Енеїда

1] Пристрасть кохання поранила тяжко царицю, вже здавна

2] Рана ця в серці її палає вогнем невидимим.

3] З пам’яті в неї не сходить велика хоробрість героя

4] Й роду висока достойність; у серці відбивсь його образ,

5] Закарбувались слова, і нудьга не дає відпочинку.

6] З Фебовим світлом[109] рання зоря уже світ оглядала,

7] Вогкість і темінь змітаючи з неба, а хвора душею

8] Мовила так до сестри, що горю її співчувала:

9] «Що за сни мене, Анно, сестрице, безрадну турбують?

10] Гість небувалий, який завітав тепер в нашу домівку,

11] Що за велична постава у нього, відвага, хоробрість?

12] Вірю я й не помиляюсь, богів це, напевно, нащадок.

13] Тож боягузливість підлі виказує душі. Гей, скільки

14] Доля ним кидала, мовив він, скільки ж бо воєн провадив.

15] Серцю якби не сказала я твердо й рішуче, що більше

16] Не одружуся ніколи (як з першим коханням у мене

17] Не пощастило й скінчилося смертю), якби осоружні

18] Ложе подружнє й весілля мені не були, то спокусі,

19] Може б, я цій піддалась. Ох, Анно, тобі признаюся,

20] Що, як утратила я чоловіка, сердегу Сіхея,

21] З днини тієї, як злочином брата[110] сплямилися кров’ю

22] Наші пенати, — єдиний лиш він почуття в мені зрушив,

23] Серце хитке прихилив. Що старе спалахнуло кохання,

24] Я відчуваю. Та хай підо мною розступиться краще

25] Вглиб ця земля, нехай батько могутній до тіней Еребу

26] Громом небесним пошле мене в темінь бездонну, ніж мала б,

27] Сороме, втратить тебе і закони твої потоптати.

28] Той, що з’єднався зі мною у першім коханні, в могилі, —

29] Хай там пильнує його, на вічні віки зберігає», —

30] Так вона мовить і шати зливає рясними сльозами.

31] Анна на це: «Ти, над сонце миліша мені, чи ти хочеш

32] В смутку самотня літа молоді змарнувать, не зазнавши

33] Ані потіхи з дітей дорогих, ні розкошів кохання?

34] Думаєш, дбає небіжчиків прах чи їх душі про все це?

35] Ще-бо в жалобі твоїй із лівійців ніхто чи з тірійців

36] Не прихилив твого серця; відкинутий Ярб і багато

37] Ірладців, що їх на звитяги багаті ще Африки землі

38] Правлять; ти хочеш змагатись з коханням, для серця жаданим?

39] Ніби тобі невідомо, на землях чиїх ти осіла?

40] І ут ось гетулів міста, нездоланного в війнах народу;

41] Далі нуміди на конях негнузданих, нехлібосольна

42] Сірта, й безводна країна, і плем’я баркеїв шалене.

43] Нащо спогадувать війни, що з Тіру грозять, і погрози

44] Рідного брата?

45] То провидіння божисте, здається мені, і Юнони

46] Ласка вітрами ці судна ілійські сюди ось пригнали.

47] Сестро, подумай, які будуть славні і місто, й держава

48] За допомогою мужа такого? Якими ділами

49] Слава пунійців при збройній помочі тевкрів засяє!

50] Божої ласки проси, і, жертву благальну принісши,

51] Гостям годи, і придумуй причини якісь зволікання, —

52] Море, мовляв, ще не втихло, ще дощ Оріон посилає,

53] Ще не зрихтовані судна, й погода іще не підхожа».

54] Цими словами запалює серце жагучим коханням,

55] В душу надію вливає, із серця жене несміливість.

56] Зразу ж до храмів ідуть вони й жертвами миру благають;

57] В жертву овечок приносять добірних, за звичаєм предків,

58] Закононосній Церері[111], і Фебові, й батьку Ліею,

59] Передусім же Юноні, святій опікунці подружжя.

60] Чашу сама бере в руки красуня Дідона й корові

61] Білій зливає між роги чи перед богами проходить

62] При вівтарях переповнених, жертвами свято шанує,

63] В груди відкриті тваринам живим ще вона заглядає

64] Пристрасно, в них-бо шукає поради. Пустії пророцтва!

65] Що допоможуть ті жертви і храми у шалі кохання?

66] Вогник незримий утробу з’їдає, і рана невидна

67] В неї під серцем ятриться; нещасна Дідона палає

68] Жаром кохання, у шалі ганяє по цілому місту.

69] Наче та лань необачна, котору поцілив стрілою

70] В крітському лісі пастух, що стрілами сипле навколо,

71] Й зовсім не дбає про те, куди з них яка полетіла.

72] Лань же чимдуж утікає лісами в діктейські ізвори,

73] В боці ж у неї стримить увесь час та стріла смертоносна.

74] От із собою Енея вона скрізь по городу водить,

75] Місто усе і сідонські багатства показує, хоче

76] Щось пояснити, та рве на півслові. А день звечоріє —

77] Знову ті самі бенкети справляє і слухати прагне

78] Знову, безумна, про горе троянське; слова його пильно

79] З уст випиває. А потім, коли вже розійдуться, й світло

80] Місяця згасне, і темінь настане, й, заходячи, зорі

81] Кличуть до сну, то в порожніх покоях самотня сумує

82] І на покинуте ложе лягає сама, відчуває

83] Близько й, хоча і відсутнього, бачить його біля себе —

84] Або, полонена образом батьковим, ніжно до лона

85] Горне Асканія — може, обдурить любов невимовну.

86] Вежі, початі віднині, не тягнуться вгору, і збройних

87] Вправ юнаки не виконують, гавані й захисних замків

88] Задля війни не будують; припинено все споруджати —

89] Й мури високі, і грізні ті башти, що неба сягають.

