Енеїда

1] Сходить тим часом Аврора, глибінь Океану лишивши.

2] Хоч у Енея журба на умі, щоб був час поховати

3] Друзів, і похорон цей його серце турбує, обіти

4] За перемогу богам він складає. Лише засвітало,

5] Він на вершині Кургана поставив великого дуба,

6] Гілля обтявши, і зброю ясну надіває на нього,

7] Із полководця Мезенція зняту: для тебе трофеї,

8] Боже великий війни. Закладає на нього він гребні,

9] Кров’ю обагрені, рештки списів його теж прикріпляє;

10] Панцир вдягає, двічі по шість раз у битвах пробитий;

11] Зліва прив’язує щит мідяний, через шию завісив

12] Меч, весь у кості слоновій. І так тріумфуючих друзів

13] (Бо оточила його вся громада вождів) закликає:

14] «Зроблено діло велике, герої, — геть всяку тривогу,

15] Що буде далі. Ось зброя із владаря гордого знята,

16] Жертва первинна: таким-бо із рук моїх вийшов Мезенцій.

17] Нині нам шлях до царя вже й до міста Латина відкрито.

18] Зброю готуйте в душі, провадьте війну у надії,

19] Щоб, як богове нам знак подадуть, всім під прапором стати

20] Й з табору вивести молодь, не гаялись би у безрадді,

21] Не заважав би вам страх і не стримував вашу рішучість.

22] Товаришів своїх мертві тіла у землі поховаймо, —

23] Це їм єдина пошана усім в глибині Ахеронту.

24] Йдіть же, — сказав він, — і в душі славетні, що цю батьківщину

25] Кров’ю для нас породили, останньою данню вшануйте;

26] Й передусім у скорботне Евандрове місто пошлімо

27] Тіло Палланта того, що доблесті повного нині

28] Чорна забрала година й в могилі сумній оселила».

29] Так промовляє крізь сльози й звертає ходу до порогів,

30] Де сторожив покладене тіло Палланта бездушне

31] Віком старий вже Акойт, що в Евандра, героя з Паррази,

32] Був зброєносцем колись, а тепер, у нещасну годину,

33] З журним чуттям проводжати свойого ішов вихованця.

34] Челядь уся і троянці юрбою його оточили

35] І іліади смутні, розпустивши за звичаєм коси.

36] Тільки Еней увійшов у кімнату високу, як зразу ж

37] Лемент зняли аж до неба вони, б’ючи себе в груди.

38] Сповнилась тугою царська оселя й плачем жалісливим.

39] Щойно побачив Еней Палланта лице сніжно-біле

40] И голову, сперту на постіль, і в грудях юнацьких широку

41] Рану від вістря списа італійського, ринули в нього

42] Сльози, й він мовив: «Юначе сердешний, то доля, всміхнувшись

43] Щастям мені, не дала, щоб ти царство моє хоч побачив,

44] Щоб переможцем поїхав до отчого дому. Не ці-бо

45] Я обіцянки про тебе Евандрові дав на відході,

46] Батьку твоєму, коли він, обнявши мене, у ці землі

47] Слав будувати велику державу і згадував чуйність

48] В страху за тебе, що ворог — нещадний, що бій із цим плем’ям

49] Буде завзятий. Тепер він у марній надії обіти,

50] Може, складає богам і множить на вівтарі жертви.

51] Ми ж юнакові померлому, що вже нічого не винен

52] Владі небесній[395], у смутку пусту цю складаємо шану.

53] Батьку нещасний, побачиш ти похорон сина жорстокий!

54] Ось виглядатиме як наш отой поворот тріумфальний,

55] Що ти на нього чекав! Ось великі мої сподівання!

56] Та не побачиш, Евандре, щоб втік він у ранах ганебних,

57] Не зажадаєш жорстокої кари, бо син врятувався.

58] Горе мені! Скільки тратиш, Авзоніє, й ти, мій Іуле!»

59] Так він, заплакавши, тіло нещасне наказує взяти,

60] Й тисячу вибрав героїв найкращих із цілого війська,

61] Щоб віддали у поході останню пошану і сльози

62] Батькові щоб вшанували; це марна утіха в великім

63] Смутку, але нещасливому батьку належна. Одні з них

64] Швидко плетінку плетуть, м’які улаштовують мари,

65] З пруття гнучкого сплітаючи їх і дубового віття,

66] Й підняте високо вгору гілками отінюють ложе,

67] Й тут же, на зіллям укритій постелі, померле юнацьке

68] Тіло кладуть обережно, як квітку, що зірвуть дівочі

69] Пальці — чи ніжну фіалку, чи цвіт гіацинту, що клонить

70] Голову й ще ані блиску не втратив, ні свіжості навіть,

71] Мати ж земля вже ні сили йому не дає, ні поживи.

72] Виніс дві шати Еней, і злотом, і пурпуром шиті;

73] Ті, що, радіючи з праці своєї, Дідона сідонська

74] За давнини ще колишньої власними ткала руками

75] І золотими нитками для нього мережала ніжно.

76] З них він в одну юнака одягнув, так останню пошану

77] Віддаючи йому в смутку, а кучері в другу окутав,

78] Маючи все це спалити. Крім цього, багаті трофеї

79] Битви лаврентської взявши, везти ту наказує здобич

80] В довгому ряді. Додав і ті коні, і зброю, що взяв їх

81] В ворога він у бою. Каже, руки на плечах зв’язати

82] Тим, що їх в жертву для тіней приносити мали і крові

83] З них наточити, щоб нею багаття скропити. Вождям же

84] Каже обрубки нести, одягнені в зброю ворожу

85] З записом, хто з ворогів мав цю зброю. Ведуть і Акойта:

86] Йде, безталанний, похилений віком, і б’є кулаками

87] В груди, а нігтями вид свій потворить; валяється долі,

88] Впавши всім тілом на землю. А слідом ведуть колісниці,

89] Кров’ю рутульською густо облиті. І тут же, за ними,

90] Кінь бойовий виступає, Етон, без свого обладунку,

91] Й котяться краплями сльози у нього. Несуть у поході

92] Спис і шолом, а іншу всю зброю взяв Турн-переможець.

93] Далі йде військо сумне — і тевкри, й тірренці, й аркадці,

94] Зброю спустивши додолу[396]. Коли цей похід товариства

95] Далі пішов, то Еней зупинився й, зітхнувши, промовив:

96] «Звідси на інші нас сльози ті самі грізні закликають[397]

97] Судьби війни, — витай повік-віки, великий Палланте,

98] Друже, навіки прощай!» І більш не сказавши ні слова,

99] Він вирушає й до мурів високих, у табір, відходить.

100] З міста Латина й посли вже прийшли із маслиновим віттям[398],

101] Ласки благають, щоб мертві тіла, які всюди по полю,

102] Вбиті залізом, лежали, віддав і дозволив покласти

103] Їх у могилу; з побитими й тими, що світу не бачать,

104] Бою немає. Хай тих пощадить, що не так-то давно ще

105] Друзями звав і тестями. А добрий Еней на цей дозвіл

106] Згодився радо, бо просять про речі важливі, й добавив

107] Слово таке: «Що за доля погана, латинці, в війну цю

108] Вплутала вас, і не хочете з нами ви в приязні жити?

109] Просите миру ви в мене для мертвих, що Марс подолав їх?

110] Миру-бо я і живим не відмовлю, й сюди не прийшов би,

111] Доля якби не вказала це місце мені і оселю, —

112] Я не воюю із вашим народом. А дружбу між нами

113] Цар ваш відкинув, волівши довіритись Турновій зброї.

