Доторк

1

Через два дні після барбекю четвертого липня Барні зрозумів, що з’їв щось не те: його нудило. Уже другий ранок він прокидався з головним болем, а на руці з’явився висип, який поширювався. Йому спало на думку звернутися до лікаря, але він вирішив подивитися, чи не стане краще протягом дня. Тихо вдягнувся, щоб не розбудити Карен, і спустився вниз поснідати. Кухня була чиста, більшість тарілок вимиті. Вона старається змінитися.

Щоразу, як він думав сказати їй, що хоче пожити окремо, щось втручалося. Спочатку похорон його діда, — довелося знову побачитися з батьками, — тоді її репетиції, тепер це. І за останні кілька тижнів здавалося, наче вона відчуває його наміри й намагається змінитися. Усе стало легше, відколи Барні перестав працювати над Венерою. З часу похорону він навіть не спускався в підвал.

Барні наніс на шкіру мазь і вкрив марлею розчервонілу руку, обережно натягнув сорочку, одягнувся й більше про це не думав, а тоді вийшов з дому, де його мав би підібрати Праґер. Поки вони їхали, Барні відчував, що старий якось незвично замислений.

— Щось не так?

Праґер похитав головою, і тоді Барні побачив його руки на кермі.

— Обпікся чимсь?

— Почало напухати пару днів тому, — відповів Праґер.

— Схоже на серйозний опік. — Барні дивився на руки Праґера з довгими кістлявими пальцями, які, здавалося, мали б бути короткі й міцні. Досить делікатні долоні на противагу Праґеровій присадкуватій фігурі. Над кісточками виднілися струпи.

— Мабуть, алергія якась, — буркнув Праґер. — До лікаря треба сходити.

— Цікаво, — згадав Барні. — У мене от висип на руці. Свербить пекельно. Теж думав сходити перевіритися.

Праґер спохмурнів.

— Ти це коли побачив?

— Пару днів тому. Гадав, що десь обпікся й не помітив. А тоді подумав, що то я, мабуть, щось не те з’їв на пікніку.

Праґер кивнув, але його обличчя обвисло, він згорбився над кермом, ніби збирався з останніми силами, щоб керувати машиною.

— З тобою все добре?

— Та, лише нудить трохи. Слухай, я, напевно, не піду на роботу. Підвезу тебе до Центру, а сам до лікаря сходжу. Повідомлю тебе, як тільки дізнаюся, що це. Може, то ми щось обоє з’їли в їдальні компанії, тоді нафіг їх засудимо. — Він слабенько всміхнувся, а за кілька хвилин Барні вже проводжав авто поглядом.

Протягом дня Барні нудило, але він це ігнорував. Лише ввечері помітив, що з висипом усе стає ще гірше, тоді й згадав, що Праґер пішов до лікаря й може знати, у чому там річ. О сьомій тридцять він задзвонив Праґерові додому, але якийсь чоловік, що назвався Елом Бендіксом, сказав, що Праґера забрали в Меморіальну лікарню Елджина менш ніж годину тому.

— Що з ним?

— Вибачте, я не маю права ділитися будь-якою інформацією з газетами чи ще кимсь.

— Я не з газети. Що діється? Він мав мені подзвонити після того, як відвідав лікаря. У мене те саме…

Але чоловік повісив слухавку зі словами:

— Слухайте, ми тут зайняті. Подзвоніть у лікарню.

— Та якого хера! — викрикнув Барні, коли на кінець розмови в кімнату ввійшла Карен. — У нього такі ж опіки, як у мене.

— Які опіки?

— На руках, червоні плями на тильній стороні долонь, і пальці розпухлі. У мене теж висип на руці — свербить, зараза. Спочатку думав, що обпікся, але не пам’ятаю такого. — Барні побачив, як дивно дружина витріщається на його руку, на якій закотив рукав, щоб показати. Стало ще гірше: рука вкрилася струпами, як і в Праґера.

— Я не знала, що в тебе теж, — налякано прошепотіла Карен. — Глянь. — Вона розстебнула блузку й опустила ліву бретельку ліфчика, демонструючи червоні плями на грудях. — І тут… — Підняла спідницю, показуючи такі ж плями на правому стегні.

— Це коли в тебе з’явилося?

Вона дивилася на висип на грудях так, ніби там у неї звивалася змія.

— Не пам’ятаю. Кілька днів тому. Воно трохи почервоніло, і я подумала, що то реакція на ті гормони, які почала пити минулого тижня. Але вчора помітила те саме на стегні, подзвонила лікареві Лірою, він сказав, що то може бути побічний ефект і щоб я перестала їх уживати. Але, Барні, у мене теж тут стає все гірше.

Вони дивилися одне на одного, а тоді Карен прошепотіла те, про що він уже подумав:

— Подзвони в лікарню, запитай, що з ним.

Медсестра сказала лише, що з Максом Праґером усе гаразд, але з ним не можна ні поговорити, ні до нього навідатися. Барні наполягав, щоб йому дали поговорити з лікарями. Коли лікар нарешті взяв телефон, Барні сказав йому:

— Слухайте, я не просто так тут розпинаюся. У мене з дружиною, здається, такий самий висип, як у Праґера на руках.

— Містер Праґер заходив до вас додому протягом останніх кількох тижнів?

— Ні, він ніколи не був у мене вдома, але…

— Хтось із вас працює у відділі досліджень?

— Ні, я в моделюванні.

— Тоді я б цим не переймався.

— Але чому ви не можете сказати мені, що з ним не так? До чого ця загадковість? Якщо це раптом щось заразне, я мушу знати. Ми з ним на роботу разом їздимо. По черзі підвозимо один одного.

Запала тиша, і Барні був певен, що лікар прикрив мікрофон слухавки, щоб з кимсь поговорити.

— Слухайте, нічого заразного, — зрештою озвався лікар. — Це не хвороба. Назвіть своє прізвище й адресу, люди приїдуть і вас обстежать. Не впускайте більше нікого, доки наші люди туди не прибудуть.

Барні продиктував потрібну інформацію, але не встиг поставити жодного іншого запитання, як лікар повісив слухавку.

Через десять хвилин хтось із санітарного відділу компанії подзвонив і сказав, що з ними зв’язалися з лікарні й що якийсь містер Ґерсон зі своїми людьми вже їде для проведення звичної перевірки.

Але прибули вони аж за годину. Карен була на кухні, коли Барні почув, як на під’їзну доріжку заїжджає машина, і крізь відчинене вікно побачив, як друге авто паркується біля тротуару перед будинком. Було надто темно, щоб розібрати хоч щось, окрім двох пар передніх фар, але коли вони згасли, під світлом ліхтарів на ґанку він побачив білий вантажний автофургон, а зі свого кута зору зміг прочитати червоний на білому напис: «Трейсер контрол».

Двоє чоловіків у білих комбінезонах із каптурами та масками вийшли з фургона й повільно пішли доріжкою. Один тримав ліхтарика, другий ніс невелику валізу. Барні підійшов до дверей, щоб привітатися, але за вікном почув застережний тріск і якось здогадався, що то лічильник Ґайґера. Але що тут робить цей «Трейсер контрол» і чому ці двоє в білих комбінезонах користуються лічильником Ґайґера в нього на газоні? Барні гукнув їм:

— Що діється?

— Зачекайте, містере Старк. Краще стійте на місці. За хвилину все пояснимо.

Коли вони нарешті дісталися до дверей, він подумав, що зараз подзвонять у дзвінок, але той, що з коробкою, тримав у руках коротку паличку й водив нею над сходами, перилами ґанку, дверними ручками й багетами вздовж дверей. Клацання сповільнилося, тоді знову заторохтіло й знову стихло. Барні пізніше зрозумів, що це було дивно; він знав, що то лічильник Ґайґера, та разом з тим відчував, що все це якось неправильно. Не впевнений, як чи чому, але знав, що в цьому впорядкованому науковому світі радіоактивність має бути обмежена лабораторією, рентґенівським кабінетом, радіоактивними випадами на місцях ядерних випробувань ворогів (чи кількох друзів), але жоден здоровий глузд і логіка не пояснювали, що ті двоє в білому й з масками роблять у нього перед дверима з тріскучим лічильником Ґайґера. Він навіть не намагатиметься думати, що це означає. А як інакше, якщо він нічого не знає про радіоактивність і обладнання, що її створює й вимірює? Раптом йому захотілося знати про це більше.

Теленькнув дзвінок. Карен зайшла в кімнату, коли він відчинив двері. Вона не бачила, як ті чоловіки підійшли, як Барні, через вікно, тож коли помітила двох у каптурах і з масками, то закричала.

— Треба було попередити тебе, — сказав Барні, намагаючись її заспокоїти. — То про цих чоловіків говорили в санітарному відділі.

— Господи! — вигукнула вона. — Я б і не подумала.

— А що, ти думала, що вони з Марсу?

— Не знаю, що думала. — Вона засміялася. — Та я не збиралася їх впускати.

Барні відчинив двері-ширму.

— Ну, заходьте, — звернувся він до чоловіків. — Містер Ґерсон?

Тип із лічильником Ґайґера показав трубкою на машину біля тротуару.

— Мене звати Ел Бендікс. Це Ґас Макнайт. Але ви з місіс Старк поки стійте на місці, ми вас перевіримо. Тоді повільно зайдемо в будинок.

Барні намагався придумати, що запитати, але не міг, бо раптом та маленька чорна коробочка, що шепотіла про радіацію незрозумілою йому мовою, стала найважливішим інструментом на світі.

Карен, що стояла у вітальні, охнула.

— Що таке, Барні? — Він знав, що вона вдосталь чула про радіацію, зараження й протирадіаційні укриття, щоб здогадатися, що таке лічильник Ґайґера. Тоді вона спробувала пояснити їм: — Тут ні. У будинку не мало б бути ніякої радіоактивності. Його побудували лише два роки тому, а ми прожили всього рік.

Чоловік із ліхтариком заговорив так, ніби виправдовувався:

— У вас фонять ворота гаража, передня доріжка, сходи, перила й дверна ручка. Ми спочатку перевіримо вас обох, а тоді весь будинок.

— Нас? — Вони вимовили це слово в унісон, Карен зиркнула на Барні й подалася назад, ніби очікувала, що він її підтримає й заперечить ті слова.

— Але як? — здавленим голосом запитав Барні. — То через аварію в лабораторії? Але ж усі сказали…

Тип із лічильником Ґайґера — Бендікс — показав трубкою на машину біля тротуару.

— Дайте ми вас перевіримо, і містер Ґерсон усе пояснить. У вас машина страшно фонить. Уся в радіоактивному пилу. Тому ви обоє, найпевніше, також заражені. Не хочу вас тривожити, але цінна кожна хвилина. Тому краще дайте нам зробити все швидко.

Радіоактивний пил. Слова, що полетіли йому в обличчя, ніби здушили його, забили горло й ніздрі. Карен позадкувала. Це абсурд, завила вона. Не може бути ніякої радіоактивності ні на ній, ні в будинку. Коли Барні після їхніх наполягань нарешті ступив уперед, щоб його перевірили, вона люто блимнула на нього очима, визнаючи, що він її зрадив.

Бендікс повільно водив трубкою над ними, тріск посилився, коли вона підібралася до піджака. Барні скинув його. А тоді сорочку й майку, які раптом ніби запекли йому шкіру. Коли Макнайт побачив, що штани також доведеться зняти й що шкіра в Барні на передпліччях і плечах також має ознаки радіаційного зараження, він спробував підбадьорити його:

— Не хвилюйтеся, містере Старк. Ми знаємо, як із цим упоратися. — Бендікс пішов до фургона, дістав звідти компресор і два пластикові пакети. Коли повернувся, то спинився на мить і, побачивши, що сусіди спостерігають зі своїх вікон, сказав: — Краще зайти в гараж, бо нам потрібно полити вас зі шланга. У вас там є світло?

Барні отупіло кивнув, і вони обоє пішли. Карен автоматично ввімкнула світло, поки Макнайт розкручував тонкий пластиковий шланг і запускав помпу, терпляче пояснюючи (дуже м’яко, як здавалося Барні):

— Ця хімічна речовина змиє часточки з вашої шкіри, якщо вони ще не проникли надто глибоко. Ні, не торкайтеся! Ви можете втерти їх глибше. Просто поверніться, щоб я полив нею вам спину. Отак. А тепер обережно зітріть розчин. Добре. А тепер іще раз.

Барні обмивав руки під теплим потоком, підставляв руки й ноги, і щоразу, як Бендікс водив біля нього трубкою й вона тріскотіла швидше, шкіра на шиї в Барні напружувалася й поколювала, наче по ній щось повзало. Зрештою, коли, здавалося, минуло вже багато часу, Бендіксова трубка втішилась і показала, що він більше не заражений.

— Як ця фігня взагалі сюди потрапила? — запитав Барні.

Бендікс знизав плечима, надто зайнятий, щоб відповісти, але Макнайт пояснив, що Праґер виніс радіоактивний пил зі свого маленького кабінету в дослідницькій лабораторії на взутті та одязі після аварії.

— Але як? Господи, він же казав мені, що все відчистили. На радіо й телебаченні сказали, що загрози більше немає.

— Слухайте, — нетерпляче повів Бендікс, — ми з містером Ґерсоном усе пояснимо, коли…

— Був витік, — пояснив Макнайт, — через вентиляційний канал. Коли вони десь три тижні тому запустили вентиляцію, пил полетів Максові в кабінет. Він розніс його в кілька місць, зокрема у свою й вашу машини.