90] Жінка Юпітера[112] мила, лише зміркувавши, що та вже

91] В путах хвороби, та й про поговір їй, шаленій, байдуже,

92] Словом таким до Венери озвалась Сатурнова донька:

93] «Славу величну і здобич пресвітлу ви разом придбали —

94] Ти і твій син[113]. Великі і славні всі будуть богове,

95] Як два боги одну жінку обманом своїм подолають.

96] Знаю і те я прекрасно, що ти, наших мурів злякавшись,

97] Мала в підозрі гостинні доми в Карфагені могутнім.

98] Як, проте, нам тут погодитись, нащо суперництво наше?

99] Чом не укласти нам вічного миру і не одружить їх?

100] Ти досягнула, чого так бажала у серці своєму:

101] Вже запалала коханням Дідона, жар кості їй палить.

102] Отже, керуймо цим спільним народом на рівних началах:

103] Хай і вона чоловіку-фрігійцеві служить як жінка,

104] Хай і тірійці, як придане, ввійдуть в твоє володіння».

105] Стежачи думкою, все ж, чи нема у словах цих облуди,

106] Щоб італійську могутність загнати на берег лівійський,

107] Відповідає Венера: «Хто буде такий нерозумний,

108] Щоб не годився на це і з тобою війну починав би?

109] Тільки б усе те, про що ти говориш, щасливо здійснилось!

110] Та непокоїть мене і доля, і те, чи Юпітер

111] Згоден, щоб спільне було у пунійців з троянцями місто;

112] Схвалить чи ні він союз тих народів, сполучення їхнє.

113] Ти його жінка, тобі таки личить його попросити;

114] Йди, я піду за тобою». На це знов цариця Юнона:

115] «Це вже моя буде справа. Тепер уважай, як я хочу

116] Те повести все, що статися має, скажу коротенько:

117] Завтра на лови Еней і Дідона нещасна до гаю

118] Виїхать хочуть, як тільки Тітан своє раннє проміння

119] Світові завтра появить і землю почне осявати,

120] Чорну зішлю градову на них тучу, коли гарячково

121] Заметушаться ловці й опережуть сітями ізвори,

122] Зливою змию, заграю громами із хмарного неба.

123] Все товариство тоді розбіжиться і в темряві зникне.

124] Вождь тоді Трої й Дідона, обоє, вбіжать до печери

125] Разом. З’явлюся і я там, якщо ж і твоя на те буде

126] Воля, то їх у подружжя зв’яжу я навік, — хай належна

127] Буде йому. Тут же буде й весілля?» На те Кітерея

128] Згоду дала й усміхнулась, бо підступ її зрозуміла[114].

129] Рання тим часом із хвиль Океану вже вийшла Аврора,

130] І засвітилося небо промінням, а молодь добірна

131] З брам висипає і сіті несе очкуваті, і сильця,

132] Й ратища широколезі; їздці виїжджають массільські

133] З турмою гончих собак. Та чомусь забарилась цариця

134] В спальні, і ждуть при порозі на неї пунійські вельможі.

135] Жде й дзвінконогий баский аргамак біля входу, — в оздобі

136] З пурпуру й золота він неспокійно глодає вудила,

137] Піною вкриті. Аж, зрештою, вийшла із почтом великим:

138] Шати сідонські на ній і обшиті каймою в мережах,

139] І сагайдак золотий, із золота шпилька у косах,

140] Застібка з золота шати багряні на ній запинає.

141] От і фрігійський з’явився загін, і з Іулом веселим

142] Всі виступають. Та серед усіх сам Еней найпишніший

143] Між товариством з явився й з’єднав ті загони обидва.

144] [115]Мов Аполлон, що додому з зимівлі з-над Ксанту вертає

145] І прибуває з Лінії на Делос, щоб тут відновити

146] Знов хороводи, а при вівтарях уже товпляться всуміш

147] Жителі Кріту й дріопи строкаті, іще й агатірси;

148] Сам він ступає верхів’ями Кінту, і кучері буйні

149] Лавром вінчає м’яким, і вінець золотий накладає,

150] Й стріли на плечах дзвенять, — та нічим же не гірший від нього,

151] Ідучи верхи, Еней: такою він сяє красою.

152] А прибули вони в гори високі, у нетрі безкраї,

153] З гір позбігали козулі, із скельних верхів розігнавшись,

154] Олені з другого боку поля пробігають розлогі,

155] Куряву збили, тікають, юрбою верхи покидають.

156] А молоденький Асканій на борзому конику грає

157] По долинах то з одними, то з другими йде в перегони;

158] Молиться в серці, щоб так йому з гір або лев рудошкірий,

159] Або запінений дикий кабан на путі нагодився.

160] Але тим часом по цілому небу знялися великі

161] Шуми і гуркіт, і ринула злива усуміш із градом.

162] Тут весь тірійський загін і за ним уся молодь троянська,

163] З ними й дарданський Венерин унучок у сторони різні,

164] Перелякавшись, розбіглись шукать собі схову; тут ріки

165] З гір полилися. Дідона й володар троянський в печеру

166] Вбігли глибоку, в ту ж саму. І перша Земля і Юнона[116],

167] [117]Шлюбів творителька, знак подали. Заіскрилося небо

168] І відгукнулось на шлюб цей; заплакали німфи на горах.

169] Мить та найпершою горя і смерті причиною стала.

170] З тої хвилини Дідона вже більше не криє кохання; [88]

171] Вже на людський поговір не зважає, не дбає про славу:

172] Зве це подружжям, щоб назвою тою свій гріх прикрасити.

173] Зараз пішла по лівійських просторих містах Поголоска,

174] В світі від неї швидкішої гиді ніде не буває.

175] В русі жива, вона сил набуває й росте по дорозі;

176] Спершу від страху мала, вона згодом сягає до неба,

177] Ходить сама по землі, а голову в хмарах ховає.

