Енеїда

1] Щойно на замку Лаврента Турн вивісив прапор воєнний,

2] Глухо роги засурмили і рушили борзії коні,

3] Щойно він зброєю брязнув, і серце усім стрепенулось;

4] У хвилюванні весь Лацій поспішно складає присягу

5] Дружби воєнної, в шалі нестримному молодь лютує.

6] Перші начальники тут і вожді — Мессап із Уфентом,

7] З ними й Мезенцій, огудник богів, звідусіль на підмогу

8] Військо приводять, селян забирають з ланів їх розлогих.

9] Зразу ж і Венула шлють в Діомеда великого місто[275],

10] Щоб допомоги просив і сказав, що вже вторгнулись тевкри

11] В Лацій, що вже кораблями приїхав Еней і, пенатів

12] Внісши подоланих, мовить, що доля йому присудила

13] Бути царем, що багато племен із дарданським героєм

14] Вже сполучилось і в Лації всюди ім’я його знають.

15] Що за мету він поставив собі і чого він бажав би,

16] В разі йому пощастить, Діомедові все це видніше,

17] Аніж то видно і Турну-царю, і цареві Латину.

18] Так було в Лації. Лаомедонтський герой[276] все це бачить,

19] Серце журбою великою б’ється у грудях, і бистро

20] Думка його то в один бік літає, то в другий, у різні

21] Сторони рветься, усе розважає. Так мовби тремтливе

22] Сонячне світло в воді відбивається в мідному чані,

23] Чи світлосяйного місяця в повні проміння яскраве

24] Скрізь проникає далеко, у кожен куточок, під и?бо

25] Блисне і високо вдарить по рублених сволоках стелі.

26] Ніч залягла, і тварини утомлені сон нездоланний

27] Скрізь, по всіх землях, окутав, всі роди звірині й пташині, —

28] Батько ж Еней, тяжкою війною зажурений дуже,

29] Під небокраєм холодним схилився на березі річки,

30] Тілові дав запізнілий спочинок. Тут бог того місця,

31] Сам Тіберін із чудової річки йому об’явився,

32] Вийшовши дідом старим з-між густого галуззя тополі.

33] Шати тонкого на нім полотна зеленої барви,

34] Падає тінь на волосся з вінця тростяного, і так він

35] Мовить до нього, такими словами журбу розганяє:

36] «Божого роду нащадку, що місто троянське привозиш,

37] Та від руки ворогів нам Пергам зберігаєш навіки, —

38] Землі Лавренту і ниви Латина тебе виглядали.

39] Тут твоя певна оселя, тут певні пенати; не гайся

40] І не лякайся страхіття війни, бо весь гнів і досада

41] Вже проминули в богів.

42] Але щоб ти не подумав, що все це лиш марева сонні, —

43] Знайдеш ти льоху велику під дубом, на березі річки,

44] Буде лежати вона, поросят породивши аж тридцять,

45] Біла сама, й поросята у неї при вимені білі.

46] Тут буде місце для города, всі тут труди закінчаться,

47] Бо як віднині в черзі своїй тридцять обернеться років,

48] Місто Асканій залежить тут, назви преславної Альба.

49] Я непомильно пророчу. Тепер уважай, я скажу ще,

50] Як переможцем ти вийдеш з біди, що загрожує нині.

51] Тут аркадійці, що рід свій усі від Палланта виводять,

52] На берегах цих осіли; вони за царем, за Евандром,

53] За прапорами його ідучи сюди, місто на горах

54] Тут заснували й від предка його Паллантей називають.

55] З плем’ям латинським вони безупинно воюють; візьми їх

56] До товариства в свій табір, союзом із ними з’єднайся.

57] Я тебе прямо до них заведу берегами й рікою,

58] Щоб, пливучи проти течії, міг ти на веслах піднятись.

59] Сину богині, вставай же, як перші зірки лише зайдуть,

60] І по обряду Юноні молись із благанням, погрози

61] Й гнів її втишуй. А як переможеш, даси мені шану.

62] Той я, як бачиш, що рве береги свої в повідь і крає

63] Поле врожайне; я синій той Тібр, я ріка та славетна,

64] Що її небо найбільш між всіма полюбило. Тут стане

65] Дім мій великий, що градам могутнім столицею буде[277]».

66] Тільки бог річки промовив і в озері скрився глибокім,

67] Самого дна Досягнувши, — Еней пробудився, і темна

68] Ніч проминула. Він встав і на небо поглянув, на раннє

69] Сонце, і в пригорщі з річки води, по закону, набравши,

70] Так промовляє до неба: «Німфи, о німфи лаврентські,

71] Що всім потокам початок даєте, й ти, батьку наш Тібре,

72] Разом з твоєю святою водою, прийміть ви Енея

73] В вашу опіку й, нарешті, від всіх небезпек урятуйте.

74] Де тільки води твої (а ти глянув на нашу недолю)

75] Мають джерела, у будь-яких землях, найкращим для мене

76] Ти випливаєш, від мене навік тобі, боже рогатий[278],

77] Будуть хвала і дарунки, царю усіх рік гесперійських,

78] Ти лиш прийди й утверди вселаскаво обітницю дану».

79] Гак промовляє, із флоту два судна дворядні відводить,

80] І до плавби їх лаштує, і зброєю всіх наділяє.

81] Тут же очам показалось видовище дивне й раптове:

82] Льоху побачили білу і білі при ній поросята,

83] Поза дерев, як лежала вона на траві прибережній.

84] Зараз побожний Еней тобі її, славна Юноно,

85] В жертву приніс і поклав на вівтар з поросятами разом.

86] Тібр цілу ніч тоді стримував хвиль повноводдя бурхливе

87] І, повернувшись назад, у тихії води, змінився

88] Так, що з’явилося плесо гладеньке на річці, неначе

89] Десь на ставку чи на тихому озері, що й непотрібна

90] Весел робота. Тож швидко в дорогу пустились, лиш плюскіт

91] Чувся веселий. Смолисті бруси ялинові по водах

92] Мчать, що аж хвилі й бори здивувались, до того незвичні,

93] Що над рікою щити бойові сяють здалека блиском

94] І надпливають мальовані судна. Вони ж день і ніч всю

95] Дружно гребуть і закрути довгі минають, укриті

96] Віттям дерев, і зелень їх крають у тихому плесі.