Слова зависли в теплому повітрі, перед тим як розрослися своїм значенням. Карен здригнулася, і Барні, відчуваючи прохолоду в грудях, зрозумів чому. Макнайт обережно здер смужку з одного пластикового пакета й витягнув звідти лікарняне кімоно, щоб Барні одягнувся.

— А тепер, місіс Старк, будь ласка… — звернувся до неї Макнайт досі теплим і вибачливим голосом.

Карен була налякана, проте Барні не знав, як полегшити для неї цю ситуацію. Бендікс трубкою лічильника Ґайґера показав їй, щоб вона підійшла.

— Сукню, — сказав він, указуючи на шкалу.

— Але я щойно купила її, — видихнула Карен. — Така гарна! Як воно могло?..

— Через ваші або його руки чи від іншого одягу в шафі.

— Але я ще ж навіть не вішала її в шафу. Щойно витягла з коробки.

Бендікс знизав плечима, але знову підійшов Макнайт.

— Вибачте, місіс Старк. Мусимо це зробити. Знаю, як ви почуваєтеся, але це для вашої ж безпеки. Будь ласка.

Карен піддалася його голосу, скинула сукню, а за нею й нічну сорочку. Барні збирався протестувати, але Макнайт, побачивши, як фонить її ліфчик, знову вибачився.

— У нас немає жінки для цієї роботи. То був терміновий дзвінок.

— У нас усі такі дзвінки термінові, — буркнув Бендікс.

— Не звертайте на нього уваги. У нас уже майже тридцять шість годин роботи без перерви. З іншої роботи в Клівленді до будинку містера Праґера сьогодні, а тоді сюди. Зробімо так, містере Старк. Ви тримайте лічильник Ґайґера — доведеться зняти решту одягу також — і просто водіть своїй дружині по тілу.

— Нема потреби. — Карен озвалася таким крихким голосом, що всі до неї обернулися. Вона взялася за застібку ліфчика, скинула його, зухвало стояла й тремтіла під жовтим світлом. Лічильник показав сліди на грудях і стегнах. Попри її зухвалу невимушеність, обоє чоловіків відвернулися, коли вона себе омивала. Барні підійшов, хотів допомогти, але Карен відсторонилася.

— Облиш мене. Не підходь.

Коли Карен закінчила, її знову перевірили. Інструмент цокотів звичайним сумним пульсом фонової радіації. Усе забруднення зійшло, нічого не в’їлося глибоко в шкіру. Тоді Бендікс показав трубкою на її голову.

— Краще перевірте волосся.

Карен подалася назад.

— Не може там нічого бути. Я його вичісую щоранку й ввечері.

— Часточки такі мікроскопічні, що не факт, що ви їх вичесали, — заперечив Макнайт. — Не можна ризикувати, місіс Старк. Ви ж розумієте: ми б не наполягали, якби не були цілком упевнені.

Радіоактивні сліди були у двох місцях. Одне — внизу посередині, друге — спереду її скальпу. Зачувши тріск, вона захотіла торкнутися волосся, але Макнайт зупинив її.

— Краще не треба. Можете розповсюдити.

— Доведеться відрізати, місіс Старк. — Бендікс дістав ножиці з кишені комбінезона.

— Я вимию. Якщо не можна вичесати, то я все вимию, так не можна?

Макнайт похитав головою.

— Ви не зможете вимити все. І ще в нас немає часу. Краще відрізати.

— Ну, вам можна розказати й найгірше, — сказав Бендікс. — Решта все одно скоро повипадає.

Макнайт повернувся до нього, маска до маски.

— Це зараз було зайве.

— Вона все одно дізнається рано чи пізно. Краще приготуватися до того, що це далеко не мед.

Карен здригнулася, ніби від ляпаса, від напруження її трусило. Барні хотів заспокоїти її, але зараз не дозволяв собі підходити надто близько. Вона могла б втратити все, але волосся…

— Мені дуже шкода, — заговорив Макнайт, забравши ножиці в Бендікса, — але це вже кінець.

Він схилив її голову вперед і, перевіряючи лічильником, обережно стриг.

— Я намагаюся не зрізати більше, ніж треба.

Але це було складним завданням, і коли лічильник почав показувати норму, майже чверть її волосся лежала на папері, який він спеціально підстелив. Кілька волосин упало їй на плечі та груди, і Макнайт мусив перевірити, чи вони не радіоактивні. Тоді відступив, витягнув друге кімоно з пліофільмової обгортки, обережно здер зовнішню плівку й подав їй одяг.

Карен натягнула кімоно й щільно запнулася. Лише тоді поглянула на Барні.

— Добре, — сказав Бендікс, — тепер ходімо в машину — ступайте обережно по траві, де ми позначили білим порошком.

Карен подивилася на Барні, не рухаючись, і він бачив, що вона починає важко дихати, ніби хоче блювати, але насправді просто не могла стримати схлипування. Барні обійняв її однією рукою, дружина притулилася до нього, поки він вів її до машини, а сама відкрито плакала й занурювала пальці у рвані кінці волосся.

— Що ти з нами зробив, Барні? Що ти зробив?

Карен ридала в нього на плечі, поки вони залізали в бордовий седан, припаркований біля тротуару. Містер Ґерсон представився, але вона навіть не намагалася підняти голову. Барні кивнув на знак привітання й прослизнув на заднє сидіння машини біля неї.

Барні почув лише половину пояснень містера Ґерсона про те, що вони зараз поїдуть у лікарню для обстеження, і, поки повернуться, будинок буде повністю знезаражений. Він відчув, як Карен напружилася біля нього й сіла рівно.

— Будинок?

Містер Ґерсон, що сидів спереду біля водія, повернувся до неї й кивнув. Він виглядав чепурно, трохи сивий, з акуратною армійською зачіскою. Непривітність, яку Барні відчув під час телефонної розмови, лише посилилася в машині, бо в тьмяному світлі виднівся лише його профіль.

— Боюся, що так, місіс Старк. Приїдуть зезисти — загін знезараження — і чотири-п’ять днів перевірятимуть та очищуватимуть усе.

— Усі мої речі?!

— Звісно, вам відшкодують усі збитки. Містер Енґстром попросив мене запевнити вас, що «Нешнал моторз» також покриє всі витрати, поки ви будете в лікарні, і під час усіх процедур знезараження.

Барні усвідомлював, що так мусить бути. Усе, чим вони користувалися, чого торкалися навіть ледь-ледь, стало забрудненим. Разом із пилюкою, яку Карен не прибрала, буде радіоактивний пил, він кружлятиме у вихорі й приземлиться на дивані, кавовому столику, абажурі чи на килимах.

— Що сталося? — запитав Барні. — Макс Праґер сказав, що радіоактивність ізольована в лабораторії. Сказав, що все почистили. Як воно проникло в його кабінет?

— Вони провели очистку після інциденту, — пояснив Ґерсон. — Не дзвонили нам, зробили все самі, — і це цілком нормально, запевняю вас, — але ніхто не подумав перевірити вентиляційну систему, яка мала вихід між безпечною зоною радіаційної лабораторії й маленьким кабінетом містера Праґера поруч. Через тиждень після інциденту надворі потеплішало, вони запустили кондиціювання повітря, вентилятор послужив трубопроводом для часточок пилу, які поширив від вентиляційного каналу в безпечній зоні до кабінету містера Праґера. Він виніс їх звідти — через тиждень, коли ніхто вже нічого не перевіряв, — собі в машину й дім, і у вашу машину також. Щоразу, як він сідав у вашу машину, то приносив нові часточки із собою, а щоразу, як ви сідали в його, то забирали трохи. Звісно, він подзвонив нам одразу, як дізнався про це, — пояснив Ґерсон. — Боюся, що йому досить зле. Вам обом пощастило. Своїм вторинним зараженням ви дістали набагато меншу дозу, ніж він. І, звісно, доза опромінення в нього почала накопичуватися швидше.

— Барні, ми вже ніколи не будемо такими, як раніше.

І Барні усвідомив, що Карен бачила газетні шпальти й статті, але дотепер ядерні випробування, радіоактивні випади, стронцій-90, йод у дитячому молоці, телевізори з дефектами кольору, загублені радієві голки, навіть приголомшливі історії про вроджені мутації жертв опромінення — усе це було десь далеко. Експерти були завжди на місці й запевняли їх, що все в безпечних межах.

Проте вони ніколи не згадували про ймовірність помилок, аж доки не ставало надто пізно.

Він мало знав про вплив радіації на людей.

Історії про нещасні випадки з радіацією рідко потрапляли на перші шпальти, і тепер Барні розумів чому. Деталі триматимуть у таємниці, аж доки все не очистять і «Нешнал моторз» із Комісією з питань ядерної енергії не вирішать, що можна повідомити громадськість. Тоді з’явиться півколонки в «Детройт таймз», де скажуть, що щось трапилося на промислових околицях Детройта, але все очистили, та й було це п’ять-шість місяців тому. Хвилюватимуться про це лише мешканці Елджина. Для решти світу це будуть (як і завжди) уже несвіжі новини.

Барні слабко пам’ятав симптоми променевої хвороби, відколи читав про Хіросіму, але, скільки міг згадати, спочатку виникають опіки, випадає волосся, тоді загострюються симптоми, які вже почались, але які він перед тим нерозумно недооцінив (нудота, слабкість і втома, опіки), а потім, за кілька місяців, можливо, катаракта, а з роками лейкемія чи рак. На якийсь час, можливо, безпліддя або мутації та викидні. Доза, мабуть, недостатньо велика, щоб убити їх, але назавжди залишаться ця слабкість, порожнеча. І тут йому спало на думку: якщо його чекає таке майбутнє, для чого тоді взагалі жити?

— Звісно, вам доведеться нас орієнтувати, — заговорив Ґерсон. — Сподіваюся лише, що ви не дуже багато часу провели в натовпах. — Він знов обернувся профілем, ніби в нього нормально чуло лише праве вухо й він хотів, щоб відповідь пролунала саме в нього. — Ні?

— Натовп? Ви про що?

— Ваше пересування з часу аварії. Нам потрібно буде відновити ваші маршрути. Усюди, де ви ходили, усі, з ким бачилися за останній місяць. Ви, напевно, поширили зараження на багатьох людей у багатьох місцях. У нас попереду багато роботи, і я б хотів, щоб ви нам допомагали скільки змоги, тобто поки можете. Як я й казав, «Трейсер контрол» залишатиметься в «Нешнал моторз» і перевірятиме всі можливі витоки; нам знадобиться ваша допомога. Ви, звісно ж, і надалі отримуватимете зарплату компанії.

— Звісно. — Але розум його метався останніми кількома тижнями, слідом забруднення, який він залишив. Тепер усе це доведеться пройти заново. Барні звеселила короткочасна думка, що він не може навіть учинити самогубство — принаймні доки не пройде заново всіма стежками й не погляне в кожне обличчя. Усіх й усе, чого він торкнувся, доведеться очистити, як їх із Карен очистили цього вечора. Це було зовсім несмішно, і він знав, що їм, мабуть, цікаво, чому він сміється.

2

Для Карен ті п’ять днів у лікарні були ув’язненням без суду, жахіттям, у якому вона була колабораціоністкою, чиї зустрічі з ворогом заразили її, за що її роздягли й зрізали волосся.

Вони не постригли її повністю, але те клоччя дратувало, тож на третій день Карен сама взяла в руки ножиці й коротко підстриглася. Її злило, що Барні дурнувато прикидався, ніби так їй гарніше. Після стрижки Карен була смутна, годинами сиділа перед дзеркалом і дивилася на незнайомку, якою тепер стала. Карен ніколи в житті не стриглася коротко, як це часто робила Майра, і від цього чомусь почувалася винною.

— Що з нами буде? — зрештою запитала вона Барні.

— Вони закінчать до завтра, — запевнив він її. — Ми поїдемо додому, подивимося, що там, зберемо все докупи. Там, мабуть, такий бардак. Буде багато роботи.

— Ти ж розумієш, про що я! Не поводься зі мною, наче з дитиною. Що буде з нами далі?

— Я не поводжуся з тобою, наче з дитиною. Господи, перестань уже так ображатися на все.

Її злило, коли Барні так з нею говорив, і хоча Карен усвідомлювала, що йому так само тяжко, як і їй, нічого із собою вдіяти не могла.

— Так, я ображаюся. А ти просто стоїш і нічого не робиш.

— А що ж ти хочеш, щоб я робив?

— Хоч щось. Мені страшно. Це жах, почуваєшся цілком нормальною й здоровою, але знаєш, що всередині щось відбувається. Усередині… — Вона не могла стримати сліз, а коли він обійняв її, то притислася до нього. — Ми більше не будемо нормальними й здоровими, так? Ну, будуть же ж наслідки радіації ще.

Вони не говорили про це дотепер, але вона мусила оприявнити цю проблему, виклавши її словесно.

— Це залежить, — відповів він, уникаючи її погляду, — від того, як нас опромінило.

Карен відчула, що Барні хвилюється, намагається захистити її, і хотіла полегшити йому це завдання, проте не знала як.

— Ти дістав більше, ніж я, так?

