Доторк

1

Як скульптора, Барні захоплювали зміни, що відбувалися з її тілом, — розтяжки на шкірі, темна лінія по центру роздутого живота, нахил назад для того, щоб долати земну силу тяжіння, — тож він продовжував працювати над новою Венерою, уже вагітною. Спочатку зосередився на проблемі мас, — випнутих, розширених, відстовбурчених, тимчасових викривлень, коли ніжка дитини б’ється об футляр із плоті, — та ніяк не міг повністю насолодитися результатом. Так само як він відійшов від жорстоких форм не лише тому, що вони його вже дістали, але й тому, що, як тільки він втілював їх у матерії, вони здавалися фальшивими, так Барні захопився ідеєю ліплення ембріонів на різних стадіях, скручених у внутрішньоматкових формах, — частково людей, частково риб, — за допомогою їхньої огидності виражаючи огидність усієї еволюції. Він був вдячний за те, що досі може добре бачити, працюючи зблизька.

Замість ненависті він тепер уявляв собі терплячих плавучих ембріонів, скручених в очікуванні появи в них плечей, стегон, рук і ніг, доки їх не витисне у світ, ніби кульку мокрої глини, слизьку поміж його міцних пальців. Барні цікавили й захоплювали форми, які він творив.

Він так занурювався в процес, що коли Карен його кликала, то йшов неохоче, іноді ігнорував її поклик, якщо знав, що там десь є Майра, яка сама може допомогти. Його дратувало підготування до дитини. Дитячі пінетки, пелюшки, підгузки, ванночки, люльки й колиски (він постійно їх плутав), ваги й скляні банки, наповнені ватяними тампонами, усі ті атрибути, пов’язані з дитиною, з якою — Барні був упевнений — ніколи не житиме в одній кімнаті. Його ображало те, якими поглядами Карен з Майрою час від часу обмінюються: мовляв, ну що чоловік може знати про такі речі?

Звісно, він розуміє, чому вона наполягає на тому, щоб рухатися далі так, ніби все гаразд. Тепер у неї є мета. Народити дитину буде кульмінацією, творенням, яке дасть сенс її існуванню, наче задоволення й реалізація, яких він шукає у своїй роботі. У той час тихого очікування, здавалося, світ забув про них.

Тож це було щось неймовірне, коли почалися дзвінки з погрозами. Один надійшов одразу після сніданку. Барні вже збирався підняти слухавку, проте Карен, яка піднялася нагору, мабуть, підняла інший телефон, бо він почув клацання.

Тоді заскрипів жіночий голос:

— Виродки, забирайтеся з Елджина або ми вас викуримо!

— Хто це? — скрикнув він.

— Ти зі своєю сукою вагітною забруднили наше місто. Гроші всі ті віддайте людям, на яких ви поширили той брудний пил. Забирайся зі своєю шльондрою й радіоактивним виплодком у її череві.

Барні почув різкий вдих і зрозумів, що Карен також слухає. Він закричав їй:

— Кинь слухавку! Не слухай цю бруднороту мерзоту, цю дегенератку! — і вгатив слухавкою по телефону.

Протягом наступної години було ще два дзвінки, якийсь чоловік погрожував підірвати їх, якщо вони не залишать йому коробку з двадцятьма п’ятьма тисячами доларів у машині, припаркованій за два квартали від їхнього будинку, і жінка, яка пропонувала за п’ять тисяч доларів поділитися ліками від радіоактивності. Їх обох він послав нахер. Коли телефон задзвонив учетверте за ранок, Барні довго не відповідав, доки нарешті не підняв і загорлав:

— Якого хера ви від нас хочете, виродки скажені?!

— Барні, це я, Стефан. У тебе все нормально?

Якусь мить він не міг нічого відповісти, тоді витиснув із себе:

— Стефане, вибач. Нам тут дзвонять з погрозами. Місто раптом здуріло просто так.

— А ти не бачив статтю про себе?

— Про мене? Яка стаття, ти про що?

— У «Ньюзлайф». Прийшла сьогодні поштою. Ти не виписуєш?

— Ні. То що за стаття?

— Як ти їм дозволив таке опублікувати? Ти собі не уявляєш, що в нас тут цілий ранок діється. Телефон не стихає. Прокльони. Погрози нас убити, якщо не віддамо частину грошей у бюджет Гемтремка. У твоєї матері от-от нервовий зрив буде. Що на тебе найшло, Барні?

— Я до цього ніяк не причетний, Стефане. Я сказав їм, що не хочу, щоб вони про мене писали. Але їм не потрібен мій дозвіл. То що там у статті?

Стефан описав фотографії Барні («чоловіка з радіоактивним доторком!») на передньому газоні, який замахується свинцевою трубою, а з іншого кута фотографія будинку («Радіоактивна оранжерея!»). Також там були фото його батьків, що виходили зі своєї квартири в Гемтремку, одне фото батька біля вікна на другому поверсі в майці, очевидно, зняте на телеоб’єктив. «Син заразив батьків у Гемтремку!»

Сюжет цілком описував інцидент, здебільшого так, як його йому переповів Макс (він би їм не розповів; мабуть, викупили історію в когось із Центру досліджень), а також покроковий процес знезараження Елджина.

— Головне в сюжеті, — сказав Стефан, — здається те, що ти начебто судишся за мільйон доларів. Тут сказано: «Дотик Старка: скульптор перетворює радіоактивний пил на золотий!» Тут іще одне фото Карен у крамниці для мам, а знизу підписано: «Хлопчик? Дівчинка? Чи, може, мутант?»

— От же ж кровожери!

— Чому ти дав їм це опублікувати, Барні? Люди від такого вкрай оскаженіють.

— Кажу тобі: я до цього нічого не маю. — Він спробував пояснити ситуацію з репортером і фотографом, але насправді й не очікував, що брат зрозуміє.

Після того як Стефан завершив розмову, телефон знову задзвонив, але він не піднімав слухавку. Просто дав йому дзвонити. Знав, що то лише початок. Потрібно готуватися до хвилі анонімних дзвінків, погроз, бруду. І Барні здригнувся від спогаду про той останній раз: каміння у вікнах і сміття на газоні. Але цього часу, вирішив він, усе буде по-іншому, бо в нього є дробовик, і якщо вони щось затіють, він ним скористається.

Через два дні Барні отримав телеграму від лікаря Ліроя, де той просив зателефонувати йому в кабінет.

— У вас не працює телефон, — сказав лікар Лірой. — Намагався вам додзвонитися.

— Ми не беремо слухавку. — Барні розповів йому про дзвінки з погрозами, і Лірой відповів, що бачив статтю.

— Мені подзвонив директор Меморіальної лікарні Елджина. Сказали, що в них сталася помилка й для Карен не буде палати, коли настане час народжувати. — Барні відчув напад гніву, але лікар Лірой його заспокоїв: — На мою думку, насправді головне не розповідати їй про зміну й не засмучувати. Її не треба повідомляти про переведення. Багатьох моїх пацієнток беруть у Центральну лікарню Детройта. Скажемо їй те, що сказали мені: у лікарні просто немає місця.

— Але ви ж, бляха, добре знаєте, що це неправда. Та срана стаття злякала їх або хтось подбав і натиснув де треба.

— Навіщо злитися? Люди бояться того, чого не розуміють.

— То нам це терпіти до кінця життя?

— Про кінець життя не знаю. Знаю лише, що цю дитину треба ставити вище за зручність, справедливість і мораль. Звісно, ви маєте право гніватися, але я не маю права дозволити вашим почуттям перешкоджати безпечним пологам.

— Ви знаєте, що вона думає про міську лікарню Елджина. Там вона народилася, там лежала зі зламаною ногою, та й від нас це лише десять хвилин їзди. А в центр її сорок п’ять хвилин перти треба. Що, як дитина посеред ночі народиться? Що, як ми не дістанемося туди вчасно?

— Я не бачу інших варіантів. Нам краще буде там, ніж у ворожому середовищі. Послухайте, Барні. Чесно кажучи, я як міг сварився з директором. Знаю його багато років. Але я його розумію. Люди, які там працюють, і ті, які живуть поблизу, а також інші пари, що збираються там народжувати, — усі перелякані від думки, що Карен перебуватиме на тому ж поверсі чи навіть у тій же будівлі. Як тільки вони дізнаються, що вона там, ситуація може стати дуже небезпечною.

І чесно скажу вам: якби ситуація була хоч трохи нормальна, я б прийняв пологи у вас удома, але можуть виникнути ускладнення, які вимагають інших спеціалістів чи лікарняного обладнання. І так, я знаю, як ви цим засмучені, але що дасть, якщо ми вживемо всіх запобіжних заходів для пологів, які й без того будуть складні, а доведеться ще й мати справу з ворожими людьми? Хто знає, на що здатен якийсь чоловік, якщо уявить собі, що його дружина й дитина в небезпеці? Ні, я думаю, найкраще з ними не боротися.

Барні зрештою погодився, що, коли прийде час, вони поїдуть у центральну лікарню. Принаймні, як сказав лікар Лірой, там люди нічого про них не знатимуть.

Він дозволив лікареві Лірою пояснити Карен необхідні причини, і зайвих запитань вона не ставила. Домовилися про доступну палату в кінці грудня. Ще майже два з половиною місяці.

Були ще дзвінки, спрямовані, як здавалося Карен, лише на те, щоб залякати. Вона більше не сміла піднімати слухавку, це робив Барні. Він відповідав на дзвінок, через кілька секунд його обличчя напружувалося, наче він чогось чекає, і Карен знала, що людина на іншому кінці дроту мовчить. Але здебільшого бувало, що його обличчя червоніло, ніби він хотів розтрощити апарат, тоді вона здогадувалася, що людина говорить непристойності.

Шериф відмовився будь-що робити, натякаючи на те, що вони самі співпрацювали з репортерами журналу в опублікуванні статті; по всьому місті ходять історії, сказав він, про фантастичні суми, які їм за неї заплатили. Публічне розкриття того, що вони судяться з «Нешнал моторз» за мільйон доларів, здається, добряче привернуло увагу людей. У багатьох з них у голові стався заскок, вони припустили, що Старки вже отримали гроші, тож більшість дзвінків були вимаганнями, коли тих попереджали, що їхні життя в небезпеці, якщо не віддадуть частину награбованого. Як не крути, коли подумати, постраждало ж усе місто. Багатьох із них позвільняли, коли закрили Центр; постраждав бізнес і в торгових центрах, і маленьких крамничках біля Центру. Тож частина грошей правомірно належить їм.

Карен боялася ще більше через дробовик. Вона знала: якщо хтось насмілиться підійти до дверей або якщо Барні хоч раз упіймає когось, хто пише непристойності та погрози в них на стінах чи під’їзній доріжці, він, найпевніше, вдасться до зброї. І він не розбиратиметься, дитина там чи доросла людина. Його характер став такий непередбачуваний, що вона була певна: з такою накопиченою люттю він спочатку стрілятиме, а вже тоді ставитиме запитання.

