Еринії

Епілог

Западали сутінки, осідаючи на саморобній шахівниці й фігурах, зроблених із хлібного м’якуша. Двоє чоловіків схилилися над шахами, а третій пожилець камери гучно хропів. Звали його Юзеф Велькополян, він походив з Куяв, мав двадцять років і був мародером та злодієм. Його неважкі злочини не заважали йому спокійно спати, тож він і засинав першим з усіх, не переймаючись ані вошами, ані павуками.

Двоє інших чоловіків страждали від безсоння й сповнені ним ночі проводили за грою в шахи. Їх розділяла двадцятилітня різниця у віці, не менш відчутна відмінність звичок й освіти, зате об’єднувала любов до втраченого Польщею Львова й пристрасть до королівської гри.

Вони не встигли ані пограти досхочу, ані наговоритися про улюблене місто, оскільки один з них, сорокарічний валютник Бер Гох, нещодавно прибув до камери, а другий ― політичний в’язень Едвард Попельський, завтра якраз виходив з в’язниці, відсидівши два роки.

Отож вони розпочали останню тюремну партію, пообіцявши одне одному продовжити її на волі.

― Ти не брешеш, Бер, ― тихо озвався Попельський. ― Ти й справді був людиною Кічалеса. Сьогодні я отримав звістку, яка підтверджує твої слова. На мою кузину Леокадію завжди можна було покластися.

― Ну, бачиш, Едзю, ― усміхнувся Гох. ― Так в єдній фурдиґарні[77] знайшлися і я, і пуліцай. Вже ми віриш?

― Вірю, ― спокійно відказав Попельський. ― І певне, надійшов час, щоб ти розповів мені те, чого я не хотів слухати, бо не довіряв тобі. Я гадав, що ти хочеш обмовити Кічалеса через ненависть. Тепер я тобі вірю, розповідай!

― То є для тебе дуже прикре…

― Говори!

Над Винниками западала глупа ніч. Небо розтинали блискавиці літньої грози. На ґанку великого будинку стояли двоє чоловіків і курили сигари.

― І навіщо я взагалі в це уплутався?! ― Махль схопився за голову. ― Навіщо взагалі розмовляв із цим шаленцем, коли він зізнався мені, що поламав ніжки дитині й покинув її під лікарнею? Я повинен був подзвонити до поліції, коли він до мене звернувся! А я поласився на непевний зиск! Я давно знав, що він божевільний! Навіщо я погодився допомагати божевільному?

Кічалес мовчки пахкав димом.

― А тепер все скінчилося, ― жалівся адвокат. ― Усе пропало. Комівояжер загинув ― так було заплановано, але його син теж помер ― а цього ми вже не планували. А мало бути так добре! Синові пенсію й пожиттєву опіку, а нам ― решту спадку. А так старий Клеменс помре найпізніше через півроку, і все дістанеться студитам. Якби принаймні його онук залишився живий! Можна було його переконати, щоб усе заповів йому… Зрештою, він навіть трохи його любив…

― Не переймайтеся, пане меценасе. ― Кічалес плюнув далеко за ґанок. ― У справах завжди так: то краще, то гірше. Ми з вами добре познайомилися, ми спільники, можемо разом продовжувати робити ґіте ґешефте, одер?[78]

― Побачимо, що буде далі. ― Махль обтрусив уявні порошинки зі свого літнього лляного піджака й поправив краватку із цієї ж тканини. ― Шкода… шкода… Такий був ризик, що Шалаховський розповість Лиссому про нашу домовленість! Ну, що ж… Підкиньте назад дитину Риті, і вийдемо із цієї справи на щиті…

― Немає більше дитини, ― повільно вимовив Кічалес. ― Зникла.

― Ви що, здуріли?! ― вигукнув адвокат Махль. ― Що ви верзете?!

