Розділ 25 СКАНДАЛ В ЕЙВОНЛІ

Погожого червневого ранку, за два тижні після бурі дядька Ейба, подвір’ям у Зелених Дахах неквапно йшла Енн із двома понівеченими білими нарцисами в руках.

— Дивіться, Марілло, — журливо показала вона їх суворій жінці в ченці й картатому фартусі, що саме йшла до кухонного ґанку з обскубаною куркою в руках, — оце єдині, яких не вибила буря — та й вони скалічені. Шкода — я хотіла віднести на могилу Метью. Він так їх любив.

— Мені теж їх бракуватиме, — зізналася Марілла. — Та чи слід побиватися за ними, коли стільки лиха тут сталося — і збіжжя столочене, і садовина.

— Таж люди знову сіють овес, — утішливо мовила Енн. — А пан Гаррісон каже, що коли з погодою влітку щаститиме, він зійде, хоч і пізній. І моя клумба теж невдовзі розквітне, та… ох, червневих нарцисів не замінить ніщо. І бідолашній Естер Грей нема чого принести. Учора я ходила в її сад, але й там нічогісінько не лишилося. Сумно їй буде без них.

— Енн, такого не можна казати! — суворо урвала її Марілла. — Естер Грей померла тридцять років тому, і душа її на небесах… сподіваюся.

— Так, але все ж я певна, що вона й там згадує про свій сад і любить його, — відповіла Енн. — Хай скільки я лишалася б на небесах, мені радісно було б часом глянути вниз і побачити, як хтось кладе мені квіти на могилу. Якби в мене був сад, як у Естер Грей, то й тридцяти років забракло би, щоб не сумувати за ним — навіть на небесах.

— Дивись, щоб двійнята цього не чули, — кволо запротестувала Марілла, зникаючи з куркою в будинку.

Перш ніж узятися до звичних суботніх обов’язків, Енн заквітчала нарцисами коси й підійшла до хвіртки, де спинилася на мить, ніжачись під червневим сонцем. Світ вертав собі колишню красу, стара мати-природа щосили намагалася одужати після бурі, і хоча для остаточного зцілення їй знадобилося б іще багато місяців, вона вже творила дива.

— Я так би хотіла пробайдикувати ввесь день, — сказала Енн маленькій птасі, яка співала, гойдаючись на вербовій гілці, — проте шкільна вчителька, що, крім усього, допомагає виховувати двійнят, не має права на лінощі. Як гарно ти співаєш, пташатко. Вкладаєш у пісню всі мої почуття краще, ніж я сама б це зробила. А хто це їде до нас?

Дорогою до Зелених Дахів котився поштовий екіпаж. На передній лаві в ньому сиділо двоє людей, на задній стояла велика валіза. Невдовзі Енн упізнала й кучера — ним виявився син начальника станції в Брайт Рівер; пасажирка ж його була нетутешня. Тендітна жінка спритно зіскочила на землю коло хвіртки в ту самісіньку мить, як зупинився кінь. Була вона мила, радше п’ятдесяти, ніж сорока років з лиця, та щоки її рожевіли, чорні очі мерехтіли вогниками, а лискучі темні коси увінчував дивовижний капелюшок, весь розцяцькований квітами й перами. Навіть попри вісім миль, які вона проїхала курною дорогою, одяг її був охайний і чистий, мовби щойно із крамниці.

— Чи тут живе пан Джеймс Гаррісон? — жваво запитала вона.

— Ні, пан Гаррісон живе отам, — відповіла здивована й заскочена Енн.

— Я й подумала, що цей будинок аж надто охайний… надто, щоб тут жив Джеймс, коли тільки він геть не змінився відтоді, як я його знала, — защебетала гостя. — А чи правда, що Джеймс має намір побратися з якоюсь жінкою із цього селища?

— О ні, ні, — вигукнула Енн із таким провинним лицем, що незнайомка глипнула на неї зацікавлено, мовби запідозривши її в матримоніальних планах щодо пана Гаррісона.