Барні кивнув. Вона вагалася, не впевнена, чи варто про це говорити. Непевність страшніша за знання, і все одно їй було страшно знати. Якби вона була певна, що він знає, усе було б добре. Вона б не боялася обманювати себе, якщо хтось поруч знає про небезпеку.

— Ти знаєш, які там наслідки? — запитала Карен.

— Ніхто точно не знає. Але я читав про кілька таких випадків.

— Не розповідай мені. Вони знають, що робити?

— За нами наглядатимуть. Будуть обстеження.

Карен здригнулася, а коли Барні торкнувся її, зіщулилась.

— Вибач, — заговорив він, — я не хотів…

— Це буде як у Хіросімі? Опіки і… все інше?

— Зовсім ні. Краще про це не думати.

— Я постійно згадую зображення тих японських жінок і дітей, у яких згоріли обличчя, а голови… — А тоді вона згадала слова чоловіка з лічильником Ґайґера. — Коли в мене повипадає волосся?

— Ґерсон каже: від трьох до чотирьох тижнів після опромінення, але воно почне відростати десь за півроку. Намагайся про це не думати.

Карен сховала обличчя в долонях. Не хотіла плакати. Неправильно так мучити його, але їй хотілося, щоб він також відчув її страждання. Увесь час, що вони пробули в лікарні, їй хотілося додому, але тепер, знаючи, що поїдуть завтра, ставало лячно. Вони кілька разів сварилися через різні дрібниці — їжу, не такий тон голосу. Коли містер Ґерсон прийшов, щоб забрати їх додому, Карен відмовилась їхати.

Ґерсон кивнув, ніби вже стикався з таким, і заговорив звучно й владно про те, як тепер удома безпечно. Він запевнив їх, що показники лічильника Ґайґера тепер нормальні в кожному кутку — ніде не вище від рівня фонової радіації.

— Що це за рівень? — вимогливо запитала Карен.

— Навіть якби не було жодного інциденту, — пояснив він, роззираючись, ніби в пошуках дошки й крейди, щоб намалювати діаграму, — лічильник усе одно не показував би нуль. Навколо нас постійно є радіація, деяка природна, набагато більше потрапляє в атмосферу від випадів після ядерних випробувань. Але що стосується пилу з радіоактивного матеріалу, який потрапив до вас із лабораторії, наші техніки ретельно все відчистили. Добряче ми у вас поприбирали. Відчистили не лише будинок і студію вашого чоловіка, але й гараж та територію на вулиці.

Ґерсон усміхнувся, ніби особисто пишався виконаною роботою.

— Ми навіть перевірили ваших сусідів. Був слід на собаці Пітерсонів — за два будинки — на щастя, невеликий. Містер Пітерсон був дещо засмучений, бо його дружина має народити дитину в жовтні. І люди, що живуть поруч, Діллони, які були у вас на барбекю четвертого липня, мали слід на тому глечику-термосі, що ви позичали. Але з іншими ви ніби не особливо контактуєте. Решта району чиста.

Карен зашарілися від того, скільки ці чоловіки тепер знають про їхнє життя, і від думки, що вони ходили по їхньому будинку, рилися в її шухлядах, торкалися особистих речей, листів, білизни, бачили, яка вона неохайна господиня. На мить вона відчула себе роздягнутою, як тоді в гаражі, але викинула це з думок, як і тоді, відкинула сором і подивилася Ґерсонові в очі.

— Добре, — виразно промовила вона. — Ходімо.

Поки вони їхали назад додому, Барні запитував, чому вони такі впевнені, що не могло залишитися десь сліду, який не помітили. Звідки знають, що перевірили все-все?

— Саме так і знаємо, — запевнив його Ґерсон. — Ми просто перевірили все-все. Ваш будинок, побачите, поділили на зони, і кожну зону скрупульозно дослідили, знезаразили й перевірили знову. Наші люди працюють з тампонами, губками й завжди, коли лічильник показує наявність радіоактивності, обережно протирають та усувають сліди забруднення. Ми користуємося не лише лічильниками Ґайґера, — і стандартними Ґайґера — Мюллера, і новими, — але й удосконаленим сцинтиляційним дозиметром, який дозволяє охоплювати широко. Стандартна процедура. «Трейсер контрол» знає свою справу. Більшість наших людей здобули свій досвід спеціалістів зі знезараження в армії. Я був у загоні знезараження на флоті, на наших закордонних ядерних уставах. З витоками радіації ми двадцять чотири години на добу боремося й тут, у нас. Є кілька таких організацій, як наша, знаєте. «Трейсерлеб» у Бостоні. «Нюклір Чикаго» в Чикаго. Інші на півдні й на Західному узбережжі.

Тоді він спинився й глянув на Барні.

— Як думаєте, зможете виділити нам трохи свого часу, починаючи з понеділка? Ми б із Бендіксом і Макнайтом пішли там, де ходили ви, коли пригадаєте, які ви місця відвідували після інциденту. Що швидше ми візьмемося до цього, то більша можливість узяти розповсюдження радіоактивного пилу під контроль. І ви також, місіс Старк, звісно. Я послав по кілька додаткових команд, і коли ми перевіримо кожне місце, вони підуть слідом і розосередяться, щоб зайнятися знезараженням.

Барні швидко погодився, і Карен здалося, що йому незручно. Він уникав її погляду, тож вона глибоко вляглася в сидінні й занурилася в себе, розмірковуючи над тим, що їй тепер однаково, де він був чи з ким за ці останні тижні. Вона не могла йому зараз сказати (біль тепер тримав їх разом якийсь час), але те, що їх розділяло, той розкол між ними, що постійно ріс, тепер став ширшим, ніж будь-коли. Карен знала, що нераціонально звинувачувати його в тому, що сталося, проте, коли Барні торкнувся її, зрозуміла, що вони більше ніколи не належатимуть одне одному.

Коли вони прибули до будинку, Карен побачила, що команда знезараження, як їх називав Ґерсон, саме закінчує роботу в гаражі. На денному світлі чоловіки в білих комбінезонах і з каптурами не виглядали так зловісно, як того вечора (невже то було лише тиждень тому?), коли вона побачила, як вони заходять через москітні двері, і тоді ледь не знепритомніла. Чоловіки саме збирали свої речі, — Ґерсон це називав «приладдям», — коли Старки вийшли з машини й пішли під’їзною доріжкою. Спочатку Карен ішла нерішуче, ніби сумнівалася, що все це насправді. Чоловіки, яких вона вже почала вважати персонажами своїх нічних жахіть, закінчували роботу й завантажували фургони.

Вона відвернулася, коли люди в комбінезонах виносили великі бочки з написами «ОБЕРЕЖНО: РАДІОАКТИВНИЙ МАТЕРІАЛ!». На під’їзній доріжці зона навколо машини була обнесена мотузками, на лобовому склі були стикери, а на дверній ручці — ярлик «НЕБЕЗПЕЧНО: РАДІОАКТИВНИЙ!» з бузковим трипелюстковим знаком на жовтому фоні, символом радіації, як їй віднедавна стало відомо.

— Навколо машини чисто, — говорив Ґерсон, — але всередині надто фонить, щоб працювати, та й сенсу нема. Ми її замкнули. Евакуатор скоро буде.

Карен думала, що, коли ці чоловіки поїдуть, вона зможе забути, що вони взагалі існували, але всередині будинок був увесь пошрамований знезараженням. Передпокій, вітальня й та частина кухні, яку видно з дверей, були розмічені червоною крейдою. Виглядало так, ніби все навколо лежало на якомусь графіку.

Ґерсон попросив вибачення.

— Вибачте за бардак. Вони намагаються бути обережними, але… — Він знизав плечима. — Вам доведеться трохи поприбирати.

На фоні червоних квадратів меблі здавалися ніби не на своєму місці. Деякі деталі зникли (парчеві крісла із золотим візерунком, які їм подарували батьки Карен), а на їх місці на підлозі з’явилися намальовані овали, які показували, що де стояло.

— Вони були дуже радіоактивні, — пояснив Ґерсон, прокашлюючись. — Очистити неможливо. Але «Нешнал моторз» відшкодує все втрачене чи пошкоджене через радіоактивність. Мені сказали запевнити вас, що компанія не скупитиметься.

Ґерсона, як вона дізналася, повідомили правильно. Менш ніж за годину після того, як пішов загін знезараження, прибув містер Вейкрофт із повноваженнями, як він сказав, розв’язувати питання їхньої компенсації за втрату чи пошкодження власності.

Містер Вейкрофт, що рухався короткими швидкими кроками й розкланювався направо й наліво, мовчки пританцьовував на розмальованій підлозі, а Барні з Карен ішли слідом. Він роздивлявся завдані збитки та ярлики, на яких були вказані зниклі предмети, і затягував:

— Ой Божечку. Діра в дивані ззаду. Скільки? — постукуючи ручкою по жовтому блокноті з підрахунками й демонструючи, що він готовий прийняти будь-яку названу суму.

Цифри, які вони йому називали, були очевидно надто низькі, обурливо низькі, і Вейкрофт це чітко показував своїм виразом обличчя. Але Карен була категорично проти того, щоб зискувати на цій ситуації. Коли вона роздивлялася штори в їдальні, одна з яких була всіяна дірками, і намагалася вирішити, скільки їй коштуватиме замінити лише одну, у містера Вейкрофта ввірвався терпець.

— Отже, місіс Старк, очевидно, що неможливо буде підібрати таку ж штору. Очевидно, що потрібен новий набір. — На цьому він нашкрябав собі «штори в їдальні — 200 дол.» й учтиво показав це їй. — Думаю, все чесно. Ви цього заслуговуєте. Компанія хоче, щоб вам щедро компенсували будь-які збитки, яких ви зазнали через цей нещасний випадок.

— Як ви мені компенсуєте нематеріальну цінність, спогади, пов’язані з утраченими речами? — запитала Карен. Але це його, здавалося, збентежило. Справа могла затягнутися, тож вона йому сказала, що то пусте.

Далі йшли меблі, штори, скатертини, одяг і все інше, що команда знезараження мусила забрати чи знищити. Коли дійшли до машини, Вейкрофт наполягав, щоб їхній «Пісмейкер ровер» замінили на новий «Пісмейкер кастом ІІ».

— Зрештою, було б нечесно пропонувати вам уживану машину, яка може бути в гіршому стані, ніж ваша. Та й узагалі, як працівник «Нешнал моторз», ви заслуговуєте на знижку.

— Очевидно, — сказав Барні, і їй захотілося його вщипнути. Коли настав час перевірити студію в підвалі, Карен бачила, що Барні не хоче туди спускатися, доки Вейкрофт не наполіг, що будинок треба перевірити «від носа до корми», щоб упевнитися, що все «по-бристольськи!»[6]. Вона усвідомила, що саме ті морські фразочки змусили Барні здатися. За спиною Вейкрофта він удав, що підтягує штани вперед і вгору, ніби моряк, що зараз станцює джигу, і підморгнув їй. Карен ледве стримала смішок. Вейкрофт по-своєму робив цю ситуацію терпимою.

Їй сумно було дивитися на студію Барні через сітку червоних ліній. Усі його роботи склали вздовж дальньої стіни. Жовтий ярлик позначав місце, звідки забрали ганчірки, також були ярлик і позначка на місці, де раніше стояла ванна з глиною. Карен не знала, що він останнім часом працював унизу.

— Просто, щоб зайняти чимсь руки. — Барні знизав плечима. — Нічого такого.

Але був ярлик і на покривалі, що приховувало Венеру.

— Ви ж розумієте, ми не зможемо оцінити художню цінність вашої роботи, — промовив Вейкрофт, і це вперше він зазвучав схвильовано. — Вам потрібно буде поставити справедливу ціну, враховуючи витрати на матеріали та вашу працю. Ну, розумієте, це витвір мистецтва, і ми, очевидно, не…

— Не переймайтеся, — зупинив його Барні. — Не потрібно мені за це платити. Облиште.

Проте Вейкрофт уже стягував покривало, і Барні надто пізно спохопився, не встиг його зупинити.

— Ой, вибачте. Я не знав… — Вейкрофт відійшов, розгублений від вигляду голої, у повний ріст, незакінченої, проте впізнаваної Карен, і розчервонівся так, ніби він зайшов у спальню, де вона роздягається. — Прошу, вибачте.

— Усе нормально, — заспокоїла вона його. — Коли він закінчить роботу, можливо, люди з усього світу дивитимуться. Як на ту оголену скульптуру перед Будинком газової компанії в Детройті[7]. — Обернувшись до Барні, Карен випнула губи. — Але я думала, ти її не торкався з минулого місяця.

Вона бачила, що його це роздратувало.

— Трохи працював над нею. Мав кілька ідей, хотів спробувати. — На глині залишилися сліди, круг, де частину руки вишкребли, видаляючи радіоактивний пил, губи здавалися пожованими, а частину правого стегна між ногами зняли, наче ложкою для морозива. Карен затремтіла, коли побачила, що зробили з її копією.

Тоді раптом помітила, навіть крізь ці зміни, що обличчя статуї виглядає інакше, ніж тоді, коли вона востаннє її бачила. Очі були не її, а шия, вигнута під новим кутом, додавала більше якоїсь дивної маскулінності. Це все одно була Карен, але з якимись незначними змінами, одночасно знайомими й тривожними.

Барні швидко накрив статую тканиною й пішов по воду, щоб оббризкати. Карен ніколи про це не думала, але отак, під покривалом, скульптура виглядала наче стоячий труп.

