Еринії

Пролог

Вроцлав, 2008

Останній, одинадцятий удар годинника на ратуші поволі затихав у хвилях гарячого повітря. Спека сягала тридцяти п’яти градусів. Квітникарка на Сольній площі підняла догори гумовий шланг і затиснула пальцем його отвір, від чого вода почала розбризкуватися тонкими цівками. Її кількарічна донька в самих трусиках радісно скочила під прохолодний душ.

Під пластиковими маркізами кафе «Ла Скала», які ледь не плавилися від сонця, температура була ще вищою. Офіціантка Патриція Вуйцяк витирала спітнілі долоні об фартушок і спостерігала за дитиною, яка прохолоджувалася під імпровізованим душем. Їй здавалося, що шпичастий монумент посеред площі погойдується у водяній хмарці, яка утворювалася навколо шланга.

Патриція все б віддала, якби могла відійти від дверей кафе, де вона стовбичила, щоб відганяти від клієнтів набридливих прошаків. Віддала б усе, аби стягнути із себе одяг офіціантки й кинутися під водяні струмені. Прагнула змити із себе запахи дискотеки, які не знищив ранковий душ, відчути краплини на втомлених від танцю литках, стегнах і на грудях, які вчора так пристрасно м’яли й пестили. Глянула на блискучі алюмінієві столики й гостро відчула всю безглуздість своєї дообідньої бездіяльності. У «Ла Скала» о цій порі не потрібний був ані охоронець, ані офіціант. За столиками не було жодного клієнта, а жебраки поховалися від спеки у своїх норах.

П’ятдесятирічна жінка, яка зайшла до літнього дворика кав’ярні, нагадала Патриції Вуйцяк про її безпосередні обов’язки. Відвідувачка сіла й почала нервово копирсатися в торбинці. Витягла з неї цигарки й маленьку сріблясту запальничку. Патриція із завченою посмішкою застигла біля столика. Клієнтка зміряла її поглядом і високим, пронизливим голосом замовила капучино й газовану мінералку, зауваживши при цьому, що вода не повинна коштувати бозна-скільки й за жодну паскудну «Пер’є» вона й злотого не заплатить. Патриція відійшла від столика, подумки вилаявши цю хамку. «Ти, стара шкапо, ― думала вона, ― таргане засушений, на якому базарі ти купила свої дешеві посріблені браслетики й китайські босоніжки? Гадаєш, що дуже зваблива у своїй куцій спідничці й зіпраній розтягнутій блузці? І який мужик поласиться на твої зів’ялі цицьки? Ой, бабцю, помиляєшся, темні окуляри не приховають мішків під твоїми очима. Якби ти вчора так не набралася, то й виглядала б краще!».

За кілька хвилин вона поставила перед відвідувачкою каву й мінералку. Руки жінки тремтіли, коли та прикурювала цигарку від запальнички. Вона навіть не думала подякувати за принесені напої. Неуважно дивилася в бік переходу біля університетської бібліотеки, звідки мав надійти чоловік, з яким вона погодилася нині зустрітися. Глибоко затягнувшись, збагнула, що її рішення було надто поспішним. Вона б радо забула про цю людину.

Чоловік з’явився за пару хвилин, але із протилежного боку, від пабу «Джон Булл». Рука жінки здригнулася, щойно він став біля неї, пишна пінка капучино вихлюпнулася з філіжанки на столик. Чоловік торкнувся її долоні й привітно усміхнувся.

Жінка стиснула губи й відсмикнула руку, наче її обпекли. Столик загрозливо хитнувся.

Патриція підійшла до відвідувача, і перш ніж той відкрив рота, щоб зробити нетипове замовлення (потрійний апельсиновий фреш із соусом табаско), офіціантці вистачило одного погляду, щоб безпомильно оцінити цього чоловіка. Це був прекрасно доглянутий мужчина під сімдесят. На гладенькій шкірі обличчя й шиї, яка часто зазнавала косметичних процедур, були нечисленні коричневі плями. Від нього приємно пахтіло дорогим одеколоном, Патриція здогадалася, що це «Joop» або «Hugo Boss». Один зап’ясток прикрашав браслет, другий ― великий, дорогий годинник. Обидві речі були сріблястого кольору, але їхній блиск швидко переконав Патрицію, що коштовності зроблено з білого золота. Чоловік зняв лляного кашкета й витер піт з лисини. Його супутниця тремтіла, незважаючи на спеку, пильно вдивлялася в обличчя співрозмовника, жадібно затягуючись тонкою цигаркою.

