Енеїда

1] Й ти теж, Каєто, пестунко Енея, вмираючи, вічну

2] Для узбереж наших славу про себе лишила, і нині

3] Ще твоя пам’ять це місце хоронить, ім’я знаменує,

4] Де на просторах Гесперії кості спочили, якщо це

5] Славу приносить. Побожний Еней, як слід влаштувавши

6] Похорон, насип над нею могильний воздвигнув, і щойно

7] Утихомирилось море глибоке, наставив вітрила

8] Й пристань покинув. Попутні вітри серед ночі їм віють,

9] Місяць освічує шлях їм, і ясно виблискує море

10] В сяйві тремтливім. Минають вже берег Цірцеї найближчий,

11] Де ця багата дочка бога Сонця ясного, осівши,

12] Безпереривну виспівує пісню в лісах недоступних

13] І величаву оселю пахучим обкурює кедром,

14] Темну освітлює ніч, пробігаючи гребнем тріскучим

15] Пряжу тонкую. А з берега рик розлягається левів,

16] Що розривають запори й ревуть серед пізньої ночі.

17] Там кабани щетинясті, ведмеді у стійлах шаліють,

18] Виють великії зграї вовків, що їх з роду людського

19] Зіллям всесильним Цірцея, жорстока і люта богиня,

20] Перетворити устигла в тіла і подоби звірячі.

21] Щоб богобійні троянці, до пристані тої допливши,

22] Не змінились в потвори такі і щоби не ступили

23] На проклятущий той берег, Нептун дме в вітрила погожим

24] Вітром, в мілинах кипучих проносить, полегшує втечу.

25] Забагрянилося море від світла, й на небі високім

26] В сяйві шафрану цвіла в колісниці рожевій Аврора.

27] Як повтихали вітри і подуви зграйні ущухли,

28] З плесом, як мармур гладеньким, щосили змагалися весла.

29] З моря побачив Еней віддаля величезну діброву;

30] Посеред неї пливе Тіберін, ріка наша мила,

31] В звивах гнучких і, вся від пісків незліченних жовтава,

32] В море впадає. Довкола ріки і над нею пернате

33] Птаство, привикле над лоном її та на березі жити,

34] Співом своїм ворушило повітря, по лісу літало.

35] Він товариству наказує напрям змінити й до суші

36] Судна звернути, і всі запливають в затінену річку.

37] [232]Гей же, Ерато, якії царі були за часів тих

38] В Лації давнім, і лад був який там тоді, як прибулець

39] З військом в Авзонську країну уперше приплив кораблями,

40] Я розповім і початок найпершої битви згадаю.

41] Дай же, богине, натхнення співцеві, бо я оспівати

42] Маю і війни страшні, і героїв, що в запалі серця

43] Згуби зазнали, про військо тірренське[233] й Гесперію цілу

44] В зброї військовій. Передо мною-бо більші події,

45] Більші почав я діла. Латин, володар староденний,

46] В довгому мирі містами й спокійними нивами правив.

47] Кажуть, що був він Фавновим сином від німфи Маріки,

48] З краю Лавренту. А Фавновим батьком був Пік; називав він

49] Батьком, Сатурне, тебе: найстаріший ти родоначальник.

50] З волі богів не мав він ні сина у роді своєму,

51] Ні з чоловіків нікого, бо кожен ще в юності гинув.

52] Охороняла весь дім і хазяйство велике єдина

53] Донька, що вже на виданні була, до подружжя дозріла.

54] З нею побратись бажало багато, весь Лацій великий,

55] Ціла Авзонія; перед всіма, однак, Турн прехороший,

56] З діда і прадіда можний, якого й дружина царева[234]

57] З запалом дивним бажала за зятя собі поєднати;

58] В дивах страшних цьому божа, проте, супротивилась воля.

59] Ріс у середині дому, в високих будівлях найдальших,

60] [235]Лавр із листям святим, його в страху віки зберігали.

61] Кажуть, що батько Латин, коли перший споруджував замок,

62] Трапив на нього і Фебові сам посвятив, а від нього

63] Й мешканців міста лаврентами звав він. На самім вершечку

64] Роєм густим — це дивно й промовити! — бджоли осіли,

65] З шумом великим крізь чисте повітря злетівши, і разом

66] Ніжками поміж собою зчепились; і так от неждано

67] З віття зеленого звис цілий рій. Ворожбит же відразу

68] Став говорити: «Я бачу, що з краю чужого надходить

69] Муж, а з ним цілий загін, вони всі у такому ж простують

70] Напрямі й з того ж бо самого боку[236] приходять, щоб взяти

71] Владу над замком. Коли ж на самім вівтарі запалала

72] Чиста соснина пахуча й Лавінія-діва стояла

73] Поруч із батьком, здавалось (ой леле!), що довге волосся

74] Стало палати і одіж усю обхопило тріскуче

75] Полум’я, вмить зайнялися і коси, й пов’язка перлинна;

76] В димі й жовтавому світлі повита, вона розсівала

77] Бризки Вулкана по цілому дому. Усе це здавалось

78] Дивним із вигляду й надто жахливим. Усі гомоніли,

79] Що надзвичайна й преславная доля на неї чекає,

80] Та для народу велику війну ці ознаки ворожать.

81] Занепокоєний чудом цим, цар до оракула Фавна,

82] Віщого батька, по раду до гаю іде в Альбунею,

83] До джерела лісового, що з нього вода йде священна

84] З гулом, і з чорного гирла отруйливо сіркою пахне.

85] Люди з племен італійських і вся Енотрійська країна

86] Ради в потребі шукають. Коли принесе свою жертву

87] Жрець і на руна вовнисті овечок порізаних ляже

88] В ніч мовчазну і сон його зломить, він бачить багато

89] Дивно літаючих марев та їх голоси розмаїті

90] Чує й розмову з богами веде, й в глибині Авернійській

91] Навіть з самим Ахеронтом говорить. Сам батько Латин тут

92] Віщих проречень просив і дрібних овець повношерстих

93] В жертву аж сотню приніс по обряду і, зверху прилігши,

94] Відпочивав на розстелених рунах. З високого гаю

95] Враз пролунав несподіваний голос: «Гей ти, мій нащадку,

96] Доньку подружжям злучити з латинцями ти не старайся,

97] Не довіряй і весіллю, що вже тут готують, бо прийдуть

98] З краю чужого зяті, які, з нами з’єднавшись, підіймуть

99] Наше ім’я до небес, і з їхнього племені внуки

100] Землі усі, що сонце в мандрівці між двох океанів

101] Їх оглядає щодня, під ногами своїми побачать,

102] Їхнім законам слухняні». Цих батькових Фавна проречень,

103] Цього наказу в безмовній тьмі ночі Латин не задержав

104] Як таємницю, вже широко вістка несла їх на крилах

105] Скрізь по авзонських містах, коли флот до зеленої греблі

106] Лаомедонтове військо[237] біля узбережжя в’язало.

