Енн із Ейвонлі

Розділ 21 МИЛА ПАННА ЛАВАНДА

Розпочався новий навчальний рік, і Енн повернулася до роботи — з меншою кількістю теорій і помітно більшим досвідом. У школі з’явилося кілька нових учнів — круглооких шести- й семиліток, які щойно вирушали в мандрівку до світу чудес. Були серед них і Деві з Дорою. Деві сидів за партою з Мілті Болтером, який ходив до школи вже торік і новачком у цьому світі не був. Дора ще в недільній школі уклала угоду про союз із Лілі Слоун, проте першого дня Лілі до школи не прийшла — отож Дора була тимчасово приписана до Мірабел Коттон, що мала вже десять років і видавалася їй однією зі «старших дівчат».

— Мені подобається школа, — казав Деві надвечір Маріллі. — Ви говорили, що тяжко мені буде сидіти чемно, і воно й справді так було… я бачу, ви часто кажете таке слушне. Але я міг метляти ногами під партою, і це дуже помагало. Як добре, коли є стільки хлопців і можна бавитися. Я сиджу з Мілті Болтером, він хороший. Мілті вищий за мене, але я ширший. Добре сидіти на задній лаві, але там усе одно не вийде сидіти, поки ноги не діставатимуть до землі. А ще Мілті намалював на своїй дошці Енн, і вона вийшла страшно жахлива, і я сказав, що коли він так малюватиме Енн, то я його на перерві віддухопелю. Спершу я хотів сам його намалювати, з рогами й хвостом, але подумав, що це скривдить його почуття, а Енн каже, що чужих почуттів кривдити не можна. Це, мабуть, жахливо, коли тобі кривдять почуття. Тому, коли вже треба щось робити, краще когось відлупцювати, ніж кривдити почуття. І Мілті сказав, що він мене не боїться, але може поступитися й назвати малюнок інакше. Він стер ім’я Енн, а замість нього написав — «Барбара Шоу». Мілті її не любить, бо вона його кличе гарним хлопченятком, а якось навіть погладила по голові.

Дора гордовито заявила, що школа їй сподобалася; проте сиділа вона ще тихіше, ніж зазвичай. Коли ж у сутінках Марілла звеліла їй іти спати, дівчинка рушила неохоче, а тоді зайшлася плачем.

— Я… я боюся, — схлипувала вона. — Я не хочу йти сама в потемках.

— Що це ти вигадуєш? — здивувалася Марілла. — Ти ж усеньке літо ходила спати сама й ніколи не боялася.

Проте Дорин плач не вщухав. Енн лагідно обійняла її й пошепки запитала:

— Розкажи мені, серденько, скажи Енн. Чого ти боїшся?

— Дя… дядька Мірабел Коттон, — плакала Дора. — Вона мені сьогодні в школі розповідала про свою сім’ю. У них майже всі родичі померли, усі дідусі й бабусі, і ще багато дядьків і тіток. Мірабел каже, що це такий звичай у них — помирати, і вона дуже пишається, що в неї стільки мертвих родичів, і розказала мені все: від чого вони померли, і що казали перед смертю, і які були в трунах. І вона каже, що один її дядько ходив довкола будинку вже тоді, як помер і його поховали, і це бачила її мама. Я не боюся всіх інших її родичів, але не можу забути про цього дядька.

Енн поклала Дору до ліжка й посиділа поруч, аж доки та заснула. Наступного дня вона залишила Мірабел Коттон у класі під час перерви й лагідно, але твердо дала їй зрозуміти, що коли вже трапилося їй нещастя мати дядька, який і по власнім похороні тиняється собі навколо будинків, то розповідати про такого ексцентричного пана своїй юній однокласниці — геть погано. Мірабел цей присуд видався надзвичайно жорстоким, бо ж Коттони й так мало чим могли похвалитися. Як же тепер вона підтримає свій шкільний престиж, коли заробляти капітал на сімейному привиді їй заборонено?

Вересень стиха перейшов у багряно-золотий благодатний жовтень. Якось надвечір у п’ятницю до Зелених Дахів зайшла Діана.

