Доторк

1

Коли Барні відмовився покидати студію, Майра пішла з Карен до лікаря Ліроя вдвох. Вона із сестрою в добрих руках, сказав Барні, і хоч би як Карен хотілося, щоб він з нею пішов, жінка знала, що на нього краще не тиснути. Вона намагалася уявити, як це, коли людина, що все життя шукає форму й світло, страждає не лише від болю, а й від темряви. Він намагався зробити скульптуру своїм світом і тепер руками шукав якоїсь форми й значення в існуванні, яке несподівано розсипалося. Вона вчинила правильно, коли вирішила зберегти дитину. Дитя стало об’єктом очікування, причиною й шляхом у її житті — тим, що Барні силкувався знайти для себе в роботі.

Вони з Майрою тепер їздили автомагістраллю в середмістя до Фішер-білдинг частіше, бо Карен була вже на шостому місяці, лікар Лірой перевіряв її тиск, вагу, робив аналіз сечі, більше розповідаючи їй про її тіло. А що вона щотижня помічала, як міняється, то страх поступово змінився захопленням, і Карен з радістю давала себе масажувати, готуючись до грудного вигодовування. Лікар Лірой помітив плями в неї на ліфчику, хоча вона й одягнула новий перед тим, як вийти з дому, від чого Карен запаленіла. У неї почалися виділення невдовзі після відвідин минулого місяця, розповіла йому Карен, і це була одна з тих ознак вагітності, від яких ставало сумно, ознака, що вона вже на фінішній прямій до повноцінного жіночого єства.

Лікар усміхнувся.

— Та перестаньте. Це цілком нормально. І не хвилюйтеся за ваші груди. Ви відновите форму. Грудне вигодовування робить чудеса. Я розумію, як ви почуваєтеся, або, скорше, приймаю це, не розуміючи. Через цей кабінет пройшли сотні жінок, та не думаю, що коли-небудь осягну емоції, пов’язані з виношуванням дитини.

Коли Карен одягалася після обстеження, Лірой запитав її, як там Барні.

— Не так добре, як міг би бути. У нього досі нудота й слабкість, і, здається, він дедалі більше заглиблюється в себе.

— Він відвідує лікарів?

— Лікарі з центру здоров’я компанії наполягають, що наші захворювання тимчасові, але він називає їх медичними проститутками й не слухає їхніх порад. Інший лікар, якого нам знайшов адвокат, має протилежні погляди, дуже песимістичні, як можете здогадатися. Тож Барні не вірить їм обом. Він уже так не довіряє лікарям і медицині, що, здається, навіть не вірить, що я вагітна. Дивна річ, але моя сестра також не вірить лікарям. Вона вважає, що єдиний спосіб народжувати дитину — крізь біль. Це вона називає поєднанням зі стражданнями світу.

Він пильно на неї подивився.

— Сподіваюся, ви не дозволяєте вмовити себе на якісь дурниці.

— Сестра сильно впливала на мене тоді, коли ми були ще маленькими. Думаю, вона звикла, що я приймаю її поради без сумнівів. Але, гадаю, я тепер достатньо сильна, щоб опиратися.

— Добре. Робіть, як підказує інтуїція. Я глибоко поважаю те, що жінка знає, що робити, коли носить дитину. Особливо, — додав він, — коли вона під опікою хорошого акушера.

Його безтурботність, упевненість, що все йде добре, сповнили її радістю, і Карен не дала затягнути себе в похмурий настрій Майри дорогою додому.

— Ніколи не думала, що ти така обмежена, — говорила Майра. — Завжди вважала, тебе відкритою до нових ідей.

— О ні. То ти вічно гналася за новими ідеями, новими відчуттями, новими приводами, — заперечила Карен. — Я просто хотіла ходити на побачення. І з радістю дивилась, як за тобою, хоч би куди ти йшла, тягалися захоплені чоловіки.

— Хтиві чоловіки, маєш на увазі, — сказала Майра, не зводячи очей з дороги. — Тепер я знаю: все, чого вони від мене хотіли, це чіпати й мацати мене в автобусах чи на задньому сидінні машини. Вони тільки прикидалися, що їм цікаво те, чим я займаюся.

— Ну, а ти що, думала, що вони євнухи? Це природні бажання.

— Ніколи я так не вважала. Я хотіла, щоб вони бачили, що в мене є розум. Хотіла, щоб вони розділяли мої думки й мрії. Боже, яка ж дурна я була. Я ледь не померла, але це ніщо проти смерті, яка спіткала мене, коли усвідомила, що вони лише вдають, ніби вірять у всі ті речі, а насправді хочуть тільки користатися моїм тілом. Але кілька великих учителів показали мені шлях. Якби ж ти дала мені поділитися з тобою цим знанням.

— Чому це я тебе так раптом зацікавила після стількох років?

— І ти, і Барні. Бо ви страждаєте. І це перший крок. Моя місія — знаходити страждання. Тільки-но я прочитала про зараження, то знала, що ви вдвох переживатимете події, які підготують вас до цих знань. І подумала: яка це благодать — привести сестру і її чоловіка в Братство.

Карен відчула, що Майра промацує ґрунт, перевіряє її реакцію на такі розмови. Майра прийшла, щоб навернути їх у якусь релігійну секту, і добре розуміє (чи її так навчили), що це потрібно робити повільно, непомітно, інакше це злякає. Карен усміхнулася й похитала головою. Хоч би з яким там релігійним культом Майра зв’язалася, чомусь це її вже не цікавило.

— Ти не відчуваєш потреби в якомусь глибшому зобов’язанні?

— Я тепер думаю лише про дитину. Наразі цього зобов’язання для мене достатньо.

— Але це ж лише початок.

— То дай мені побути трохи на цьому початку. Я ніколи не була людиною, яка відразу перескакує через дві сходинки. Не треба мені забивати голову. Мені й без того є про що думати.

Майра замовкла, і Карен було шкода, що вона розізлила її. Коли вони повернулися, Майра відразу ж подалася нагору почитати, а на Карен напало безпричинне бажання поприбирати в домі. Вона взялася до цього з особливим шаленством, ніби, відшкрябуючи й поліруючи поверхні, могла знайти відповіді на свої запитання.

Пізніше того ж вечора, пораючись із Карен над приготуванням вечері, Майра раптом почала:

— А що Барні? Можливо, я допоможу йому полегшити страждання.

— Барні? Ти жартуєш.

— Але я можу йому допомогти. Багато митців, композиторів, письменників — усі творчі люди — знають, що він переживає. Йому необов’язково терпіти все самому. Хіба що ти проти.

— Звісно ж, ні.

— Тоді, можливо, мені вдасться чогось досягти, поки я тут.

— У Барні тверді уявлення стосовно релігії та містики. Він завжди виступав категорично проти того, про що ти говориш.

— Ой, та це мене не хвилює, — відповіла Майра. — Мої ідеї походять з універсального джерела. Це дещо глибше, ніж звичайна релігія чи містицизм. Воно стосується творчого духу, будь-який митець зрозуміє.

Карен трохи помовчала, оцінюючи погляд сестри.

— Я вже казала тобі, що він у тебе закоханий. Думаєш, буде чесно…

— Це ніяк не пов’язані між собою речі, — різко заперечила Майра, а тоді обережніше, стишивши голос, додала: — Ти тепер набагато красивіша, ніж я.

Карен усвідомила, що в такий спосіб Майра стверджує, що їхній шлюб має лише фізичну основу. Вона раптом замислилася, чи не помиляється, чи не краще попросити Майру залишити його в спокої та приберегти своє місіонерство для інших.

Виглядало так, наче Майра випробовує її вміння навертати людей, наче каже: «Хоч би якою огидною я була, все одно можу відбити його в тебе духовно».

— Якщо хочеш, я з’їду, — озвалася Майра.

— Зовсім ні. Ти ж моя сестра. Можеш вважати це своїм домом. Барні — розумний дорослий чоловік. Я не вирішую, як йому думати. Його світ — це його робота. Мій світ — готуватися до дитини. Якщо можеш допомогти йому, я не втручатимуся.

Без сумніву, в голосі Майри відразу ж зазвучало радісне хвилювання. Карен здавалося, що сестра весь вечір очей з Барні звести не може. Якою мірою вона може на нього вплинути? Враховуючи теперішній стан справ, неможливо передбачити, що станеться далі. «Що ж, не варто робити передчасних висновків, — подумала Карен, — нехай Майра спробує».

— Я, мабуть, уже піду спати, — сказала Карен. — Був важкий день.

Щось відбувалося. Те, як Карен усю вечерю постійно дивилася на Майру, те, як Майра дивилася на нього. Спочатку Барні запідозрив, що вони підготували якийсь план стосовно нього й дитини, але за вечерею цієї теми не торкалися, тож він подумав, що Карен попросила Майру вмовити його на щось. Але на що? Натяком слугувало те, що Карен пішла спати рано й залишила їх на самоті. Скоро він дізнається.

Майра зайшла у вітальню й сіла на дивані, підібгавши під себе ноги.

— Барні, ти покажеш мені якісь свої роботи? Коли?

— Поки що ні, — відповів він. — Я поки нічого не закінчив. Я вже давно нічого не закінчував.

— А чому так?

— Перестрибую з одного на інше. Експериментую. Але поки нічого не оживає. Мене більше нічого не задовольняє — усе не так, як колись.

— Але що поганого в тому, що я побачу якусь твою ще не закінчену роботу?

— Ні… Знаю, звучить дурнувато, але я не можу терпіти, коли люди бачать мої ще не готові роботи. Одна схвальна усмішка може увіковічнити щось, що я мав би змінити. А одна гримаса може загнати мене в депресію на кілька днів.

Її це розчарувало, і на мить йому захотілося повести її в студію. Майра трохи помовчала, тоді впилася в нього синьооким поглядом.

— Барні, у нас якось не було можливості нормально поговорити, відколи я повернулася. Що ти знаєш про те, як я жила, відколи виїхала звідси?

— Небагато. Знав, що ти не вийшла за нього заміж. Твоя мама казала, що ти трохи лежала в лікарні, а потім зв’язалася з якоюсь релігією.

— На твою думку, я змінилася?

— Так, певним чином.

— Я приїхала сюди не просто так, Барні. Тобі це не спадало на думку?

— Ти ж сказала, що приїхала допомогти.

— Але не тільки це. Тут справа серйозніша, — промовила Майра, обнімаючи коліна, ніби хотіла повністю згорнутися. — Барні, я ледь не померла в Сан-Франциско.

— Я не знав. Усі ці роки я думав, що ти займаєшся своїм активізмом. Організовуєш працівників-мігрантів чи проводиш антивоєнну пропаганду — щось таке.

— Так було на початку. Але все дуже швидко пішло намарне. Десь через рік Флойд мене покинув і повернувся до дружини. Я була вагітною наркоманкою, жила сама в дешевому готелі. Тієї ночі я померла.

Барні не очікував, що Майра так раптом почне виливати душу. Йому було незручно, але вона не вгавала, а її голос, переконливий, як ніколи, не дозволяв йому поворухнутися.

— Ніколи не забуду ту ніч, Барні. Падав дощ, я була сама. Тоді подумала про самогубство, як і ти, напевно, не раз думав з часу цього інциденту, та мене лякала думка, що я вб’ю також і ненароджену дитину. І в тій кімнаті, де тхнуло брудом, я прокинулася від нічного жахіття, не відаючи, що ж буде зі мною далі.

Куди мені було йти? А тоді почула. Спочатку відчула ніби чиюсь присутність поруч, ніби щось мене огортало, а тоді долинув той голос, ніби хтось мене кличе за дверима. Але нікого там не було. Тоді почула знову чистий і глибокий голос, який наче відлунював у порожніх коридорах. «Знайди Церкву, — промовляв він знову й знову, — знайди Церкву». Ну, і ти знаєш, якою я була людиною, Барні. Я розуміла, що це неможливо. Але це сталося знову вночі, а тоді наступної. П’ять разів. П’ять благословенних разів. Доки я не сказала собі: якщо нема іншого варіанта, мені варто прислухатися. Навіть якщо це все в моїй голові, можливо, той голос хоче мене врятувати.