Удень і вночі її переслідували жахіття, у період, який, згідно з книжками про пренатальний догляд, мав би бути найдивовижнішим у її житті. Більшість жінок, як вона розуміла, тішилися протягом цих останніх місяців, коли неприємні симптоми вже минули, а дитя втихомирюється й чекає, але більшість часу вона перебувала на межі істерики. Лікар Лірой переймався тим, чи не забагато седативних їй дає. Його також хвилював її тиск, він змусив Карен пообіцяти, що вона відпочиватиме, та навіть коли Карен це говорила, з того, як лікар змучено проводив рукою по камінно-сивому волоссі, хитав сумним зморшкуватим обличчям, вона знала: він і не очікує, що вона цього дотримуватиметься. Хоча в нього серед пацієнток багато майбутніх породіль, чомусь її проблемою він перейнявся, як власною.

— Цей період має бути для вас щасливим, — заперечував він. — Народження дитини — це один з найважливіших моментів життя пари. Він не має проходити у вас одночасно зі стресом.

До того як вийшла стаття, вона намагалася переконати себе, що найгірше закінчилося, що люди забули й готові дозволити їм жити далі так, як раніше. Та скидалося на те, що вся та ненависть залишилася, вона просто очікувала моменту, щоб їх пожерти. Карен спочатку злилася на те, що Барні з лікарем Ліроєм думають, наче вона купилася на їхню історію стосовно зміни лікарень. Хоча про це й дитина б здогадалася. Тоді вона вирішила прикинутися, ніби повірила в цю брехню.

Раніше Карен думала, що тілесні зміни засмутять її, але тепер, роздивляючись у дзеркалі свою пишноту, вона захоплювалася життям, яке вони з Барні створили своїми тілами. Скоро воно буде поза нею, наповнюватиме легені повітрям і плакатиме. Господи, благала вона, будь ласка, нехай воно буде нормальне. Карен знала, що поклялася любити цю дитину, навіть якщо та виявиться скаліченою, але ж не обов’язково все буде так. Вона намагалася сказати, що прийме будь-що, але якщо Йому однаково, нехай дитина буде здорова — таке наполовину бажання, наполовину молитва. Карен було соромно за такі думки, в яких вона себе жаліла, і зрештою, кому вона молиться, дивлячись у дзеркало, так ніби Бог — це вона сама або те життя всередині неї. Можливо, це і є Бог, новий, чистий, який ділиться якимсь більшим духом, що його всередині носять усі жінки, і з кожною дитиною народжується частинка Бога, яку називають душею. У це вірять індуси. Атман чи Брагма? Карен завжди плутала, котрий з них внутрішній бог, проте, можливо, вона молиться йому, бо надто боїться зіткнутись із зовнішнім. Чи, може, неправильно молитися зі здоровенним животом, відображеним у дзеркалі? Існують же ж примітивні племена, в яких вагітні жінки — табу, тож мусять ховатися? Чи це про те, коли в них менструації? Чому вона ніколи не може до кінця зрозуміти такі речі? Треба пошукати, що там, і спробувати запам’ятати. Їй варто більше читати, готуватися, вдосконалювати розум, щоб дитина не росла, соромлячись матері.

Карен здавалося, що останніми днями Барні якось дивно на неї позирає. Одного разу, коли він тер їй ногу, знімаючи судому, у неї піднявся верх блузки, під вивернутим верхом спідниці для вагітних опустилася білизна, він побачив її випнутий плоский пупок і засмутився. Вона може зрозуміти, чому він останніми днями такий стурбований, але його поведінка лякає. Він не пригадує речей, які сталися раніше. У нього перемішуються вчорашні дні й минулотижневі, а іноді Барні говорить про події цього ранку так, ніби це сталося давним-давно. Ніби в нього в голові переплуталося минуле й теперішнє. А ще він перестав дивитися на годинника. Коли Карен питала в нього, котра година, він злився й казав їй подивитися самій, бо він цього знати не хоче. Частково Барні перебував деінде, від чого їй ставало самотньо.

Страшно від того, що доведеться привести сюди дитину й намагатися дати їй нормальне життя, коли він такий відірваний від часу та простору. Усі жінки почуваються такими нажаханими, такими трепетними?

Карен не говорила про ці речі з Барні, лише з Майрою й сама із собою. Особливо вночі. Це взагалі здорово? Можливо, вона забагато над цим розмірковує. Їй потрібно стати товариськішою, відвідувати якісь місця, дивитися на гарні речі — не те щоб вона вірила в ті історії бабусьок, що на ненароджену дитину дійсно добре впливає, якщо мама слухає добру музику й насолоджується мистецтвом. Але навіщо ризикувати? А що, як якимсь дивним чином речі, які ми бачимо й чуємо, передаються дитяті? Їй треба взяти почитати якихось гарних книжок. Усі ці роки вона планувала прочитати «Війну і мир» та «Улісса» і ходити більше в художні галереї та на концерти. Тепер цим варто зайнятися.

З наближенням наміченої дати пологів Карен почали лякати різні дрібні речі: шум, тіні в темряві, дивні відчуття в тілі. Лякала невимовна ідея турботи про новонароджене дитя. Вона раз за разом повторювала собі, що народження й виховання дітей — це те, що більшість жінок роблять як щось само собою зрозуміле. Неосвічені, збентежені, люди з інвалідністю — усі народжують дітей і якось їх виховують, то чому ж вона не зможе робити те ж?

Це не надто допомагало. Карен досі боялася думки про маленьку істоту, що завиває й верещить, просячи про безпеку та життя. А якщо вона зробить щось неправильно? Якщо випадково дасть дитині померти? Чи навіть гірше: в якомусь нападі депресії чи безконтрольного настрою вб’є її?

Сліпий, безрозсудний страх, запевнила себе Карен. Вона багато пережила, але зможе потурбуватися про власну дитину. Вона дасть їй більше любові, більше уваги, більше прихильності, ніж якби цього не сталося. Та коли Карен намагалася уявити собі, як дитина виглядатиме, в голові виникали фізичні дефекти — від заячої губи й розщепленого піднебіння до ектродактилії й безрукої чи безногої маси плоті. Та неважливо, хоч би яким жахливим було тіло, обличчя залишалося гарненьким, із синіми очима й вологими каштановими кучерями.

А іноді її денні фантазії скидалися на відчуття загубленої в пустелі, коли навколо неї пісок і вороги, примарні форми, що виникали нізвідки, хапали її одяг і тіло, кричали, що вона радіоактивна. І коли вони її торкалися, на шкірі розцвітали виразки й текла кров.

Карен була нагорі з Майрою, щось прасувала, коли почула крики. Вона прочинила вікно й побачила тіні, що рухалися по газону. Тоді почула крик: «Так йому, сучому потроху! По яйцях йому дайте! Хай знає!»

Вона впізнала голос Барні: «Вбийте мене, уйобки! Давайте, краще вбийте мене вже, бо я до вас дістануся. Богом клянуся, я вас знайду».

— Це Барні, — озвалася вона. — Вони його б’ють.

— Виклич поліцію! — закричала Майра.

Хтось вигукнув: «Он його сука у вікні!» Карен відійшла саме вчасно, коли у відкрите вікно влетів камінь, ледь не зачепив її та розбив лампу біля ліжка. До смерті нажахана, вона кинулася до телефона. І знову почула голоси з вулиці.

«Давайте, ходімо звідси».

«Він повзе геть. Зараз утече, дивися».

«Ходімо, придурку. Ти ж не вбивати його зібрався. Вони вже копів викликали».

Вони побігли, за кілька секунд вуличну тишу прорвав рев машин, запущених двигунів, а тоді дві машини швидко поїхали геть.

— Суки, — прошепотіла Карен, — сподіваюся, ви розіб’єтеся й здохнете страшною смертю. — А тоді осіклася й спробувала заковтнути слова назад. — Ні, я не хотіла, Боже. Я не це мала на увазі. Вони не знають, що роблять. Прости мене.

Хтось на іншому кінці дроту відповів, і вона закричала в слухавку:

— Будь ласка, швидше! Це місіс Старк! Побили мого чоловіка. Він серйозно поранений. Приїздіть якнайшвидше.

Запала тиша, тоді голос на іншому кінці, тихий і незворушний, відповів:

— Ага, добре. Побачимо, чи зможемо когось надіслати туди через якийсь час.

— Швидше! — благала вона. — Будь ласка, швидше!

Вона з грюкотом поклала слухавку й збігла вниз до Майри. Барні якось доповз до передніх сходів і тепер сидів там, хитався вперед і назад, плачучи.

— Я не зміг дати здачі. Не зміг від них утекти. Хотів розбити їм пики кулаками, але не зміг. — Він стиснув кулаки й дивився на них. — Міг узяти на себе одного-двох. Я ще маю силу в руках. Хотів проломити їм голови, але руки мене не слухалися. Вони ніколи мене не слухаються. Вони зв’язані… зв’язані. У мене, сука, зв’язані руки…

Карен хотіла його заспокоїти, але Барні відвернувся.

— Я викликала поліцію, — промовила вона.

— А що це дасть? Сама знаєш: той мудак шериф нічого не зробить. Ми ж не знаємо, можливо, то навіть були його люди.

— Як ти? — запитала Майра. — Чим тобі допомогти?

— На жаль, житиму.

— Не кажи такого, — спинила його Майра. — Тобі не можна так думати.

Але більше Барні не говорив. Дозволив вивести його нагору в спальню.

— Принести тобі льоду? — запитала Карен. Вона бачила, як він тремтить, понад усе хотіла торкнутися його, обійняти, допомогти йому знайти спосіб вивільнити свою лють. Він не відповів, а тоді вона усвідомила, що він блимає очима на годинника фертильності на нічному столику. — Що таке, Барні?

— Немає часу.

— Часу на що? — запитала Майра.

— Надто пізно.

Карен торкнулася його руки.

— Барні, зберися.

Він здригнувся від її доторку й вказав на годинника.

— Дивіться! Червоне! — закричав він. — Зона фертильності. Шкода, що ти вже вагітна.

— Барні, будь ласка…

— А ти? — запитав він Майру. — Хочеш випробувати фортуну? Просто зроби ставку на червоне.

Майра похитала головою й глянула йому в очі.

— Не муч себе. Ти пережив дуже…

— Сука! — Він схопив годинника й видер провід із розетки. — Нам це більше не потрібно.

— Барні, не треба!

