Енн із Ейвонлі

Розділ 17 НЕСКІНЧЕННІ ПРИГОДИ

Уночі Енн прокидалася тричі, і тричі підбігала до вікна — пересвідчитися, що пророцтво дядька Ейба не справджується. Аж ось світанок розлив по небі кришталево-ясне сріблясте сяєво: розпочався новий дивовижний день.

Невдовзі після сніданку прийшла Діана з кошиком квітів на одній руці та мусліновою сукнею на іншій. Сукню їй належало вбрати аж після того, як усі приготування будуть завершені. А поки ж було на ній звичне рожеве вбрання й батистовий фартушок, рясно оздоблений мереживом та рюшами. І була вона вся така охайна, гарненька й рожева.

— Яка ж ти красуня, — захоплено мовила Енн.

Діана зітхнула:

— Я знову мусила попустити всі свої плаття. Від липня погладшала ще на чотири фунти. Енн, коли цьому буде край? Усі героїні пані Морган такі стрункі й високі.

— Забудьмо про сум! Думаймо лише про дароване щастя, — безтурботно відповіла Енн. — Пані Аллан каже, що коли раптом нам випаде згадати щось гірке й неприємне, мусимо одразу ж подумати про інше, гарне, що можна йому протиставити. Хай навіть ти трошечки-трошечки повненька, зате в тебе такі ямочки; а в мене ніс у веснянках, та форма в нього дуже гарна. Як тобі здається, лимонний сік подіяв?

— Здається, так, — прискіпливо мовила Діана, і щаслива Енн, повела її в сад, весь повний тіней, начеб витканих із повітря, і миготливого золотого світла.

— Спершу ми прикрасимо вітальню. Часу ще багато — Прісцилла пише, що вони прибудуть опівдні чи спізняться щонайбільш на півгодини, тож до столу сядемо о першій.

Може, і були в ту мить у Канаді чи Сполучених Штатах двійко інших, щасливіших дівчат, проте я в цьому сумніваюся. Кожен порух ножиць, під якими падали долі троянди, півонії та дзвіночки, наче промовляв: «Сьогодні приїздить пані Морган!» Енн дивувалася, як то пан Гаррісон може буденно косити траву на луці за стежиною — так, мовби нічого й не мало статися.

Вітальня в Зелених Дахах зазвичай гнітила сірою похмурістю. Були там невибагливі меблі, напхані кінським волосом, цупкі мереживні фіранки, білі серветки на ручках та підголівниках крісел, які завжди лежали бездоганно рівненько, якщо зрідка не чіплялися до ґудзиків незграбним гостям. Навіть Енн так і не спромоглася вдихнути туди красу, позаяк Марілла рішуче повставала проти будь-яких змін. Та все ж — диво, на що спроможні квіти, коли тільки дати їм волю. Після всіх зусиль Енн та Діани кімната помітно змінилася.

На полірованім столі стояв у блакитній вазі великий букет півоній. Чорну лискучу камінну полицю квітчали троянди й папороть. Блискучу камінну поличку прикрашали дзвіночки. Темні кутки каміна мов осявали вази з пишними багряними півоніями, перед ґраткою паленіли жовтогарячі маки. Весь цей розсип яскравих барв укупі із сонячним світлом, що соталося крізь зарості плюща й винограду на вікні й примушувало тіні листя й квітів витанцьовувати на підлозі та стінах, перетворив похмуру кімнатку на справдешнє квіткове море з уяви Енн і навіть викликав належний захват у Марілли, котра зайшла покритикувати, та змогла тільки зачудуватися.

— Тепер ми повинні прикрасити стіл, — мовила Енн тоном жриці, що здійснює священний обряд на честь божества. — Посередині поставимо велику вазу із трояндами, ще по одній троянді перед кожною тарілкою, і букет троянд для пані Морган — як натяк на її «Трояндовий сад».

Стіл накрили в їдальні, застеливши його найкращою Маріллиною лляною скатертиною, витягли парадний китайський сервіз, келихи та срібні прибори. І жодного сумніву немає в тім, що кожнісінький предмет був натертий і відчищений до бездоганного сліпучого блиску.