Майра замовкла, віддихуючись, зашарілася, потрохи міняла образ, поки розповідала; не мінявся лише той напружений жар в її очах і витягнута рука, що ніби схоплювала думку й передавала її словами.

— І голос показав мені, якою я була дурною. Скажу тобі так: я гуляла вулицями середмістя Сан-Франциско тієї ночі під дощем і шукала церкву, про яку говорив голос. Більшість із них були зачинені, крім однієї, і тамтешній священик запитав, чи я прийшла сповідатися.

Я знала, що голос говорив не про це. І тоді усвідомила, що він казав знайти Церкву — якусь особливу церкву, де зрозуміють, як я страждаю, і піклуватимуться про мене тут і зараз. Я знепритомніла в цілодобовому кафе, куди зайшла випити кави. Пригадую, як якийсь моряк підсів біля мене й поклав руку мені на стегно, а далі пітьма. Коли отямилася через три місяці, то зрозуміла, що лежу в психіатричній лікарні. За ті місяці я втратила дитину й навіть не пам’ятаю цього.

— Чому ти нам не написала, не подзвонила? Ми б могли чимсь допомогти. — Барні чомусь почувався відповідальним.

— А що б ви зробили? То була моя Ніч Душі. Безнадія, яку я собі й уявити не могла по цей бік пекла. Тоді я ще не знала, що не мушу страждати на самоті. Звісно, мене полікували після того, як я втратила дитину, і вивели з потьмарення іншими наркотиками, проте коли я вийшла, то відразу згадала голос, який велів знайти Церкву. І знову взялася до пошуків.

Майра драматизувала, активно рухала руками й головою, голос скреготів на межі емоційної хрипоти, підтягуючи його до її напруги. Вона поклала руку йому на плече, глянула в очі, й ніби якась сила почала переливатися з неї в нього. Барні цього не зрозумів, почувався винним від думки, що Карен спить нагорі, поки щось немислиме проходить між ним і її сестрою.

— Після того як вийшла з лікарні, блукала Каліфорнією, розмовляла із сотнями пасторів, священиків, рабинів, йогів і майстрів дзену. А ще — з послідовниками суфізму й таємними ремісниками. Усі вони вірили, що мають істинні відповіді. Усі прикидалися, що відають Бога без страждань. Та нарешті, одного дня, мої пошуки завершилися. Одного ранку я загубилася в незнайомій частині Лос-Анджелеса, і мою увагу привернула маленька гидка будівля з цегли посеред кварталу. Я підійшла ближче, побачила невеликі вітражні вікна над дверима й маленьку бронзову дощечку зі словами «Місія розп’яття» і в ту ж мить усвідомила, що знайшла те, що шукала. Я змоглась і подзвонила у двері, постійно повторюючи про себе: «Нехай це буде воно, нехай це буде воно», — і доки сивий літній чоловік відчинив мені, я вже плакала.

Барні було боляче уявляти, як Майра стоїть перед дверима незнайомого будинку в чужому місті перед чужим чоловіком і плаче. Чому вона не повернулася додому? Чому не повернулася до нього?

— Його звали брат Воллес, — продовжила вона, — він провів мене всередину. Коли я розповіла, що зі мною сталося, про голоси, він пояснив, що я можу побути в місії кілька днів, якщо прийшла. І так і було, Барні. Так і було. Ця церква зовсім не схожа на всі інші. Вони називають себе «Розп’ятники», і вони є не лише тут, у Штатах, але й існують як братство по всьому світі, частина цілого у великій павутині страждання. Серед нас брати, що були в Хіросімі, колишній астронавт, який опромінився в космосі, чоловік, що пережив нацистські табори смерті, і сотні інших, які вмирають від раку чи інших невиліковних хвороб — і все це творчі й соціально значущі люди, які проголосили, що розділяють спільні страждання. Барні, якщо відкриєш серце, доки не пізно, можеш стати одним з нас.

Це було зовсім не те, чого він очікував. Барні стало неприємно, коли він усвідомив, що жвавість у її голосі та очах обернулася фанатизмом.

— Для мене вже надто пізно, — мляво промимрив він. — Я завжди з усім розбирався сам. Надто пізно мінятися.

— Отут ти й помиляєшся, Барні. Я також так думала. І тоді, коли відчувала найбільшу самотність, зрозуміла, що біль і страх потрібно зносити, але не просто так. Єдність і відкриття з іншими дає силу й неймовірне натхнення. Я знаю, що кажу, Барні. Я пережила це, померла й народилася знову в розп’ятті.

Поки Майра описувала, як її посвячували в таємниці розп’яття, Барні відчував, що потрохи занурюється в її настрій. Вона прийшла сюди як місіонерка в пошуках новонавернених, і частково він реагував на це. Вона, напевно, відчула, що Барні бажає припинити цю розмову, бо почала говорити швидше, ніби хотіла втримати його істерією в голосі.

— Є різні таємниці, Барні, способи дістати користь для розуму від страждань, зосередитися на болі, сконцентрувати цей досвід, а не марнувати його, і так він стане частиною розіп’ятого Духу нашого часу. Барні, хіба ти не розумієш, що наш біль космічний? Агонія однієї людини — моя, твоя, Христа — усіх, хто страждає, ніби трепетний нерв, створює резонанс в інших нервах і передає страждання цілій мережі. І саме коли ми ділимося, темряву прохромлює світло, ми проникаємо глибше, знаходимо дещо краще, ніж можемо сприйняти самим лише зором.

Барні підвівся й спробував очистити думки.

— Уже пізно. Треба йти спати.

— Хіба для тебе це порожні слова?

— Ні, я хотів би послухати ще, — збрехав він, — але не про все відразу. Мушу обдумати те, що ти мені розповіла.

— Ще стільки всього потрібно обговорити.

— Іншим разом. — Він не хотів відмовляти їй зараз же, одразу. Не хотів її ранити? Чи не хотів втратити знову?

Майра вагалася, ніби від страху, що він почав відчужуватися.

— Одна, остання річ, Барні. Якщо раптом тобі випаде можливість, навіть якщо ти не віриш. У центрі Детройта є місія Братства розп’яття. І там є один чудовий брат, митець — брат Люк. Упевнена, якщо сходиш туди й побачишся з ним, він усе прояснить набагато краще, ніж це можу зробити я. Я лише починаю, Барні, але знаю, як це — відчувати ту безнадію, яку відчуваєш ти. Я сама таке пережила. Клянуся, це саме та відповідь, яка тобі потрібна.

Тоді вона спинилася, принаймні спинився її голос, але Барні бачив, що вона тремтить, ніби з усієї сили вхопилася за щось, що змушує вібрувати м’язи всього тіла. Вона пошукала його очі, щоб прочитати в них, як вплинули її слова, проте Барні відвернувся, уперше в душі здригнувшись, наляканий її силою.

2

Коли рада директорів скликала засідання, щоб зробити нову пропозицію мирової угоди, адвокат Барні Ед Маршак попросив його також прийти. Спочатку Барні жахнувся від цієї ідеї. Він не мав сили зіткнутися з цілою кімнатою ворожих незнайомців. Проте Маршак переконав його, що не доведеться нічого говорити, але присутність може допомогти вплинути на деяких членів ради.

Проходячи з Маршаком територією компанії, Барні подумав, як їздив тут щодня три роки поспіль і не бачив справжньої личини цього місця. Тепер перед його розмитим зором усе набувало глибини картин Ван-Ґоґа: чисті розмашисті вигини вулиць, зелений плюш газонів, обмежених фігурними живоплотами й ставами-охолоджувачами, білі струмені фонтанів на фоні неба, які обрамляли будівлі зі скла й металу. Проте за мить усе перетворювалося на архітектурну модель якогось міста майбутнього з фанери й пластику — несправжнє й тимчасове. Тонкі деревця з неглибокими коренями й будівлі за зеленими целофановими чагарниками.

Люди тут заробляли й втрачали свій статок, працювали, творили й впливали на економіку та світ, проте тепер вони здавалися йому просто фішками й іграшками в гігантській грі «Великий бізнес», «Кар’єра» чи «Монополія», й у будь-який момент може налетіти величезна рука й змести всі фішки назад у коробку.

У конференц-залі йому здалося, що він бачить батька Карен (чи просто когось схожого?) на дальньому кінці столу, біля віце-президента Енґстрома й групки інших юристів. На початку засідання хтось подав видрукуваний звіт «Трейсер контрол», де описувався процес знезараження. На четвертій сторінці був «Імовірний вплив на ненауковий персонал». Прочитати Барні його не зміг, але Ед Маршак сказав, що, вочевидь, вони намагаються мінімізувати вплив.

— Я думав, що ми досягли розуміння, — почав Маршак, підвищуючи голос, — і «Нешнал моторз» готова до реалістичної дискусії. У цьому звіті йдеться про збитки й розраховано вплив на організм у цей момент. Але ж ви розумієте, що справжня відмінність полягає в тому, що мої клієнти ще не повністю почали відчувати наслідки нещасного випадку, спричиненого недбалістю вашої компанії.

— У цьому й проблема, містере Маршак, — промовив незнайомий голос. (То не був голос тестя, а Барні не міг розібрати розмиті обличчя на відстані.) — Не існує способу розрахувати майбутній вплив, тому немає на чому базувати суму збитків. Крім того, немає жодного чіткого доказу…

— Е, ні, докази в нас є, — сказав Маршак, — і я не сумніваюся, коли ми вимагатимемо в суді записи «Трейсер контрол», то зможемо показати, як радіоактивний пил розповсюдився по будинку містера Старка.

Барні було важко зосередитися на їхніх словах. Світло, що лилося з вікон, пекло йому очі, їх доводилося прикривати долонями. Вони, мабуть, усі думають, що він у глибокій задумі. Ед Маршак — чудовий молодий адвокат. Простий, розумний, енергійний. Він виглядав бійцем, і Барні цим захоплювався. Барні підняв голову, коли хтось показав останню пропозицію компанії стосовно врегулювання справи. Вони подвоїли суму, по сто тисяч доларів йому й Карен, а також дитині, якщо та виживе. Якщо помре, п’ятдесят тисяч. Барні розсміявся, всі глянули на нього, проте він лише знову прикрив очі.

Вони також погодилися купити будинок за чесною ринковою ціною, проте Маршак зазначив, що триста тисяч доларів компенсації й дев’яносто тисяч за будинок — це така собі угода, враховуючи те, що вони позиваються на мільйон.

— Про це не можна роздумувати, беручи до уваги лише теперішню ситуацію, джентльмени. Зрештою, з огляду на значні медичні й лікарняні витрати й те, що мої клієнти тепер не можуть застрахуватися, ваша пропозиція заледве покриє рахунки лікарні й інших спеціалістів, якщо когось із них раптом уразить лейкемія чи рак кісток. Ви хочете, щоб мої клієнти підписали документ про відмову від будь-яких майбутніх вимог у тій ситуації, коли майбутнє виглядає зовсім невиразним. З кожним днем у містера Старка чимраз більше прогресують фізичні і… ну, фізичні ушкодження. Тепер у нього послаблюється зір, і — як ви й самі знаєте — лікарі кажуть, що за кілька місяців у нього почнуться катаракти й повна сліпота. А як щодо скорочення очікуваної тривалості життя?

Один з інших юристів (не Джейсон Бредлі, якщо це саме він сидів у кінці кімнати) зазначив, що більшість присяжних не враховують у збитках імовірні майбутні витрати, бо неможливо буде довести, що вони прямо стосуються нещасного випадку.