«О чорт, невже всі нині з бодуна», ― подумала офіціантка, поставивши перед відвідувачем великого келиха з каламутним соком.

Вона помилялася. З них трьох від похмілля, хоча це було й непомітно, страждала саме вона, а не кощава відвідувачка, яка справді виглядала, наче з перепою.

Зате її супутник п’яним не був і ніщо про це не свідчило, проте більшість життя він якраз провів, лікуючись від алкоголізму.

Патриції здавалося, що під розпеченими дашками починають клубочитися якісь хімічні випари. Вона закрила рота, а пальцями стиснула почервонілі ніздрі. Незважаючи на заборону, сіла біля вільного столика. За мить перевела подих і відчула полегшу. Білий порошок у прозорій капсулці, яку вона ковтнула сьогодні вранці, продовжував діяти. Дівчині не хотілося ані спати, ані їсти, а загострені відчуття, наче чуйні рецептори, уловлювали найтихіші звуки й найтонші запахи. Патриція чула кожне слово з розмови ранкових відвідувачів кав’ярні.

― Гарно виглядаєш, ― звернувся чоловік до своєї супутниці.

― Залиш при собі ці жалюгідні компліменти, ― пирхнула жінка. ― Може, вони справляють враження на твою чергову дружину.

― Ні, не справляють. ― Чоловік роздратовано відсунув попільничку. ― Тим більше, що твоя наступниця вже наслухалася стільки компліментів, що їй не до вподоби навіть найвишуканіші.

― Навіщо ти просив, щоб я з тобою зустрілася? ― Жінка допила капучино. ― Хотів мене принизити? Довести, що я стара й страшна? Глянь на себе, ти, старигане. Якби не бабло, до тебе жодна й на метр би не наблизилась. Ти тхнеш під своїм костюмом від Ґуччі.

― Так, маєш рацію. ― Голос чоловіка затремтів. ― Моя хвороба сягнула глибоко, дуже глибоко, майже до могили. Ти права, від мене смердить як від трупа.

Патриція аж здригнулася. Вона не хотіла слухати таких розмов. Цього липневого ранку вона стерпіла б усе, щоб не стати свідком жодної людської трагедії, не чути нарікань якоїсь підтоптаної швабри та її колишнього чоловіка, який намагається замаскувати свою старість дорогою косметикою й прикрасами з білого золота. Та вибору в дівчини не було, вона мусила стирчати на роботі. Від кам’яниці «Під мурином» наближався добре їй знайомий малий волоцюжка з кількома краденими трояндами. Він часто чіплявся до клієнтів «Ла Скала», пропонуючи чоловікам купити квіти своїм дамам. Тож Патриція була змушена залишитися на посту, відігнати волоцюжку й продовжувати вислуховувати двох стариганів, які цього спекотного липневого дня не знайшли кращого заняття, аніж роз’ятрювати давні рани.

― Я знаю, що ти не хотіла зі мною зустрічатися. ― Голос чоловіка був уже спокійний. ― Розумію, про що тобі нагадую.

Безсонні ночі, коли ти чекала на мене, а я повертався під ранок, пропахлий шльондрами й дихаючи перегаром. Я нагадую тобі про моменти, коли приходив о третій ночі і у хворобливих нападах розкаяння підпихав тобі під ніс яєшню. Ти не хотіла їсти, а я ображався, уважав, що мене ― доброго, щирого й сповненого каяття, принизили, і жбурляв тобі в обличчя гарячу яєшню з помідорами.

Патриція рвучко підхопилася й рушила до волоцюжки із квітами, що вже наближався до кав’ярні. Хлопчина миттю вшився від столиків, показавши офіціантці фак.

― Я мушу тобі про це розповідати, ― чоловік схопив свою супутницю за зап’ясток. ― Так сказав мій лікар. Якщо ти мене не вислухаєш, повернуся до Варшави й знову пиячитиму.

