Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи

У цій книзі ми займалися пошуками й дослідженнями душі науки економіки. Чи існує взагалі щось таке? Я намагався довести, що таки існує. І яка ж ця душа економіки? Вона ще на своєму місці чи ми вже встигли її вивихнути, підвернути? У чому полягає смисл економіки й яка її роль у загально-цивілізаційному контексті — відповіді на ці питання я намагався знайти й описати на попередніх сторінках.

Тобто справжнє питання — не в тому, працює чи не працює ринкова економіка. Справжнє питання (адже ми запитуємо по-справжньому) — чи вона працює так, як би ми хотіли, щоб вона працювала. Питання про те, чи щось працює, уже саме по собі беззмістовне, якщо воно не прив’язується до змісту та призначення цього явища. І тільки відповідно до цього ми можемо судити, чи щось (не) працює. Питання функціональності ринку чи невидимої руки ринку — це насправді питання буттєво нормативне (як ми хочемо, щоб вона працювала?).

Тіло без душі: ZOMBIE ECONOMICS

... хоча все ще складніше, тому що й інструмент може «ожити» й набути власного, іншого значення, ніж ми хотіли йому надати. Так він стає смислом сам для себе. Існує багато історій, старих і нових, про те, як звичайний інструмент починає управляти. Річ, що мала нам служити, за певних обставин оживає, набуває власної логіки поведінки й починає працювати проти нас... Чи вивихнули ми в такий спосіб економіці душу? Після багатьох років штучного відділення від економіки смислу, етики та нормативності не варто дивуватися, що інколи вона відповідним чином і поводиться — беззмістовно й несправедливо, просто живе власним життям. Принаймні ми це чуємо як один з докорів під час характерних для нашого часу протестів проти сучасної форми «капіталізму зростання».

Що станеться, якщо тіло відділиться від душі, а душа — від тіла? Фільми жахів можуть нам дати чудовий приклад: якщо розділяється те, що мало би бути разом і діяти заодно (тіло з душею), тоді, з одного боку, ми отримуємо тіло без душі, тобто вампіра. Вампір — це людина, краще сказати тіло людини, що втратило свої людські характеристики, співчуття, гуманність, ніжність — і йдеться йому лиш про одне: їсти й розмножуватися (через укус, тож і тут спостерігаємо покращення ефективності, бо розмноження стало підмножиною харчування). Ситуація стає ще жахливішою, коли близька нам людина (друг, подруга, один з батьків, дитина, чоловік чи дружина), хто був з нами, раптом налаштовується проти нас.

Втім, існують й інші історії, які застерігають від того, що інструмент може почати нами правити. Так, наприклад, сучасний міф «Матриця» розповідає, як те, що мало нам служити, зробило нас своїми рабами: відтепер не машини й технології служать людям, а люди служать (уже народжуються керованими рабами) машинам (і власним) технологіям. Аналогічно з-під контролю виходять раби з п’єси Карела Чапека («Р.УР.») чи джин з лампи Аладдіна, чи Ґолем[1031] з красивої празької єврейської легенди. З новіших сюжетів згадаймо хоча б фільм «А.І.» («Штучний інтелект») чи «Я, робот», де раптом у роботів з’являється власне (інше) життя, смисл. Зрештою, це й часта тема оповідань Мілана Кундери: гра, у яку почали грати, отримує власне життя і робить учасників своїми рабами, хоча спершу вони вважали себе режисерами. Ляльковод стає лялькою, слуга — рабовласником, невинна гра, жарт — гамівною сорочкою.

Іншими словами, здається, що не можна відділити питання добра та зла від економіки, етику від економіки — тобто відділити зміст від інструменту, хоча останні кілька поколінь ми дуже наполегливо намагаємося це зробити. Якщо ж будемо й далі продовжувати в цьому дусі, то душу з економіки, мабуть, ми не витрясемо, але можливо, що економіка отримає своє ївО (тобто зміст) і почне діяти на свій лад, тобто не так, як би ми хотіли. Інакше кажучи, нема морального вакууму, просто досить ймовірно, що сформується інша мораль, можливо, нелюдська.

