Доторк

1

Карен планувала розповісти йому про вагітність іще до сварки з батьками. Хоча знала, що вони повернулися з Каліфорнії ще тиждень тому, але вдала приємне здивування, коли мама подзвонила в суботу й повідомила, що вони зайдуть сьогодні ввечері. Не на вечерю, наполягала мама, просто на короткий візит. І, між іншим, їй хотілося знати, чи правдиві ті чутки про радіоактивність. Є якась імовірність?..

Жодної небезпеки, запевнила її Карен. Будинок дуже ретельно перевірили. Радіоактивного пилу більше нема.

Коли вона розповіла Барні, що приїдуть батьки, він гупнув кулаком по долоні.

— Зараза, вони надсилають нам Бредлі-мирову-угоду, щоб він нас опрацював. Вирішили дістатися до нас через твого старого.

— Він би так не вчинив.

— Та ну, серйозно? Може, я помиляюся. Може, він не кидане нас, якщо на кону стоятиме посилення позиції його фірми з «Нешнал моторз». Якщо помиляюся, прошу вибачення. Пробачу йому всіх удів і сиріт, яких він умовив на нікчемні мирові угоди, якщо вони не використають його проти нас. Домовилися?

— Ти завжди був проти моєї сім’ї.

— Неправда. Я завжди з повагою ставився до твого батька — чоловіка з корінням, якого шанує громада. Відколи розійшовся з власною сім’єю, мене не покидала божевільна надія, що він дійсно прийме мене так, як мій батько не зміг.

Карен слухала його лише одним вухом, бо на мить уявила трепет усередині й поклала руку на живіт. Ще надто рано для рухів. І все одно вона цього очікувала. Поки по ній майже не видно. І тепер, коли її симптоми опромінення — набагато слабші, ніж у Барні, — відступили, залишилося тільки тихе очікування. Нереальне. Тепле. Ніби бульбашки, що мандрують до поверхні. Вона хотіла, щоб Барні знав і тихо очікував разом з нею, але якщо розповість йому тепер і виникне сварка, він може використати це проти її батьків. Вона розповість йому тоді, коли вони підуть.

— Побачимо, як там буде, — прошепотіла Карен. — Ти не знаєш, чому він хоче прийти й про що говоритиме. Навіщо засмучуватися. Приляж і відпочинь, поки їх тут нема.

Її спокій, відмова клювати на наживку здивували Барні. Скидалося на те, що Карен має якусь приховану гарантію. Коли вона відкинулася в кріслі, Барні раптом помітив, якою здоровою вона виглядає. Обличчя знову світилося молодістю, приховуючи висип на шиї, та ще дивнішим здавалося мирне тепло в її очах.

— Що твоя мама говорила? Щось відбувається, про що я не знаю?

Вона ніжно стиснула його руку.

— Не сварімося сьогодні. Я не хочу, щоб вони бачили тебе слабким і виснаженим. Полеж і збережи енергію.

Барні хотів якось саркастично це прокоментувати, але її ніжність спинила його.

— Маєш рацію. Прибережу голос на пізніше.

Нагорі світло, що пробивалося крізь вікна спальні, ранило йому очі. Барні ступив уперед і затягнув жалюзі. Лежачи на спині, боляче вдихнув і спробував зрозуміти, що Карен від нього приховує.

Його розбудив звук машини на під’їзній доріжці. Барні силкувався сісти, переборюючи запаморочення й нудоту. Дійшло до того, що він боявся сну, попри полегшення, яке той дарував. Ціна пробудження виявилася надто високою. У темряві він ледве взувся й запхав сорочку в штани. Хотів побачити, як Джейсон Бредлі перетинає поріг, особливо розпізнати ознаки страху й огиди. Бредлі стануть першими гостями за більш ніж три тижні (відколи продавець, який нічого не підозрював, прийшов, щоб переконати їх у тому, що кожна американська сім’я повинна мати енциклопедію заради дітей, навіть якщо ті лише намічаються або десь у майбутньому, і Барні викинув його геть), і він хотів побачити, як вони це сприймуть. Рука потягнулася до волосся, зачесала його назад, і він подумав, що варто було все ж поголитися. Виглядає, напевно, як безхатько. Ну, хай приймають його таким.

Доки він спустився сходами, Карен уже стояла біля дверей, батьки з’явилися в одвірку. Джейсон Бредлі, високий і худий, попри свої п’ятдесят вісім, із хвилястим сивим волоссям, солідний чоловік, що дивиться на світ з вершини свого успіху. Барні рідко бачив його поза оточенням книжок, обшитих дубом стін і м’яких шкіряних крісел його колоніального будинку. Тут цей чоловік виглядав так само, ніби приніс разом із собою ту ауру книжок і шкіри.

Лора Бредлі трималася непогано, і хоча зморшки на її шиї та підборідді вже давно випрямилися після пластичної операції, на ній було забагато пудри й помади, наче спеціально, щоб її було видно здалеку. Вона набрала вагу, і, коли скинула шаль на крісло, з-під рукавів сукні випнулася біла плоть. Проте Барні бачив, звідки в Карен її риси: те ж чорне волосся й зелені очі. Її мама знала, як Карен виглядатиме в п’ятдесят, якщо житиме безтурботним життям.

Лора Бредлі обережно ввійшла, ніби не хотіла забруднити спідницю.

— Ой, золотце моє любе! Дитинко моя, як же тобі, мабуть, жахливо. Кошмар. Ти й уявлення не маєш: коли Деніс Енґстром подзвонив нам у Лос-Анджелес і розповів, що сталося, нас ледь не знудило, направду. Джейсон хотів одразу приїхати, але саме вів переговори з тим жахливим дрібним адвокатиком, що займався всіма тими тисячами позовів проти компанії. Страшний чоловік, бруд під нігтями й взуття ніколи не чищене, ні, ну ти уявляєш? Ну, то таке, добре, що ми вже тут. Стільки нових меблів і нові штори — краса. Мушу сказати, ми шукали твою сестру за останньою адресою, але вона зникла. Жодної адреси перенаправлення. Просто щезла з виду — бозна-куди ділася. Вона жила в страшному районі, одна з її сусідок розповіла, що Майра лежала в лікарні. Коли ж повернулася, щоб забрати речі, очевидно, досить змінилася. Ох, та моя донька. Та жінка сказала, що вона навернулася на якусь нову релігію, щось таке. Ні, ну ти собі можеш таке уявити? Наша Майра?

Барні вже хотів сказати, що може собі уявити, але жінка швидко змінила тему. Така спритна в нього теща.

— Мусите розповісти нам усе — від початку до кінця, — сказала вона. — Дорогенька, ти така змучена. Тобі щось болить? Джейсоне, подивися на неї.

Але Джейсон Бредлі дивився на свого зятя. Він повагався, тоді простягнув руку. Барні відчув, яких зусиль це йому коштує, і це його розлютило.

— Краще не треба, — озвався він. — Радіоактивний пил — штука непевна. Може бути всюди. Ліпше не ризикувати.

— Барні, який жах! — вереснула Карен. — Не слухай його, тату. Вони уважно перевірили будинок. Немає жодного шансу, навіть найменшого, що пил може ще тут бути.

— Хіба вони із собою занесли, ззовні, — промовив Барні. — Він же по всьому Елджину, знаєте, і це я його розсіяв.

Батько спокійно вдивлявся в нього, чудово розуміючи з тону голосу Барні, що їм тут не раді. Лора Бредлі намагалася зберігати самовладання, проте постійно нервово роззиралася навколо.

— Це повна дурня, сам знаєш, — сказала Карен, тягнучи маму в їдальню. — Не слухайте його. Його деколи заносить з тією мистецькою уявою. Тату, ходімо, щось вип’єш.

Її батько прийняв запрошення, але не бажав віддавати зятеві останнє слово.

— А воно вплинуло на тебе навіть сильніше, ніж ти думаєш, Барні. Ти завжди був самовдоволений і презирливий, але ще ніколи в тобі стільки отрути не відчувалося. Тобі б до психіатра сходити.

— Ну, зараз я собі такого не можу дозволити. — Барні засміявся. — Але якщо «Нешнал моторз» відправили вас сюди з належною пропозицією мирової угоди, можливо, я…

— Барні!

— Усе гаразд, золотко, — відповів їй Бредлі. — Ви обоє пережили важке випробування.

— І нам не потрібні ваші спочуття!

— Розуміння — це не те ж, що й спочуття.