— Таж я сама читала в газеті, — наполягала чарівна пані. — Шпальту мені прислала подруга — на це вони завжди готові, — і там понад словами «високоповажний громадянин» було вписано Джеймсове прізвище.

— То був лише жарт, — здушено проказала Енн. — Пан Гаррісон нікого не збирається вести до вінця, запевняю вас.

— Дуже рада це чути, — відповіла рожевощока незнайомка, так само спритно забираючись на своє місце в екіпажі, — бо йому вже випало якось узяти шлюб. Я його дружина. Бачу, ви здивовані. Він тут, напевне, вдавав нежонатого і тільки й знав, що розбивати серця. Так-так, Джеймсе, — рішуче кивнула вона через поле білому будинку, — кінець твоїм веселощам. Я приїхала — хоч і не завдавала б собі клопоту долати такий довгий шлях, якби не була певна, що ти тут утнеш якусь дурницю. Гадаю, — звернулася вона до Енн, — той його папуга лишився так само невиправним богохульником?

— Його папуга… мертвий… здається, — видихнула сердешна Енн, котра в ту мить не мала певності навіть щодо власного імені.

— Мертвий! Тоді все буде добре, — втішилася рожевощока гостя. — Тепер, коли цей птах не стоїть поміж нами, я легко дам раду із Джеймсом.

Із цими загадковими словами вона продовжила свій шлях. Енн тим часом метнулася до кухонних дверей назустріч Маріллі.

— Хто ця жінка, Енн?

— Марілло, — мовила Енн серйозно, хоч і з пустотливими бісиками в очах, — я схожа на божевільну?

— Не більше, ніж зазвичай, — відповіла Марілла без жодного наміру іронізувати.

— То може, я сплю?

— Не кажи дурниць, Енн. Відповідай — хто ця жінка?

— Марілло, якщо я не збожеволіла й не сплю, то вона не може бути виткана з моєї уяви… мабуть, вона таки справжня. Втім, такого капелюшка я все одно не змогла б уявити. Марілло, вона називає себе дружиною пана Гаррісона.

Тепер настала черга Маріллі приголомшено втупитися в Енн.

— Дружиною?! Енн Ширлі! Нащо ж тоді він казав усім, що нежонатий?

— Ні, — відповіла Енн, намагаючись бути справедливою. — Він ніколи цього не казав. Усі просто прийняли це як беззаперечний факт. Ох, Марілло, що скаже на це пані Лінд?

Що сказала на те пані Лінд, вони довідалися того ж таки вечора, коли вона зайшла до Зелених Дахів. Пані Лінд не була здивована! Пані Лінд віддавна цього чекала! Пані Лінд завжди знала, що в пана Гаррісона сумління нечисте!

— Подумайте лишень — кинув жінку! — обурено вигукнула вона. — Я читала, що таке трапляється в Штатах, але хто ж міг уявити, що це спіткає й нас, тут, у самісінькому Ейвонлі!

— Хіба ми певні, що то він її кинув? — заперечила Енн, воліючи бачити свого друга безневинним, доки злочину його не буде доведено. — Ми ж не знаємо, як усе було.

— Невдовзі дізнаємося. Я йду просто туди, — відрубала пані Лінд, котра досі не вивчила, що є в словнику таке слово як «делікатність». — Ніхто не знає, що мені відомо про її приїзд, а пан Гаррісон мав привезти сьогодні з Кармоді ліки для Томаса, тож це буде чудовий привід. Я все розпитаю, а на зворотному шляху зайду й перекажу вам.

І пані Лінд несхитно рушила туди, куди Енн боялася зазирнути. Ніщо не змусило б дівчину піти того дня до Гаррісонів, проте й вона була не позбавлена природної та зрозумілої цікавості, тож потай раділа, що з’ясування таємниці взяла на себе пані Рейчел. Утім, дарма вони з Маріллою чекали ввечері на цю ласкаву добродійку — більше вона до Зелених Дахів не заходила. Причину цього пояснив їм Деві, що о дев’ятій годині прийшов додому від Болтерів.