97] Сонце вогненне стояло уже посередині неба,

98] Як вони здалека мури побачили, й замок, і зрідка

99] Крівлі домів, що нині могутність їх римська зрівняла

100] З небом, тоді ж Евандр царював ще в убогій державі.

101] Судна туди завертають і просто до міста прямують.

102] Цар аркадійський[279] в той день на пошану могутнього сина

103] Амфітріона[280] влаштовував свято і в лісі під містом

104] Жертву приносив богам. Паллант, його син, був з ним разом

105] І з-між юнацтва найперші, й убогий сенат; і жертовний

106] Ладан курився, й при вівтарі тепла ще кров парувала.

107] А як побачили судна високі й мужів, що у темний

108] Гай надпливали, в мовчанні налігши на весла, то зразу,

109] Вигляду цього злякавшись, зірвалися всі и залишили

110] Жертву й столи. Та відважний Паллант не дозволив їм жертву

111] Переривати, спис в руки хапає, біжить сам навпроти,

112] Й здалека з пагорба кличе: «Яка то потреба, юнацтво,

113] Змушує вас у незнану пускатися путь, і куди ви

114] їдете? Рід ваш який? Де ваш дім? Чи ви мир несете нам,

115] Чи ворожнечу?» А батько Еней тоді так відгукнувся

116] Зверху з корми, мироносну оливну тримаючи гілку:

117] «Бачиш ти Трої синів і зброю ворожу латинцям,

118] Що гордовито, ізгоїв блуденних, в бою нас прогнали.

119] Ми до Евандра прийшли, — скажіть же йому, що дарданські

120] Вибрані хочуть вожді про воєнну просить допомогу».

121] Вражений іменем батьковим, дуже Паллант здивувався.

122] «Вийди, — озвавсь він до нього, — і хто б то не був ти, із батьком

123] Сам починай розмовляти, будь гостем у наших пенатів».

124] Потім рукою піддержав його і, обнявши, правицю

125] Щиро потиснув. У ліс вони входять і річку лишають.

126] Дружньо такими словами Еней до царя тоді мовить:

127] «Найблагородніший з греків, якого мені присудила

128] Доля благати і віття в стрічках простягати[281] до нього, —

129] Не побоявсь я цього, хоч данайців ти вождь і аркадець,

130] Хоч з обома синами Атрея ти зв’язаний родом.

131] Доблесть моя, і богів віщування священні веліли,

132] Й наша спорідненість[282], і голосна твоя слава по світу,

133] Й доля судила, щоб я добровільно з тобою з’єднався.

134] Дардан, розказують греки, ілійського города батько

135] Й перший основник, син доньки Атланта Електри, до тевкрів

136] Примандрував, а Електру Атлант породив переможний,

137] Що небозвід весь на плечах тримає. Вам батько Меркурій,

138] Що на холодних зачавши його верховинах Кіллени,

139] Майя на світ цей ясний привела сніжно-біла; а Майю

140] Велетень той же Атлант, якщо вірить переказам давнім,

141] Той же Атлант породив, що зоряне небо тримає.

142] Так в нас у кожного рід із тієї ж виводиться крові.

143] От я на це й сподівався і, замість послів сюди слати

144] І хитрувати спочатку, себе я, себе підставляю

145] Й голову сам до порогів твоїх із благанням приношу.

146] Це ж бо те плем’я давнійське[283], що так же й на тебе війною

147] Йде безпощадно; якщо вони виженуть нас, то не буде

148] Сумніву, що під ярмо й всю Гесперію зможуть скорити

149] Й завоювати її від краю морського до краю.

150] Дай же й прийми запоруку взаємну; бо є в нас до бою

151] Сили готові, є мужність, досвідчене в війнах юнацтво».

152] Так тоді мовив Еней, а він на уста його, й очі,

153] І на все тіло промовця уважно і довго дивився

154] Й так відповів: «Як я радий тебе, наймужніший із тевкрів,

155] Тут і прийнять, і пізнати. Виразно пригадую голос

156] Батька твого, Анхіса великого, вигляд і мову!

157] Я не забув, як прямуючи до Саламіна, нащадок

158] Лаомедонта Пріам одвідав сестри Гесіони

159] Царство та ще й завітав у холодну країну аркадську.

160] Юність найпершими квітами лиця мені засівала,

161] Я дивувався з тевкрійських вождів, дивувався і з сина

162] Лаомедонта. Найвищий же був із усіх тих героїв

163] Саме Анхіс. Молоде моє серце аж рвалось до нього

164] Заговорить і правицею щиро потиснуть правицю.

165] І, захопившись, повів я його аж до мурів фенейських.

166] Він же, відходячи, в дар залишив сагайдак мені дивний

167] З стрілами в ньому лікійськими, й золотом ткану хламиду,

168] І золоті дві узди, що Паллант зберігає їх, син мій.

169] Отже, правицю мою подаю вам, якої хотіли,

170] Й з вами союзом лучуся. А завтра, лиш ранішнє світло

171] Зійде на небо, в добрі відпущу вас, дам військо й підмогу.

172] Свято ж тим часом щорічне оце, якщо в дружбі прийшли ви, —

173] З нами святкуйте врочисто — адже відкладать не годиться —

174] І відтепер до учт товариських уже привикайте».

175] Так промовляє й наказує знову бенкет готувати,

176] На мураві розставляє відсунені кухлі й садовить

177] Сам він гостей; а Енея окремо шанує і садить

178] В крісло кленове, шкурою лева гривастого вкрите.

179] А юнаки, що для цього призначено їх, із жерцями

180] Навперебій накладають посмажене м’ясо волове,

181] Сиплють в ковші подарунки Церери і Вакхом частують.

182] Тут і Еней, і троянське юнацтво смаженю ту їли,

183] З довгої спини вола, і жирну утробу жертовну.