— Та ну вас, татусю дорогенький, це ж не просто дружній візит, правда? Будьте чесні. Вас сюди Енґстром відправив, щоб нас опрацювати, правда?

Сконфужений вираз батькового обличчя виказав усе Карен.

— Татку!

— Щоб ви знали, Енґстром мене не відправляв. Він збирався відправити іншу людину. Я наполіг, що це краще буду я, бо припустив, що ліпше буде, якщо почуєте це від мене, ніж від незнайомця. У будь-якому разі що у ваших, що в їхніх інтересах залагодити все швидко.

Карен відвернулася, і Барні бачив, як її це образило. Тепер вона зрозуміє, що в цьому гнилому місці більше немає до кого звернутися. Але він хотів, щоб вона бачила, які вони егоїстичні.

— Звісно, — глузував він, — ми всі тут зацікавлені в тому, щоб залагодити це якнайшвидше. То яку суму містер Енґстром назвав раді директорів? Що він вважає розумною мировою угодою? На якій ціні вони зрештою зійшлися за двох людей, яких не з їхньої вини опромінило? Подивимося… Що ж, на фізичному рівні блювота, нудота, кривава діарея, слабкість. А ще лікарі кажуть, що ми — ну, я принаймні — маємо очікувати послаблення зору й зрештою катаракти. У мене з’явилася невелика пляма на оці. Болить, коли забагато світла, тож удень у мене опущені жалюзі, тому світло тут приглушене, якщо вам раптом цікаво. Звісно, коли катаракти повністю сформуються, мені можуть їх прооперувати, але в такому стані, в якому я тепер, операція може обернутися…

— Це зайве, — сказав Бредлі.

— Та навпаки! Зовсім не зайве, запевняю вас. Бо нам потрібно оцінити збитки, перед тим як зійтися на відповідній домовленості. Далі можливість лейкемії або раку кісток. Якщо я не напружуватимусь і більше ніколи не працюватиму, то можу сподіватися, що проживу відносно непогано. І Карен, звісно. Тож нам потрібна достатня підтримка. Уже не кажучи про те, що ми, без сумніву, тепер безплідні, і, найпевніше, ніколи не зможемо очікувати на поповнення нашої сім’ї. Не те щоб у появі дитини в цьому світі було багато сенсу. Але скільки ми повинні заплатити за те, що позбавлені права мати дітей?

— Добре, добре! — Бредлі поставив свою склянку на стіл. — Ти, бачу, рішуче налаштований поводитися гидко.

— Варто було раніше дітей народжувати, — сказала Лора Бредлі своїй дочці. — Я ж попереджала, яка це дурна затія — відкладати з дітьми. Пам’ятаєш, як я говорила…

— Хвилиночку, люба, — перебив її Бредлі. — Я намагаюся йому пояснити, що така поведінка нічого не дасть.

— А як би ви хотіли, щоб я поводився?

— І це все ще більше погіршує, а не навпаки. Вам потрібно дивитися на цю справу…

— Погіршує? Що це у вас на думці?

— …реалістично. Ти не дитина й не поденник. Твою кар’єру перервала жахлива трагедія, але ти знаєш, як працює світ бізнесу. У звичайних людей бувають фантастичні голлівудські ідеї про те, щоб засудити гігантську корпорацію на велику суму грошей. Дуже банальна мрія. Але ти добре знаєш, як усе насправді.

— Точно?

— Ти знаєш, наприклад, що вони можуть відкладати позов про відповідальність десять чи й п’ятнадцять років, затримка за затримкою без жодної гарантії, що ти виграєш, коли справа нарешті дійде до суду.

— Так, знаю. Після того як свідки зникнуть, а всі записи й докази пощезають. — Барні тріумфально всміхнувся Карен. — Тепер ми розуміємо темперамент Бредлі, кохана. Бачиш, як працює твій батько.

Бредлі це ніяк не зачепило.

— Ти пропрацював у «Нешнал моторз» досить довго, щоб знати, що людина, яка співпрацює з компанією, завжди зрештою виграє.

Але Барні спостерігав за Карен. Поки її батько говорив, вона, здавалося, хотіла відійти від нього якнайдалі. Ніби побачила його вперше не вдома чи на вечірці, а на арені в крові та з мечем.

— Так, розкажіть нам, що ж зрештою буде, — попросив Барні. — Цю частину нам найбільше й хочеться послухати. Правда, кохана?

Вона відвернулася. Батько бачив, що відбувається.

— Як я розумію, нам краще перенести це обговорення. Мабуть, ліпше нам вести справу з вашим адвокатом.

— О, ні, татку, — заперечив Барні. — Будь ласка, продовжуйте. Мусите пробачити цю несерйозність. Біль і нудота іноді занадто неприємні.

— Нам краще піти, — сказав Бредлі своїй дружині. — Це була помилка — приходити сюди.

— Татку, тебе дійсно прислали сюди, щоб ти відмовив нас від суду?

Джейсон Бредлі спохмурнів, дивлячись на свою дочку.

— Я не збираюся на це відповідати. Ходімо, Лоро.

Лора Бредлі ледь не зітхнула з полегшенням. Вона накинула шовкову шаль на плечі й підняла тонкі підмальовані брови.

— Я шокована тим, як ви обоє поводитеся. Ви, молодий чоловіче, взагалі не поважаєте батьків своєї дружини. Після всього, що для вас зробив мій чоловік.

Барні спирався на стіну, розмішуючи свій напій. Йому було важко приховати задоволення від того, що йому вдалося розкрити справжню натуру старого.

— Ні, я зовсім не забув, що він дав мені цю роботу за допомогою своїх зв’язків. Але мені здається, що я вже тисячу разів за це розплатився.

Бредлі вже повернувся й виходив, проте Барні зупинив його:

— Перед тим як підете, може, розповісте нам, яка остання пропозиція компанії? Так принаймні вийде, що ваш візит не зовсім безглуздий. У нас будуть певні здогадки, на чому вони зійшлися, а ви зможете передати нашу відповідь.

— Так, татку, що вони тепер пропонують? Може, якраз стільки, щоб ми тут тихо й мирно згнили.

— Донечко, не вір…

— Скажи нам їхню пропозицію, — прошепотіла Карен, — і досить бавитися, тату.

На півдорозі до дверей — дружина стояла вже на порозі — Бредлі обернувся.

— Вони досить щедрі. Я думав про ваш достаток. Зважаючи на те, що доказів недбалості немає…

— Ясно, людей з лабораторії вони вже купили.

— …і це можуть довести незалежні експерти.

— Докази «Трейсер контрол» непереконливі. Вони ж і постачають ізотопи.

— Ви всім готові ризикнути, щоб дізнатися? Про Карен подумай.

— Геть звідси! — тремтячи скрикнула Карен. — І більше не повертайтеся. Ніколи.

— Зачекай, — сказав Барні, кладучи руку їй на плече. — Послухаймо пропозицію. Можливо, ми поспішаємо з висновками. Зрештою, можливо, він умовив їх на чесну угоду.

— Барні, я не хочу…

— Ш-ш-ш! Ну ж бо, тату.

Бредлі вагався, тоді знизав плечима.

— Рада директорів обговорила ситуацію позавчора на спеціальних зборах. Їхні юристи уважно переглянули справу, тоді відправили мене до вас із пропозицією, — слова давалися важко, — по п’ятдесят тисяч доларів.

— П’ятдесят?

— По п’ятдесят тисяч тобі й Карен.

— Ми вимагаємо півмільйона. Не дивно, що ви прийшли сюди, замість того щоб звернутися до нашого адвоката. Передайте своїм друзям у «Нешнал моторз», що радіація поки не вразила нам мізки й що нас не купити за сотню тисяч…

— Почекай, Барні. Він сказав: по п’ятдесят тисяч. Це не сто тисяч, п’ятдесят тобі й п’ятдесят мені, бо я впевнена, що пропозиція також передбачає п’ятдесят тисяч дитині.

Спочатку Барні подумав, що Карен просто намагається перевершити його гидку поведінку, але підборіддя в неї тремтіло, а в очах проступили сльози.

— Я збиралася розповісти вам у веселішій обставі. Але, враховуючи, що в нас дитина на підході й треба планувати майбутнє, ми, очевидно, не можемо прийняти цю пропозицію. Дитина може народитися хворою, розумієте. Можливо, потребуватиме опіки все життя. Хто за це платитиме, якщо ми приймемо таку пропозицію? О, ні, їм доведеться переконати присяжних. І, думаю, ви погодитеся, що наш адвокат зможе вибити із суду спочуття.