Після того Енн з Діаною рушили на кухню, усю сповнену апетитних запахів, що линули з печі, де так солодко шкварчали, досмажуючись, курчата. Енн приготувала картоплю, Діана — квасолю й горох. Потім Діана різала салат, замкнувшись у коморі, Енн тим часом, розпашіла, — як від радісного хвилювання, так і від жару з печі — готувала хлібний соус для курчат, кришила на суп цибулю й насамкінець — збивала вершки до лимонних тістечок.

А що ж увесь цей час робив Деві? Чи дотримував слова, чи поводився, як належить? О, так. Хоч він і наполіг на тому, щоб лишитися в кухні, бо ж цікавий був побачити геть усе, що там відбуватиметься, та позаяк сидів тихенько, пильно розплітаючи вузли на шматку рибальської сіті, що його він приніс із недавньої прогулянки до моря, ніхто проти цього не заперечував.

О пів на одинадцяту салат був готовий, золотаві тістечка вкриті збитими вершками, а все, що мало шкварчати й булькотіти — шкварчало й булькотіло.

— Краще нам зараз переодягтися, — запропонувала Енн. — Вони приїдуть близько півдня, а до столу мусимо сісти рівно о першій, бо суп треба подавати, щойно він буде готовий.

Того дня в кімнатці на східному піддашші всіх ритуалів туалету було дотримано з неабиякою увагою. Енн тривожно розглядала в дзеркалі свій ніс і втішилася, побачивши, що веснянки стали геть непомітні — чи то під дією лимонного соку, чи то завдяки незвично розчервонілим щічкам. Коли ж дівчата нарешті були готові, вигляд вони мали достеменно такий охайний, елегантний та жіночний, як усі «героїні пані Морган».

— Сподіваюся, я зможу бодай щось сказати й не просиджу ввесь час, як німа, — стурбовано мовила Діана. — Усі героїні пані Морган добре вміють провадити світські бесіди. Але мені, боюся, заціпить і я видаватимуся такою дурною. Та ще напевне скажу «я вибачаюся». Я рідко так кажу, відколи панна Стейсі навчила, що правильно — «я перепрошую», та все ж, якщо розхвилююся, воно часом саме вихоплюється. Енн, якщо я при пані Морган скажу «я вибачаюся», то просто помру від сорому. І це буде чи не гірше, ніж узагалі нічого не сказати.

— Мене стільки всього непокоїть, — відказала Енн, — та бесіду я підтримаю, щодо цього можна не боятися.

І, мусимо визнати, це була щира правда.

Закривши свою муслінову пишноту великим фартухом, Енн рушила на кухню — готувати цибулевий суп. Марілла переодяглася сама й убрала двійнят; іще ніколи, мабуть, її лице не світилося таким радісним очікуванням. О пів на першу прийшли гості — подружжя Алланів та панна Стейсі. І, хоч усе було добре, Енн розхвилювалася. Прісцилла й пані Морган уже повинні були прибути. Раз по раз підбігаючи до хвіртки, Енн виглядала їх на стежині занепокоєно, як колись позирала у віконце своєї вежі її тезка з оповідання про Синю Бороду.

— А що, як вони зовсім не приїдуть? — засмучено мовила вона.

— Не кажи так. Це буде страшне жахіття, — відповіла Діана, у душі котрої, втім, теж зародилися лиховісні передчуття.

— Енн, — визирнула з вітальні Марілла, — покажи панні Стейсі той китайський таріль панни Баррі.

Енн рушила по таріль, що стояв у буфеті в їдальні. Дотримуючи слова, даного пані Лінд, вона написала панні Баррі лист із проханням позичити таріль для благодійного ярмарку. В ім’я давньої дружби панни Баррі й Енн таріль було негайно надіслано до Ейвонлі із проханням берегти його й пильнувати, бо ж він коштував цілих двадцять доларів. Своє призначення на ярмарку таріль уже виконав і повернувся опісля того до їдальні Зелених Дахів, позаяк Енн, не довіряючи нікому, хотіла відвезти його до міста сама.