Однак аналогія економіки як тіла й душі має ще один вимір. Повернімося до фільмів жахів. Після відділення тіла від душі ми отримуємо не просто вампіра (тіло без душі), а й духа (душу без тіла). Духи — це теж страховиська, тільки з іншої причини, ніж вампіри: духи на нас не нападають, нас лякає їхній німий, тупий, докірливий обвинувальний погляд. Вони від нас чогось хочуть, з ними сталося щось зле, несправедливе, насильницьке, і тепер вони нас лякають. Тобто, якщо вже ми почали використовувати цей образ: душа, відірвана від тіла, уже сама по собі є джерелом страху, якимось постійно обвинувальним супереґо з часто немислимо завищеними вимогами. Щось подібне може статися з етикою чи з душею економіки, якщо її «вивихнути»: вона стане нереалістичною’ надто складною’ очікуватиме й вимагатиме від економіки надто багато: більше, ніж сама економіка може впоратися.

Одним словом, економіка б мала стояти на обох ногах — мати тіло й душу. Невипадково економіка як спеціальність була спершу відгалудженням моральної філософії. І саме тут картинку ідеально доповнює усіма забута друга книга Адама Сміта, у якій ідеться про мораль та почуття, вона навіть так називається. Ось ця недорозвинена нога, через яку кульгають економіка й наука про економіку.

Цінності без ціни

Та й як тут не кульгати, коли ми намагаємося рахувати цінності, з яких лиш деякі мають ціну. Саме в цьому, як мені здається, полягає основна проблема економіки: майже все має якусь цінність, та лиш деякі цінності мають ціну. Так, наприклад, потяг, реклама чи пилочка для нігтів, безперечно, мають свою цінність, а мають і ціну (тому що існує ринок цих продуктів); інші цінності (дружба, усмішка дитини, чисте повітря тощо) — це невід’ємі цінності, але ціни в них немає (як немає для них ринку, їх не можна вільно обміняти). Тому економіка кульгає і має нищівні наслідки, бо дуже часто конфронтують між собою цінності з ціною і цінності без ціни.

З незапам’ятних часів тверде вбиває м’яке, «коваль» Каїн вбиває «вітряного» Авеля, агент Сміт (коваль) постійно хоче знищити Нео (Нео втікає, обороняється, але вбивати не хоче). М’яке потрібно захищати від твердого. Так само і в економіці. Реклама на біг-борді має цінність і має ціну, тоді як красивий пейзаж (який ця реклама може собою закрити) має лише цінність, а ціни не має. Що далі? Як знайти рівновагу?

Вирішити цю проблему можна трьома способами: перший — спробувати знайти чи виразити ціну цінності пейзажу, зрештою, у цьому напрямі намагаються рухатися деякі аспекти економічної думки («ціна» чистого повітря апроксимується купівлею дозволів на викиди CO₂ тощо). Друга можливість — просто не допускати сюди ринок, заборонити розміщення біг-бордів у красивих місцях, аналогічно до того, як у міських парках заборонено будувати заводи. І третя можливість — пом’якшити тверді цифри, сприймати ціну реклами як fuzzy.

Чорна кімната й симуляція впевненості

Чи варто симулювати впевненість, якщо ми перебуваємо в ситуації фундаментальної невпевненості? Іншими словами: чи може бути точне передбачення майбутнього небезпечним? Уявімо собі, що ми в кімнаті, у якій зникло світло і там стало так темно, що не видно й на крок поперед себе, і ніхто не знає, у якому напрямку двері. А потім озивається чийсь голос, який з великим авторитетом заявляє: «Я знаю, де двері, я знаю це дуже чітко, ідіть за мною, слідуйте за моїм голосом». І якщо в ситуації фундаментальної невпевненості люди повірять у цей прогноз і з усієї сили ринуть на звук голосу, це може призвести до того, що всі вдаряться в стіну, чи ще гірше — випадуть з вікна. Якби ніхто не зробив такого прогнозу, що б сталося? Люди стали б цапки і, потихеньку посуваючись уперед, почали б досліджувати кімнату, аж доки б не знайшли двері. Так, стратегія не надто швидка, але принаймні ніхто не розіб’є собі носа й не скрутить в’язи.