Не давши батькові сказати й слова, вона вибігла нагору сходами.

— Лишіть нас у спокої. Нам не потрібна ваша допомога. Не хочу вас узагалі ніколи більше бачити.

Карен грюкнула дверима спальні нагорі, і звук відбився луною по всьому будинку.

— Треба було нам сказати, — урвав тишу Бредлі. — Я ж не знав.

— Я також, — процідив Барні.

— Це все змінює. Мусиш їй пояснити.

— Думаю, їй уже достатньо за сьогодні всього пояснили. — Він потримав двері й спостерігав, як вони повільно йдуть доріжкою до свого авта. Припаркувалися біля узбіччя з іншого боку вулиці, замість того щоб виїхати на саму доріжку, як завжди. Ішли повільно й стомлено, Джейсон Бредлі тримав плечі не так широко, а голову — не так високо, як тоді, коли увійшов у будинок.

Коли вони пішли, Барні піднявся нагору, щоб це обговорити.

— Не сьогодні, — схлипуючи промовила Карен. — Уже й так багато наговорилися за сьогодні. Не хочу про це думати. Ходімо спати. Я просто хочу спати.

Але що він, що вона заснути не могли. Карен закинулася снодійним, і ніч перетворилася на карнавальну жаску їзду крізь темний тунель, освітлений істотами, що виникали то тут, то там, з кігтистими лапами, роздутими головами, виряченими очима чи лускатою шкірою, і всі вони звинувачували її в тому, що дала життя їхнім деформованим тілам.

Барні крутився й вертівся в ліжку, доки за вікном не посіріло. Зрештою, відкинувши всі намагання заснути, він спустився вниз і ввімкнув кавоварку. Отже, вона не жартувала про вагітність. Але чому тепер, коли сама думка про це сміховинна? Що вона знає про можливий вплив радіації на плід? Тоді, згадавши, який лікар Лірой відвертий, Барні вирішив, що вона, мабуть, знає, чого чекати.

Очевидно, що Карен не планувала повідомляти про це отак. І все одно приємно було побачити шок на обличчях подружжя Бредлі.

Коли Карен зійшла вниз, її обличчя було напружене й бліде. Барні розглядав її, поки вона ставила на стіл свої чашку й блюдце. Поки по ній майже не було видно. Так, трішки погладшала в талії, груди стали повнішими. Який же він дурний, що не помітив цього раніше. Обтяжений власними фізичними змінами, він зовсім не помічав, як змінилася вона.

— То я нарешті стану щасливим татусем після трьох років.

Карен поклала дві скибки хліба в тостер, не повертаючи до нього очей.

— То весь той час, що я думав, наче тебе нудить від радіації, насправді ж нудило від цього?

— Ні, Барні, не весь час. Було потрохи того й іншого. Мене насправді не дуже нудило. Думаю, якимсь дивним чином вагітність допомогла моєму тілу побороти ті симптоми.

— Коли пологи? Чи це також таємниця?

— Кінець грудня, — тихо відповіла вона, не хотіла ні його провокувати, ні сама провокуватися. Їй було соромно, що вона так дешево скористалася цим трюком, щоб шокувати батьків.

— А хто батько?

Не встиг він вимовити це, як йому стало соромно.

— Вибач, сплів дурницю.

— Ага.

— Ну, не дуже гарно було приховувати це від мене. Ти, мабуть, уже давно знаєш.

Карен сьорбнула каву.

— Лише з минулого місяця точно. Лікар Лірой вважав, що потрібно сказати тобі відразу, але я спочатку все сама хотіла обдумати. Мушу вирішити, залишати дитину чи ні.

— А я тут не маю права голосу? — До минулого тижня він би висловився прямо, але тепер через її страх і збентеження хотів говорити розважливо. Її тепер дуже легко образити.

Її зітхання пронеслося м’язами горла.

— Я не хочу, щоб мене хтось переконував, поки що. Спочатку треба знати, чого я сама бажаю — маю на увазі насправді. Не чого я мала б хотіти, чи чого всі очікують, щоб я хотіла, чи чого було б розумно хотіти. Я хочу знати, чи цілком я від початку до кінця цього бажаю. Якщо зрозумію й діятиму згідно з цим, хоч би що сталося, так буде правильно.

— Ти чекаєш якогось знаку?

— Зсередини. Від самої себе. Я думала, він прийде уві сні, але мені сняться одні кошмари. Коли я була маленькою, то багато спала. Завжди, коли в мене були проблеми, я йшла спати, мені снились ельфи та феї, і вони мені радили, що робити. Я не розповідала, що мене водили до психіатра через те, що я багато спала? Тепер жодної казкової країни. Лише якісь страшні місця. — Вона присоромлено глянула на нього. — Ще ніколи нікому про це не розповідала. Нікому ще так не відкривалася.

— У нас не було часу.

— Ні, не тому. Завжди щось між нами стояло. Ми ніколи не були близькими. Мені бувало неприємно. І — до того, що сталося, — ти б просто посміявся.

Барні взяв її за руку, Карен вчепилася в неї.

— Барні, мені страшно. Я не знаю, що правильно. — Раптом очі її подивовано розширилися.

— Що таке?

— У мене дивне відчуття.

Він підійшов до місця, де вона сиділа.

— Ти дуже напружена.

— Ні. Усередині мене ніби тріпочуть крила. То дитина.

— Ти впевнена? Коли б ти мала почати відчувати рухи?

— На четвертому-п’ятому місяці. Десь тоді плід починає рухатися. Барні, мені страшно.

— Та то, мабуть, пусте. Просто уява в тебе розігралася. Ти не виспалась, і ще ж та вчорашня сцена…

Думка про життя всередині неї налякала його. Він має щось зробити, але що? Барні зі здивуванням усвідомив, що вже дорослий, зрілий чоловік, але це все одно якось дивно для нього. Чому він так мало знає про вагітність і пологи?

— У твоєму стані можуть бути різні причини: гази чи… Що таке?

Карен прикрила долонею рота.

— Я мушу вирішити, — видихнула вона. — Воно живе й зростає всередині мене, а я не знаю, що робити. — Карен підвелася й пішла у вітальню. Коли Барні подався за нею, відмахнулася від нього. — Я хочу побути на самоті. Будь ласка, Барні, мушу подумати.

Він уже хотів заперечити, але, побачивши рішучість на її обличчі, відступив.

— Гаразд. Якщо я знадоблюся, буду внизу.

Спустившись у студію, Барні зняв вологі покривала з Венери. Тепер відмінність впадала в око. Звісно, Карен набрала вагу. У неї стали повніші груди, відколи він ліпив її вперше. Барні торкнувся її плеча. Але Карен це чи Майра? Тепер він уже не впевнений. Якщо успішно поєднає обох в одну, це не буде жодна з них, а цілком нова жінка. Якщо поєднати не вдасться, не буде нічого.

Він не хоче, щоб вона народила дитину. Тепер навколо вдосталь проблем і без дітей. У нього немає сил боротися зі світом. Він хоче, щоб його лишили в спокої, щоб він міг упоратися зі стражданням, якщо стан здоров’я погіршиться. Усі медичні поради зводяться до одного. Заспокойся, відпочивай, не нервуйся. Раніше він відчайдушно хотів мати дитину, але тепер усе по-іншому.

Сидячи на дивані, Карен дивилася, як діти бавляться на газоні через вулицю, і загадувалася, про що зараз думає Барні. Очевидно, що тепер дитини йому не хочеться, та як він відреагує, коли вона народиться? Тепер, коли вона розповіла людям, це вперше здалося чимсь реальним. Треба було спочатку самій вирішити, а тоді вже розповідати кому-небудь. Що думала її мама перед народженням дитини? Лора Бредлі — жінка самозакохана, тож, напевно, лякалася від того, що її фігура роздується, спочатку через Майру, а тоді Карен. Та все одно Лорі Бредлі вдалося народити чоловікові двох здорових дівчаток.

Усе її життя цей відчутний доказ її родини заспокоював. Люди приїжджали до Елджина й покидали його, роз’їжджалися по офісах і заводах по всьому світі, доми зводилися й валилися, але цей дім з покоління в покоління залишався домом Бредлі. Вона належить йому, і саме тут народиться й виросте її дитина.

Карен підвелася й пішла до дверей, що вели в студію.

— Барні.

— Спустися сюди.

Карен спустилася й побачила, що він працює над Венерою, додає глини їй на перса й потовщує талію.