114] Краще, щоб Турн та був сам присудив себе смерті[399] жахливій.

115] А як бажає своєю рукою війну закінчити,

116] Хоче він тевкрів прогнать, хай зі мною поміряє зброю.

117] Був би із нас у живих лише той залишився, котрому

118] Бог і його сама мужність життя дарували б. Тепер же

119] Йдіть і вогонь підкладіть під тіла громадян безталанних», —

120] Мовив Еней. А вони, зачудовані дуже, мовчали

121] Й переглядалися лиш між собою. Аж Дранк староденний,

122] Той, що юного Турна ненавидів здавна і завжди

123] Був йому ворог, почав, розкривши уста, говорити:

124] «Мужу троянський, великий у славі своїй і ще більший

125] В зброї звитяжній! Якими тебе похвалами до неба

126] Маю підносити? З чого мені дивуватися більше —

127] Із справедливості, з подвигів ратних? До рідного міста

128] Передамо все це вдячно, й тебе, як лиш доля дозволить,

129] Погодимо із Латином-царем. Хай Турн пошукає

130] Іншої спілки для себе. І навіть на плечах носити

131] Камінь троянський приємно нам буде і ставити мури

132] Долею суджені». Так він промовив, і всі дали згоду.

133] Двічі по шість днів вони призначали й під миру покровом

134] Всуміш і тевкри, й латинці безпечно по горах ходили.

135] Під двоєсічним залізом дзвенить уже явір високий,

136] Там вивертають вже сосну, що неба вершком досягає,

137] Кедри пахучі й дуби безупинно клинами лупають,

138] І ясени безустанку возами скрипучими возять.

139] Вістка, проте, полетіла, щоб першій звістити про горе

140] Це величезне Евандра і дім його, й місто й про все це

141] Повідомляє. Це Вістка та сама, яка ще недавно

142] Про перемогу Палланта у Лації всіх сповіщала.

143] Всі аркадійці побігли до брам і, древнім звичаєм,

144] В руки взяли жалібні смолоскипи, — горить на просторі

145] Довгому шлях і освітлює поле широке. Навпроти

146] Вийшли фрігійці, б’ючи себе в груди, й до них приєднались.

147] Щойно жінки їх при вході до міста уздріли, відразу

148] Лементом жалібним місто наповнили. Сила ніяка

149] Здержать Евандра тоді не могла, і в юрбу він вмішався.

150] Щойно Паллантові мари поклали, припав до них, гірко

151] Плакав і глухо стогнав, аж голос крізь біль той прорвався:

152] «Іншу, Палланте, своєму ти батькові дав обіцянку!

153] Обережніше б жорстокому Марсові ти довірявся.

154] Знав я, що слава нова, у битвах найперших здобута,

155] Дуже солодка. Гірка ота перша наука юнацька,

156] Й проба жорстока близької війни. Ані щирих обітів,

157] Ані благань не почули богове моїх. Ох, щаслива

158] Ти, найсвятіша дружино моя, цього дня не доживши

159] Й не дочекавшися болю такого. Я літ своїх міру

160] Переступив — бувши батьком, оставсь сиротою. Бодай же

161] Сам я до бою пішов у троянськім союзі, й рутули

162] Краще б мене закололи списами. Я сам би загинув,

163] І не Палланта, мене в цім поході були б проводжали.

164] Не винуватив би, тевкри, я вас, ні союз той із вами,

165] Що його склали, ні дружбу, — така була доля належна

166] Віку мого. Проте, як судилася смерть передчасна

167] Синові, втіхою буде хоч те, що загинув, побивши

168] Тисячі вольсків[400], як тевкрів водив він з боями на Лацій.

169] Сам же я похорон кращий не міг би тобі влаштувати

170] Так, як це робить побожний Еней і фрігійці могутні,

171] З ними й тірренські вожді, й ціле військо. Великі трофеї

172] З тих, що правиця твоя їх на той світ послала, приносять,

173] Ти ж, як велике опудало, Турне, у зброї сьогодні,

174] Певно, стояв би, були б ми лиш віком і силою рівні.

175] Нащо, однак, я, нещасний, утримую тевкрів від бою?

176] Йдіть же у путь і цареві ось це передать не забудьте,

177] Що хоч Палланта убито, живу я життям ненависним,

178] Тому причина — правиця твоя[401], що не вбила ще Турна,

179] Синові й батькові цим завинила[402]. В заслугах і в долі

180] Це твоя вада єдина. Утіх я в житті не шукаю,

181] Це-бо й не слід, тільки б сину до тіней цю вість передати».

182] Рання тим часом Аврора вже світло своє благодатне

183] Людям нещасним приносить, щоб брались до праці тяжкої.

184] Батько Еней уже й Тархон розклали багаття над морем,

185] На узбережжі крутому. Там кожний тіла свої зносить,

186] Звичаєм давнім батьків; як чорні вогні лиш підклали,

187] Небо високе від диму у темряву все вповилося.

188] Тричі у зброї блискучій пройшли круг палаючих вогнищ,

189] Кіньми об’їхали тричі вогні жалібні, і тужливо

190] Заголосили вони, і сльозами скропили всю землю,

191] Зброю всю змили сльозами; мужів голосіння і звуки

192] Труб аж до неба лунають. Ці зброю з убитих латинів

193] Мечуть в огонь: оздоблені пишно мечі і шоломи,

194] Віжки, колеса, розжарені в бігу; а ті вже знайомі

195] Мечуть дари: погиблих щити і списи, що невдало

196] Кинені ними були. І смерті у жертву багато

197] Ріжуть волів, щетинястих свиней і овечок отари,

198] Зігнані з піль, і довкола у полум’ї в жертву приносять.

199] Дивляться пильно, як друзів тіла по усім узбережжі

200] Жарко горять, і сторожать їх, поки усе спопеліє,

201] Й від півзотлілих багать їх не можна було відірвати,

202] Доки ясними зірками ніч вогка все небо не вкрила.

203] Тож і сердешні латинці по той бік багаття численні

204] Ставлять і трупи полеглі почасти на місці хоронять,

205] Інших багато в сусідні відвозять оселі; й такі є,

206] Що відсилають до міста. А решту полеглих в безладній

207] Січі, великі їх стоси, не лічать і не розрізняють —

208] Палять їх спільно. Довкола великі поля засвітили

209] Густо вогнями, один перед одним. Вже сонце утретє

210] Темряву з неба прогнало холодну, коли вони в смутку

211] Попіл глибокий згортали, виймали розсипані кості

212] З вогнища й теплу ще землю на них тягарем накидали.

213] Зойки тоді почались, і волання великого жалю

214] Чулися скрізь голосні у оселях і в місті Латина,

215] Вельмибагатого владаря. І матері тут скорботні,

216] І невістки безталанні, і сестри, журбою повиті,

217] Й сироти бідні війну проклинають і сватання Турна

218] І вимагають, щоб сам добивався мечем, якщо прагне

219] Влади в Італії, хоче для себе найвищої шани.

220] Гнів ще роз’ятрює Дранк тут суворий і всіх запевняє,

221] Що одного лише Турна тут кличуть до бою. Та досить

222] Є і противних також голосів, що обстоюють Турна.

223] Захистом служить йому і велике царицине ймення[403],

224] Слава здобутих трофеїв героя підтримує сильно.