— Кидатись я ще можу. — Карен закричала надто пізно, щоб його спинити. Барні швиргонув годинника фертильності через усю кімнату. Той відлетів від стіни, упав на туалетний столик Карен, скинув її косметику й розбився на підлозі. — Гляньте: коли я щось кидаю, руки не вагаються. — Тоді він затих, дивлячись на свої вологі долоні та на годинника на підлозі. — Вибачте. Не треба було цього робити. Я більше не міг на нього дивитися. Більше ні на що немає часу.

Барні опустився на ліжко й ліг.

— Лишіть мене. Просто йдіть і залиште мене обидві. Усе буде добре. — Він іще трохи помовчав, тоді озвався: — Якщо приїде поліція, скажіть їм, що все нормально. — Обернувся обличчям до стіни. — Скажіть, що вже надто пізно, що вже ніхто нічого не вдіє.

Лежачи на ліжку, Барні пригадав жорстоку натуру свого батька, пригадував, як одного разу після рясного снігопаду (гарні білі кучугури, з якими так весело гратися) батько вбив би того рудого хлопця, якби спіймав. Він біг за ним, наче скажений, розмахуючи лопатою, бо хлопчик поламав снігову фортецю Барні й ударив його. Йому спало на думку, що тато, мабуть, спостерігав за цим через вікно, бо вилетів він з будинку в майці та капцях, схопив лопату, погнався за малим (і підсковзнувся на снігу, бо хлопчик років десяти, як Барні, був для нього зашвидкий) і повернувся додому розчервонілий, видихав клубки пари на холодному повітрі й поплескав Барні по плечі, бо знав, що його син не винен. Барні був невинною жертвою, батько все те бачив і розумів.

А іншого разу, за кілька років до того, влітку, просто в нього перед будинком один старший, більший хлопець почав бійку, притиснув Барні до асфальту й бив. А тоді Барні почув тріск скла й побачив, що хлопець дивиться, як батько Барні висунувся з вікна. «Я вб’ю тебе, якщо ти ще хоч раз удариш мого хлопця!» У нього в руці була миска. Він кинув і її, але знову промахнувся, проте шматочок скла порізав Барні руку. Перестрашений хлопець кинувся по велосипеда й шалено покотив геть, кричачи їм: «Старий сраний пшек! Божевільний пердун старий!»

Барні ніколи раніше не чув, щоб його батька так називали. Він знову був шокований, коли піднявся нагору — з хустинкою на скривавленій руці — і почув, як мама кричить, що тато міг убити того хлопця чи самого Барні.

— Але той хуліган чіпав його. Я бачив.

— Якби ти вбив його, що далі? Мусиш пильнувати свого скаженого характеру.

— Та… — Махнувши рукою, батько показав свою огиду. Ніколи неможливо було переконати батька, що він помилився. Як тільки він щось вирішував, рішення ставало кінцевим. Барні ледь не плакав, але знав, що це розлютить старого навіть більше, ніж бійка. Чоловіки не плачуть. Чоловіки можуть злитися, але ніколи не плачуть. — Усе добре, хлопче, — сказав він, скуйовдивши йому волосся великою мозолистою долонею. — Я все бачив. Ти там не винен.

Де ж його батько тепер? Чому ж він не прийшов сюди й не розбив їм голови здоровенними кулаками, не побив їх до крові, як зробив би це раніше?

Побиття Барні дивно вплинуло на Майру. Коли він не дозволив Карен допомогти йому, Майра не на жарт схвилювалася. Кілька разів протягом наступних днів Барні бачив, як вона його розглядає, ніби намагається зрозуміти щось, але не може.

Одного дня, коли Карен була на занятті Червоного Хреста, він спустився вниз, щоб побути на самоті, а Майра пішла за ним.

— Барні, ти ж людина, — почала вона. — Тобі не варто намагатися нести все це самотужки.

— Я мушу, — сказав він їй. — Я не можу плакати в когось на плечі. Коли щось таке трапляється, почуваєшся присоромленим і винним. Можливо, певним чином винен я сам. Якби так не хвилювався про майбутнє, якби не пішов на роботу в Центрі, я б не заразив нічого й нікого. Якби не заперечував минуле, якби не відмовився від свого батька, якби…

— Не звинувачуй себе, Барні. Не потрібно обертати провину всередину. Хіба ти вже не бачив, що ми всі розділяємо те, що сталося з тобою? Ми називаємо твої страждання нашими й дістаємо від цього силу. Барні, ти потрібен нам так само, як ми — тобі.

— Тепер мені потрібне лише одне, — сказав він, — моя робота. І її я робитиму на самоті. Коли ти єдина дитина в сім’ї, то із самого початку вчишся з усім розбиратися самотужки. Навіть друзі десь далеко й тимчасові. Я самотній, коли ліплю, коли думаю, навіть коли… Ну, немає значення. Я не частина чогось чи когось. Я народився в самотині. Буду сам, доки живу. І помру сам. Я не можу ділитися своєю провиною й стражданнями. Не можу втратити себе у твоєму прекрасному Братстві.

В очах у Майри були сльози, коли вона благала його не ізолюватися. Те, що сталося з ним, уже ставалося з безмірною кількістю інших різними способами, і якщо розділити це страждання з іншими, воно може дістати сенс, а не піти намарне.

В її запалі він чув Майру чотирирічної давності, яка могла затягнути його в будь-яку акцію, будь-яку справу, будь-яку мрію. Барні підозрював, що в її новознайденій релігії вона може затягувати чоловіків у страждання, так само як раніше затягувала в любов.

— Тобі має хотітися чогось, окрім себе, — наполягала вона. — Так само як Карен хоче дитину. Ти не бачиш? На самоті ми ніхто.

— Я хочу дечого, — зрештою сказав він. — Я завжди хотів тебе.

— Не хочу цього чути.

— Як я можу взагалі вірити твоїм словам, якщо ти мені відмовляєш?

— Я говорю про духовне, не фізичне.

— Насамперед я фізичний, тоді вже духовний. — Барні взяв її долоні й не давав відступити. — Ти не можеш попросити мене сліпо йти за тобою, а сама знову вислизнути. Як я можу прийняти якесь братство страждання, коли ти мене боїшся?

Майра вирвалася від нього.

— Це зовсім не те саме. Ти перекручуєш мої слова.

— Ти хочеш насититися моїм стражданням і нічого не пропонуєш взамін.

— Якщо ти про це, мені нічого тобі дати.

— Цього я хотів від тебе, коли ми були в коледжі. Тоді ти також захопила мене словами, а коли я потягнувся до тебе, то вручила мені копії маніфестів. Тобі потрібно було одружитися зі мною, а не втікати з тим професором. Що ж, тепер мені потрібне щось більше, ніж слова. Якщо ти не маєш до мене почуттів, тоді йди геть і залиш мене в спокої.

Майра розпачливо дивилася на нього, не бажала здаватися.

— Барні, ти все перекручуєш, перевертаєш наші стосунки догори дриґом. Бажання сексуального завоювання…

— Завоювання?

— …це хибна ілюзія. Його не існує.

— Господи Ісусе! Чим, на твою думку, я тут займався останніми тижнями, як не намагався якось осягнути реальність? І хто взагалі щось каже про завоювання? Я лише намагаюся зрозуміти, чи можна вижити, не дивлячись на світ розколотим зором брата Люка й не кажучи: «Отакий він, цей світ, розбитий, слабкий, без надії на покращення чи відновлення життя хоч колись».

— Але є надія на ці речі. Митець творить через страждання.

— Так, я знаю, а жінка творить через біль і працю, але спочатку повинна бути сексуальна, оргазмічна любов. І ти брехуха, якщо пропонуєш мені творчий світ без цього. Це безплідна духовність. Ой ні. Любіть мене своєю плоттю, а тоді я послухаю ваші слова.

Барні знову взяв її за руки, та цього разу Майра не подалася назад. Вона пошепки протестувала, поки він цілував та обіймав її.

— Барні, ні… будь ласка. Я більше не красива. Ти не маєш права зі мною кохатися.

— Для мене ти досі прекрасна, — прошепотів він, штовхаючи її на ліжко, розстібаючи блузку. — Мене не відлякують маски.

— О Господи, Барні… ні, я не хочу. Це неправильно.

— Я мріяв про це, відколи вперше тебе побачив.

— Я вже не така, якою була тоді. Ти не можеш.

Він роздягнув її, поки протести слабшали, і нарешті Майра сиділа зовсім гола, як Венера, яку він так часто обіймав, намагалася прикритися руками, як він тисячу разів уявляв собі це.

— Ти все ще ти, — сказав він, — з тілом первинної Венери. Знаєш, що я почав її з моїх спогадів про тебе на пляжі?

— Ти не хочеш розуміти.

Барні торкнувся пальцями її вуст.

— Слова й не дадуть мені зрозуміти. Тільки це… — Він накрив її груди рукою й поцілував ніжну шкіру там, де починалося плече. Він відчув, як груди тужавіють, і нарешті Майра обвила руками його шию й пригорнулася до нього.

— Але це нечесно перед Карен. Вона дізнається.

— Це не має значення, — промовив Барні. — Між нами вже давно нічого нема. Ще з часу того випадку.

— То от у чому річ, — озвалася вона, виклично заглядаючи йому в очі. — Ти хочеш скористатися мною, бо тобі потрібна жінка, щоб довести свою маскулінність. Це все, що тебе хвилює, — твоя скороминуща насолода.

— Та йди ти, — сказав він, указуючи пальцем на завішену фігуру в кутку. — Це тому, по-твоєму, я взагалі створив Венеру за твоєю подобою? Це тому я не зміг змінити їй обличчя на Карен, хоч би скільки намагався знищити її, стерти пам’ять про тебе, почати заново? Це тому ти жила в моїх видіннях і снах усі ці роки — тому що мені потрібна скороминуща насолода?

— Це не… нечесно перед нею, — слабко промовила Майра. — Ти належиш Карен.

Він ніжно, але твердо відсунув її, поцілував у губи й прошепотів у них:

— Я завжди належав тобі.

Майра стиснула стегна, продовжувала опиратися йому.

— Це неправильно. — Уперлася руками Барні в груди, наче від страху, що він її подолає. Тоді стегна розслабилися, і чарівним чином, ніби холодна глина його скульптури ожила від дотику, «Венера піднесена» його уяви під ним ожила. Не пасивна й податлива, але саме така, як Барні уявляв її собі в найраніших фантазіях: вимоглива, голодна, як і він сам. Її рухи були агресивні, вона вигиналася до нього, жадала рівності. Він намагався взяти контроль на себе й трохи злякався, що випустив якусь нестримну загачену енергію, оживив Венеру, яка люто здійнялася, набагато могутніша за нього самого. То була боротьба, ніби вона вважала своїм викликом довести, що жоден чоловік не домінуватиме над нею навіть тут. Вона була сильна, й у своїй ослабленій позиції Барні на мить подумав, що вона його перекотить на спину й осідлає. Щось у ньому хотіло піддатися, дозволити їй узяти гору, але він знайшов сили побороти її, доки зрештою вони обоє закінчили та обм’якли, і потім Барні спробував вирватися.