Вона обережно винесла його надвір, де сиділи гості, ніжачись під прохолодним вітерцем, що повівав від струмка. Таріль оглянули із захватом, щойно ж Енн його забрала, як з кухні раптом долинув страхітливий грюкіт і дзенькіт посуду. Марілла, Діана та Енн метнулися туди — остання затрималася лиш на мить, щоб поставити безцінний таріль на другу сходинку.

Від картини, що розгорнулася перед ними на кухні, кров холонула в жилах: хлопчик із винуватим лицем злазив зі столу — у новенькій ситцевій сорочечці, рясно вимащеній жовтим кремом, — на столі ж лежали потрощені рештки того, що донедавна являло собою смачні лимонні тістечка.

Закінчивши розплітати рибальську сіть, Деві змотав нитку в клубок, який вирішив покласти на полицю над столом, де таких само клубків уже лежало зо два десятки. Їхнє призначення було геть незрозуміле, вони хіба що сповнювали душу хлопчини радістю власника. Отож Деві видерся на стіл, перехилившись до полиці під небезпечним кутом, що було суворо заборонено Маріллою, бо ж колись за таких обставин йому вже довелося скотитися долі. Цього разу наслідки були фатальні — він послизнувся й упав просто на лимонні тістечка. Його сорочка стала непридатною на один день, а тістечка — назавжди. Утім, нема лихого, щоб не вийшло на добре, якщо згадати свиню, котра опинилася в чималому виграші від невдачі Деві.

— Деві Кіт, — вигукнула Марілла, шарпонувши його за плече, — хіба я не забороняла тобі вилазити на стіл?

— Я забув, — промимрив Деві. — Ви мені так страшно багато забороняєте, що я всього й не згадаю.

— То марш нагору — і лишайся там до вечора. Хай це поможе тобі дати лад розбурханій пам’яті. Ні, Енн, не захищай його. Я караю не за тістечка, — їх він зіпсував ненавмисне, — а за непослух. Деві, я сказала, іди.

— І я не буду обідати? — запхинькав Деві.

— Коли всі підуть, можеш спуститися й пообідати на кухні.

— Нехай так, — відповів дещо втішений хлопчик. — Я знаю, що Енн залишить мені найкращу ніжку чи крильце, правда, Енн? Бо я ж не думав падати на твої тістечка. Слухай, Енн, вони все одно зіпсувалися, то я візьму собі нагору кілька шматочків, можна?

— Ніяких тістечок, пане Деві, — відрубала Марілла, виштовхуючи його в передпокій.

— Що ж нам тепер подавати? — зажурилася Енн, оглядаючи руйновище, на яке перетворився десерт.

— Є цілий горщик полуничного варення, — підбадьорливо мовила Марілла. — А онде в мисці лишилося ще чимало збитих вершків.

Прісцилла з пані Морган не з’явилися й о першій. Енн була в розпачі. Усе було готове, і цибулевий суп кипів точнісінько так, як мусив, отож довше зволікати не випадало.

— Боюся, вони вже не приїдуть, — сердито заявила Марілла.

Енн і Діана перезирнулися, шукаючи розради в поглядах одна одної.

О пів на другу Марілла знову визирнула з вітальні.

— Дівчата, мусимо сідати за стіл. Усі голодні й чекати марно. Вони не приїдуть, я певна — і вичікування тут не зарадить.

Вони пристали на те, хоч радісне завзяття згасло в їхніх очах.

— Я не зможу проковтнути ні шматочка, — тужливо запевнила Діана.

— Я теж. Але, сподіваюся, усе буде смачно — заради панни Стейсі та пана й пані Алланів, — мляво відказала Енн.

Діана скуштувала викладений у миску горох, і дивний вираз майнув у неї на обличчі:

— Енн, ти поклала сюди цукор?

— Так, — відповіла Енн, розминаючи картоплю з виглядом людини, що пильно дотримала обов’язку. — Ложку цукру — ми завжди так робимо. Хіба не смачно?

— Але я теж поклала, коли ставила в піч, — мовила Діана.