178] Кажуть, що мати Земля породила її, бо сердита

179] В гніві була на богів; тож її, вже останню дитину,

180] Кея сестру й Енкелада, у бігу швидку й бистрокрилу,

181] Їм породила, потвору велику й страшну, — скільки в неї

182] Пер є на тілі, то стільки є й бистрих очей попід ними —

183] Дивно сказать — стільки ж уст і у них язиків стільки ж само,

184] Стільки ж і вух насторожених. В темряві ночі літає

185] Поміж землею і небом; і скиглить, очей не заплющить

186] Навіть в солодкому сні. Вдень сидить, вигляда на вершечках

187] Башт, на високих покрівлях, міста з них лякає великі,

188] Бо й на брехливі вістки завзято чатує, й на правду.

189] Ця Поголоска на всякі лади просувалась між людом,

190] Тішачись дуже, що може про правду й неправду співати:

191] Ширила скрізь, що приїхав Еней із троянського роду

192] І одружитися з ним побажала прекрасна Дідона;

193] Що цілу зиму уже, забувши про справи державні,

194] Тільки гульні й ласолюбству стидкому вони віддаються.

195] Ось яку погань розносила поміж людьми ця богиня.

196] Далі до Зей-царя завертає вона свої кроки,

197] Серце у нього словами розпалює, лють викликає.

198] Він, син Аммона і німфи, умкнутої від Гарамантів,

199] Храмів величних Юпітеру сто збудував у широкім

200] Царстві й жертовників сто і на них посвятив невгасиму

201] Ватру, і божу сторожу невпинну. Долівка спливала

202] Кров’ю жертовною, квіти всілякі вінчали одвірки.

203] Розгарячившись вістями він прикрими, в приступі люті

204] В храмі, як кажуть, посеред богів, перед їх вівтарями,

205] Руки до неба піднісши, Юпітеру щиро молився:

206] «О всемогутній Юпітер, якому народ маврусійський

207] жертву злива на бенкетах своїх, на мережаних ложах,

208] Вакха ленейського дар[118], чи ти бачиш, що діється вколо?

209] Батьку, чи ж марно громів боїмося, що їх посилаєш?

210] Боже, і в хмарах сліпі блискавки, що страшать нас, і гуркіт

211] Їх вже безсилий? Ось жінка, блукальниця в нашій країні,

212] Поле купила і місто на нім заснувала, а ми їй

213] Це узбережжя дали для ужитку за нашим законом, — [89]

214] Сватання сміла відкинуть моє, а прийняти Енея

215] На царювання. Паріс цей із почтом напівчоловічим

216] Бороду й волос, від мазей вологий, тюрбаном меонським[119]

217] Нині підв’язує й править загарбаним. Ми ж тобі жертви

218] В храмах приносим дарма й лиш пустим потішаємось блиском».

219] Вислухав батько всевладний, як при вівтарі він молився,

220] Й очі на мури цариці звернув, на закоханих пару,

221] Що призабули про славу людську, й до Меркурія мовить,

222] Й ось що Юпітер йому доручає: «Послухай, мій сину,

223] Клич-но Зефірів до себе, й на крилах лети, і наказ мій

224] Швидко неси крізь повітря вождеві дарданському, десь він

225] Долі шука в Карфагені тірійському й не пам’ятає

226] Міст, що їх доля йому присудила. Цілком не такого

227] Нам обіцяла колись його мати вродлива й два рази

228] Вирвала цілим із грецької січі[120]. Казала, що буде

229] Владарем він у Італії, повний могутньої сили

230] Й гуку воєнного, сплодить потомство достойного роду,

231] Крові тевкрійської, що він підкорить весь світ своїй владі.

232] Як не запалює зовсім його вже тих подвигів слава,

233] І потрудитись не хоче ніяк, щоб ту славу здобути,

234] То чи пожалує батько Асканію й римського замку?

235] Що він замислив? Про що між ворожого мріє народу,

236] І до авзонського племені й нив збайдужілий лавінських?

237] Хай відпливає. На цьому й усе — так йому сповістиш ти».

238] Мовить, а той вже готовий виконувать батькову волю.

239] Спершу сандалії: ті золоті він на ноги взуває,

240] Що в піднебесних просторах на крилах несуть понад води

241] Чи понад землю, як вихор. А потім взяв гілку[121], якою

242] Тіні бліді то одні викликає він з Орка, то інші

243] Гонить у Тартар страшний, нею сни навіває і будить,

244] Навіть мерцям відкриваючи очі; керує вітрами

245] Й перепливає він нею по хмарах бурхливих. У льоті

246] Бачить і верх кам’яний, і стіни стрімчасті Атланта,

247] Що досягає верхів’ями самого неба, Атланта,

248] Що його голову, соснами вкриту, обкутують чорні

249] Хмари кругом, і бурі з дощами шугають над нею.

250] Плечі йому засипають сніги, з підборіддя в старого

251] Плинуть потоки, і льодом страшна борода узялася.

252] Вперше отут, на крилах злітаючи рівних, Кілленець

253] Став, з того місця він кинувсь на хвилі усім своїм тілом,

254] Наче той птах, що навкруг узбереж, круг скель, де багато

255] Риби, низько літає над самими хвилями моря.

256] Саме отак, поміж небом й землею літаючи, близько

257] Берега Лівії, всюди піщаного, різав повітря,

258] Йдучи від діда по матері[122] прямо, Кілленський потомок.

259] Щойно ступнями крилатими хиж він торкнувсь сіфриканських,

260] Бачить як той укріпляє фортецю й будинки

261] Ставить нові. У нього при боці був меч, що вогнистим

262] Cписом сяяв, мов зорі; на плечі накинув кирею,

263] Пурпуром з Тіру горіла вона, — дар багатий Дідони, —

264] Золотом ніжно її вишивала. Енеєві зразу

265] Мовить він: «Ставиш підвалини під Карфаген ти високий,

266] Жінці в догоду ти місто красиве, ох горе, будуєш!