Навіть тоді Майра заявляла про свої права, тримала його в’язнем, стримуючи його руками й ногами всередині, доки сама не вирішила, що час. Тоді вона зіщулилася й зітхнула, випустила його, відсторонилась і глянула на його наготу.

— Почуваєшся від цього богом? Вважаєш себе тепер богом?

— Про що ти говориш? — Він торкнувся її плеча, проте вона відсунулася. — Припини це божевілля. Ти хотіла мене так само, як я — тебе. Ти стримувала все це, так само як і я. Це так, ніби ми обоє раптом ожили. Бля, та з тобою мені нема сенсу бути самому.

— Не говори про це.

— Якщо я можу залишитися з тобою, я приєднаюся до «Розп’яття». Та я хоч у срану армію вступлю.

Майра люто подивилася на нього.

— Не жартуй про це.

— Чому так похмуро? Де твоє почуття гумору? Це було неймовірно. Яка там битва статей…

— Ти паскудний.

— Що?

— І мене тепер теж спаскудив. Мерзота, ось що таке всі чоловіки. А тепер ти вилив свою мерзоту в мене. Це те, чого тобі хотілося насправді, правда? Схилити мене до сексу й заразити своїм слизом. Боже, навіщо я взагалі спустилася в цю пекельну діру мерзоти й гнилі?

Така різка зміна його злякала, і Барні спробував її заспокоїти, проте Майра вирвалася від нього, схопила якусь гостру стамеску з робочого столу й тримала її, як ніж.

— Майро, поклади.

— Підсунешся хоч трохи ближче — і я тебе вб’ю.

Він добре розумів ситуацію, тож відійшов.

— Добре, я тебе не чіпатиму, якщо не хочеш. Але, бля, ти береш щось гарне й перекручуєш…

— Гарне? — Вона виплюнула це слово. — Я завжди вважала тебе інакшим, але ти такий же, як і всі: вдаєш, що віриш і турбуєшся тим, у що вірю я, а насправді тобі лише треба затягнути мене в ліжко й зіпсувати.

— Це неправда, — заперечив він, розізлившись на те, як вона обертає ситуацію. — І не намагайся мене обдурити. Ти хотіла мене так само, як і я — тебе. Можливо, не хочеш сама цього визнавати, але, блін, це ти намагалася наді мною домінувати й принизити. Усі ці тижні перевіряла свою духовну силу на мені, і на Карен також.

— Це неправда.

— Ти прийшла до нас із думкою, що через той випадок ми будемо достатньо слабкі, що нами легко буде маніпулювати.

— Іди ти.

— Але вагітність Карен зробила її сильнішою, ніж ти собі уявляла свою слабку романтичну сестру.

— Попереджаю, Барні, припини.

— І тепер злишся, бо я фізично сильніший, ніж тобі хотілося б, — досить сильний, щоб узяти тебе й щоб тобі це ще сподобалося. З тобою так іще ніхто не кохався? Твій професор не аж таким мужиком був, щоб тебе задовольнити? Чи ти завжди була зверху, сідлала його, аж доки йому не довелося підсадити тебе на наркоту й зробити дитину, щоб нарешті позбутися.

Майра шпурнула стамеску, та різонула йому щоку.

— Тепер я розумію, де помилився, — сказав Барні, роздивляючись стамеску на підлозі та кров, що скрапувала йому на руку з обличчя. — Я намагався зафіксувати тебе в глині. Але тебе потрібно було б зобразити в камені.

Вона швидко вдяглась і промайнула повз нього сходами нагору.

Барні тихо сидів, намагався зупинити кровотечу, дослухався до кроків нагорі. Потрібно було працювати з мармуром — матеріалом, що опиратиметься його силі, чимсь, проти чого можна боротися й узяти гору. Гірко від того, що він так пізно усвідомив цю відповідь.

Невдовзі він почув, як відчинилися й зачинилися вхідні двері, а з вікна підвалу побачив, як Майра йде зі своєю картонною валізою вниз вулицею. Зрештою вона зникла з виду.

Йому було цікаво, що Карен скаже про її від’їзд. Вона здогадається, що між ними щось сталося? Барні кинувся нагору. Тоді усвідомив, що досі голий, а коли згадав, як вона запитала, чи він почувається богом, то розсміявся. «Якби я був бог, — думав він, одягаючись, — чи потрібно було б мені вдягати штани спочатку на одну ногу, тоді на другу?»

Дивно, але Карен ніяк не відзначила несподіваний від’їзд Майри. Та коли протягом дальших двох днів від неї не було жодної вістки, Барні розхвилювався. Вона дивно відреагувала й може якось собі нашкодити. Через два дні після того, як вона пішла, Барні відправився в місію, щоб знайти її й попросити вибачення.

Брат Люк здавався незворушним. Майра покинула місію, повідомив він, і вже в дорозі в Африку.

— Якось несподівано, — сказав Барні.

— Так, — сказав брат Люк, роздивляючись пластир у нього на щоці, — але вона мала їхати ще кілька місяців тому. Вона вирішила залишитися в Детройті, щоб спочатку допомогти вам із дружиною. Думала, що чимсь підсобить, перед тим як піти за своїм покликанням.

— Коли вона повернеться?

— Не думаю, що вона повернеться взагалі.

— Ясно. Вона не залишила мені ніякого повідомлення?

— Сказала, що досі вважає, що вам варто приєднатися до нас, але сумнівається, що ви це зробите. Чи є шанс вас переконати?

Обачність у його голосі неможливо було ні з чим сплутати, і хоча Барні був упевнений, що Майра не розповіла, що сталося, брат Люк, напевно, здогадався про щось через її різку зміну планів. І, дивлячись на нього, Барні знову повертався на чотири роки в минуле, до підозр і ревнощів, що мучили всіх тих, які тягнулися за Майрою. Жоден з них не вірив іншим, кожен утішався думкою, що вона віддає перевагу йому над іншими. Завжди існував страх, що вони виставляють себе на посміховисько. Що ж, ця частина більше не правдива.

Вона, напевно, була рушійною силою цієї групи, але не такою ж, як раніше, і хоча брат Люк, звісно, запідозрив, що між ними щось сталося, він усе одно був зацікавлений у тому, щоб зробити Барні одним із братів. Барні вражала така самовідданість. Братство було одним зі шляхів утечі з Елджина. Воно повністю зніме всю відповідальність перед Карен і дитиною. Та навіть якщо він жадав такого ґоґенівського звільнення, Барні знав, що не може покинути Карен зараз.

— Не думаю, — зрештою відповів він. — Я людина самотня. Я стану лише тягарем для вашої спільноти, і хоча вірю в те, що ви робите, не думаю, що впишуся тут.

Коли Барні вже йшов, брат Люк ніби справді стривожився, і прощатися було дійсно боляче. Ну, не має значення. «Розп’ятники» знайшли один шлях. Через свої скульптури він знайшов інший, самотніший, менш приємний, без зв’язку з митцями-колегами, проте — добре це чи погано — його Барні вибрав сам. І доки він може з усім розібратися руками, то може й прожити достойне життя, починаючи певні речі й тепер, можливо, закінчуючи деякі з них. Можливо, Майра певним чином мала рацію. Іноді він почувався богом, здатним контролювати матерію й форму, і насмілився думати, що може визначати власне майбутнє. Хіба не це греки називали гординею? Можливо, нещасний випадок був нещасним лише з людського погляду. Що ж, принаймні він закінчив одну річ і від цього почувався легшим, молодшим. Він вивів Майру зі своєї системи.

Коли Барні вийшов на вулицю, пригадуючи Майру, як вона стояла гола в тьмяному світлі студії, погрожувала йому стамескою, то раптом усвідомив, як же це було смішно, і почав сміятися. В Африці вона даватиме собі раду з могутнішими богами. Товста літня леді, що вихилялася з вікна сусідньої будівлі, побачила, як він сміється, і помахала йому. Він помахав у відповідь.

2

Барні не те щоб був відрізаний від зовнішнього світу. Голос Лори Бредлі, коли вона прийшла їх навідати, чітко пронісся жолобом для брудної білизни, і він насолоджувався тим, як теща переконує Карен віддати його в психіатричну лікарню. Він у безпеці, поки Карен розсудлива й незалежна. Поки в них є збереження, Лора Бредлі не має вагомого впливу. Але Барні уважно прислухався, чи не проскочить якийсь натяк, що Карен може його зрадити. Коли прийде час, він знатиме, що робити.

Єдиним задоволенням тепер для нього стало працювати тут, у тьмяному світлі студії. Здалека він уже майже не бачив, проте міг розгледіти все зблизька й працював здебільшого на дотик. Барні знову ліпив дітей — не таких сентиментальних, що він їх робив раніше, але з усією їхньою новонародженою гидкістю, невідрізаними пуповинами, вкритих кров’ю й слизом матері. Усіх можливих дітей — успішних і невдатних. Що він шукав у тих формах? Можливо, знатиме, коли знайде.

Тут, унизу, не було часу. Найкраще жити самому, не хвилюючись про сьогодні чи завтра. І про вчора також (він же не дурний). Барні жив лише творячи — формуючи, створюючи масу, в якій шукав реальність. Як і Бог, який творив у порожнечі без учора, сьогодні й завтра, його ментальна енергія зосереджувалася на шматочку матерії — бруді, глині — стискала його, виминала між товстими батьківськими пальцями, доки форма не ставала правильною. Енергія відчувала, як глина жваво пульсує в його долонях, звивається, хоче втекти геть із рук у небесну твердь, але тримала, стираючи слиз, і формувала так, щоб та стояла, чи ходила, чи повзала по землі.

І сказав він, що це добре.

От лише ці глиняні діти не жили. Десятки їх, усі обережно сформовані й змодельовані, але кожне неправильне. Жодне не таке, яким має бути маля. Барні працював, аж доки не боліли очі, а руки німіли, після чого валився в ліжко.

Зазвичай, коли він лягав спати, саме розвиднялося, тож Барні поспішав до ложа, боячись зустріти день. І він відчував, як Карен спить біля нього, продавлюючи матрац своєю важкістю.