— То вже так видно?

— Ти вирішила? — не зважав він.

— Я хочу залишити дитину.

Барні відклав інструмент і витер руку рушником.

— Не поспішай з рішенням. Обдумаймо все разом.

— Це буде мій єдиний шанс мати власну дитину. Вона вже тут, формується всередині мене.

— Або деформується.

Карен відвернулася, і він пошкодував, що сказав це.

— Це шанс, яким я маю скористатися, — прошепотіла вона. Сіла на край стільчика, випрямила спину, намагалася стримати тремтіння. — Воно існує тут і зараз. Я ризикну всім і любитиму це дитя.

— Ну, я не можу пообіцяти того ж.

— Я й не очікувала.

Говорячи, Барні додавав глини їй на живіт, швидко обробляв масу, щоб роздути її навіть більше, ніж насправді.

Вона засміялася.

— Я ще так сильно не виросла.

— Ні, — не усміхаючись, погодився він, — але тепер я починаю бачити тебе такою. А я ліплю речі такими, якими вони мені здаються.

— Тоді я не хочу цього бачити, — сказала Карен, відвернулася й пішла нагору. Він нищить Венеру, перетворює її на щось інше через неї.

— Звісно, ні. Ти не хочеш знати правду. Хочеш жити у своєму казковому світі. Думаєш, це змінить твоє життя на…

— Наші життя. Кажуть, що дитина приносить зміну долі.

— Мені нічого не треба такою ціною.

— Ти все життя там просидиш, житимеш у світі незавершених творінь?

— Це нечесно. Ти, бляха, добре знаєш, що був час, коли я все закінчував. Були часи, коли саме відчуття глини, вигляд форми переді мною й того, як я собі це візуалізую, були найважливішими речами у світі. Як мені було класно, коли завершував роботу, бо я ніколи не турбувався про її завершення. Я просто працював, відчував, як глина міняється й оживає в мене в руках, і це було важливо. Закінчення було природне, не потребувало якихось додаткових думок чи турбот. Я досі працюю тому, що мушу чимсь займати руки. Можливо, це манія — працювати над матеріалом, міняти його, навіть знаючи, що з цього нічого не буде, бо я став надто критичним, надто дріб’язковим у цьому плані.

— Ти завжди казав, що не маєш судити власну роботу, що твоє завдання — творити, а інші нехай для себе вирішують, гарне творіння чи ні.

Барні засміявся.

— Звучить наче нотації дуже молодої мисткині. Коли ти молодий, то створюєш собі купу правил, даєш собі й іншим мудрі максими, за якими потрібно жити. Та митець не може припинити судити свою роботу, коли досягне певного рівня, знатиме відмінність між хорошим і поганим, правильним і неправильним. Ні, мені ще потрібне відчуття глини. Я ще хочу працювати. Хоча минуло вже багато часу, відколи я відчував щастя працюючи, але я принаймні ще можу працювати. А людина може марнувати своє життя й у набагато гірших перегонах.

— Ну, я не скульпторка. Я жінка й решту життя збираюся провести з людьми.

— Як хочеш. — Барні додав дробинку глини Венері на щоку, міняючи її вираз обличчя на рішучіший, — тепер вона виглядала знову як Карен, а не її сестра. — Твоє життя.

— Частина. Решта твоя. — Карен подалася нагору. — Я приготую ланч. Піднімайся, коли будеш готовий.

Коли вона пішла, Барні почувався спустошеним. Посидів кілька хвилин, втупившись у форму перед ним. Тоді змочив покривала в умивальнику, накрив фігуру й повільно піднявся нагору.

2

Комісія з питань ядерної енергетики оголосила про розслідування приблизно через три місяці після самої аварії. Новина сховалася між рекламними оголошення на внутрішніх сторінках «Елджин-сіті ньюз» і «Дейлі пресс». Ідентичні статті та заголовки з’явилися в обох газетах:

КОМІСІЯ

З ПИТАНЬ ЯДЕРНОЇ ЕНЕРГЕТИКИ

ЗАВЕРШИЛА РОЗСЛІДУВАННЯ

РАДІАЦІЙНОГО ІНЦИДЕНТУ

Елджин, 20 серпня. Комісія з питань ядерної енергетики завершила розслідування нещасного випадку, що стався в компанії «Нешнал моторз» і призвів до розповсюдження радіоактивного пилу по всьому Елджину. Директор відділу радіаційної безпеки, доктор Едґар Макмегон, під час сьогоднішньої прес-конференції розповів, що радіоактивний матеріал поширився, коли розкололася дефектна гранула іридію-192.

Радіоактивний матеріал під час інциденту непоміченим проникнув через вентиляційну шахту з радіолабораторії в невеликий кабінет поруч, де його підібрав на взуття старший технік Макс Праґер і забруднив ним автомобіль Барні Старка, скульптора з відділу моделювання.

Згодом містер Старк розніс пил зі своєї машини по дому та інших місцях у місті.

Протягом останнього місяця медпрацівники відділу радіології та техніки огайської компанії «Трейсер контрол» займалися знезаражуванням різноманітних місць в Елджині, Гемтремку та центрі Детройта. Хоча техніки досі працюють в Елджині, начальник бригади Луїс М. Ґерсон запевнив пресу, що більшу частину радіоактивного матеріалу вже усунули.

Містер Енґстром із Центру досліджень та розвитку, а також містер Е. М. Дженсел з Комісії з питань ядерної енергетики під час спільної прес-конференції пояснили, що новину про аварію приховали, щоб допомогти «Трейсер контрол» працювати без зайвого галасу, до якого призвела б ця новина. Мер Фінні запевняє мешканців Елджина, що немає жодної загрози безпеці громадськості.

Барні був неготовий до істерії, яка охопила все місто, коли новину опублікували. Телефон почав дзвонити із самого ранку, і вони з Карен по черзі перенаправляли людей у службу підтримки «Трейсер контрол». Був ранок одного серпневого дня, — як заявила Торговельна палата штату Мічигану, чудовий день для відпочинку, — а місцеві радіо й телебачення повідомляли про перевантаження телефонної мережі по всьому місту: газети, відділ охорони здоров’я міста, кабінет мера, торговельна палата, відділ парків — усіх, хто могли щось знати про інцидент чи щось порадити, засипали дзвінками.

«Можете сказати, куди звернутися по лікування чи що вони там роблять? Я сидів в автобусі біля чоловіка, який, скільки знаю, працює в “Нешнал моторз”…»

«Слухайте, я вже понад годину намагаюся вам додзвонитися. Мені треба знати, я проїжджав біля Центру минулого тижня. А тепер у мене раптом акумулятор перезаряджений, такого ще ніколи не було. Де мені дізнатися, чи та штука мені в машину не потрапила? Я міг її колесами підібрати чи щось таке».

«Я вам кажу. Ми були в гостях у Боба Галлекса, чий кузен працює в “Нешнал моторз”. А тепер у мене цей дивний біль у грудях. В обох легенях. Ніби мене штрикають радіоактивними голками».

«Але це терміново. У мене конфіденційна інформація. Це все підстроїли агенти комуністів, які за мною стежать уже понад рік».

Якась домогосподарка хотіла знати, чи безпечно торкатися пилу на підвіконні. Якийсь відпочивальник хотів знати, чи забруднені також і озера. Собака якоїсь леді почав дивно поводитися. Він міг підхопити цю радіацію від інших собак? Один фермер запитав, чи це від радіації така незрозуміла погода.

Десятки дзвінків від людей з сусідніх міст, що перевіряли ймовірність «радіоактивних випадів». (Один чоловік телефонував зі свого протибомбового сховку, де заховався з дружиною, тещею й чотирма дітьми і який охороняв з рушницею. Хотів дізнатися, чи оголосять, коли безпечно буде вийти на вулицю.)

Усі, хто мали знайомих, які працювали у відділах досліджень чи моделювання, або знали Старків і бачили прибуття й від’їзд вантажівок «Трейсер контрол», тепер вважали своїм обов’язком зателефонувати до них додому й повідомити, як їм шкода було почути, що сталося. І як у вас справи? І що, ви думаєте, буде далі? І чи можуть вони чимсь допомогти? І — а, так — ще одна річ. Це дурниця, звісно, але ми були у вашому домі два місяці тому — пам’ятаєте? Чи є ймовірність, що?.. Розумієте, у нас діти вдома, ми не можемо не перейматися… ну, ви розумієте, звісно…

Так, безумовно. І єдиним варіантом дій було зв’язатися з відділом охорони здоров’я чи з «Трейсер контрол» та обстежитися. Більшу частину радіоактивності вже відчистили, і Комісія з питань ядерної енергетики повідомила, що, найпевніше, ті люди, у яких зараження ще не відстежили, дістали зовсім незначну дозу. А мер уже виступив із заявою, попросивши жителів зберігати спокій, ігнорувати непідтверджені судження від непоінформованих людей, і не дозволяти чуткам сіяти паніку. Тож найкращим варіантом було обстеження. Лише швидка перевірка. Так, безболісна. Ні, вона безплатна.