107] Тут-то Еней і військові вожді із Іулом прекрасним

108] В тінь під гіллям високого дерева всі полягали

109] Й учту готують. Пшеничні коржі підкладають під страви

110] На моріжку на зеленім (так сам напутив їх Юпітер),

111] Нив золотаві плоди покладають на хлібне підложжя.

112] А як поїли все інше, то скудність їди їх склонила

113] І до Церериних скудних дарів теж зубами узятись.

114] Отже, ламали руками й завзятими щоками віщі

115] Печива круглі[238] і не пощадили хлібин квадратових.

116] «Гей, ми столи вже з’їдаємо», — крикнув Іул і відтоді

117] Не жартував. Ці слова уперше кінець сповістили

118] Їхніх трудів, підхопив їх відразу ж із уст його батько,

119] І, божественними всіми знаменнями вражений, мовив:

120] «Здрастуй, о земле, мені подарована присудом долі!

121] Вірні троянцям пенати, привіт вам! Тут дім мій, отут же

122] Буде й моя батьківщина. Бо батько Анхіс так, це добре

123] Я пам’ятаю, тлумачив мені судьби таємниці:

124] «Сину, заїдеш ти на узбережжя, тобі незнайомі,

125] Й голод тебе приневолить столи навіть з’їсти, як їжі

126] Обмаль там буде, тоді аж ти, втомлений, врешті, надійся

127] Власної хати; затям збудувати там дім власноручно

128] Й валом скріпити». І це був той голод і це те останнє,

129] Що нашим злигодням край покладе.

130] Отже, до діла, і весело ранком, як сонечко зійде,

131] Звідаймо, що то за землі, які тут є люди, де місто

132] Має народ цей, від пристані в напрямах різних ходімо.

133] Гей же, зливайте Юпітеру жертву тепер, помоліться

134] Духові батька Анхіса і винами стіл заставляйте».

135] Так промовляє, й галуззям зеленим обличчя вінчає[239],

136] Й молить місцевого бога, і Землю, що поміж богами

137] Перша, і німф, і ріки, яких дотепер ще не знає,

138] Й Ніч, і світила, що сходять вночі, і Юпітера з Іди,

139] Й матір фрігійську[240], по черзі, і рідних обох[241] призиває,

140] Що під землею і в небі. Тут батько всесильний аж тричі

141] З неба ясного гримить, і своєю рукою стрясає,

142] Й хмару показує, золотом променів сонця облиту.

143] Тут несподівано шириться вістка в троянському війську,

144] Що уже день надійшов, коли місто їм слід будувати.

145] Отже, один перед одним наввипередь всі вони учту

146] Знову продовжують. Віщим ознакам великим зрадівши,

147] Ставляють жбани мішальні[242], гірляндами чаші вінчають.

148] Тільки-но першим промінням поглянув на землю світанок,

149] Всі розійшлися вони, щоб розвідать про місто, і людність,

150] І береги та кордони. Тут багна потоку Нуміка,

151] Там — ріка Тібр, а там он — хоробрих латинців оселі.

152] Син Анхісів тоді щонайкращих із кожного стану

153] Сто посланців вибирає і шле їх у царське достойне

154] Місто; у кожного віття Паллади[243] в руках, щоб цареві

155] Щедрі дари принесли і щоб миру для тевкрів просили.

156] Не зволікають вони, й за наказом спішать, і в дорогу

157] Швидко рушають. А сам він ровом значить неглибоким,

158] [244]Де буде мур, укріпляє те місце і першу оселю

159] На узбережжі, мов табір воєнний, оточує валом

160] І частоколом. Вже шлях юнаки проверстали, вже бачать

161] Вежі латинські й високі покрівлі й під мури підходять.

162] Тут перед городом хлопці і підлітки юні виводять

163] Герці на конях, здіймаючи куряву, мчать в колісницях,

164] Ратища кидають спритно рукою, й стріляють, нап’явши

165] Луки тугі, — так змагались у бігу вони і в борінні.

166] Вершник в той час на коні прискакав і старому цареві

167] Вістку до вух його власних доносить, що йдуть якісь люди,

168] Велетні ростом, в невиданім вбранні. А той до господи

169] Каже їх кликать і сам на прадіднім троні сідає

170] В самій середині замку. Велична то й славна будова —

171] Вгору її сто колон піднімало у верхньому місті, —

172] Піка Лаврентського дім той острах навколо наводив

173] Лісом, в якому стояв, і суворістю давніх обрядів.

174] Звичай царям тут наказував берло й різки переймати,

175] Тут був і храм для нарад і також для бенкетів святкових.

176] Над баранами жертовними тут при столах засідали

177] Радні. І предків прадавніх чергою тут різьби стояли

178] З кедру старого: Італ і Сабін, виноградарів батько,

179] Серп він кривий зберігає; старенький Сатурн і дволика

180] Януса статуя; всі у підсінні стояли; були тут

181] Предки й інші із царського роду, що Марсові рани

182] За батьківщину колись прийняли у воєнних походах.

183] І на одвірках святих тут багато навішано зброї —

184] Тут і здобуті вози, і сокири висять лукуваті,

185] Там і шоломів чуби, і воріт величезні запори,

186] Висять там стріли й щити, і ростри[245] там, вирвані з суден.

187] Пік, отой витязь комонний із загнутим берлом Квіріна,

188] Теж там сидів, коротеньку трабею[246] свою підв’язавши,

189] Щит він держав у лівиці; його ж то коханка Цірцея,

190] З пристрасті шалом охоплена, з золота різкою ткнула

191] Й, чарами в птаха змінивши[247], посипала барвами крила.

192] Ось у такому-то храмі богів цар Латин, на престолі

193] Батьківськім сівши, тевкрів до себе у храм закликає;

194] Як увійшли, то він перший спокійно почав говорити:

195] «Гей, дарданці, скажіть (ми ж бо знаємо рід ваш і місто

196] Й чули про вас, що ви шлях свій сюди спрямували), чого ви

197] Хочете? Що за потреба у вас і що вам хибує,

198] Що до Авзонського берега перепливли ви на суднах

199] Стільки шляхів темно-синіх? Чи, може, зблудили, чи гнали

200] Вас буревії, що їх мореплавцям доводиться часто

201] В морі терпіти, й на берег цієї ріки ви тут вийшли

202] Й сіли у пристані? Не уникайте гостини у мене,

203] Не забувайте, що ми, латиняни із роду Сатурна,

204] Держимось правди не з примусу тільки оков і законів,

205] А добровільно додержуєм звичаїв древнього бога.