Маршак попорпався у своєму портфелі й дістав звідти пачку документів.

— Оце нещодавно випустила Комісія з питань ядерної енергетики США. Нетаємний документ, який я хочу подати як доказ під час суду. Це дворічний сумарний звіт «Радіоактивні випади та промислове зараження», який приготували для презентації на слуханнях конгресу на цю тему перед об’єднаним комітетом Комісії з питань ядерної енергії. Маємо підпункт «Науково-дослідницька діяльність: дослідження на людях». Тут зроблено висновки з вивчення даних про опромінених і порівнянної кількості неопромінених людей. Були визначені наслідки прямого впливу радіації на скорочення тривалості життя. У цьому разі вони, звісно, мають на увазі детонацію зброї, але ми можемо привести експертів, які доведуть, що результати можна порівнювати й з іншими формами опромінення.

У звіті зазначено, що лейкемію діагностували в постраждалих у середньому вдвічі або й утричі частіше, ніж у японців, які не зазнали опромінення, хоча статистично значне зростання захворювань спостерігається за доз від п’ятдесяти рентґенів і більше.

І ще є звіт від американських радіологів, які працювали до тисяча дев’ятсот сорок п’ятого. Він показує, що смертність від лейкемії здебільшого вища серед них, ніж серед інших медичних працівників та сімейних лікарів. А ще тут сказано, що коли мишей опромінювати швидко або великими дозами, то відсоткове скорочення тривалості життя більш ніж прямо пропорційне до дози. Також у звіті сказано… зараз, зачитаю дослівно: «Іншими словами, зі збільшенням дози вплив збільшується набагато сильніше, ніж якщо порахувати за простою прямою пропорційністю лінійної гіпотези».

Барні уявлення не мав, що говорить Маршак, але було очевидно, що молодий адвокат незлецьки попрацював. Усе це вражало й гнітило. Здавалося, Маршак зібрав переконливі докази того, що немає значення, розвинеться в них лейкемія чи ні, але їхні життя значно вкоротяться, і саме в цьому полягав його основний аргумент — ядро їхньої справи. Усе зводиться до того, скільки коштує день, тиждень, місяць чи рік. Та хіба дні не бувають різні: ті, які ви змарнували, і ті, в які ви багато чого досягли? Хіба можна говорити, що вони однаково цінні? Хіба весь час має однакову ціну, дарма що ми з ним робимо? Чи ми просто виводимо середню вартість? Чи день, коли Пікассо завершив якийсь зі своїх шедеврів, має таку ж цінність, як і день, коли невідомий робітник просто позагрібав опале листя? Дні, коли тобі сімнадцять, здається, не вартують так багато, як дні в літньому віці, коли вже ось-ось помреш. Людина може віддати все, що вона наживала роками, лише для того, щоб дістати кілька додаткових тижнів перед кінцем.

Маршак цитував докази в дослідженнях художників циферблатів, в яких накопичився, як було сказано в одному зі звітів, «тягар радію», і те, як дані про накопичення радію в організмі людини використовують як стандарт, відносно якого розглядають інші ізотопи й можливо передбачити вплив на його клієнтів.

Раптом це почало дратувати Барні, і він заговорив:

— Нахер всю цю херню. Я хочу, щоб компанія подала заяву в газети, у якій би визнала, що бере на себе повну відповідальність за те, що трапилося.

Маршак спробував його заспокоїти, проте Барні не зважав.

— Я не жартую, — наполягав він. — Так, «Нешнал моторз» — велика корпорація, але це не дає їй права уникати своєї частки провини. Я хочу, щоб вона перед усіма визнала, що винна. Якщо так, я прийму останню пропозицію. Якщо ні…

— Барні, сядьте, — просичав Маршак, — доки все не зруйнували.

Барні почув розлютовані інтонації з-за великого стола, шурхотіння паперів і ніг, і зрештою одне з розмитих облич заговорило:

— Не варто було приводити сюди мого зятя, містере Маршак. Він митець, тому в нього часто розбурхується уява.

— Уява?! — вигукнув Барні. — До чого тут уява? Це що, я винен у тому, що сталося? Хто ж відповідальний, дорогий мій тестю? А я вам відповім. Ти і всі ви тут.

— Барні, будь ласка, заспокойтеся.

— Я не можу заспокоїтися, Еде, коли тут потрібно розв’язати питання провини. І то серйозної провини! — загорлав він, затикаючи рота всім, хто був проти. — І тягар провини — це наче тягар того радію, про який ви говорили. Він накопичується в мозкових клітинах як самоненависть, призводить до раку розуму й лейкемії душі.

— Мій зять, очевидно, з глузду зсунувся.

— Чому це я єдиний тут звихнений, а не ви чи всі ці люди в місті, які звинувачують мене в тому, що я їх заразив радіацією, яку тут рознесла компанія? Знаєте, чому нас звинувачують? Я вам скажу. Бо присутність жертви змушує людей почуватися винними, а це призводить до самоненависті, що надто нестерпно. Тож винний розум повертає ненависть на жертву, щоб не ненавидіти себе.

— Але ми сюди прийшли не для того, щоб теорії провини обговорювати, — зазначив його тесть. — Ми прийшли обговорити умови мирової угоди.

— А, так, ваша угода, — сказав Барні. — Але ці проблеми тісно взаємопов’язані, бо тягар провини тепер потрібно також внести в угоду. Розумієте, через вас у мене в голові вже зародився рак, та замість того, щоб ненавидіти себе за те, що я зробив, мушу націлювати його назовні, тому тепер ненавиджу всіх вас.

Прошуміло гнівне жебоніння, що змусило його заговорити швидше від страху, що вони його зупинять:

— А чому це вас так шокує? Чому б це мені вас не ненавидіти? Я говорю, що лише випускаю природні нищівні почуття, а не націлюю їх на себе. Ви всі визнаєте, що людина, яка прикидається, що любить усіх і нікого не ненавидить, заперечує природні почуття, які сягають іще ненависті Каїна до Авеля.

— Барні, це ніяк не допоможе твоїй справі.

— Саме так, мій дорогенький тестю. Ваші добрячки починають з того, що люблять увесь світ, а зрештою ненавидять себе — це ті, що найсильніші. Слабші зрештою опиняються в психлікарнях. Наші психологи не люблять говорити про звичайну людську потребу ненавидіти. Знаєте, хто зрозумів правду? Я розмірковував над скульптурою, над якою вже якийсь час працюю, — називається «Жертви». То я вам скажу хто. Ті, що знайшли якийсь спосіб випускати злоякісні почуття провини, які можуть вивести їх зі своєї системи, ненависники. Землю вспадкують вони.

Хтось підвівся, ніби щоб розібратися з ним, і в кімнаті раптом затихло. То був Енґстром.

— Молодий чоловіче, — сказав він, — ви хворий. Ці проповіді про ненависть — ось що роздерло нашу країну на шматки, країну, побудовану на принципах милосердя й любові…

— Господи, тобі пам’ять відбило?! — гучно перебив його Барні. — Забув, що ця країна була побудована на ненависті до британців та червоношкірих? Чи, може, забув, як ми зблизилися з росіянами й китайцями, які допомогли нам ненавидіти ворогів з Осі під час Другої світової? І як приємно було позбутися тієї ненависті, що ми аж стали друзями з нашими ворогами й почали ненавидіти своїх союзників. А після цього, звісно, ми ненавиділи ще кубинців, в’єтконгівців і північних в’єтнамців. Милосердя й любов — херня собача!

Ніколи не думали, яким фантастичним способом вороги стають друзями, а друзі — ворогами, не міркували про цю дивну двозначність любові й ненависті? Ну що, не розумієте? Ми не ненавидимо людей і нації тому, що вони погані. Ми називаємо їх поганими, робимо їх поганими, бо нам необхідно когось ненавидіти. Ось саме це ви тепер зробили, коли назвали мене поганим. Ви дозволили собі ненавидіти мене — людину, яка стала жертвою безвідповідальності вашої компанії.

Ви, промисловці, маєте природне відчуття таких речей, як політики, які знають, що маси людей згуртовують не любов, не секс, не влада й не страх, а спільний ворог. «Групи, які ненавидять разом, тримаються разом». Не римується, але близько до правди. Тож тепер ви винесли це на люди. Я ваш природний ворог.

Барні стояв, хитався вперед і назад, дивився на аудиторію, яка затихла від шоку після нападу на їхнього лідера, проте він не міг розібрати облич. Тоді його охопило безнадійне відчуття слабкості, він упав у крісло й прикрив очі.

— Я мушу вибачитися за свого клієнта, — нарешті вимовив Маршак. — Він погано почувається.

— Не вибачайся за мене, — сказав Барні, що ледве зміг видушити з горла шепіт. — Хер з ними.

Проте засідання закінчилося, усі тихо вийшли.

3

Карен ніколи не бачила Елджин таким гарним, як тепер, коли надворі холоднішало, а листя потроху жовтіло. Їй подобалося рано-вранці визирати з вікон і дивитися, як діти проходять повз їхній будинок дорогою до школи, жваві й чепурно вдягнуті, а пізніше вдень бачити, як вони повертаються додому, стискаючи в руках папери, що їх пізніше покажуть мамам. Вона не пригадувала, щоб раніше була така щаслива, і раз за разом несподівано ловила себе на думці про те, що тепер переживає Барні. Але чудо, яке діялося всередині неї, витісняло швидкоплинні уколи провини.

Одного вечора в середині вересня, коли вони з Майрою грали в джин-рамі[10], Карен ледь могла зосередитися на грі, їй постійно спадали на думку різноманітні комбінації імен. У мить, коли вона приміряла імена Джастін і Жустіна на прізвище Старк, Карен відчула різкий рух і аж писнула від несподіванки.

— Що таке? — занепокоїлася Майра.

— Я щойно відчула… ой! Знову!

Барні, який перебував на кухні, кинувся до них з хлібом і ножем у руках, ніби зібрався відбиватися від нападника.

— Що таке? Усе нормально?

— Поворухнулося. Я думала про імена Джастін чи Жустіна, і воно поворухнулося.

Карен помітила в його очах недовіру.

— Що поворухнулося?

— Дитина. Я підбирала ім’я.

— Ну блін! — Барні кинув ножа на підлогу. — Ти мене налякала своїми криками. Ти ж і раніше відчувала рухи.

— Але не такі. Ось торкнися і…

— Ні, дякую. — Він упав на диван, прикрив рукою обличчя.

Її саму роздратувало те, що вона попросила його розділити з нею цю мить. Карен згадала, що Барні не хоче нічого про це знати, ніби, заперечуючи присутність цього життя, яке зростає й рухається, він змусить його перестати існувати.

— Я забуваю, що ти не любиш, коли я згадую… Ну, тобто мені важко про це не думати… — Вона не хотіла плакати, але очі самі почали наповнюватися сльозами.

— Вибач, — сказав він. — У мене знову, блін, голова болить. Не хотів тебе засмутити. З моєю роботою відбувається щось, чого я не розумію, і це мене баламутить. Мені наче здається, що вона вже завершена, а потім я вже й сам не знаю. Уже десь із тиждень просто спускаюся вниз, дивлюся на неї й не знаю, що робити.

— Ну то дай нам подивитися, — попросила Майра, очевидно намагаючись відвести їх від теми дитини.

— Ні, доки не закінчу, — відрізав Барні.

Карен спробувала застерегти її поглядом, але Майра це проігнорувала.

— Ти ж щойно сказав, що, можливо, вона завершена.

— Може, так, а може, й ні. Але вам обом вона не сподобається, а мені краще не потрапляти під вплив вашої реакції, доки сам для себе не вирішу.

— Він має рацію, — додала Карен. — Не думаю, що нам варто втручатися.