― Малий бавивсі на пудвір’ї. ― Кічалес насилу проковтнув образливі слова. ― Іренка пішла до нужника, повертається ― а по дитині й слід загув. І не кричіть на мене, пане меценасе. Ніц ся не сталося. Шалаховський помер, його байстрюк теж помер. Хто ше про нас знаї?

― Гімназист Ґрабінський та інші сторожі з випозичальні!

― Говори до гори, а гора як пень, ― роздратовано буркнув Кічалес. ― Вуни знають лиш те, що в суді мають казати, шо їм ви повідали! А ви їм ше ніц ни казали! І не будете ніц казати, бо суду не буде!

― Так, я розумію. ― Полегшено перевів подих адвокат. ― Маєте рацію, вони не знають, що мають казати на процесі. Якби був процес, то довідалися б. А його не буде! Навіщо нам судити Попельського, якщо спадок однаково отримають студити!

― Шкода, що Лиссий утік від пуліцаїв у басейні, ― замислено сказав Кічалес, ― він можи нам ше нашкодити…

Попельський відсунувся від шахівниці. У камері запала пронизлива тиша.

― Ти казав, Едзю, жи я хочу Кічалеса обмовити через ненависть. Я ни зневажаю го, як дехто, котрі не могли му дарувати, жи твого онука в то вплутав. У нас дітий ніхто не крав. Али він казав, жи твій онучок буде живий і здоровий, і жи він тубі го віддасть того самого дня. Ні, Едзю, я го ни буду обмовляти, а хочу тобі правду про нього повісти. Жи через ненависть?! Ні. Він уже не жиє, німці го розстріляли в Янівському лісі. Йому вже правда ни зашкодить. А комусь поможе…

Попельський підвівся й почав ходити по камері, як дикий звір. Наштовхувався на нари, ударяв кулаком по стіні. Його щелепи міцно зціпилися ― як перед епілептичним нападом. Проте він не думав про свою хворобу.

― Одному допоможе, іншому ні… ― повільно проказав він. ― Напевне вже ніщо не допоможе адвокатові Махлю…

І тоді почув шум вітру. Упав на підлогу й почав бити по ній ногами. Із-за зціплених зубів виточувалася піна. Очні яблука рухалися під повіками. У видінні з’явився Єжик. Відтоді привид онука ніколи більше не покидав епілептичних сновидінь дідуся. Тієї ночі у в’язниці вони раз і назавжди втратили свій віщий смисл. Стали розпачливим нагадуванням. Перетворилися на античних богинь.

Вроцлав, 1950

Адвокат Людвік Махль прокинувся в цілковитій темряві. Спершу подумав, що перебуває у своєму великому чотирикімнатному помешканні на Музейній площі. Проте він помилився. У його комфортабельній прохолодній квартирі з виглядом на руїни монументального німецького Музею сілезьких старожитностей ніколи не було такої задухи. Ніколи не відчувався запах плісняви, рук ніколи не торкалися липкі нитки павутини. Схопився, і в голові запаморочилося.

Торкнувся лоба й скрикнув. Він навіть не сподівався, що запхне пальця в м’яку вологу рану, яку на голові залишило знаряддя, котрим його торохнув якийсь чоловік в арці на площі Костюшка.

Без найменших зусиль пригадав собі всі події попереднього вечора. Гру в покер у таємному приватному казино біля Головного вокзалу, дві сотки горілки в «Савої», випиті під оселедця, невдалі зальоти до якоїсь молодої, проте вбого вбраної дівчини, яка підпирала стіну на танцях у «Кольоровій». Це був звичайнісінький вечір заможного адвоката, який, проте, закінчився аж ніяк не традиційно. Він добре пригадував темну постать, яка раптом відірвалася від стіни арки, швидкий помах руки незнайомця, біль у голові, якісь видива: руїни, завалені уламками коридори, скрип коліс, писк щурів.

