— Енн, — сказав Деві, сідаючи в ліжку й спираючи підборіддя на руки, — скажи, а де живе сон? Бо я стільки всього роблю щоночі вві сні — я знаю, бо воно мені сниться, але не знаю, де той сон і як я туди потрапляю й вертаюся звідти непомітно, ще й у нічній сорочці. Де це — сон?
Енн уклякла біля вікна в кімнатці на західнім піддашші, споглядаючи призахідне небо, що палало, мов квітка із шафранними пелюстками й вогняною серцевиною. Вона озирнулася на хлопчика й мрійливо відказала:
— На Місяці, за горами,
У тінистій долині.[12]
Пол Ірвінг зрозумів би її — чи бодай витлумачив ці рядки на свій лад, — але практичний Деві, геть-чисто позбавлений уяви, як розпачливо відзначала Енн, був хіба спантеличений та невдоволений.
— Енн, я думаю, ти просто кажеш дурниці.
— Звісно, маленький. Ти хіба не знав, що лише дурні люди весь час мудрують?
— Могла б розумно мені відповісти, коли я розумне питаю, — ображено відказав Деві.
— Ти не збагнеш, бо ще замалий, — мовила Енн — і враз відчула сором за ці слова. Хіба ж не сама вона присягалася, чіпко пам’ятаючи власні дитячі кривди, що ніколи жодній дитині такого не скаже? Аж ось і вона це робить… Яка глибочезна буває іноді прірва між теорією й практикою.
— Я стараюся дуже-дуже швидко вирости, — відповів Деві, — але в цій справі, мабуть, не можна спішити. Якби Марілла не була така жадібна й давала мені більше варення, я, може, швидше би ріс.
— Марілла зовсім не жадібна, — суворо урвала його Енн. — І з твого боку це дуже невдячно — таке казати.
— Є інше слово, гарніше, але означає те саме, тільки я забувся, — насуплено мовив Деві. — Марілла про себе так недавно сказала, я сам чув.
— Якщо ти маєш на увазі «ощадлива», то це геть не те саме, що «жадібна». Бути ощадливим — це велика чеснота. А якби Марілла була жадібна, то не взяла б вас до себе, коли померла ваша мама. Чи ти хотів би жити у пані Віггінс?
— Ні, ні, я не хотів би! — рішучо заперечив Деві. — І в дядька Річарда я жити не хочу. Я хочу жити тут, хай навіть Марілла… ну, оте довге слово… щодо варення, бо ти тут живеш, Енн. Слухай, Енн, а розкажи мені казку на добраніч. Не таку чарівну, із принцами — то дівчача, а я хочу цікаву. Щоб там стріляли, вбивали, палили будинки й різне інше цікаве робили.
На щастя для Енн, у цю мить зі своєї кімнати її гукнула Марілла.
— Енн, Діана тобі так розпачливо сигналізує. Біжи дізнайся, що там сталося.
Енн кинулася у свою кімнатку на східнім піддашші — і справді завважила з Діаниного вікна спалахи, що блимали крізь вечірні сутінки групками по п’ять — а це, згідно з дитячим їхнім шифром, означало «Приходь швидше, я маю сказати тобі щось важливе». Запнувши голову білою хусткою, вона помчала крізь Ліс Привидів та луку пана Белла просто до Садового Схилу.
— Енн, у мене чудові новини, — мовила Діана. — Ми з мамою щойно повернулися з Кармоді, а там у крамниці пана Блера я зустріла Мері Сентнер зі Спенсервіля. Вона каже, що старі панни Копп, які живуть на дорозі Торі, мають такий самий китайський таріль, як той, що ми позичали для благодійної вечері. А ще запевняє, що ті панни радо його спекаються, бо Марта Копп не втрачає нагоди продати все, що тільки можна. Та якщо вони не погодяться, то у Веслі Кейсона зі Спенсервіля теж є китайський таріль, і він його напевне продасть, але Мері не впевнена, чи в нього таріль такий самий, як був у тітки Джозефіни.
— Я завтра ж туди поїду, — палко мовила Енн, — і тебе прошу: їдьмо зі мною. Нарешті відітхну, бо мушу післязавтра їхати до Шарлоттауна — і як би я дивилася у вічі вашій тітоньці без тареля? Це було б навіть гірше, ніж зізнатися, що то я підмовила тебе стрибнути на ліжко в спальні для гостей.
І дівчата розсміялися на давню згадку. Читачів, котрим невідомо, що сталося того дня, проте вони бажають дізнатися, я відішлю до попередніх історій із життя Енн.