— Я бачив у долині пані Лінд і ще якусь іншу жінку, — мовив він, — і знаєте, як вони обидві торохтіли водночас! Пані Лінд сказала, що їй шкода, але вона сьогодні не зайде, бо вже пізно. Енн, я дуже страшно голодний. Ми в Мілті пили чай о четвертій, і я думаю, що пані Болтер по-справжньому жадібна. Ні варення нам не дала, ні пирога — навіть хліба зовсім трошечки.

— Деві, у гостях не годиться обговорювати частунок, — суворо дорікнула Енн. — Це дуже погана манера.

— Добре…я лише так думатиму, — безтурботно відказав Деві. — Енн, дай мені бідолашному попоїсти.

Енн глянула на Маріллу, котра зайшла слідом за нею в комору, щільно причинивши двері.

— Дай йому хліба з варенням: я знаю, як п’ють чай у Леві Болтера.

Деві, полегшено зітхнувши, вихопив кусень із рук Енн.

— Стільки розчарувань у світі, — додав він. — У Мілті є кицька, то в неї часом бувають напади, — останні три тижні щодня траплялися. Мілті каже, що тоді вона виглядає дуже кумедно. І сьогодні я навмисне пішов подивитися, а в цієї дурної кицьки жоднісінького нападу не було, і все з нею було добре, хоч ми з Мілті ввесь день коло неї сиділи й чекали. Та нехай, — у міру поглинання сливового варення Деві сяяв щораз більше, — може, ще колись я це й побачу. Не буває ж так, щоб оті напади просто припинилися, коли вже вони в неї є, правда? А варення страшно смачнюче.

Деві не мав журби, котрої не могло би розвіяти сливове варення.

У неділю дощило, і ніхто в селищі не потикався із власних обійсть, проте до понеділка кожен мав уже свою версію історії пана Гаррісона. Школа гула від пліток, і Деві до повернення додому чого тільки не наслухався.

— Марілло, а в пана Гаррісона нова жінка… тобто не зовсім нова, але Мілті каже, що вони стали неподружені на довгий час. Я завжди думав, що коли люди почали, то мусять бути до кінця подружені, але Мілті каже, що ні, і можна це припинити, якщо не виходить домовитися. Мілті каже, що можна взяти й покинути жінку, і що пан Гаррісон так і зробив, бо вона жбурляла в нього різні речі, важкі дуже… А Арті Слоун каже, що він її покинув, бо вона йому не давала курити, а Нед Клей каже, що вона його постійно сварила. Я б свою жінку за таке не кидав. Я просто тупнув би ногою і сказав: «Жінко, ти мусиш робити те, що я хочу, бо я чоловік». І тоді вона враз би послухалася. Але Анетта Клей сказала, що то вона його покинула, бо він не витирав ніг на порозі, і вона її за це не винуватить. Я зараз побіжу до пана Гаррісона, подивлюся, яка вона.

Проте невдовзі він повернувся дещо пригнічений.

— Пані Гаррісон немає — вона поїхала до Кармоді з пані Лінд купувати шпалери для вітальні. А пан Гаррісон просив, щоб Енн зайшла до нього, бо він хоче з нею побалакати. А ще знаєте що? Підлога в пана Гаррісона чиста, а сам він поголений, хоч ніякої служби в церкві вчора не було.

Кухня в будинку пана Гаррісона видалася Енн геть незнайомою. Підлога й усі меблі справді були вимиті й відчищені до блиску, піч вишарувана так, що в ній можна було уздріти власне відображення, стіни побілені, а віконні шиби блискотіли попід сонцем. При столі сидів пан Гаррісон у робочому вбранні, котре ще донедавна відзначалося незліченними дірами, з яких звисали нитки, але зараз усе воно було чисте й охайно поцероване. Сам пан Гаррісон був ретельно виголений, а його ріденька чуприна — дбайливо підстрижена.