206] Я пам’ятаю (з літами забулось!), старі ще аврунки

207] Так говорили, що, в цій ось країні Дардані народившись,

208] Аж до фрігійської Іди і в Самос фракійський потрапив,

209] Що Самофракія зветься. Й його, що з тірренського міста

210] Вийшов, з Коріта, на трон свій взяла золотиста оселя

211] В зорянім небі й олтар його збільшує божу громаду».

212] Так він промовив, а Іліоней йому в відповідь каже:

213] «Царю, уславлений Фавнів потомку, ні чорнії бурі

214] Нас не пригнали на хвилях, не змусили в вашу країну

215] Вийти; ні зорі, ані узбережжя ці не обманули:

216] Власним бажанням, з охотою в серці прийшли ми в це місто,

217] Вигнані із найславнішого царства, яке коли-небудь

218] Бачило сонце, йдучи із найдальшого краю Олімпу.

219] Родові тому почин дав Юпітер, і молодь дарданська

220] Зве його дідом своїм; із того найвищого роду

221] Й цар наш троянський Еней, що прислав до твоїх нас порогів.

222] Буря, яка із суворих зірвавшись Мікен[248], прошуміла

223] Понад полями ідайськими, й як два світи — європейський

224] І азіатський, приведені долею, в спорі зустрілись, —

225] Чули про те навіть ті, що, далекії землі обнявши,

226] Їх океан відділяє, і навіть всі ті, що широкий

227] Пояс палючого сонця[249] від інших країв чотирьох їх

228] Відгородив посередині. Стільки того вже потопу

229] Ми у безмежному морі проїхали! Просим малого

230] Рідним пенатам притулку і тихого берега моря,

231] Просим води і повітря, що всім це дається. Державі

232] Не принесем ми ганьби, й не мала буде вам з того слава,

233] Не пропаде за добро вам подяка; в авзонців не буде

234] Жалю від того, що Трою до лона свого пригорнули.

235] Клятву на долю Енея даю й на правицю могутню,

236] Чи хто у вірності знає її, чи у збройнім змаганні;

237] Нас вже просило багато племен і народів з’єднатись

238] З ними. Тож нас, що приходимо з віттями миру й з благанням,

239] Не легковаж, бо воля богів нам казала шукати

240] Вашого краю і вас, адже звідси Дардан наш походить.

241] Він-бо нас кличе сюди, й Аполлон премогутнім наказом

242] Нас завертає до Тібру тірренського й течій священних

243] Річки Нуміка. Еней, окрім цього, дає в подарунок

244] Давнього рештки багатства, з пожежі врятовані в Трої.

245] Злотом цим батько Анхіс жертовні творив узливання;

246] Це ось був одяг Пріама тоді, як збирав він народ свій

247] І по закону судив; і жезл, і свята ця тіара,

248] Й шати — це праця жінок іліонських».

249] Вражений Іліонея словами, Латин задивився

250] В землю і, голову низько схиливши, сидів непорушний,

251] Тільки очима поводив. Не так гаптування багряні

252] Серце ворушать чи берло Пріама, як думкою важить

253] Він на одруження доньки й весілля, бо душу тривожить

254] Фавна старого віщання: чи це саме зять той, якого

255] Доля судила, з чужої країни? його вона кличе,

256] Щоб царювати тут спільно, від нього в майбутньому піде

257] Славне хоробрістю в війнах потомство, яке завоює

258] Силою світ весь. Нарешті, він радісно мовив: «Богове

259] Хай пособляють цим нашим починам та провістям їхнім.

260] Дасться, троянче, тобі, чого хочеш, дари я приймаю.

261] Ані в Латиновім царстві врожаю багатого поля

262] Вам не забракне, ні статків троянських. А щодо Енея,

263] То як до нас його тягне так дуже, як хоче дружити

264] І називатись союзником нашим, то сам нехай прийде,

265] Перед лицем свого друга тут стати нехай не боїться.

266] Буде це в мене порукою дружби — стиснути правицю

267] Царську; а ви, з свого боку, мої передайте умови:

268] Є в мене донька, що вийти їй заміж у нашім народі

269] Не дозволяють оракули віщі та чуда небесні,

270] Бачені часто, але провіщають, що з краю чужого

271] Зять завітає, — таке от судилося краю латинців, —

272] Кровним спорідненням наше ім’я до зірок піднесе він.

273] Доля на зятя мого його кличе, мені так здається,

274] І, якщо правду нам розум говорить, цього я бажаю».

275] Каже так батько і коні найкращі з усіх вибирає

276] (Разом три сотні блискучих стояло при яслах високих).

277] Зараз велів привести бистроногих і тевкрам роздати,

278] Вкритих попонами, шитими пурпуром; з грудей звисали

279] Тороки з золота; в золото вбрані, зубами червоне

280] Золото гризли. А повіз, в два коні запряжений, дав він

281] В дар для Енея, що сам не з’явився; небесного роду

282] Коні[250] були ті, із ніздрів їх полум’я било, від тих ще

283] Пражеребців, що їх помісь лукава Кіркея плекала,

284] Нишком підвівши кобилу, як батько не бачив. З дарами

285] Цими і з добрим завітом Латина вернулись енейці

286] Гордо на конях баских і мир привезли із собою.

287] [251]Саме із Аргоса, з міста Інаха, верталась сувора

288] Жінка Юпітера[252] й, легким повітрям тоді проїздивши,

289] Бачить Енея веселого, з ним же і флот весь дарданський

290] З-понад Пахіну сікульського; там і доми вже будують,

291] На суходолі уже осідають, покинувши судна.

292] Вражена болем колючим, спинилась вона, головою

293] Журно хитаючи, й мова така потекла з її серця:

294] «Гей, це ненависне кодло, ця доля фрігійська, що нашій

295] Долі стає на путі! Не могли на рівнині Сігейській[253]

296] Трупом лягти? Чи оточених їх не могли полонити?

297] Троя й в пожарі мужів не спалила? Крізь січу й вогненне

298] Море знайшли вони шлях. І чи маю я вірить, що, врешті,

299] Втомлена воля моя вже зломилась, насичена злістю?

300] Я вже спочила? О ні, навпаки, втікачів я гонила

301] З рідного краю по хвилях ворожих, чинила у морі

302] Опір вигнанцям. Всі сили і неба, і моря на тевкрах

303] Вже знемоглися. Чим Сірти, і Сцілла, й глибини Харібди

304] Допомогли? Вже в бажанім ховаються Тібровім лоні,

305] Море і я не страшні їм? Спромігся ж бо Марс[254] таки знизить

306] Плем’я могутнє лапітів; сам батько богів на поталу

307] [255]Гніву Діани старий Калідон передав; а який же

308] Злочин зробили лапіти або Калідон? Я ж, могутня

309] Жінка Юпітера, не обминула нічого, нещасна

310] Зважилась я на все те, що могла, та Еней — переможець.