184] А вдовольнили свій голод і прагнення їжі минуло,

185] Мовив тоді цар Евандр: «Цей празник, бенкет по обряду,

186] Й цей ось вівтар для могутнього бога ми тут встановили

187] Не з забобону пустого, богів не шануючи давніх, —

188] Але тому, ти мій гостю троянський, що з скрути страшної

189] Ми врятувались, то й честь відновляємо здавна належну.

190] Передусім на цю скелю поглянь, що у зломах звисає,

191] Як там розкидано купи каміння, яка он самотня

192] Хижа гірська, як на порох розсипались скелі величні.

193] Тут-то простора печера була, що далеко тягнулась;

194] Жив у печері тій Как, ця страшна півлюдина потворна.

195] Не заглядав туди сонячний промінь, земля була тепла

196] Свіжою кров’ю і завжди висіли на грізних одвірках

197] Людські обличчя страшні, поблідлі в жахливому тлінні.

198] Батьком тієї потвори Вулкан був; вогнем його чорним[284]

199] Зяяв він з пащі своєї й тягар свого тіла ледь двигав.

200] Зрештою, сповнились наші бажання, настала хвилина,

201] Що принесла нам із божим приходом рятунок. Бо гордий

202] Тим, що триликого вбив Геріона і здер з нього зброю

203] Месник найбільший, Алкеїв онук, надійшов, переможець,

204] І величезні пригнав він воли; тут кругом по долині,

205] Понад рікою вони розійшлися. А Кака манила

206] Вдача злодійська і дика, щоб не залишати незнаним

207] Жодного злочину й підступу; отже, чотири найкращі

208] Ростом воли відганяє від стада, займаючи стільки ж

209] І ялівок найгарніших. Щоб ноги слідів не лишили,

210] Якби їх прямо загнав, — за хвости повтягав до печери.

211] Так обернувши слідів спрямування, сховав їх у темнім

212] Схові каміннім, і жодні ознаки, якби хто шукав їх,

213] Не завели б до печери. Як ситу із стійла худобу

214] Амфітріона нащадок вигонив і ладивсь в дорогу,

215] То на відході воли заревли, і всі гори й діброви

216] Жалібним ревом заповнили й стогоном, їх покидавши.

217] В відповідь їм і телиця одна у великій печері

218] Теж заревла з запертя і позбавила Кака надії.

219] Тут спалахнуло від болю Алкідове серце і жовчі

220] Чорної сповнилось в шалі; вхопив він у руки тяжезну

221] І сукувату дубину й на гору побіг піднебесну.

222] Вперше ми Кака тоді на власні побачили очі,

223] Як метушивсь він од страху, як швидше від самого Евра

224] Втік у печеру, бо той переляк окрилив йому ноги.

225] Там зачинився, й ланцюг розірвавши, звалив величезний

226] Камінь, який на ретязь залізний майстерно завісив

227] Батько, і засув засунув в одвірки і так укріпився.

228] От тірінтієць у шалі з’явився, і доступу вгору

229] Пильно шукає, і водить усюди очима, й зубами

230] Люто скрегоче. Й так тричі, палаючи гнівом, обходить

231] Верх Авентіну, і тричі даремно старається зрушить

232] Скельні пороги, і тричі з утоми в долині сідає.

233] Ззаду печери здіймалася там звідусюди урвиста

234] Скеля шпиляста із гострого каменю, дуже висока —

235] Звідки не глянеш, на гнізда для хижого птаства придатна.

236] Скелю цю — верх її— вліво, у напрямі річки, схилив він,

237] З правого боку підперши, — стрясає в найглибших основах,

238] Зрушує з місця її і помахом дужим штовхає,

239] Так, наче громом ударило, аж береги розступились

240] І перелякані хвилі потоку назад подалися.

241] І відчинилась печера, — Какові ті величезні

242] Царські чертоги, — і темні відкрилися там погребища.

243] Наче під натиском сили якої земля б розступилась

244] І відчинила підземні оселі й богам ненависне

245] Царство бліде[285], і глибоко зверху жахливу безодню

246] Видно було б, і духи під впущеним світлом тремтіли б.

247] Так несподівано світлом раптовим його захопивши

248] В скелі порожній, де наглухо замкнений дико ревів він,

249] Стрілами ззовні Алкід нападає і зброю всіляку

250] Мече — й дерева, й каміння, неначе ті кола млинові.

251] Той же тим часом, — бо з скрути тієї вже втечі немає, —

252] Хмарами дим видихає із пащі (аж дивно сказати),

253] Тьмою густою сповняє домівку, засліплює очі,

254] Темну, з вогнем перемішану, створює ніч у печері.

255] Врешті, не стерпів Алкеїв онук, — крізь вогонь перескочив

256] Він стрімголов, де дим найгустіше у хвилях здіймався,

257] Де в величезній чорній печері найбільш вирувало.

258] В темряві Кака вхопив він в обійми, хоч той іще дихав

259] Полум’ям марним, на нього наліг і так його стиснув,

260] Що аж полізли на лоб йому очі і в горлі засохло.

261] Двері виважує він, відкривається чорна домівка, —

262] І ялівки, сюди загнані, вийшли на світло, й відкрився

263] Небу грабіж безперечний. А він, ухопивши за ноги,

264] Трупа поганого витяг. І всі надивитись не можуть

265] І на обличчя, й на очі жахливі, й щетинням оброслі

266] Груди цього напівзвіра, й вогонь, що погас в його горлі.

267] Тож Геркулесу тоді з пошаною всі поклонились

268] І зберігають, на радощах, день той нащадки, і перший

269] Речник того був Потіцій, по нім дім Пінаріїв вийшов

270] Сторожем жертв Геркулесу. Вівтар цей він в лісі поставив,

271] [286]Ми його будемо звати Найбільший, і завжди найбільшим

272] Він для нас буде. Тому, юнаки, ви таку величезну

273] Славу шануйте і віттям вінчайте волосся; й правиці

274] З чашами вгору здійміть, і взивайте нам спільного бога,

275] [287]й щедро вино йому лийте». Промовив він це, і двобарвним

276] Віттям тополя йому Геркулесова чуб отінила;

277] Вплетене листя з волосся звисало, а чаша святая,

278] Повна вина, красувалась в правиці. На стіл узливання

279] В радості всі учиняють жертовне й богів закликають.