— Сідай, Енн, сідай, — проказав він тоном, ледь відмінним від того, яким ейвонлійці перемовлялися на похоронах. — Емілі поїхала в Кармоді з Рейчел Лінд… вони вже, бачу, довіку заприязнилися. Хто їх збагне, тих жінок! Скінчилася моя свобода, Енн, геть скінчилася. До смерті тепер вікуватиму в чистоті й порядку.

Хай як тужливо говорив пан Гаррісон, його мимохіть виказував утішний вогник в очах.

— Пане Гаррісон, ви ж раді, що повернулася ваша дружина, — промовила Енн, легенько посваривши його пальчиком. — І не заперечуйте, я ж добре все бачу.

Пан Гаррісон сором’язливо всміхнувся.

— Так, так… звикаю до цього потрошку, — визнав він. — Не можу сказати, що я не хотів бачити Емілі. Тут чоловікові справді потрібен жіночий захист — коли в цьому селі навіть у шашки із сусідом не зіграєш, щоб негайно ж тебе не почали женити з його сестрою, та ще й у газетах про це патякати.

— Ніхто б і не думав, що ви впадаєте за Ізабеллою Ендрюс, якби ви не вдавали нежонатого, — суворо заперечила Енн.

— Я й не вдавав. Якби хтось у мене спитав, чи я одружений, я відповів би, що так. А всі ж вирішили, що я напевне старий бурлака. А мені базікати й не праглося. Тяжко мені було. Ото б зраділа Рейчел Лінд, якби дізналася, що мене покинула жінка, га?

— Дехто каже, що це ви її покинули.

— То вона почала, Енн. Вона почала. Я розкажу тобі все, бо не хочу, щоб ти вважала мене гіршим, ніж я заслуговую… мене чи Емілі. Але прошу тебе, ходімо на ґанок. Тут так страхітливо чисто, аж я відчуваю мовби тугу за рідним домом. Скоро й до цього звикну, мабуть — та зараз мені приємніше бути надворі. Емілі ще не взялася тут порядкувати.

Вони зручно посідали на ґанку, і пан Гаррісон розпочав свою сумну історію.

— Доки переїхав сюди, Енн, я жив у Скоттсфорді, у Нью-Брансвіку. На господарстві порядкувала моя сестра. Я тішився, бо вона була якраз не надміру охайна, мене не діймала, то й зіпсувала геть, як каже Емілі. А три роки тому вона померла, і дуже хвилювалася перед смертю, що ж буде зі мною. Кінець-кінцем я мусив дати їй слово, що оженюся. Вона порадила мені взяти за жінку Емілі Скотт, бо й грошенята в неї водилися, і господиня вона була взірцева. Я сказав: «Та Емілі Скотт на мене й дивитися не схоче», а сестра відповіла: «Ти освідчись і сам побачиш». То я пообіцяв їй, що так і зроблю, хай би лиш не хвилювалася — і зробив. А Емілі відповіла, що згодна. У житті я так не дивувався, Енн — така розумна, гарна жінка як вона, і такий старигань як я… Спершу я подумав, що мені страх як пощастило. Одне слово, ми побралися, з’їздили в маленьку весільну подорож — у Сент-Джонс, на два тижні, — та й повернулися додому. Приїхали о десятій вечора — і, клянуся тобі, Енн, уже за якихось півгодини вона все мила й чистила. Ти, певне, гадаєш, що мій будинок тільки цього й потребував — у тебе дуже промовистий вираз обличчя, усі думки мов на лобі написано — але ні, не все було так зле. Хоч я його, звісно, занедбав, доки жив самотою, але перед весіллям найняв прибиральницю й усе, що було треба, підфарбував і полагодив. Та приведи Емілі хоч у новісінький мармуровий палац — вона й там негайно почне все шкребти, хай лише встигне закотити рукави. Ну, отож, тоді вона прибирала до першої ночі, а о четвертій знов була на ногах за тією самісінькою справою. І так тривало ввесь час — скільки моя пам’ять сягає, вона ніколи не зупинялася. То було постійне замітання, вимивання й витирання, що припинялося хіба по неділях — і тоді вона чекала понеділка, щоб знову стати до праці. Ну, та її це тішило, і я міг би із цим примиритися, якби вона дала мені спокій. Але вона не дала. Заходилася мене перелицьовувати, хоч я їй трапився вже немолодий. Мені не дозволено було заходити в дім у черевиках, а лише в капцях. Курити люльку в домі до кінця своїх днів — мусив іти в повітку. І з граматикою в мене було зле. А Емілі вчителювала до заміжжя, і так від цього й не відвикла. Та ще вона не терпіла, коли я їв з ножа. Отак воно й було — вічні докори й гризня. Проте мушу визнати, Енн, — у мене теж вдача не мед. Я не намагався стати кращим, хоча міг — лише сварився з нею й сердився. Якось сказав їй, що вона не нарікала на граматичні помилки, коли виходила