311] Якщо не досить у мене є сил, то де б не знайшла їх —

312] Не завагаюсь. Якщо прихилити не можу небесних,

313] То Ахеронт попрошу. Хай його від Латинського царства

314] Втримать не можна, й судилась Енею Лавінія жінка, —

315] Можна ж задержати й хоч відтягнуть ці важливі події.

316] Зовсім-бо знищити можна в обох цих царів їх народи.

317] Зять тоді з тестем нехай вже цією ціною зійдуться.

318] Приданим буде, дівчино, твоїм кров троянська й рутульська;

319] Свахою буде Беллона. Бо то ж не лише Кіссеїда[256],

320] Факелом бувши вагітна, шлюбну пожежу вродила.

321] Ні, і Венерин такий самий плід; ще Паріс буде другий,

322] Знов смолоскипи весільні жалобою будуть Пергаму».

323] Так вона мовила й зараз, жахлива, на землю злетіла:

324] Кличе з підземної пітьми, з домівки еріній Аллекто,

325] Смутку причину, у серці якої лиш війни прокляті,

326] Підступи, й гнів, і дії злочинні. Сам батько Плутон вже

327] Доньку зненавидів; навіть ненавидять з Тартару сестри

328] Погань таку. Вона в постатей стільки змінитись уміє;

329] Вигляд жахливий такий, і стількох вона, чорна, пускає

330] Зміїв. Такими словами її підбиває Юнона:

331] «Діво, темряви донько, вділи-бо уваги своєї,

332] Ласку мені лиш єдину вчини, щоб і честь моя, й слава

333] Встояли, не надщербившись, енейці б Латину подружжям

334] Не докучали, й на землях Італії щоб не селились.

335] Рідних братів, що у згоді жили, ти до бою доводиш,

336] Можеш ненавистю спокій сім’ї зруйнувати; ти в силі

337] Бич до оселі внести і свічки похоронні; ти безліч

338] Маєш імен[257], безліч способів шкоди. Схвилюй свої груди,

339] Помислів повні, їх згоду скасуй і війни дай причину;

340] Хай їх юнацтво бажає, хай прагне, хай рветься до зброї».

341] Зразу ж Аллекто, тяжкою заражена трутою, шлях свій

342] Прямо у Лацій верстає, і тут до високого входить

343] Царського замку, й сідає на тихім порозі Амати.

344] Цій через тевкрів немилий прихід і Турна весілля

345] Серце жіноче гнівом кипіло й журбою згорало.

346] Синю гадюку їй мече богиня, з коси відірвавши,

347] Глибоко в пазуху їй під самісіньким серцем ховає,

348] Щоб, роз’яріла від шалу й потвори, весь дім зруйнувала.

349] Легка гадюка повзе поміж шатами й груддю і всюди,

350] Де доторкається, підступом злобу гадючину вводить

351] Їй, шаленіючій, в серце. В велику змію золотую

352] Раптом змінилось намисто на шиї, то знов показалось

353] Довгою стрічкою, що заплела її коси, то знову

354] Лізе по тілі. Та поки ще погань, що трутою злою

355] В змисли влилася, лише їй вогонь уводить у кості,

356] Цілого серця ще полум’я пристрасті не огорнуло,

357] Ніжно й сердечно вона, як бува матері промовляють,

358] Плаче над долею доні й фрігійським весіллям: «Гей, батьку,

359] Тевкрам вигнанцям Лавінію ми даємо, — чи не жаль нам

360] Доні й себе, ані матері, що Аквілон як повіє,

361] Дівчину взявши з собою, кине зрадливий злодюга

362] Й морем поїде. Фрігійський пастух[258] так прибув в Лакедемон

363] Й Ледину доньку Єлену забрав із собою до Трої.

364] Де ж твоє слово святе? І де за своїх піклування?

365] Де ж обіцянки, що Турнові, родичу[259], стільки їх дав ти?

366] Якщо бажаєш ти зятя латинам із роду чужого

367] Й це вже незмінне, як батьківський Фавнів наказ тебе в’яже, —

368] Всю я чужою вважаю ту землю, що владі ще нашій

369] Не підлягає, — це саме і вічні говорять богове.

370] [260]В Турна також, якщо роду його пошукати початків,

371] Предки — Інах і Акріс, Мікени — його батьківщина».

372] Бачить вона, що його їй несила такими словами

373] Переконати й Латин їй противиться, — й лютий гадючий

374] Шал в її серце вливається й наскрізь проймає, — нещасна

375] Кинулась бігти, жахливими марами гнана, й нестримно,

376] В шалі страшному по місту просторому дико літала.

377] Так це, як часом закрутять шнурком і довкола літає

378] Дзиґа, що діти в гарячій забаві пускають, зібравшись

379] В коло в просторім подвір’ї, і крутиться бичиком гнана

380] Забавка та, а навкруг простодушна дитяча громадка

381] З подивом дивиться, як-то стрибає та букова цурка.

382] Сильні удари снаги додають їй. Отак, як та дзига,

383] Скрізь по містах уганяє вона між безстрашним народом.

384] Навіть у ліс вилітає, так ніби в нестямі вакханській,

385] Більшу затіявши капость і шал роз’ятривши ще більший, —

386] Доню ховає у горах лісистих, щоб тевкрам не дати,

387] Вирвать невістку у них і обряди весільні затримать.

388] «Евое[261], Вакху, — гукає, — один лиш ти дівчини гідний!

389] Хай на твою лише честь вона візьме твій жезл ніжнолистий,

390] В хорі вславляє тебе і коси для тебе плекає».

391] Скрізь ця полинула вістка; й жінок, що їм фурії в грудях

392] Жар розпалили, єдиний порив підганяє шалений

393] В лісі шукати осель. Доми покидають, на вітер

394] Коси пустивши й оголені шиї підставивши; інші

395] Сповнюють трепетним зойком повітря. Одягнені в шкіри,

396] Посох[262] свій кожна несе, виноградним умаяний віттям.

397] А поміж ними у шалі вона, смолоскип запаливши,

398] Пісні весільної Турнові й доні виводить, і зором

399] Водить кривавим, і дико вигукує раптом: «Вчувайте,

400] Всі матері латинянки! Як має сердешна Амата

401] В ваших поштивих серцях якусь іще ласку, коли ще

402] В вас озоветься сумління за матірне стоптане право,

403] То розпустіть свої коси, і оргії разом святкуймо».

404] Так-то в лісах недоступних, в цих сховищах звірів, царицю

405] Гонить Аллекто й підстьобує всюди в нестямі вакханській.

