Еринії

І

Коли потяг в’їхав на львівський вокзал, Попельський попрощався з Іренкою, вкинувши в отвір мандоліни додаткову винагороду, а тоді вистрибнув з поїзда на ходу, штовхнувши саквояжем якогось добродія. Супроводжуваний його лайкою, комісар домчав до вокзального відділку поліції, вбіг досередини й притиснув рукою телефонний важіль, зіпсувавши цим веселий настрій молодого поліцейського, який із самого ранку фліртував по телефону. Без жодних пояснень набрав свій домашній номер, а тоді номер Рити. І тут, і там у відповідь чулися довгі гудки. Із таким самим результатом він намагався додзвонитися на ці номери раніше ― на станціях у Родатичах та Ґрудку Ягеллонському.

Жбурнув слухавку й побіг через вокзальний вестибюль, залишивши за собою здивованого й трохи обуреного поліціянта. Біг, розштовхуючи людей. В одній руці тримав котелка, а в другій ― саквояж. Протяг обвівав його лису голову, шарпав за поли світлого плаща.

На подвір’ї на тебе чекатиме скалічена дитина. Хочеш дізнатися, хто це? Хочеш, бо ти добре, дуже добре її знаєш. Побачиш, як виглядає пекло.

Вибіг на вулицю й зупинився, обводячи налитими кров’ю очима екіпажі й таксі. Один з візників забрав у коня мішок з пашею, погладив тварину по стрункій шиї й повільно рушив до Попельського. На ньому був поношений костюм і стоптані черевики, а на голові ― цератова спортивна кепка. Похмурі очі хворобливо блищали над обвислими щоками, порослими темною щетиною. Попельський був переконаний, що з рота в того тхне часником і горілкою. Йому стало недобре, немовби він з’їв щось несвіже, і до горла підкотила кисла рідина.

― Пан Едвард Попельський? ― запитав нечупара, від якого й справді смерділо часником.

― Так, це я, ― комісар відступив з огидою.

― Якийсь батяр казав мині чекати, дати записку, а тоді поїхати цузамен, ― буркнув візник.

Попельський одним рухом розірвав конверта. Там була сторінка із «Хвилі», у якій хтось хімічним олівцем закреслив деякі літери великої статті про львівські сиротинці. Комісар переписав ці літери до записника й прочитав утворене послання.

«Ти повинен бути сам. Якщо ні, дитина загине».

― Куди їдемо? ― запитав візника й затиснув зуби.

― А на Слонечну, ― відказав той. ― Ду фабрики ультрамарини.

― їдьте через Крашевського, а тоді по 3 Травня. ― Попельський напружено чекав на відповідь. ― Там я вискочу на хвилинку, а ви на мене зачекаєте.

― Та добре, ― байдуже згодився візник. ― Мині заплачено. П’єтку дістав-им від того батяра.

Попельський сів до екіпажа й заплющив очі. Не хотів бачити ані автомобілів, що повільно сунули попереду, ані підвод на вулицях, залитих ранковим сонячним промінням. Не бажав бачити того, що гамувало рух і відтягувало його прибуття додому й до Ритиного помешкання. Не хотів бачити ані костелу Святої Ельжбети, ані української гімназії, ані чудової будівлі Політехніки ― прагнув лише уздріти свого онука, живого, здорового й неушкодженого.

Усе ще із заплющеними очима, витягнув портсигара й закурив цигарку, напевне, уже десяту відтоді, як у Мостиськах отримав жахливу телеграму про покалічену дитину. Глибоко затягнувся. Біль розколював йому голову, а на язику відчувався гіркий присмак нікотину.

― Крашевського, шановний пане, ― загукав візник.

Попельський розплющив очі, начепив пенсне з фіолетовими скельцями й вистрибнув на тротуар. Під дверима будинку двірник, пан Влодзімєж Ґофрик, змітав на купку зібгані папірці, недогризки й недопалки.

― Добридень, пане кумісаре, ― привітався Ґофрик.

― Ви часом не знаєте, чи в мене вдома хтось є?

― От тобі й маєш! Таж удома нема нікого. Пані Леокадія з Ганею десь із самого рання подалися.

― їдьте на 3 Травня без мене й чекайте під кам’яницею Рогатина! ― гаркнув Попельський візникові.

Сказавши це, він помчав вулицею Словацького, проминув будівлю університету й зупинився перед чудовою кам’яницею зі статуями лицарів на фасаді. Убіг досередини й на сходах відразу наскочив на опасистого адміністратора будинку, пана Леона Гісса.

― До кого ви? ― буркнув Гісс, заступивши йому дорогу.

― Ви мене не впізнаєте? ― Попельський насилу стримувався, щоб не схопити адміністратора за комір і не скинути зі сходів. ― Я до доньки, до Рити й онука… Ви не знаєте, чи вони вдома, чи виходили кудись…

― А я що ― сторож вашої дочки? ― обурився Гісс, який дізнавшись нещодавно, що Рита збирається переїздити, втратив усю свою покірливу чемність. ― А звідки мені про це знати?

Попельський обминув Гісса, побіг на третій поверх і постукав у двері Ритиного помешкання. Пізніше вже не стукав, а гатив кулаками. Тиша, мовчання, а тоді почулося скрипіння чиїхось дверей і здивовані вигуки пожильців.