«Трейсер контрол» відкрила півдесятка станцій обстеження в Елджині й відправляла всіх, хто телефонував стосовно перевірки, на наступний день. Черги починали вишиковуватися ще вночі. До шостої ранку вони обвивали квартал і тягнулися на ще кілька кварталів. На Мейн-стрит утворився затор, і автомобілі перенаправляли на Нешнал-моторз-сквер. Людям роздавали листівки, в яких цитували постанову, що минулого дня ухвалила міська рада Детройта й у якій висловила довіру Комісії з питань ядерної енергетики, «Трейсер контрол» і «Нешнал моторз».

Попри запевнення чи, ймовірно, через них паніка не вщухала.

Літні приїжджі в котеджах на березі озера залишалися до перевірки, а тоді збирали речі та їхали геть. Виглядало так, ніби, дізнавшись, що вони «чисті», люди боялися контактувати з іншими.

Різко підскочили продажі доступних лічильників Ґайґера. (Хоча Бюро з покращення ділової практики Детройта попередило, що недобросовісні виробники постачають тисячі старих чи ненадійних лічильників за захмарними цінами, людям здавалося, що будь-що, що тріщить, краще, ніж нічого. Лічильник Ґайґера став талісманом.) Багатші мешканці Елджина обурилися через такий вид радіоактивності, який робив їхні сховища на випадок ядерної війни й процедури цивільної оборони даремними. Жодне ревіння сирен не могло попередити, що людина носить на одязі радіоактивний пил.

На Вінн-стрит, у середмісті, зчинилася бійка, після того як один чоловік зачепив іншого. Люди перестали потискати руки, на вулицях почали з’являтися лікарняні маски. Гнів міста був направлений насамперед на «Нешнал моторз», і щоранку в Центрі досліджень та розвитку виявляли якісь акти вандалізму: розбиті вікна, непристойності на стінах, сміття на під’їзних доріжках і в штучному озерці посеред території. Коли вандалізм набув уже серйозніших обертів, «Нешнал моторз» оголосила про тимчасове закриття Центру. Усі дослідження продовжаться в лабораторіях Гейзел-парку і в Східному державному університеті. Тож мешканці Елджина кинулися шукати нову ціль. Макс Праґер був недоступний, але деякі пригадали, що то Старки поширили зараження по місту й вони ще досі тут.

Одного вечора камінь розбив вікно у вітальні й пролетів за кілька сантиметрів від Карен. Уламок розбитого скла порізав Барні чоло. Він кинувся до дверей, але побачив лише автомобіль з вимкнутими фарами. Коли машина проїхала під ліхтарем, Барні розгледів, що як спереду, так і ззаду в ній сиділи чоловіки, але номер роздивитися не зміг.

— То не діти були! — крикнув він, захряскуючи двері. — Дорослі. — Гнів душив його. Хотілося когось схопити. Лютував так, що ладен був убити — і вбити не чисто, пістолетом чи ножем, а забити когось руками до болісної смерті. Він грюкнув кулаком по одвірку, спочатку однією рукою, тоді другою, а тоді нарешті завалився на диван.

Карен знайшла записку, що обгортала камінь.

— «Забирайтеся з Елджина, — прочитала вона, — або ми вас витуримо».

— Цього я й боявся, — прошепотів він. — Вони нас цькуватимуть, доки ми не підемо.

Через тиждень вікно розбив ще один камінь, а також були дві спроби підпалити їхній будинок. Після другої до них навідався мер «Сонько» Фінні й пояснив, що дав завдання начальникові відділу поліції виставити перед будинком полісмена. Це лише тимчасовий захист, перепросив він, доки все не вляжеться. Мер думав, що вони збираються продати будинок і виїхати з міста, як це зробили кілька інших працівників Центру досліджень.

— Ми не можемо, — сказав Барні, — не можемо, доки справу не закриють.

Мер Фінні кивнув, сяючи своєю найкращою виборчою усмішкою й лише наполовину розплющивши очі, так ніби радісно кивав крізь сон.

— Чув, що компанія запропонувала вам непогану суму. Думав, ви з радістю покинете весь цей бардак.

— Не знаю, що ви чули, — сказав Барні, — але вони запропонували нам сущі копійки. Ми б хоч зараз продали будинок і забралися звідси, але адвокат порадив нам поки нічого не робити.

Барні подумав, що мер зараз засне в них на дивані з усмішкою на обличчі, проте той пирхнув і випнув м’ясисті губи.

— Чув від брата містера Енґстрома, що ви намагаєтеся наварити значну суму на цій ситуації й не хвилюєтеся, що через судову справу Центр може бути закритим довгий час, а через це купа людей залишиться без роботи.

— Що за маячня?

— Ходять чутки. Кажуть навіть, що Центр можуть перенести на південь, куди переїхали багато інших компаній.

— Та ну, ви ж самі чудово розумієте, що це абсурд. Центр відкриється, як тільки паніка вщухне.

— Можливо, але тут багато людей турбуються за свої зарплати, і вони вважають, що це ви частково відповідальні. Думаю, ви робите велику помилку, якщо не продаєте будинок і не їдете кудись жити.

— Минулого тижня ми говорили з агентом з нерухомості.

Фінні кивнув. Він чув про це. Очевидно, мерія має прямий зв’язок з усіма агентами з нерухомості в місті. Елджин добре відомий тим, що контролює людей, які можуть купувати нерухомість, так само як у Ґрос-Пойнті зробили з їхньою знаною «Пойнт-систем»[9], і тут усі домовленості ретельно перевірятиме найпопулярніший мер за всю історію Елджина.

— Тоді ви також знаєте, — просичав Барні, — що він нам сказав, що люди не куплять будинок, бо бояться тут радіоактивності.

— Ну, я чув не зовсім це. Лестер Парксон сказав мені, що агент запропонував вам відносно непогану ціну за це місце, зважаючи на обставини. — Фінні роззирнувся навколо, ніби оцінював будинок, який вони так плекали.

— Непогану ціну?! — Барні знав, що мусить контролювати себе з найвпливовішою людиною міста. Але він аж кипів від бажання вмазати по цій сонній усмішці, побачити, як це обличчя демонструє здивування, злість, біль, хоч щось, окрім роздутої, напівзаплющеної маски. — Двадцять тисяч доларів — це, по-вашому, чесно? У нас застава п’ятдесят тисяч доларів. Ми в боргах до кінця життя застрягнемо.

— Ну, як ви й сказали, мусите розуміти, що ця втрата спричинена радіоактивністю. Та й ви непогано заробите, якщо зараз же домовитеся з компанією.

— Ми не домовлятимемося під тиском, блін. Мені однаково, хай хоч роками тягають нас по судах. Ми їм не дамо спуску.

Уперше ті брови підскочили вгору, а усмішка опинилася під загрозою зникнення, але Фінні просто знизав плечима.

— Ну, тоді це ваш… ваше рішення, — Барні знав, що він хотів сказати «похорон», — але не думаю, що воно розумне. Шеф поліції Боннард поставить людину на цілодобове чергування, — принаймні на кілька днів, — і, можливо, все втихомириться. Але мусите розуміти, що він не може забезпечити охорону на постійній основі. В Елджині не такий великий відділ поліції.

— Я попрошу в нього дозвіл на носіння зброї, — сказав Барні. То була дурна ідея, бо він знав, що ніколи не наважиться скористатися нею, але просто бовкнув це заради бравади.

— Ні. Навіть не думайте, що Боннард це схвалить, — заперечив Фінні. — Нам точно не потрібна зла на все місто людина, яка ще й із зарядженим пістолетом походжатиме. Так, не варто. Ми цього по горло наситилися під час протестів.

Коли Фінні пішов, Барні зателефонував шефові поліції й дізнався саме те, що мер і передбачив: дозвіл носити зброю для нього — це рішення, яке йде всупереч добробуту громади.