406] Бачивши, що роз’ятрила вона для початку вже досить

407] Шал і весь задум в Латина, весь дім докорінно змінила,

408] Зразу ж похмура богиня відціль полетіла на чорних

409] Крилах до мурів рутула відважного[263]. Місто це, кажуть,

410] Там заснувала Даная колись для потомків Акріса,

411] Загнана Нотом бурхливим туди. Цю місцевість Ардея

412] Предки назвали колись (та й понині преславна ця назва

413] Ще залишилась — Ардея, але прогула її слава).

414] Тут у високих покоях спокійно спав Турн серед ночі

415] Темної; в час той Аллекто жахливий відкинула вигляд

416] Й фурії постать, а образ бабусі прибрала: зорала

417] Зморшками шкіру чола препоганого, сивим волоссям

418] Голову вкрила й святними стрічками та віттям оливним, —

419] Зовсім Каліба стара, ота жриця у храмі Юнони.

420] Так юнакові з явилась вона і мовить до нього:

421] «Турне, чи стерпиш, що стільки старання твого йде надармо,

422] Що поселенцям дарданським державу твою відступають?

423] Подруги цар відмовляє і віна того, що ти кров’ю

424] Сам заслужив, на чужині шукають наслідника трону.

425] Ну ж бо, осміяний, нині іди в небезпеку невдячну;

426] Військо тірренське розбий і мир захисти для латинян.

427] Мовити все це тобі, коли ти серед ночі спокійно

428] Спатимеш, доня Сатурна всесильна мені наказала.

429] Отже, іди і наказуй озброїтись всьому юнацтву,

430] З брам вирушать. Бий фрігійських вождів, що на нашій прегарній

431] Річці осіли, й мальовані судна їх викури димом.

432] Сили небесні могутні велять так, і хай це відчує

433] Сам цар Латин, якщо шлюбу не дасть, не дотримає слова, —

434] Хай тоді, врешті, він Турна пізнає у сутичці збройній».

435] Але сміється з віщунки юнак і так починає

436] В відповідь мовити їй: «Що флот там у Тіброві хвилі

437] В’їхав, не думай, що це не дійшло ще до мене; страхіття

438] Ти не вигадуй, за нас-бо цариця Юнона, спасибі,

439] Ще не забула.

440] Матінко мила, тебе надаремно журбою проймає

441] Старість твоя, що вже цвіль на ній сіла; в ній звітрилась правда

442] І неправдиві страхіття боїв між царями виводить

443] Перед віщункою. Храму пильнуй і божественних статуй,

444] Мир же й війну хай провадять мужі, бо війна — то їх справа!»

445] Гнівом скипіла Аллекто від мови такої, й так само

446] І юнака, що сказав це, тремтіння якесь охопило,

447] Й лудою очі зайшли, бо вужами стома засичала

448] Грізно Ерінія й стало жахливим у неї обличчя.

449] Дико поводить очима огнистими, не допускає

450] Й слова, а він — і хоче, й не зважиться щось їй сказати, —

451] Двох вона змій із своєї коси навертає на нього,

452] Ляска бичем і ротом розлюченим так промовляє:

453] «Так, поросла вже я мохом, мене, вже безплідну для правди,

454] Старість лякає страхіттям пустим боротьби між царями.

455] Зваж-бо на те: із оселі жахливих сестер я приходжу,

456] Війни й загибель несу я в руці».

457] Мовила так і кинула враз в юнака смолоскипом,

458] Й чорна, в диму, головешка на грудях його опинилась.

459] Острах великий зірвав йому сон, і все тіло, і кості

460] Дрож охопив, і піт з нього всього потоком полився.

461] «Зброї!» — кричить він безтямно і зброї шукає у домі

462] І біля ложа; обняв його шал до заліза і з гнівом

463] Лють войовнича. Отак, мов багаття тріскуче із хмизу

464] Хтось під кип’ячий казан підмостив, і окріп закипає,

465] Весь аж клекоче від жару, здіймається паром бурхливим,

466] Піною плине й струмками випорскує високо вгору,

467] Впину воді вже нема, і дим виривається чорний.

468] От він вождям юнаків на Латина-царя йти походом

469] Заповідає, бо зірвано мир. Каже зброю ладнати

470] В захист Італії, з меж її ворога вигнать і разом

471] Тевкрів здолати й латинів. Сказав це й богам помолився,

472] І один одного стали рутули до зброї гукати.

473] Постать велична та юність палка одного з них чарує,

474] Іншого — предки царя, тих — у подвигах славних правиця.

475] Поки ще Турн рутулів запалює духом хоробрим,

476] Вже поміж тевкрів майнула Аллекто на крилах стігійських.

477] Іншого хисту вжила вона й місця. Простежила пильно,

478] Де уродливий Іул понад берегом сіті на звірів

479] Ставив і гнався за ними. І тут Коцітова діва

480] Наглу скаженість собакам прищеплює й запахом знаним

481] Дражнить їм нюх, щоб за оленем гнались завзято. Була це

482] Перша причина всіх бід, що серця того люду сільського

483] Жаром війни запалила. Був олень величного зросту,

484] й роги він мав величезні. Від вимені в матері взявши,

485] Тіррові хлопці плекали його, та й Тірр сам, їх батько, —

486] Мав-бо в опіці він череди царські і ниви розлогі.

487] А як освоївся олень, сестра тоді Сільвія щиро

488] Дбала, щоб ніжні квітки у віночок сплести й заквітчати

489] Роги його, розчесать і в воді його викупать чистій.

490] Він не боявся руки, й до стола у господаря звикши,

491] Лісом довкола бродив, але знов до знайомих порогів

492] Сам повертався додому, хоч часом і пізньої ночі.

493] В час той, як далі від дому блукав він, Іула собаки

494] Хижі, як той був на ловах, допали його, коли долі

495] Плив він рікою й шукав у тіні охорони від спеки

496] Під берегами зеленими. В час той Асканій, що прагнув

497] Людських похвал надзвичайно, стрілу з рогового пускає

498] Лука; правиця не схибила, бог допоміг, отже, вбилась

499] З свистом великим тростина в живіт, прямо в здухвини звіра.

500] Чотириногий поранений втік під знайому покрівлю

501] І зі скиглінням, залившися кров’ю, заходить до стайні

502] Й стогоном, наче благанням, усю виповняє оселю.

503] Сільвія перша, сестра, заломлює руки, й волає,

504] Й кличе на поміч селян звідусіль, що серця у них грубі.

505] Раптом з’явились вони (бо в лісах мовчазливих таїться

506] Погань страшна), головню той осмалену в руки хапає,

507] Той сукувату ломаку тяжку, — що попало у руки,

508] В гніві тут зброєю стало для них. Тірр збирає ватагу,

509] В люті безмежній сокиру вхопивши, на четверо дуба

510] Саме колов він і клин заганяв. А жорстока богиня,

511] Слушну хвилину, щоб шкодить, знайшовши, з засади влетіла

512] Прямо на стайню високу й з покрівлі найвищої грає

513] Гасло пастуше на розі крутому, пекельної сили

514] Звуку надавши, аж ліс затремтів і по зворах глибоких

515] Гомін пішов, що аж Трівії озеро[264] вчуло далеке,

516] Нар, білохвилий од сірки, й джерела Веліну почули, —

517] І матері, умліваючи з жаху, до серць пригортали

518] Діток малих. Тоді, на той голос пастушого рогу,

519] Хто лиш почув його клич, звідусюди, хапаючи зброю,

520] Юрмами спішно збігатись розлючені стали селяни.