— Енн, я сьогодні одержала лист від Елли Кімбелл. Вона запрошує нас завтра на чаювання — познайомитися з ЇЇ кузиною, Ірен Трент, яка приїхала із Шарлоттауна. Але наші коні завтра зайняті, і ваш поні кульгає, тож… мабуть, нікуди ми й не поїдемо.

— То ходімо пішки, — запропонувала Енн. — Якщо йти через ліс — вийдемо на вест-графтонську дорогу якраз неподалік від ферми Кімбеллів. Це лише чотири милі, а додому пішки йти ми не будемо, бо нас напевне відвезе Олівер Кімбелл. Йому потрібен привід, щоб вислизнути в Ейвонлі до Керрі Слоун, а батько не хоче давати йому коня.

Отож дівчата постановили собі йти пішки й наступного дня вирушили Стежиною Закоханих повз дальні закутки ферми Катбертів. Там і розпочиналася дорога, що вела вглиб густого лісу, де росли вбрані у вогненно-золоті шати буки й клени, мерехтіло сонячне сяйво й усе тонуло в спокійному багряному безруху.

— Рік наче вкляк і молиться в порожньому соборі, налитому різноколірним світлом крізь вітражі, — мрійливо проказала Енн. — Негоже квапитися в такому лісі, правда ж? Так само, як бігати в церкві.

— Та все одно мусимо пришвидшити крок, — зауважила Діана, позирнувши на годинника. — Так чи сяк, а часу в нас небагато.

— Гаразд, я піду швидко, але не проси мене розмовляти, — відповіла Енн, прискорюючи крок. — Я хочу насолодитися красою цього дня. Це мов кубок неземного вина, що піднесли мені до губ — і з кожним кроком я роблю ковток.

Напевно, це «неземне вино» заполонило її так, що на роздоріжжі Енн повернула ліворуч. Їй слід було взяти праворуч, та згодом вона незмінно вважала цю помилку найщасливішою в житті. Дівчата вийшли на безлюдну, порослу травою дорогу, вздовж якої купчилися молоді ялинки.

— Де це ми? — спантеличено вигукнула Діана. — Це не вест-графтонська дорога.

— Ні, це головна дорога до Міддл-Графтона, — відказала присоромлена Енн. — Мабуть, я не туди повернула на роздоріжжі. Хтозна-де ми опинилися, але звідси до обійстя Кімбеллів, мабуть, іще милі зо три.

— Тоді ми будемо там чи не о п’ятій, бо зараз уже пів на п’яту, — розпачливо мовила Діана, вкотре позираючи на годинника. — Доки ми прийдемо, вони встигнуть випити чай і муситимуть знов накривати на стіл.

— Може, вертаймося додому? — зніяковіло запропонувала Енн. Проте Діана, поміркувавши, заперечила:

— Ні, коли вже зайшли так далеко — ходімо, проведемо в них вечір.

Та за кілька ярдів вони натрапили на нове роздоріжжя.

— Куди нам тепер? — засумнівалася Діана.

Енн похитала головою.

— Не знаю, але схибити ще раз ми не можемо. Ось хвіртка, а за нею стежка біжить прямісінько в ліс. Там десь має стояти будинок. Ходімо, спитаємо дорогу.

— Як тут романтично, — мовила Діана, петляючи стежкою поряд з Енн. Бігла та стежка між старезних ялиць, які, сплітаючись гілками, оповивали все попід собою незмінним мороком, де не могло рости ніщо, крім моху. Обабіч неї виднілася лиш бура лісова земля, що її подеколи навскіс торкалися сонячні промені. Усе тут було застигле, непорушне й мовби таке несказанно далеке від світу з усіма його турботами.

— У мене таке відчуття, що ми йдемо крізь зачаклований ліс, — прошепотіла Енн. — Як ти гадаєш, Діано, ми знайдемо потім шлях назад, у реальний світ? А тут повинен бути замок, у якому чарівним сном спить принцеса.

За наступним же поворотом вигулькнув перед ними, звісно, не замок, а будиночок, що здавався не меншою дивовижею в цій провінції, де охайні дерев’яні ферми були схожі одна на одну, мов дві краплі води. Уздрівши його, Енн заклякла, приголомшена, Діана ж вигукнула:

— О, я знаю, де ми! Це кам’яничка панни Лаванди Льюїс, вона буцімто кличе її Прихистком Луни. Я багато про неї чула, але досі жодного разу тут не була. Хіба не романтичне місце?