267] А про державу свою і призначення власне забув ти?

268] Шле із Олімпу ясного мене повелитель безсмертних,

269] Що потрясає своєю могутністю небо і землю, —

270] З подувом вітру звелів він накази тобі передати:

271] Що ти замислив? Чого у лівійськім краю забарився?

272] Що ж, коли зовсім тебе вже не вабить тих подвигів слава

273] І потрудитись не хочеш уже, щоб ту славу здобути,

274] То пригадай, що Асканій росте, твій потомок, майбутній

275] Твій спадкоємець Іул, якому в Італії царство

276] Й римська належить земля». Це Кілленець сказав і, на слові

277] Цім перервавши, він вигляд відкинув людський і, розплившись

278] В віддалі в ніжну хмаринку, з очей його десь загубився.

279] Аж занімів наш Еней, це побачивши, аж знепритомнів,

280] Стало аж дибом волосся, і голос засікся у горлі.

281] Хоче як стій утікати, покинуть цю землю солодку:

282] Так він злякався цієї богів остороги й наказу.

283] Що ж тут робити? І як говорити в той час, як цариця

284] В шалі такому? Де взяти відваги? І з чого почати?

285] Перебігає з одного на друге він мислю швидкою,

286] Різні можливості ловить, на всякі лади їх тлумачить.

287] Б’ється він так із думками, й найкращою ця ось здається:

288] Кличе Мнестея, й Сергеста, й героя Сереста, щоб судна

289] Нишком готовили, друзів збирали на березі, зараз

290] Потай щоб зброїлись та щоб таїли, чому все те роблять.

291] Нам же тим часом, коли ще Дідона сердешна не знає

292] И не сподівається, що розіб’ється їх щире кохання,

293] Думать він буде, коли б підступити у найдогіднішу

294] Мить для розмови і як би до неї промовить найкраще.

295] Радо це всі сприйняли і виконують скоро накази.

296] Хитрощі ці зрозуміла цариця (хто б міг одурити

297] Тих, що кохають?). І перша збагнула цей задум майбутній,

298] Певного й то боячися. Їй, ошалілій, доносить

299] Поголоска лиха, що флот вже в дорогу ладнають.

300] Розум утративши свій, божевільна, по місту літає,

301] Наче шалена при виносі святощів з храму Тіада,

302] Чи коли оргій трилітніх влаштовують Вакхові свято

303] І на Кітейрон-горі лунають вночі завивання.

304] Врешті сама до Енея приходить і так промовляє:

305] «Зраднику, ти сподівався, що зможеш такий величезний

306] Злочин втаїти від мене й лишить тайкома мою землю?

307] Чи не задержить тебе вже ніщо — ані наше кохання,

308] Ані колишня присяга, ні те, що Дідона загине

309] Смертю жорстокою? Навіть узимку ти з флотом рушаєш

310] І в буревії північні пливти поспішаєш по морю?

311] Серця не маєш! Якби не в чужі ти краї і оселі

312] Їхав, а Троя стара ще стояла б, — чи їхав би в Трою

313] Флотом по збуренім морі? Від мене тікаєш? Благаю

314] Сліз цих заради і даного слова, бо більше нічого

315] Я собі, бідній, сама не лишила, й заради весілля

316] Нашого, ради початку подружжя: як добре зробила

317] Щось я для тебе, як що-небудь з того було тобі миле, —

318] Змилуйсь над домом, який загибає, облиш свою думку,

319] Як тільки можна просити, прошу. Через тебе на мене

320] Люті лівійські народи й князі нумідійські, й тірійці

321] Вже вороги мені. Сором утратила я задля тебе

322] Й чесне ім’я моє давнє, що ним аж до зір величалась.

323] Гостю мій, ця-бо лиш назва по мужу для мене лишилась,

324] Ледве живу, на поталу кому ти мене покидаєш?

325] Отже, чого мені ждати тепер? Тільки того, що брат мій

326] Пігмаліон оці мури потужні зруйнує, чи гетул

327] Ярб у полон поведе? Ох, коли б хоч потомка від тебе,

328] Поки покинеш мене, зачала була, щоб хоч маленький

329] Бігав Еней по світлиці й нагадував личком твій вигляд, —

330] Не відчувала б, що я вже пропаща така і самотня».

331] Так говорила, а він, пригадавши Юпітера слово,

332] Й оком не кліпнув, а в серці змагався та біль гамував свій, —

333] Врешті він коротко каже: «Царице, ніколи не міг би

334] Я заперечить, хоч скільки б ти послуг своїх не згадала.

335] Буде приємно й Еліссу спогадувать, поки мій розум

336] Буде притомний і поки мій дух зможе рухати тілом.

337] Дещо, до речі, скажу: ніколи не мав я надії

338] Втечу свою затаїти, не думай того, і ніколи

339] Я не носив смолоскипів весільних, твоїм чоловіком

340] Я не вважався і шлюбних я уз не шукав. Якби доля

341] Жить за бажанням дала, по своїй усе діяти волі,

342] Я поселився б у Трої, по-перше, і милі могили

343] Рідних не кинув би. Замок Пріамів стояв би високий,

344] Для переможених знову тоді я Пергам збудував би.

345] Та до Італії нас Аполлон тепер кличе Грінейський,

346] Кличуть віщання лікійські в велику Італію їхать.

347] Там і кохання, і рідна вітчизна. Якщо фінікійку

348] Тягне, тебе, від лівійського міста й твердинь Карфагена,

349] Чом тобі заздро, як тевкри осядуть в Авзонії, врешті?

350] Вільно ж і тевкрам держави шукати у землях далеких.

351] В час, коли вогкою млою ніч землю огорне й посходять

352] Зорі вогнисті, тінь батька Анхіса у сні мене кличе,

353] Журний страшить мене образ його, й син Асканій волає,

354] Й кривда його, дорогого що я його ось позбавляю

355] Царства Гесперії й краю, який йому доля признала.