Отож, наступного дня вони з Діаною рушили на полювання за китайським тарелем. До Спенсервіля було десять миль, а день для мандрівки випав їм не надто приємний — безвітряний і спекотний, та й куряви над дорогою стояло стільки, скільки лише можливо після шести тижнів посухи.
— Хай би вже дощ пішов, — зітхнула Енн. — Усе таке спрагле й пошерхле. Шкода бідолашних полів. А дерева мовби простягають руки до неба, благаючи зливи. І сад — так боляче туди заходити. Та чи слід мені перейматися садом, коли в інших фермерів гине врожай? Пан Гаррісон каже, що на луках у нього висохло геть усе, бідолашним коровам нема чого їсти, а він почувається винним щоразу як дивиться в їхні очі, що так жорстоко поводиться із тваринами.
Виснажлива мандрівка привела дівчат до Спенсервіля, — а там вони звернули на дорогу Торі, широку й занедбану, де смуга трави поміж коліями свідчила про звичну її безлюдність. Уздовж дороги, ледь не до самого її кінця, росли густо висаджені молоді ялиці, поміж зграйками яких прозирало де-не-де подвір’я котроїсь ферми чи зруб, усіяний диким льоном та золотушником.
— Чому це називають дорогою Торі?[13] — запитала Енн.
— Пан Аллан каже, що так само часом називають гаєм зовсім порожнє місце, де немає ще жодного дерева, — відказала Діана, — бо тут ніхто не живе, крім отих панн Копп і старого Мартіна Боєра з іншого кінця вулиці, а він ліберал. Уряд консерваторів велів прокласти цю дорогу, коли був при владі, щоб таким чином показати, буцім і вони щось роблять.
Діанин батько був лібералом, тож питань політики вони з Енн не обговорювали. У Зелених Дахах усі завжди підтримували консерваторів.
Аж ось дівчата під’їхали до старої ферми Коппів, настільки бездоганно охайної, що навіть Зелені Дахи могли б не витримати порівняння. Старомодний будинок розташувався на схилі пагорба, тому під одним його краєм довелося звести кам’яний фундамент. І сам він, і всі господарчі будівлі стояли досконало, нестерпно білі, а на доглянутому городі за парканом не видко було жодного бур’яну.
— Віконниці замкнені, — посмутніла Діана. — Мабуть, нікого немає вдома.
Так воно й було. Дівчата збентежено перезирнулися.
— Що ж нам робити? — запитала Енн. — Якби я була певна, що таріль у них саме такий, як нам треба, то зачекала б. А раптом ні — і їхати до Веслі Кейсона буде вже пізно?
Діана оглянула квадратне віконечко понад високим фундаментом.
— Це напевне вікно комори, — заявила вона. — Я знаю, бо дім такий самий, як у дядька Чарльза в Ньюбриджі, і там це вікно комори. І віконниця тут незамкнена. Може, коли вилізти на дах отого будиночка й зазирнути всередину, то ми й полумисок побачимо? Чи це буде нечемно?
— Не буде, — вирішила Енн після належних роздумів. — Бо ми ж керуємося не пустою цікавістю.
Розв’язавши таким чином важливу етичну проблему, Енн зібралася дертися на дах того «будиночка» — а була то дощана споруда з гостроверхим дахом, що колись у ній мешкали качки. Проте більше панни Копп їх не тримали — «бо то такі брудні птахи» — і вже кілька років сарайчик світив порожнечею, стаючи хіба час від часу притулком для квочок. Стіни його, хай як чисто побілені, уже почали хилитатися, і Енн відчула певний сумнів, видряпавшись на дах з барильця, встановленого на ящик.
— Боюся, він піді мною розвалиться, — мовила вона, зробивши перший боязкий крок.
— А ти зіприся на підвіконня, — порадила Діана.
Енн так і зробила. На свою превелику втіху, пильно придивившись крізь шибку, вона справді побачила на полиці проти вікна таріль — порцеляновий таріль з візерунком у китайському стилі, достоту такий, як шукала. Більше нічого розгледіти вона не встигла, бо відразу потому сталася катастрофа. Щаслива, зраділа Енн геть забула, яку хистку опору має під ногами і, необачно відпустивши підвіконня, аж стрибнула від захоплення. Наступної ж миті благенький дах тріснув і вона, провалившись усередину, повисла на руках, неспроможна звільнитися. Діана кинулася в сарайчик і, обхопивши безталанну подругу за талію, спробувала її витягти.