Адвокат Махль намацав тугий гаманець у кишені піджака, годинника «Шаффгаузен» на зап’ястку, і це занепокоїло його не на жарт. Якщо мотивом нападу не було пограбування, то на нього чекає те, що він найдужче ненавидів у своєму цілком передбачуваному житті: загадка з невідомою йому відгадкою.

Раптом приміщення осяяла сильна електрична лампочка. Махль спершу якийсь час призвичаювався до світла, а тоді роззирнувся довкола. Він опинився в невеличкому бетонному бункері, двері якого зачинялися іззовні. Саме на них зі скрипом відкрилося заґратоване вічко.

― Мене звати Едвард Попельський, пане меценасе, ― пролунало з вічка. ― Ви мене пригадуєте? Ми мали нагоду познайомитися у Львові.

― Ні, ― буркнув Махль.

― Пригадайте собі. У вас буде купа часу, щоб замислитися над своїми вчинками.

― Що ви маєте на увазі? Про що ви говорите? ― До адвоката повертався гучний голос, яким він колись так гарно виголошував промови у львівських судах.

― Моя донька, Рита Попельська, збожеволіла. Ходила по лікарні на Кульпаркові, замітала волоссям підлогу, і кожному зустрічному чоловікові хотіла мити ноги, як біблійна грішниця. Так вона винуватила себе, що не впильнувала власної дитини, мого онука, Єжика Попельського. Малюкові не виповнилося й півтора року, коли його викрали люди Кічалеса, виконуючи операцію, яку ви з ним запланували. Потому я більше ніколи не бачив мого онука, а доньку побачив востаннє в 1942, коли німці вели її на розстріл разом з іншими хворими з божевільні.

― Я не розумію, про що ви говорите! ― закричав адвокат. ― Ви ненормальний! Випустіть мене звідси! Я заплачу, багато заплачу! Зможете до кінця життя…

― До кінця життя, ― перебив його голос за дверима, ― просидиш тут. Без жодних сподівань, що колись звідси вийдеш. А я щодня приноситиму тобі останнє фото мого онука, Єжика Попельського. Фотографію, зроблену в першокласному ательє Ван Дейка на вулиці 3 Травня. Щодня, протягом усіх наступних років, дивитимешся в очі моєму онукові. Сьогодні ― перший день.

Із заґратованого вічка показалося фото, яке впало на підлогу. На ньому був зображений маленький хлопчик з довгими кучерями, одягнений у штанці на шлейках. Стегна малюка оперізував ковбойський пасок з кобурою. Одного пістоля хлоп’я тримало в руці. Унизу був підпис: «Ательє Ван Дейка, 4 травня 1939 року».

Вроцлав, 2008

Чоловік припаркував новенького «Опеля-Вектру» перед Ґрабішинським цвинтарем. Висівши з авто, він підійшов до кіоску біля воріт і купив там декілька свічок та букет троянд. Жінка чекала на нього біля входу.

Обоє полегшено зітхнули, опинившись за цвинтарною каплицею в затінку старих тополь. Тут було прохолодніше, ніж на розпеченому від сонця тротуарі, що провадив сюди.

― Ти збирався мені щось сказати, Анджею. ― Жінці вочевидь набридло мовчання колишнього чоловіка. ― Я дотрималася обіцянки й приїхала з тобою на кладовище. А ти? Що із твоєю розповіддю про дитину, чиє фото розтиражували в трьох тисячах примірників?

― Спершу я розповім про свою згубну звичку, ― сказав чоловік наче сам до себе. ― Мій лікар уважає, що причина різних порушень, поганих звичок зосереджена в якійсь родинній таємниці. Після введення пацієнтів у стан гіпнозу, він знаходить цю приховану причину, якесь зло, завдане пацієнтові кимось із його рідних. І відшукавши цю причину, треба сказати цій людині «я пробачаю тобі»…

― І все? ― Жінка сплеснула руками, а тоді декілька разів клацнула пальцями. ― І пацієнт відразу виліковується? Дай спокій, може, цей твій лікар виступає в програмі «Пробач мені»?