356] Вісник богів, від самого Юпітера посланий, з неба

357] Нам ще й наказа від нього приніс — клянусь головами

358] Нашими. В денному світлі сам бачив я бога, як входив

359] В місто, і вухами цими виразно я чув його голос.

360] Тож перестань і мене, і себе цими скаргами мучить:

361] Не по своїй-бо я волі в Італію їду».

362] Довго дивилась, як він говорив це, вона відвернулась,

363] Водячи в бік то в один, то у другий очима, і мовчки

364] Зміривши поглядом гнівним його, промовляє, нарешті:

365] «Зраднику, не від богині народжений ти, твоїм батьком

366] Був не дарданець, а грізний Кавказ породив із твердої

367] Скелі, і груддю гірканські тигриці тебе годували.

368] Що тут ховати й чого це я більше чекати ще маю?

369] Може, зітхнув хоч, почувши мій плач, може, оком хоч кліпнув,

370] Може, заплакав, не стримавшись, може, пожалував любу?

371] З чим порівняти це можна? Ох, певно, спокійно дивитись

372] Тут не могли б ні Юнона найвища, ні батько Сатурній.

373] Правди нема вже ніде. Прийняла я тоді бідолаху,

374] Викидня моря, і царство, безумна, із ним поділила,

375] Товаришів його й флот від загибелі я врятувала.

376] Фурій вогнем я палаю! Віщун Аполлон десь узявся,

377] Тут і лівійські оракули, тут і Юпітера вісник,

378] Божої волі товмач, приносить жахливі накази.

379] Вже, очевидно, й боги зайнялися цим ділом, цей клопіт

380] Їх непокоїть. Я зовсім тебе не тримаю, ні тверджень

381] Я не збиваю твоїх. Їдь в Італію з вихром, на хвилях

382] Царства шукай. Я надіюсь, проте, як живуть справедливі

383] Божі ще сили, зазнаєш ти кари на скелях, Дідону

384] Кликати будеш по імені часто. А я за тобою

385] Злину, невидна, в пекельнім диму; а як душу холодна

386] Смерть відокремить од тіла, скрізь піде мій дух за тобою.

387] Тяжко, поганцю, спокутуєш ти; і про все я дізнаюсь, —

388] Дійде ця вістка до духів підземних». Ввірвала на цьому

389] Слові розмову й втекла, не могла-бо на світло дивитись,

390] Зникла з очей і лишила його, що не зваживсь і слова

391] З жаху промовить, хоч мав що сказати. Зімлілу схопили

392] Слуги і в спальні її мармуровій на ложе поклали.

393] Тут же побожний Еней, хоч і прагне відраду їй в болю

394] Дати й словами журбу розігнати, хоч гірко ридає,

395] Хоч із кохання вмліває сердешний, та божим наказам

396] Все ж підкоряючись, він поспішає до флоту. А тевкри

397] Зараз взялися до діла, й на море вже судна високі

398] З берега стали зсувати. Спливають намащені днища,

399] Зносять нетесані весла і стовбури дуба з корою,

400] Бо утікають.

401] Можна побачити юрми мандрівні, як з цілого міста

402] Ринуть, немов ті мурахи, що дбають на зиму й ячменю

403] Купу велику наносять до схову. Їх чорні загони

404] Полем ідуть і здобич несуть через трави стежками.

405] Зерна великі, тяжкі, одні із них котять насилу,

406] Спиною їх підпихають, а інші у лави гуртують

407] І підганяють повільних: вся стежка кипить у роботі.

408] Що ж ти, Дідоно, відчула в ту хвилю, як це споглядала?

409] Як же ти гірко заплакати мусила, бачачи в замку,

410] Як там на березі праця кипить, як цілеє море

411] Перед твоїми очима клекоче від руху такого?

412] Владо кохання, яка ти нелюдська, що витерпіть мусить

413] Серце людини від тебе! Її пориває іще раз

414] Сліз і благання зазнати, цілком підкоритись коханню

415] Й не занедбати нічого раніше, ніж марно умерти.

416] «Анно, чи бачиш цей поспіх на березі всьому: зійшлися

417] Там звідусіль, паруси вже на вітрі знялись, мореплавці

418] Весело палуби вже увінчали. Ох, сестро, якби я

419] Горя такого могла сподіватись була, то сьогодні

420] Перенести його мала б я силу; здійсни це бажання,

421] Анно, одне, безталанній мені; бо тебе лиш той зрадник

422] Ще шанував і тобі довіряв таємниці найглибші;

423] Ти тільки знала, як і коли підступити до нього.»

424] Йіди, моя сестро, и до гордого ворога словом покірним

425] Скажеш: я не складала в Авліді данайцям присяги

426] Знищити плем’я троянське, ні флот під Пергам я не слала,

427] Не викликала ні праху, ні манів я батька Анхіса,

428] Чом він, жорстокий, мене не послухав? Куди поспішає?

429] Хай же хоч цей раз востаннє поступиться бідній коханій:

430] Хай зачекає на зручний від’їзд і на вітер попутний.

431] Я не прошу ні про давнє подружжя, яке вже він зрадив,

432] Ані не хочу, щоб Лацій прекрасний і царство покинув:

433] Часу хвилинку прошу, щоб шалові спокій здобути,

434] Поки навчить мене доля зносити горе спокійно.

435] Ласки прошу лиш останньої, — змилуйся ти над сестрою.

436] Зробить її він мені, — аж до смерті я дякувать буду».

437] Так вона мовила, жалем-плачем сестра безталанна

438] Так умлівала. Та він, ні на які благання не чулий,

439] Переговорів і слухать ніяких не хоче, бо доля

440] Не дозволяє, і бог його вухо вчинив неприхильним.