— Ой, не треба! — вереснула бідолашна Енн. — Тут такі колючі довгі скіпки. Краще підстав мені щось під ноги — може, тоді я виберуся.
Діана квапливо притягла вищезгадане барильце, котре для ніг Енн виявилося достатньо високою і міцною опорою. Утім, визволитися вона все одно не могла.
— Може, я полізу туди й витягну тебе? — запропонувала Діана.
Енн розпачливо похитала головою.
— Ні, ці скіпки дуже боляче впиваються в мене. От якби ти знайшла сокиру, то вирубала б мене звідси. Ох, Боже, я справді починаю вірити, що народилася під нещасливою зорею.
Діана ретельно взялася до пошуків, але сокири ніде не було.
— Доведеться когось покликати, — мовила вона, вертаючись до горопашної полонянки.
— Нізащо, — рішуче заперечила Енн. — Бо тоді всі довідаються про цю історію, і я від сорому не зможу вийти між люди. Краще зачекаймо, доки приїдуть панни Копп, і попросимо зберегти це в таємниці. Вони знають, де сокира й поможуть мені. Доки я не рухаюся, мені цілком зручно… тобто зручно стояти. Цікаво, у яку суму панни Копп оцінять збитки? Я все відшкодую, звісно, та нехай, аби лиш вони зрозуміли, нащо я дивилася у вікно їхньої комори. Єдина моя розрада — що таріль саме такий, як я хотіла, і коли тільки панна Копп мені його продасть, я примирюся з тим, що сталося.
— А якщо їх не буде аж до вечора… чи й до завтра? — запитала Діана.
— Тоді, як сутенітиме, покличеш когось на допомогу, — неохоче згодилася Енн, — але поки ти не мусиш, то й не треба. Як неприємно, Господи! Я й не нарікала б на свої біди, якби вони були романтичні, як у героїнь пані Морган. Але сама завжди виставляю себе на посміховисько. Ох, що скажуть панни Копп, коли побачать на власному подвір’ї голову й руки, які стирчатимуть із даху в сараї? Слухай — це бричка? Ой, ні, Діано, схоже, це грім.
Це й справді був грім — Діана, квапливо оббігши довкола будинку, сповістила, що з північного заходу насувається велика чорна хмара.
— Здається, буде сильна гроза! — розпачливо скрикнула Діана. — Ох, Енн, що нам робити?
— Готуватися, — незворушно відповіла Енн. Гроза проти того, що вже відбулося, здавалася їй дрібницею. — Коня та бричку сховай онде, у тій відкритій клуні. Моя парасолька, на щастя, у бричці. Ось, забери мого капелюшка. Марілла казала, що надівати сюди найкращий капелюшок — це дурниця, і була права… як завжди.
Діана розпрягла коня й закотила бричку до клуні саме тоді, коли на землю впали перші важкі краплі. Там вона й сиділа, споглядаючи зливу, таку рясну й сильну, що крізь неї ледь було видно Енн, котра відважно тримала парасольку над непокритою головою. Грім лунав нечасто, проте чи не цілу годину періщило мов із відра. Часом Енн відхиляла парасольку назад і підбадьорливо махала подрузі, хоч розмовляти на такій відстані й не виходило. Аж ось злива вщухла, визирнуло сонце й Діана зважилася пройти по калюжах через двір.
— Ти дуже змокла? — стривожено запитала вона.
— О, ні, — радісно відповіла Енн. — Голова й плечі цілком сухі, а спідниця трошечки-трошечки мокра, там, де вода протекла поміж дошками. Не жалій мене, Діано, я нітрохи цим не журюся, бо думала хіба про те, скільки радості принесе цей дощ, і як утішиться ним мій сад, і уявляла, що скажуть квіти й пуп’янки, коли на них рине вода. Я склала такий цікавий діалог між айстрами, духмяним горошком, дикими канарками на кущі бузку та духом-охоронцем саду. Мушу записати його вдома. Якби я мала папір та олівець, записала б негайно, бо доки ми повернемося, найкращі уривки вже, певне, і забуду.
Олівець вірна Діана мала в кишені, клапоть цупкого паперу знайшовся в бричці. Енн склала мокру парасольку, знов наділа капелюшка, розклала папір на дощечці, котру подала їй Діана, і записала свою садову ідилію в умовах, які навряд чи випадало назвати сприятливими для літературних вправ. А проте результат її втішив, і Діана була «просто в захваті», коли Енн прочитала його їй.
— Ох, Енн, це чудово… так чудово! Надішли його в журнал «Канадська жінка».