— Наймиліше, найпрекрасніше місце з усіх, що я бачила й навіть уявляла, — захоплено мовила Енн. — Мовби з казки чи з дивовижного сну.

Кам’яничка була низенька, побудована з нерівного морського пісковику, у її гостроверхому даху видніли два віконця з дерев’яними дашками та два великі комини. Стіни її всуціль заросли пишним, густим плющем, якому легко було звиватися по шорстких брилах. Осінні приморозки вже забарвили його в розкішні відтінки бронзи та червоного вина.

Перед будиночком простягнувся сад, до якого й вела стежина від хвіртки, де стояли дівчата. З одного боку він прилягав до будинку, із трьох інших був оточений старою кам’яною огорожею, зусібіч порослою травою, мохом і папороттю, аж нагадувала вона височенький зелений горбочок. Праворуч і ліворуч над нею ялиці розпросторювали гілки, мов долоні, унизу пролягав невеличкий свіжоскошений конюшиновий лужок, що тягнувся аж до блакитного вигину річки Графтон. Жодного дому чи розчищеної ділянки під ферму довкруж не було видно — лише долини й пагорби, засаджені молодими пухнастими сосонками.

— Хтозна-яка вона, та панна Лаванда, — боязко мовила Діана, відчиняючи хвіртку в сад. — Кажуть, що дуже химерна.

— Тоді з нею цікаво поспілкуватися, — рішуче відказала Енн. — Химерні люди завжди цікаві, які б не були. Хіба я не казала, що ми вийдемо до чарівного замку? Недарма ж цю стежину зачаклували ельфи.

— Хоч Лаванда Льюїс і не принцеса, — засміялася Діана. — Вона стара панна, їй сорок п’ять і коси в неї вже геть сиві, як я чула.

— То все через закляття, — упевнено проказала Енн. — Серцем вона й дотепер юна і прекрасна. Якби лиш ми знали, як її розчаклувати — панна Лаванда вийшла б нам назустріч така вродлива, осяйна… Та ми не відаємо. Це завжди знає тільки принц, а її принц іще не з’явився. Може, його спіткало фатальне лихо? Але так ніколи не буває в казках.

— Боюся, він уже з’являвся тут і пішов геть багато років тому, — відповіла Діана. — Вона, кажуть, була заручена зі Стівеном Ірвінгом, батьком Пола. Та вони посварилися й відтоді більше не зустрічались.

— Тихо, — застерегла її Енн. — Двері відчинені.

Дівчата спинилися на порозі під заростями в’юнкого плюща й постукали. Зсередини долинули чиїсь швидкі кроки — і перед ними постала чудернацька маленька особа років чотирнадцяти, кирпата, веснянкувата і з таким широким ротом, що він, здавалося, й справді простягався «від вуха до вуха». Дві її довжелезні русяві коси були перев’язані велетенськими синіми бантами.

— Чи вдома панна Льюїс? — запитала Діана.

— Так, мем. Проходьте, мем. Я повідомлю панну Лаванду, мем. Вона нагорі, мем.

Із цими словами маленька покоївка здиміла. Дівчата лишилися у вітальні самі й зацікавлено роззирнулися довкола. Ізсередини дивовижний будиночок приваблював не менше, ніж іззовні.

Стеля в кімнаті була низька, а на двох невеличких квадратних вікнах гойдалися муслінові фіранки. Старомодні, пречудово збережені й доглянуті меблі тішили око. Проте мусимо визнати щиро — найбільшою привабою в кімнаті для двох молодих дівчат, які щойно пройшли чотири милі на свіжому осінньому повітрі, був накритий до чаю стіл із ясно-блакитним порцеляновим сервізом, різноманітними ласощами, прикрашений папороттю, що надавала йому, як висловилася Енн, «святковості».

— Панна Лаванда, напевно, чекає гостей, — прошепотіла вона. — Стіл накритий на шістьох. А яка в неї кумедна покоївка — мов посланець зі світу ельфів. Вона могла би провести нас туди, та мені хочеться побачити панну Лаванду. Але тс-с-с, — ось і вона сама.