— А я не погоджуюся. Нам необов’язково казати, що ми про це думаємо, — наполягала Майра. — Просто чи на нашу думку робота завершена. А оцінку ми триматимемо при собі.

Барні розсміявся, підвівся й став походжати туди-сюди.

— Це маячня. Хіба ви можете приховати свої почуття? Моя дружина — ні. Вони проступають у неї на обличчі, їх чути в її інтонаціях. Проблема в тому, що їй ніколи насправді не подобалося те, що я робив. Карен не хвилюють мої роботи.

— Це нечесно. Я дуже за тебе турбуюся, але ти й підступити до своєї студії не дозволяєш, та й до свого життя також. То що ти від мене очікуєш? Я вже давно нічого твого не бачила, крім Венери. Я ж не можу відреагувати на щось, чого мені не дозволяють бачити.

— Добре. Ходімо спустимося й глянемо.

— Забудь. Так мені не треба. Хоч би що я сказала, ти образишся.

— Я дійсно хочу, щоб ти подивилася, — сказав Барні, хапаючи її за зап’ясток і тягнучи за собою в бік підвалу. — І ти також, Майро. Влаштуємо оглядини. Ходімо.

— Барні, не треба цього, — благала Карен, — коли ти злий на мене й ще на бозна-що. Я хочу подивитися на ту роботу тоді, коли вона буде закінчена й коли ти будеш у гарному настрої.

— Гарного настрою більше не буває. І вона ніколи не буде завершена. Тож ходімо, скажете, що думаєте обидві. Та що таке?

Карен знову відчула порух і притиснула вільну руку до живота.

— Нічого, просто спазм, — і побачивши, як спохмурніло його обличчя, вона опанувала себе й рушила з ним у бік підвалу. — Усе нормально, я дійсно з радістю гляну на твою роботу.

Барні швидко прочинив двері в підвал. Карен знала, що він справді хоче, щоб вони подивилися. Чому б і ні? Як людина може довго творити, так що ніхто не знає, що вона робить, що переживає? Хоча Карен знала, що він давно переріс аматорську потребу показувати іншим незакінчену роботу, щоб дістати схвалення й подальший напрямок — бути впевненим, що іншим подобається, і вже тоді рухатися далі. І все одно раніше Барні подобалося говорити про етапи роботи, пояснювати, що він робить, перевіряти її на людях і не зважати, розуміють вони чи ні, подобається їм чи ні, якщо він бачив хоч якусь реакцію на свою роботу.

А тепер він усе тримає всередині, і це лякає. Тепер їй потрібно бути дуже обережною зі своєю реакцією. Зараз не час для чесної критичної думки. Критику він може дістати пізніше від інших, а зараз йому потрібне підбадьорення.

— Не підходьте надто близько, — промовив він, відмикаючи двері студії й вмикаючи світло. — Там скупчення фігурок, ніби жива картина, потрібно спочатку роздивитися її цілою, а вже тоді — деталі.

Карен чекала, доки він розкладе дві лампи, по одній з кожного боку скульптури, досі вкритої вологою тканиною на повертальному столі в центрі кімнати. Він виглядав незвично збудженим. Хоча в приміщенні було прохолодно й сухо, він пітнів. Вона думала, якби ж це сталося не сьогодні. Їй буде досить важко приховати негативну реакцію. Майрі — і поготів, мабуть, неможливо. Один несхвальний погляд — і він зануриться в депресію, а це останнє, чого їй хочеться.

— І запам’ятайте: коли я скину покривало, спочатку має бути загальне враження. Маю на увазі: спочатку вам треба охопити все загалом, перед тим як реагувати на частини чи на зв’язки фігур однієї з одною. Подивіться на роботу спочатку ніби з відстані. І ще: навіть якщо вам не подобається предмет роботи, тобто ті люди й що вони там роблять, спробуйте мислити ширше й побачити ритм структури й те, як я намагаюся означити порожнечу так само, як і форму…

— Та досить уже триндіти, показуй, — перебила Майра.

Майра ніколи не приховувала своїх почуттів. Звісно ж, він затягує, бо боїться. Карен би його дочекалася, проте Майра ніколи не терпіла слабкостей інших.

— Добре. Ось. Я назвав її «Жертви».

Коли він зірвав покривало, Карен спробувала, як він і просив, побачити все відразу, знайти ритм ліній і маси, проте на це не було часу. Роздерті, сповнені ненависті обличчя вибухнули перед її зором. То була сцена бунту, де люди напали на перелякану жінку й стягували її з п’єдесталу. Серед юрби ті, хто не діставали до неї, нападали одне на одного.

Коли вона обійшла скульптуру, то помітила й інші фігури. Дрібніші, ніж ті, над якими Барні працював зазвичай, десь чверть людських розмірів: однорукий жебрак, якого гамселив чоловік з молотком, розтоптана дитина. Але в центрі всього цього з п’єдесталу в натовп стягували жінку, її сукню роздирали долоні, голову вона закинула назад і кричала, поки одна пазуриста рука вп’ялася їй в груди. Усі люди робили щось жорстоке й брутальне одне одному.

Сцена скидалася на порнографічну фотографію, яку їй колись показали, де кілька чоловіків і жінок сплелися в сексуальній позі, усі робили щось із кимсь, зв’язані одне з одним, не звертаючи уваги на людину, яка використовувала його чи її як сексуальний об’єкт, згори, знизу чи ззаду, руками, ротами й статевими органами, кожен з яких слугував лише сполучною ланкою в оргазмічному ланцюгу. Карен тоді виказала свою відразу Барні, але він засміявся з її огиди й сказав, що, ну, тут принаймні люди об’єднуються одне з одним, а це краще, ніж коли б відчужувалися. Та коли вона зазначила, що тут усі або когось використовують, або самі слугують лише об’єктом, і ніхто не зважає на те, що саме робиться, відтак кожна людина думає лише про власне задоволення, а тому все одно самотня, він не знав, що відповісти.

А тепер Барні відтворив форму й рух тієї фотографії, замінивши секс на оргію брутальності. Вона намагалася не показувати, як їй від цього гидко, але тут усередині її наче стиснуло й стало важко дихати.

— Прекрасно, — промовила Майра, обходячи скульптуру вдруге. — Ти вловив саму суть людської деградації та жорстокості. Уся ненависть зосереджена на цій зболеній жінці, яка спробувала стати вищою за людське буття, боячись мати щось спільне з людством. Але вони не лишать її в спокої. Вони затягнуть її в натовп і… і… знищать.

Тоді Барні обернувся, бажаючи побачити реакцію Карен, але, мабуть, помітив, як їй огидно. Вона аж так не могла стримати відразу й жах, що майже векнула. Не було потреби озвучувати свою думку.

Він бачив, як вона силкується стримуватися.

— Тобі не подобається, правда?

Чому він змушує її говорити про це?

— Цей ритм форм, він… захоплює… Стільки всього діється.

— Думаєш, я не бачу, як тобі гидко? Я ж поки не сліпий. Я лише не можу зрозуміти, як після всього, що з нами трапилося, як пошматували наші життя, як до нас поставилися люди в цьому місті, ти все одно заперечуєш, які люди — нелюди. Ти не можеш визнати істину?

— Істину?

— А ти так не думаєш?

— Я не цього очікувала.

— Ви обоє надто захопилися, — втрутилася Майра. — Це не йде вам на користь, обом.

— А чого ти чекала? Мадонну з гладеньким обличчям і Дитя біля фонтана, а навколо них маленьких грайливих купідонів? Це твоя істина? Ти переймаєшся лише тим, що в тебе в череві. А якщо воно виявиться ненормальним? Народиш власне егоїстичне бажання під личиною материнської любові.

— Вибач, Барні. Не знала, що в тобі живе стільки ненависті. Увесь цей гнів і огида виповзають назовні.

— Ну, спасибі. Принаймні я знаю, що ти думаєш про мою роботу. Продукт хворого розуму й хворого тіла. Ні, я тобі ось що скажу. Я не приймаю твоєї оцінки. У тебе в голові стільки стереотипів про життя й любов, що ти зовсім забула про радіоактивне пекло, в яке нас відправили, не кажучи вже про вбивство, зло і ненависть, які весь світ нам обертають на пекло. Ти не бачиш того, що відбувається в тебе під носом, самі лише підгузки, пляшечки й гарненькі круглі личка в тих нудотних журналах, які тобі надсилають.

Я, можливо, й хворий, але через свою недугу дізнався, що таке життя. Це не ріг процвітання й достатку, який лише й чекає, що хтось прийде й піднесе його нам, як торочать різні добрячки та страждальці. І це ще не все. Майра має рацію. Це найкраще, що я коли-небудь робив. Тут більше сили й правди, ніж у більшості мотлоху з музеїв.

— Вибач, Барні. — Карен відвернулася від його криків і вже подалася нагору. — Вибач.

— Не треба тобі вибачатися. Більше сюди не приходь. Я радше знищу свою роботу, ніж коли-небудь дам тобі на неї глянути. Навіть не наближайся до моєї студії.

Карен вибігла нагору, розбита, бо, замість того щоб допомогти йому, щоб їхні стосунки стали ближчими, вона розвела їх іще далі. Тепер, коли він їй потрібен більше, ніж будь-коли. Можливо, дурні спогади про щасливі обличчя й безтурботні форми, як у грецьких і римських моделей, які він копіював у художній школі, і Венера, над якою працював був, тепер ніде не цінуються, але його різкий відхил в іншому напрямку також неправильний.

Їй потрібен хтось, з ким можна було б поговорити. Не Майра. Хтось, хто зрозуміє, як вона все бачить. Скоро — можливо, наступного тижня — вона зателефонує мамі. Барні, можливо, це не схвалює, але їй тепер потрібно думати й про інші речі.

Карен увімкнула світло і, дивлячись на себе в дзеркало, торкнулася свого тріпотливого живота. Тихіше, дитятку, все буде добре. Дивно так роздуватися, коли ростуть плоть і кістки. Навіть якщо вона ніколи не написала жодного оповідання, не намалювала жодної картини чи не виліпила жодної скульптури, тепер вона щось творить. Карен спробувала собі уявити форму всередині, пригадуючи відразливі рибоподібні ембріони з книжок про пренатальний догляд, які так гнітять Барні. Згадала скручене тільце з тонкими ручками й ніжками, роздутий живіт, завелику голову, ніби то сліпа морська істота на кінці волосіні, яку витягли нагору й прилаштували їй у нутрощах. Що людськішим воно виглядало, то більше жахало.

— Ти будеш нормальний, — прошепотіла вона. Заплющила очі й відвернулася від дзеркала. — З тобою все буде добре. Якщо я про це не думатиму, з тобою все буде добре. Лише, будь ласка, Господи Боже, нехай ці почуття не знищить Барні. Нехай він спрацьовує свої ненависть і огиду, доки не пізно.

Але було страшно усвідомлювати, що жінка зі скульптури, та, яку дряпають і тягнуть униз, — це вона сама.

Барні був задоволений тим, що Майрі сподобалося, що вона, здається, все зрозуміла. Він хотів, щоб вона розділила це з ним. Тепер він розглядав скульптуру, обережно обертаючи її, щоб обдивитися всі ракурси й виміри, — роздратований тим, що може бачити все лише з одного кута й за такий короткий час, — примружуючись на розмиті образи, фокусуючись на лініях і формах. Спочатку Барні примітив жінку, що кричала, коли якась рука з натовпу хапала її за груди (рука Мореплавця, очі якого видовбував жебрак), і усвідомив, що чогось не вистачає. Інша рука терла її обличчя, рука чоловіка з молотком, і тоді він знав, що треба зробити. Він забув про Майру й почав працювати з вологою глиною, скручуючи й виминаючи балабушки, доки долоня не наблизилася до рота жінки. Кричачи, жінка намагатиметься його вкусити. Краще водночас і давати, і діставати біль. Це завершує цикл.