Енн кинула товкач, скуштувала горох і скривилася:

— Жахливо. Я не думала, що й ти покладеш цукор — твоя мама ж ніколи так не робить. Сама хіба дивом згадала — я постійно забуваю про цукор, а сьогодні все зробила як належить.

— Ох, забагато нас тут пильнувало, — зітхнула Марілла, яка з винуватим виразом обличчя прислухалася до їхньої розмови. — Бо я теж не подумала, що ти згадаєш про цукор, Енн — ти ж ніколи його не клала, — і собі додала.

У вітальню до гостей із кухні долинув сміх, та що спричинило його, вони не дізналися. Горох того дня на столі також не з’явився.

— Нехай, — зітхнула Енн, знову втішаючись, попри прикру згадку. — У нас є ще салат, і квасолю, гадаю, теж можна подати. Несімо те, що є, і забудьмо про це.

Не можна сказати, що обід минув невимушено й дружньо. Панна Стейсі й пастор із дружиною рятували становище, та й Марілла трималася звично спокійно й непохитно. Проте Енн із Діаною після розчарувань і тривожного ранку не могли ні їсти, ні говорити. Заради гостей Енн щосили намагалася підтримати розмову, та запал її згас — і хоч як вона любила пана й пані Алланів та панну Стейсі, думка про те, як добре буде, коли всі підуть, а вона поховає виснаження й розпач у подушках на східному піддашші, невідступно переслідувала її.

Є стара приказка, що часом видається замалим не пророчою — «одна біда йде, другу за собою веде». Того дня всієї міри лиха ще не було вичерпано. Пан Аллан саме закінчував подячну молитву, коли це до них долинув дивний моторошний звук — мовби щось велике й важке покотилося, вистрибуючи, по сходах і врешті-решт упало з оглушливим брязкотом. Усі вибігли в передпокій. Енн нажахано скрикнула.

Під нижньою сходинкою серед друзок, що колись були китайським тарелем панни Баррі, лежала велика рожева мушля, а нагорі укляк перестрашений Деві, широко розплющеними очима незмигно втупившись у наслідки руйнування.

— Деві, — загрозливо спитала Марілла, — ти навмисне кинув цю мушлю?

— Ні, — заскімлив Деві, — я тут тихенько стояв на колінах, дивився на вас крізь перила, а тоді раптом копнув її ногою, і вона як полетіла… А я так їсти хочу, і краще б ви вже відшмагали людину — та й по всьому, а то весь час женете нагору, і ніякої радості з того нема.

— Не сваріть Деві, — мовила Енн, збираючи затерплими пальцями скалки. — Це я винна — поставила таріль на сходах і геть забула про нього. От і кара мені за недбалість… але що тепер скаже панна Баррі?

— Таж вона його просто купила — краще так, ніж якби то був її спадок, — спробувала втішити подругу Діана.

Невдовзі гості розійшлися, відчуваючи, що це буде найтактовніше. Енн і Діана мили посуд, розмовляючи менше, ніж будь-коли. Щойно ж Діана з головним болем пішла додому, Енн, сама від нього знемагаючи, замкнулася у власній кімнатці й не виходила, аж доки Марілла повернулася надвечір із пошти з листом від Прісцилли, відправленим напередодні. Пані Морган так сильно вивихнула гомілку, що не могла навіть вийти з кімнати.

«Мила Енн, — писала Прісцилла, — пробач, але, боюся, ми не зможемо приїхати до Зелених Дахів, бо доки тітонька видужає, муситиме вже вертатися в Торонто — а там на неї чекають невідкладні справи».

— Нічого не вдієш, — зітхнула Енн, відкладаючи листа на сходинку ґанку, де вона сиділа в сутінках, які насувалися з помережаного нерівним багрянцем неба. — Я знала, що це було б надто дивовижно — якби пані Морган таки приїхала. Та чого то я… стаю песимісткою, геть як панна Еліза Ендрюс, хіба не соромно? Це не було настільки дивовижним, щоб здійснилося. У моєму житті стаються й більші дивовижі, ніж ця. І в нинішніх подіях, напевно, теж є кумедний бік. Мабуть, коли ми з Діаною будемо старенькі й сиві, то й собі посміємося з них. Але раніше не варто й чекати цього — занадто гірким було розчарування.