Йому доводиться довго засинати, він впирається обличчям у подушку, боячись, що світло може простромити сверблячі, пекучі очі. Там, у подушці, він бачить зображення, на які не зважав під час роботи. У подушці немає захисту проти минулого. Невдовзі Барні чує, як Карен прокидається, і він тішиться, що ліжко належить йому. Зі стогоном вона сідає, тоді зі стогоном виходить зі спальні, він же з насолодою потягується й знає, що між прокиданнями від фізичного дискомфорту та жахіттями він спатиме, не покидатиме це ліжко, попри її скарги й протести, доки не побачить темряву за завісами. Він більше не встане з цього ліжка, хіба в темряві, коли вона спатиме. І він більше не матиме нічого спільного з людьми, які приходять до його дому й виходять з нього: ні з молочарями, ні з комунальниками, ні з маршувальниками даймів[13] чи будь-якими іншими, хто досі приходять сюди в омані, ніби він досі член їхньої спільноти, їхньої нації, їхньої раси. Їм доведеться прийняти, що, відкинувши його, вони зробили його якимсь окремішним, самим собі господарем, і їсти чи голодувати, скніти чи творити, жити чи померти — як йому заманеться. І нічого вони не вдіють, щоб він хоч на мить замислився про те, який час у цьому світі. Хай дурні ріжуть буття на сегменти, якими міряють, скільки минуло днів, годин, хвилин, секунд. Він відмовляється відраховувати своє вмирання.

Карен розуміла, що він забагато спить. Барні захворіє від того, що цілими днями ходить від ліжка в студію й навпаки. Якби ж можна було хоч якось витягнути його з цього абстинентного стану. Вона не просила, щоб він зайнявся підготуванням до пологів, але міг би принаймні поводитись, як нормальна людина. Їй не хотілося серйозно роздумувати над тим, що порадила мама, але що, коли він стане неконтрольованим? Чи може вона піддавати небезпеці себе й дитину? Доведеться щось робити, якщо він не оклигає найближчим часом.

Карен розуміла, що це неправильно — спускатися в студію без його дозволу, та вона відчувала, що це допоможе їй зрозуміти, що в нього на думці. Якщо виникне необхідність покласти його під нагляд, лікарі точно захочуть знати, над чим він працював протягом останніх тижнів.

Вона підозрювала, що його дивна абстиненція якось стосувалася Майри. Карен не була певна щодо того, що між ними сталося, і коли Барні того дня сказав їй, що Майра зібралася й поїхала, вона не ставила подальших запитань. Вона не займатиметься перехресним допитом і не судитиме його. Виявилося, що Майра повернулася та утвердила своє право на попереднє володіння, але важливо те, що тепер вона деінде, а Барні досі тут. Усе інше не має значення.

Карен повільно пішла, міцно тримаючись за поруччя. Не вистачало ще зараз спіткнутися й щоб невідь-що сталося. Їй потрібно бути обережною, як казав лікар Лірой, особливо протягом цих останніх місяців.

Вона збиралася побачити, що кімната переповнена роботами цих останніх кількох тижнів, які він тут провів, проте студія виявилася майже порожньою. У дальньому кінці на повертальному столі щось ховалося під покривалами; «Жертви» та інші речі, над якими він був працював, зникли. Кілька разів Карен відступала, роздумуючи, що тут їй немає діла, що не варто підглядати за його роботою, поки він спить. Однак робота Барні була частиною абстиненції — недуги, що витягувала його далі й далі за межі реальності, ніби закутуючи в кокон. Карен відчула напруження в животі, почекала, що дитина протестуватиме, але нічого не сталося. Вона притиснула живіт руками.

— Мусимо подивитися, дитятку, — сказала вона. — Мусимо знати, що він робить.

Вона змусила себе підійти до кола зі світла, в якому стояв стіл, готова до всього. Знаючи про його злобу, неприйняття світу, вона сказала собі, що кожна людина, страждаючи, накопичує в собі образу. Принаймні він певним чином може випустити її із себе. Карен обережно потягнула за простирадло, відзначаючи про себе, як воно лежало перед тим, щоб потім накинути так само.

То була Венера. Але, Господи!.. Цього разу обличчя було цілком її, і тіло також, лише вагітність була така перебільшена, що її живіт роздувся вдвічі, ніж насправді, обличчя, руки й ноги також розпухли, і вона виглядала так, наче от-от вибухне. Спочатку Карен не могла зрозуміти, що то за маленькі, схожі на тварин об’єкти клубочаться навколо Венери. А тоді побачила, що то маленькі тіла курганом лежать одне на одному — скручені, мертві немовлята з її жахів, скинуті одне на одне, кожне якось деформоване: з ектродактилією, двоголові, трирукі, одноокі, із зіщуленими куксами на місці рук і ніг — скалічені мертві діти (не всі, у деяких були розплющені від болю очі) тримаються за фігуру матері. Деякі тримаються за груди, а одне було в процесі народження між ніг.

Але очі скульптури були сповнені знудженою смертю. Навіть при смерті ця монструозна Матінка-Земля народжувала своїх деформованих дітей.

Карен здушила крик, якось спромоглася накрити скульптуру й кинулася вгору сходами. Вона втратила рівновагу, підковзнулася й кинулася знову, рухаючись ніби крізь воду. Якимсь чином дісталася до вітальні, а тоді їй ніби перекрили повітря. Вона відчула, що руки й ноги стали в’язкими, наче глина, і з неймовірно химерним відчуттям, ніби Барні наміряється, щоб і вона, і її дитина померли, Карен знепритомніла.

Коли Барні помітив, що вона спускалася й дивилася на його роботу, то спочатку лютував. Здогадатися було неважко. Карен накинула покривала не так, як вони висіли перед тим, і як тільки він це побачив, то відразу зрозумів, що вона тут була. Але потім утішився. Раніше Барні не хотів знати, як вона відреагує, але від самого знання, що вона побачила, він сповнився тріумфом. Боляче було працювати стільки тижнів і не мати змоги ні з ким поділитися (не те щоб вона колись узагалі могла розділяти його творіння), а коли хтось дізнається про існування роботи, вона стає реальністю — чи навпаки? Якщо ділитися її реальністю, робота починає існувати! Карен здавалася… ну… іншою останніми днями. Наляканою. То напевно через скульптури, вирішив Барні. Вони досить невинні. Він намагався пояснити Карен, що це свого роду комедія помилок, натхненна французьким фільмом, який він колись бачив, у якому смішні персонажі створили машину, яка мала створювати якісь предмети, а натомість машина створювала дещо інше, — не міг точно пригадати, що саме; це неважливо, — проте вони не знали, як її вимкнути, і предмети продовжували вистрілюватися, доки не наповнили всю срану кімнату. І це нагадало йому про скетч, який він дивився з хлопцями з місцевого молодіжного клубу, про чоловіка, який вирішив самостійно прийняти пологи своєї дружини, проте зрештою, після п’ятої підряд дитини, з жахом зателефонував лікареві й попросив пояснити, як це вимкнути. І Барні здогадався, що за цим враженням ховається згадування казки про дівчинку з чарівним горщиком, чия бабуся не могла його вимкнути, і вівсянка наповнила містечко, переповнила вулиці й могла задушити всіх жителів. Барні жартував, що це символічний протест проти демографічного вибуху, демонстрація, як образ родючості Матінки-Землі може впадати в нестяму.

Та Карен це не здавалося смішним, тож він вирішив, що вона надто наближена до ситуації, щоб її оцінити. Він наполягав, що це дійсно оригінальна ідея. Але його не вдовольняли діти. Йому вдалося виліпити їх такими, щоб вони скидалися на дітей, також він вивчав медичні довідники, зміг надати їм правильних каліцтв. Але все одно вони виглядали надто людськими й надто милими. Одним із його намірів було показати неідеальних істот, яких створив стражденний Бог.

Проте Карен не хотіла про це говорити.

Чому вона не може зрозуміти, що, творячи такі форми, Барні досяг самих глибин несвідомого й вийшов звідти, стискаючи спогади іншого місця й часу, який уже не можна називати минулим, бо він існує тут і зараз, у його голові? Якщо він бачить ці згорблені, скручені та скорчені фігури напівлюдей-напівзвірів, хіба вони тоді не існують? Карен не хоче приймати реальність його уяви. Вона не визнає, що він наштовхнувся на щось дуже значне. Надто занурена у свою егоїстичну одержимість таємницею життя, і все, про що вона турбується, лежить тут і зараз, у її череві.

Так само люди бояться помирати через якусь дурницю, віру в те, що щось станеться наступного тижня, чи завтра, чи за хвилину, а вони це пропустять. Барні намагався показати їй, що не існує завтра ні для кого, то навіщо дивитися вперед і боятися смерті? Неймовірно, як вона відмовляється слухати голос розуму, ніби та штука всередині неї така важлива, що вартує триматися за неї, вартує боротися заради неї зі світом. Такий цінний вантаж, говорив він їй, виробляють мільйони некваліфікованих працівників у всьому світі (це нікому не потрібний товар, що обертається народами, які вмирають від голоду на узбережжі Гангу, блукають джунглями Африки, а мухи обкусують їм очі, і він потрапляє у світ через каліцтво тіла й душі). Барні запевнив її, що можна не сумніватися: його скалічені діти — це лише зображення викривленої сутності, яка маскується на землі в ідеальних тілах, проте він бачив, як вона його не розуміє. Її осліпила вагітність, вона не бачить нічого, крім кількох дюймів плоті в матці.

Тепер він вважав, що коли дитя плаче в матці, то так виступає проти смерті. Хіба ж народження — це насправді не початок умирання? І хіба всі годинники не мають вести їх лабіринтом годин до смерті? Людина — це ходячий радіоактивний ізотоп зі змінним періодом напіврозпаду, кожної секунди щодня вона потрохи руйнується. І навіщо народжувати своє сім’я, якщо воно помре?

Він їй покаже. Зважаючи на те, яка Карен зайнята процесом творення всередині самої себе, вона муситиме зрозуміти, що єдине, для чого треба творити таку форму, — це щоб її знищити. Він іще так їй про це не говорив (Карен неготова до такого творчого стрибка), та він покаже, як кожна людина розривається між заяложеними егоїстичними потягами побавитися в Бога й вдихнути життя у своїх маленьких Адамів та Єв, а тоді лаяти їх за те, що вони неслухняні, і вигнати із саду-дому в брудний світ, де вони гнитимуть щосекунди щодня лише тому, що ти створив їх і зробив продовженнями себе; розривається між цим та прекрасним ідеалом (іншим шляхом Бога) знищення того, що створюєш.

Карен зрозуміє й прийме ці нові його здогади, які він їй запропонує, і коли прийде час, вона захоче врятувати їхню дитину від цього зараженого світу. І він їй допоможе. Покаже, як це зробити.

Барні підняв одну маленьку глиняну скалічену фігурку й швиргонув нею об стіну.

Карен стало легше, коли вона зрозуміла, що Барні не злиться на неї за те, що вона дивилася на його роботу. Вона усвідомила, що то дурниця — думати, ніби вона зможе втримати це в таємниці від нього, але він наче не зважав. І взагалі йому було ніби й приємно, що досить дивно, враховуючи те, як жваво він зазвичай реагував на такі речі. По-дурному було сумувати через ті скалічені фігурки, але, як Барні пояснив, він просто втілив ментальні та духовні каліцтва, з якими вони всі народжуються, і в цьому значенні їй не варто було дивуватися, що він показав це саме в такій формі. Зрештою, вони обоє про це думали останніми днями.