— Знаєш, чому я назвав її «Жертви»? — раптом запитав він.

Майра підійшла до нього.

— Думаю, так. І правильно, що ти міняєш його руку. Усі ми одночасно жертви й гнобителі для інших. Усі ми інструменти, які одночасно завдають і зазнають болю.

Чому вона це бачить, а Карен — ні? Майра стояла так близько, що він нюхом чув її чистоту й на якусь химерну мить побачив її такою, якою пам’ятав чотири роки тому. Вона не особливо змінилася відтоді: захоплювала, як і тоді, коли всі його фантазії були пов’язані лише з нею. Барні хотів пригорнути її, запхати руки під блузку й відчути те тіло, яке уявляв собі всі ці роки.

— Я краще піду, — озвалася вона.

— Ще ні.

Але вона вже обернулася.

— Вона прекрасна, Барні. Зароджена й створена глибоким почуттям. Я хотіла побачити, над чим ти працював, і тепер іще більше переконана, що тобі варто продовжити шукати значення й причину цих страждань. Я впевнена, якщо приєднаєшся до нас, то знайдеш шлях.

— Я завжди був самотній, — сказав він, підступаючи ближче до неї.

— Так, і я також. У тому й річ. Біль, який не має значення на самоті, здобуває мету, коли об’єднується з іншими.

— Тоді чому ти від мене відходиш?

— Я не про це. Ти знаєш, що я маю на увазі.

Майра піднялася нагору й залишила його на самоті працювати над скульптурою, але навіть коли він почав змінювати жінці обличчя, оголювати їй зуби, які от-от мали б вгризтися в руку, то втратив інтерес до того, що робить. Він міг думати лише про Майру часів коледжу й те, як відчайдушно він її хоче. Тоді відчув біль в очах — здавалося, ніби потьмяніло світло. Він накрив «Жертв» і змочив тканину. Попрацює над цим іншим разом.

4

Наступної суботи в Барні був гарний день. Утома, що не відпускала цілий минулий тиждень, начебто відступила, тож йому не терпілося вийти з дому, кудись поїхати й побути з людьми, які не знають, що з ним трапилося. Зір поки що дозволяв йому вести машину — усе було трохи розмитим, але загалом нормально. Він не сказав дівчатам ні слова, а після вечері сів у нове авто й рушив сам.

Барні нічого не планував і не думав, куди поїде. Він просто покружляє, зайде в пару старих барів Детройта, де зависав, іще коли був неодружений. Декілька були розташовані поблизу університету, а ще кілька — у середмісті, де він колись міг розслабитись і знайти приємних розмовника чи розмовницю. Можливо, знайде собі жінку. Колись йому було б соромно від самої лише думки про це через Карен, але тепер, здавалося, нема причини. Від початку процесу знезараження в них обох з’явилася якась фізична відраза, така, що навіть доторки стали неприємними. Так, ніби обоє боялися, що знову заразяться одне від одного.

Він виїхав на автостраду на перехресті Вудворд, збирався зазирнути в парочку барів біля університету, та раптом усвідомив, що в цьому немає особливого сенсу. Там Барні буде як у сливах сидіти. Він більше не студент коледжу, його вже не цікавлять тамтешні дівчата. Натомість він повернув ліворуч і попрямував до центру Детройта. Там буде «Тоніс гайдевей», «Лу Мартінс» і «Перпл пелес». Принаймні кілька барменів та офіціантів, можливо, згадають його зі старих часів. Думка про жінок, які вчащають у такі місця, захопила його. Можливо, якась із них віджене його думки від Майри на якийсь час. Минулого тижня Барні намагався працювати, проте Майра постійно приходила до нього в сексуальних фантазіях. Можливо, вечір з іншою жінкою — незнайомкою — заспокоїть киплячу кров під плоттю.

Тоні Ґріско впізнав Барні відразу, як тільки той зайшов у клуб. Людне місце нагадало йому про гарні бесіди й цікавих жінок часів коледжу. Останніми роками він так часто роздумував про старі місця. Чи його друзі досі тут? Дівчата, яких він знав? Та він ніколи не заходив сюди. Навіть коли думав, що шлюб уже на межі прірви, завжди відчував, що це буде неправильно. Знав, як самотньо буде Карен, якщо вона колись дізнається, що він був з іншою жінкою. Тепер вони нічого одне до одного не відчувають — вони залежні, зв’язані нещастям, яке з ними трапилося, але це все — і Барні може вільно шукати собі любові де завгодно. Йому на користь піде проста чуттєвість, нічим не ускладнений секс із незнайомкою. Зовнішні форми й тілесний контакт — більше нічого.

Барні обережно сів за баром, подалі від шумної компанії, ніби не впевнений, чи тіло витримає такий тиск. Він не сів туди, де запропонував Тоні, через яскраве світло, від якого боліли очі, а примостився в темному кутку. Червоне й зелене світло, відображення пляшок за баром створювали веселки, які оточували, перетиналися, перехрещувалися в розмитій імлі (ці веселки бачив лише він від тиску в очах, який провіщав наближення хмарності), вони так гарно пливли та обводили кругами кожну цятку світла, наче скульптури зі світла й простору. Можливо, пізніше він спробує заново уявити ці вогні та веселки й назве це «Тоніс гайдевей. Конструкція номер один».

— Що будеш, Барні?

Примружившись, він зміг розгледіти знайомі форми пивного келиха на жовтій підставці, стало приємно усвідомлювати, що він зміг розібрати цю річ серед мороку.

— «Катті»[11] з водою.

Тоні подав напій, Барні дослідив форму склянки пальцями, відчуваючи слизьку округлість і мокрий слід на сполірованому палісандровому шинквасі. Останнім часом він часто бавився в цю гру — намагався знайти шлях дотиком, розпізнаючи речі за самою формою й текстурою.

Барні сьорбнув, потримав алкоголь у розпеченому роті перед тим, як проковтнути. Сьорбнув іще. Тоді втретє. Він уже давно не насмілювався пити так багато. Незабаром помітив самотню жінку за столом під стіною ліворуч від нього. Міг її побачити, коли нахиляв голову й заглядав собі через ліве плече. Вона на нього не дивилася, тож Барні примружився, щоб очі сфокусувалися. Приваблива: тонка пергаментно-бліда шкіра й чорне волосся, помада, що кричала на фоні білезної плоті. Різко приваблива, дещо знуджена, з чорним мереживом на білих плечах. Жінка обернулася до нього, Барні усміхнувся, кивнув і показав на пляшки за баром.

— Тоні, подай леді ще порцію того, що вона п’є.

Тоні похитав головою й скривився.

— Стапé, — прошепотів він, — ця мала не для тебе. Не витрачай час і гроші.

Барні кивнув й усміхнувся. Тоні робив висновки за колишніми часами, не усвідомлюючи, що чоловік, якого так давно тут не було, такий самотній і загублений, не перебиратиме.

— Давай-давай, — заперечив Барні.

Тоні знизав плечима, налив щось із пляшки з полиці й поніс їй за столик. Дорогою назад він сказав:

— Вона хоче, щоб ти підсів і випив з нею. Але не кажи, що я тебе не попередив. Ця така, що хлебтатиме всю ніч. Влетить тобі в добру копієчку.

Барні взяв свою склянку й попрямував до неї через тисняву тіл. Підійшовши ближче, побачив, що колись давно вона була вродливою. Її сексуальність підкреслювали мереживо й гладенька шкіра, що йому подобалося, і він сподівався, що це віджене думки про Майру. Чорне волосся на фоні блідої шкіри було йому схоже на зачіску якоїсь старшої Карен (лінії на шиї, навколо очей і рота показували, де плоть піддалася плинові часу), але жінка все одно йому подобалася, і від цього стало навдивовижу приємно.

— Тепер нечасто леді отримує напій від незнайомого чоловіка, — почала вона. — Дуже ґречний жест. Такі жести тепер рідкість. — Вона торкнулася рукою волосся, а тоді кігтеподібними нігтями витягла сигарету з пачки й нахилилася, щоб Барні підпалив. Жінка стиснула його долоню своєю й піднесла вогонь до сигарети. — Такі гарні й довгі пальці. Ти піаніст?

— Скульптор.

— Митець! А ти й не схожий. Митців скорше уявляють з кошлатими бородами й у брудному одязі, сандалях і з запахом таким, ніби вони ніколи не миються. А не так гарно вбраними, у темному костюмі й краватці. — Тоді вона піднесла пальці до його обличчя. — І обличчя в тебе таке гладеньке. Не як у тих усіх гіпі й бітників, знаєш, вічно під наркотою, з вільним коханням, ну й так далі. — Вона не вгавала й розводилася про те, як усіх гіпі й згубних студентів-демонстрантів потрібно викинути з країни, бо вони підривають демократію та вільне підприємництво.

— Ходімо кудись звідси, — запропонував Барні.

— Так рано? Ти щойно прийшов. — Вона владно роззирнулася навколо й одним помахом руки обвела приміщення. — Ніч щойно почалася. Ще люди навіть не почали виходити.

— Але я мушу йти, — заперечив він, погладжуючи її руку.

— Який ти нестримний чоловік. Такий завзятий, просто прийшов і збив жінку з ніг. Мені подобається. Мене вже давно не збивали з ніг, але випиймо ще одну, на коня.

Вона випила ще один подвійний скотч, дражнячи Барні поглядом і тручись об нього коліном, щоб розвіяти сумніви, а тоді нарешті дозволила накинути чорне мереживо собі на плечі. Він відчув, яка в неї худа спина, гострі й кощаві лопатки. А коли вони підвелися, Барні з жалем побачив, яка вона кістлява.

— Ну пішли, Ромео ти мій імпульсивний, — хихотнула вона. — Макдуфе, проводжай[12].

Біля дверей вона спіткнулася, Барні швидко вхопив її за талію — гострі ребра, які чітко проступили під ковзким шовком сукні, викликали відразу. На мить він задумався, чи не кинути її десь, але не був упевнений, чи дійсно цього хоче. Раніше його приваблювали худорляві жінки, і різке протиставлення з пухким тілом Карен робило ситуацію ще цікавішою. Там буде темно й швидко, її сексуальність гратиме більшу роль, ніж кістлявість. Якщо не думатиме про кощаве тіло, схоже на видовжені фігури Джакометті, усе піде добре.

Але не думати про це було неможливо, бо, хоч би де Барні торкався, усюди відчувалися лікті, коліна, ребра, а коли жінка пригорталася до нього, долоні намацували на її спині випнуті хребці, які можна було порахувати, наче кульки величезної вервиці.

Вона жила неподалік, у жалюгідному багатоквартирному будинку. Коли підходили до ліфта, Барні побачив її відображення в дзеркалі й швидко відвернувся з думкою про те, що колись вона була молода й прекрасна, а він зараз кохатиметься з розмитим образом її минулої.

Кімната нагорі була мила (такий інтер’єр він називав «модерн з доставленням додому»), а запах свіжозрізаних квітів приємно здивував. На дивані серед подушечок лежало півдесятка дорогих на вигляд ляльок. За відчиненими дверима він бачив спальню, рожеве шенілове покривало, всипане м’якими іграшковими собаками, котами, тиграми й ведмедиками.

— У тебе є діти? — здивувався Барні.

— Не мели дурниць, — захихотіла вона. — Це все мої.

Він знову замислився, чи не буде краще піти, але вона залоскотала його під підборіддям і сказала:

— Приготуй собі випити, — вказуючи на пляшку й кілька склянок на боковому столику. — А я піду перевдягнуся в щось зручніше.