― Даремно ти так іронізуєш, ― Анджей легенько торкнувся її долоні. ― Нікого не можна вилікувати відразу. Спершу хворий повинен дати лад із самим собою, пробачити тих, хто його скривдив. Тому я йду із цим букетом на могилу…

― Авжеж, ― роздратовано пирхнула жінка. ― На могилу твого батька, щоб пробачити йому за те, що катував тебе в дитинстві. Я сотні разів чула це від тебе, ти якось особливо любив про таке розповідати, коли напивався.

Анджей мовчав. На алейках розлягався запах туї. Над зів’ялими квітами на смітниках бриніли оси.

― Ну, то що сталося із цією дитиною? ― Цього разу вона озвалася набагато лагідніше.

― Я вирішив показати це фото в телепрограмі «Зустріч через роки». Уяви собі, що за кілька днів після програми до мене подзвонив один циган із Дзержоньова й запросив до себе. Там його бабуся розповіла мені незвичайну історію. Це сталося під Львовом улітку 1939 року. У містечку Винники зупинилися цигани. Хтось із табору викрав з якогось подвір’я півторарічного малюка. Дитина швидко звикла до нового оточення. Моя співрозмовниця впізнала хлопчика на фотографії.

Анджей замовк й уважно придивлявся до навколишніх могил.

― І що сталося із цим хлопчиком? ― Жінка зупинилася й закурила цигарку.

― Цигани забрали цю дитину із собою й виховували у своєму таборі доти, доки в Галичину не прийшли німці й не знищили циган.

― Навіщо цигани її викрали?

― Хотіли навчити жебрати.

― Це такий стереотип. Таким дітей лякали. Говорили: цигани тебе вкрадуть. ― Вона ледь скривилася, але цікавість перемогла. ― А що було далі?

― Циганка сказала мені, що в останній момент перед розстрілом табору вони продали дитину одній бездітній селянській родині з-під Мостиськ. Селянин і його дружина виховали хлопчика, дали йому своє прізвище, після війни переїхали з ним до Вроцлава й не приховували від нього правди. Прізвище цього чоловіка Станішевський…

― Таке саме, як і в тебе. ― Жінка здригнулася.

― Це я був тим маленьким хлопчиком на фотографії. Від початку мої названі батьки кликали мене «циганським байстрям», ― тихо сказав чоловік. ― Я втікав з дому, рано почав пити…

― Ні, не можу повірити! ― Вигукнула вона захоплено. ― Адже за цим можна зняти суперфільм!

― Дарую тобі тему. Зроби із цього класний фільм! Згадай часи, коли ти подавала надії як режисер! Цим я прохаю в тебе вибачення…

― А свого названого батька теж хочеш перепросити за те, що ненавидів його?

― Слухай далі. ― Анджей шукав поглядом якусь могилу. ― До мене прийшов син вроцлавського фотографа, який розмножував моє фото у величезній кількості. Ми розшукали незвичайне замовлення в старих документах фірми. Знаєш, хто замовив ці фотографії?

― Hi. ― Вона напружено вдивлялася в нього.

― Той, хто тут лежить. ― Анджей показав на могилу. ― Декілька номерів «Львівського кур’єра» дозволили мені дізнатися про зниклого внука, божевілля матері й дідуся, який, мабуть, до кінця життя страждав від докорів сумління.

На могильній плиті видніли слова: «Quid est enit novi hominem mori, cuius tota vita nihil aliud, quam ad mortem iter est». Нижче був напис:

Чоловік поклав квіти на могилу, а тоді обійняв хреста.

― Нехай Еринії стануть твоїми Евменідами, дідусю!

Роман закінчено у Вроцлаві

в ніч із 31 липня на 1 серпня 2009 року

о 01:17