Попри його озлобленість, Карен вірила, що Барні прийме й зрештою полюбить їхню дитину. Він завжди хотів мати дитину, а таке бажання не зникає просто так за сім місяців. Коли прийде час, більше нічого не матиме значення що для нього, що для неї.

Але час тепер минав дуже повільно.

Коли вона почула той звук унизу, подумала, що він, напевно, щось впустив. Тоді залунало так, ніби щось розбивали на друзки. Знову й знову чувся голосний брязкіт, а тоді Барні, який викрикував щось нерозбірливе. Її лякало, що хтось, можливо, проник у студію й знову його б’є. Карен гукнула йому. Тиша, а тоді сміх. Найстрашніший сміх, який вона коли-небудь чула, пронизливо високий голос, ніби йому одночасно завдавали болю та лоскотали. Вона повільно спустилася сходами подивитися, що діється.

Барні сидів на підлозі перед своєю скульптурою, залитий колом світла. Покривало лежало на підлозі, а робота була розбита на кілька шматків. У Венери відлетіла голова й тепер лежала на підлозі. Відбиті руки. І всі скалічені діти лежали розтрощені по всій студії, ніби хтось кидав їх об стіни. У центрі руйновища сидів Барні, вже не сміявся, здавався приголомшеним і наляканим, ніби зараз розплачеться, ніби хоче плакати, але не може.

— Ходімо нагору, — м’яко промовила Карен. — Ходімо, полежиш трохи.

Барні, здавалося, не чув її, стримував сльози, що наповнювали очі. Коли вона взяла його за руку, він дав звести себе на ноги й покірно пішов за нею нагору. Був тихий і слухняний, їй здавалося, що вона може зробити з ним зараз що захоче, і від цього ставало моторошно. Карен повела його в спальню, вклала в ліжко, і весь цей час його очі блякли, наче він успішно боровся з потребою плакати, доки не залишилася сама порожнеча зі слідом суму. Якби ж він міг поплакати, випустити все це, йому б стало краще.

Карен накрила його, вимкнула світло й зачинила двері.

3

Дивно, які бувають часи, коли світ стає нереальним, коли всі дні стають зовсім як один, а тоді настає день, коли все здається навиворіт і догори дриґом і почуваєшся так, наче пройшов крізь Алісине дзеркало, де немає жодного правила.

Лежачи тут, у ліжку, Барні перебував у світі, де все, чого він торкався, нищилося. Усе, до чого він терся, ставало забрудненим. То був Дотик Старка. Він бачив, як торкається всіх речей у будинку, намагається знайти щось, що дозволило б утримати реальність, але все руйнувалося на білий пил, що здіймався в курну бурю у вітальні, а тоді осідав невеликими кучугурами (Барні притисся до стіни, безгучно зовучи на допомогу), доки не прийшли чоловіки в білих комбінезонах з каптурами, із совками й паперовими склянками й позбирали все це.

Невже це він, через те що трохи пилу стерлося з ніг якогось чоловіка йому в машину, а тоді потрапило йому на куртку й руки, призвів до цього? Чому неробочі машини на стоянці батька завжди були вкриті піщаним пилом? Іржа червона, борошно біле, але радіоактивний пил має лише колір болю.

Як він може заражати не лише мертвих, але й ненароджених?

Хоча пояснення висіло десь у закапелках розуму, Барні зіщулився, не наважився виразити його словами чи навіть мисленнєвими образами, бо знав, що брак значення краще за будь-яке значення. Боягуз він? Та чи має те слово тепер хоч якесь значення? Хто подарує йому сенс жити далі?

Карен не знала, що він бачить її, коли вийшла зі спальні, розмита й нечітка, ніби крізь тонку мереживну хустинку. Вона озвалася до нього й засмутилася, коли Барні не відповів на її запитання. Чому вона не чує його думок? Чому не знає, що він молить її дотягнутися й подати руку, доки його не проковтнуло? Він би сказав їй усе, але це вимагає стільки енергії, і щоразу, як він починав говорити, то відчував, як щось проливається йому між губ, ніби якась цінна рідина, яку потрібно тримати всередині, щоб вижити.

Чому вона звинувачує його в тому, що сталося? Це все провина Праґера. Провина «Нешнал моторз». Її провина, бо вона дістала це від нього. Чому він узагалі якось контактував з радіоактивними ізотопами? Він навіть не ходив на фізику в середній школі, а хімію завалив. То де ж тут сенс?

Що Бог хоче цим довести?

Безмовно лежачи, Барні здивувався від того, як вона стала такою самодостатньою, опинившись у безнадійній ситуації. Потрібно віддати їй належне за те, що виступила проти своєї матері. Якби Лора Бредлі досягла свого, Барні б точно замкнули в дурці. Та він знав, що Карен за нього заступається. Можливо, їй не хотілося до всіх її проклять додавати ще й божевільного чоловіка.

Годинник. Він тисячу разів говорив їй, що не терпітиме того годинника в спальні. Карен заховала десь годинник фертильності після того, як Барні розтрощив циферблат, проте він чув інше цокотіння десь поруч, гучне й наполегливе, як стукіт власного серця. Знову й знову він снив з розплющеними очима, повільно занурювався сам у себе, а тоді раптово зривався від її голосу, і виявлялося, що Карен саме щось говорила, так наче вже досить довго, а на задньому фоні жебоніло невгавне цокотіння… цокотіння… цокотіння… доки її голос не губився в цокотінні якогось інфернального годинника, доки Барні не накривав голову подушкою й ховався від усіх звуків…

Барні бачив кількох хлопців з району в річці Кроуфордс-Крик, які плавали голяка, і він був з ними. Вони вилазили на замулені слизькі береги й ляпались у воду, хлюпали й бризкали водою один одному в обличчя. А на траві стояв Вексі О’Браєн із членом у руці й кричав: «У мене найбільший». Тоді вони стали мірятися, щоб побачити, в кого більший, і Барні з Вексі поділили перше місце. Тоді перевіряли, хто найдальше сцить. Вексі виграв. Барні дістав третє місце, від чого йому було соромно. А тоді влаштували змагання, хто перший кінчить. І Барні злякався, бо ще ніколи раніше такого не робив. Джордж Вілкінз мав годинника й засікав час, Вінсент кінчив перший. «Півтори хвилини!» — вигукнув Вінсент. Наступним кінчив Лестер Віттоло, забризкав усю траву (ледь не поцілив у Джорджа, який сказав йому, щоб був обережнішим, мудак). Дві хвилини. Тоді, за чотири хвилини, кінчив Вексі. А Барні продовжував, та нічого не відбувалося, і вони стали сміятися, бо нічого в нього не виходило. Джордж, піднісши йому годинника до обличчя, говорив: «Кінчай, Барні, кінчай, ти можеш, Барні. Ти можеш». А тоді в нього в руці все обм’якло, хлопці сміялися, Барні стрибнув у річку й поплив на другий бік, де лежав його одяг, одягнувся й пішов додому. А потім удома, тієї ж ночі у ванній, він спробував знову, але нічого не сталося… пробував щоночі в ліжку… і нічого… і… нічого… доки однієї ночі прокинувся пізно й у темряві зрозумів, що став чоловіком.

— Барні!

Її тьмяний голос проник крізь його рідку темряву.

— Барні, будь ласка, прокидайся!

Ігноруй її. Він не хоче її слухати. Він хоче згадувати.

— Барні, щось не так! Ти мені потрібен…

Дивно було, зростаючи, усвідомлювати, що швидкість узагалі неважлива. Чоловік мусить контролювати себе, щоб був час…

— Барні, спробуй встати. Уже починається біль. Щось не так.

І тоді, як батя запопав його у ванній. Він замкнув двері й не міг зрозуміти, як старий дізнався, що він робить, але той вимагав, щоб Барні відчинив двері, а Барні лише відповідав «Ще хвилинку», він іще не закінчив.

— Ще хвилинку, — промовив він. — Хвилинку.

— Я не можу додзвонитися лікареві Лірою. Щойно води відійшли.

Барні казав йому «Ще хвилинку», але тато натиснув на двері, маленький гачок відламався, і тікати було нікуди. «Що ти тут робиш?» — «Я просто в туалеті». — «Ану покажи, що це ти робиш». — «Нічого, татку, клянуся». Проте він смикнув його з унітаза й побачив, як відстовбурчився ерегований член, а Барні закричав: «Я нічого не робив, татку! Я не торкався! Я нічого не робив. Воно саме таке стало». Але батько вгатив його кулаком, і Барні повалився на ванну. «Спаскуджуєш себе в цьому домі? Ти від цього здурієш. І осліпнеш».

— Барні… перейми… Барні, прокинься. Ти мені потрібен, Барні. Уже перейми почалися. Будь ласка, встань.

Він ніби плив угору з великої глибини, повз глузливі обличчя на Кроуфордс-Крик, повз сміх, вигуки й відчуття батьківського удару по голові, до межі усвідомлення того, що його кличе голос Карен. Він був такий сонний, що не хотів прокидатися. Що йому робити з цим світом і людьми в ньому? Що вона тепер від нього хоче? Чому не облишить його в тій частині мозку, де містяться спогади? У теперішньому один лише біль, у майбутньому лише порожнеча.

— Ти мені потрібен, Барні. Ти маєш встати й допомогти мені. Мені треба в лікарню. Я можу втратити дитину.

І тоді Барні повернувся, викинутий на пляж свідомості, як виснажений плавець, намагаючись збагнути, що Карен має на увазі, і зрештою усвідомлюючи, коли вона вклала йому в руку годинника. Циферблат був розмитий, і довелося піднести його до очей, щоб побачити, що той показує сьому.

— Почалися перейми.

— Коли?

— Приблизно десять хвилин тому. Дякувати Богові, ти прокинувся, Барні. Мені страшно.

— Усе добре, я з тобою. — Барні торкнувся її чола й відчув, яке воно мокре й липке. — Я принесу тобі вологого рушника. — Він виліз із ліжка, зайшов у ванну, навпомацки знайшов рушник і змочив його під краном.

На неї знову напав біль, Барні перевірив час — двадцять хвилин по сьомій — і взявся розтирати їй спину, щоб послабити перейми. Коли біль відступив, Карен знову лягла, вчепившись йому в руку, ніби мала дитина на небезпечному перехресті.

— Усе буде добре, — заспокоював він. — Я зателефоную в лікарню й повідомлю, що ми їдемо. А ти — своїй мамі.

— Я пробувала. Не відповідають. Ти про мене подбаєш, Барні. Ти один. Твої руки, вони так заспокоюють. — Вона глибоко дихала, поки він тер спину. — Мені так пощастило, що в тебе такі сильні руки.