Не зважаючи на протести Карен, він поїхав у магазин спорттоварів у середмісті Детройта, де його не знали, і купив двоцівковий дробовик і дві коробки патронів. Він ніколи в житті не ходив на полювання, але дальші кілька днів їздив у ліс і вправлявся в стрільбі по деревах та бляшанках, — що так часто бачив у вестернах, — доки не відчув, що зможе впоратися з дробовиком у разі необхідності.

— Усе налагодиться, коли вщухне страх, — наполягала Карен, — і коли знову відкриється Центр. Через кілька тижнів усі про це забудуть.

Але власник станції обслуговування Верн, де вони завжди купували паливо й мастило, попросив їх надалі робити це деінде, бо станція втрачає звичних клієнтів, які почали боятися, що бензоколонки стали зараженими від автомобіля Старків. Барні сварився з ним, і чоловік погодився, що Барні ні в чому не винен, але клієнти не завжди діють логічно. Якщо люди бояться зараження, вони не заїжджатимуть на цю станцію, а в нього, зрештою, четверо дітей і ще одне на підході. Барні швиргонув йому грошима в обличчя.

Коли він запустив машину, то так сильно стиснув кермо, що Карен подумала: він зараз бореться з бажанням переїхати чоловіка. Вона торкнулася його руки, Барні люто вирячився на неї, а тоді повільно покотив додому.

Та ж ситуація відбулася, коли містер Гаркнес із супермаркету «Фуд-райт» попросив їх скуповуватися деінде, і коли «Нортон дейріс» перестали доставляти їм молоко. Хлопчик-газетяр подзвонив вибачитися й розказав, як інші його клієнти наполягають, що він може підхопити радіоактивний пил з ґанку Старків, якщо щотижня підходитиме до дверей по оплату. Він кидатиме їм газету на сходи з велосипеда, як завжди, та чи не могли б вони раз на тиждень надсилати чек з оплатою газетних послуг? Їм щораз частіше доводилося скуповуватися поза межами Елджина, тож двічі на тиждень вони їздили в центр Детройта купити їжі.

Кілька людей надіслали листівки зі спочуттями. Одна з далеких родичок Карен з Ґрос-Пойнта надіслала кошик фруктів. Нет Вінтерз зателефонував запитати, чи може він чимсь допомогти. Спостерігаючи за тим, як Барні розмовляє з ним телефоном, Карен бачила, як він спочатку тримався сторожко, ніби очікував розкрити якийсь прихований мотив дзвінка, але коли йому стало зрозуміло, що це лише акт турботи, то був вражений.

Єдині люди, які до них навідалися, то літня пара із сусіднього кварталу — містер і місіс Лауші, бухгалтер на пенсії та його маленька дружина, обом за сімдесят, вони часто махали зі свого ґанку, коли Карен чи Барні проходили повз. Пара прийшла одного спекотного ранку, дуже офіційні, — вона в синьо-білій бавовняній сукні, заквітчаному солом’яному брилі та білих рукавичках, а він у ситцевому костюмі та краватці, — принесли домашнє печиво й слоїк смородинового джему. Хотіли прийти швидше, сказав містер Лауш, запитати, чи можуть чимсь допомогти.

Карен запросила їх і запропонувала чаю. Спочатку вона боялася, що Барні це роздратує й він вправлятиметься в сарказмі, проте він побалакав із містером Лаушем про погоду, повзучий бур’ян, питання муніципальних облігацій, стосовно яких голосуватимуть восени, а вона з місіс Лауш обговорила рецепт печива й дістала кілька порад, як готувати смородиновий джем. Коли вони десь через годину пішли, Карен розплакалася, а Барні пригорнув її.

— Я хочу бути як вони, коли постарію, Барні. Я хочу бути доброю й чуйною. — Вона подивилася йому в обличчя, але Барні ніби був десь далеко, в очах читався сум.

У нього минули перші стадії нудоти та кривавої діареї, тепер боровся із сильною слабкістю та депресією, шалено працюючи до повної знемоги. Він почав серію нових проектів, найважливішим з яких була фігура, яку планував створити багато років тому, — зморщені риси Старого Мореплавця з довгим пальцем та експресивним обличчям, які не відпускатимуть того весільного гостя, поки моряк розповідатиме свою страшну історію. Барні давно вирішив, що альбатрос навколо шиї старого буде надто очевидним символом. Йому не потрібен символізм. Він хотів, щоб фігура була виснажена, — мала не кістляву вимучену слабкість біженців, значне напруження у вигині шиї, обличчя, осяяне болісною чутливістю, яка фанатично штовхає його в життя, — хотів, щоб вона була нервово жива, розповідала історію й тримала весільного гостя своїми «сяйливими очима».

Цей образ і бажання його втілити явилися йому знову такими ж, якими були, коли він уперше про це подумав ще в школі. Його вчитель англійської обожнював Колриджа й читав уривки поеми вголос, і Барні досі пригадував стримувану емоційність його голосу. Він про це забув на роки, доки однієї холодної ночі на Кадилак-сквер якийсь п’янчуга в моряцькому бушлаті та чорній в’язаній шапочці спинив його й рипучим голосом попросив грошей на випивку, а тоді сказав, що він уже дуже давно без корабля. Барні дав йому десятку й того ж вечора накидав перші ескізи Мореплавця.

Проте вони його не задовольнили. Змордовані риси обличчя й руки ніяк не оживали. Зрештою, що він знав про страждання, про спрагу, спеку й безнадію? Барні відклав ескізи геть і забув про них, зосередившись на темах, які розумів (він виграв студентську премію Інституту Детройта за своє «Падіння акробата», а «Виснажений бігун» подарував йому стипендію в Східному державному університеті). Наразі цей виклик знову повернувся до нього, ніби тепер він знав, яка спрага мучила старого, відчував, як палає його плоть, ділив із ним позачасовий світ, де вчора й сьогодні кришилися в руках, наче суха глина.

Але робота не йшла легко: ніщо не виходило саме так, як він собі уявляв; щось у цій скульптурі було непіддатливе, як і у Венері; голови й ноги стали якимись дивними — і зрештою від безнадії він відклав усі ескізи й моделі, намагався відтворити в пам’яті самотнього чоловіка, що зупинив його на вулиці, та поєднати його з настроєм, який сам відчував, коли вперше почув поему.

Як завжди, на початку Барні почувався заглибленим у роботу — забував про час, про біль, про весь світ. Завжди, коли починав нову скульптуру, відчував це захоплення, що обіцяло поглинання, цілісність і напрямок у житті. Звісно, було чудово щось завершувати й знати, що воно добре, але також важливо починати щось, що тримає тебе довгий час, і відчувати, як гладенько йде робота. Тож із Мореплавцем він поки працював два тижні. А тоді почалося жахливе. Реалістична форма виявилася брехнею. Фігура стала вигнутою й вузлуватою, і щоразу, як він брався до Мореплавця, йому подобалося, лише коли його тіло викручене. І якимсь чином дивні форми виглядали гротескно у своїх муках. Часами вони були такі спотворені, що не було сенсу продовжувати. І хоча він знав, що обличчя й тіло правдиві, щось боролося всередині нього, силкувалося вийти те, чого він не міг ні зрозуміти, ні контролювати.

Одного дня йому здалося, що він влучно передав страждання на обличчі, але рука мимоволі змінила рот на вираз невимовної ненависті. Неправильно. Це вже був не стражденний Мореплавець, а просто брудний стариган, що ненавидить світ. Злякавшись, Барні схопив скальпель і побатував ним обличчя скульптури. Від цього його почало нудити, ноги стали ватяними, і якби він не схопився за спинку крісла, то впав би. Спираючись на стіну, він якось піднявся сходами й доклигав до вітальні, чим дуже налякав Карен.

Тремтячи, Барні опустився в крісло. Відчув раптову втрату сил. З нього висмикнули затичку — і вся енергія вилилася.

— Викликати лікаря?

— Усе буде гаразд. — Він уже таке переживав, однак завжди після відпочинку слабкість відступала й він міг працювати далі. Але так зле ще не було ніколи. Це так почуваються літні люди, коли наближається смерть? Ставало гірше. — Це мине, — наполягав він. — Не турбуйся. — Але лікарі вже розповіли про накопичення радіації в кістках і пояснили, що такого варто очікувати дедалі частіше.