Це місце, кожне її слово (навіть «щось зручніше») потрохи гасило його очікування — Барні починало здаватися, що він потрапив у якусь бурлескну сцену. Її одяг, чорне мереживо, що час від часу визирало з-під сукні, давало йому відчуття, ніби він уже переживав цю мить і знав, що буде далі. (Він, мабуть, приречений вічно відстежувати назад свої маршрути — переживати всі ситуації з відчуттям дежавю, яке розмиває реальність густим шаром сну.) Барні знав, що вона вийде в серпанковому чорному негліже, розкинеться на рожевому шенілі, серед м’яких іграшок, і запросить його до себе розпростертими обіймами. Та коли він почне з нею кохатися, щось станеться. Він не міг пригадати що. Застановився, що треба припинити ці думки, інакше від цього вечора нічого не залишиться. Налив собі ще випити. Поки чекав, його не покидало слабке відчуття, наче він щось забув, а за кілька хвилин вона таки вийшла в чорному негліже.

Жінка вимкнула майже все освітлення, і хоча зазвичай світло йому подобалося, Барні був вдячний, бо тепер воно різало йому очі.

— Ти зовсім не такий, як інші, — єдвабно прошепотіла вона, поки він діткнувся до її шиї. — Знаєш, як поводитися з леді.

Барні пригадав старого знайомця, що розповів йому, коли Барні вперше йшов підчепити собі дівчину: «Стався до леді, як до шльондри, а до шльондри — як до леді». Ця наука йому добряче пригодилася в молодості, мусив визнати він, і то більше з леді, ніж зі шльондрами.

Проте він відкрив для себе, що цілувати її було неприємно. Губи тонкі й паперові, а шкіра відразливо волога. Барні вирішив обмежитися тим, що погладжував її щоки й шию. Вона допомогла йому зняти із себе негліже, він розстебнув їй бюстгальтер і гладив тіло, коли руки відкрили, що її шкіра не така гладенька, як він очікував після обличчя та шиї. Її всю вкривали виразки. Барні швидко забрав від неї руки, і коли побачив, як вона нерухомо лежить із заплющеними очима, розтуливши вуста й чекаючи, то на одну страшну мить подумав, що жінка мертва.

Барні уявлення не мав, що то за виразки, але вони повністю вкривали її спину, стегна, ноги, і раптом він знову відчув слабкість і нудоту. Потрібно забратися звідси якомога швидше.

Він відсторонився, і коли вона підвелася щоб глянути, що не так, вказав на ванну. Опинившись усередині, він на повну викрутив воду й змив воду в унітазі, щоб приховати позиви до блювоти. Коли вийшов, то відразу попрямував туди, де на кріслі висів його одяг.

— Що таке? — запитала вона, побачивши, що він одягається.

— Вибач, але мені здається, тобі краще звернутися до лікаря зі своєю шкірою.

Вона спопелила його поглядом.

— Зі мною все в порядку. У мене була одна проблема зі шкірою кілька місяців тому. Тепер усе вже загоїлося. Просто нестача вітамінів. А ти що собі подумав?

— Не знаю, але все одно, думаю, тобі краще піти до лікаря.

— Думаєш, у мене якась хвороба?

Барні не відповів, продовжив одягатися.

— Думаєш, я заражаю людей? Брудна, думаєш, так? Забирайся звідси, мудак. Геть!

— Я не хотів тебе зачепити, — виправдовувався він. Витягнув з гаманця дві двадцятки й поклав їх на стіл біля ляльки-пупсика. — Це тобі за твій час.

Вона з люттю кинулася на нього й вп’ялася нігтями. Йому вдалося вчасно ухилитися, та Барні знав: якщо ті пазури знайдуть його обличчя, то сильно поранять. Він зачинив за собою двері й швидко пішов коридором, серце бухкало в грудях, а скроні пульсували. Вона відчинила двері, вийшла гола й закричала йому:

— Більше ніколи навіть не показуйся в Тоні. Мої друзі тобі мордяку розтовчуть. Дивись, не забудься, мурло паршиве.

Він проминув ліфт і збіг униз, перестрибуючи через чотири сходинки. Голова тріскалася, флюоресцентне світло ранило очі. Барні то йшов, то біг через майже безлюдні вулиці, які об’єднувалися, наче спиці в маточині парку на Кадилак-сквер. Його вивертало зсередини, і билася думка: «Усі заразні… усі зіпсовані… усі брудні…»

Він пройшов повз нерівно освітлені дерева, обстрижені кущі й стежки з вишикуваними вздовж них лавками, ігноруючи кольорове світло фонтана, що то розмивалося, то ставало чіткішим, через вхід до триповерхового підземного паркінгу, над яким і стояв той бутафорський парк.

Тоді й почув. Розпливчастий шепіт у темряві третього поверху. Барні обернувся, проте навколо нікого не було, а потім, коли намагався відчинити дверцята машини, то почув його знову, цього разу дзвінкою луною в порожнистому приміщенні.

«Знайди Церкву!»

Голос Майри, звісно. Він сів за кермо, намагався зупинити пульсацію, стискаючи голову з обох боків кулаками. Знову й знову. «Знайди Церкву!.. Знайди Церкву!.. Знайди Церкву!..»

Зрештою голос відступив, Барні швидко проїхав спочатку одним пандусом, тоді другим і третім, виїхав на вулицю, з гуркотом вилетів на автостраду через перехрестя, й усю дорогу додому з радіо голосно волала музика, щоб, якщо голос повернеться, Барні нічого не чув.

5

Через кілька днів Карен з матір’ю пішли на вечірнє заняття для майбутніх батьків від Червоного Хреста в Детройті. Так порадив лікар Лірой. Вона намагалася взяти із собою Барні, але той відмовився. А що ще він міг їй сказати тепер, коли вона помирилася зі своїми батьками? За останні кілька тижнів Карен стала такою радісною й товариською, що було важко повірити, ніби це та сама людина. Барні дратувало, що вона дійсно думає, ніби народить дитину й житиме нормальним життям, проте він уже припинив за це сваритися. Нехай тішиться своїми ілюзіями.

Він рано повечеряв з Майрою, а потім вони просто сиділи й дивилися одне на одного у вітальні. Якимсь дивним чином її впевненість, її релігійне відсторонення тепер дратували його. Він зневажав її самовдоволену ауру людини, що знає всі відповіді. Хотів зірвати цю маску впевненості й побачити її по-справжньому вразливою.

— Маю плани на цей вечір, — озвалася вона, — але не хочу лишати тебе самого.

— Я сам, навіть коли навколо мене є люди. Іди. Усе нормально.

— Я сподівалася, що ти підеш зі мною. Хочу тебе з деким познайомити.

— Знаєш, я не дуже люблю знайомитися з новими людьми.

— Це не просто «люди». Відколи я побачила твою скульптуру, то знала, що тобі варто познайомитися з братом Люком. Вас обох багато що об’єднує. Він художник, і у ваших роботах стільки спільного, що я впевнена: було б добре, якби ви познайомилися.

— І які в нього картини?

— Його роботи важко описати. Але, дивлячись на твою скульптуру, я відчувала те ж, що відчувала, коли споглядала фігурки стражденних душ у «Циклі страждання». Дві його картини на спільному шоу митців Детройта. Ходімо зі мною в галерею, подивишся його роботи. Тоді, якщо захочеш познайомитися, можемо відвідати місію. Якщо ні, я сходжу сама. Але я впевнена, що це піде тобі на користь.

Барні не очікував, що подасться з нею, але цікавість узяла гору.

— Ти, здається, дуже впевнена в тому, що для людей добре, а що ні.

— Я знайшла деякі відповіді, — мовила вона.

— Ти думала, що знаєш відповіді, чотири роки тому.

Майра зиркнула на нього так, ніби він щойно дав їй ляпаса.

— Я не хотів, — перепросив він.

— А я думаю, що хотів.

— Добре. Останнім часом я не надто терплячий з людьми, які думають, що знають відповіді, і пояснюють те, що сталося зі мною й Карен, надто спрощеними релігійними поняттями. Це ніби дивитися на занадто роздуту надувну фігуру на параді в День подяки. Так і хочеться її проколоти й подивитися, що там, усередині, крім гарячого повітря.

Майра розсміялася, а його роздратувало те, що, хоч би що він говорив, це її не дратувало. Вона така, блін, упевнена в собі, так усе в неї під контролем, що вона ігнорує його шпильки. Дуже відрізняється від Карен, яка завжди надто чутлива до найменшого натяку на гнів чи сарказм у його голосі. Майра може налаштувати звук чи відфільтрувати ворожість. Він жадав ударити її, але вона, найпевніше, просто всміхнулася б і взяла його за руку.

— Ходімо зі мною, подивишся на роботу брата Люка.

— Добре, — відповів Барні. — Ходімо.

У галереї він зупинився біля двох картин, підписаних «Люк П.». На першій був розколотий захід сонця, помаранчева червінь якого розливалася на краєвид унизу, ніби його було видно крізь кілька шарів води й повітря, саме сонце — розтрощене, тоді знову зліплене докупи, із зазубреними краями, ніби то була робота дитини, — заперечувало цілісний і зв’язний погляд на природу. Він знав, що художник має на увазі, а Майра, певно, побачила, що він намагався зробити щось схоже з «Жертвами».

Інша картина була автопортретом.

— Так брат Люк бачить себе до того, як приєднався до нас.

— А ти знаєш, яким він бачить себе тепер?

На мить Майра стиснула губи, стримуючись.

— Я маю на увазі, що він більше себе таким не малює. В останніх його роботах видно зміну.

— Ти пов’язуєш це з Братством?

— Так.

Разом з тим портрет зображав чоловіка, який би цілком природно вписався в його сцену. Та ж техніка розколотих поверхонь і тріснутих площин, якщо її застосувати на людському обличчі, виглядала жахливо. Рот був стулений, та все одно розколотий у трьох місцях, де лінії мали б перетинатися, від чого скидалося на те, що чоловік кричить зі стуленим ротом. Те ж з очима й неживою рукою — усе кричало.

— Так, я б з ним познайомився, — погодився Барні.

Повела Майра. Місія розташовувалася недалеко від галереї, в одному з районів Детройта, де маєтки дев’ятнадцятого століття стали глухими пансіонами, в яких разом уживалися десятки сімей. Забиті дошками вікна нагадували, що не так давно тут були протести. Коли вони вийшли з машини перед однією з тих будівель і побачили сміття та нечистоти на вулиці, людей, які сиділи на ґанках і витягувалися з вікон у цей надто теплий і нудотний вересневий вечір, Барні міг думати лише про те, які ж вони всі тут бідні, і чомусь він також частково в цьому винен. Він знав, що тутешні ненавидять його за гарний одяг і нову машину, міг зрозуміти, що вони мусять ненавидіти його, щоб не ненавидіти себе. Для них ненависть — це щось необхідне. Цю науку він саме засвоює. Ненавидіти він лише почав, і це вже нелегко, але тепер зрозумів, що так полегшується біль, як, наприклад, коли людина б’є собі по пальцях молотком, вона матюкається на цей інструмент і шпурляє його подалі. Дитина це розуміє, коли вдаряється пальцем, а тоді штовхає стільця чи коли кричить на землю, після того як подряпає коліно. Навіщо збільшувати тягар провини й самоосуду, звинувачуючи себе, якщо можна клясти небо? З пам’яті виринули слова з Книги Йова, які його батько завжди цитував польською, коли все йшло зле: «Я зрікаюсь говореного, і каюсь у поросі й попелі».

Але батько помилявся. Насправді потрібно не зрікатися себе, а обернути це зречення назовні. Знайти об’єкт ненависті. Хіба має значення, Бог чи людина принесла те нещастя, яке прокляло його плоть? Усе одно потрібно знайти шлях, як жити далі.

Місія була в старому маєтку з обдертої та потрісканої цегли, розписаному слоганами крейдою й знаками білою та червоною фарбами, що проголошували: «ІСУС РЯТУЄ» і чиюсь відповідь: «ЗА ДОДАТКОВУ ПЛАТУ». Важкі дубові двері були роздряпані тисячами ножових порізів і дірок, автором яких міг бути якийсь снайпер чи національна гвардія. Хтось вирізав слова «БОГ КАЛІЧИТЬ!» — і Барні відчув спорідненість із людьми, які все своє життя стикаються з муками, які він щойно недавно відкрив.