Думаю, нам не вистачає саме цих пошуків, цієї невпевненості. Симуляція впевненості — дуже небезпечна справа. Ми надто швидко бігли в темряві. У нас було відчуття, що ми прорахували всі ризики і убезпечилися від усього неочікуваного. Ми поміняли стабільність (виражену, наприклад, невеликим державним боргом) на швидкість (допінгове зростання ВВП).

Нано— та мегакомплекси й економіка засобу

У житті, звісно, існують сфери, де ми діємо без грошей, хоч і оперуємо великими цінностями — це наносфера родини, друзів, закоханих і так далі. У цій сфері ми обмінюємося цінностями, але при цьому нам не потрібні ні гроші, ні точність, ні ціна. У цій сфері ми навіть спеціально поводимося неефективно й умисне неегоїстично. А якщо вже ми поводимося егоїстично, то принаймні намагаємося подати це так, ніби йдеться зовсім не про наші власні інтереси, що ми все це робимо для інших, а не для себе. Іншими словами, тут не працюють правила, які економіка так ревно оберігає, принаймні ми не хочемо, щоб вони працювали. Дослідженням «наноекономіки» займається, наприклад, біхевіористична економіка.

Але що коли інші правила поведінки не працюють не лише в наноекономіці, а й у гіперкомплексах? Коли банкрутують великі комплекси, як-то, держави чи важливі підприємства, то здається, що ми теж поводимося інакше, прощаємо, навзаєм допомагаємо, не дотримуємося суворо договору, тому що інакше може настати колапс усієї системи. Класичні правила економіки можуть добре працювати в центральній області — а от у крайніх точках (найбільшій і найменшій) вони дають осічку. У цьому значенні не існує «загальної теорії», ба й Кейнс у своїй книзі «Загальна теорія» говорить лише про центральний блок. Як і в квантовій фізиці, варто по-іншому будувати хід думок на низькому квантовому рівні, ще інакше в звичайному масштабі (тут «достатньо» Ньютона, хоч ми й знаємо, що йдеться лиш про апроксимацію реальності), і зовсім по-іншому у великому масштабі, де «працює» загальна теорія. При цьому ми всі розуміємо, що повинна бути теорія, яка б об’єднала ці три положення, але поки що нічого кращого ми не вигадали.

Можливо, схожа ситуація домінує і в економіці. Економіка може діяти в реальних умовах, як, наприклад, Ньютонівська класична детерміністична чи механічна фізика[1032]. Іншими словами, економіка може діяти в неважливих сферах. А в питаннях здоров’я, любові, смерті, державних банкрутів, очевидно, діють інші правила, більш загальні.

Гільгамеш та WALL STREET — від стіни до стіни

У ці дні, коли я дописую підсумки, тривають протести на Wall Street. І знову ми страйкуємо проти стіни (wall). Кінець книги повертається до її початку. Гільгамеш, який намагався задля своєї стіни зробити з людей максимально ефективних роботів без жодних ознак людяності, і цим самим досяг першого документованого протесту в історії: люди поскаржилися богам. Зараз ми скаржимося політикам чи в якісь установи. Але наші скарги, здається, звучать приблизно однаково: ми не хочемо будувати стіну ціною стількох зусиль, не хочемо перетворитися на щось інше, ніж ми є, не хочемо на виснажливому будівництві стіни, яку ми не вважаємо нашою, втратити (свою) людську душу.

І якщо ми вже заговорили про символіку: відразу поряд із Wall Street знаходиться символ ринку — скульптура розгніваного бика у трохи більшому за реальний розмірі, вилита з бронзи, яка дещо нагадує золото. Бик у наступальній позиції, його роги викликають страх. Чому ми вибрали символом ринку саме його? По-перше, насамперед ідеться про тварину, про ірраціонального звіра, який аж ніяк не виділяється своєю кмітливістю і не визначається особливою дружбою з людиною. Його не можна осідлати. І чому єдиний спосіб, як можна їздити (зовсім недовго) на бикові, називається родео? Чому ми не обрали символом спокійнішу тварину, з більш дружнім ставленням до людини, більш домашню, наприклад, коня чи собаку? Та здається, що цей символ таки на своєму місці. І найважливіше питання: чому ми дивуємося, що ринки відповідно до цього й поводяться?