Барні тер їй поперек, масажував напружені м’язи, що розслаблялися під наполегливими пальцями, ішов угору повз ніжні крила лопаток, до м’якої витонченої шиї. Подумав, що в цьому місці можна дуже легко покінчити з ними всіма, але продовжував м’яко масажувати м’язи шиї, доки її голова повільно не нахилилася. Барні витіснив цю думку геть. Себе він може вбити, якщо захоче, але не її. Він не вирішує її майбутнє. Минуле — так. Проте вона змусила його втрутитися в теперішнє, засікати хвилини між спазмами, дивний вимір часу.

Карен застогнала: знову схопили перейми.

— Усе одно тридцять хвилин, — доповів Барні. — Тихо, тихо… Легенько…

— Мені здається, я помру.

— Ні, все буде добре. Тримайся.

— Візьми мене за руку, Барні.

Він чекав разом з нею, зазначаючи час переймів, стирав піт їй з лоба, просив, щоб була хоч якась можливість полегшити її страждання, та після кожного спазму Карен лягала виснажена, а він замислювався, чому життя народжується так важко, а смерть приходить так легко. Інтервал між переймами скоротився до двадцяти п’яти хвилин, і коли він повідомив її про це, Карен злякалася й сказала, що вже час відправлятися в лікарню.

Урешті-решт Барні додзвонився до лікаря Ліроя додому, і його дружина повідомила, що той приймає дитину в елджинській лікарні. Коли він зателефонував у лікарню, телефоністка повідомила, що лікар досі в пологовій палаті, там складний випадок.

— Моя дружина народжує, — сказав Барні. — Він має прийняти пологи.

— Везіть її в лікарню, — сказав голос по той бік лінії. — Доки доїдете, можливо…

— Ви не розумієте. Моя дружина записана в центральну детройтську. Лікар Лірой не доїде туди вчасно, якщо він досі в палаті.

— Не знаю, що вам сказати, сер. Але везіть дружину в лікарню. Якщо Лірой не встигне, у нас тут багато інших лікарів, які можуть прийняти пологи.

Телефон був неподалік від ліжка, і Карен це почула.

— Ніяких інших лікарів, — озвалася вона. — Лише Лірой. Лише він, Барні. — Тоді вона стримала крик і вхопилася за покривала, коли надійшла чергова хвиля болю.

— Слухайте, у вас там буде сьогодні вільне місце? — запитав Барні. — Це терміново.

— Хвилиночку. Я переведу вас на приймальний відділ. — Медсестра в приймальному сказала, що так, у них є вільне ліжко, бо якісь люди скасували свій приїзд сьогодні зранку.

— Добре, — гукнув він. — Передайте лікареві Лірою. Ми скоро будемо.

— Як звуть породіллю?

— Карен Старк.

Пауза.

— Хвилиночку, — і Барні здалося, що слухавку притисли долонею.

За мить вона знову з’явилася на зв’язку.

— Вибачте, містере Старк, але я дуже помилилася. Те ліжко вже зайняте. Його забрали, напевно, коли я була на перерві, і…

— Не верзіть херні! — гаркнув він. — Місце було вільне, доки ви не почули, хто ми такі. Я везу її до вас.

— Що таке, Барні?

— Нічого! Я про все подбаю, — крикнув він. А тоді в телефон: — Чули, що я сказав? У неї відійшли води, перейми кожні двадцять п’ять хвилин. Це буде передчасна дитина, а я не встигну до Детройта. Ви близько. Мусите її взяти.

— Вибачте, містере Старк. Місця немає.

— Та йдіть ви. Передайте Ліроєві, що ми будемо.

— Але, містере Старк…

Він вгатив слухавкою по телефону.

— Барні, я не хочу ніяких проблем.

— Бояться, що ми заразимо всю їхню срану лікарню.

— Барні, я не хочу, щоб усе було так. Будь ласка, опануй себе.

— Тихо. Двадцять хвилин минуло після останніх. Ходімо. Сядемо в машину.

— Як ти вестимеш? Ти ж погано бачиш. Небезпечно.

— Світло я бачу, — кинув він. — Їхатиму за задніми фарами машин переді мною. Казатимеш мені, коли повертати. Треба буде просто тримати дистанцію між мною й машинами попереду. Так разом і доїдемо.

Він допоміг їй звестися з ліжка, проте, як тільки Карен сперлася на нього дорогою сходами вниз, він усвідомив, як у нього ослабли ноги. Барні постійно з подивом віднаходив якісь нові слабкості в тілі. Та зараз не можна піддаватися слабкостям. Він мусить доставити її в лікарню, а вже там розібратися з іще однією проблемою.

Після того, як Барні поклав валізу й Карен у машину, то повернувся й витягнув із шафи дробовика. Перевірив, чи обидві цівки заряджені, і кинув кілька запасних патронів у кишеню куртки. Коли Карен це побачила, то стала благати, щоб він облишив зброю, але Барні проігнорував її та обережно виїхав на дорогу.

— Нам це знадобиться, — пояснив він. — Розійдеться новина, що ми їдемо. Деякі з них можуть спробувати нас зупинити. Не думаю, що мені доведеться цим скористатися, але, можливо, треба буде пригрозити.

Карен продовжила протестувати, але знову напав біль, і вона вигнулася на сидінні.

— Барні, болить. Болить.

Він скоцюрбився якомога ближче до лобового скла, сподіваючись, що ніхто не їде з вимкненими фарами. Доведеться їхати аж до самої лікарні, орієнтуючись на габаритні вогні. Їхали вони повільно, Карен направляла його, попереджаючи, про наближення світлофора, де треба повернути, де зупинитися на пішохідному переході. Кілька разів Барні надто різко зрізав, виїжджаючи на тротуар, від чого її сильно трусило, але, здавалося, він зможе вчасно дістатися до лікарні.

Та що буде, коли вони туди приїдуть? Медсестра вже, мабуть, повідомила лікарів, а ще, напевно, якихось чиновників про ситуацію, тож усі вже знають про те, що вони наближаються. Питання полягало в тому, як сильно вони проти того, щоб Карен там народжувала, і чи буде час на розпал істерії в натовпі.

Та срана стаття. Якби не вона, усе б затихло, вони б проігнорували її присутність у лікарні. А стаття знову відродила той страх, ніби сталася ще якась аварія. І журналіст чітко натякнув на те, що навколо ще купа радіоактивного пилу, який «Трейсер контрол» не вдалося знайти.

Дехто, найпевніше, спробує перекрити їм вхід у лікарню. У такому разі Барні доведеться пригрозити їм дробовиком. Та чи зважиться він натиснути на гачок? Він думав, що так. Барні запевнив себе: якщо збереться агресивний натовп, він без ніяких мук совісті почне стріляти. І це буде не з ненависті (джерело ненависті в ньому вже висохло), а заради Карен. Він проведе її всередину, і вже не матиме значення — нехай роблять з ним, що хочуть. Єдине, що зараз важливо, — це щоб її прийняли в лікарню.

Навіть його почуття до дитини вже також не важать. Хоч якось, крізь біль, Карен заслуговує народити. Вона заслужила це чи то стражданнями, чи то терплячим очікуванням, чи якоюсь іншою поведінкою, яка дозволила її тілу створити людську істоту з множення клітин. Вона створила життя, — це творення триває й досі, — і тепер з’явилася загроза, що це незакінчене життя вискочить з печі її тіла надто швидко. І неважливо, ідеальне воно чи неідеальне, та вона має право завершити свою роботу.

Карен схлипувала й вигинала спину. Барні бачив, як їй боляче.

«Будь ласка, Господи, — тихо молилася Карен, — тільки б ми прибули туди вчасно. Будь ласка, Господи, не дай мені втратити дитятко. Обіцяю, що любитиму цю дитинку, хоч би що з нею було. Я любитиму її, піклуватимуся про неї й буду хорошою матір’ю. Тільки нехай народиться. Знаю, що я була не дуже релігійною людиною, бувало, що заперечувала Твоє існування, але зараз каюся. Боже. Я вірю. Я вірю. Лише не дай мені втратити дитину. Я віритиму в Тебе завжди. Обіцяю, Господи, лише не дай… не дай… а-а-а-а-а-а-а-а! Чому воно має так сильно боліти, Господи? Чому стільки болю?»

Бідний Барні, навіть не може на неї дивитися, подумала вона. Він би точно згодився взяти на себе її страждання, але від вигляду того, як її мучать пологи, лише скулився. Він хороша людина. Карен не звинувачувала його в тому, що сталося між ним і Майрою (він завжди любив, завжди хотів Майру, але вона пішла геть, а він залишився), і знала, що може на нього покластися.

— Барні, машина!

Він різко крутнув кермо, виїхав на тротуар і вгатив по гальмах, коли хтось їх підрізав. Стискав кермо так, наче хотів його зламати, увесь трусився, піт стікав йому по обличчі.

— Усе добре, Барні, — прошепотіла вона. — Просто якісь недоумкуваті діти. Усе гаразд.

Барні послабив хватку. Зітхнув і відкинувся назад.

— Нам краще їхати далі, Барні. Немає часу.

Він кивнув і обережно рушив, примружуючись на задні фари автомобілів попереду. Але він їхав надто повільно, навколо загуділи клаксони. Повз них промайнула ще одна машина, водій крикнув:

— Прокинься, рагуль! — А тоді ще одна й ще одна, гул клаксонів, доки зрештою Барні не дав газу.

— Барні, не переймайся цим.

Він сильніше натиснув педаль.

— Ти надто поспішаєш.

— Я знаю, що роблю, — сказав він, наближаючись до останнього автомобіля, що обігнав його.

— Барні, ти йдеш упритул. Якщо він раптом зупиниться…

— Він може бути моїм зрячим оком.

Та десь за півмилі до лікарні автомобіль попереду заблимав правим поворотом і різко з’їхав з їхнього шляху. Без фар попереду, які б його направляли, Барні був змушений сповільнитися.

— Поклади руку на кермо, — попросив він. — Отут, біля моєї. Можеш допомагати мені кермувати, доки знову не почнуться перейми.

Карен підсунулася до нього й допомогла тримати авто посередині дороги, доки не побачила вогні лікарні попереду.

— Усе добре, Барні. Ми на місці. Уже все добре.

Зі скрипом шин він об’їхав кільцеву розв’язку.

Перед головним входом зібралося з десяток чоловіків, які заблокували сходи, коли автомобіль зупинився.

— Виходь зі свого боку, — прошепотів Барні, відчиняючи для неї дверцята. Коли Карен завагалася, він легенько підштовхнув її. — Уперед.

Вона вийшла з боку, що був ближче до лікарні. Чоловіки блокували вхід, а позаду них, по той бік скляних дверей, вона бачила кількох чоловіків у білому, — лікарів та інтернів, — медсестер та кількох інших людей, що визирали із залитого світлом вестибюля.