225] В цім неспокою, коли розгорівся вже розрух найдужче,

226] Ще невеселу й посли приносять до того новину

227] З міста великого[404], від Діомеда, що їм ні до чого

228] Не придалися усі надзвичайні труди і видатки,

229] Ні золотії дарунки, ні просьби великі; належить

230] Інших підмог для латинців шукати; як ні, то старатись

231] Мир укладати з троянським царем. Цар Латин у зневіру

232] Сам упадає і в смуток великий. Те, що Енея

233] Воля богів супроводить, це ясно із божого гніву,

234] Й свіжі могили усім це доводять. Тож раду

235] Він у покоях високих збирає велику, наказом

236] Кличе старшину свою найзнатнішу. Вони наїжджають,

237] Геть укривають шляхи й прибувають у царську оселю.

238] А поміж ними Латин засідає, і віком найстарший,

239] Й владою вищий за всіх. Веселість з чола його зникла.

240] Каже послам тоді, що прибули із етольського міста[405],

241] 3 чим ті прийшли, щоб по черзі усе, як було, розказали.

242] Всі тоді змовкли, і Венул[406] слухняно почав говорити:

243] «Бачили ми, громадяни, царя Діомеда й аргівський

244] Табір, пройшли увесь шлях і пригоди усі подолали.

245] Тої торкнулись руки, якою зруйнована Троя.

246] В землях япігів, що їх переміг у підгір’ї Таргану,

247] Він заснував Аргіріпу й ім’я свого племені дав їй.

248] В дім увійшовши й одержавши дозвіл, дари піднесли ми,

249] Наше ім’я й батьківщину назвавши, ми їм розказали,

250] Хто затіває війну і що привело нас у Арпи.

251] Він, це почувши, з таким до нас словом звернувся ласкавим:

252] «О, ви щасливі народи, із царства Сатурна, авзонці

253] Древні, яка-бо недоля спокійних там вас непокоїть

254] І починати вам каже війну цю непевну? Усі ми,

255] З тих, що залізом троянську країну ущент сплюндрували.

256] Що під високими мурами стерпіли ми — я лишаю,

257] И тих, що у хвилі прийняв Сімоент, бо по цілому світі

258] Терпимо кари страшні ми за злочини наші колишні.

259] Навіть Пріам міг заплакати б нині над нами. Це знає

260] Зірка Мінерви зловісна, і скелі евбейські[407], і месник

261] Сам Кафарей. Ми з походу того розійшлись в різні боки.

262] Вийшов Атрід Менелай до стовпів непорушних Протея[408].

263] Бачив етнейських циклопів Улісс. Я не згадую тут вже

264] Неоптолемове царство, ні вогнище, знищене в домі

265] Ідоменея, ні локрів[409] на березі Лівії. Навіть

266] Сам цар мікенський, володар могутніх ахеїв, загинув

267] Зараз, як тільки вернувся, з рук жінки-потвори, чигав-бо

268] Азії всеї звитяжця там чужоложник. До рідних

269] Вівтарів заздрість богів і мені не дала повернутись,

270] Милу дружину і свій Калідон побачить прекрасний.

271] Й досі з’являються дива жахливі — летять, мов на крилах,

272] Втрачені друзі і птицями понад річками ширяють[410]

273] (Друзям яка-бо то кара жорстока!) і скелі скиглінням

274] Жалібним сповнюють. Я цього міг сподіватись відтоді,

275] Як на небесні тіла у безглузді своєму залізом

276] Сам нападав і поранив правицю Венери[411]. Тому-то

277] Не намовляйте мене до такої війни; після згуби

278] Трої ніяких боїв із тевкрами в мене не буде,

279] Бо пам’ятаю ще давні нещастя, й ця згадка не мила.

280] Ті подарунки, що з рідного краю сюди принесли ви,

281] Всі передайте Енеєві. Ми око в око стояли

282] В грізнім бою і поміряли сили. Повірте тому ви,

283] Що я досвідчивсь, як б’є у щити він, з якою страшною

284] Силою вихру він кидає списом. Таких би ще двоє

285] Іди земля[412] породила мужів, то пішов би війною

286] Сам на міста інахійські[413] дардан[414], і греки ридали б,

287] Смутком-бо доля б для них обернулась. Бо як під твердими

288] Мурами Трої не все було гладко, то це учинила

289] Мужність Енея і Гектора, що затяглася так дуже

290] Еллінська та перемога й прийшла на десятому році.

291] Знані обидва вони і з відваги, і зброєю славні,

292] Цей же сильніший побожністю. Отже, союз укладайте,

293] Як тільки можна, і збройно не важтесь виходить на зброю».

294] Відповідь чуєш царя того ти, наймиліший мій царю,

295] І його думку почув ти про цю завірюху воєнну».

296] Ледве посли це сказали, як з уст неспокійних авзонців

297] Гомін пройшов невиразний, — як скелі задержать бурхливі

298] Води, так в гаті глибокій клекоче, й при греблі сусідній

299] Берег гримить, б’ють то хвилі гучні. Як лиш трохи серця їх

300] Угамувались і, врешті, примовкли уста їх тривожні,

301] Цар їх богам помолився, а потім з високого трону

302] Так починає: «Латинці, волів би я, й краще було б це,

303] Щоб про найвищі державні діла ми раніш зговорились,

304] Щоб не скликати нараду в той час, коли ворог під містом.

305] Ми нерозважно війну ведемо, громадяни, із родом

306] Непереможних богів, їх ніякі бої не жахають,

307] Навіть побиті не кидають зброї вони. Якщо мали

308] Ви ще надію на поміч етольську[415], покиньте сьогодні,

309] Кожен надію хай має в собі, а яка вона марна,

310] Кожен це бачить. Коли усе інше загальна руїна

311] Ця зруйнувала, — перед очима то вашими, все це

312] В вас під руками. Я не виную нікого, бо скільки

313] Вдіяти мужність могла, ми усе те зробили, народ наш

314] Бився що сил тільки стало. Тепер вам з’ясую неясне

315] І розкажу кількома вам словами, — послухайте пильно:

316] Є в мене поле старе, межує воно із рікою

317] Туською[416], аж до Сіканів на захід сягає. Аврунки

318] Сіють на ньому й рутули і орють горби каменисті

319] Плугом, а де найтвердіша земля, там стада випасають.

320] Смуга та вся і соснові на горах ліси нехай будуть

321] Приязні даром для тевкрів, і рівні закони союзу

322] Установімо, й до влади в державі їх теж допустімо.

323] Хай тут осядуть, як їм до вподоби, хай місто збудують.

324] Як забажають шукати десь іншого краю й народу

325] Й можуть покинути край наш, то двадцять їм суден збудуймо

326] Із італійського лісу (як більше їм треба, то й більше);

327] Коло води все потрібне вже є, хай самі визначають,

328] Скільки й які мають бути ці судна, ми ж мідь і приладдя

329] Даймо і руки робочі. Крім того, щоб їм передати

330] Це наше слово і дружній союз нам із ними укласти,

331] Сотня латинських послів нехай їде із роду значного

332] З віттями миру в руках, і нехай вони щедрі дарунки

333] Візьмуть з собою — і злота, й слонової кості таланти,

334] Царський трон і трабею — державні клейноди. Ви спільну

335] Раду тут радьте, в тяжкій оцій скруті шукайте поради».

336] Встав тоді Дранк, ворог Турнові давній, бо Турнова слава

337] Заздрощі в нього будила і в очі колола болюче.

338] Знатний він був багатій, також на язик він був гострий,

339] Менше гарячий до бою; порожнім не був він на раді

340] Балакуном, зате ж і вигадником смути був сильним.