Майра нагадала йому, що краще зачинити вікна й замкнути машину. Вона натиснула дзвінок, за кілька секунд хтось відчинив двері. То був кремезний чоловік у сорочці, шкіру якого вкривали білі лускаті струпи.

— Сестро Майро, заходь-заходь. Ласкаво просимо в місію, містере Старк.

Його здивувало, що чоловік знає його, Барні відхилився, коли той широко прочинив їм двері.

— Будь ласка, проходьте, — наполіг чоловік м’яким, густим голосом. — Ми стільки про вас чули від сестри Майри. З нетерпінням чекали, коли ви навідаєтеся.

— Треба було його підготувати, — сказала вона, — але я боялася, якщо розкажу забагато, він не прийде. Барні, це брат Люк.

Брат Люк простягнув свою вкриту струпами руку. Він бачив, що Барні вагається, і всміхнувся, але терпляче чекав, доки той потисне її. Майра також чекала, Барні боровся з тим страхом, який, мабуть, відчувають його сусіди, коли вони з Карен проходять повз, страхом, який відчував його тесть того вечора, коли мусив потиснути його руку, тож змусив себе міцно взяти руку брата Люка.

— Проказа насправді не дуже заразна, — промовив той, ніби читаючи думки Барні. Він провів їх у кімнату, де єдиним умебльованням було величезне розп’яття, що не висіло на стіні, а стояло сперте, з фігурою Христа з проколотим боком, кров скрапувала з тернового вінка і з цвяхів у долонях.

— Це ж робота брата Авраама, — вигукнула Майра. — Я й не знала, що він у Детройті.

— Прибув минулого тижня. Останнє його творіння. Закінчив щойно два дні тому.

Барні бачив багато зображень Христа, — у безтурботному сні, з очима зведеними вгору в молитві, з опущеними очима благословення, у тихому стражданні, — але такого він іще не бачив ніколи: очі закочені вгору, пальці скрючені над цвяхами, усе тіло вивернуте в агонії. На це було боляче дивитися навіть з його розмитим зором.

— Торкніться, — запропонував брат Люк.

На мить йому здалося, що брат потягне його руку до правдоподібного тіла, і Барні відскочив. Натомість брат Люк просто потягнувся вперед, щоб показати щось. Фігура вигнулася від його руки й почала звиватися, як жива. Майра скрикнула.

— Це в нього нова ідея. Фігура виготовлена із синтетичної гуми, має драглисту структуру, хоча й виглядає досить твердою. Вона тримається на арматурних спіралях, які й вібрують. Торкніться й побачите.

Інтерес скульптора переборов відразу. Барні торкнувся тіла й відчув, як ідеально цей матеріал підходить тут. В’язкість давала відчуття мертвої плоті, а рухи нагадували про страждання, ніби тіло намагалося вирватися з цвяхів. Це було водночас жахливо й прекрасно.

Хтось проходив повз і, забачивши їх, увійшов усередину. То був дрібний сухорлявий чоловік, також у сорочці, з дуже витягнутим обличчям і несподіваним подвійним підборіддям, яке, здавалося, зараз задушить його й змушує постійно схиляти голову набік. Якщо не брати це до уваги, обличчя, очевидно, слугувало моделлю для скульптури на хресті.

— Бачу, ви оцінюєте мою гумову скульптуру. Ви собі не уявляєте, як мені приємно познайомитися з іще одним скульптором. — Він витягнув руку з кишені й подав тонку куксу зап’ястка, де мала б бути долоня. Барні змусив себе взятися за кінець зап’ястка і, коли брат Авраам накрив його долоню другою рукою, то відзначив, що другої долоні в чоловіка також немає. Одразу під правим передпліччям у нього було витатуйовано синій номер. — У нас тут кілька художників, але жодного скульптора, крім мене. Мені було б дуже приємно, якби ви глянули на мої інші, традиційніші роботи, коли матимете змогу. Як бачите, я вважаю, що наука й технології мають служити мистецтву. Я розповідав сестрі Майрі, коли вона була в Лос-Анджелесі, що вперше почав думати про вас у нашому Братстві, коли прочитав про те, що сталося, і про те, що ви скульптор. Я й уявлення не мав, що ви знайомі. У будь-якому разі сестра Майра постійно повідомляла брата Люка про те, що ви переживаєте, і я з певністю можу сказати від імені всіх, що ми дуже раді розділити з вами ці страждання. Упевнений, ваші муки зроблять значний внесок для нашої невеликої сім’ї.

Барні вже хотів протестувати, але брат Авраам підніс гладеньку куксу й змусив його замовкнути.

— Я розумію, що надто поспішаю. То все через мій запал, запевняю вас. Тож лишаю вас у кращих руках, ніж мої. — Він рушив геть, тоді обернувся. — Хотів би найближчим часом обговорити з вами наші спільні інтереси. Поговорити про те, чим ви займаєтеся. Сестра Майра описувала вашу скульптуру — «Жертви», так? — братові Люку. Я мушу це побачити. Думаю, в нас дуже багато спільного.

Лише після того, як він пішов, махнувши на прощання кістлявою куксою, Барні озирнувся й побачив, що в Христа на грудях також витатуйовано синій номер.

— Так, — озвався брат Люк, знову вгадуючи його думки. — Брат Авраам був скульптором у Німеччині під час Голокосту. У концтаборі один з офіцерів змусив його створити бюст, пообіцявши: якщо той йому сподобається, то братові Аврааму збережуть життя. Так і сталося, але потім офіцер передумав і вирішив, що жоден єврей не заслуговує на такий талант, тож розіп’яв його. Маленький скульптор не вмирав, тож офіцер вирішив дати йому життя й зняв його з хреста, відрізавши обидві долоні. Як бачите, брат Авраам навчився працювати з новими матеріалами й новими темами. Він припасовує інструменти для різьблення й моделювання собі до зап’ястків.

— Щомісяця брат Авраам надсилає фотографії своїх робіт тому самому нацистському офіцерові, — сказала Майра. — Він тепер заступник директора в одній школі на околицях Гамбурґа й до смерті боїться, що брат Авраам видасть його.

— Чому ж він так не зробить?

Брат Люк і Майра всміхнулися.

— Я добре знаю брата Авраама, — пояснив брат Люк, — і він ніколи так не вчинить. Якщо вам цікаво, чому саме, думаю, це доведеться зрозуміти самотужки. — Він поклав руку на плече Барні. — Вам потрібно багато всього обдумати, друже.

— Я почуваюся трохи тупим, — сказав Барні, — отак дізнався про всіх вас, що ви тут, посеред Детройта. Ви знали все про мене, а я навіть не підозрював, що ви існуєте.

— Ми не рекламуємо себе, — пояснив брат Люк. — Потрібне певне поєднання особистих рис та історичних подій, щоб потрапити в Братство. Ніхто не приходить до нас, якщо цій людині ми не потрібні так, як вона — нам. З того, що я чув, ви нам цілком підходите. Питання лише в тому, чи ми підходимо вам?

Коли вони проходили повз кімнату із зачиненими дверима, Барні почув піаніно. Хтось повторював одні й ті ж примарні негармонійні такти, такі немелодійні, що його аж дрижаки проймали.

— Це наш брат Ґреґорі працює над новим концертом. Він був у космічній програмі, перед тим як прийшов до нас; складання музики було його захопленням. Він був у капсулі, яка несподівано пройшла через радіаційний пояс дорогою назад на Землю. У вас із ним багато спільного. Познайомитеся з ним наступного разу, коли він не працюватиме.

Вони пішли за братом Люком у бібліотеку, і на стінах Барні бачив інші картини в тому ж стилі, що й у галереї: банальні предмети й прості фігури трансформовані напругою зламаних ліній і розколотих площин, завдяки чому набували значної сили. Брат Люк запропонував йому склянку хересу, та, погодившись, Барні побачив, що самі вони п’ють лише воду.

Брат Люк наполіг:

— Будь ласка, не думайте, ніби ви маєте робити все так само, як і ми, хіба що хочете стати одним із нас. Я нічого не маю проти того, що інші люди вживають алкоголь чи поїдають плоть. Один з наших основних принципів — це ніколи не нав’язувати іншим свої вірування. Чув, що це вельми смачний херес. Будь ласка, пригощайтеся.

Вони сиділи й говорили годину з лишком про картини брата Люка й те, як йому важко було витримувати довгі години праці через слабкість. І Барні відчув значну близькість із цим чоловіком. Він знав, як це, коли настає слабкість.

— Для деяких людей, — казав брат Люк, — біль — це ключ до творчих досягнень. Ніхто ж не заперечить творчу силу страждань? Згадайте такі видатні імена — Мілтона, Бетговена, Ван-Ґоґа й сотні інших. Творіння через біль — це не кінець, а, навпаки, вхід у Братство розп’яття. Так само як дитя, що народжується з болю власного й своєї матері, — це початок, вхід у світ; так, можливо, й чоловік, зносячи біль, дає життя своїй роботі, як жінка дає життя дитині. Ми можемо розумом зосереджуватися на своїх стражданнях, використовувати як шлях до уявлення, і через нього — до духовної єдиності всесвіту. Безконечного… безматеріального…

— Я лише не розумію, — уточнив Барні, — нащо мені для цього Братство. Я завжди працював над своїми скульптурами наодинці. Навіщо мені приєднуватися до якоїсь групи?

— Одна з причин, — втрутилася Майра, — та, що через Братство ти можеш навчитися не лише зосереджувати енергію свого болю, але й заглушувати її без наркотиків у періоди, коли не твориш. Її можна контролювати силою мислення. Йоги вже давно знають цю таємницю, проте ми знайшли шлях до уявлення й контакту з внутрішнім розумом — те, чого молодь безрезультатно намагається досягти за допомогою препаратів розширення свідомості, тільки набагато значніше й змістовніше.

— Є ще одна причина, — додав брат Люк. — Ми відкрили, що група дає основу, — фундамент спільного досвіду, — на якій творчий і гуманістичний розум може краще розуміти значення свого досвіду. У різні періоди історії в багатьох місцях виникали Братства розп’яття: серед недоторканих в Індії; серед християнських мучеників; у нацистських концтаборах, де брат Авраам віднайшов значення свого життя з іншими. Ми вважаємо Братство рятувальним тросом творчого духу, який кидають тим, хто тоне в безнадії. Допомога — не потім, а зараз — не через надприродне втручання, а поєднання ментальної енергії вибраних людей.

— Але чому вибраних? Чому не всіх зболених розпачливих людей?

— О, гуманіст у тобі ставить ті ж запитання, над якими я також загадувався на початку. Відповідь полягає в тому, що потрібно мати певний склад розуму, щоб прийняти віру. Якби ми тяглися до всіх стражденних душ на землі, нас би накрило з головою. Крім того, є люди, які воліють страждати, люди, які вважають біль способом, що дозволить їм загрузнути в жалості до самих себе. Ми також використовуємо біль як інструмент, але для духовного прориву кудись глибше, вище, значніше, ніж людина може досягти самотужки.

Він зітхнув і похитав головою.

— Хто зможе це якось назвати? Одні торкаються лише краю цієї реальності за допомогою наркотиків і психотичних видінь; містики проникали в неї через піст, медитацію й самопокарання. Як думаєш, чому ж іще святий Симеон Стовпник сидів стільки років на тому стовпі? Але завдавання болю самим собі не наш шлях. Ми не якесь збіговисько мазохістів. У цьому забагато своєкорисливості, а вона не дає прорватися до Іншого. Біль, який ми розділяємо, використовуємо як вихід з безсенсового страждання до розуміння болю як особливого виду благодаті. Розумієте, містере Старк, — продовжив він, підвищуючи голос, щоб показати, що підводить до закінчення, — будь-яка людина може витримати страждання, які мають певну мету: жінка під час пологів; чоловік, який бореться за ідею й потрапляє в тюрму, голодує, переживає побиття за свої погляди. Біль має багато личин, але якщо навчитися бачити його значення й мету, можна досягти рівнів, де можливо все.