Енн похитала головою.
— О, ні, це зовсім не годиться. Тут немає сюжету, це просто вервечка образів. Я люблю писати такі речі, але жодної з них ніколи не надрукують, бо всім редакторам потрібен сюжет. Так каже Прісцилла. А онде панна Сара. Благаю, Діано, поясни їй усе.
Панна Сара Копп була невисока, вбрана у стареньку полатану чорну сукню й капелюх, вибір яких був, безсумнівно, продиктований не модою, а практичністю. Уздрівши дивовижну картину на власному подвір’ї, вона, як і слід було чекати, здивувалася, — втім, Діанині пояснення викликали в ній співчуття. Вона квапливо відімкнула задні двері, дістала сокиру й кількома вправними ударами визволила сердешну Енн. Остання, втомлена й закоцюбла, провалилася всередину своєї в’язниці й аж тоді відчула довгоочікувану радість звільнення.
— Панно Копп, — серйозно мовила вона, — я запевняю, що дивилася у вікно комори, лише щоб дізнатися, чи є у вас таріль з китайським візерунком. Нічого іншого я не бачила — та й не дивилася на інше.
— Усе гаразд, — усміхнулася панна Копп. — Не хвилюйтеся, нічого страшного не сталося. На щастя, у нас, Коппів, у коморах завжди лад, тож хай собі дивиться, хто забажає. А щодо цього старого сараю — то я рада, що в нього дах провалився. Може, тепер Марта погодиться знести його. Досі була, мов затята — казала, що колись він іще стане в пригоді, а я мусила його щовесни фарбувати. Та з Мартою сперечатися — однаково, що з колодою. Сьогодні вона поїхала до міста: я саме відвезла її на станцію. То ви хочете купити мій полумисок. І скільки ж дасте?
— Двадцять доларів, — сказала Енн, котра не могла зрівнятися з Коппами щодо ділової спритності, інакше не запропонувала б своєї ціни одразу.
— Мушу подумати, — обачно відповіла панна Сара. — На щастя, цей таріль мій, інакше без Марти я нізащо його не продала б. Та все одно вона здійме галас. Тут порядкує Марта, і, мушу зізнатися, я так страшенно втомлююся жити під закаблуком іншої жінки. Та ви заходьте, заходьте. Втомилися, мабуть, і їсти хочете. До чаю подам вам усе, що зможу, але більшого, ніж хліб, масло й огірки, не чекайте. Марта, їдучи, замкнула варення, сир і пироги. Вона завжди так робить — каже, що я аж надто щедро приймаю гостей.
Проте дівчата вже достатньо зголодніли, щоб віддати належне будь-якому частунку, тож залюбки їли чудові хліб, масло й огірки панни Сари. Після чаювання господиня сказала:
— Не знаю, чи продавати цей таріль. Я хотіла б за нього двадцять п’ять доларів. Він дуже старий.
Діана легенько штовхнула Енн ногою попід столом, що означало: «Не погоджуйся — віддасть і за двадцять». Та Енн воліла не ризикувати дорогоцінним тарелем, отож негайно пристала на двадцять п’ять доларів, і у виразі обличчя панни Сари майнув жаль, що вона не попросила тридцять.
— Ну, то забирайте. Мені зараз дуже потрібні гроші, бо… — панна Сара значущо скинула підборіддя, її запалі щоки порожевіли від гордості, — я виходжу заміж, за Лютера Воллеса. Він просив моєї руки ще двадцять років тому. І мені він подобався, але був бідний — і батько йому відмовив. Дарма я, напевне, так легко поступилася, але рішуча тоді не була, та й батькові перечити було страшно. Крім того, я ж не знала тоді, що женихи не так часто трапляються.
Дівчата рушили додому, і коли врешті-решт опинилися на безпечній віддалі — Діана з віжками в руках, а Енн — тримаючи жаданий таріль на колінах — безлюдна зелена, відсвіжена грозою дорога Торі задзвеніла їхнім сріблистим сміхом.
— Завтра в Шарлоттауні розважу твою тітоньку Джозефіну «химерною цією п’єсою».[14] Нелегко нам довелося, та все вже позаду. Я маю таріль, а пилюку на дорозі так гарно прибило дощем. Отож, кінець діло хвалить.[15]
— Ми ще не вдома, — похмуро мовила Діана, — а доти хтозна, що може статися. Тобі щастить на пригоди, Енн.
— Декому це вдається заввиграшки, — безтурботно відказала Енн. — Цей дар або є в людини, або його нема.