Під час протестів бик опинився за парканом, тобто знову ж таки за якоюсь захисною стіною, під захистом поліцейського кордону. Питання, яке ми можемо поставити, звучить так: кого й від кого ця стіна захищає? Захищає людей від бика, чи бика від людей? Якщо ви належите до Occupy Wall Street, то відстоюватимете думку, що потрібно захищати людей від божевільних вимог ринку від його суворих та несправедливих наслідків. Якщо ж ви належите до Tea Movement, тоді радше вимагатимете захисту для ринків від ірраціональних замовлень політиків, від обмежень тощо.

Втім, і тут ми зустрічаємося з темою (не) людяності, стіни. Чи часом головний аргумент окупантів Wall Street — це не страх того, що економіка — це тіло без душі, тобто вампір, що нас знищує? І тут з’являється символіка стіни, тварини, захисту від природи (тварини, яка символізує ринок) чи захисту природи (натуральності?) від людей. Зрештою, дикий бик у місті — такий самий символ, як дикий Енкіду в місті Урук, дика природна сила посеред цивілізації.

Наша [не] природність

Майже всі архетипові міфи говорять про вибір, trade-off, між накопиченням знань та гармонією (з живою природою чи своєю власною). Енкіду, коли перетворився з тварини на людину, «став розумним, але тварини від нього втекли», Єва з Адамом втратили едемську гармонію з собою та оточенням за можливість скуштувати плодів з Дерева пізнання (добра та зла). У грецьких міфах боги прокляли людей за те, що Прометей украв у богів знання (технічне), і гармонійна робота, яка колись була приємною, стала неприємною.

Ми втратили гармонію з природою, природністю. І досі її шукаємо. Людина — природно неприродна й неприродно природня. Ми природніші, коли ми не природні. Це діє як психологічно, так релігійно, та насамперед економічно.

Приклад: перша власність, яку набула людина після гріховного падіння в історії про сад Едем, — це одяг: не через холод, а щоб прикрити свою природу (тож з цього погляду вже перше наше майно було «зайвим», а-біотичним, морально-ідеологічним). Їм не було холодно, вони почали чимось володіти, бо соромилися. Людина почала володіти майном не з фізичної необхідності, а з психологічно-морального сорому й відчуття «голизни». Тобто їм стало соромно за свою природу, за свої природні статеві органи. Овеча шкура, якою вони потім прикрилися від сорому, теж була символічною: ми краще почуваємося в чужій шкірі, наша власна — надто інтимна для нас. Відтоді людина стала ліпше почуватися, коли на ній костюм від Г’юго Босса. І навпаки, якби ми тут сиділи голі, тобто природні, то почувалися б дуже неприродно.

Ця природна неприродність, тобто анти-гармонія, — це й сьогодні ядро економіки. «Поверхнева напруга», екзистенціальний неспокій між внутрішнім і зовнішнім, екстерналізація мого власного відчуття моєї власної внутрішньої недостатності, заміна поняття «бути» поняттям «мати» — це початок будь-якої економіки.

Кризу можна пояснити ще й так, що економіка просить зробити аварійний шабес. Ми ж не чуємо її голосу й постійно намагаємося шмагати (себе) різками, щоб досягти кращих результатів. А насправді достатньо трішки повернути економіку, щоб у випадку зниження попиту (замість того, щоб звільнити двадцять відсотків працівників) працювати на двадцять відсотків менше, іншими словами, щоб вихідний починався у четвер увечері або людям знизили зарплату.

Економіка — втомлена, так само як природа, наші машини й, зрештою, ми самі.

Криза капіталізму ЗРОСТАННЯ й проблема третього пива

Те, що ми зараз проживаємо, — це навіть не так криза капіталізму, як криза «капіталізму зростання». Адже капіталізм (чи як можна назвати сучасний стан економіки після тисячолітньої історії розвитку нашої західної цивілізації?) був до кризи точно таким, як тепер. Чому ж протести проти несправедливого капіталізму з’явилися лише зараз? Чому тільки зараз нам стало не подобатися, що економіка не розділяє набуті багатства справедливо?