341] Славне походження матері рід його гордим робило,

342] Батьків неясний був рід. Тож встає і такими словами

343] Гнів він роз’ятрює й множить: «Ох, добрий наш царю, ти радиш

344] Речі нікому не тайні, й без наших підтверджень, всі скажуть,

345] Що їм відомо й чого вимагатиме щастя народу, —

346] Мовити ж вголос не сміють. Хай вільно дозволить сказати

347] Й гордість відкине свою той, за котрого вдачу погану

348] Й провід нещасний (скажу, хоч грозив би мечем мені й смертю)

349] Стільки упало вже славних вождів і все місто ми бачим

350] В смутку тяжкому. А він нападає на табір троянський,

351] Сам же тікати ладен, тільки зброєю небо лякає.

352] Дар же один до дарів, що велиш ти послати дарданцям,

353] Зволь лиш один ще додати, наш царю найкращий, — хай в цьому

354] Тиск анічий не здолає тебе, — ти віддай свою доню

355] Гідному зятеві, батьку, до шлюбу достойного, й мир цей

356] Вічним союзом скріпи. А коли нам і серце, і розум

357] Страх перед ним огортає, у нього самого просімо

358] Ласки, його заклинаймо[417]: хай право належне цареві

359] І батьківщині відступить. Чому громадян безталанних

360] Стільки разів в небезпеку таку очевидну штовхати?

361] З тебе ці Лація біди початок взяли, ти причина

362] Всіх їх. Рятунку немає в війні. Всі благаємо, Турне,

363] Миру від тебе і ще запоруки, що буде тривкий він.

364] Перший я той, що ти ворогом звеш (не перечу, зови так),

365] Дуже благаю тебе, ти над рідними май милосердя,

366] Гордість покинь, відійди, ти-бо прогнаний. Ми уже досить

367] Бачили смерті, спустошили наших полів ми багато.

368] Чи, коли слава твоя тебе кличе, як маєш відвагу

369] В серці настільки, як так тебе тягне це віно цареве,

370] Зважся, на ворога вийди, стань груди об груди до бою.

371] Видно, щоб міг із дочкою царевою Турн одружитись,

372] Маємо трупом поля засівати ми, душі нікчемні,

373] Що не заплачуть по нас, не схоронять в могилі. Як сили

374] Є в тебе трохи, якщо по батьках залишилось відваги,

375] Глянь тому в очі, хто кличе тебе».

376] Аж загорівся на мову цю Турн невгамовний. Зітхнувши

377] Тяжко, із дна свого серця добув він слова ці: «Гей, Дранку,

378] Слів не бракує тобі, коли рук війна потребує,

379] Чи коли кличуть на раду старшину — приходиш ти перший.

380] Та непотрібно тут залу нарад заповняти словами;

381] Їх в тебе досить, бо тут ти в безпеці, аж поки нас ділять

382] Мури від ворога, поки рови не наповнились кров’ю.

383] Отже, грими тут словами, як завжди, мене боягузом,

384] Дранку, зови, — коли стільки поклала рука твоя тевкрів,

385] Стільки трофеїв на вславлених ними полях залишив ти!

386] Те, що у силі явити хоробрість завзята, ти можеш

387] Спробувать сам, ворогів-бо далеко не треба шукати.

388] Наші облогою мури вони звідусіль оточили.

389] Йдімо ж на них! Ти боїшся? Невже-таки завжди у тебе

390] На язику вітряному лише буде Марс войовничий

391] І у рухливих ногах?

392] Прогнаний я? Поганче, хто прогнаним зможе по праву

393] Звати мене, як побачить, що Тібр троянською кров’ю

394] Піниться й рід весь Евандра із коренем знищено й стільки

395] Зброї з аркадців ізнято. Мене не таким-бо пізнали

396] Бітій і Пандар великий, та й ті, яких безліч послав я

397] В Тартар, за день на валах перемігши і мурах ворожих.

398] Нам порятунку немає в війні, — так дарданцям, безумче,

399] Й власній кишені співай. І не гайся, поширюй безмежний

400] Пострах і силу вихвалюй народу, побитого двічі[418],

401] Силу ж латинську принижуй. Тремтять уже перед фрігійським

402] Військом князі мірмідонські, Тідід і Ахілл ларіссейський;

403] Річка Авфід завернула від Адріатичного моря[419].

404] Навіть, як каже він вам, що ніби моєї боїться

405] Напасті, то по-мистецьки своє проти мене злочинне

406] Обвинувачення це лиш загострює він своїм страхом.

407] Ти ж не лякайся! Така, як у тебе, душа не загине

408] Від оцієї правиці, хай буде з тобою й в твоєму

409] Серці лишиться. Батьку, звертаюсь до тебе й прошу я

410] Отчих порад. Як ніякої ти вже надії на наше

411] Військо покласти не можеш і наша невдача єдина

412] Знищила нас уже зовсім, якщо уже більше ніколи

413] Щастя не зміниться наше, то миру благаймо і руки

414] Немічні наші до них простягнімо. Хоч той лише в мене —

415] Тільки, щоб доблесті всім нам вернулось хоч трохи старої! —

416] Той лиш в своїх починаннях щасливий і духом великий,

417] Хто накладе головою і землю почне уже гризти,

418] Ніж на таке щось дивитися мав би. Однак, якщо наша

419] Сила й юнацтво ще цілі і йдуть на підмогу народи

420] Нам і міста італійські, й троянцям їх слава коштує

421] Крові багато (й у них свої трупи, й по них пролетіла

422] Буря), то чом на початку самого ганебно здаємось?

423] Чом ще не грала сурма, а в нас серце холоне? Багато

424] Час і мінливого віку труди нам на краще змінили.

425] Поперемінно уже з багатьох, і не раз, глузувала

426] Гірко з нас доля, то знов на тривких відновляла основах.

427] В поміч не прийдуть Етол нам і Арпи[420]: Мессап з нами буде,

428] Лишиться з нами Толумній щасливий, зостануться й інші

429] Всі ті вожді, що їх стільки народів послало, велика

430] Слава зустріне і тих, кого ми зібрали в латинськім

431] Краю із піль Лаврентійських. І славна Камілла із вольсків

432] Кінні полки нам веде та міддю квітучі загони.

433] Що ж, коли тевкри мене лиш на бій викликають, і вам це

434] Теж до вподоби, й один я стою на заваді загальній

435] Справі, — то з рук цих звитяга з відразою ще не тікала,

436] Так, щоб тепер при такій величезній надії від чогось

437] Я відмовлявся. На бій я відважуся, хоч би й Ахілла

438] Він перевищив великого й зброю хоч мав би він рівну

439] Зброї, що руки Вулкана кували. Складаю в обіті

440] Вам свою душу й Латинові, тестю, я, Турн, що нікому

441] З давніх героїв в хоробрості не уступлю я. «Тебе лиш

442] Кличе самого до бою Еней»: я бажаю, щоб кликав;

443] Дранк і смертю не змиє провини, як гнів є тут божий,

444] Слави також не здобуде, якщо тут є слава і доблесть».

445] Так-то вони в час непевний держави на раді змагались.

446] Військо тим часом Еней із табору вивів до бою.

447] Аж надбігає до царського дому вістун, і велику

448] Він спричинив метушню і страху нагнав на все місто.

449] Бо сповістив він, що лавами тевкри надходять від Тібру,

450] З ними й тірренські полки виступають на ратному полі.

451] Переполох-бо упав на народ, і серця схвилювались,

452] Гнівом завзятим вони спалахнули; в гарячці й тривозі

453] Зброї жадають, юнацтво лиш «зброї!» кричить, та старіші

454] Сльози ковтають у смутку, але зволікають. А галас

455] З різних розбіжних думок, наростаючи, неба сягає.