521] Хвилею молодь троянська Асканію в поміч приходить,

522] Входи укріплень усі відчинивши. Стрункими рядами

523] Всі поставали. Та це не була уже бійка пастуша

524] Кіллям твердим або дрюччям осмаленим, тільки залізом

525] Бились вони двоєсічним. Довкола чорніє жахливе

526] Жниво мечів гостролезих; від сонця полискує криця,

527] Кидає блиски під хмари. Так хвиля від вітру спочатку

528] Пінитись білим лише починає, та здійметься потім

529] Високо море, й поволі все вище підносяться хвилі,

530] Врешті, із самого дна аж до неба ті хвилі сягають.

531] Тут перед військом у першім ряду десь стріла засвистіла,

532] І повалився юнак — це Альмон, з синів Тірра найстарший, —

533] Бо уп’ялась йому в горло вона і, голосу вогкий

534] Шлях заливаючи кров’ю, ніжне життя зупинила.

535] Безліч там впало мужів, і між ними Галес постарілий,

536] В час той, як їх помирити збирався; найбільш справедливий

537] Був він колись, та ще й найбагатший на землях авзонських —

538] В нього було п’ять овечих отар, і п’ять черед худоби

539] З паші вертало, й стома він плугами орав свої ниви.

540] Бій цей у полі ішов із однаковим щастям, — богиня

541] Сповнила, що обіцяла, бо кров’ю війну покропила

542] Й в першім бою вже попадали трупи, — з Гесперії вийшла,

543] І полетіла в небесні простори, і так до Юнони

544] Голосом гордим, звитяжним озвалась: «Ось маєш і розбрат,

545] Смута воєнна його спричинила: нехай же їх дружба

546] Лучить тепер, і союзи нехай тепер творять, коли я

547] Тевкрів авзонською кров’ю скропила; коли ж твоя воля

548] Схоче, незламна, того, то ось що додам я до цього:

549] В війни втягну я чутками сусідні міста і держави,

550] Запал шалений в серцях розпалю їм любов’ю до Марса,

551] Щоб звідусіль ішли в поміч, всю зброєю вкрию країну».

552] Відповіла їй Юнона на це: «Досить зради й страхіття,

553] Є вже причина війни, бо б’ються рукопаш, і зброя,

554] Що її випадок в руки уклав їм, вже свіжою кров’ю

555] Скроплена. Хай відсвяткує преславний потомок Венери

556] Й сам цар Латин разом з ним і подружжя таке, і весілля.

557] Та щоб ти вільно блукала по цьому небесному світу,

558] Батько, володар найвищого неба, на це не дозволить.

559] Йди собі звідси; як доля іще щось дозволить зробити,

560] Я вже сама те зроблю». Так Сатурнова донька сказала.

561] Та ж свої крила, вужами кипучі, здіймає і лине

562] Прямо в оселю Коціту й висоти небесні лишає.

563] Є у середній Італії місце при горах високих,

564] Славне, в численних країнах про нього спогадують люди, —

565] Є це долина Ампсанкта. Ліс темний у неї обабіч

566] Густо стіною її закриває, потік круторвучий

567] В самій середині з гуком об скелі б’є в вирі шумливім.

568] Тут-то жахливу печеру показують — відхлань пекельну

569] Діта жорстокого. Щелепу там смертоносну відкрила

570] Прірва страшна й Ахеронтом прорвалась. Туди осоружна

571] Скрилась богиня Ерінія й землю звільнила, і небо.

572] Донька Сатурна, однак, довести в тому-часі до ладу

573] Діло воєнне старається конче. Вже ринуть у місто

574] Юрмами всі пастухи прямо з бою й несуть тих, що впали,

575] Вбитого хлопця Альмона й знеславлене тіло Галеса.

576] Кличуть із неба богів, Латина за свідка взивають.

577] Тут же і Турн, серед злочинів лютих він збільшує вдвоє

578] Жах тих убивств і вогню: то троянців до влади вже кличуть?

579] З родом фрігійським уже поріднились, для нього ж пороги

580] Ці недоступні? А далі надходять і ті, що в натхненні

581] Вакховім їх матері у лісах непрохідних танцюють —

582] Бо нездоланне ж імення Амати! — і разом зібравшись

583] І звідусіль, домагаються бою. І так усі разом

584] Проти судьби й віщувань цих, зле зрозумівши ознаки

585] Волі богів, в один голос війни лише прагнуть страшної.

586] І обступають в завзятті Латинову царську оселю.

587] Він, наче скеля морська непохитна, їм всім опирався;

588] Наче та скеля морська, коли гуркіт зростає навколо

589] Й множиться хвилі прибій, а вона все така ж нерухома,

590] Й марно на камені спінені хвилі шумлять і налиплу

591] Водорість в море змивають. Отож, коли жодної змоги

592] Задум безглуздий змінить не було і діла йшли по волі

593] Злої Юнони, то батько, небом безкраїм заклявшись,

594] Їм’ям богів, промовив: «Ой горенько, доля нас трощить,

595] Буря змітає. Самі ви, сердешні, обмиєте кров’ю

596] Гріх цей присяги кривої. Тяжка тебе, Турне, покута

597] Жде за оце беззаконня: запізно обіти складати

598] Будеш богам. Мені ж уготовано спокій, — запливши

599] В пристань життя, я позбавлений буду щасливої смерті».

600] Й більше ні слова. В мурах замкнувся й весь провід оддав їм.

601] Був у Гесперії, в Лації звичай, який споконвіку

602] Завжди святим уважали альбанські міста, іще нині

603] Рим, найсильніша держава на світі, шанує, як тільки

604] [265]Мають почати бої, на злощасну війну проти гетів

605] Рушить готові, чи проти гірканів, арабів, добратись

606] Хочуть до індів з Авророю[266] й стяги від парфів вернути[267].

607] Брама війни є подвійна — усі її так називають, —

608] З самої віри священна і з остраху перед суворим

609] Марсом. Сто мідних замків і залізні запори одвічні

610] Міцно її замикають. Сам Янус стоїть на порозі

611] Й пильно вартує. Якщо вже ухвалять старійшини люду

612] Йти на війну, тоді відчиняє цю браму скрипучу

613] Консул в плащі квірінальськім, вдягнувши його по-габінськи[268],

614] І до війни закликає; за ним поспішає вся молодь,

615] Звуком зловісним йому приграють іще й міднії сурми,

616] Так і тоді умовляли Латина, щоб він енеадам

617] Оголосив би війну, відчинивши цю браму скорботну.