― Шантажуєш мене, га? ― Її шию вкрив яскраво-червоний рум’янець. ― Звідки я знаю, чи ти правду кажеш про своє лікування? А навіть якщо й не брешеш, то котрий це вже курс? Сьомий? Восьмий? Я вже лік втратила. За час нашого подружнього життя ти лікувався, здається, двічі! А крім того, що ти собі, чорт забирай, думаєш? Що я вислуховуватиму твої хворі спогади, про які ніхто й чути не хоче? Про якусь яєшню з помідорами? Лише через те, що тобі порадив якийсь лікар? Якийсь психіатр недороблений?

Патриція подумала, як звернути увагу жінці, аби та не лаялася. Сіла трохи віддалік, але її загострений кокаїном слух уловлював навіть шепіт, яким продовжував говорити чоловік.

― Будь ласка, не кричи. У мене більше не було дружини після тебе. Коли я згадував про твою наступницю, то мав на увазі пляшку. Водяру. Саме цій пані робить компліменти все плем’я алкоголіків. Я мав на увазі горілку. Але я не п’ю вже кілька місяців. ― Жінка мовчала. ― Я знаю, що від мене смердить небіжчиком. ― Зробив останній ковток гостро присмаченого соку. ― Та перш ніж протхнуся остаточно… вислухай мене.

― Говори. Я слухаю. ― Глянула на годинника. ― Маю ще годину часу. Стільки, скільки ти просив. Потім мушу повертатися до редакції.

― Мій лікар ― психолог, а не колишній алкоголік. Він лікує причини алкоголізму, а не його наслідки. У нас мало часу. Ти повинна поїхати зі мною в одне місце. Повір мені. Це недовго. Дорогою я тобі все розповім. Ходи, я поставив машину недалеко, біля готелю «Дорінт». Туди треба їхати. Можна вас? ― Звернувся він до Патриції, очікуючи на відповідь колишньої дружини.

― Наступного разу побачимося хіба що на твоєму похороні, ― просичала жінка. ― Прийду подивитися, як тебе одягнули до труни. Чи краватка пасує до піджака. А цей раз ― передостанній. Навіть, якщо благатимеш.

― Решту залиште собі. ― Чоловік усміхнувся до Патриції, зблиснувши сніжно-білими зубами.

― А тепер кажи, куди ми їдемо? ― Жінка заховала цигарки до торбинки.

― Ти щось казала про похорон? Я завжди захоплювався твоєю інтуїцією. Ми їдемо на кладовище. Ти і я.

― Не поїду я на жодне кладовище.

― Я прошу тебе, щоб ти допомогла мені позбутися алкоголізму.

― Нікуди я не поїду, ― повторила вона вперто, стискаючи рукою торбинку.

― Послуга за послугу. ― Він хитро посміхнувся. ― Ти поїдеш зі мною, а я тобі розповім історію, за якою ти зможеш написати книжку або зняти за нею фільм. Це буде класна річ, і тобі більше не доведеться придумувати різні дурниці!

― Продовжуй. Я ще не погодилася. ― В очах жінки з’явилося щось схоже на цікавість.

― Пригадуєш, кілька років тому я зняв такий документальний цикл про людей, які через багато років дізналися, ким вони є насправді?

― Пригадую. ― Неохоче відказала вона. ― Шеф навіть звелів мені написати рецензію, але я відмовилася.

― Я знімаю продовження циклу… Розповім тобі про героя першого фільму… Ти можеш бути його режисером!

― Але мусиш розповісти більше, щоб я справді зацікавилась. ― Жінка демонстративно знову витягла з торбинки запальничку й цигарки.

― Тобі доводилося чути про таку історію, що трапилася в середині шістдесятих, коли в одному із вроцлавських підвалів відшукали таємну криївку, а в ній кістки чоловіка?

― Ні, не чула такого.

― Уяви лишень, поруч із трупом знайшли біля трьох тисяч фотографій.

― Яких?

― На кожному фото було зображено хлопчика одного-двох років. Розумієш, біля тіла були тисячі однакових фотографій! Однієї й тієї самої дитини!