456] Так, наче десь у гаю позліталися зграями птахи,

457] Або на рибою повних затонах Падузи курличе

458] Лебедів стадо захриплих. «Тепер, громадяни, — промовив

459] Турн, уловивши хвилину, — ви радьте, тут сидячи, раду

460] Й мир вихваляйте собі, а військо вороже нестримно

461] Рине на нашу державу». Ні слова не вимовив більше,

462] Швидко схопився й з високої вибіг оселі. «Волузе, —

463] Крикнув, — озброїтись вольсків загонам звели і рутулів

464] Вишикуй в лави. Ви ж разом, Мессапе і Корасе з братом,

465] Порозставляйте у полі широкому збройну кінноту.

466] Інші підходи до міста нехай укріпляють і вежі

467] Міцно обсадять, а решта у бій, як скажу я, за мною».

468] Зразу ж на мури усі подались і по місту розбіглись.

469] Збори і думи великі сам батько Латин залишає

470] І відкладає їх, ця-бо пригода сумна його з шляху

471] Збила. І сам він себе винуватить найбільше у тому,

472] Що не прийняв добровільно дарданця Енея і зятя

473] Місту не дав. Рови перед брамами ті вже копають,

474] Інші каміння і палі везуть. До кривавого бою

475] Знак дає грізна сурма. Усі мури вінцем обсадили

476] Хлопці й жіноцтво, бо крайня потреба усіх закликає.

477] Тут же й до храму Паллади на замок високий цариця

478] Іде з дарами, а з нею велика громада жіноча.

479] Поруч із нею Лавінія-діва, ота, що за неї

480] Стільки нещастя, і очі прекрасні свої опустила.

481] Слідом ідуть матері і сповнюють ладану димом

482] Храм весь, стають на порозі високім і тужні благання

483] Шлють до богині: «Могутня владичице збройна, богине

484] Воєн, Трітоніє-діво, своєю рукою приборкай

485] Зброю фрігійця-грабіжника, кинь його в порох обличчям

486] І умертви під високими брамами нашого міста».

487] Турн же, весь сповнений люті, до бою в той час готувався:

488] Панцир на себе надів і з червоної міді лускою

489] Їжився грізно, литки в наголінники з золота зброїв.

490] Не ослонив ще обличчя, та вже причепив він до боку

491] Меч свій, і, сяючи золотом, біг із високого замку,

492] Й серцем радів, і вбивав ворогів у своїх він надіях.

493] Наче той кінь, що від ясел зірвався з припону й дістався,

494] Врешті, на волю й, хазяїном ставши широкого поля,

495] На пасовища біжить, де кобил табуни випасають,

496] Або на річку знайому, де завжди привик він купатись,

497] Високо шию несе, і брикає, й ірже у своєму

498] Буйстві, а гриву по шиї, по грудях вітрець розвіває.

499] Тут проти нього з загоном із вольсків виходить Камілла.

500] Скочила з свого коня коло самої брами цариця.

501] Полк весь за нею те саме вчинив — всі стрибнули на землю

502] З коней своїх. І каже вона: «Якщо може по праву,

503] Турне, відвага собі довіряти, то я обіцяю

504] Проти загонів Енея і проти кінноти тірренців

505] Стати до бою сама. Дозволь мені першій зазнати

506] Всіх на собі небезпек бойових, а ти й піхотинці

507] Станьте під містом і мурів пильнуйте». А Турн, утопивши

508] Очі у грізну цю дівчину, в відповідь так промовляє:

509] «Діво, Італії славо, яку тобі дяку повинен

510] Скласти я словом і ділом? Та нині, коли своїм духом

511] Ти все на світі долаєш, діли вже й труди всі зі мною.

512] Якщо правдиві чутки і вивідачі вірно доносять,

513] Вислав злостивий Еней уперед легкозбройну кінноту,

514] Щоб чатувала на полі, а сам по стрімких, недоступних

515] Пнеться верхах і підходить під місто. Ось тут приготую

516] Засідку я — над стрімкою стежиною в лісі засяду

517] З військом в яру, де зійшлися дороги, а ти тоді стрінеш

518] Зброєю військо тірренське. З тобою також і завзятий

519] Буде Мессап, і латинські загони, й ряди тібуртинські,

520] Провід над ними всіма ти обіймеш». Ось так промовляє

521] Він, і Мессапа, й вождів союзних такими ж словами

522] Кличе до бою, й на ворога сам вирушає. Крутий там

523] Яр є, придатний на засідку й підступ воєнний, обабіч

524] Темна гущавина берег укрила; туди пробігає

525] Стежка вузенька, й вузькі лиш ізвори туди досягають, —

526] Доступ тяжкий туди. Тут, над цим яром, немовби на чатах

527] Аж на вершечку самому гори, є незнана рівнина —

528] Схови безпечні, чи хочеш ти справа, чи зліва вступити

529] В битву, чи скелі великі котить, якщо з гір наступати.

530] Юний герой наш сюди по знайомих дорогах подався

531] Й місце зайняв те, і тут він засів у лісах непривітних.

532] В небі тим часом Латонія подругу кличе до себе,

533] Опію бистру, одну із дівчат свого кола святого,

534] Й сумно до неї такими говорить словами: «Дівчино,

535] Ось на криваву війну йде Камілла і марно на себе

536] Зброю мою одягає, для мене з усіх наймиліша,

537] Не відтепер-бо так ніжно її полюбила Діана,

538] І не відразу любов їй солодка зворушила душу.

539] В час, коли силою був Метаб із держави Пріверна

540] Прогнаний — бо зненавиділи люди, — коли утікав він

541] З міста старого, то в січі воєнній в далеке вигнання

542] Виніс він доньку маленьку і дав їй ім’я материнське,

543] Злегка лише із Касмілли змінивши його на Каміллу.

544] Тож, пригорнувши її до грудей, він блукав по верхів’ях

545] І непрохідних лісах. Але й там долітали до нього

546] Стріли жорстокі і вольсків ватаги його настигали.

547] Тут йому шлях перетяв Амасен в його втечі, піднявши

548] Спінені води свої до верха берегів, бо прорвалась

549] Злива така з хмаролому. Він тут переправитись хоче,

550] Та зупиняє його немовлятко і острах за нього.

551] Довго роздумував він, поки вирішив так учинити:

552] Воїн тримав цей, до речі, в руці своїй спис величезний;

553] Був це осмалений чисто дубок сукуватий, до нього

554] Він посередині саме прив’язує доню, оплівши

555] Ликом і корком лісним. Спис рукою він дужою важить

556] І до небес посилає благання: «Ласкава Латонська

557] Діво, опіко лісів, я, сам батько, її на послугу

558] Передаю тобі. Зброю твою ухопивши, уперше

559] Помочі просить вона в цій від ворога втечі повітрям.

560] Діво божиста, благаю, візьми собі в дар те, що зараз

561] Передаю я непевному вітрові». Мовив це й кинув

562] Спис, розмахнувшись плечем. В шумі вод на свистячому списі

563] Понад рвучкою рікою летить бідолашна Камілла.

564] Миттю Метаб, якого вже близько юрба настигала,

565] Хвилям себе віддає й вихоплює спис із дівчатком

566] Із мурави, й переможно він Трівії дар цей підносить.

567] Не прийняло його місто ніяке ні в мури, ні в житло, —

568] И сам він із дикості рук своїх не простягнув би ніколи;

569] В горах безлюдних життям пастухів увесь вік свій прожив він.