Спочатку він намагався дізнатися якомога більше про вплив радіації, просиджував годинами в публічній бібліотеці Детройта й телефонував професорам в університети Мічигану. Інформація в книжках, які він розумів, нічого йому не давала, а решта були надто технічні: дослідження радіаційної біології, що базувалися на історіях хвороб людей, які постраждали від сильного опромінення, — жертвах значних вибухів, як в Японії, та інших, що загинули внаслідок аварій у центрах перевірки та розігнаних реакторах, — і дослідження жителів Маршаллових островів, які базувалися на перевірці радіоактивних випадів у 1954 році, чи людей, що працювали з реактором, який вибухнув в Айдаго-Фоллз. Жодне з цих досліджень не стосувалося ситуації, яку можна було б порівняти з його. Те, що сталося з ним і Карен, було ближче до незначних промислових аварій, — про які дуже мало інформації, — як випадок із двома дівчатами, що працювали на фабриках годинників і малювали циферблати радієвою фарбою, а згодом злягли із симптомами радіаційного зараження.

Він почав загадуватися, скільки людей, які працюють поблизу компаній, що використовують радіоактивні ізотопи, накопичують стільки опромінення, що пізніше хворіють на рак. І скільки звичних хвороб крові та кісток несвідомо спричинені радіоактивними слідами? Так мало пишуть про вплив аварій у промисловості, що в нього з’явилася думка про мовчазну змову між владою й промисловістю, щоб це все покривати.

3

Одного пізнього серпневого вечора Карен почула, як на доріжку під’їхала машина. Вона розсунула штори спальні й побачила, як якась жінка з валізою виходить з таксі. За мить задзвонив дзвінок. Карен швидко накинула халат і спустилася вниз, гукаючи Барні, що в них гості.

— Діти, напевно, — долинув його голос із підвалу. — Не відчиняй.

— Там якась жінка з валізою.

Він піднявся сходами й глянув на неї.

— Яка жінка?

— Не знаю.

Дзвінок залунав знову.

— Ну то запитай, чого вона хоче, і пошли її геть, — гукнув він. — Я тут намагаюся працювати.

— Мені страшно.

— О Господи. — Барні піднявся сходами й пройшов повз неї, щоб увімкнути світло на ґанку. — Хто там?

— Приймете стомлену мандрівницю? Це я, Майра.

— Майра! — скрикнув він. — Карен, це Майра! — Барні завовтузився із засувкою, непевно усвідомлюючи, як кров бухає в серці та грудях. Проте коли жінка увійшла, він глянув на неї з тривогою. Якби не голос, він би нізащо її не впізнав. — Карен! — покликав він, що було зайве, бо сестри вже кинулися одна до одної.

Барні знав, що роззявився, та не міг нічого вдіяти. Вона коротко підстриглася, і без макіяжу її обличчя, неймовірно постаріле, було зморшкувате та змучене. Твідове пальто, надто грубе, як для серпня, бліді панчохи й плоскі каблуки приховували форму ніг. Лише гортанний голос і синьоокий погляд не змінилися, але тепер очі стали дещо вирячені й дивилися надто жорстко.

— А ти не дуже змінився, Барні, — відповіла Майра на його очевидне здивування. — Трохи старший, стомлений, але я б тебе запросто впізнала. Читала про інцидент на останніх сторінках «Лос-Анджелес таймз». У Детройті, напевно, на першій шпальті написали, правда? Ви тут тепер відомі.

Барні взяв її валізу, відзначаючи для себе, що вона з дешевого фібрового картону із застібками, і поніс у вітальню.

— Сумнозвісні хіба. Небезпечні, радіоактивні Старки. Забрудники чесного міста…

— Барні, будь ласка, дай людині сісти. Не починай.

— Просто є різниця між відомими й сумнозвісними. Хотів, щоб усе було зрозуміло.

Майра торкнулася щоки Карен і всміхнулася.

— Чудово виглядаєш. Вагітність тобі личить.

— Як ти дізналася?

— Подзвонила мамі з аеропорту, питала твою адресу. Ти виглядаєш просто приголомшливо. Ніяк не намилуюся.

— Вона цвіте, — погодився Барні.

— Вагітність має цілющий вплив на жіноче тіло, — сказала Майра, вдумливо дивлячись на свою сестру. — Це чудо створення життя.

Карен підскочила й запитала:

— Може, поїмо щось? Ти, певно, вмираєш з голоду.

— У мене їжа із собою. Трохи фруктів і горіхів, але я б випила склянку холодної води.

Барні розглядав її усмішку, спокійне обличчя й проникливі блакитні очі, те, що не змінилося.

— Ти тепер інакша, — сказав він.

— Так, зі мною багато чого сталося з часів коледжу. Я ніби пройшла через своєрідне очисне полум’я. Знаю, що таке страждання. Коли прочитала про те, що сталося, то відчула, що потрібна вам із Карен. Хочу допомогти, якщо дозволите.

Барні промовчав, а Карен швидко підвелася й узяла її за руку.

— Ну звісно. Мені потрібно бути з кимсь, і хто ж на це більше згодиться, ніж моя сестра? Ти залишишся з нами.

— Упевнена? Якщо ні, я можу залишитися з людьми в Детройті, з місією.

— Не говори дурниць, — заперечила Карен. — Ти нам тут потрібна.

Майра перевела очі на Барні, чекаючи відповіді. Він побачив, як запали в неї щоки, а від пронизливого погляду було боляче дивитись їй в очі. Барні збентежився. Хотів знати, що з нею відбулося. Але щось застерігало його. Якщо вона стала якоюсь фанатичкою, надто небезпечно вплутувати її в їхні життя.

— Не знаю, — промовив він. — Ми тут як в облозі.

— Тим більше вам потрібен хтось, хто допоміг би, — сказала вона.

— Вони й тебе радіоактивною прозиватимуть.

— Я вже виросла з того періоду, коли турбувалася осудом чоловіків. Я вам не заважатиму. Лише допомагатиму, чим можу, тобі й Карен. Якщо через кілька днів стану тягарем, то виїду. Якщо я тут служитиму якійсь меті, то залишуся на стільки, на скільки вам буде потрібно.

— Не говори дурниць, ніякий ти не тягар. Ти не втручатимешся в роботу Барні, а мені хоч буде з ким поговорити, коли його нема. Ходімо нагору, покажу тобі кімнату для гостей.

Барні мовчки дивився на них, тоді знизав плечима й спустився вниз.

Майра провела його очима, піднімаючись нагору.

— Куди він?

— У свою студію в підвалі. Він тепер лише скульптурою й переймається. Мусить двічі на тиждень відвідувати лікарню для обстежень. Лікарі переконують: якщо дивитиметься за собою й робитиме те, що вони приписують, організм упорається із симптомами. Кажуть, що променеву хворобу вже добре дослідили. Але Барні не хоче до них їздити. Лише сидить і працює внизу.

— Можливо, він чинить краще, ніж ти думаєш, якщо йому вистачає розуму триматися подалі від лікарів.

— Ти про що?

— Можливо, взяли гору його інстинкти самозбереження.

Карен спинилася, щоб витягнути покривала з шафки.

— У нас найкращі лікарі Мічигану.

— Можливо, вам обом потрібні лікарі, які лікують стражденний дух, а не тіло.

Карен якусь мить дивилася на неї.

— Ти змінилася. Важко повірити, що переді мною зараз Майра.

Її сестра розсміялася, потягнулася, щоб допомогти Карен розстелити ліжко для гостей.

— Певним чином я вже не та людина, якою була. Можна сказати, я переродилася. Але ні, я не хочу вже зараз про це говорити. Це все буде для тебе лише словами, а я хочу, щоб воно означало набагато більше. Хочу бути провідницею для тебе, коли прийде час.

— Не хочеться це казати, — озвалася Карен, — але я й сама за останні кілька місяців дуже багато пережила. Я більше не дурненька молодша сестра.

— Я знаю, — сказала Майра, — і власні муки допомагають мені зрозуміти, як страждаєте ви з Барні. Не те саме, звісно, не радіація, але є й інші види зараження. Коли проходиш чистилище, тобі допомагає гід. Я була там. Я знаю.

Майра пішла за Карен в іншу спальню, не припиняючи настійно розповідати про те, що потрібно передавати й ділитися стражданнями, крізь які вони пройшли.

— Це єдина річ, яка може перемогти біль і надати йому значення. Лише люди з усіх земних істот передають свої страждання іншим людям, і, розділяючи ці страждання, ми всі торкаємося безсмертя.