— Не треба нічого записувати, — сказав Барні, змочуючи тканину. — Мені не треба ні за що тут платити. Це просто глина, я сам відновлю завдану шкоду.

— Але компанія наполягає на відшкодуванні за…

— Не меліть дурниць! — гаркнув він, побагрянівши. — Скульптура не має цінності, доки вона не готова. Доки я сам не скажу, що вона готова, — щось поза межами моєї уяви коштує стільки й стільки, — доти вона не має цінності. Я починав і знищував тисячі скульптур, і починання без закінчення нічого не варті. Заплатіть мені вісім баксів за глину, яку вони забрали, більше нічого.

Карен подалася за Вейкрофтом, коли вони піднялися нагору, розуміючи з погляду Барні, що він хоче, щоб вона його зрозуміла й погодилася, але вона все одно не могла йому допомогти. Те, що він разом з іншими вчинив з глиняною моделлю її самої, засмутило Карен більше, ніж вона очікувала.

Через дві години й десять тисяч доларів, після того як Вейкрофт із Ґерсоном пішли, Карен і Барні стояли в центрі своєї посмугованої червоним вітальні. Чек, як запевнив їх Вейкрофт, буде в їхніх руках протягом тижня. Тепер позначки та ярлики чітко демонстрували, де був радіоактивний пил, і від погляду на вирізану тканину з улюбленого м’якого крісла Барні й дірки в його твідовому піджаку та її халаті на Карен нахлинав жах іще гірший, ніж від лічильника Ґайґера. Смертоносний пил був тут… і тут… і тут, і його видалили, вирізавши з речей і скинувши ті частини у великі бочки з написом «ОБЕРЕЖНО: РАДІОАКТИВНИЙ МАТЕРІАЛ!». Він був тут увесь час, що вони з Барні дивилися телевізор, їли, сварились і кохалися за розкладом.

Була ще дірка, яку вони перед тим не помітили, біля верхівки однієї штори.

— Як воно взагалі так високо туди потрапило?

— Коли я поправляв струну жалюзі. Мабуть, торкнувся штори, коли піднімався драбиною. — Барні бачив, що Карен от-от розплачеться, і від цього почав злитися. — Що ти хочеш, щоб я зробив? Мені шкода. Я нічого не знав і ніяк не міг це контролювати. Я взагалі ніяк не пов’язаний з тим дурним інцидентом. Це могло статися з будь-ким, як повінь, чи торнадо, чи землетрус. Це, мабуть, відбувається з тисячами людей просто зараз — можливо, на початку не так зле, але немає ніякої, нахер, різниці, бо воно накопичується в кістках, на сраному радіоактивному депозиті, і тримається все життя. Тому просто тішся, що нема складного відсотка.

— І коли ті інші штуки почнуть з нами відбуватися, компанія ще нам допомагатиме чи ці десять тисяч доларів мають усе владнати?

Барні витріщився на неї, тоді на копію облікової відомості, яку їм залишив Вейкрофт.

— Я про це не подумав. Знаєш, ти маєш рацію. Зважаючи на те, що, найпевніше, з нами станеться, ті десять тисяч доларів особливо не роблять погоди. Думаю, нам варто поговорити з адвокатом.

— Жаль, що тата тут нема. Ми б могли попросити його…

— Твого батька? Він би був у збіса важкому становищі, якби довелося давати нам поради про те, як засудити найбільшого клієнта його фірми.

— Хто взагалі щось говорить про суд?

— Я. Треба було подумати про це раніше. Не дивно, що вони такі щедрі з виплатами за наші матеріальні цінності й теперішні медичні рахунки. Але бачиш, ніхто нічого не каже про майбутнє. Звісно, за очевидні фізичні збитки, спричинені інцидентом і знезараженням, вони заплатять, але звідки нам знати, чи візьмуть вони на себе відповідальність за те, що може статися з нами за рік, чи п’ять, чи десять унаслідок тієї аварії. Мені здається, якщо ми не подамо на них у суд, не притягнемо до відповідальності тепер, то нічого не отримаємо тоді, коли це буде найбільше потрібно. Нам знадобиться адвокат, який не має зв’язків з «Нешнал моторз»; думаю, я знаю одного.

Барні кинувся до телефона, але спантеличився, коли побачив, що апарат зник. На його місці був жовтий ярлик, який повідомляв, що телефонна компанія повідомлена про те, що мусить замінити телефон і відправити чек «Нешнал моторз».

— Зараза, — прошепотів Барні.

— Я бачила, що телефон у спальні не забрали. Можеш, напевно, подзвонити звідти. Цей же просто додатковий. Кому дзвонитимеш?

— Одному знайомому з університету. Ед Маршак, розумний молодий адвокат, якому, думаю, можна довіряти, він не боятиметься йти проти «Нешнал моторз». Що більше про це думаю, то більше впевнений, що ми мусимо піти в суд тепер, щоб захистити себе в майбутньому.

Через дві ночі Барні зірвався з ліжка й побіг блювати у ванну. Карен симптоми вдарили сильніше до середини тижня. Головні болі, слабкість і нудота. Барні, здавалося, кращає після перших чотирьох днів, а їй, навпаки, гіршало. Були й інші розбіжності. На відміну від Барні, в неї більше не було опіків. Поки він мучився від безсоння, вона весь час хотіла спати, не витримувала запаху кави й сигарет, інколи ловила себе на тому, що клює носом над чашкою чаю чи кави або дрімає перед телевізором. Карен не давали спокою нічні жахіття, наче вона вагітна, і це були симптоми, через які проходить більшість жінок при надії, періодична юнацька фантазія, яку вона розігрувала з маленькою подушкою під нічною сорочкою, уявляла, як батьки прийдуть і будуть шоковані, коли побачать її такою.

Її розривало між зневагою до Барні й спочуттям. Але кого ще їй звинувачувати? Не науку ж чи прогрес. Не «Нешнал моторз». Хоча Барні з Едом Маршаком готувалися з ними судитися, компанія надто безлика, щоб її звинувачувати. Постійно, коли Карен пригадувала, що то Барні приніс цю заразу в їхній будинок і на її тіло, вона ненавиділа його за це.

Це постійно нервувало Карен. До інциденту вони сварилися й гризлися, як і інші пари, але тепер, коли на сварки більше не було енергії, залишалося тільки ридати, кидатися речами й блювати. Невже вона завжди була такою слабкою ганчір’яною лялькою, що смикається від кожної зміни настрою й спить увесь час, коли не хоче стикатися з тим, що відбувається всередині й навколо неї? Карен невиразно пригадала, що, коли була маленькою дівчинкою, батьки привели її до лікаря, бо вона надто багато спала.

Дні минали похмуро й одноманітно. Із самого ранку очікуючи ночі, Карен ніби бачила перед собою безкінечний пляж білого піску аж до моря; кожен крок, що наближав до ночі, був важким і виснажливим, в очі потрапляв пісок. Проте як тільки починала вирувати ніч і вона могла озирнутися, пляж виявлявся тонкою стрічкою білого — кілька футів, не більше, і вона могла просто простягнути руку назад і торкнутися світанку. День тривав півдесятка кроків, а між ранком і морем не було нічого.

Лише раз — чи то був сон? — пляж посмугували чорні водорості, які м’яко проникали між пальці, поки попереду піски здавалися голими. Але коли Карен дійшла туди, там виявилося багато водоростей, і більшість якимсь чином опинилися в неї на плечах. Вона підносила руки до голови занурювала їх у буру водорість, яку швидко обпалювало сонце. Тієї ночі вона намагалася втопитись уві сні, але сітка її чорного волосся хапала й несла її до ранку.

Карен прокидалася на подушці в ліжку, кричала, кидалася від одного дзеркала до іншого, доки нарешті різко не спам’ятовувалася й не змушувала себе стати перед дзеркалом на повен зріст і сміливо стяти решту пасем волосся зі скальпа. Коли вона стала повністю лиса, то скинула нічну сорочку з плечей і стояла перед дзеркалом, розкинувши руки, наче роздягнутий манекен. Вона на вітрині, люди проходять повз, жінкам незручно від власного рожевого й безволосого відображення. Чоловіки дивляться на її ноги, стегна, живіт, груди, обличчя, здригаються від корони ран і помережаної синіми венами плоті в неї на голові. Рани вже давно чухалися, але її стримував страх видерти волосся. Тепер Карен розчухала струпи, і кров полилася їй по обличчю й шиї.

Барні був нажаханий, коли увійшов у спальню й побачив, як вона отак стоїть.

— Господи, що відбувається? Що сталося? Чому ти мене не покликала?

— Виліпи мене тепер, любий. Піднесення скривавленої лисої Венери з радіоактивного моря.

— Опануй себе. Ти знала, що так буде. Вони нас попередили, що це тимчасово. — Барні вхопив покривало з ліжка й накрив їй плечі.

— Ти помиляєшся, — розсміялася Карен. — Я не твоя Венера з глини. Ти що, не можеш відрізнити статую від моделі? Ось, дивись, як вона кривавить, коли я дряпаю…

— Припини! — Барні вхопив її за руку, щоб зупинити. — Прошу, не треба. — Він тримав її, притискаючи руки до тіла, пригорнув міцніше. — Я не можу дивитися на тебе таку. Знаю, ти мене звинувачуєш у тому, що сталося, і я сам себе бозна-скільки разів кляв за це. Але ми можемо вижити. Якщо триматимемося й не дозволятимемо, щоб це нас подолало.

Карен бачила, як його очі наповнюються сльозами, і знала, що йому боляче на неї дивитися в такому стані. Було дивне відчуття, коли він так міцно тримав її, але вона усвідомила, що ці обійми для того, щоб вона себе не скривдила, вони як гамівна сорочка, а не обійми кохання. Вона не опиралася, коли Барні ніжно підняв її й поклав на ліжко. Він дістав із шухляди чистий рушник і витер кров їй з обличчя й плечей.

— Рани загояться за кілька тижнів, — сказав він, — волосся відросте за якихось півроку. Будеш красива, як ніколи. Я знаю, як ти завжди любила й цінувала своє волосся, але воно ще повернеться. А поки що можемо купити тобі перуку.

— Не носитиму я перуки.

— Чому ні? Багато жінок мають проблеми з волоссям, вони носять перуки, ніхто й не здогадується. Я сам про все подбаю.

— Ти намагаєшся мене змінити! — закричала вона. — Я бачила, що ти зробив зі мною на тій скульптурі внизу. Бачила, що ти зробив з моїми очима. Ти переробляєш мене на когось іншу. Яку перуку хочеш, щоб я носила? Біляву? Руду? На кого хочеш мене перетворити?

— Я б узяв відтінок твого волосся, — відповів він. — І ніяк тебе не міняю.

— Не дивися більше на мене.

— Ти не роздряпуватимеш рани?

— Ні. Обіцяю. Просто вийди й залиш мене в спокої.

Барні вже виходив, а тоді підняв кілька її волосин з ліжка.

— Тепер дуже гарні перуки роблять, але не думаю, що зможу знайти волосся таке ж прекрасне, як твоє.

Він слабко всміхнувся, але Карен не обернулася, доки не почула, як зачинилися двері. Хотіла, щоб він знав, як вона почувається, але як він може це зрозуміти? Вона сама не зовсім розуміє, що з нею відбувається, і ні він, ні інші ніяк не допомагали. Якесь звивання всередині попереджало її, що агонія лише почалася. Дивлячись на себе в дзеркало, Карен відчула те, що, мабуть, відчували жінки, коли їм голили голови за секс із ворогами. Її волосся зникло. Вона не знала чому, але це якимсь чином означало, що Барні — її ворог.

Барні знайшов майстра перук, зробив гіпсовий зліпок із Венери, щоб підібрати розмір, і замовив перуку. Спочатку Карен відмовилася навіть торкатися її, але одного дня, поки Барні не було, їй стало цікаво, і вона витягла ту річ із коробки. Просто подивитися. Тоді приміряла її, але відчуття були такі, наче то мертва тварина торкається її плоті, тож Карен швидко скинула перуку. Кілька разів її тягнуло до неї, доки вона нарешті не вдягнула її й не спробувала чесати. Що ж, він намагається чимсь допомогти, робить, що може, щоб це жахіття було не таким страшним, та й сам переживає власне пекло.

Зрештою, коли дні стали наскрізь одноманітними, Карен почала її носити. Проте не виходила з дому, доки не впевнилася, що потрібно сходити до лікаря Ліроя, бо, хоча місячні в неї не припинилися, вона помітила, що вони змінилися — стали коротшими й менш інтенсивними. Минулого місяця протривали всього півдня. Цього разу були лише спазми. І хоча Карен розуміла, що це могло бути, як усі наполягали, сильне нездужання, вона почала думати, як її симптоми відрізняються від симптомів Барні, про її відразу до м’яса й кави, сонливість і дивне відчуття повноти грудей, тож запідозрила, що зміни в її тілі дещо відрізняються від звичайної реакції на радіацію.

Лікар Лірой сумнівався. Спочатку він розповів, як і Барні перед тим, про випадки, коли жінки в нервовому стані психосоматично викликали симптоми вагітності. Але коли з лабораторії надійшли результати, він зателефонував і попросив її знову прийти на обстеження.