Наступної ж миті до них вийшла панна Лаванда Льюїс — і дівчата, забувши від подиву про добрі манери, зачудовано дивилася на неї. Вони гадали побачити звичайнісіньку стару діву — кощаву, із суворо закрученим попелясто-сивим волоссям і в окулярах. Проте жінка, яка постала перед ними, аж ніяк її не нагадувала.

Була вона невисока, з білосніжним густим кучерявим волоссям, ретельно вкладеним в охайні буклі. З-під тих буклів усміхалося їм юне, ще майже зовсім дівоче лице з гарно окресленими вустами, великими лагідними карими очима, рожевим рум’янцем і ямочками — справжніми ямочками на щоках. На панні Лаванді була елегантна сукня із кремового мусліну, уся гаптована блідо-рожевими трояндами — сукня, котра на більшості дам її віку здавалася б сміховинно дитячою, проте їй личила просто бездоганно.

— Шарлотта Четверта сказала, що ви до мене, — пролунав голос панни Лаванди, який так гармонійно доповнював її зовнішність.

— Ми хотіли спитати дорогу до Вест-Графтона, — пояснила Діана. — Маємо запрошення на чай до пана Кімбелла, та в лісі пішли не тією стежкою і вийшли на головну дорогу замість вест-графтонської. Від вашого обійстя нам слід іти ліворуч чи праворуч?

— Ліворуч, — відповіла панна Лаванда, невпевнено глипнувши на святково прибраний стіл. Тоді, мов натхненна раптовою поривчастою рішучістю, вигукнула: — Та, може, ви лишитеся на чай зі мною, тут? Будь ласка, лишайтеся. Доки ви прийдете, у пана Кімбелла вже й мине чаювання. А ми із Шарлоттою Четвертою ласкаво просимо вас.

Діана запитально глянула на Енн.

— Ми лишилися б залюбки, — відповіла та, не вагаючись, бо їй так кортіло щонайбільше дізнатися про цю дивовижну панну Лаванду, — якщо це не завдасть вам клопоту. Ви ж чекаєте інших гостей, правда?

Панна Лаванда знову глипнула на чайний стіл і зашарілася.

— Я знаю, вам це здасться дурницею, — мовила вона. — Бо це справдешня дурниця, і мені буває соромно… хіба тоді, як мене заскочать. Я не чекаю нікого — це лише гра. Бачте, мені було так самотньо. Але сюди майже ніхто не заходить, бо мій дім далеко від дороги. І Шарлотті Четвертій було самотньо. То я вдала, що чекаю гостей. Наготувала все… і стіл накрила… Поставила материн весільний сервіз і вбрала гарну сукню.

У Діани майнула думка, що панну Лаванду недарма кличуть химерною. Треба ж таке — сорокап’ятилітня жінка, мов дівчисько, бавиться в гості! Проте в Енн зблиснули очі й вона радісно вигукнула:

— О, ви теж любите все уявляти!

Почувши це «теж», панна Лаванда зрозуміла, що перед нею «рідна душа».

— Так, — рішуче зізналася вона. — Хоч це й дивно в мої літа. Але яка користь із буття незалежною старою панною, коли не можна втнути дурницю, якщо хочеться й нікого це не кривдить? Людина мусить чимось тішитися. Часом я думаю, що не змогла б жити без таких забав. Хоч рідко хто мене й заскочить із ними, а Шарлотта Четверта нікому не розповідає. Але сьогодні ви мене заскочили, — то я рада, бо маю справжнє товариство, і стіл до чаю накритий. Пройдіть, будь ласка, до кімнати для гостей і зніміть капелюхи. А я побіжу на кухню — гляну, чи Шарлотта Четверта зняла чайник з вогню. Вона хороша дівчинка, але чайника ніколи не знімає.

І сповнена гостинності панна Лаванда вибігла до кухні, а дівчата піднялися до гостьової кімнати, білосніжної, як і двері до неї, налитої світлом, що соталося крізь поросле плющем віконце, — кімнати, де мали б, як висловилася Енн, «розквітати щасливі сни».

— Дивовижна пригода, еге ж? — мовила Діана. — Яка вона чудова, ця панна Лаванда, хай навіть і трошечки дивна. Зовсім не схожа на стару панну.