Жінка мовчала. Незмигно вдивлялася в чоловіка й нервово стукала по стільниці червоними, подекуди обгризеними, нігтями.

― Кажи далі! ― Цікавість перемогла.

― Випадок був дуже таємничий. ― Чоловік посміхнувся. ― Ніхто не знав про існування цієї криївки, навіть міліція. Невідомо, хто туди заходив, і звичайно, нез’ясованим залишалося, ким був небіжчик. Ключем до розгадки була фотографія дитини. Її збільшили й умістили в газетах, навіть показали по телебаченню. Нікого не розпізнали.

― Ну, то й що?

― Але я вже знаю, ким було це дитя. То що, поїдеш зі мною? Послуга за послугу?

― Гаразд, Анджею, поїхали. ― Жінка вперше назвала його на ім’я.

Знову заховала до торбинки запальничку й цигарки, підвелася й кивнула. За мить під розпеченим полотняним дашком нікого не було.

Патриція заховала двадцять злотих до гаманця і з полегшею зайшла до приміщення. Анжеліка, її товаришка, що стояла за стійкою бару, придивлялася до пари, яка саме віддалялася.

― Знаєш, той чувак, здається, з телебачення, ― замислено сказала Анжеліка. ― Десь я його бачила…

― Продюсер якийсь, чи що, ― відказала Патриція. ― Говорив про зйомки документальних фільмів, на ньому був бейджик з написом «Ера Нові Горизонти». Якийсь Анджей. Не подивилася на прізвище.

― Паті, ну ти даєш! Не запам’ятала прізвище?! ― Брови Анжеліки злетіли догори й майже сховалися під нерівною, модно підстриженою гривкою. ― А ти б не хотіла потрапити на телебачення? Ти, така класна дівчина! А під час цього фестивалю там купа мужиків, охочих допомогти. І зовсім не обов’язково з ними відразу спати! Знаєш, мені Анка розповідала, ця, знаєш, з «Дайтони»…

Патриція, посміхаючись, зазирнула у великі наївні очі подруги, товстенької, вічно вбраної в якісь химерні рюшечки. Анжеліка завжди була щедра на компліменти.

― Слухай, ― відповіла вона із притиском, і усмішка на її обличчі згасла. ― Я тут випадково почула, про що цей чувак розповідав. І знаєш, що я тобі скажу? Таких сучих синів, як цей, треба обминати десятою дорогою.

Вроцлав, 1949

Після сніданку у в’язниці на Клечковській панував жахливий сморід, який поширювався навіть на поблизькі вулиці. Саме в цей час в’язні вихлюпували відра з нечистотами. Мешканці навколишніх кам’яниць не лаялися й не затикали носів. Ці незламні люди з польських кресів, які нещодавно прибули до Вроцлава й оселилися в покинутих німцями будинках, звикли до подібних незручностей.

Один з таких прибульців насунув кашкета на голову, поцілував дружину, яка годувала кашкою річного малюка, а тоді сховав до кишені два окрайці хліба зі смальцем, загорнуті в сірий просяклий жиром папір, який використовувався вже багато тижнів. Насвистуючи якусь мелодію, він рушив на роботу.

Прямував Клечковською в бік вулиці Реймонта. Проминув похмурі ворота з вічком поруч цегляного муру, на якому височіли будки охоронців, звернув ліворуч, на трамвайну зупинку. Озирнувся. Із в’язничних воріт виїхала вантажівка, яка через кільканадцять секунд зупинилася на перехресті. Водій відчинив віконце й викинув недопалок на бруківку.

Чоловік підняв його й затягнувся. Якась пані зневажливо глянула на курця.

― Та йой, панунцю, ― широко всміхнувся той. ― Та біда, ґрейцарів не є, а закурити сі хоче!

Жінка мовчки відвернулася й кинулася разом з іншими штурмувати двері трамваю, що саме над’їхав із пронизливим дзеленчанням. Курець зайшов у найближчий під’їзд і витрусив тютюн із цигарки. Крім тютюну в ній була записка. Чоловік розгладив її й прочитав: «Спасибі за цибулю, я здоровий. Хто такий Бер Гох?».

Він знав, що на цю записку чекає така собі вишукана пані з його рідного Львова.