— Матимеш, поки віку, ще багато розчарувань, сильніших і гірших, — відповіла Марілла, котра щиро вважала, буцім утішає свою вихованку. — Здається мені, Енн, ти ніколи не облишиш своєї дитячої звички перейматися геть усім на світі, а тоді впадати у відчай, коли виходить не те, чого ти сподівалася.

— Так, є в мене така схильність, — сумовито визнала Енн. — Коли має статися щось гарне й радісне, я мов на крилах літаю від щасливого передчуття, а щойно нічого не вийде — падаю на землю у відчаї. Хоч насправді, Марілло, літати у мріях — це так приємно. Я мовби птах у призахіднім небі — і це відчуття стає мені винагородою за весь біль падіння.

— Може, і так, — згодилася Марілла. — Але я все ж волію твердо стояти на рівній землі — без падінь і злетів. Утім, кожному своє… Хоч я вважала, що є лише один правильний шлях, та відколи мусила виховувати тебе — а тепер іще й двійнят — уже не така в цьому впевнена. Як ти відшкодуєш таріль панні Баррі?

— Поверну їй двадцять доларів, мабуть. Як добре, що то не була мила серцю сімейна реліквія, бо такого не відшкодували б жодні гроші.

— А може, знайдеш інший таріль і купиш для неї?

— Боюся, що ні. Такі старі тарелі зараз — велика рідкість. Пані Лінд і собі шукала для благодійної вечері, та все ж ніде не знайшла. Але я б воліла сама щось купити — панна Баррі, звісно, радше прийняла б інший таріль, якби він був старий і справжній. Гляньте на оту велику зірку понад кленовим гаєм пана Гаррісона, Марілло! Яка священна тиша срібного неба довкруж неї. Усе воно — ніби молитва. Коли бачиш такі зорі й таке небо — хіба можна зважати на дрібні розчарування й невдачі?

— А де це Деві? — запитала Марілла, кинувши байдужий погляд на зірку.

— У ліжку. Я пообіцяла завтра взяти їх із Дорою на пікнік — якщо він буде чемний, звісно. А малий так намагався бути чемним… мені не стало духу йому відмовити.

— Сама на тому човні перекинешся, ще й дітлахів потопиш, — буркнула Марілла. — Шістдесят років тут живу, а жодного разу на ставку не каталася.

— Ніколи не пізно це виправити, — лукаво мовила Енн. — Може, їдьмо з нами завтра? Проведемо ввесь день на узбережжі, замкнувши Зелені Дахи, — і забудемо про все на світі.

— Ні, дякую, — помітно обурилася Марілла. — Гарне то буде видовище, коли я веслуватиму в човні по ставку. Вже чую, як насміхатиметься Рейчел. Дивися, пан Гаррісон десь їде. Як ти думаєш, чи правду кажуть, буцім він упадає за Ізабеллою Ендрюс?

— Ні, то лише плітки. Він був у них якось — мав справу з паном Гармоном Ендрюсом, а пані Лінд побачила й сказала, що він їздив до Ізабелли, бо надів білий комірець. Але навряд чи пан Гаррісон колись одружиться. Здається, він упереджений щодо шлюбу.

— Хто їх знає, тих старих парубків. А якщо він таки надів білий комірець — я згодна з Рейчел, це підозріло, бо раніше я його ніколи таким не бачила.

— Мабуть, він хотів про щось домовитися з паном Гармоном і тому надів комірець, — відповіла Енн. — Він колись казав, що це єдиний випадок, коли варто перейматися зовнішністю, бо якщо вигляд маєте заможний та успішний, вас не намагатимуться надурити. Шкода мені пана Гаррісона: не думаю, що він тішиться життям. Це ж, мабуть, так самотньо, коли нема про кого дбати, крім папуги. Але пан Гаррісон не любить, щоб його жаліли, це я теж помітила. Та й ніхто не любить, напевно.

— Онде Гілберт на стежині, — повідомила Марілла. — Якщо запросить тебе покататися на човні — не забудь про жакет і калоші. Сьогодні така роса.