618] Батько відмовив торкнутись її, одвернувшись, відкинув

619] Ті осоружні обряди і в затінок темний сховався.

620] Божа цариця, Сатурнова доня, зійшла тоді з неба,

621] Замкнену браму штовхнула своєю рукою, скрутила

622] Гак від дверей і залізні запори війни розламала.

623] І спалахнула Авзонія, доти спокійна і мирна.

624] Всі на війну вирушають — ті пішою лавою, інші ж,

625] Мов навіжені, на конях високих тумани збивають;

626] Всі домагаються зброї. Ті легкі щити і блискучі

627] Ратища чистять і жиром мастять їх, а ті на точилі

628] Гострять сокири. Їм любо нести прапори свої й слухать

629] Музику сурм. Вже п’ять міст многолюдних рихтують ковадла

630] Й зброю відновлюють: сильна Атіна, й Тібур гордовитий,

631] І Крустумери, й Ардея, й Антемни, що баштами славні.

632] Ці вигинають безпечні шоломи на голови, другі

633] З пруття лозини опуклі щити заплітають, а інші

634] Панцирі з криці кують або з срібла гнучкого легенькі

635] Гнуть наголінники. Серп і леміш не в пошані, пропала

636] Давня до рала любов. Гартують мечі прадідівські

637] В горнах гарячих. Вже сурми заграли і роздано гасла[269].

638] В поспіху цей от вихапує з дому шолом, той хропучі

639] Коні у запряг веде, бере щит і кольчугу потрійну,

640] Злотом оздоблену, й вірний до пояса меч припинає.

641] Гей, Гелікон відчиняйте, богині, і пісню співайте,

642] Що за царі на війну оце йдуть, які сили за ними

643] Стали на полі, якими мужами уся запишалась

644] Рідна земля італійська, якою ж то зброєю сяє.

645] Бо й пам ятаєте все ви, богині, й нагадувать владні, —

646] З слави тієї до нас лише промінь малий докотився.

647] Перший війну починає Мезенцій з тірренського краю,

648] Воїн суворий, огудник богів, який полчища зброїть.

649] Поруч син Лавс, від якого нема красивішого мужа,

650] Крім лаврентійського Турна. Лавс той, — приборкувач коней,

651] Диких поборювач звірів. Він марно веде за собою

652] Тисячу воїнів з міста Агілли, що йдуть з ним у битву.

653] Гідний він більшої втіхи з отцевої влади зазнати,

654] Або й того, мабуть, щоб не Мезенцій був батьком у нього.

655] Зараз за ними на луках сам гожого син Геркулеса,

656] Гожий юнак Авентін, свою показав колісницю,

657] Пальмами вквітчану, й коні звитяжні, а щит його має

658] Батькові знаки — гадюк ціла сотня і кільцями зміїв

659] Гідра оплетена. Рея-бо, жриця, в гаях Авентіну

660] Потай під світло небесне його привела, поєднавшись

661] Жінка з безсмертним, коли тірінтієць[270] убив Геріона,

662] Й через лани лаврентійські йдучи, іберійські корови

663] В річці тірренській купав. Є ратища в них, та дубини

664] Грізні в руках, і грубі кинджали, і списи сабельські.

665] Пішки іде він, в велику обвинутий шкуру левину;

666] В пащу, наїжену гривою, з білими ікол рядами,

667] Голову він покриває свою і так під оселю

668] Царську підходить, на вигляд страшний, Геркулеса одінням

669] Плечі прикривши міцні. А далі близнят за ним двоє

670] Мури тібурські лишають, а разом і плем’я, що назву

671] Має від брата Тібурта, — Катілл це і Корас завзяті,

672] З Аргосу воїни; їдуть вони поміж стріли густії,

673] Перед рядами передніми. Мовби народжені з хмари,

674] Наче із верху гори височенної двоє кентаврів

675] Сміливі сходять, лишаючи в бігу швидкому Гомолу

676] Й Отру засніжену; й ліс величезний дає їм дорогу

677] В їхній ході, і кущі розступаються з тріскотом сильним.

678] Не відставав і Цекул від них, міста Пренести засновник.

679] Цар, що — вважали усі — народивсь од самого Вулкана

680] Серед черід польових і знайдений був на домашнім

681] Вогнищі. Йде вслід за ним величезна ватага селянська —

682] З гір пренестійських мужі, і ті, що весь час обробляють

683] Ниви габінські Юнони, й живуть над Аньєном холодним,

684] Й що оселилися в скелях герніцьких, на воду багатих,

685] Й ті, що Анагнія кормить родюча, й ти, батьку Амасен.

686] В них не у кожного зброя, і щит не у кожного дзвонить

687] Чи колісниця, здебільшого кидають жолудь свинцеву,

688] А деякі мають в руках по два ратища; з сірого вовка

689] На голові покриття у них грубе; лівиця в них босі

690] Робить сліди, й сирою обвинена шкурою права.

691] Там же й Мессап іде, коней приборкувач, парость Нептуна,

692] Той, що його не поборе ніхто ні вогнем, ні залізом,

693] Кличе увесь він до зброї народ, що спрадавна був мирний

694] І відзвичаївсь від воєн, та знову мечі добуває.

695] Йшли тут ряди фесценінів, а далі там екви-фаліски,

696] Тут із верхів’їв Соракти, а там з нив Флавіни, а далі —

697] З озера й пагір Ціміну і ті, що з Капенського бору.

698] Йшли вони, рівні числом, і співали пеани цареві.

699] Так, наче лебеді ті сніжно-білі в прозорому небі

700] Із пасовищ повертаючись, довгими шиями звуки

701] Шлють з високості, аж річка дзвенить і лунають азійські

702] Багна широкі.

703] Хай не подумає хто, що із натовпу цього не мідні

704] Вийшли до бою полки, а скоріше — повітряні ринуть

705] Хмари співучого птаства з-над глибу морського на берег.

706] Глянь, із сабінської крові старої ряди величезні

707] Клаус веде, сам до раті великої схожий. В нас нині

708] В Лації Клавдіїв рід і громада від нього походять,

709] Ще з того часу, як в Римі сабінам належала влада.

710] Цілий іде тут великий загін з Амітерни і древні

711] Ідуть квіріти, з Ерета чота, із Мутуски, що родить

712] Щедро маслини, з Номента, з трояндових селищ Веліну,

713] З Тетріки скель недоступних, із Северських пагір високих,

714] йдуть із Касперії, з Форул, з-над річки Гімелли; і ті йдуть,

715] Що з Фабарісу п’ють воду чи з Тібру, і ті, що холодна

716] Нурсія шле їх; гортинські загони й народи латинські.