441] Як буревії на Альпах завізьмуться вирвать з корінням

442] Передковічного дуба, що силу віками громадив,

443] Віють — і звідси, і звідти йде гомін, і листя вже землю

444] Грубою вкрило верствою, стрясається пень; він на скелі

445] Міцно стоїть, — до Тартару стільки ж пустив він коріння,

446] Скільки сягає небес верховіття. Отак на героя

447] Всі налягають невпинним благанням; і сам він у серці

448] Чесному глибоко горе важкеє відчув, але годі:

449] Він постанови не змінить, даремно й сльозами вмиватись.

450] Долі смутної злякалась тоді безталанна Дідона

451] Й смерті благає, набридло їй довше на світ цей дивитись.

452] Щоб чимскоріше зробити все те, що собі загадала,

453] Щоб розпрощатись зі світом, вчинила вона узливання

454] І на кадильнім жертовнику бачить — аж страшно сказати —

455] Струмінь священний зчорнів, в кров погану вино обернулось.

456] Але про диво нікому вона, і сестрі, не сказала.

457] Був у покоях весь з мармуру храм її першого мужа.

458] В шані він був незвичайній, умаєний завжди стрічками

459] З білої шерсті і віттям зеленим, неначе у свято.

460] Звідти почувся їй голос її чоловіка, — здавалось,

461] Кликав її він, як землю всю пітьма нічна обіймала

462] Над покрівлею вежі квилив свою пісню тужливу

463] Пугач самотній, протяжні виводячи звуки печальні,

464] Але, крім того, іще й віщування побожних пророків

465] В грізних знаменнях жахають її. Еней безсердечний

466] В снах непокоїть її, ошалілу; і сниться їй завжди,

467] Що залишилась сама, іде шляхом далеким самотня

468] У далеких землях пустинних тірійців шукає.

469] Так божевільний бачив Пентей Евменід цілі юрми,

470] І сонце подвійним здавалось йому, і подвійними Фіви;

471] Чи як на сцені, в видінні болючому, матір’ю гнаний,

472] Від смолоскипів і чорного гаддя Орест утікає,

473] Син Агамемнона, й помсти богині[123] сидять на порозі.

474] Отже, коли, збожеволівши з болю, наважилась вмерти,

475] Час тоді й спосіб придумує, — журну сестру навіщає,

476] Задум від неї ховаючи все ж, і з повним надії,

477] Ясним обличчям до неї говорить: «Вітай мене, рідна,

478] Спосіб знайшла я, який мені верне його або звільнить

479] Серце моє від любові. Аж ген на межі океану,

480] З заходу сонця, де край ефіопів найдальший, — вісь світу,

481] Густо зірками ясними обсипану, крутить на плечах

482] Владар всесильний Атлант. І жрицю з тієї країни,

483] З роду массілів, мені показали, що завжди держала

484] Храм Гесперід у опіці, для змія готовила їжу,

485] Ще й зберігала священне галуззя на дереві, плинний

486] Мед наливала і сипала маком, що сон навіває.

487] Чарами серце звільнить обіцяла вона, чиє схоче.

488] Іншому ж тугу наслати на серце тяжку, завернути

489] Води у ріках і зорі небесні спинити в дорозі.

490] Викличе духів з підземної пітьми, земля під ногами —

491] Чутимеш — буде ричати, із гір яворини посходять.

492] Рідна, клянуся богами, твоєю клянусь головою,

493] Що над усе дорога мені, дуже нерадо до чорних

494] Чар отих нині я, сестро, вдаюсь. Посередині двору

495] Ти непомітно розпалиш багаття і зброю воєнну

496] Там покладеш ти, що той нечестивець залишив на стінах

497] В нашій світлиці, його всі трофеї; і ложе подружнє,

498] Що погубило мене, на вогонь поклади, бо я хочу

499] Знищити й слід по тім мужу поганім, — це й жриця веліла».

500] Мовила так і замовкла, і блідість лице їй покрила.

501] Анна ж не може збагнути, проте, що в новому обряді

502] Смерть затаїла сестра, і, не ждавши такого безумства,

503] Не побоялася більшого, аніж при смерті Сіхея,

504] Отже, й виконує сказане.

505] Щойно вогонь величезний звели із ялини й дубини

506] Під небеса, серед дому, цариця те місце вінками

507] І жалібними гілками обводить, складає трофеї

508] Зверху і меч, що лишився по ньому, і ставить на ложі

509] Образ його, — їй відоме майбутнє. Усі поставали

510] Круг вівтаря, і жриця, розплівши волосся, волає

511] Тричі по сто раз богів, — і Ереба, і Хаос, Гекату

512] Кличе трилицю і діву тривиду Діану. Зливає

513] Воду[124], так мов із джерел аверніиських, назносила зілля

514] З соком отруйним, при місяці мідним серпом його зжавши[125];

515] Кидає й наріст з лошачого лоба[126], що лиш, як вродилась,

516] В матері той відібрала любисток.

517] Тут і цариця, з жертовною в чистій правиці крупою,

518] Знявши взуття з однієї ноги й розпустивши одіння,

519] Вмерти готова при вівтарі; ще й закликає за свідків

520] Сили небесні, і зорі пророчі, і всякого духа,

521] Що пам’ятає й карає по правді за зраду в коханні.

522] Ніч була, й скрізь на землі спочивали спокійно тварини

523] Втомлені, спали ліси, повтихали жахливі простори

524] Водні, в хвилину, як зорі пливли посередині неба,

525] Тиша поля огортала, і змовкла худоба на паші,

526] Й пташка строката, і все, що в озерних просторах і в диких

527] Хащах живе і що глибоко тихої ночі заснуло,

528] Й серце звільнялось від денних турбот і труди забувало.

529] Та фінікійка нещасна не спала, у неї на очі

530] Сон вже ніколи не зійде, і щастя нічного ніколи

531] Серце і очі її не зазнають; ще горе двоїться

532] І оживає жорстока любов, серце люттю палає.