Уявіть собі, що за столом сидить троє людей, але на столі чекають тільки два пива. Як їх справедливо розділити? Без пива має лишитися найбідніший, найбагатший чи дама? Першочергово пиво має отримати залежний алкоголік чи людина, які ніколи в житті пиво не куштувала? Чи має його отримати той, хто пиво варив, чи той, кому належить бар? Це складні економічно-політичні питання, які обов’язково торкнуться філософії (що таке претензія та власність?), етики (що таке справедливість?), соціології (з якого суспільного статусу формується претензія), можливо, й психології (чи потрібно виховувати й як саме) та інших галузей. У будь-якому разі це питання перерозподілу: як розділити багатство, тобто хто пиво «за-служить» і чому, за які «заслуги» в суспільстві виникає претензія на щось.

Ми це складне питання вирішили так, що на столі магічним чином виникло третє пиво. Проблему вирішено, кожен візьме собі своє та й по всьому. Зауважте, що раптом питання справедливості просто зникло (всі візьмуть по одному й все одно, хто як його заслужив), тема справедливого розподілу багатства вирішилася сама собою. Розподіл «кожному — по пиву» здається нам більш-менш (слово більш-менш — важливе) справедливим, і навпаки, претензії одного із застільників на два пива (байдуже, з якої причини) здаються нам дивними, якщо пива хочуть всі.

Магічне третє пиво в цій дилемі символізує економічний ріст. І наша сучасна проблема: раптом третє пиво магічним чином на столі не з’явилося. Економіка просто не зростає. Тож ми, за логікою, повинні повернутися до філософського питання, яке ми «вирішили» економічним зростанням. Приємне, зручне й елегантне рішення — це зростання, і воно, здавалося б, вирішує всі проблеми. Саме звідси росте коріння в тривожної паніки, а «що ж буде, якщо більше не зростатиме». А що як ми вже доросли? Постійно й, можливо, помилково ми живемо в переконанні, що зараз, можливо, ми переживаємо якусь перехідну застуду, що нормальна ситуація — це зростання, до того ж постійне. Тому зростання швидко відновиться і все знову буде, як за старих часів. Зростання просто вирішує все.

Добре, але що коли «не зростає»? Як потім розділити пиво? Підготуймося до довшого періоду не-зростання, який може тривати й десятиліття, тому що як тільки почнеться справжнє, недопінговане зростання, вийде (сподіваюся!) обов’язковий указ про якнайшвидше зниження державного боргу, перш ніж нагряне наступна криза. Іншими словами — швидко назбирати дров, перш ніж вдарять морози. Європейський та американський державний борг уже непосильно роздуті, вони ось-ось лопнуть — їх просто необхідно якнайшвидше скоротити. Щоб сплачувати борги, потрібно мати додаткові державні кошти. Тому, по-перше, не вдасться штучно регулювати зростання збільшенням боргу, як ми звикли з минулих років («джерело» висохло), а по-друге, додаткові державні кошти (єдиний спосіб, як швидко знизити борг) означають гальмування економічного зростання. Хто хоче стимулювати економіку боргом, мусить бути готовим гальмувати надлишком, яким буде сплачувати борг.

Ми дозволили підкупити себе зростанням (третім пивом) і занехаяли (чи тим самим і «вирішили») філософсько-економічні питання справедливого розподілу багатства. Іншими словами, діє правило, що коли загал багатіє, нам майже все одно, звідки приходить багатство, тобто нам не аж так залежить на справедливості. Але коли раптом ріст припиняється, суспільство бідніє — ми стаємо набагато чутливішими до справедливості. Можливо, асиметрія винна в тому, що ми там, де ми є. Економіка була приблизно так само (не) справедливою для минулого покоління, як і тепер, однак тему несправедливості ми почали нагально вирішувати аж зараз. Тому ми говоримо про кризу капіталізму зростання, адже капіталізм і демократія можуть існувати й без зростання (бо інакше це була б якась дивна, слабка система, що живе тільки завдяки хабарям зі зростання), хоча з третім пивом усе було б, звісно, простіше.