Ця тема вигулькнула несподівано, і Майра була надто напориста, щоб з нею зараз сперечатися. Гортанний голос, сухий доторк руки, міць в очах переконували ще більше. Карен присіла на ліжку. Можливо, Майра дійсно зможе допомогти. Це ж не мусить бути чимось релігійним. Достатньо того, що вона буде тут і говоритиме з Карен.

— Я тішуся, що ти приїхала. Мені було так самотньо.

— Ти не була самотня, люба моя. Не можна так казати.

— Барні що далі, то більше від мене віддаляється. Він весь у своїй роботі.

— Я не про Барні. — Майра всміхнулася й погладила її руку. — Мала на увазі не фізично. — Та побачивши, як Карен спохмурніла, вона облишила цю тему. — Не зважай. Нам не потрібно вішати на це ярлики. Важливо пам’ятати, що в тебе є свій акт творчості, який потребує завершення, об’єкт опіки — нова свідомість, яку ти приведеш у цей стражденний світ. Я буду твоєю провідницею. А тепер відпочинь, а я принесу тобі горнятко теплого молока.

— Не варто.

— Слухайся старшої сестри, — не зважала Майра, ніжно, але міцно схиляючи її до ліжка. — Я прийшла сюди допомогти. А це означає, що всі деталі ти лишаєш мені, просто відпочиваєш і готуєшся до наступних тижнів. Ти хворіла, мусиш відпочивати. Маєш час на медитації, і нехай твій дух відновить тебе.

Певним чином її присутність дарувала полегшення. Карен лягла на ліжко й кивнула. Майра всміхнулася й вимкнула світло.

— Відпочивай, міркуй, мрій. У вирішальні періоди наших життів нам відкривається духовна єдність з усесвітом. З нами може статися будь-що, якщо дозволимо. Я принесу тобі їжі на таці.

— Та нема потреби.

— Ш-ш-ш! Тобі потрібні відпочинок і тиша.

Барні бачив, як Майра помалу стає частиною їхнього дому. Його інтригувала її спартанська ощадливість, він почав усвідомлювати їхню з Карен залежність від майна. Невже самі лише речі тримають їх у цьому світі? Ніби це сотні поручнів, за які хапаєшся на слизькому боці реальності? Майра готувала їм їсти згідно з принципами дієтетики, на які він з радістю погодився, доки не відкрив для себе після двох вегетаріанських вечер, що вони без м’яса. Коли Барні почав бунтувати проти переходу на глютенові та соєві котлети й вимагав м’яса принаймні раз на тиждень, Майра здалась і почала готувати для себе окремо.

Вона постійно просила його показати їй свої роботи, але він відмовляв. Не мав бажання поки що ділитися ними з кимсь. Барні перестав працювати над Венерою, тепер експериментував з Мореплавцем, який став однією з кількох дрібніших фігурок у дивній жорстокій сцені. Він не був упевнений, до чого веде, — просто йшов за внутрішнім покликом, тішився, коли починав нову фігурку, невиразно усвідомлюючи, що кожен новий початок — це спосіб накласти на себе зобов’язання, принаймні для світу своєї роботи, якщо не для світу людей.

Але йому було цікаво, що ж трапилося з Майрою. Жорсткість її передчасно постарілого обличчя й пошматованого волосся, на противагу досі пронизливим блакитним очам, захоплювала його. Він натякнув, що хотів би знати, що ж вона пережила, проте вона завжди міняла тему. Ніби хотіла уникнути непорозуміння, чекала слушного моменту.

Майра без будь-якого страху часто виходила з дому пізно вночі на довгі прогулянки, хотіла роздивитися старий район, у якому зросла, — так вона це пояснювала, ігноруючи зауваги Барні про те, що це небезпечно.

— Хто нападатиме на непривабливу жінку? Я більше не переймаюся тим, що чоловіки недоречно до мене клеїтимуться. Вони лише змірюють мене очима й ідуть геть.

Однієї ночі, через два тижні після її прибуття, Майру привезла додому поліція. Обличчя в неї було все в синцях, а праве око ледь-ледь розплющувалося. З куртки позривали ґудзики, а блузка була зовсім роздерта; однією рукою Майра підтримувала верх, на комірці виднілася кров. Її переслідували, а тоді побили двоє чоловіків, коли вона зайшла в один з неблагополучних районів Елджина.

Карен спустилася вниз, поки Майра розповідала свою історію, і випалила:

— Чим ти думала?! Хіба не знаєш, як небезпечно жінці заходити в той район уночі, ще й наодинці?!

Майра взяла мокрий рушник, який їй передав Барні, і похитала головою.

— Я не думала, що вони мене чіпатимуть. — Голос її тремтів. — Я ж знаю, що більше не красива. Була впевнена, що…

— Усе не так просто, — перебив Барні. — Вони знають, що ти живеш тут, з нами. Тепер уже все місто знає. І, крім того, деяких стурбованих типів, які чигають на жінок темними вулицями, не хвилює, як жінка виглядає чи скільки їй. Якісь мудаки тішаться з того, що тероризують самотніх жінок. Вони навіть не збиралися тебе ґвалтувати. Деяким досить просто залякати. А іншим узагалі б убити хотілося.

Він усвідомив, що його пояснення її засмучує, але ніяк не міг спинитися.

— Ти думала, якщо станеш невиразною й непривабливою, то опинишся поза зоною доступу чоловіків, але це все бздури. Ти ж ходила для перевірки, правда? Думала, що через цю маску ніхто не подумає, що ти жінка. Ну, маю для тебе погані новини. Ти досі приваблива. Не така ефектна, як раніше, але природну привабливість тобі знищити не вдалося.

Майра почервоніла й швидко перевела погляд на сестру.

Карен засміялася.

— Ну, ти подивися на нього.

— Ні, ви зрозумійте мене правильно. Я до тебе не клеюся. Але хоч би що там тебе змінило, та подія не вплинула на ядро твоєї життєвості. Як тільки ти заходиш у кімнату, там одразу зростає напруга, і це не приховаєш коротким волоссям і чоловічим одягом.

Майра вже тремтіла, здавалося, от-от розплачеться, тож Барні припинив і побрів геть з кімнати.

— Я змінилася, — тихо промовила Майра Карен, яка сиділа біля неї й тримала вологий рушник біля її ока. — Він помиляється. Я вже не така, якою була раніше. Він не розуміє. Господи, їх було двоє. Один схопив мене ззаду, зірвав куртку й блузку й ухопив мене за груди, а інший поліз мені під спідницю. Брудні виродки. Чому вони це роблять? Тут річ не в тому, я знаю, що ще не зовсім утратила свою красу. Коли була молода й вродлива, то знала, про що вони весь час думають. Боже, вони лишать мене колись у спокої чи ні?

Майра почала плакати, і Карен намагалася її заспокоїти.

— Тихо, тихо, вже все позаду. Усе не так погано. Лише синець.

— Нічого не позаду. Вони вічно хочуть тебе мацати й шматувати. Усі вони однакові. Мене від цього верне, Карен. Кажу тобі: якби в мене був із собою ніж, то я б їх обох зарізала за те, що торкнулися мене. Я хотіла, щоб вони обоє здохли. Усе життя мусила від такого відбиватися й уже була впевнена, що нарешті вільна, що можу жити собі, як людина, впевнена, що більше не доведеться ні з ким битися. А тепер це. Тобі не зрозуміти. Тепер я присвятила своє життя стражданню. Мені огидно від думки, що довелося знову потрапити в цю чоловічу гниль, яка псує все, чого торкається.

— Ти все перекручуєш, Майро. Так, є багато таких чоловіків. Я теж таке пережила. Не так багато, як ти, — ну, мені певним чином пощастило народитися не такою гарною, як ти, — але і я мала побачення, що закінчувалися тим, що мене лапали в машинах і доводилося відбиватися, коли все заходило задалеко. Але то була частина дорослішання. Багато чоловіків також дорослішають, виростають з цього віку. Вони не всі однакові.

— Ой, Карен, я не мала на увазі й Барні також. Він не такий, як інші. Тобі пощастило. Він один з небагатьох, від погляду яких мене не трусить. Він чесний. Тому що творчий. Він розумом на вищому рівні.

Карен усміхнулася.

— Ні, хвилиночку. Не варто заходити задалеко й в іншому напрямку. Не думаю, що розумно робити узагальнення про будь-яку людину. Звісно, він чесний, але, як скульптор, він також дуже чуттєва й тілесна людина. Може, ти не помітила, як він на тебе дивився. Маю на увазі: не помилися так, як сьогодні. Мусиш бачити, що він у тебе закоханий.