717] Ті, що крізь край їх пливе річка Аллія — назва зловісна.

718] Скільки-то хвиль мармурових на морі Лівійському грає,

719] Як Оріон лише грізний у хвилі зимові порине,

720] Чи то як сонце відновлене сходить і густо колосся

721] Спіє на Гермовім полі й на нивах лікійських жовтавих.

722] Дзвонять щити, і земля аж дрижить від тупоту ніг їх.

723] Там Агамемнонів друг, а троянського імені ворог,

724] Коні до воза Галес запрягає й до Турна приводить

725] Тисячні юрми хоробрих; між ними і тих, що копають

726] Сапками пліднії, Вакхом улюблені Массіка ниви;

727] Й ті, що батьки їх послали з високих верхів’їв Аврунка

728] І з сідіцінських роздолів, і ті, що покинули Калес

729] І мілководий Вольтурн, і грубі мужі сатікульські,

730] Й осків загони. За зброю у них рогатини точені,

731] Тх до тугого реміння прив’язувать звикли; їх зліва

732] Щит шкіряний прикриває, а б’ються кривими шаблями.

733] Та не оспіваний піснею нашою й ти не відійдеш,

734] Славний Ебале! Телон породив тебе від Себетіди,

735] Німфи, старий вже, як він у Капреї царем був телебів.

736] Та його син, вже тоді невдоволений батьківським царством,

737] На саррастійські народи високу простяг свою владу

738] І на рівнину, що зрошує Сарн, і на тих, що осіли

739] В Руфрах, в Батулі, і що обробляють поля келемнійські,

740] Й що доглядають їх мури рясної від яблук Абелли;

741] Кидати звикли списами вони за звичаєм тевтонським,

742] На головах своїх носять із корка пошиті шоломи,

743] Міддю їх сяють щити, і мечі їх виблискують мідні.

744] Нерси гірськії до бою й тебе посилають, Уфенте,

745] Знаного славою й щастям, яке ти в боях здобуваєш.

746] А особливо суворий народ, призвичаєний в частих

747] Ловах лісних, там екви на землях твердих проживають;

748] В зброї вони обробляють ріллю й нову здобичу завжди

749] Люблять шукати собі і жити лише із грабунку.

750] Жрець маррувіиського люду прийшов, свій шолом уквітчавши

751] Віттям маслини плідної, — Архіппа-царя повелінням.

752] Був це Умброн наймужніший, на гідр із диханням їх згубним

753] Та на все гаддя сон він наводив, співаючи пісню,

754] Й дотиком рук заспокоював лють їх; своїм він умінням

755] Рани укусів їх гоїв. Та рани від списів дарданських

756] Гоїти він не умів; отож не могли врятувати

757] Рани його ані спів той, що сон навіває, ні зела,

758] Зірвані в горах Марсійських. Тому за тобою із жалю

759] Й гай ангіційський ридав, і криштальні ридали Фуціну

760] Хвилі, і чисті ридали озера.

761] Вийшов до бою і син Іпполіта, у битвах прегарний,

762] Вірбій, — його-бо ставного Аріція мати послала,

763] На узбережжі вологім в Егерії гаю зростивши,

764] Там, де стоїть багатий Діани олтар миротворний.

765] Ходить-бо чутка така, що коли Іпполіт той загинув,

766] Підступом мачухи, й батькове кров’ю омивши прокляття, —

767] Бо розірвали його розполохані коні, — то знову

768] Він повернувся під зорі високі, в небесне повітря, —

769] Зела Пеона[271] з любов’ю Діани його воскресили.

770] Батько розгнівавсь тоді всемогутній, що хтось з-поміж смертних

771] Вийти посмів із підземної пітьми до світла живого,

772] Громом скидає його він у Стіксові хвилі, хто сином

773] Фебовим був і винайшов ліків вигойну властивість.

774] А Іпполіта сховала в криївці таємній ласкава

775] Трівія й потім послала його до гаїв Егерії, —

776] Нишком, під зміненим іменем Вірбія він проживав там.

777] Ось від священних гаїв і від Трівії храму вигонять

778] Коней роговокопитих, бо ті юнака й колісницю

779] На узбережжі розбили, морської злякавшись потвори.

780] Кіньми баскими не гірше і син його їздить по полю.

781] Тим-то на повозі він і тепер на війну поспішає.

782] Поміж найпершими видно і зростом величного Турна,

783] Як він красується зброєю й всіх переріс головою.

784] В нього високий шолом із гребнем потрійним і чубом,

785] Зверху ж Хімера, що зяє із пащі вогнем, наче Етна.

786] Тим вона більш гримотить і полум’ям грізним жахає,

787] Чим од пролитої крові палає завзятіше битва.

788] Щит же гладенький Іо золота прикрасила, піднявши

789] Високо роги, вже шерстю покрита, вже зовсім телиця, —

790] Образ величний, і Аргус там, дівчини страж, і старенький

791] Батько Інах[272], що ріку проливає з різьбленої урни.

792] Ратників хмара за ним виступає, по цілому полю

793] Тиснеться військо, укрите щитами; й аргійське юнацтво,

794] Є і аврунків громада, й рутули, й старії сікани,

795] Тут і сакранські ряди, і з Лабіка мальована зброя;

796] Й ті, що посіли твої, Тіберіне, луги і Нуміка

797] Берег святий, ті, що крають рутульські верхи лемешами

798] Й пагір Кіркейських простори, й мужі з тих лугів, що над ними

799] Анксур Юпітер владар, і Феронія в гаї зеленім

800] Радо живе, й відтіля, де чорні свої розливає

801] Багна Сатура, і звідти, де Уфенса хвилі холодні

802] Шляху шукають в найглибших долинах і в море впадають.

803] Крім цих усіх прибула ще із племені вольсків Камілла,

804] Вершників рать привела вона й міддю блискучі загони.

805] От войовниця! Ані до ткання-бо у неї не звикли

806] Руки жіночі, ані до куделі Мінерви, натомість

807] Дівчина добре уміла терпіти тяжкі невигоди

808] В битвах жорстоких і навіть з вітрами іти в перегони.

809] Легко по нивах, над засівом повним, верхом понад зелень

810] Бігла, і ніжного колосу в бігу вона не ламала.

811] Чи у відкритому морі, ступивши на хвилі високі,

812] Вільно по них пролітала і стіп собі в них не мочила.

813] В подиві молодь і юрби жіноцтва навкруг надбігають

814] З хат і полів і дивляться, як вона йде, аж роти всі

815] Пороззявляли, як пурпур цариці вкриває їй плечі,

816] Фібула[273] з золота коси скріпляє, як носить лікійський

817] Свій сагайдак вона й мирт із загостреним вістрям пастуший[274].