Резюме

Ми досліджували розвиток економічного мислення від найперших писемних пам’яток, які людина залишила на планеті. У результаті лишилися сліди — сліди не на папері, а всередині нас, і вони впливають на нас аж до сьогодні. Ми всі несемо в собі закорінені історії, які ми проживаємо, плюс маємо сюжети, що лишилися нам від предків. Часто ми без свого відома успадковуємо чужі історії. У кожному з нас ховається шматочок дикого Енкіду, частинка жорстокого й героїчного Гільгамеша, ми носимо в собі великий вплив Платона, нам сняться разом з Декартом та іншими механічні сни. І через тисячоліття у наших головах звучать слова й вчинки Ісуса та пророків. Вони допомагають нам створювати наші історії й додають значення та смислу нашим власним вчинкам. І саме ці, часто незнайомі, частини наших життєвих історій (та історій усієї нашої цивілізації) найкраще проявляють себе в періоди кризи.

Ми спробували пройтися всією історією бажання (тобто від першого закладеного в фундамент каменя) від самого початку, від Створення світу в Старому Завіті. «Первородний гріх» також можна трактувати як прояв надмірного споживання. Давні греки відводили економічним темам дуже багато місця у своєму філософському вченні. Так само й християни. Основні думки окремих Євангелій базуються на економічних та соціальних принципах. Також Фома Аквінський та інші помітно долучилися до формування принципів, які пізніше ми приписали Адамові Сміту. Останній зумів їх у слушний момент сформулювати й висловити. Також ми спробували розібратися в спадщині, яку нам залишив картезіанський науковий підхід, та вказати на підхід до економіки добра та зла в працях Бернарда де Мандевілля та Адама Сміта.

У другій частині книги ми спробували показати, що нас із давніх-давен мучить непросте питання споживання, що людина від природи поводиться неприродньо і що швидше за все ми завжди хотітимемо більше, не дивлячись на те, скільки всього в нас є. Це ненаситне бажання (чи потяг) живе в нас ще з часів Пандори та Єви і передбачає невпинну виснажливу роботу. Навіть найдавніші цивілізації того часу знали те, що ми (знову) відкриваємо — з великими стражданнями — зараз. Ми вказали й на те, що замість стоїчного вчення (зменшення попиту на статки) ми вибрали вчення гедоністичне (збільшення пропозиції товарів). Тож наше завдання — знайти свою власну межу, контроль над собою. Недаремно ж десь у Старому Завіті пишуть, що той, «хто панує над собою самим, ліпший від завойовника міста»[1033]. Чи, як стверджує Мільтон, «той, хто опанував самого себе, керує своїми пристрастями, бажаннями та страхом, завжди сильніший за короля»[1034].

Living on the Edge — життя на межі

Здається, що сучасна економіка (а часто також економічні стратегії, що сформувалися на її основі) мала би відійти від деяких нових думок, а з іншого боку — повернутися до багатьох старіших. Облишити нарешті постійну незадоволеність, яка хоч і живить наше зростання, проте водночас робить задоволеність неможливою. Мабуть, нам варто було б знову відкрити для себе відчуття задоволеності, відпочинку й вдячності за те, що в нас є. А маємо ми всього справді багато; з матеріального та економічного погляду — найбільше в історії західної грецько-єврейсько-християнської цивілізації... чи будь-якої іншої цивілізації, яка колись жила на цій планеті.

Економічна політика, котра має таку мету, обов’язково починає потребувати маніакально-депресивних тенденцій в економіці, стає проциклічною. Свої проблеми ми вирішуємо боргом (тобто переміщенням у майбутнє), а вирішення всіх негараздів вбачаємо у своїй безкінечній надії на невпинне зростання. Так кризи стають набагато гіршими, ніж могли би бути, якби ми не носили весь час на своїх плечах тягар боргу.

Хто постійно живе на межі, не повинен дивуватися, коли раптом впаде за цю межу. Хто їздить на ковзанах при самій огорожі, не повинен скаржитися, коли об цю огорожу поріжеться. Хто літає надто високо й надто близько до сонця, мов міфічний Ікар, не повинен дивуватися, коли раптом обпалить собі крила, а його падіння буде тим глибшим, що вище він до цього летів. Ми дуже довго їздили на ковзанах при самому краї, який був надто гострим. Ми загубили чуттєвість і здоровий глузд, коли ставали на міліметр ближче до краю, на помах крил вище, а нічого не відбувалося. Просто їздити на ковзанах та літати в міру нам було мало, тепер настав час повернутися до безпечніших та привітніших висот.