— Вона — як музика в людській подобі, — відповіла Енн.

Дівчата спустилися вниз. Панна Лаванда несла до столу чайник, за нею дріботіла щаслива Шарлотта Четверта з тарелем свіженького печива в руках.

— А тепер скажіть мені, як вас звуть, — поцікавилася панна Лаванда. — Я дуже рада, що маю в гостях дівчат. Люблю молодь. З нею так легко уявляти, буцім я й сама ще зовсім юна. Так гірко, — ледь спохмурніла вона, — згадувати, що я вже стара. Отож, ви — просто для зручності — Діана Баррі? Та Енн Ширлі? Можна, я вдаватиму, що ми знайомі вже сотню років, і буду кликати вас Енн та Діаною?

— Звісно, так, — хором відказали дівчата.

— Тоді сідайте зручненько і їжте, — щиро запросила їх панна Лаванда. — Шарлотто, сядь скраєчку й розріж курку. Як добре, що я спекла бісквіт і пончики. Дурниця була, звісно, робити це для уявних гостей. Шарлотта Четверта собі так і подумала, правда, Шарлотто? Але бачиш, як добре все вийшло. Воно б не пропало, певна річ, бо ми з Шарлоттою Четвертою з’їли б усе за день чи два, але бісквіт — не з тих речей, які краще смакують із часом.

То був пам’ятний, веселий обід, а коли він закінчився, усі вийшли в сад, що тонув у розкішному призахідному сяєві.

— Як у вас тут гарно, — мовила Діана, захоплено роззираючись довкола.

— А чому ви кличете свій дім Прихистком Луни? — запитала Енн.

— Шарлотто, — звеліла панна Лаванда, — принеси-но сюди бляшаний ріжок, що висить над полицею з годинником.

Шарлотта Четверта вистрибом подалася геть і повернулася з ріжком.

— Дмухни, Шарлотто, — наказала панна Лаванда.

Шарлотта дмухнула, видобувши з ріжка гучний пронизливий звук. Якусь мить після того було тихо — а тоді ліс за річкою озвався розсипом чарівних відлунь — ніжних, летких, сріблистих — мовби всі ельфи сурмили у своїй країні на захід сонця. Енн і Діана захоплено скрикнули.

— А тепер смійся, Шарлотто, смійся гучно.

Шарлотта, яка б слухалася, вочевидь, і тоді, коли панна Лаванда звеліла їй постояти на голові, вистрибнула на кам’яну лаву й голосно, щиро засміялася. І знову багряний ліс та порослий соснами берег річки озвалися відлуннями, як ніби ціле юрмисько ельфів передражнювало її сміх.

— Усім подобається моя луна, — похвалилася панна Лаванда так, мовби луна була її особистою власністю. — Я й сама її люблю. З неї пречудове товариство — якщо тільки мати уяву. Ми часто сидимо тут тихими вечорами — я й Шарлотта Четверта — і бавимося з нею. Шарлотто, віднеси ріжок і повісь гарненько на місце.

— Чому ви кличете її Шарлоттою Четвертою? — спитала Діана, замалим не вмираючи від цікавості.

— Просто, щоб подумки не плутати з іншими Шарлоттами, — серйозно відповіла панна Лаванда. — Вони всі такі схожі, що я й відрізнити їх не годна. Її насправді звуть не Шарлоттою, а… не згадаю… як же? Здається, Леонорою. Так, Леонорою! Бачте, у чому річ: коли десять років тому померла моя мати, я не могла тут бути сама, і грошей не мала, щоб платити дорослій наймичці. Ото й узяла малу Шарлотту Бомен — вона тут поралася, а я годувала її й одягала. Її справді звали Шарлоттою — то була Шарлотта Перша. Їй тоді було тринадцять. А в шістнадцять вона поїхала до Бостона, щоб там влаштуватися краще. До мене перейшла її сестра, Джульетта, — мабуть, пані Бомен мала слабкість до пишних імен, — але вона страшенно нагадувала Шарлотту, то я її так і кликала. Вона не заперечувала, і я вже й не намагалася згадати її справжнє ім’я. То була Шарлотта Друга, а коли вона поїхала, прийшла Евеліна і стала Шарлоттою Третьою. Тепер маю Шарлотту Четверту, але й вона в шістнадцять років — а зараз їй чотирнадцять — поїде собі до Бостона. Хтозна, що я тоді робитиму. Шарлотта Четверта — найменша з Боменів. І найкраща. Всі інші Шарлотти постійно демонстрували, що вважають мої забави дурницями, а Шарлотта Четверта ніколи цього не робить, хай навіть і вважає так само. Але мені байдуже, що думають про мене люди, коли не дають цього знати.