Карен не сказала Барні, що йде до лікаря. Він більшість часу проводив із Ґерсоном. Нову машину доставили тиждень тому, тож вона взяла її й поїхала. Дорога до Детройта забирала дві години, і вона вже й раніше часто туди їздила, але цього разу то була ніби їзда мрії, ніби авто саме їхало куди треба, і Карен здавалося, що, навіть якщо вона поверне кермо не на своєму повороті, машина все одно не піддасться.

Цю частину міських нетрів становили злі гетто, і вона завжди їхала повз них по шосе, не замислюючись над цим, окрім коли бачила дітей, що розглядали її через дротяну огорожу естакад. Тепер з якогось дива їй раптом хотілося проїхати їхніми вулицями, вийти з машини й походити серед них. Карен могла б скинути перуку, показати свої рани й сказати: «Я також страждаю. Моє життя також заражене. Я живу з болем, як і ви». Але машина не слухалася, і вона залишалася на шосе аж до його початку, петлі на Лодж-експресвей. Унизу вона бачила автомобільні звалища, сортувальні станції, паркінги вживаних машин і продавців деталей для автомобілів, що влаштувались у помийних ямах швидкісних автомагістралей Детройта; повернула на розв’язці й попрямувала на північ, у бік Фішер-білдинг, до кабінетів медичних спеціалістів.

Карен загадувалася, чому раніше стільки разів приїжджала до Детройта й ніколи не замислювалася над тим, як те шосе несе її повз нетрі й усіх тих заблудлих і самотніх людей, до сьогодні. І сама відразу знала, що все тому, що лише тепер вона почала усвідомлювати, що її життя більше ніколи не буде легке.

Вона механічно припаркувалася й пройшлася, ніби крізь сон, щедро оздобленою будівлею до прикрашених золотом ліфтів. Не пам’ятала, як назвала операторові поверх, який їй потрібен, але раптом перед нею з’явилася дівчина, що витріщалася на неї й запитувала, чи все добре. Карен кивнула й подалася до кабінету лікаря Ліроя.

Лірой провів її відразу всередину, не зважаючи на ще двох жінок, які чекали в черзі. Ті скривилися й виглядали ображеними. Карен замислилася, як він їм це пояснить. Після огляду лікар сів біля неї, замість того щоб повернутися за свій стіл, узяв її руку своєю старою, м’якою долонею й пильно вдивився в неї з-за кольорових скелець окулярів.

— Ви не помилилися, — заговорив він. — Я б нізащо не повірив. Навіть не знаю, що сказати… з чого почати… але ви розумієте, яка проблема…

— Я вже якийсь час про це думала. Я не знала, що насправді вагітна. У мене не було ранкової нудоти, нічого такого. І я думала, що сонливість і відраза до м’яса й кави — то або психосоматика, або симптоми променевої хвороби. Але було те передчуття. І що ж буде?

— Ми дуже мало знаємо про вплив радіації на людські ембріони. Це не та сфера, де хто завгодно може проводити будь-які експерименти, самі розумієте. Література дуже поверхово про це говорить.

— Я зможу народити? Воно житиме? Буде нормальне?

Лірой довго мовчав, провів пальцями по сивому, наче камінь, волоссі.

— Пам’ятаєте про ті мутації, що їх спричинили ліки з вмістом талідоміду? Що ж, це схожа ситуація, у якій, навіть якщо ембріон виживе, у нього може змінитися генетична структура. Відверто кажучи, приголомшує сам факт того, що ви взагалі вагітна. У більшості випадків, коли чоловік і дружина були опромінені, зазвичай ставався негайний природний аборт. Це вельми незвично. Коли це сталося, як думаєте?

— Десь за два місяці до інциденту, на озері Торч, мені здається. Важко сказати, бо місячні в мене були. І взагалі ви ж знаєте, як у мене все нерегулярно. Але це сталося, і тепер, враховуючи радіацію, що це означає?

Він зітхнув, ніби боявся цього запитання, нерішуче знизав плечима.

— Можливо, нічого. Або, можливо, дитина, що відрізнятиметься від інших. З якимсь дефектом. Розумовим, фізичним. Знайомі нам мутації, як заяча губа… ектродактилія[8]… чи щось…

— Не треба. Я вловила суть. Мені краще зробити аборт?

Лікар зняв окуляри, оголив блідо-сині очі, зморщене обличчя здавалося дуже стомленим.

— Я б хотів вам щось порадити. Вам обом буде легше, якщо скажу, що немає інших варіантів. Та я не маю права вирішувати таке за вас.

Карен сподобалося, що він так сказав. Це із самого початку одна з причин, чому вона в ньому впевнена. Лікар Лірой нічого не вигадує, коли ділиться зі своїми пацієнтками досить похмурими знаннями, і чесний, коли дійсно чогось не знає.

— Тут нема правильного чи неправильного вибору, — сказав він, — найкращого чи найгіршого варіанта. Будь-який вибір буде жахливим ризиком. У такі моменти жіноча інтуїція може спрацювати ліпше, ніж рішення спеціаліста.

Її долоні на колінах скидалися на двох незнайомок, що зустрілися, вагалися, торкалися, стискали одна одну.

— Які в мене варіанти?

— Якщо вирішите залишити дитину, є значна ймовірність викидня в будь-який період, що наразі дуже небезпечно. Якщо вагітність протриває до кінця, можна очікувати проблем зі згортанням крові; пологи будуть найменш серйозною проблемою. Я б сказав, що ви цілком виправдано можете не ризикувати своїм життям; організувати аборт буде зовсім нескладно. Попри ваш ослаблений стан, цього разу, думаю, загроза буде незначна, якщо вирішите відразу.

— А потім?

— Що довше чекаєте, то більша небезпека.

— А я… потім… пізніше… зможу мати дітей?

Лікар Лірой потер бліді тонкошкірі руки й скривлено втупився в них.

— Сумніваюся. Якийсь час унаслідок дії радіації ви обоє будете безплідні. Як довго — невідомо. Можливо, тимчасово, можливо, назавжди. Беручи до уваги всі деталі, я б сказав, що це малоймовірно. Але, звісно, з новими ліками… — Він знизав плечима.

Карен відхилилася назад, відчуваючи, як тремтять губи.

— Невесела картина.

Лікар Лірой розвів руки, показуючи, що це все, що в них поки що є.

— Ви хотіли знати найгірше.

Вона ковтнула слину, силкуючись не розплакатися. Будь-яке рішення буде неправильне.

— Гірше й не могло бути.

— Ще й як могло! — різко заперечив він. — Ви могли померти. — Карен не спромоглася знайти на це відповіді, тож він узяв її за руку, щоб заспокоїти. — Якби я думав, що ви знову зможете народити дітей, мене б спокушала думка вирішити все самому й порадити аборт. Але в цій ситуації вам доведеться вирішувати самотужки. Якщо хочете, можете прийти ще раз із чоловіком, і я буду радий усе знову обгово…

— Ні, я не хочу, щоб він щось знав поки що. — Ці слова вилетіли до того, як вона була впевнена, що каже. — Спочатку хочу сама все обдумати й сама вирішити. — Карен трохи помовчала, потім додала: — Після того, що сталося, у нас не буде навіть шансу всиновити чи вдочерити. Тому тут пан або пропав. Правда?

— Якби я міг чимсь допомогти…

— Скільки я маю часу на те, щоб вирішити?

— Не зволікайте надто довго. З кожним тижнем ситуація стає дедалі нестабільнішою. У вас уже четвертий місяць. Щонайбільше — до наступного місяця.

3

Спочатку Барні приголомшила думка про те, що доведеться відновлювати маршрути, якими він ходив. Як він може пам’ятати всі місця, які відвідав, і як дивитися в очі людям, яких заразив?

— Можете вважати це епідемією, яку ми швидко взяли під контроль, — порадив Ґерсон. — Що швидше ми дістанемося до всіх, з ким ви контактували, то вищі будуть шанси запобігти поширенню. Почніть із перелічення всіх місць, які ви відвідали з часу інциденту, які можете пригадати. Не переймайтеся послідовністю. Ми відправимо кілька наших команд, щоб працювали одночасно. Ми не очікуємо, що ви пригадаєте всі місця, куди ходили, чи всіх, з ким спілкувалися, але, як тільки почнете, у вас виникатимуть асоціації з певними місцями — де ви були відразу перед цим чи після, якими вулицями ходили, з ким балакали. Не турбуйтеся так. Люди думають, що й половини місць не пригадають, але більшість згадують. Ви ніби переживатимете ті події заново.

Спочатку Барні згадав похорон діда, але йти на цвинтар не хотів. Зрештою, радіоактивний пил мертвим не нашкодить (як близько до пилу Теофіл Шутарек лежить тепер?). Тоді усвідомив, що інші люди відвідуватимуть цвинтар і доглядачі працюватимуть біля могили, де він перед тим ходив. Треба подумати про них. Це не він вирішує, що пропускати. Він розповів Ґерсонові про похорон.

Барні сів попереду, разом із Бендіксом, у білий фургон, сам Ґерсон сидів позаду з Макнайтом. Вони знали дорогу через Гемтремк, і, згадуючи, що тут розташована ще одна фабрика, Барні замислився, чи «Трейсер контрол» уже не працювала в цьому місті раніше. Коли вони прибули на цвинтар Святого Хреста, Барні усвідомив, що не зможе пригадати, де розташована могила.

— Можемо перевірити в конторі.

— У нього прізвище не Старк, до речі. Шутарек. Теофіл Шутарек.

— Батько вашої матері?

— Ні! — відрізав Барні. — Батько батька.

Він бачив, як підскочили брови Ґерсона, і, попри рішучий намір контролювати себе, Барні знав, що його образу було видно, поки він пояснював, як змінив ім’я з Броніслава Шутарека на Барні Старка.

— Розумію, — відповів Ґерсон.

Чому він завжди почувається так, ніби зобов’язаний пояснювати й захищати те, що зробив?

— Як ви можете розуміти? Хіба й самі змінили ім’я, щоб пробитись у світі? Як можете знати, як це — відрізати своє коріння й до кінця життя думати, чи правильно зробив?

— Мав на увазі, що зрозумів те, що ви мені розповіли, а не ваш емоційний стан. Просто не так сформулював. Вибачте, якщо цим образив.

— Я на межі, — сказав Барні. — Після того, як змінив ім’я, батько зрікся мене й попередив, щоб я більше ніколи не приходив у його дім. Він дуже емоційна людина. Мій двоюрідний брат Стефан, який жив з нами з дитинства, зайняв моє місце. Тепер батько називає Стефана своїм сином. Проблема в тому, що, коли похорон закінчився, він пішов кудись напитися, а я повернувся додому з мамою й братом.

— Проходити старими маршрутами часто буває незручно, — сказав Ґерсон. — Людина за три тижні може зробити багато такого, про що вона не хотіла б, щоб інші знали. Усе, що ви нам розповісте, буде цілком таємне, запевняю вас.

Барні знав, до чого він веде.

— Ви про те, чи не було в мене іншої жінки.

— Іноді й таке трапляється. Ми ж із людьми працюємо.

— І радіоактивністю.

— Так.

— Що ж, на жаль, я вас розчарую. Нічого такого.

— Ми мусимо запитати. Ви ж розумієте.

Барні знав, що йому нагадують, що це не гра, не весела подорож, і він поважав неупереджену діловитість Ґерсона. Від цього йому стало краще. Ґерсон попросив його почекати, поки піде дізнається в конторі про місце поховання.

Йому було дивно отак стояти серед тих могил, одна з яких була розрита й чекала з насипом землі поруч, та знати, що його дід десь серед тих тисяч мертвих і що він забруднив місце спочинку старого. Ґерсон повернувся з кодом ідентифікації 7-П-423-15, що означало секцію сім, північне поле, блок чотири, сектор два, ряд три, номер могили — п’ятнадцять. Барні думав, чи цю інформацію десь закодували на картці Ай-Бі-Ем. Останнє число, важливіше за всі попередні.

— Вам необов’язково йти до могили з нами, якщо не хочете.

Барні хотів.

— Та що я буду вимахуватися на самому початку справи.

Фургон повільно гуркотів головною стежкою поміж могилами, доки вони не знайшли потрібне місце. Коли вийшли, кілька людей з цікавістю розглядали білий фургон з фіолетовими пропелерами в жовтому кружечку. Барні той знак уже не здавався пропелером, а скорше фіолетовою квіткою — трипелюстковою фіалкою-мутантом. Ці глядачі що, думають, що це білий катафалк з новим релігійним символом — трилопатним хрестом? А чому б і ні? Хіба люди не робили собі богів з речей, які могли впливати на народження, змінювати життя, спричиняти смерть? Чому б не поклонятися Рентґенові, новому богові радіації? Невидному й заздрісному богові, який уникає шуму та бучі і який замість того, щоб метати блискавицями з небес, тихо роздуває пил. Одного дня Барні зліпить статую богові Рентґену, який розсіює жмені пилу, розсаджує насіння смерті та зміни. А в його ногах будуть чоловіки на станціях трилопатного хреста, страждатимуть від Опромінювання, Занепаду й Смерті.

Коли Бендікс із Макнайтом вийшли з фургона й попрямували в бік ряду номер три, могили номер п’ятнадцять, з накинутими каптурами й масками, люди, що прийшли віддати належне своїм предкам і покласти квіти до їхніх могил, повідскакували. Бендікс тримав лічильник, а Макнайт ніс на плечі свій пристрій знезараження.