280] Веспер тим часом наблизивсь, на захід Олімп похилився.

281] От і жерці починають обхід, а найперший Потіцій;

282] Всі, по закону, одягнені в шкури, і з свічкою кожен.

283] Знов відновляють бенкет і другим заходом солодкі

284] Страви приносять і повні миски на вівтар уставляють.

285] Браття ж салійські[288], обличчя вмаївши галуззям тополі,

286] Спів починають довкола престолу, де жертви палають.

287] Тут хор молодших, там старших, і всі величають у співах

288] Подвиги, що довершив Геркулес: як дві перші потвори

289] [289]Мачухи він ухопив і в руках задушив, дві гадюки;

290] Як він славетні міста зруйнував — і Ойхалію, й Трою.

291] Тисячі праць довершив він тяжких в Еврістея на службі,

292] З допусту злої Юнони: «Ти непереможний, дволиких

293] Хмарами зроджених Фола й Гілая своєю рукою

294] Вбив, і крітську потвору[290], і в скелях могутнього лева

295] Біля Немеї. Злякалось тебе навіть озеро Стікса,

296] Орків злякавсь воротар, що лежав у кривавій печері

297] На недогризеній кості. Тебе не злякають ніякі

298] Постаті, навіть Тіфей в своїй зброї, мов скеля стрімчаста.

299] Ти не утратив притомності духа, як гідра лернейська

300] Тьмою голів обкрутила тебе, — отже, радуйся, справжній

301] Сину Юпітера, цвіте богів, ізійди вселаскаво

302] Й благослови нас і свято твоє». У піснях так співали,

303] Та не забули й про Канову разом згадати печеру,

304] Ані про нього самого, як дихав огнями. Лунає

305] Гомін по цілому гаю, аж гори його відбивають.

306] От покінчили божисті обряди, й усі переходять

307] В місто. Цар перший ступає, поважний роками, — з собою

308] У товаристві Енея веде й свого сина; про різні

309] Справи вони розмовляють. З усього Еней дивувався,

310] Й живо по всьому очима водив, бо йому був цікавий

311] Кожний куточок, усе його тішить, царя він питає

312] Й слухає, що цей говорить про пам’ятки предків прадавніх.

313] Мовить тоді цар Евандр, який римську поставив твердиню:

314] «Бачиш, тут фавни тубільні і німфи гаї ці займали,

315] Плем’я мужів, що зродились із пнів і з твердої дубини.

316] Устрою в них не було, ні звичаїв, волів запрягати

317] Ще не навчились, запасів робити й здобуте щадити

318] Не розуміли: із віття жили та із ловів не легких.

319] Перший Сатурн тут явивсь із небесних висот олімпійських,

320] Зброї Юпітера втікши, як той його вигнав із царства.

321] Він тоді рід той безумний, розлізлий по горах високих,

322] Разом стягнув і надав їм закони, а край цей схотів він

323] Лацієм звать, бо безпечно в землі цій сховався. Доба та

324] В час його царства, як кажуть, була золота. Так він правив

325] В тихому мирі народами, поки поволі настала

326] Гірша, поблякла доба, а за нею до воєн шалена

327] Пристрасть і власності сильна жадоба. Тоді-то авзонське

328] [291]Плем я й сіканські народи прийшли сюди, й часто зміняла

329] Назву Сатурна земля. І настали царі, між якими

330] Тібріс жорстокий, безмірного росту, що річку від нього

331] Іменем Тібр ми пізніше, усі італійці, назвали.

332] Справжню, стару свою назву утратила Альбула-річка.

333] В час той, як прогнаний із батьківщини, по морю я їхав,

334] Доля всесильна й судьба неминуча мене посадили

335] В цих ось краях, та бог Аполлон і накази жахливі

336] Матері — німфи Карменти — мене завели у ці землі».

337] Ледве сказав це, йде далі й показує вівтар і браму,

338] Що Карментальською, кажуть, назвали вже римляни здавна,

339] З шани до німфи Карменти, що долю віщує і перша

340] Те провістила нам, що енеади великим народом

341] Будуть і що Паллантей також містом уславленим стане.

342] Далі великий показує гай, що притулок із нього

343] Ромул завзятий зробив, і ще далі Луперкал у тіні

344] Cкелі холодної, що парасійським звичаєм назвали

345] Йменням Лікейського Пана. І гай Аргілету[292] святого

346] Теж показав, і місце, де гостя із Аргоса вбито.

347] Звідти веде під Тарпею і під Капітолій, що нині

348] Золотом сяє, колись же був дикими вкритий корчами.

349] Вже і тоді забобонні жахи цих от місць полохливу

350] Людність лякали, й тоді уже лісу і скелі боялись.

351] «Глянь, — каже, — гай цей і пагорб цей, лісом укритий, займає

352] Бог невідомо який, хоч вірять і в те аркадійці,

353] Що і самого Юпітера бачили часто, як чорну

354] Тряс він егіду[293] своєю правицею й хмари громадив.

355] Бачиш, крім того, ці городи два, ці розвалені мури,

356] Рештки, що тут залишились, як спомин по давніх героях.

357] Замок цей — батько наш Янус, а той — Сатурн заснував тут,

358] [294]Янусів замок — Янікул, Сатурнія — звався Сатурнів.

359] Так, розмовляючи, скоро й до вбогого житла Евандра

360] Вже підійшли і ревучі побачили череди всюди,

361] Бачили їх і на Римському ринку, й величних Карінах.

362] Як до домівки прийшли, він промовив: «На ці ось пороги

363] Сам Алкід переможний вступав, і його тут гостила

364] Царська оселя оця. Тож гідний будь бога і важся,

365] Гостю, багатств не цінити і не осуди нашу вбогість».