570] Тут, між тернових кущів і звірини, вуховував доню —

571] Все молоком годував її, що у кобили із стада

572] З вимені в ніжні уста їй доїв. А скоро лиш перші

573] Кроки ступати дитя почало, то ручки маленькі

574] Списом він гострим озброїв і стріли, і лук перевісив

575] Через плече їй, маленькій; і замість злота в косі, й замість

576] Довгої палли[421], на тілі звисала у неї, на спині,

577] Від голови її, шкура тигриці. Вже ручкою вміло

578] Кидала стріли дитячі й довкола голівки крутила

579] Пращу на ремені звитім; уже й журавля убивала,

580] Що прилетів з-над Стрімону, чи білого лебедя часом.

581] Вже матерів з міст тірренських багато бажали даремно

582] Взяти її за невістку. Вона ж лиш Діану та зброю

583] І непорушну невинність дівочу кохає. Бодай би

584] Шалом війни не палала ніколи вона і ніколи

585] Не забажала боротись із тевкрами! Нині одною,

586] Певно, із подруг була б моїх милих. Та годі, як доля

587] Так напосілась на неї, то злинь же, о німфо, із неба

588] І завітай до латинського краю, де битву скорботну

589] Під нещасливою зводять зорею. Візьми це від мене,

590] З сагайдака вийми мстиву стрілу, нехай кров’ю обмиє

591] Гріх свій цією стрілою, хто б то не був, чи троянець,

592] Чи італієць, хто тіло поранити смів би священне.

593] Потім нещасної прах, її зброю, не боєм здобуту,

594] В хмару сповивши, візьму, щоб у рідній землі поховати».

595] Мовила так, а та, пролітаючи легким повітрям,

596] З шумом полинула, й чорная буря її огорнула.

597] В час той троянський загін вже до мурів підходив,

598] І всі етруські вожді, і вершники всі йшли рядами,

599] Турма[422] за турмою. Коні іржуть на широкому полі,

600] В чвалі копитами дзвонять, туди і сюди завертають,

601] З віжок натягнутих вирватись хочуть; а ниви, де глянеш,

602] Їжаться вістрями ратищ залізних, аж в небо йде сяйво.

603] В поле виходять на прю з ворогами Мессап і латинці

604] Бистрі, і брат його Корас, і воїнство діви Камілли,

605] Зброю вперед виставляють, напруживши дужі правиці,

606] Вістрями грізно розмахують, все гарячіші лунають

607] Крики мужів, що битися вийшли, і коней іржання.

608] А як загони наблизились, щоб долітала їх зброя,

609] Стримались трохи обидва ряди. Тоді раптом зірвались

610] З криком, і коням шаліючим ще піддають заповзяття.

611] І звідусіль викидають списи, і так густо, неначе

612] Сніг повалив, аж хмарою небо закрили. Найперші

613] Змірялись в битві списами Тіррен із палким Аконтеєм, —

614] З гуком великим загибель несуть один одному коні

615] Груди грудьми розтрощили. З сідла Аконтей вилітає

616] Так, мовби громом убитий, або якби з пращі хто стрельнув;

617] Гримнув далеко, й душа у повітрі розтала. Відразу

618] Лави схитнулись, тікають латинці, щити обертають,

619] Коней до міста женуть. Троянці їх гонять, і перший

620] Турми Азілас веде. Вже до брам наближались, як знову

621] Крик піднімають латинці, і коні слухняні звертають.

622] Ці утікають тепер, ослаблені віжки пустивши,

623] Так, наче хвилі мінливі, що з глибу морського наринуть

624] І по землі розіллються й вода понад скелі сягає,

625] Піняться й весь заливають найдальший пісок прибережний;

626] Потім назад вони котяться й знову, кипучі, із шумом

627] З скель опадають і, берег слизький залишивши, спливають.

628] Двічі етруски відважні гонили рутулів під мури,

629] Двічі тікали відбиті, назад оглядались і спини

630] Від ворогів заслоняли щитами. Коли уже втретє

631] Бій почали, то зчепилися цілими лавами й стали

632] Муж проти мужа, — зчинилася січа, й поранених зойки

633] Множились, трупи і зброя в кривавих потоках спливали,

634] Перемішались із людськими трупами гинучі коні.

635] Бій розгорявся. Не зваживсь, проте, Орсілох на самого

636] Ремула зблизька напасти, тож кидає спис у коня він —

637] Вістря під вухом застрягло. З удару цього аж шаліє

638] Звір гучноногий, і диба стає, і, не стерпівши болю,

639] Груди підносить, копитами високо б’є у повітрі.

640] Скинений воїн скотився на землю. Катілл же Іолла

641] Й сильного духом і тілом Гермінія збройного валить,

642] Голе чоло в нього й кучері світлі спадають на голі

643] Плечі, і весь він для зброї відкритий, та ран не боїться.

644] Гострий у плечі могутні уп’явсь йому спис, затремтівши,

645] Й вістрям пройнятий муж ізігнувся удвоє від болю.

646] Чорна струмує потоками кров, і трупи залізом

647] Множать бійці і смерті прекрасної в ранах шукають.

648] В цій кривавій різні амазонка Камілла гуляє

649] З сагайдаком на плечах, грудь одну лиш відкривши до бою.

650] То вона густо з руки посіває гнучкими списами,

651] То двоєсічним залізом в правиці махає невтомно;

652] Лук золотий і Діанині стріли бряжчать їй на плечах.

653] А відступить їй доводиться часом, свій лук обертає

654] Й стріли пускає дзвінкі. Добірні є подруги з нею —

655] Діва Ларіна, і Тулла, й Тарпея, що мідну сокиру

656] Грізно підносить, — усі італійки. Забрала до себе

657] Їх божественна Камілла в свій почет, в війні і у мирі

658] [423]Добрих своїх помічниць. Фракійські отак амазонки

659] Крешуть копитами лід ріки Термодонту й воюють

660] В зброї стоколірній чи в товаристві вони Іпполіти,

661] Чи як додому вертається Марсова Пентесілея[424]

662] Возом воєнним, круг неї ж велика громада жіноча,

663] Гойкають в дикому шалі й опуклими дзвонять щитами.

664] Діво жорстока, кого ти найперше, кого наостанку

665] Списом убила? Тіл скільки вмираючих кинула долі?

666] Клітія сину Евнеєві зразу, як лиш нагодився,

667] Довгим списом ялиновим ти груди міцні проколола.

668] Гине він, крові потоки спливають із нього, криваву

669] Землю кусає, вмираючи, й крутиться, рану обнявши.

670] Потім і Ліра, й Пагаса. Одного, як мав він схопити

671] Вбитого віжки коня, що падав під ним, а другого,

672] Як йому в поміч правицю простяг безоружну, — обидва

673] Стрімголов впали. До них додала Іппотада Амастра;

674] Здалека спис заганяє в Терея, по нім в Гарпаліка,

675] І Демофоонта, і Хрома; а скільки списів тих пустила

676] Діва із рук — стільки впало фрігійських мужів. Над’їжджає

677] Здалека також Орніт, на япігськім коні, у незнаній

678] Зброї, ловець. На плечах з бика круторогого шкура;

679] Голову вовча пащека вкриває велика, з зубами

680] Білими, з мордою разом, в руках його проста дубина.

681] Сам посередині війська іде, й від усіх він на цілу

682] Голову вищий. Його наздогнавши (зробить це не важко,

683] В час, коли цілий загін утікає), списом прошиває

684] Й так йому злісно говорить: «Ти думав, тіррене, що в лісі

685] За звіриною гасаєш? Прийшла тепер хвиля, що можна

686] Ваші хвальби вкоротити уже навіть зброєю жінки.