В одній пісні співається про те, що правила й закони творять поети. Поети (у широкому значенні слова) додають правилам смислу, душу, юристи дають їм форму й букву закону. Так само можемо сказати, що хорошим економістом може стати хороший математик чи чудовий філософ. Здається мені, що ми надто велику роль відводимо юристам та математикам, недооцінюючи поетів та філософів. Ми проміняли надто багато мудрості за точність, надто багато людяності за математизованість. Це нагадує до деталей пробудовану вежу зі слонової кості, яка, однак, стоїть на нестійкій основі з піску. Недаремно в одній притчі говориться про те, що розумний будівельник більше піклується про фундамент, ніж про барокове оформлення куполів веж своєї будівлі. Коли почнеться дощ, храм не розсиплеться, мов будиночок з цукру.

Якщо вже ми заговорили про вежі, чи божевілля наукових мов і нездатність різних спеціальностей порозумітися між собою — це не наслідок того, що вони піднялися до запаморочливих висот, де буває порожньо, й залишили низини, де хай і не такий хороший вид удалечінь, але там живуть люди? Чи перемішування наукових мов не подібне до того, що колись сталося під час будівництва вавилонської вежі? І чи не краще — як часто говорять — мати приблизну правду, ніж точно помилятися?

Якби ми відступилися від своєї зарозумілості й говорили чітко й зрозуміло, були простішими, мабуть, і більше б розуміли одне одного. Трохи краще б усвідомили, як сильно окремі галузі потребують одна одної, щоб будівля була міцною.

Якщо я вже написав про те, від чого нам варто відмовитися, то тепер настав час відповісти на питання, до чого ж нам варто повертатися. І відповідь бачиться така: спуститися зі слонової вавилонської вежі швидше, ніж відбудеться перемішування мов (ніхто нікого й нічого не розуміє).

Надто далеко ми відійшли від принципів моралі, на яких би мала ґрунтуватися економіка. З ланцюга зірвалася й економічна політика, борговий психоз у формі велетенського боргу — результат цього. Перш ніж ми вирушимо шукати нові горизонти, саме час для економічного ретро. Зрештою, коли математик знаходить помилку в розрахунках, він не продовжує їх. Цим самим він помилку ані не приховає, ані не вирішить. Йому потрібно повернутися в точку, де він зробив помилку, виправити її і лише потім рахувати далі. Здається, що наша єдина надія — зробити висновки з цієї кризи. Адже в часи благополуччя немає належного часу для досліджень та рефлексій, а тим більше для якоїсь зміни шляху в дусі початкового значення слова покаяння. Це саме в кризі з’являється правда. Часто у своїй некрасивій голизні (король — голий!), однак і зі всією категоричністю.

Адже ця боргова криза — це не криза споживацька чи економічна. Вона набагато глибша. Нашому часу бракує відчуття міри. Я не закликаю повертатися до природи чи до природного стану речей, не пропоную заперечувати чи відмовлятися від матеріального. Матеріальні речі відіграють свою роль, і це одна з багатьох криниць щастя (проте не єдина, як нам останнім часом здається). Я закликаю до того, щоб ми усвідомили свою насиченість; закликаю вас усвідомити, що ми маємо бути вдячні за те, що маємо. І маємо ми всього справді багато.

Ми настільки багаті та сильні, що в нас немає зовнішніх обмежень. Ми перебороли їх майже всі й довго могли робити все, що нам заманеться. А те, що маючи цю свободу, ми не зробили особливо нічого хорошого, — це доволі сумне відкриття.

Життя — деінде, у нас

Інколи мені здається, що всю історію людства можна підсумувати так: нам необхідно постійно посуватися вперед, щоб ми могли у більш винахідливий спосіб насолоджуватися звичайними радощами життя.

Наші батьки гралися дерев’яними іграшками, як і до цього часу всі покоління до нас. І вони їх так само тішили, як наших дітей тішать іграшки електронні. Однак сучасні діти не гратимуться дерев’яними. Та й нам, дорослим, потрібні дедалі кращі іграшки, книги й теорії, щоб ми могли насолодитися простими життєвими радощами. Наші абстрактні й технічні знання стали прогресивнішими, проте наше розуміння реального життя навколо нас і в нас, здається, лишається незмінним.