Могила Теофіла Шутарека була позначена невеликим плоским дерев’яним значком. Ставити надгробок було поки рано: земля повинна спочатку осісти. Барні пригадав, як під час похорону думав, що хотів би ви́різати надгробок для старого. Дідусь Тео завжди пишався роботою свого внука. Дідо любив розповідати дітям історію про лісоруба й кабана, і одного разу, після чергової історії, Барні (дев’ятирічний) зліпив з глини фігурку кабана. Дідусь Тео був вражений, усім її показував, хвалився: «Броніслав буде великим митцем, коли виросте, великим польським скульптором». Коли тато Барні розсміявся, дідо крикнув на нього: «Ти не думай, я не здурів. Мій онук вирізатиме монументи з великих каменів, як статуї на площах у Варшаві та в музеях Кракова. Краще це, ніж твої нікудишні машини. Він навіки виріже в камені прізвище “Шутарек”».

І в той день, коли Барні дивився, як опускають труну старого, коли схилився кинути жменю землі в могилу, навіть коли грабарі закопували яму, він думав, що хотів би зробити надгробок — барельєф фігурок з історій, які дідо так любив, а в кутику підписати його так, як старому сподобалося б, прізвищем «Шутарек». Та його батько цього ніколи не дозволить. З погляду батька, Барні вже не член їхньої сім’ї, бо змінив ім’я та прізвище.

Про це він також думав, дивлячись через відкриту могилу на свого батька, який не піднімав на нього очей, бачачи ті неймовірні м’язи під затісним піджаком і складки над білим комірцем, неприродно застебнутим на м’ясистій шиї. Барні і не посмів би прийти на похорон, якби не мама.

Пізніше батько передав Стефанові ключі до старого «Доджа» й сказав: «Відвези її додому. Я на вечерю не прийду». І, не вітаючись із Барні, побрів геть. Барні відчув колишні лють і образу, та, побачивши, як повільно батько йде, усвідомив, що сам тато щойно втратив свого старого.

Стефан, стискаючи ключі, подивився на Барні, тоді на маму, і якийсь час вони стояли мовчки. Нарешті мама озвалася: «Поїхали з нами додому, поїси». Знаючи, що батька там не буде, Барні поїхав з ними. Тоді він і подумав, що візьметься й зробить для дідуся Тео чудовий висічений монумент і підпише його, бо не має значення, що думає його батько, він сам хоче це зробити — щось, чого хотів би дідусь Тео, і одного дня тато це зрозуміє.

Але тепер, спостерігаючи за тим, як Бендікс із Макнайтом обходять свіжу могилу з лічильником Ґайґера, він уже не був такий упевнений. Барні почув тріскотіння лічильника й побачив, як Макнайт схилився з маленьким совком і зсипав трохи землі з краю могили. І пригадав, як чекав, доки могилу повністю не засипали, і як, перш ніж піти до інших на паркінг, він став на коліно й торкнувся землі — притиснув її. І цим радіоактивним доторком Мідаса заразив місце спочинку свого діда.

Коли він дивився на них, йому було важко проковтнути клубок, що застряг у горлі. Сліди радіоактивного забруднення були також там, де він стояв, коли опускали труну, позаду й збоку (навпроти батька), а ще на паркінгу, де виходив з машини.

Один з випадкових очевидців, який спостерігав за роботою команди знезараження, нарешті підійшов розпитати, що відбувається.

— Просто невелика перевірка ґрунту, — відповів йому Ґерсон. Досить голосно, щоб інші почули, і запевнив чоловіка, що це звична процедура. Коли Ґерсон помітив відразу на обличчі Барні, його це, здається, роздратувало, і вбік він промовив: — Ну, певною мірою це правда. Ми перевіряємо ґрунт, і для нас це звична процедура. Будь-які інші деталі його просто засмутили б, і…

— Не можна так, — сумно всміхнувся Барні.

— Що нам робити, якщо почнеться паніка?! — гаркнув Ґерсон. — Самі знаєте, якими бувають люди, коли налякані чимсь, чого не можуть ні побачити, ні зрозуміти.

— Вони б могли вжити якихось запобіжних заходів. Перевіритися.

Ґерсон похитав головою.

— Вони не зможуть позбутися страху. Панікуватимуть, і, повірте мені, так буде ще гірше, ніж невелике опромінення, якого вони можуть зазнати. Краще їм не перейматися взагалі. Знають чи не знають — яка різниця, кінець кінцем? То для чого їх чіпати?

«Оце, — сказав про себе Барні, — слова чоловіка, який уже через таке проходив. Він знає, як усе зробити краще». І хто такий узагалі Барні Старк, що сміє заявляти, наче компанія «Трейсер контрол» десь помиляється?

— А тепер, якщо готові, — повів далі Ґерсон, — ми мусимо відвідати дім ваших батьків, куди, як ви кажете, одразу поїхали. Якщо хочете, можете побути у фургоні, поки наші люди всім займуться. Або можемо спочатку відвезти вас додому.

— Я мушу до них прийти, — заперечив Барні. — Батько вже, напевно, повернувся додому, вечеряє. Принаймні, якщо там будете ви з хлопцями, він не скине мене зі сходів.

Ґерсон промовчав. Він кивнув і подивився прямо вперед, ніби так міг уникнути участі в цьому. Барні підозрював, що цей чоловік — службовець, який одночасно задушевний і приязний, та разом з тим не такий, що будуватиме особисті зв’язки з людьми, якими мусить керувати. Голова дуже придатна для ліпки: міцний ніс на одній лінії з лобом, зрізане підборіддя (але не слабке), холодні очі, тож він скидатиметься на орла. Та його не можна робити шорстким через гру розсіяного світла. Мусить бути гладеньким, закінченим і твердим.

Коли фургон зупинився перед батьківським домом, Барні не міг поворухнутися. Руки були липкі, а груди здавило. Якщо не брати до уваги день похорону, його не було вдома десять років. Після всіх подорожей країною, усіх днів і ночей у полоні фантазій про повернення вертатися довелося отак — щоб розповісти їм, що він приніс заразу в їхні життя.

Ґерсон не збирався його квапити, але зрештою Барні вийшов з фургона й повів їх до входу поруч із приміщенням хімчистки. Над дзвінком була табличка «Казимир Шутарек» побляклим чорнилом на невеликому шматочку картону. Барні потягнувся, хотів натиснути кнопку, але вагався. Лише тоді Ґерсон заявив про свій авторитет, натискаючи дзвінок замість нього. Знову ж таки, Барні знав, що цей чоловік правильно мислить; інакше Барні сам обернувся б і втік.

У відповідь продзижчав зумер, і двері відімкнулися, Барні швидко повернув ручку, щоб звук припинився. Бендікс і Макнайт пішли вперед з лічильником, і, скільки Барні міг судити зі звуку, сходи начебто були чисті. У вузькому вестибюлі панувала темрява. Квартира його батьків була нагорі, за довгим сходовим маршем, і він очікував, що мама підійде до поруччя, схилиться й гукне вниз: «Хто там?» Вона завжди мала в руках мітлу, ніби щоб відмести небажаних гостей. Як же ж вона ненавиділа цю квартиру!

Ще відколи батько потоваришував з далеким родичем у бізнесі продажу використаних деталей автомобілів і купував розвалюхи та інше сміття задля запчастин, вона благала його переїхати, купити будиночок за Гемтремком. Їй було соромно жити над хімчисткою, вона молила про будинок, куди люди могли б приходити в гості, із заднім подвір’ям, де могли б бавитися діти, місцем для невеличкого городу та літніх пікніків. Але батько відмовлявся купувати будинок. Хоча його бізнес автозапчастин ішов непогано. (Завжди, коли Барні бачив розтрощені скульптури із залишків автомобілів у стилі нового реалізму, то всміхався й думав, що на це сказав би батько — тішачись думкою, що творіння його старого можуть потрапити в музеї швидше, ніж його власні.)

— Це я, мамо. Барні. Зі мною тут кілька людей.

Вона на мить відхилилася, тоді знову схилилася над поруччям і нервово прошепотіла:

— Батько вдома. Ти не заходь. — Озирнулася, ніби боячись, що чоловік може заглядати їй через плече. — Чому ти прийшов? Ти ж знаєш, що він біситься.

— Ці люди мають дещо перевірити, мамо. Це не займе багато часу. — Барні також шепотів, ніби хотів якнайдовше відтягнути мить, коли батько довідається, що він прийшов. Нюхом відчував виразний дух тушкованого м’яса.

— Хто там, Стелло?

Барні вже дійшов до майданчика й міг розгледіти приголомшення на батьковому обличчі. «Заскоч його зненацька, — сказав він собі. — Поводься так, наче це найзвичніша річ на світі — прийти сюди».

— Містере Ґерсон, хочу познайомити вас із моїм батьком Казимиром Шутареком і моєю мамою.

Стефан підійшов до дверей подивитися, що відбувається, Барні привітався з ним.

— А це Стефан. Мій двоюрідний брат, викладає суспільствознавство в середній школі тут, у Гемтремку. Живе з моїми батьками.

Ґерсон поспіхом зайшов усередину й кивнув, низько вклонившись, що не надто відрізнялося від пристукування каблуками.

— Доброго дня, містере Шутарек, місіс Шутарек. Стефане. Познайомтеся з моїми асистентами — містером Бендіксом і містером Макнайтом. Запевняю вас, ми не заберемо багато часу й це не завдасть вам жодної особливої незручності. Ваш син люб’язно погодився нам допомогти. Офіційні справи. Можна нам увійти всередину, щоб мої люди занесли обладнання? Дуже дякую.

Він легко й невимушено взяв на себе керівництво, і вже за кілька секунд сім’я зібралась у вітальні. Кілька разів батько Барні, кремезний, підозріло походжаючи і ляскаючи підтяжками, наче віжками, брався розпитувати, що відбувається, але Ґерсонів підхід — припускати, що все йде гладенько, природно, а пояснення з’явиться в доречний час — тримав їх у підвішеному стані. Доки зрештою старий не обірвав його, грюкнувши кулаком по столу:

— Що тут відбувається? Досить верзти цю маячню, і поясніть мені, чого ви приперлися в мій дім? — Тицяючи в Барні пальцем, додав: — Я сказав тобі більше ніколи не приходити в цей будинок.

Ґерсон витягнув гаманця й блиснув значком спеціального слідчого.

— Містере Шутарек, дозвольте пояснити. Ваш син тут виконує перед нами — і суспільством — певну службу. Розумієте, сталася певна серйозна подія, і вона стосується на лише його, але й усіх тут присутніх. — Він перевів очі з одного обличчя на інше, вимагаючи взаємодії, і зрештою батько Барні опустився в крісло й почав слухати. Мама стояла, наполовину заховавшись за одвірком кухні, зачудована білими комбінезонами Бендікса й Макнайта.

— Розумієте, стався незвичайний інцидент, — повів Ґерсон, — у Центрі досліджень та розвитку в місті Елджині — у нашій радіаційній лабораторії. І хоча ваш син працює в зовсім іншому відділі, він став до цього причетний — без жодної провини з його боку — через його колегу. Розумію, це може бути важко зрозуміти, але дайте мені кілька хвилин — я все поясню.

Барні вразила майстерність, з якою чоловік пояснив ситуацію людям, що нічого не знають про радіацію та її вплив, і разом з тим не вдався до чванливості. Коли стало зрозуміло, що таке «радіація» і «радіоактивний пил», батько задумливо став, потираючи пальцем просиві вуса; Стефан був вражений. Лише мати скривилася, чим показувала, що вона не все до кінця зрозуміла.

— Це як радіоактивні випади, так? — запитала вона.

— Як у Японії? — запитав батько. — Та штука від бомби, від якої в них опіки з’явилися?

— Не зовсім, містере Шутарек. Якщо сюди дійсно випадково потрапив якийсь радіоактивний пил, його кількість зовсім мізерна. Мабуть, ніхто з тут присутніх навіть не мав контакту з пилом… або його взагалі тут нема. Наша робота — перевірити, чи ви в безпеці, і не дати йому поширитися.

Батько Барні весь час уникав його погляду, поки Бендікс із Макнайтом обійшли їх і пройшлися квартирою з лічильником Ґайґера. Коли пристрій уперше взявся по-звичному сюркотіти, батько підскочив від ляку, але Ґерсон заспокоїв його розповіддю про нормальну фонову радіацію. Раптом він повернувся до дружини й потрусив кулаком їй перед обличчям.

— Бачиш, що буває, коли не робиш те, що я кажу? Дозволяєш йому лізти сюди в мене за спиною…

— Вона не винна, — вигукнув Барні. — То було після похорону. Зайшов ненадовго.

Батько зиркнув на нього сповненими відрази очима, і рот Барні наче наповнився піском.

— Тебе ніхто не питав, — просичав батько. — Я вже тобі казав: у домі Шутареків тобі не раді. Тобі те прізвище не подобається. Можливо, я вже не можу казати своєму синові, що робити, куди йти чи як називатися, але я сам вирішую, хто має право заходити в мій будинок, і я не люблю, коли люди лазять сюди, поки мене нема. Це навіть не враховуючи той радіопил, про який я взагалі нічого не знаю.

Від різкого тріску лічильника Ґайґера всі обернулися. Диван, де він того дня сидів, мав сліди зараження.

— Схоже, що тут лише кілька порошинок, — повідомив Бендікс. Він витягнув ножиці й узявся вирізати кружечок тканини на бильці.