687] Та понесеш ти до батьківських тіней принаймні ту славу,

688] Що ти від зброї Камілли упав». Й Орсілоха, ще й Бута,

689] Велетнів двох, тут же вбила тевкрійських; з них Бута пробила

690] Списом, як він одвернувся, між панцирем і між шоломом,

691] Де прозирає шия, коли він сідає, й де зліва

692] Щит через рам’я спускається. А Орсілоха вбиває

693] Підступом: ніби тікає від нього й круг себе обводить

694] Колом великим, а потім з середини кола на нього

695] Раптом сама нападає й, підвівшись в сідлі мимоволі,

696] Дужу сокиру свою і крізь панцир міцний, і крізь кості

697] В нього вганяє, дарма що той проситься й ревно благає, —

698] Б’є многократно, аж мозок гарячий пливе по обличчі.

699] Тут попадається їй і син Авна, герой апеннінський,

700] Що зупинивсь перед нею від страху; це був не останній

701] з-поміж лігурів, що хитрістю вмів рятуватись, якби лиш

702] Доля йому дозволяла. Він бачить: ніяким вже чином

703] З бою не вийде і напад цариці стрімкий не відверне,

704] В підступи й хитрощі вдався і так їй почав говорити:

705] «Що це, жінко, мені за геройство, як в доблесті кінській

706] Силу свою ти вбачаєш? Відмовся від кінної втечі,

707] І на землі тут, нарівні зі мною, зустріньмося пішки:

708] Знатимеш, певно, тоді, кому шкодить хвальба пустослівна».

709] Мовив він так, вона ж, вражена боляче й сповнена люті,

710] Передає коня свого подрузі і без боязні

711] В зброї тій самій із голим мечем і щитом виступає.

712] Сам же юнак, того певен, що підступом цим переможе,

713] Кинувсь від неї тікати, віжки назад повернувши,

714] Й четвероногого шпорами гострими вчвал підганяє.

715] «Ах, ти, лігуре безчесний, бундючишся ти надаремно,

716] Прадідніх хитрощів цих, ошуканцю, ти марно вживаєш;

717] Не занесе тебе підступ до Авна лукавого цілим».

718] Мовила так і, немов загорівшись, своїми стопами

719] Сильними переганяє коня його й спереду віжки

720] Схоплює, зводить з ним бій і криваво на ворогу мститься.

721] Так, наче яструб священний з високої скелі на крилах

722] Легко у хмарах під небом голубку догнав і, схопивши,

723] Міцно трима й пазурами кривими її роздирає, —

724] Кров з неї ллється, і вирване пір’я літає в повітрі.

725] Батько богів і людей не байдуже це бачить очима

726] З вишнього трону святого свого на вершинах Олімпу.

727] Тархона в бій посилає грізний, тірренця, і гнівом

728] Серце його наповняє. Влетів на коні між убитих

729] І поміж лави тікаючих Тархон і військо до битви

730] Підігріває словами, по імені кожного кличе

731] Й так до рішучого бою відбитих він знов повертає:

732] «Що це за страх, жалюгідні тірренці, одвіку лякливі!

733] Звідки така малодушність? Ось жінка урозтіч вас гонить,

734] Цілі загони примушує з битви тікати. Навіщо

735] В наших правицях мечі, і списи нащо нам здалися?

736] А до Венери та битви нічної то ви не ліниві,

737] А чи як флейта крива[425] та заграє в честь Вакха й до танців,

738] Їжею повних столів і келихів, повних напоїв, —

739] Тут-то любов і старання, коли ворожбит провіщає

740] Радощі й жертви вас жирнії кличуть до гаю густого».

741] Мовив це й гонить коня він у битву на смерть очевидну,

742] Вихрем на Венула мчить і, з коня його миттю стягнувши,

743] Горне до себе правицею й, всю свою силу зібравши,

744] Ворога в себе на грудях везе крізь озброєні лави.

745] Крик аж до неба зчинився, усі зупинились латинці

746] І озирнулися разом. А Тархан, як та блискавиця,

747] Полем летить із озброєним мужем в руках; з його списа

748] Вістря відламлює він і відкритого місця шукає —

749] Рану смертельну завдати. А той, відбиваючись, руку

750] З горла відводить свого і силою здержує силу.

751] Начебто змія вхопивши і цупко тримаючи в кігтях,

752] Високо сизий злітає орел, а поранений змій той

753] Звивисто в’ється, й сичить його паща жахлива, й лускою

754] Грізно він їжиться й хоче до бою угору піднятись.

755] Той же нітрохи не менше своїм закривавленим дзьобом

756] Ворога вперто клює і крилами б’є у повітрі.

757] Так тібуртинця везе, тріумфуючи, Тархон із поля.

758] Слідом за щастям вождя й його прикладом мчать меоніди.

759] Тут же й Аррунт, що на те був призначений долею, хитро

760] З списом підходить, кружляє навколо Камілли швидкої

761] Й пробує щастя хвилину — відкіль би то легше вдалося.

762] Де між полків не повернеться діва у розпалі бою,

763] Стежить уже біля неї Аррунт, об’їжджаючи нишком,

764] Й де з перемогою від ворогів вона ноги виносить,

765] То непомітно й юнак керує туди свої віжки.

766] Тут або там їй перейде дорогу, довкола об’їде

767] Й списом надійним поганець махає. Хлорей тоді саме,

768] Той, що раніш був Кібели жерцем, уже здалека видний,

769] В зброї фрігійській ясніючи, мчав, аж кінь весь у піні,

770] В шкурі, що з міді лускою, мов пір’ям, була вся укрита

771] Й золотом скріплена. Сам вирізняючись він іноземним

772] Пурпуром ясним, з лікійського лука слав стріли гортінські[426].

773] Лук же той був золотий, і шолом золотий був у нього,

774] Й плащ шафрановий на плечах, а поли його полотняні,

775] Що аж лопочуть на вітрі, він в вузол зібрав золотою

776] Жовтою пряжкою. Туніка в нього з вишиваним гаптом

777] І наголінники чужосторонні[427]. На нього одного,

778] Між усім військом на полі, наважилась дівчина сліпо,

779] Чи то щоб зброю троянську повісить у храмі, чи, може,

780] Щоб в золотій оцій зброї здобутій на лови ходити,

781] Й необережно за ним між всіма слідкувала рядами,

782] Бо розгорілось у неї жіноче бажання здобути

783] Збройні трофеї. Нарешті, угледівши слушну хвилину,

784] Кидає з засідки спис свій Аррунт і богів він благає:

785] «Страже святого Соракта, найвищий з богів Аполлоне[428],

786] Ми тебе перші шануємо й палим багаття з соснини,

787] В щирій побожності нашій поклонники вірні, ми прямо

788] Через вогонь по великому жару ступаєм ногами[429], —

789] Дай, всемогутній наш батьку, із нашої зброї цю пляму

790] Змити. Знамен-бо звитяги ніяких за те я не прагну,

791] Що переможу цю діву, ні зброї, здобутої з неї;

792] Подвиги інші дадуть мені славу; якби лиш ця пошесть

793] Впала від рани, яку я завдам їй, я радо без слави

794] В рідні міста повернуся б». Зглянувся Феб і молитви

795] В серце частину прийняв, а частину по вітру розсіяв:

796] Просьбу вволив, щоб Каміллу збентежену наглою смертю

797] Знищив; а щоб батьківщина свята його вздріла, відмовив, — —

798] Вихор полудня розвіяв слова ті. Тож вилетів скоро

799] Спис із руки й засвистів у повітрі, й всі вольски звернули

800] Пильну увагу свою і очі свої на царицю.