533] Трохи подумавши, так розмовляє вона із ваганням:

534] «Що тепер маю почати, чи, взята на сміх, завернути

535] Знову старих женихів і просить, щоб номади за жінку

536] Брали мене, ті, яких стільки раз відкидала я гордо?

537] Що ж, хіба з флотом троянським іти й найтвердіших наказів

538] Слухати тевкрів? Їх радує й нині, що їм помогла я,

539] Вдячність у серці за давнє добро ще у них збереглася.

540] Хай я погоджусь, та хто з них пристане на це і хто схоче

541] Взяти на горде судно ту нелюбу? Не знаєш, нещасна,

542] Й не розумієш зрадливого племені Лаомедонта?

543] Що ж, чи самотній ізгойці з плавцями плисти, що радіють?

544] Може, тірійців зберу я й з усім моїм військом віддамся

545] Їм, і наказ дам я тим, що з Сідону їх вивела щойно,

546] Знову на море пускатись, вітрам паруси наставляти?

547] Годі! Вмирай по заслузі, свій біль втихомирюй залізом!

548] Сестро, ти перша, плач мій зачувши, мене в моїм шалі

549] В лихо вштовхнула оце й віддала на поталу ворожу.

550] Довелося мені, незамужній, самій, без провини

551] Вік пережить, як тварина, журби не зазнавши такої.

552] Праху Сіхея на вірність я данеє слово зламала».

553] Так вона жалі гіркі добувала із дна свого серця.

554] На кораблі, на високій кормі, Еней, уже певний,

555] Що попливе, спочивав, поладнавши усе, як належить.

556] Образ бога йому, із обличчям знайомим і рідним,

557] Знову з’явивсь уві сні і впевняв його наче б так само,

558] Схожий цілком на Меркурія, й голос такий, і такий же

559] Колір обличчя, і волос русявий, і зріст молодецький.

560] «Сину богині, як можеш ти спати тепер і не бачить,

561] Скільки, безумний, тобі небезпек тих загрожує зараз?

562] Не запримітив, що віють попутні зефіри? А зраду

563] В серці своєму вона замишляє і злочин жахливий;

564] Вмерти готова, а гнів усіляко у серці клекоче.

565] Чом не тікаєш ти звідси чимдуж, як тікати ще можна?

566] Скоро побачиш, як заграва рання тебе тут застане,

567] Як захвилюється море від суден, на них запалають

568] Факели, берег пожежею вибухне. Гей, у дорогу,

569] Не зволікай, ти ж бо знаєш, що серце жіноче є завжди

570] Змінне й хитке». Так він мовить і в темряві ночі зникає.

571] В мить ту коротку Еней, налякавшись раптової з’яви

572] Марева сонного, швидко схопився зі сну й підганяє

573] Товаришів: «Гей, вставайте, мужі, і сідайте на лавах,

574] І підніміть паруси; посланець-бо ось божий, зійшовши

575] З неба високого, нам утікати наказує й линви

576] Від узбережжя відтяти. Послухаєм волі твоєї,

577] Боже святий, хто б не був ти, і знов за твоїм ми наказом

578] Підемо радо, лиш ти помагай нам ласкаво і зорі

579] Дай нам на небі щасливі». Так каже, і з піхов виймає

580] Меч громоносний, і ним розтинає припони. Однаке

581] Всіх огорнуло завзяття, зриваються — й зразу ж до діла.

582] Вже узбережжя лишили, під суднами води вирують;

583] Сили напружують, піну збивають і синяву горнуть.

584] Світло ясне уже сипала знову на землю Аврора,

585] Вставши з шафранного ложа Дідона. І саме тоді-то,

586] Як лиш цариця побачила з башти, що вже засвітало

587] І кораблі відпливають з піднятими вряд парусами,

588] А побережжя порожнє й не видно ніде мореплавців, —

589] Двічі і тричі ударивши в груди розкішні й русяве

590] Рвучи волосся, благала: «Юпітере, справді цей зайда

591] Звідси отак і від’їде, узявши на глум мою владу?

592] Чом же, за зброю вхопившись, не кинуться інші із міста

593] Їм навздогін, кораблів чом не стягнуть з причалів? Біжіть же,

594] Дайте вогню сюди, швидше до зброї, за весла хапайтесь!

595] Де я? Що мовлю? Безумство яке замутило твій розум,

596] Бідна Дідоно? Тебе лиш тепер зворушив його злочин?

597] Бачить було б, коли берло давала. От слово і вірність

598] В того, що, кажуть, рідних пенатів везе і на спині

599] Виніс старенького батька! Не краще б було його вирвать

600] І посікти на кусочки[127], по морю розсіяти, друзів

601] Вирізать, вбити Асканія, батькові з нього печеню

602] Дати на стіл[128]? Може, скажеш: непевна була перемога?

603] Хай собі! Вмерти готова, чого я боятися мала?

604] В табір вогонь занесла б я, всі площі наповнила б жаром,

605] Батька, і сина, і ціле б їх кодло спалила, й сама я

606] В тому вогні спопеліла б. Ти, сонце, у світлі своєму

607] Бачиш, що діється в цілому світі; Юноно, сама ти

608] Журб цих призвідниця, знаєш усе те; Гекато, що ніччю

609] По роздоріжжях міських завиваєш, ви, помсти богині,

610] Ви, покровителі божі Елісси, що гине, це зважте,

611] Й злочин по правді скарайте, й почуйте моє ви благання:

612] Як вимагає Юпітера воля незламна, щоб клятий

613] Муж той доплив до землі десь, у пристань заїхав, мета ця

614] Непереборна, — хай плем’я відважне на нього повстане,

615] Вижене з краю, розбивши в бою, хай з Іулом розлучить,

616] Хай допомоги він просить, хай бачить загибель погану

617] Близьких своїх. Коли ж досягне він ганебного миру,

618] Хай не втішається царством здобутим і сонцем жаданим,

619] Без похорону нехай у пісках десь невчасно загине.