Мама Барні скрикнула так, ніби її вдарили ножем.

— Ви мусите це робити? — запитав Барні. — Не можна просто витерти?

Бендікс похитав головою.

— Не можна ризикувати. Частина, можливо, проникла крізь волокна.

Барні згадав, що цей французький диван з широкою вигнутою спинкою, оббитий рожево-золотою парчею, був її гордістю й радістю. Вони завжди називали його «музейним», бо нікому не дозволялося на ньому сидіти. Він призначався для гостей та особливих подій, і саме в день похорону мама наполягла, щоб вони там сіли. Дивно, що він забув, бо йому було незручно сидіти на дивані, де забороняли сидіти в дитинстві. Вона вже кинулася вперед, щоб не дати ножицям зробити свою справу, але Стефан її зупинив.

— Мій диван! Мій любий диван!

— Можливо, дірку вдасться зашити, — сказав Стефан, та поки він це говорив, Макнайт знайшов іще кілька точок, де Барні відкидався назад, і Бендікс узявся вирізати клаптик за клаптиком на спинці, сидінні, бильцях, передаючи заражену тканину Макнайтові, який скидав її в контейнер з фіолетовим трилопатним знаком. Коли процедура скінчилася, рожево-золотий диван здавався Барні якоюсь хворою істотою з дірками на місці, де зогнила шкіра.

Мати плакала в Стефанових руках, а батько люто блимав на нього очима.

— Залишаєш слід після себе. Кажу тобі: ще хоч раз побачу тебе тут — оцими руками скручу.

— Містере Шутарек, запевняю вас: це не провина вашого сина. Пил потрапив у його машину через…

— Я не питав вашої думки, містере Як-вас-там. Закінчуйте й забирайтеся геть з мого дому. — Обличчя в батька було червоне, і з того, як він стискав-розтискав кулаки, Барні знав, що ще мить — і він почне ними розмахувати.

Більше слідів у квартирі вони не знайшли.

Зрештою чоловіки закінчили роботу, зібрали все своє обладнання, приготувались іти. Барні глянув на маму, але та відвернулася й стиснула руку Стефана, щоб не впасти.

— Вибач, — сказав Барні.

— Геть звідси, — сказав батько.

— Я не тобі, а мамі. — Барні якусь мить постояв, сповнений ненависті до цього чоловіка. Побачивши це, батько ступив до нього, обличчя пашіло.

— Я сказав: пішов геть з мого дому. Спочатку ім’я моє паскудиш, тепер і дім. Більше ніколи сюди не приходь.

Стефан став між ними.

— Не кажи нічого, Барні. Ми всі цим засмучені. Я тобі подзвоню потім.

Усі ті роки, поки Барні жив окремо від них, він мріяв про день, коли якась скульптура зробить йому репутацію, якою він зможе виправдати своє життя й свої рішення. Він навіть планував, що, коли в нього народиться перша дитина, вони з Карен запросять їх на хрестини й це розвіє ворожість. Але тепер…

Бендікс із Макнайтом рушили до виходу, Ґерсон узяв Барні за руку.

— Ходімо. У нас іще попереду робота.

Барні кивнув, обернувся й швидко побіг сходами, знаючи, що більше ніколи не зможе сюди повернутися.

Того вечора він лежав без сну, пригадував хлопчачу бійку зі Стефаном. Делікатний Стефан, такий переляканий, відколи його батьки загинули в автокатастрофі. Двоюрідний брат і друг. Барні тоді думав, що йому більше ніхто не потрібен — жоден інший брат. Стефан був найближчим товаришем, якого Барні коли-небудь мав. Але одного дня батько Барні посміявся з «дівчачих скульптур» і вколов його словами про те, що Стефан займається «чоловічими» речами, а не постійно бавиться з глиною. Через кілька днів Барні обернув банальну сварку між ними на справжню вуличну бійку. Скільки їм тоді було? Дванадцять? Тринадцять?

Йому було важко дихати, пригадуючи все це тепер у темряві. Штовханина та обзивання ставали серйознішими й виходили з-під контролю. Сусідські хлопці зібралися й кричали: «Бійка! Бійка!..» Стусани й матюки, і нарешті несподіваний ривок, коли Барні ударив його з усієї сили, вкладаючи в удар вагу всього тіла, випускаючи всього себе, ніби то був вибух, який його звільнив. Стефан упав, ударився головою об бордюр, кров з рани ринула на тротуар. Барні ще ніколи не бачив, як людина падає непритомна. Він стояв і трусився, нажаханий, упевнений, що вбив свого двоюрідного брата; хотів одночасно допомогти й утекти, всі м’язи раптом напружилися й затремтіли, наче хтось схопив його ззаду.

Чому він тоді поглянув на небо? Хто, як йому здавалося, спостерігає за ним?

Барні глянув на свої руки тепер, у тьмяному світлі, що падало через жалюзі, відчуваючи те ж напруження, і м’язи знову трусилися ледь не до судом. Щось сталося з ним у той день. Відтоді він ніколи не мав можливості випустити пару повністю. Щось постійно його стримувало. Були й інші бійки з іншими хлопцями після цієї, але щоразу, як він прицілювався кулаком, щось позаду чи всередині стримувало його й відтягувало удар. Його били хлопці, над якими він брав гору раніше. Хоч би скільки він злився, хоч би скільки люті в ньому закипало й просилося назовні, він ніколи не міг її вивільнити повною мірою, ніколи не міг зовсім звільнитися. В останню мить завжди стримувався і, стримуючись, у паніці втрачав усе. Він підозрював, що то якийсь глибокий страх власної сили й жорстокої вдачі — майже як у батька — стримував його й в інших ситуаціях. У його скульптурах, у почуттях і стосунках з іншими людьми, можливо, навіть у сексі.

Тепер, хоча Стефан і забрав його місце в домі з батьками, він не ненавидів його за це. Стефан виріс достойним чоловіком, але так і не одружився й не покинув дому Шутареків. Барні був певен, що Стефан навіть ніколи не спав в іншому місці. Це виглядало так, наче, знайшовши нових батьків на зміну втраченим, він боявся втратити й цих.

Він добирався до муніципального коледжу Гемтремка, тоді до Детройтського університету, а коли отримав диплом учителя, то почав працювати в середній школі Гемтремка. Жодного свідчення про кохану чи подругу, і за всі роки, відколи Барні змінив прізвище, стявся з батьком і почав жити сам, він завжди зачудовувався, що ж це за страх може тримати чоловіка в стані дитячої залежності аж до тридцяти років, міркуючи, чи не стосується це якось тієї бійки. Можливо, коли того дня Барні його віддубасив, він убив щось усередині хлопця, залишивши тільки оболонку людини. Господи, тільки б це не було правдою!

Барні заплющив очі й спробував викинути ту сцену з голови — маму з татом у квартирі й Стефана з ними. Немає сенсу про це думати. Він сам на себе це прикликав зі своїм характером і впертістю. Стефан — ось єдиний син, який їм тепер потрібен. То для чого про них думати? Господи, як же йому важко було бачити, як Стефан заспокоює маму, стає між ним і батьком, коли старий лютував, так ніби Барні став чужинцем.

Йому дуже хотілося тепер плакати. Усередині відчував тиск, що рвався на волю. Він зможе поплакати, аби лише дозволив собі, він ридатиме й випустить сльози, які тільки й очікують звільнення. Ридання очистять його, і він почуватиметься краще. Та Барні не міг. Щось постійно стримувало.

— Це все моя провина, — прошепотів він спочатку стінам, тоді стелі й нарешті в подушку. Ніщо тебе не розрадить, ніщо не допоможе, і він вдивлявся в темряву, знаючи, що нікого не назве й сам не буде названий ні «батьком», ні «сином».

4

Здавалося б, постійне повернення до місць, які Барні відвідав протягом трьох тижнів між інцидентом і знезараженням, було безперервним нічним жахом. Переживати все заново, бачитися з тими самими людьми, говорити ті самі речі, йти тими ж маршрутами.

Радіоактивність була на заправках, куди він заїжджав, щоб заправитися й відвідати туалет, у ресторані «Алексі», де вони з Карен вечеряли, коли вона потягла його в центр подивитися балет у Масонському храмі (в центральному проході на балконі, у третьому ряду від перил знайшли радіоактивні порошинки, що в’їлися в крісло, і Макнайт вирізав чотиридюймову латку зі шкіряного сидіння).

Щоразу, як «Трейсер контрол» доводилося знищувати чи усувати частину чогось, вони залишали власникам бланк претензії, який ті мусили заповнити й надіслати в головний офіс у місті Толедо, штат Огайо. Ґерсон пояснив, що, коли вони закінчать, претензії посортують і порівняють зі звітами про роботу, які надішле він сам, а тоді комп’ютер сам розрахує суму до сплати. Гроші надійдуть з «Нешнал моторз» (їх, звісно, покриє страхова компанія), і загалом знезараження обійдеться в понад мільйон доларів. Коли Барні здивувався, Ґерсон зазначив, що Бендікс і Макнайт, а також люди, які вже почали працювати з Карен, — високооплачувані спеціалісти, а ще є три інші команди, які працюють з людьми, що дістали незначні дози в Елджині. Він метикував, що їм знадобиться місяць з гаком, щоб відстежити всі першорядні та другорядні контакти Праґера, а також контакти тих, хто, ймовірно, заходив у його кабінет.

До середини четвертого дня відтворення своїх маршрутів Барні вже від цього нудило. Опіки тепер з’явилися й на грудях та на правому боці. Лікарі дали йому мазі й знеболювальні таблетки, відправили додому в ліжко й сказали, що ці первинні симптоми зникнуть за кілька тижнів.

Ґерсон поставив біля його ліжка диктофон і попросив надиктовувати в нього.

— Метод вільних асоціацій. Коли думатимете про місце, куди ходили вечеряти, чи когось, кого відвідали, спробуйте пригадати, що робили перед тим чи опісля. Що самі пропустимо, те, можливо, опрацюємо пізніше.

— Тобто те, що ви пропустите, так і залишиться й випускатиме радіацію?

Ґерсон знизав плечима.

— Якщо цим так перейматиметеся, то й збожеволіти можете. Подивіться на ситуацію під іншим кутом. Найпевніше, вже ніде немає сильної концентрації, а в більшості громадських місць смертельної або навіть небезпечної дози просто не знайдеться. Ми провели непогану перевірку в домівках та інших місцях, які з вами відвідали. Крім того, якщо немає можливості нічого вдіяти, ліпше мислити про це по-філософськи.

Лікарі, які попередили його про те, що скоро почнуть утворюватися катаракти, запевнили, що видалити їх буде неважко. Барні не втратить зір назавжди. Проте він раптом помітив, що крізь вікно розглядає дерева, корені, хмари й велику поорану брилу, в яку торік закохався на озері й притягнув із собою, щоб покласти збоку від під’їзної доріжки; помітив, що запам’ятовує лінії й маси, вигин в’яза, де його стовбур розщепився на акуратну літеру «V», цікавий випин там, де загоїлася відламана гілка. Упав листок, і, спостерігаючи за ним, Барні відчував порожнечу. Йому не вистачало часу вбирати всі можливі форми, простори, рухи, він кляв себе за те, що роками обшкрябував моделі Нета Вінтерза, працював над чужими ідеями, коли навколо стільки незакінчених робіт чи ідей, якими б він хотів займатися — мусить займатися, доки ще є час.

«Гаразд, — сказав він собі, — тепер у тебе є час, поки що ти маєш зір і не осліпнеш одразу». Він міг уявити, як розвиватимуться катаракти. Спочатку все стане розпливчастим, тоді навколо світла з’являтимуться веселкові кільця, а тоді світло повільно тьмянітиме в імлі, доки колір не зникне, а світ стане задимленим. Це займе місяці, але це станеться.

До того моменту він може відвести весь час на ліплення. А коли стане надто темно, користуватиметься самим дотиком. Якщо Бетговен міг створювати музику, бувши глухим, якщо Мілтон писав після того, як осліп, а Ренуар малював пензликами, прикріпленими до кистей, тоді й він зможе працювати з глиною без допомоги зору.

Останнього тижня липня, коли Барні зміг встати та рухатися й почувався набагато краще, Ґерсон приніс вістку, що Макс Праґер просив його прийти.

— Як він?

— Дістав велику дозу, — відповів Ґерсон. — Не думаю, що довго протягне.

— Чому він хоче мене бачити?

— Гадаю, тому що в нього більше нікого нема. Я ходив до нього кілька разів, але, здається, у нього нема друзів.

— Я не знаю, про що з ним говорити.

Ґерсон трохи помовчав, тоді запитав:

— Ви звинувачуєте його в тому, що сталося з вами й дружиною?

— А кого ще мені звинувачувати?

— А себе не звинувачуєте в тому, що передали це іншим?

— Тут інакша ситуація, — хоча Барні не міг пояснити, як і чому вона інакша. Усе, що він знав, це те, що Праґер залишився в тіні й зіграв героя, а вони з Карен через це постраждали.

— А вам не спадало на думку, що, якби він не залишився в тіні й не позбувся тих гранул, загинуло б багато людей?

Ґерсон роздратував його своїми притиками.

— Я думаю про це, але не допомагає.