366] Так він сказав і під покрив маленького дому Енея

367] Вводить великого й просить сідать на розстеленім ложі

368] З листя, яке ведмедиці лівійської шкурою вкрито.

369] Ніч наступає і землю у чорні окутує крила.

370] Мати Венера, проте, не даремно погроз лаврентійських

371] І завірюхи тяжкої у серці своєму злякавшись,

372] Йде до Вулкана на слово, і так в золотій їх подружній

373] Спальні говорить, і будить у ньому любов божественну:

374] «Поки царі арголійські Пергам плюндрували війною,

375] Замки, які від ворожого пломеню мали упасти,

376] Тим нещасливцям ніякої помочі й жодної зброї

377] Я не благала; хисту твого і тебе, чоловіче

378] Мій найдорожчий, ніяк не хотіла даремно трудити,

379] Хоч добродійств і багато я винна Пріамовим дітям,

380] Хоч уже часто над лихом Енея тяжким я ридала.

381] Нині з Юпітера волі ступив він на берег рутульський,

382] Отже, в покорі приходжу сюди і в твоєї святині

383] Зброї благаю, мати — для сина. Тож донька Нерея

384] Й жінка Тітона[295] могли твоє серце сльозами склонити.

385] Глянь, які ринуть народи, які-то твердині замкнули

386] Брами, як гострять залізо на мене й моє покоління».

387] Мовила так і білішими снігу руками богиня

388] Солодко й ніжно голубить його, що й досі ще длявся.

389] Звиклий жар охопив його раптом, і пломінь знайомий

390] Мозок йому розпалив у костях, їх ослабивши млостю.

391] Так от, як часом із грому ясного зірвавшись, вогниста

392] Блискавка смугою світлого сяйва у хмарах заграє.

393] Жінка, свідома краси, була рада із підступу свого.

394] Вічним коханням покорений, батько їй так повідає:

395] «Чом так далеко причин ти шукаєш? Де ж ділось, богине,

396] В тебе довір’я до мене? Якщо б піклувалась так само

397] Ти вже раніш, то озброїть троянців було б ще можливо;

398] Не боронили б, напевно, ні батько всесильний, ні доля

399] Трої стояти й Пріамові років ще десять прожити.

400] Як воювати тепер ти готуєшся й задум цей маєш, —

401] Все, що я захистом здолаю своїм, обіцяю, що зможу

402] Викувать я із заліза чи вилить його із електру[296],

403] Що лише зможе вогонь із повітрям, — облиш ці благання

404] І перестань в свої сили не вірить». Із цими словами,

405] Впав із жагою в обійми жадані, і, любій дружині

406] Ніжно до лона схилившись, поринув у сон безтурботний.

407] По відпочинкові першім, як ніч, півшляху перейшовши,

408] Сон віджене, як жінка, що їй із куделі нужденно

409] Жити судилося й хистом Мінерви, вогонь роздуває

410] Й вистиглий попіл, щоб ночі додать до роботи, й рабиням

411] Довгої праці при світлі усім завдає, щоби чистим

412] Ложе подружнє самій зберегти і мати можливість

413] Виховать діток маленьких, — точнісінько так і могутній

414] Владар вогню не пізніше тієї хвилини з м’якого

415] Ложа встає й поспішає на кузню до праці своєї.

416] Біля Сіканії, там, де Еолова близько Ліпара,

417] Скелями острів підноситься вгору, що завжди димляться,

418] А під тим островом б’ють із печери в розколинах Етни

419] Дужі громи у розжарених горнах циклопів, і сильно

420] В вухах гримить від ударів тяжких у ковадла, сталева

421] Маса халібська аж прискає в гарті, коли у горнилах

422] Жар роздувають. Вулканів тут дім[297] і весь обшир Вулканів.

423] Владар вогню сюди саме й зійшов із високого неба.

424] У величезній печері залізо кували Циклопи:

425] Бронт, і Стероп, і голий Піракмон. Громи в їх долонях —

426] Ті, що батько скидає їх стільки із неба на землю,

427] Вже відшліфовані трохи, частково іще не готові, —

428] Ще добавляли до них по три промені граду й три зливи,

429] Три із червоного жару і три із крилатого вихру.

430] Ще домішали і ясність жахливу до творива того,

431] Гуркоту й жаху дали ще і гніву, що блискавки мече.

432] Далі іще й колісницю для Марса ладнали крилату, —

433] Він-бо до бою на ній і мужів, і міста спонукає.

434] В іншому місці егіду кували, Паллади гнівної

435] Зброю страшну; і зверху старанно її прикрашали

436] Зміїв лускою та золота блиском. На грудях богині

437] Скрутні різьбили зміїні й подобу самої Горгони,

438] Що повертає очима, хоч шия відрізана в неї.

439] «Все відкладіть, — до них каже, — лишіть розпочату роботу,

440] Роде етнейський, циклопи, й на це ви бачно вважайте:

441] Зброю зробити для мужа завзятого треба; тут сили,

442] Треба тут рук доложити берких і всілякого вміння

443] Й хисту. Тож не зволікайте». І більше ні слова. А ті вже

444] Зразу на труд налягли, розділивши його між собою

445] Нарівно. Струмені міді пливуть там, і золото плине,

446] Криця, що ран завдає, у просторому плавиться горні.

447] Щит велетенський готують, один проти стріл всіх латинців,

448] Сім накладають шарів, що один поза один заходить,

449] І надимають повітря, й женуть продувними міхами.

450] Інші — крицю шипучу в кориті з водою гартують.

451] Аж гуготить вся печера від грому лункого ковадел, —

452] В чергу так вони із зусиллям руки здіймають.

453] Лиш повертаючи в кліщах могутніх метал розжарілий.

454] Поки так батько лемнійський[298] спішить у еольському краї,

455] Світла живлюще проміння і щебет під дахом пташиний

456] Рано-раненько збудили Евандра в хатині убогій.

457] Старець встає й одягає на тіло сорочку, й тірренські

458] В’яже під стопи сандалії; потім і меч він тегейський[299]

459] Через плече перевішує збоку й назад відкидає

460] Шкуру пантери, що з лівого боку звисала у нього.