Дорогою назад вони пройшли повз темношкіру жінку, що вражала своїм високим зростом. Вона повільно перетнула їхній шлях, майже пливучи, а в її напівзаплющених очах виднілися лише щілини більма.

— То сестра Вів’єн Ікс, — прошепотіла Майра. — Вона прийшла до нас після повстань шістдесят сьомого.

— Виглядає так, наче в трансі.

Брат Люк усміхнувся й похитав головою.

— Вона працює. Сестра Вів’єн раніше була поетесою. Тепер, після пожеж, стала творцем мрій. Вона нічого не записує на папері, не віддає нічого тлінному матеріалові. Її мистецтвом неможливо ділитися, вона відточує його в себе в голові. Можна сказати, що її форма мистецтва найчистіша з усіх.

— Але звідки ви знаєте, що вона взагалі щось робить? Можливо, нічого подібного насправді нема.

Брат Люк знизав плечима.

— Чи ж не те саме можна сказати про багатьох сьогоднішніх митців, чию роботу, припускаю, ви можете побачити й почути? Та й чи має це значення? Нас турбує не які матеріали, форми, рівні комунікації залучені. Вона стражденна творча особа. Вона ділиться з нами своїм болем, а не продуктом. Цього нам достатньо.

Брат Люк несподівано простягнув руку, цього разу Барні взяв її без вагань і подумав, що побачив слід усмішки на обличчі прокаженого.

Усю дорогу додому він не міг викинути ту усмішку з голови. Підозрював, що брат Люк вкрай упевнений, що отримав ще одного новонаверненого. Барні загадувався, чи був він проповідником відродження до того, як його нещастя змусило шукати Братство. Майра з благоговійним трепетом слухала більшу частину реплік брата Люка. І він розумів чому. І хоча прийшов готовий їх висміяти, мусив визнати, що його спокушала думка відкинути ізоляцію та самотнє страждання заради такої мети — кінцевої мети братерства в стражданні, яке Майра після всього, що пережила, відкрила для себе. Відчуття було сильне.

Коли вони повернулися, Карен уже була вдома.

— Вчилися купати дитину, — розповідала вона, — на гумовій ляльці. Там сьогодні було кілька чоловіків. Це щоб практикуватися. — Вона витягла велику гумову ляльку з пакета для покупок. — Дозволили взяти додому. Виглядає, як жива дитина, правда? Яких тільки ляльок тепер не нароблять. Торкнися. Схоже на справжню шкіру. Ти собі не уявляєш, як страшно купати ляльку, коли дійсно прикидаєшся, що то справжня дитина. Мама сказала, що якось у ванні впустила Майру, коли та була малою. Тепер каже, що, можливо, тому вона стала такою некерованою.

Карен іще трохи побалакала, жодного разу не запитавши, де були вони з Майрою, і не давши їм жодної можливості розповісти про це самим. Барні спало на думку, що вона знає, що між ними щось діється, але не хоче ні втручатися, ні знати ніяких деталей. А тоді побачив, як міцно вона пригортає гумову ляльку, наче боїться, що хтось її в неї забере. Вона нахилила її назад, одне око заплющилося. Інше продовжило витріщатися.

6

Барні був у гаражі, рився серед труб у пошуках арматури для нової скульптури, яку намітив собі в голові, коли на під’їзну доріжку виїхала машина. Вийшло двоє чоловіків, і з думкою, що то «Трейсер контрол», він підняв двері гаража. Та коли вони підійшли, Барні побачив в одного з них фотоапарат.

— Привіт. Ви містер Старк, правда? — запитав той, що без фотоапарата. — Мене звуть Тай Вестлейк, — із «Ньюзлайф», — а це Бен Поттер. Нас відправили зробити про вас сюжет, чотиристорінковий розворот з кольоровими фото.

Спочатку він остовпів, а тоді обміряв їх гарячим поглядом.

— Ні, дякую. Мене це не цікавить.

— Зазвичай наш редактор пише й організовує все заздалегідь, але ми щойно з лікарні. Усе відбувається дуже швидко, наші люди зв’яжуться з вами десь сьогодні. Нас прислали зробити кілька фото й отримати трохи деталей. Можемо запропонувати суму, вищу за будь-яку іншу, якщо дасте ексклюзив.

— Що «відбувається швидко», ви про що?

— Ви не чули? Сьогодні вранці помер Макс Праґер. Ми дізналися, що ви ще тут.

Новина ніби вибила з нього дух. Барні пригадав обличчя Макса, погляд, відведений від злості й суму. Яке він мав право дати тому чоловікові отак померти? Яке він мав право відмовити в прощенні?

Раптом він помітив, що другий чоловік фотографує.

— Що ви робите? Не потрібен мені ніякий сюжет.

— Ну послухайте, містере Старк. Це вже ми вирішуємо. Громадськість має право знати всі факти, пов’язані з інцидентом. Мій редактор вважає, що за холодними фактами звітів Комісії з питань ядерної енергії ховається ще людська історія. Ми б хотіли дізнатися вашу думку. Яке це відчуття — бути зараженим? Як відреагувала ваша дружина? Як це змінило ваші життя? Як відреагували ваші сусіди, коли дізналися, що ви рознесли пил по всьому?..

— Геть звідси.

— Що?

— Я сказав: забирайтеся звідси, доки я не пустив у хід цю свинцеву трубу. І якщо не скажеш своєму партнерові припинити знімати, я розіб’ю фотоапарат.

— Ви не розумієте, містере Старк. Це «Ньюзлайф». Тут справа стосується великої суми грошей.

— Стерв’ятники ви. Лише й можете, що розкривати рани й брати кров, підвищувати собі тираж, а на людей вам глибоко плювати.

— Але світ має право знати правду.

— Світ має право піти в сраку. Що ви знаєте про правду? Візьміть свою правду, свої гроші й фотоапарати й забирайтеся звідси нафіг. Не буде вам ніякого сюжету.

— Це ви так думаєте, — сказав чоловік уже без задушевного тону, коли почав задкувати від загрозливої зброї Барні. — Я поговорив з деякими вашими сусідами. У нас удосталь матеріалу для сюжету, і нам не потрібен ваш дозвіл. Ви новина, і ви не можете не дозволити громаді нічого знати. Ми просто хотіли дати вам можливість висловити свій погляд.

Барні махнув трубою перед фотографом, намагаючись вибити йому фотоапарат з рук, але промахнувся й вдарив по боковому склі машини. Воно тріснуло. Чоловіки залізли в машину з іншого боку, а Барні вдарив знову, залишаючи вм’ятину на дверях. Машина рвонула назад, і, виїхавши на вулицю, репортер опустив вікно й закричав:

— Придурок ти скажений, я на тебе поліцію натравлю!

Барні швиргонув трубою. Вона відскочила від капота, водій натиснув на газ.

Він відчув піднесення. Отак випустити пару, не думаючи про наслідки, добре на нього впливало. Він почувався легко та безтурботно й вперше за довгий час узявся насвистувати.

Карен дивилася на нього з вікна, і це її злякало. Не те щоб вона очікувала, що Барні буде зразковим чоловіком чи хорошим громадянином, але чому він мусить налаштовувати всіх проти себе? Він повсюди сіє ненависть. Певним чином це краще, ніж коли він зганяв злість на ній (тепер він з нею ніжніший, хоча й досі опирається ідеї дитини), але бувають часи, коли від самого його погляду в неї кров у жилах холоне, коли вона по очах бачить, що він і їй, і дитині бажає смерті. Він хоче цілком відрізатися від світу. Свідомо взявся всіх ображати, бо хоче, щоб його залишили в спокої.

Але Карен не може дозволити йому ізолюватися від усіх. Не тепер. Коли в тебе є сім’я, тобі потрібні друзі, родичі, сусіди. Вона хоче, щоб люди забули про те жахіття й почали знову вважати їх нормальними. Потрібно думати про майбутнє.

Барні дедалі більше часу проводить у студії, живе в темряві, наче сліпа істота — в печері. Що він там тепер створює? Дивно усвідомлювати, що він досі працює руками, хоча й страждає від болю. Колись вона думала, що в нього найгарніші руки, які вона будь-коли бачила в чоловіка, ніжні, люблячі, з довгими пальцями, які дають життя податливій глині. Тепер вони натруджені, виснажені, з напнутими жилами під зап’ястками й досі облущеними від опіків пальцями.

Найбільше Карен лякав той дробовик. Вона може зрозуміти, як він почувається в оточенні ворожих сусідів. Йому й без того важко жити серед людей, які б його із задоволенням виселили геть (без сумніву, їм краще жилося б серед людей, які не знають про нещасний випадок), але, як сказав адвокат, отримати відшкодування збитків буде легше, якщо залишатимуться в Елджині, коли справа дійде до суду.

Несподівано їй зсудомило ногу, скрутило й витягнуло, ніби м’яз захотів вирватися з тіла. Вона скрикнула. Майра зараз у місії. Вона закричала знову, не в змозі ні стояти, ні сидіти, впала на ліжко й спробувала вхопитися за ногу обома руками.

Карен почула Барні, почула, як він врізається в кавовий столик у вітальні. Тоді побачила, що він стоїть у дверях із дробовиком у руках.

— Ні, Барні! Ні! У мене просто нога! Зсудомило ногу! Ой, зроби що-небудь.

Він відклав дробовик і сів біля неї на ліжку, розлютований тим, як вона налякала його своїми криками. Але злився не стільки на неї, скільки на самого себе за паніку. Масуючи їй ногу, він стиснув розпухлий м’яз на литці.

— Добре, заспокойся, спробуй розслабитися.

— Болить.

Барні обома руками масував литковий м’яз, гладив, розтирав, витягував плоть, доки та не обм’якла під його міцними пальцями.

— Боюся поворухнути. Господи, я вже думала, що це не припиниться. Воно тягнуло й тягнуло…

— Усе буде добре. Розслабся.

— Я знаю, що цим можна не перейматися. У книжці написано про судоми ніг. Але я не думала, що це такий неймовірний біль.

— Тепер як?

— Здається, нормально. Але боюся: якщо поворухну, то знову почнеться.

— Встань з ліжка. Походи трохи.

Карен підвелася, спочатку непевно, тоді спробувала ходити, з полегшенням відчуваючи, що м’яз уже не спазмує.

— Це для чого? — запитала вона, вказуючи на дробовик.

— Я думав, що ті типи повернулися. Просто вхопив і побіг.

Барні підняв зброю й заклав під руку дулом вниз.

— Ти ж ним не скористаєшся, правда?

— Чому ні?

— Ти ж можеш когось помилково застрелити.

— Тепер у мене вже все більш-менш добре із зором. Якщо не зможу щось розгледіти, попрошу тебе чи Майру допомогти з прицілюванням.

— Ні.

— О, так. Доки в цьому паршивому місті є люди, які хочуть зганяти на нас своє роздратування камінням у вікна чи спробами підпалити будинок, мені потрібне якесь підкріплення. І, думаю, ти таки допоможеш мені, коли настане час, бо ти ж не хочеш ризикувати втратити дитину.

Але потім Карен пообіцяла собі: хоч би як зле їй було, хоч би як хапало ногу, вона старатиметься не кричати. Вона стримуватиметься й покличе його, а він прийде, щоб помасувати судомний м’яз і вгамувати її страхи. Їй спало на думку, що їй уже не гидко від його доторку. Узагалі тепер їй приємно, коли він її торкається.