801] Та не зважала вона на той свист і дзвеніння в повітрі,

802] Не помічала і списа, що нісся до неї з ефіру,

803] Поки аж він долетів і, уп’явшись під голою груддю,

804] Глибоко в тілі застряг і напився дівочої крові.

805] Злякані подруги збіглися всі й підхопили владарку,

806] Впасти готову. Аррунт всіх раніш утікає, у серці

807] Радість мішаючи з жахом, не сміє ні списові вірить,

808] Ні до двобою із дівою стати. Так вовк отой хижий,

809] Як загризе пастуха чи вола щонайбільшого в стаді,

810] Високо в нетрі тікає гірські, поки стріли ворожі

811] Ще не наспіли, бо діла зухвалого він допустився,

812] Хвіст підгортає зі страху під себе й до лісу шугає.

813] Так і Аррунт із очей, увесь наполоханий, скрився

814] І, задоволений з втечі, в середину війська сховався.

815] Діва, вмираючи, списа з грудей хоче вирвать рукою,

816] Та поміж ребрами глибоко вістря залізне застрягло

817] Й держиться в рані. Гасне уся вона, й очі їй гаснуть,

818] Холодом смертним повиті, й рожевість обличчя зникає.

819] Й так тоді, дух випускаючи, мовити стала до Акки,

820] До однієї з подруг, яка їй була найвірніша, —

821] З нею єдиною звикла Камілла ділитись журбою, —

822] Так почала говорить: «До хвилини цієї, сестрице

823] Акко, могла я щось вдіять; тепер же тяжка мене рана

824] Перемогла, і світ весь для мене у темряві тоне.

825] Швидше до Турна біжи й передай цю останню новину —

826] Хай поспішає до бою й троянців задержить під містом.

827] Отже, прощай!» Це мовить, і віжки пускає, й на землю

828] Зсунулась вся мимохіть. Усе її тіло безвладне

829] Стигне поволі, на шиї зів’ялій голівка повисла,

830] Смертю огорнута, й зброя спадає, й душа у світ тіней,

831] Стогнучи гірко, відходить. І враз тоді крик неймовірний

832] Знявся до неба, до зір золотистих понісся. Як тільки

833] Впала Камілла, то бій загострився ще дужче, і тевкри,

834] Що тільки сили, всі лавами ринули разом до бою,

835] З ними й тірренські вожді, і Евандрова рать аркадійська.

836] А спостережниця Трівії Опія довго на горах

837] Ждала терпляче й за боєм тим стежила зверху спокійно.

838] Щойно побачила здалеку в гаморі воїв шаленім

839] Юну Каміллу вона, уражену смертю смутною,

840] Зойкнула болісно й мовила твердо, від щирого серця:

841] «Гей, як тяжко ти, діво, як страшно за те заплатила,

842] Що воювати взялась проти тевкрів! Не стало, самотній,

843] В поміч тобі навіть те, що в лісах шанувала Діану

844] Й стріли на плечах наші носила. Однак без пошани

845] В смертній хвилині тебе не залишить богиня, без слави

846] Смерть у потомків не буде твоя, і не скажуть, що вмерла

847] Ти без відомсти. Бо хто твоє тіло смів раною знищить,

848] Той, по заслузі, спокутує смертю». Був там великий

849] Пагорб могильний Дерценна, давнього князя Лавренту,

850] Біля гірського підніжжя високого, й тінню густою

851] Дуб заслоняв його. В леті легкім сюди німфа прекрасна

852] Злинула, й стежити з пагорба стала вона за Аррунтом.

853] Глянула, як він радіє, пишаючись марно, й до нього:

854] «Де це ти, — каже, — блукаєш? Іди-но сюди, тут на тебе

855] Смерть дожидає, належне тобі за Каміллу сплатити.

856] Може, загибелі ти й не чекаєш від зброї Діани?»

857] З сагайдака золотого, це мовивши, юна фракійка[430]

858] Гостру виймає стрілу і завзято свій лук напинає,

859] Й так тятиву відтягнула далеко, що разом зійшлися

860] Лука кінці, у той час як лівиця фракійки діткнула

861] Вістря, й на груди її з тятивою оперлась правиця.

862] Тої ж хвилини Аррунт почув, як стріла засвистіла,

863] І зашуміло повітря, і в тіло вп’ялося залізо.

864] А як останній він подих віддав і з грудей його вийшов

865] Стогін останній, забувши його серед поля чужого,

866] Товариші у пилу придорожнім його залишили;

867] Опія зразу ж крильми на небесний Олімп відлетіла.

868] Легкий Камілли загін без керманички перший розбігся;

869] Збиті, тікають рутули, й завзятий Атін утікає,

870] Навіть вожді повтікали, й шукає залишене військо,

871] Де схоронитися, й коней під мури міцні завертають.

872] Стримати тевкрів, що смерть, наступаючи, сіють навколо,

873] Стати в бою проти них — ні у кого вже сили немає.

874] Луки на плечах зомлілих метляються в них не напнуті,

875] Чотириногі у міру б’ють коні копитами поле,

876] Чорними хмарами пил клубочиться у вихрі до мурів.

877] З чатів на них матері, б’ючи себе з розпачу в груди,

878] Аж до небесних зірок свій лемент жіночий підносять.

879] Всіх, що в бігу до брами відкритої перші дістались,

880] Там роздавила юрба ворогів, що змішалися з ними;

881] Смерті лихої вони не уникли, й на самім порозі,

882] В батьківських мурах, під захистом власних домівок убиті,

883] Дух свій спускають. А ті зачинили ворота й не сміють

884] Й друзям своїм відчинить, тих, що просяться, взяти у мури.

885] Сталася тут найпечальніша січа між тими, що збройно

886] Вхід захищали до міста, і тими, хто рвавсь на ту зброю.

887] Дехто з невпущених перед очима батьків, що ридали,

888] Стрімголов під величезним напором у рів полетіли,

889] Інші наосліп, віжки пустивши, немов таранами,

890] Б’ють із розгону у брами і двері, на засуви взяті.

891] А матері у найвищому розпалі бою з тих мурів

892] (В них-бо загибель Камілли зміцнила любов до вітчизни)

893] Кидають стріли руками тремтячими, й палі з твердого

894] Дуба, і, замість залізної зброї, обсмалене кілля, —

895] Гаряче перші бажають умерти за батьківське місто.

896] В лісі тим часом жахлива та вістка наповнює страхом

897] Турнове серце, бо Акка великий неспокій нагнала:

898] Знищені вольсків загони, загинула в битві Камілла,

899] Вторгся до них уже ворог і, Марсовим сильний сприянням,

900] Все він захоплює, й страх аж до мурів сягає високих.

901] Турн, розлютившись (була-то Юпітера воля сувора),

902] Враз покидає узгір’я й ліси недоступні лишає.

903] Ледве зійшов він з очей і в чистеє поле подався,

904] Батько Еней, ізвором відкритим в той час увійшовши

905] Й переступивши хребет, із темного лісу виходив.

906] Так от обидва із військом до мурів вони поспішали

907] Й зовсім близенько один біля одного враз опинились.

908] Тільки-но глянув Еней на поля, що їх курява вкрила,

909] Бачить здаля, як ряди лаврентійські в полях розвернулись.

910] Також і Турн упізнав Енея суворого в зброї,

911] Близький вчуваючи тупіт копит і коней іржання.

912] Зразу вступили б у бій, почалась би тут січа шалена,

913] Але рожевий повів уже Феб аж до хвиль іберійських[431]

914] Втомлених коней купать, і днем поступивсь перед ніччю.

915] Стали під містом вони табори свої валом кріпити.