461] Йдуть ще попереду два сторожі тих високих порогів

462] І супроводять хазяїна — пси його вірні. Іде він

463] Прямо до гостя Енея, в оселю його, що стояла

464] Осторонь; бо не забув наш герой про вчорашню розмову

465] І про свою обіцянку. Еней не пізніш пробудився.

466] Йшов цей із сином Паллантом, а той в товаристві Ахата.

467] Руки, зійшовшись, взаємно вони подали і в світлиці

468] Сіли, де в затишку вільно могли розмовляти. Цар перший

469] Мову почав:

470] «Наймогутніший владико тевкрійський, ще доки живеш ти,

471] Твердити я не посмів би ніколи, що справа троянська

472] Вже занепала, що гине держава. Від нас, відповідно

473] До твого імені, всюди відомого, стануть до бою

474] Сили малі вам на поміч; бо звідси замкнула етруська

475] Річка, а звідти нас тиснуть рутули, під мурами міста

476] Зброєю дзвонять. Та я сподіваюсь, що зможу з’єднати

477] Сильні народи для тебе і царства багатого табір.

478] Для порятунку показує стежку нам випадок слушний.

479] Доля тебе тут бажає — й прийшов ти. Не дуже далеко

480] Звідси є місто Агілла, на вічній збудоване скелі,

481] Де на етруських верхів’ях селилося плем’я лідійське,

482] Славне в боях. Довгий час процвітало воно, та Мезенцій,

483] Цар, покорив його владою гордою й силою зброї.

484] Що ж тут про злочини дикі тирана та вбивства огидні

485] Згадувать? Хай це на голову скинуть йому і потомкам

486] Вічні богове. Бо ж навіть померлих в’язав він з живими,

487] Руки до рук, а лице до лиця прикладав (які муки!).

488] В пасоки гнійних потоках, в обіймах мерзенних, у довгих

489] Муках вбивав їх. За зброю вхопилися мучені, врешті,

490] І облягли ошалілого ката в його ж таки домі;

491] Помічників повбивали, закидали жаром покрівлю.

492] Він серед січі тікає в країну рутулів, до Турна,

493] Що обороною став побратимові. Праведним гнівом

494] Вся етрурійська земля розгорілась, жадають, щоб видать

495] Їм на скарання царя, бо війною ідуть. Полководцем

496] Настановлю я тебе тисячам тим, Енею, бо густо

497] Товпляться вздовж узбережжя на суднах, до бою взивають.

498] Жрець лиш старий їх тримає, судьбу їм пророчить: «Добірна

499] Молодь меонська[300], ви, древніх героїв квітучая сило,

500] Біль справедливий на ворога рве вас; гнів слушний Мезенцій

501] Так розпалив. Та ніхто з італійців не може обняти

502] Провід в такому народі, шукайте чужих полководців».

503] Сили етруські тоді розмістились на цьому роздоллі,

504] Божих пророцтв налякавшись. Сам Тархон послів посилає,

505] Щоб передати мені ту корону і берло та інші

506] Влади ознаки і просить у табір прийти та обняти

507] Владу в тірренців. Та виснагла старість моя із роками

508] І скостеніла мені заважає сягати по владу;

509] Вже-бо і сила, до подвигів здібна, минулась. А сина

510] Я прихиляв би до цього, якщо б через матір сабельську

511] Кров не змішалась і звідси він частки не мав батьківщини.

512] Ти ж, що й вік твій, і рід із судьбою у згоді, відважся,

513] Вируш, керманичу тевкрів, вождю італійців хоробрий,

514] Крім того, я ще Палланта додам тобі, втіху й надію

515] В мене єдину; нехай під твоїм він началом звикає

516] Марсову службу нести і воєнної справи учитись.

517] Бачачи подвиги мужні твої, в молодому ще віці

518] Хай тебе цінить. Аркадських я дам йому вершників двісті,

519] Вибрану силу юнацтва, і стільки ж він дасть і від себе».

520] Ледве промовив він це, як сумно спустили додолу

521] Очі Еней, син Анхіса, й Ахат, його вірний товариш, —

522] Горя багато в зажуренім серці вони б розважали,

523] Та Кітерея з високого неба знаки подала їм,

524] Бо із ефіру раптова їм блискавка ясно мигнула.

525] І загриміло, здавалось, що світ увесь валиться раптом;

526] Всім причувалось, що сурми тірренські заграли в повітрі.

527] Всі озирнулись на небо, а звідти невпинно доходив

528] Грім лункодзвонний; на світлих прогалинах неба, крізь хмари

529] Видно, як зброя червоно горить, як дзвенить від ударів.

530] Всім це затьмарило ум, та один лиш з героїв троянських

531] Голос пізнав, зрозумів заповіт материнський і каже:

532] «Ти не допитуйся навіть, мій друже, які-то події

533] Чуда оці нам пророчать: Олімп мене кличе, богиня,

534] Мати моя, обіцяла послати мені цю ознаку,

535] Як розгориться війна, і на поміч із неба подати

536] Зброю Вулкана.

537] Скільки смертей лаврентійців нещасних чекає! Як тяжко,

538] Турне, заплатиш мені! Як у хвилях своїх ти багато

539] Будеш котити щитів, і шоломів, і трупів героїв,

540] Батьку наш Тібре. Хай топчуть союзи, війни хай бажають».

541] Тільки слова ці промовив, встає із високого крісла,

542] Й на Геркулесовім вівтарі згаслий вогонь розбудивши,

543] До невеличких пенатів підходить і ларів, знайомих

544] Щойно від вчора. Евандр і вся молодь троянська по черзі

545] Вибрані вівці у жертву з належним обрядом приносять.

546] Потім до суден своїх він відходить одвідати друзів.

547] З них вибирає собі він хоробрістю знаних, щоб разом

548] З ним на війну вирушали, його проводжали, а інші

549] Долі рікою пливуть, без напруги, щоб там передати

550] Вістку від батька Асканію, що тут нове приключилось.