Усі ми проживаємо якісь історії, чи то вже це історії для дітей, чи для дорослих. І це ще одна причина, чому ми любимо розповідати. Науковці обмінюються між собою власними теоріями, і, як підкреслює Рой Вайнтрауб, «кожна теорія — це автобіографія»[1035]. Так само як діти, і ми знаємо, що всі історії включно з нашими — це не справжні уособлення світу навколо нас, але все одно вони дуже близькі до нього, їх поєднують зв’язки, яких ми часто просто не вміємо бачити.

Ця книга намагається продемонструвати, що історія економіки набагато ширша й ще більш захоплива, ніж нам намагається нав’язати математичний погляд на світ. У певному розумінні цю книгу можна сприймати як невисловлену спробу винести на перший план саме душу економіки як науки й економіки як способу господарювання, їхні animal spirits. І як за кожною душею, і за цією потрібно теж доглядати, цікавитися нею, розвивати її. В економіки є душа, яку нам треба намагатися не втратити, якою б ми мали цікавитися ще до того, як почнемо самі судити про світ навколо себе.

Ця книга намагається бути антитезою до панівної, нібито позитивістської, механічно-редукційної економіки, яка хоче звільнитися від будь-яких цінностей та моралі. В економіці існує набагато більше нормативних елементів, ніж ми можемо осягнути й працювати з ними.

Далі ця книга намагається запропонувати альтернативу до економіки, що ґрунтується на спрощених аналітичних і математичних моделях. До певної міри вона намагається запропонувати глибший зв’язок та більше точок дотику для кращої комунікації з іншими науковими дисциплінами — з філософією, теологією, антропологією, історією, культурою, психологією, соціологією та іншими. Власне, я намагався показати, що за всіма моделями стоїть набагато більше, ніж просто математика чи аналітика, що математика — це лише видима вершина економічного айсберга, і що набагато більша частина, що лишилася прихованою, насправді набагато ніжніша, містичніша й не піддається опису настільки просто детерміністично побудованими моделями. Я в жодному разі не виступаю проти самої математики, я лиш хочу звернути увагу на те, що вона не відіграє аж таку важливу роль, як ми їй часто приписуємо. Економіці не потрібно більше математики, а навпаки — більше всього іншого. Часто кажуть, що етика й soft skills[1036] — це вишенька на тортику математичного аналізу. У цій книзі я намагався показати, що все якраз навпаки: математичний аналіз — це лише вишенька на тортику набагато ширшого й глибшого економічного розвитку. Не варто ігнорувати того, що нам говорять цифри (і цифри теж говорять!), але при цьому не варто ігнорувати й того, що не підвладно цифрам. І здебільшого там, де потрібно приймати рішення, саме цей вибір, здається, є найважливішим.

Хто читав уважно, той помітив, що це не книга відповідей — вона тільки намагається запропонувати, де деякі з цих відповідей можна знайти. Це радше деконструкція економіки через історичну реконструкцію. Тобто в певному розумінні ця книга намагається ступити уявний крок уперед до альтернативних економічних шкіл, і навпаки, уявний крок назад від традиційного сприйняття економіки та економічної антропології. Економістам варто було б переглянути методи викладання економіки. Попри те, що ми як економісти дуже послідовно віримо у вільний вибір людини, водночас не дозволяємо студентам вибрати свою школу економічної думки. Показуємо їм тільки мейнстрім. І лише після того, як протягом кількох років вони ретельно з ним ознайомляться, даємо їм змогу дізнатися про альтернативні «єретичні» підходи — а також про безпосередньо історію своєї галузі. Часто навіть сама історія економіки подається як огляд «спроб і помилок» (дурної і примітивної) історії, аж доки ми не відкрили «правду», якої так прагнуло наше минуле, яке вже не можна змінити. Ця книга намагається іти зовсім протилежним шляхом. Намагається скептичніше ставитися до сучасних знань і трохи серйозніше — до думок наших предків. Можемо тепер тільки сподіватися, що наші діти будуть з нами не менш люб’язні. Адже герої, дракони й чудовиська живуть не лише в минулому, у героїчних епосах, фільмах чи віддалених джунглях. Вони живуть у нас самих.