— Ох, — зітхнула Діана, із жалем споглядаючи призахідне сонце. — Мусимо йти, бо смеркне, доки ми дістанемось до Кімбеллів. Ми так гарно провели час, панно Льюїс.

— Ви прийдете до мене знову? — прохально запитала панна Лаванда.

Висока Енн обійняла маленьку господиню Прихистку Луни.

— Неодмінно прийдемо, — пообіцяла вона. — Нарешті ми знайшли вас і будемо зловживати вашою гостинністю. А зараз нам час іти — мусимо «відірватися одне від одного», як каже Пол Ірвінг щоразу, коли приходить до Зелених Дахів.

— Пол Ірвінг? — ледь затремтів голос панни Лаванди. — Хто це? Я не знала, що в Ейвонлі живе хтось із таким прізвищем.

Подумки Енн дорікнула собі за необачність. Вона й не згадала про колишні заручини панни Лаванди, коли в розмові вихопилося ім’я Пола.

— Це мій учень, — обережно пояснила дівчина. — Торік він приїхав з Бостона, а живе у бабусі — пані Ірвінг з-над узбережжя.

— Син Стівена Ірвінга? — запитала панна Лаванда, схиляючись і ховаючи лице над клумбою із квітами, що на їхню честь була названа.

— Так.

— Я подарую вам по букету лаванди, дівчата, — весело мовила панна Лаванда, начеб і не розчувши відповіді на своє запитання. — Яка це гарна й духмяна квітка, правда? Моя мама завжди любила ці квіти. Це вона їх тут висадила, колись давно. І тато теж любив, тому й назвав мене Лавандою. Він знався з її братом і приїхав якось в Іст-Графтон, до його батьків. Там побачив його сестру й закохався з першого погляду. Йому відвели кімнату для гостей, де простирадла пахли лавандою, він лежав усю ніч без сну й думав про своє кохання. Він полюбив тоді аромат лаванди, і тому дав мені таке ім’я. Приходьте до мене ще, не забувайте. Ми чекатимемо — Шарлотта Четверта і я.

Вона відчинила їм хвіртку під ялинами, ураз мовби змарнівши й постарівши. Її лице вже не світилося щастям, і хоч прощальна усмішка чарувала незмінною юністю, та озирнувшись від першого ж повороту на стежині, дівчата побачили її на старій кам’яній лаві в саду під осокором. Панна Лаванда сиділа, втомлено схиливши голову на руку.

— Вона дуже самотня, — тихенько проказала Діана. — Треба частіше до неї приходити.

— Я думаю, батьки дали їй саме те єдине ім’я, що так бездоганно їй пасує, — відповіла Енн. — Якби вони були настільки сліпі, що назвали б її Елізабет, Неллі чи Мюрієль, її однаково всі кликали б Лавандою. Це чудове ім’я, що нагадує старомодні витончені компліменти та «єдвабні шати».[16] А моє пахне лише хлібом з маслом, шиттям та хатньою працею.

— О ні, — заперечила Діана. — Мені твоє ім’я видається статечним і гідним справжньої королеви. Та навіть якби тебе звали Керенгаппух — я любила б і це ім’я. Бо лиш ми самі робимо власні імена розкішними чи потворними. Колись я любила ім’я Герті, і Джозі теж, та відколи знаю Герті й Джозі Пай, вони для мене стали нестерпно бридкі.

— Яка прекрасна думка, Діано, — захоплено мовила Енн, — жити, щоб прикрашати власне ім’я, навіть коли саме воно й негарне. Щоб для людей воно означало щось приємне й чудове, і вони вже ніколи не думали про саме це ім’я. Дякую тобі, Діано.