551] Коней тевкрійцям дали в ту дорогу на ниви тірренські;

552] А для Енея підводять найкращого: лев’яча шкура

553] Зверху коня покриває, блищать золоті на ній кігті.

554] Вістка містину малу облітає, що вершники скачуть

555] По узбережжю владики тірренців[301]. В журливій тривозі

556] Жертви богам матері обіцяють подвійні; чим ближче

557] Вже небезпека, тим більша тривога, стає все страшнішим

558] Марса лице. Тоді батько Евандр, на прощання стиснувши

559] Сина правицю й нестримно над ним заридавши, говорить:

560] «От щоб Юпітер вернув мені давні роки проминулі,

561] Вигляд тодішній, коли під Пренестом я знищив ворожі

562] Лави передні і купи щитів попалив переможно

563] Й цею правицею скинув у Тартар Ерула-владику!

564] Він як родивсь, три душі йому (страшно сказать!) дарувала

565] Мати Феронія, й тричі його довелось побороти,

566] Смерті прийшлось доконать його тричі. Проте ця правиця

567] Душі всі три узяла в нього й стільки ж і зброї забрала.

568] Не одривався б тут, сину, з твоїх я обіймів солодких,

569] Над головою б сусіда не зміг глузувати Мезенцій,

570] Стільки жорстоких убивств не вчинив би залізом ніколи

571] І не здолав би стількох громадян відібрати у міста.

572] Згляньтесь, богове, й Юпітере, царю богів премогутній,

573] Над аркадійським царем, уклінно-бо вас я благаю:

574] Батьківські просьби прийміть. Якщо ваша ласка, як доля

575] Цілим Палланта мені збереже, якщо маю дожити

576] Дня, щоб побачить його і зустрітися з ним, — то, благаю,

577] Дайте дожить, а труди перетерпіти всі я готовий.

578] Та якщо, доле, готуєш таке, що й сказати лякаюсь,

579] Зволь же негайно, негайно жорстоке життя скоротити,

580] Поки ще горе непевне й не знаю, чого сподіватись.

581] Поки в обіймах держу тебе, сину, мій скарбе, єдина

582] В старості втіхо, щоб вісник жахливий не зранив у мене

583] Слуху мого». Жаль такий виливав при останнім прощанні

584] Батько. Зомлілого з болю додому несли його слуги.

585] Вже крізь відкриті ворота виходили вершники в поле;

586] Вирушив перший Еней і Ахат його вірний, за ними

587] Інші троянські вельможі; Паллант у середині їхав;

588] Здалеку видно хламиду його й розмальовану зброю, —

589] Наче Люціфер ясний, в Океанових хвилях омитий,

590] Поміж ясними зірками Венері з усіх найлюбіший,

591] В час, коли людям своє він священне покаже обличчя

592] Й темінь розгонить. На мурах стоять матері там у страху,

593] Стежать за хмарами пилу й військами, що крицею сяють.

594] Збройно вони через хащі, де шлях їм найближчий, проходять,

595] Гомін лунає, по четверо в ряд вони їдуть, на порох

596] Поле копитами збили. Є гай там великий близ річки

597] Цери холодної, здавна святий він для цілого краю.

598] Вколо віночком його оточили горби, а ялиці

599] Поясом чорним його вперезали. Як кажуть, пеласги

600] Давні, що перші колись оселились в латинській країні,

601] Гай посвятили Сільванові, богу ланів і худоби,

602] И день встановили святковий. Відтіль недалеко в безпеці

603] І абором Тархон стояв і тірренці, що їх ціле військо

604] Можна побачить було із вершини горба, що на полі,

605] Й табору всю широчінь. Сюди ж то, потомлене дуже,

606] Батько Еней завертає й до бою готове юнацтво,

607] Щоб підкріпитись самим та дати і коням спочити.

608] З хмар прибула піднебесних у сяйві божистім Венера,

609] Світла, дари несучи. І як тільки побачила сина

610] В закутку самім долини, за зимними водами річки,

611] Радо йому об’явившись, отак промовляє: «Дари ось,

612] Мною обіцяні, маєш, що їх спорудив своїм хистом

613] Мій чоловік, щоб ти не вагався, мій сину, до бою

614] Викликать гордих лаврентів чи Турна палкого». Сказала

615] Так Кітерея і сина голубить, обнявши, й блискучу

616] Зброю під дубом навпроти складає. Він з божого дару

617] Радий, із честі такої й натішитись ним він не може,

618] Сам по порядку те все оглядає й дивує з усього,

619] Ще й обертає в руках, до плечей приміряє: шолом тут,

620] Що так страшить своїм гребнем і полум’ям грізно палає,

621] Й меч смертоносний, і панцир великий із міді твердої,

622] Що червоніє криваво, такий, як та темная хмара,

623] Що, загорівшись від променів сонця, палає в просторах,

624] І наколінники легкі, із золота литі й електру,

625] Й спис, і поверхня щита, що не легко її описати.

626] [302]Саме на ньому володар вогню, у пророцтвах умілий,

627] Знаючи будучність, вирізьбив славні діла італійців,

628] Римські тріумфи і ціле потомство прийдешнє, що вийде

629] З роду Асканія, й війни, що будуть, одна за одною.

630] [303]Й матір-вовчицю він там зобразив, що у Марса в печері,

631] Зелом порослій, лежить, — до сосків припадаючи разом,

632] Граються двоє хлоп’ят і ссуть свою матір безстрашно.

633] Шию свою ізігнувши дугою, вона тих хлоп’яток

634] Лиже по черзі і так їх тільця язиком виправляє.

635] [304]Біля цієї картини він Рим зобразив і додав ще,

636] Як сабінянок умкнули із місць глядачів на великих

637] Іграх у цирку, з законом незгідно, й війна розгорілась

638] Наново між Ромулідами й Тацієм, вже постарілим,

639] Що на чолі був у курів суворих. Царі після бою

640] При олтареві Юпітера збройні стоять і тримають

641] Чаші в руках та єднаються в спілку, свиню заколовши.