— У нас, у морській піхоті, йому б за таке медаль дали, — сказав Ґерсон, зняв окуляри й взявся методично протирати їх кишеньковою хустинкою. — Неймовірно, які люди передбачувані. Ви скульптор і митець, але реагуєте так само, як люди, з якими я стикався сотні разів по всьому світі — від покоївок і чорноробів до політиків і науковців. Коли вас зачіпає щось, чого ви не розумієте, завжди потрібно повісити провину на когось. Ви перший митець на моєму рахунку. Я думав, поводитиметесь якось по-іншому.

— Слухайте, я й сам хворий. У мене опіки, не забули? Крім того, яка йому користь із того, що він знатиме, як я почуваюся?

Та через два дні Барні все ж пішов. Слова Ґерсона спонукали його до певних роздумів. Барні спробував переконати себе, що Праґер став просто невинною жертвою, як і вони з Карен. І все одно, коли Барні згадував його, м’язи рук і плечей у нього напинались, а серцебиття прискорювалося. Усе своє життя його неприємно вражав вибуховий характер батька, проте тепер власна реакція нічим не відрізнялася — інстинктивна, м’язова, бездумна.

Дорогою до приватної палати Праґера на четвертому поверсі він помітив людей, що виходили на третьому, чоловіків з квітами, коробками цукерок і радісними обличчями. Табличка навпроти ліфта повідомляла «Пологовий відділ», стрілка вказувала праворуч. Але нижче, збоку, біля вогнегасника, висів інший значок, який тепер він завжди бачив на стінах, у проходах і коридорах. Барні встиг помітити його саме перед тим, як зачинилися двері ліфта, — стрілку під трьома трикутниками, помаранчево-чорний значок, що вказував людям напрямок до протирадіаційних сховків.

Він не був готовий до шоку, спричиненого виглядом Праґерового обличчя, роздутого, червоного, безволосого (навіть брови повипадали); єдину руку, що виднілася назовні, проколювала голка з пластиковою трубкою, підведеною до перевернутої пляшечки з безбарвною рідиною, а шкіра на ній була пухирчаста й зранена численними опіками. Друга рука й решта тіла ховалися під покривалом, яке висіло на рамці, щоб не торкалося тіла.

— Барні… ти прийшов… — з присвистом, ледь ворушачи губами, озвався голос, ніби боявся розколоти маску обличчя. — Сідай… скажи… що там?

— Ти сам як, Максе?

— Н-норма… Трохи згорів на сонці. Добре виглядаєш. Я… хвилювався… за тебе… і жінку твою. Але ти виглядаєш чудово.

— Так, нам пощастило. Лікарі багато не кажуть, але, думаю, як тільки минуть симптоми, з нами все буде гаразд.

— Бляха… Я радий… — прошепотів Праґер. — Ти собі не уявляєш, скільки я про вас думав… чи все так зле… Думав, ви, певно, мене ненавидите…

— Та не кажи дурниць. — Але на цих словах Барні до горла підступив клубок.

Праґер вдумливо дивився на нього, тоді, здригаючись, зітхнув.

— Я й не знав, що ношу те із собою. — Він заговорив голосніше. Барні бачив, як йому боляче, як він старається викласти все якомога швидше. — Не знав. Повірте мені. Пробачте мені… обоє… будь ласка… Барні, не тримай на мене зла…

— Звісно, що ми знаємо: то був нещасний випадок. Не треба просити пробачення. Немає тут винних. Блін, Ґерсон от узагалі сказав, що в піхоті тобі б за таке медаль дали. А я ж сам хіба не розніс ту заразу іншим? Ми з Ґерсоном і його командою ходили по людях, і я навіть не знав, що їх також заразив. Таке могло з будь-ким статися. Не треба просити пробачення.

Праґер мовчки дивився на нього, а тоді з його погляду зникло будь-яке тепло. Не рухаючи головою, він відвернув погляд, звів очі до стелі, ніби більше не міг дивитися Барні в обличчя. Він затих, чувся лише хрип, а тоді:

— Ти брешеш…

Барні не заперечував. Праґер бачив це в його обличчі, чув у словах, що він досі його звинувачує. Старий надто близький до смерті, щоб його обманювати.

— Вибач, Максе. Я хочу. Але не знаю як. — Барні хотів, щоб той зрозумів, що він переживає. Божевілля. Він хотів, щоб Праґер вибачив йому неспроможність пробачити.

Та Праґер уже на нього не дивився.

— Я прийду до тебе завтра, — сказав Барні. — Тобі щось треба?

Праґер не відповів, лише впився поглядом кудись убік, наче Барні вже пішов. Він іще трохи посидів, тоді підвівся й чекав, доки Праґер зверне на нього увагу.

— Ну, давай, Максе. Я дуже заплутався. Дай мені трохи часу, і, можливо, я з цим розберуся.

Жодної реакції.

Барні спіткнувся, виходячи з палати, обличчя розчервонілося від сорому й люті. Яке той мудак має право робити так, щоб Барні почувався винним? Як це так несподівано він сам став винуватим? Ну і в сраку його. Прощення не можна отак просто ввімкнути, як поливалку для газону. Дуже гарно й довго можна говорити про християнську чуйність, але слова прощення смердять на кілометр, коли чути, що вони нещирі. І він не міг змусити себе шкодувати Праґера лише тому, що той вмирає. Хотів, але, бляха, він відчував, як напружуються м’язи, і свідомо не давав рукам стискатися в кулаки. Якби на місці Праґера був його батько, подумав він, Барні розбив би йому обличчя просто на ліжку, бо коли не можеш звинувачувати причину, то переводиш увагу на знаряддя, і, зрештою, біль Праґера цього не зменшував.

Дорогою вниз ліфт зупинився на третьому поверсі, усміхнений молодик увійшов і запропонував Барні сигару.

— Хлопчик, — радісно скрикнув він, — вісім фунтів дві унції!

— Спочуваю, — відказав Барні, ігноруючи сигару, вдаряючи по кнопці першого поверху.

Молодий чоловік витріщився на нього, роззявивши рота, рука із сигарою так і зависла в повітрі, і лише коли двері відчинилися у вестибюль, він відреагував:

— Що ви таке кажете?

Та Барні вже зник за обертовими дверима.

Коли Карен стало краще, вони закріпили за нею команду «Трейсер контрол» із трьох людей. Головним був Джош Чемберлен, присадкуватий чоловік середнього віку, який перемежовував важке дихання зітханнями, ніби це все для нього занадто. Вона ніяк не могла розгледіти його очей за товстими лінзами, і він поводився тихо та гідно, коли вони почали своє полювання на радіацію.

Його асистенти були молоді. Стен, високий (волосся накриває очі й скромна усмішка), грав у баскетбол у коледжі до війни. Його навчили знезаражувати в армії, розповів він, бо міг дотягнутися до високих речей. Марті — грубувато-привабливий синьоокий кокетник, який постійно ніби оцінював її, і Карен через силу іноді перехоплювала його погляд, коли він дивився на неї, і тішилася, що молоді чоловіки досі вважають її привабливою.

Джош Чемберлен планував відвідати супермаркет «Фуд-райт» перед закриттям. Вони зайшли всередину, коли вийшов останній відвідувач. Керівник і дівчата-касирки, які підраховували виручку, підняли голови й витріщилися на чоловіків у білих комбінезонах із каптурами. Чемберлен пояснив ситуацію, і керівник отупіло вирячив очі.

— Що ви сказали? Радіоактивне що?

— Це не має значення, — зітхнув Чемберлен. — Нам треба швидко все перевірити й іти далі.

— Я не впевнений, що маю повноваження…

— Слухайте, якщо ми не зможемо перевірити супермаркет, нам доведеться викликати шерифа, який його закриє. На карантин. Треба вам цього?

— Ні, звісно, ні. Я… я думаю, все нормально. — Він нервово розсміявся. — Доки не побачив місіс Старк, думав, ви, хлопці, хочете пограбувати нас. Такі костюми.

Чемберлен кивнув.

— У нас таке постійно. Це не займе багато часу.

Стен з Марті почали з протилежних кінців магазину й зустрілися в центрі. Не знайшли нічого, доки Стенів лічильник не затріскотів на одній з кас. Марті дістав мазок з бавовняним кінчиком і провів ним між кнопками з цифрами на касовому апараті. Касирки, які за цим спостерігали, пожвавилися.

— Спокійно, дівчата, — озвався Чемберлен. — Така маленька цятка нічого особливого не означає. Одна з вас, напевно, підібрала її через якусь банку чи коробку, і, коли набирала ціну, порошинка стерлася й упала між кнопок апарата. Не варто хвилюватися. Ні в кого нема опіків на пальцях? Ми не знаємо, як давно та цяточка там тримається, тому, якщо в когось з’являться опіки чи нудота протягом наступних двох тижнів, зв’яжіться з відповідальним за радіаційну безпеку в Центрі. Він скаже, що робити.

Карен побачила на їхніх обличчях образу. Хотіла пояснити, що вона також просто невинна жертва, але різкі погляди промовисто заявили, що краще мовчати.

Лічильники не показали нічого в хімчистці Елджина, магазині одягу Гекшера чи каварні неподалік, а також в інших місцях, які вони перевірили протягом наступних кількох днів. Проте слід знайшовся в салоні краси Мартіно, на кріслі, де Карен укладали волосся.

Містер Мартіно й дівчата, що на нього працювали, впали в паніку, доки Джош не пояснив те саме, що говорив у супермаркеті. Карен налякали їхні погляди — суміш відрази й люті.

Містер Мартіно протер обличчя й проверещав:

— Моя дочка вагітна, і вона приходила сюди на укладання, сиділа в тому кріслі після місіс Старк! Що, як вона щось підхопила?!

— Ми відправимо когось до неї додому, якщо дасте адресу, — заспокоїв його Чемберлен. — Найпевніше, нічого не…

— Господи! Боже мій! А якщо так?! А якщо щось станеться з її дитиною?! — Він люто блимнув очима на Карен. — Якщо з дитиною щось станеться, я…

— Обережніше зі словами! — гаркнув Чемберлен. — Ви не маєте права звинувачувати місіс Старк, вона така ж винна, як і ваша дочка, якщо та передала це комусь іншому. Ви повинні дякувати місіс Старк за те, що вона прийшла з нами перевірити всі ці заклади. Багато людей навіть так не хочуть нам допомогти.

Але містер Мартіно не слухав, його обличчя палало ненавистю.

— Більше щоб я вас тут не бачив. Відтепер ходіть собі зі своєю радіацією де хочете.

Карен відчувала, що от-от розплачеться. Очі наповнювали сльози, але вона не хотіла втрачати самовладання перед ним. Вона обернулася й вибігла із салону.

Дорогою назад її охопила депресія, Карен не могла ніяк відповісти на запевнення Чемберлена, що радіоактивних слідів зовсім трішки що в Мартіно, що в супермаркеті, і навіть якщо одна чи більше людей недовго контактували з нею, це означатиме щонайбільше опік, який зрештою загоїться. Але Карен думала про дещо інше. Скоро їм доведеться відвідати людей з літньої театральної групи. Звісно, тепер вони готують «Гедду Ґеблер» без неї, але вона відвідувала перші репетиції, і багато людей її, можливо, торкнулися, особливо Дейл, коли пробував лізти до неї за лаштунками.

Тієї ночі він був п’яний, притиснув її в кутку, обійняв і змусив до поцілунку. Він обмацував її, запхав руку під сукню й розстебнув ліфчик так швидко, що Карен не встигла від нього вислизнути. Тепер, пригадуючи, що вони знайшли сліди пилу в неї на грудях, вона замислилася, чи він їх не підхопив і чи не передав своїй дружині або іншим жінкам, яких торкався, від чого їй стало гидко.

Чемберлен сказав, що планує перевірити всіх людей з трупи окремо в них удома, а тоді займеться знезараженням глядацької зали муніципального коледжу міста Елджина, до того як відбудеться наступна запланована репетиція. Досить неоковирно він спробував переконати її нічого від нього не приховувати.

— Це як таємниця між лікарем і пацієнткою, — пояснив він. — Можете не хвилюватися й розповісти, чи ви з кимсь були. Іноді люди бояться про це говорити, бо мають якісь секрети. Обіцяю вам: я та «Трейсер контрол» поважаємо вашу конфіденційність.

— На що ви натякаєте?

— Ні на що. Але ми мусимо перевірити всі контакти.

— Як у людей, у яких знайшли якусь венеричну хворобу, так? Перевірити всі контакти шльондри, щоб перевірити, скількох вона заразила?

Він здавався шокованим і засоромленим.

— Нічого такого я не мав на увазі, — сказав він. — Моя робота — запитати. Я ні на що не натякав.

— Мабуть, ні. Вибачте, що так відреагувала. Від цього всього я почуваюся винною, і мені соромно просто за те, що я когось торкнулася. Ну… є серйозна ймовірність, що один з акторів, Дейл Векслер, міг підхопити щось одного вечора від мене… Він ліз до мене за лаштунками.

Чемберлен кивнув і записав собі щось.

— Добре, як я й сказав, це лише між нами. Ваш чоловік про це нічого не дізнається.

— Та ну вас! Мені однаково, чи дізнається він. Мені приховувати нічого. Коли ви отак говорите, я ніби винна в чомусь, чого не робила. Можете хоч у недільній газеті про це написати, мені плювати.

Попри це, коли вони залишили її біля будинку, Карен відчувала, як від сорому палає обличчя.