620] Так я благаю, ллю з кров’ю своєю це слово останнє.

621] Ви ж, о тірійці, зненавидьте рід його весь і майбутні

622] Всі покоління його. Цю нашому праху віддайте

623] Жертву. Нехай між народами нашими[129] дружби не буде

624] Й жодних союзів, хай з наших кісток колись месник повстане[130]!

625] Щоб і вогнем, і мечем він гонив поселенців дарданських

626] Нині і потім колись, де лиш буде для цього нагода.

627] З землями землі нехай ворогують, моря із морями, —

628] Так заклинаю, — з військами війська, і вони, і їх внуки!»

629] Мовивши так, розважає всіляко, як би зійти їй

630] З світу цього остогидлого як тільки можна найшвидше.

631] Коротко так вона мовить до Барки, до няні Сіхея

632] (Няню свою вже давно поховала у краї старому):

633] «Нянечко мила, піди-но поклич сестру мою Анну

634] Й перекажи, щоб умилася швидше водою із річки,

635] Й вівці для жертви, й все інше взяла із собою. Хай прийде.

636] Й ти убери свої скроні в святкові стрічки, бо я хочу

637] Жертву стігійському скласти Юпітеру[131], що за побожним

638] Звичаєм я почала, щоб, нарешті, мені покінчити

639] З сумом своїм і журбою, й багаття, що в ньому дарданський

640] Образ, пустити з вогнем». Так сказала, а няня старенька

641] Пошкандибала скоріш якомога. Дідона шаліє,

642] Вся аж горить від жахливих думок, і довкола очима

643] Водить кривавими, зблідла, у плямах тремтить все обличчя,

644] Жах охопив перед смертю її. На середнє подвір’я

645] Дому вбігає і, на високе багаття ступивши,

646] З піхов, шалена, меч добуває дарданський. Ох, інший

647] Вжиток мав бути із того дарунку. Як тільки уздріла

648] Одіж ілійську і ложе знайоме, заплакала гірко,

649] Спогадом тужним охоплена, потім припала до ложа

650] Й слово сказала прощальне: «Ви, пам’ятки милі, допоки

651] Доля й боги дозволяли, прийміть мою душу й від горя

652] Серце моє увільніть. Я свій вік прожила і шляхами,

653] Що надала мені доля, пройшла вже. Сьогодні величний

654] Образ мій глибоко зійде під землю. Місто преславне

655] Я заснувала і бачила мури міцні того міста,

656] Смерть чоловіка помстила й ворожого брата скарала.

657] Ох, і була б я щаслива, така вже щаслива, лиш тільки б

658] Наших повік берегів не торкались Дарданії судна».

659] Мовила це і, лицем до постелі припавши, говорить:

660] «Що ж, без відомсти доводиться вмерти, але умираймо,

661] Час-бо на той мені світ. Хай тішиться нелюд дарданський,

662] Вгледівши з моря вогонь, та нехай йому смерть моя буде

663] Вічним прокльоном». Сказала, і ще не домовила слова,

664] Як товариство все бачить, що впала на меч і вже кров’ю

665] Піниться й збризкує руки. В високих світлицях почувся

666] Плач їх, вже вістка летить по схвильованім місті. Вже лемент,

667] Зойки й ридання жіночі в будинках лунають, до неба

668] Стогін підноситься тужний. І так виглядало, що ніби

669] Валиться весь Карфаген, що ворог до міста вломився,

670] Падає Тір старовинний, і полум’я он шаленіє

671] Понад дахами домівок людських і осель богославних.

672] Все це почула сестра і летить, тремтячи, мов безтямна,

673] Нігтями дряпає лиця та б’є кулаками у груди,

674] Всіх на бігу розбиває, вмираючу кличе на ймення:

675] «Ось що направду було, ти, сестро, мене обманула!

676] Ось що мені те багаття, й вогні, й вівтарі готували!

677] Кинутій — що мені жалувать треба? Що ти не хотіла

678] Мати сестри біля себе при смерті? Нехай же була ти

679] Разом з собою й мене повела б, і обох нас забрали б

680] Той самий біль від заліза й та сама хвилина. І я ж бо

681] Цими руками вогонь розкладала, богів закликала,

682] Щоб безсердечній близ тебе, коли ти лежала, не бути.

683] Сестро, себе ти й мене, свій народ, і батьків погубила,

684] Й місто сідонське. Подайте води, хай рани обмию,

685] Подих останній устами вловлю». Це сказавши, на сходи

686] Вийшла високі й сестру, півживу ще, обнявши, голубить,

687] Шатами чорну із неї, ридаючи, кров обтирає.

688] Та ж погасаючі очі розплющити хоче, та годі —

689] Мліє; лиш рана десь глибоко в грудях ятриться. Три рази,

690] Спершись на лікті, здіймалась і падала знову на ложе,

691] Тричі блукаючим поглядом світла шукала на небі,

692] Тільки побачила сонце, й з грудей її вирвався стогін.

693] Тут всемогутня Юнона над довгим цим економ і болем

694] Зглянувшись, шле із Олімпу Іріду, щоб та увільнила

695] Душу, яка ще боролась, і злитії тіла суглоби.

696] Бо не в належну для неї годину вона умирала,

697] Ні провинилась, щоб вмерти, але передчасно й нагально

698] [132]В шалі горіла. Тому Прозерпіна із лоба у неї

699] Ще не взяла золотого волосся й стігійському Орку

700] Не присудила її голови. Отож на шафранних

701] Крилах із неба Іріда злітає, росиста, до сонця

702] Тисячі барв розсипає, і над головою спинившись —

703] «Жертву цю Діту несу за наказом, тебе з цього тіла

704] Я увільняю», — так каже й правицею волос зриває;

705] Вийшло із тіла тепло, і з повітрям життя відлетіло.