642] [305]Біля цієї картини квадриги швидкі у розгоні

643] Метта надвоє роздерли (ой, треба було, мій альбанцю,

644] Слова додержать), там Тулл, шматуючи зрадника тіло,

645] В лісі розкидав його, аж кров’ю шипшини стікали.

646] [306]Далі було, як звелів він Порсену Тарквінія знову

647] Після вигнання прийняти і як він військом великим

648] Місто обліг, а потомки Енея на меч поривались,

649] Щоб боронити свободу. А він, невдоволений з того,

650] Ніби грозить, що Коклес та наважився міст зруйнувати,

651] Й Клелія, пута порвавши, посміла ріку переплинуть.

652] [307]Зверху Манлій стояв, оборонець тарпейського замку,

653] й храм заслоняв, і нерушно тримав Капітолій високий;

654] Свіжою стріхою їжилась Ромула царська домівка.

655] Срібний гусак літав там у сінях золотосяйних

656] І сповіщав, що галли надходять, що вже на порозі.

657] Через гущавину, в темінь сповиті, з’явилися галли

658] І оточили твердиню — їм темрява ночі сприяла.

659] Кучері в них золоті, і одіж їх золотом сяє,

660] Світло-смугасті військові плащі, а шиї в них білі,

661] Мов молоко, в золотому окіллі; вимахує кожен

662] Парою списів альпійських, а в довгих щитах вони захист

663] [308]Мають собі. Він вирізьбив там і громаду салійську

664] В танці святому, і голих луперків; у них гостроверхі

665] З вовни шапки, і щити зобразив, що із неба упали.

666] Чисті матрони везуть через місто у повозах зручних

667] [309]Святощі їхні. А далі іще показав він виразно

668] Тартара царство, також глибоченний передсінок Діта

669] Й кари за злочини; теж, Катіліно, й тебе, як на грізній

670] Скелі висиш і тремтиш ти від фурій. Окремо — побожні,

671] З ними й Катон, що закони складає. Між всім цим широке

672] Граюче море із золота, й пінились сивії хвилі,

673] Й сріблом довкола дельфіни блищали, міцними хвостами

674] Глибоко хвилю горнули і піну шумну розсікали.

675] [310]Мідний флот було видно всередині, — битва актійська:

676] Берег Левкади, усіяний весь вояками, а хвилі

677] Золотом сяють. Сам Август Цезар веде італійців,

678] З ним і сенат, і народ, і пенати, й великі богове.

679] Він на кормі височенній стоїть, а обабіч з обличчя

680] Радісна ясність палає і батьківська зірка над тім’ям[311].

681] Далі за ним — Агріппа величний веде своє військо,

682] Вітром попутним боги йому з неба сприяють. На ньому

683] Славна відзнака воєнна— з носів корабельних корона[312]

684] Скроні йому осявала. А далі — озброєні різно

685] Варварські сили Антоній веде. Народів Аврори[313]

686] Й берега він переможець червоного[314]. Тягне з собою

687] Сходу він сили, й Єгипет, і Бактру далеку; при ньому

688] Жінка з Єгипту[315], нечестя для нього. Всі разом рушають

689] В бій, аж запінилось море, вдаряють-бо підняті весла,

690] Ростри тризубі прорізують плесо, — ідуть у відкрите

691] Море. Гадав би хто, може, що тут надпливають Кіклади,

692] Зрушені морем, чи з горами гори зіткнулись високі;

693] З суден, важких наче вежі, воїни так натискають

694] Збройними масами, з рук запалене кидають клоччя,

695] Мечуть летюче залізо списів, — і багриться від крові

696] Поле нептунське[316]. Всередині військо цариця скликає

697] Батьківським систром[317]; не бачить гадюк вона двох[318] за собою.

698] Всякі потвори богів різнорідних, між ними Анубіс

699] Песиголовий, рушають у бій на Нептуна й Венеру,

700] Проти Мінерви. В середині битви цієї сам Маворс,

701] В зброї залізній, лютує. А Діри зловісні з ефіру

702] Линуть, і втішна Незгода надходить у шаті роздертій,

703] Зараз за нею з кривавим бичем виступає Беллона.

704] Зверху, з актійської скелі, на це Аполлон[319] споглядає

705] І натягає свій лук. Злякались тієї погрози

706] Індія й цілий Єгипет, Аравія вся і Сабеї

707] І починають тікати. Видно було, як цариця

708] Кличе вітри, паруси наставляє під подув і линви

709] Їм попускає невпинно. Її там у цій різанині

710] Бог вогняний[320] зобразив від прийдешньої смерті блідою;

711] Япіг попутний і хвилі несуть її в море, а далі —

712] Ніл, засмутившись, могутній, своє розгортає одіння

713] Й всіх розбитих до свого зеленого лона скликає.

714] [321]Цезар у римськії мури в’їжджає в потрійнім тріумфі

715] Й вічним богам італійським безсмертні складає обіти —

716] Тричі по сто[322] у столиці поставити храмів величних.

717] З ігрищ веселих та оплесків вулиці всі аж лунають;

718] В храмах кругом вівтарі і хор матерів, а навколо

719] При вівтарях жертовні воли усю землю покрили.

720] [323]Він на порозі сидить білосніжнім осяйного Феба

721] І від народів дари порядкує й на пишних колонах

722] Вішає. Йдуть ті народи впокорені, в шерегах довгих.

723] Мова їх, звичаї, зброя, їх одяг — які розмаїті!

724] Мульцібер тут зобразив номадів і карів, лелегів,

725] Афрів отих розперезаних, ще й стрілозбройних гелонів.

726] Далі Євфрат[324] вже котив свої хвилі спокійні; ще далі —

727] Люди з меж крайніх — морини; і Рейн двоєрогий[325], і даги

728] Непогамовні, і річка Аракс, для мостів небезпечна.

729] Матері дару, Вулкана щиту, він дивується дуже,

730] Образам радий ясним, хоча тих подій і не знає[326],

731] І піднімає на плечі цю славу і долю нащадків.