— Краще поверніться в машину, місіс Старк, — озвався Оскар Верн, із заправки. — Добре подумайте, чи потрібні вам тут проблеми.

— Але мені потрібен мій лікар. У мене дитина народжується.

— Вибачте, місіс Старк, але тут і моя жінка також.

— І моя дочка! — гукнув Мартіно, перукар. — І я не дозволю, щоб вона чи мій онук заразилися тим радіоактивним пилом.

Карен подумала, що зараз зомліє, проте вхопилася за крило автомобіля в очікуванні нових перейм. Вона хапнула повітря й зігнулася, один із чоловіків кинувся допомогти, проте похопився. А тоді збоку її вхопив Барні, вона побачила в нього дробовика.

— Пауза вже десять хвилин, — промовив він.

— Містере Старк, навіть не думайте погрожувати нам дробовиком, — попередив один із чоловіків, і він упізнав містера Пітерсона, що жив через два будинки від них, чий собака підхопив трохи пилу з їхнього газону.

— Ні? А ви подумайте, — заговорив Барні. — Тут або ви, або вона. Мені нічого втрачати. Думаєте, мені не вистачить сміливості перестріляти вас усіх?

Натовп обурено загудів, деякі усвідомили, що він не жартує, проте Мартіно гукнув:

— Та блефує він!

— Це двоцівковий. Дріб з обох цівок розлетиться досить широко, так, що зачепить більшість із вас. І перезаряджаю я досить швидко. Вас чудово видно на фоні світла за тими скляними дверима. Попереджаю: я на межі. Якщо не заберетеся з дороги до того, як у неї знову почнуться перейми, — через кілька хвилин, — я перестану думати й просто прострелю нам вхід. Кажу вам: мені втрачати нічого. Але я вам скажу дещо інше. Ви всі боїтеся чогось, чого не існує. Так, ми обоє були заражені, але радіоактивного пилу вже немає. Вони повністю вичистили нас і наш будинок. Зараз ми страждаємо вже від наслідків радіації, але ні вам, ні вашим дружинам нічого не загрожує. Хіба що ви захочете нас зараз зупинити.

Чоловіки стояли та обмінювалися поглядами, ніби вирішували, що робити, а тоді Карен знову відчула наближення болю. Її жахала думка про те, що Барні дійсно почне стріляти. Боялася, що через спазм він може натиснути на гачок. Спробувала стриматися, та коли зрозуміла, що не зможе, намагалася ніяк це не показувати. Стиснула зуби, проковтнула стогін, старалася стояти рівно, щоб він нічого не помітив. Проте це побачив Верн і здав її.

— У неї перейми, — сказав він і відійшов.

Інші не ворухнулися.

— Будь ласка, Барні, забери мене звідси. Я можу народити і в машині. Багато жінок народжують дітей у машинах дорогою до лікарні. Може, і мені вдасться. — Та навіть промовляючи ці слова, вона знала, що надто слабка й що передчасно народжена дитина не виживе.

На мить їй здалося, що він вистрелить, але цього не сталося. Барні опустив дробовика й крикнув:

— Добре, вас я не чіпатиму! Убити вас — це зробити вам послугу! Але ви так легко не обійдетеся!

Барні махнув дробовиком і націлив його прямо їй у живіт, притиснув до нього цівку.

— Ми підемо повз вас. Хто мене хоч шарпне, той пустить у хід обидва цівки. По одній для неї та дитини, так би мовити. Якщо хочете вбити її, можете зробити це тут і зараз.

Це був відчайдушний блеф. Карен знала, що Барні на таке не піде. Проте пальця він тримав на гачку, а щоб вистрелити, багато не треба. Але ж він точно блефує.

— Уперед, — сказав він їй, підштовхуючи цівкою. — Іди дуже повільно.

— Не дайте їм пройти! — гукнув Пітерсон.

— Зупиніть їх!

— Я не можу. Якщо я його схоплю, він вистрелить, — сказав Верн.

— Та не вистрелить він.

— Він божевільний.

— Палець у мене на гачку, — сказав Барні, — хто мене штовхне, стане вбивцею. Тепер розійдіться, виродки, дайте нам пройти.

Чоловіки розступилися, Карен пройшла повз них. Якась медсестра відчинила двері, вони увійшли у вестибюль. Лікарі з інтернами, що спостерігали за дійством, відійшли, даючи їм місце. Вони підійшли до столу реєстратури, і Барні сказав медсестрі:

— Потрібна термінова допомога. Викличте лікаря Ліроя. Пауза між переймами всього десять хвилин.

Стрес останніх кількох хвилин дав про себе знати. Карен раптом відчула, як підкошуються ноги. Її підхопив один з інтернів, і жінка встигла побачити обличчя Ліроя за мить до того, як знепритомніла.

Він розмірковував, чи дійсно вбив би її, якби його спробували зупинити. Звісно, неможливо бути цілком упевненим у тому, на що він був здатен. Можливо, він би зрештою повернув цівку на них або, можливо, на себе чи не зробив би нічого. Та коли вони з Карен рушили до тих східців, Барні мав чіткий намір убити її, бо, якщо їм не дали б пройти, яка користь із життя взагалі? Її? Його? Того біднятка всередині неї? Відповіді він ніколи не знатиме.

Їм знайшли окрему палату, щоб не засмучувати інших жінок у пологовому залі, і Барні залишився там з Карен, дослухався до її страждань, ледве міг розгледіти її обличчя за білим курганом, що скидався на мішок із брудним одягом, тримав її напружені руки, коли вона хапалася за нього замість билець ліжка. Кожен крик, кожен спазм і вигин її тіла він переживав також, особливо в ті моменти, коли розумів, що він також причина цих страждань. На початку він хотів мати дитину набагато більше, ніж Карен.

Барні витер їй лоба рушником і спробував розслабити її. Карен боялася більше, ніж будь-коли, думала про смерть — що її, що дитини. А він мусив пообіцяти, що вона не помре.

— А тепер ти хочеш дитину? — хрипко прошепотіла вона.

— Так, — відповів він, не впевнений, бреше чи ні.

— І ти любитимеш її, хоч би якою вона була? Хоч би що з нею було не так?

— Так. Я любитиму її, піклуватимуся про вас обох. Почну лікуватися. Стану кращим. Ми разом проживемо життя.

Але перейми перервали їх. Карен так сильно вчепилася йому в руку, що він побоявся перелому. Вона схилилася вперед, викручуючись, ніби риба на гачку, а тоді відкинулася на спину, коли біль відступив. Жестом показала, щоб змочив їй губи мокрою тканиною.

Увійшли лікар Лірой разом з переляканою медсестрою. Вона затягнула навколо ліжка штору, а Барні залишився чекати у дверному отворі, звідки бачив лише тіні людей. За кілька секунд двоє інтернів прийшли з лікарняним ліжком на коліщатках. Вони допомогли Карен перебратися з одного ліжка на друге й пройшли повз нього. До шиї в неї було підтягнуте простирадло, і Барні подумав: якщо вона помре, цим простирадлом їй накриють обличчя, коли її принесуть, тільки тоді вона вже буде плоска й струнка, як раніше.

Він чекав у «батьківській кімнаті» майже дві години, намагаючись не згадувати минуле й не загадувати на майбутнє, а зосередитися на очікуванні, уявляючи, що вона переживає в пологовій палаті. Якусь мить він уявив собі її мертвою, але викинув цей образ із голови.

Зрештою Лірой вийшов, досі в блідо-зеленому халаті й шапочці, й упав у крісло.

— Вона житиме, — повідомив він. — Але дитина померла. — Якусь мить він помовчав, запалив сигарету й вдумливо випустив дим. — Може, це й на краще. Вона була лише частково розвинута — мутант. Мабуть, померла ще кілька днів тому.

— Але ж Карен відчувала рухи лише день тому.

— Це все уява. Дитя померло давніше, та й це все одно б не вижило. Її вивезуть звідти за кілька хвилин. Дуже сонна. Я вколов їй заспокійливе. Вона там пережила жахіття.

Барні чекав у коридорі, коли викотили її ліжко й зупинили поруч.

— Як ти? — запитав він.

— Добре. Лікар Лірой розповів тобі про дитину?

Він кивнув, нахилився й поцілував її в щоку.

Вона заплющила очі, на мить йому здалося, що заснула, але тоді знов їх розплющила.

— Барні, я кохаю тебе.

— І я тебе кохаю.

— Що з нами буде?

— Ми все налагодимо й житимемо далі.

— Я хотіла дитину.

Він замислився на якусь мить.

— Навіть якщо не зможемо просто всиновити, то зможемо стати названими батьками. Зможемо взяти й піклуватися про дітей, навіть якщо вони будуть не наші. Нам не треба ними володіти. Ми турбуватимемося про дітей, яких ніхто не хоче.

— Нам не дозволять, Барні. Тут точно ні.

— Ми переїдемо, змінимо прізвище. Я хочу змінити своє ім’я та прізвище на попередні. Уже давно думав про це. Ти не проти стати місіс Броніслав Шутарек?

Карен усміхнулася.

— Гарна ідея.

Коли її покотили геть, вона піднялася на лікті й сонно зашепотіла.

— Діти, які більше нікому не потрібні, — сказала вона. — Діти війни, скалічені й деформовані… Самотні стражденні діти… Такі, яким могло бути наше.

Барні кивнув і погладив її руку.

— Це чудова ідея.

Вона всміхнулася, лягла на ліжку, її покотили геть.

Барні повернувся до Ліроя.

— Я хочу глянути на дитину, — сказав він.

— Не варто себе засмучувати.

— Я мушу.

Лікар Лірой знизав плечима, показав, щоб Барні йшов за ним до палати. Барні ледве міг щось розгледіти, проте він напружувався й примружувався, щоб очі сфокусувалися на розпливчастих обрисах. Медсестра в забризканому кров’ю халаті прибирала палату й збиралася винести невелику ванночку, вкриту тканиною. Вона округлила очі, коли лікар Лірой попросив її відкрити, проте жінка поклала ванночку на стіл і скорилася.

Барні нахилився ближче, щоб роздивитися маленьке нерухоме тіло. Не було ні рук, ні ніг, лише кукси, якими закінчувалися плечі й стегна. Повіки зрослися, а голова була нахилена вперед, наче воно спало. З усіх ембріонів, які виліпив, такого він не створив.

Він торкнувся слизького випину, на місці якого мала б бути рука. Таке йому ніколи не спадало на думку.

І побачивши, як ця нежива істота лежить у тій ванночці, він відчув, як із глибин його душі щось виринає — хвиля, спазм, скорочення, яке не вдавалося стримати, спочатку сухе, але тоді воно прорвалося, і сльози заструменіли йому по щоках, коли він заплакав за своїм єдиним сином.