заміж. Це було дуже грубо. Жінка радше стерпить від чоловіка побої, ніж зауваження, що вона аж надто хтіла вийти за нього. Отак ми колотилися, і то було геть неприємно, та може, ми й звикли б одне до одного, якби не Джинджер. Він став тим каменем, об який розбився зрештою наш шлюб. Емілі не любила папуг, а Джинджерова лайка й геть була їй нестерпна. А я звик до того птаха — він був мені пам’яттю про брата-мореплавця. Брата я любив ще з дитинства, а перед смертю він прислав мені Джинджера, то я вже й не бачив сенсу в тім, щоб відучувати його від лайки. Цього я в людях не зношу, але на птаха, котрий лише повторює те, що чує, а розуміє людську мову так, як я — китайську, можу й зглянутися. Та Емілі цього не розуміла. У жінок немає логіки. Вона його перевиховувала — а вдавалося не краще, ніж змусити власного чоловіка не казати «забувся» і «я вибачаюся». Здається, що дужче вона билася, то гірший ставав Джинджер — геть як я.

Так ми й жили, і дратувалися щораз більше, а тоді стався крах. Емілі запросила на чай нашого пастора із жінкою і ще одне пасторське подружжя, яке в тих гостювало. Я обіцяв занести Джинджера якнайдалі, де ніхто його не чутиме — бо Емілі не торкнулася б його клітки навіть десятифутовим дрюком. І я мав намір це зробити, бо не хотів, щоб пастори чули в моєму домі щось бридке. Але забув — Емілі так вимучила мене чистим комірцем і граматикою, що й не дивно… а про бідолашного птаха я не згадав, аж доки ми сіли за стіл. Наш пастор саме казав подячну молитву, коли Джинджер на ґанку, за вікном їдальні, подав голос, бо у двір зайшов індик, а Джинджер ніколи не любив індиків, і того разу він перевершив сам себе. Смійся, Енн, я й собі невдовзі з того підсміхався, але тоді ми з Емілі обоє ледь не вмерли від сорому. Я пішов і заніс Джинджера до клуні. Не можу сказати, щоб частунок мені смакував. З виразу обличчя Емілі було ясно, що й Джинджерові, і мені буде непереливки. Коли гості пішли, я вирушив по корів на пасовище, і тим часом ретельно все обміркував. Шкода було Емілі — я розумів, що недостатньо був уважний з нею, та й не хотів, щоб пастори думали, буцім Джинджер нахапався своїх висловів од мене. Отож вирішив я, що Джинджера слід комусь віддати, пригнав корів до обори, та й пішов до Емілі, щоб сказати це їй. А її вже не було, тільки на столі лежала записка — геть як у романах. Емілі писала, що я мушу обрати між нею і птахом, а сама вона тим часом повернеться в рідний дім, доки я дам їй знати нарешті, що позбувся того клятого папуги.

