… — зам’явся Тимофій.

— З дитиною? — здогадалась Марина. — Аборт, звичайно! — відповіла, не роздумуючи. — А ти навіщо приходив? — здивовано подивилась на Тимофія.

— Бакси треба поміняти.

— Давай, — простягнула руку Марина. Вона забрала зелену купюру, почала відраховувати гривні.

Тимофій тим часом думав про своє. «У мене так не буде», — вирішив, ковзнувши поглядом по Марининому заплаканому обличчю.