Ну, тут я й знавіснів, Енн, і сказав, що коли так, то хай чекає до Судного дня. Склав усі її речі й відправив до неї. Ох, і пліток було через це все — тут Скоттсфорд нічим не кращий за Ейвонлі — і всі співчували моїй жінці. Я лютував і думав, що треба мені їхати геть, бо не матиму тут ані миті спокою. То й вирішив податися сюди. Тут я був іще хлопчаком, і острів мені сподобався, хоч Емілі казала, мовляв, не буде жити там, де надвечір страшно з хати податися, щоб не впасти в море. От я сюди й переїхав — з упертості. Тепер ти все знаєш. Про Емілі я нічогісінько не чув аж до суботи, коли прийшов з поля й застав її тут — вона мила підлогу, а на столі чекав перший справжній обід, відколи вона пішла од мене. Звеліла мені спершу поїсти, а тоді вже ми поговоримо, із чого я виснував, що вона таки збагнула, як треба поводитися із чоловіком. Тепер вона вже звідси не поїде, надто що Джинджер загинув, а острів виявився дещо більший, ніж їй уявлялося. А онде й вони з пані Лінд. Ні-ні, Енн, не йди. Познайомся з Емілі. Вона звернула на тебе увагу ще в суботу — питала мене, хто та вродлива руденька дівчина із сусідньої ферми.

Пані Гаррісон тепло привітала Енн і запросила на чай.

— Джеймс розповів мені, як добре ви до нього ставилися, навіть пироги пекли, — мовила вона. — Хочу якнайшвидше познайомитися з усіма новими сусідами. Пані Лінд чудова жінка, правда? Така приязна.

Енн верталася додому в духмяних червневих сутінках. Пані Гаррісон проводжала її крізь поле, над яким, мов зорі, мерехтіли світляки.

— Напевне, — довірливо мовила пані Гаррісон, — Джеймс розповів вам нашу історію?

— Так.

— То я не переповідатиму, бо Джеймс чесний і правдивий чоловік. Та й не він єдиний винен у наших сварках. Тепер я розумію… Ще й години не минуло, як я пішла від нього, а вже пошкодувала, та не хотіла поступатися. Тепер бачу, що забагато сподівалася від чоловіка. А зважати на граматичні помилки — то й геть була дурниця з мого боку. Хіба так це важливо, коли він — вправний господар і не пхає носа в комору, щоб дізнатися, скільки цукру жінка витратила за тиждень? Я відчуваю, що тепер ми із Джеймсом будемо дуже щасливі. Хотіла б я знати, хто цей «Оглядач» — мушу йому подякувати. Я в боргу перед ним.

Енн, збентежена несподіваними наслідками своїх жартівливих «дописів», мовчала, тож пані Гаррісон так і не довідалася, що її подяка знайшла свого адресата. Дописи ці примирили чоловіка із дружиною, та ще одному ейвонлійцеві створили репутацію пророка.

На кухні в Зелених Дахах пані Лінд переказувала Маріллі історію останніх днів.

— Чи сподобалася тобі пані Гаррісон? — запитала вона в Енн.

— Так. Вона дуже мила жінка.

— Еге ж, — переконано мовила пані Лінд. — Я саме казала Маріллі, що задля неї ми всі повинні примиритися з дивацтвами пана Гаррісона й зробити все, щоб вона тут почувалася як удома, от що. Ох, мушу вертатися. Томасові без мене сумно. Відколи Еліза тут, мені трошечки легше, та й він, здається, одужує помалу. Та все ж я волію надовго його самого не лишати. А Гілберт Блайт звільнився з вайтсендзької школи. Мабуть, восени поїде до коледжу.

Пані Рейчел кинула промовистий погляд на Енн, та дівчина схилилася над сонним Деві, що куняв на дивані, і нічого неможливо було прочитати на її обличчі. Вона понесла хлопчика нагору, притулившись ніжною щокою до білявих кучерів на його маківці. Уже на сходах Деві втомленою рукою обхопив Енн за шию і, пригорнувшись до неї, міцно поцілував.

— Енн, ти дуже-дуже хороша. Сьогодні Мілті Болтер написав вірша на своїй грифельній дошці й показав Дженні Слоун:

«Троянда мусить червоним,

А фіалка блакитним цвісти.

Цукерки дуже солодкі

І страшенно прекрасні, як ти»

— і це те почуття, яке я відчуваю до тебе, Енн.

Загрузка...