― Та ви що тут виробляєте? ― загорлав Леон Гісс, важко підіймаючись сходами. ― Тут є порядний, першокласний дім! Тут вам не місце на неподобства! Нема чого у двері гатити! Ціле щастя, що ваша доньця звідси виїжджає! У нас не місце для осіб з такою репутацією!

Попельський зняв пенсне, щоб краще бачити адміністратора в тьмяному світлі ріжків, що оздоблювали стіни коридору. Гісс стояв, розставивши ноги, узявши руки в боки й випинаючи в напрямку комісара своє величезне черево, обтягнуте жилетом з ланцюжком годинника. На його налитому обличчі видніло непідробне обурення.

Попельський різко махнув рукою й скинув котелок Гісса на землю. Той, спантеличений поведінкою комісара, нахилився, щоб підняти свій головний убір. І враз Попельський зацідив йому просто у вухо. Адміністратор похитнувся й сперся боком об стіну. Тоді рука комісара голосно ляснула по Гіссовій голові, а сила удару відкинула того до протилежної стіни. Поліцейський схилився над адміністратором, що сидів навпочіпки, тримаючись за голову, й почав відмірювати йому гучні ляпаси, цілячись у незахищені місця. Гіссова лисина побуряковіла, адміністратор похитувався на різні боки, силкуючись не втратити рівноваги. Попельський сперся черевиком на його плече й випрямив ногу. Гісс гепнувся навзнак на широку пурпурову доріжку, що вистелила коридор. Комісар нахилився над ним, а його темне пенсне випало з кишені піджака на підлогу.

― Мовчи, пархатий, і ніколи не смій нічого патякати про мою доньку.

За цією сценою спостерігала Ритина сусідка, панна Вінтер, сорокарічна екзальтована жінка, піаністка з оперного театру, яка постійно страждала від мігрені. Попельський колись із нею познайомився, і зараз галантно вклонився їй, утерши піт із чола.

― Ґвалт, рятуйте! ― верещав Гісс, лежачи на спині. ― Я на тебе скаргу подам, ти, розбишако! Та ти вже гниєш у криміналі! Ось тобі, бандите, ось тобі!

Із цими словами він щосили вдарив ногою по пенсне Попельського й розчавив фіолетові скельця на друзки.

― Ви будете свідком, панно Вінтер, ― репетував Гісс, підводячись із підлоги, ― що цей хам накинувся на мене!

Панна Вінтер дивилася на Попельського, широко розплющивши очі. Комісар теж не зводив з неї погляду. В очах панни Вінтер вгадувалося чимало суперечливих почуттів ― переляк, занепокоєння й навіть цікавість. Але в них не було й тіні співчуття до адміністратора.

― Рита вийшла з Єжиком дві години тому, ― промовила панна Вінтер. ― Я не могла заснути й бачила їх обох у вічко на дверях. Крізь стіну чула, що Єжик не спав уночі й плакав.

― Дякую. ― Попельський вибіг з кам’яниці й застрибнув до екіпажа, що чекав на нього.

Заплющив очі, щоб не бачити сонячного світла й важко дихав, обливаючись потом. Те, що він примчав сюди із Крашевського, вибіг на третій поверх і відлупцював Гісса, вичерпало його фізично, зате зняло з душі тягар. Ці зусилля його очистили, повернули розумові гостроту, були несподіваною полегшею, яку відчуваєш, хряснувши тарілкою об стіну чи стусонувши ногою двері ненависного начальника.

Та це почуття виявилося тимчасовим. Він лежав із заплющеними очима на сидінні, а горло стискав страх за Єжика. Запитання вирували в голові. Куди вийшла Рита? Чому Леокадії немає вдома? Чому автор листа не написав прямо, що скалічена дитина ― це Єжик? Щоб Попельський перебував у непевності? Щоб завдати йому психічних тортур? А може, ця дитина ― не його онук?

Попельський розплющив очі й глянув на годинника. Була восьма ранку. Телеграму він отримав у Мостиськах о пів на сьому. Рита вийшла з дитиною о шостій. Куди? Навіщо? Чому так рано?

Під в’язницею «Бриґідки» сонце хвилями вливалося в Казимежовську й засліпило йому очі. Комісар швидко заплющив їх і замислився, ким був візник? Може, він не перебуває в змові з автором листа? Адже він не заперечив, коли я змінив маршрут! Отримав п’ять злотих і йому байдуже, куди їхати й коли він дістанеться до тієї фабрики ультрамарину. П’ять злотих ― це багато. Поїздка з вокзалу на Слонечну вартує не більше, ніж злотий. Якщо візник ― спільник злочинця, то напевне знає, кого везе, і звичайно захоче негайно втекти, щойно дістанеться місця. Але навіщо йому втікати? Щоб уникнути допитів, слідства, просто щоб не потрапити до цюпи! А якщо він не винен, то зачекає на мене. Я його випробую! Накажу зачекати й додам злотого за клопіт! А може й ні! Навіщо витрачатися?

Почув дзвін пожежної машини. Розплющив очі. На Слонечній панувало пожвавлення. Екіпаж, у якому він їхав, загородив пожежникам дорогу. Щоб звільнити шлях, візник звернув у довгу прохідну арку напроти фабрики ультрамарину. І тоді Попельський заціпенів. Він переживав дежавю. Над ним пересувалося чорне від кіптяви склепіння. Комісар уже колись бачив його ― у своєму епілептичному видінні, потому як покарав Анатоля Малецького. Він знав, що зараз опиниться на подвір’ї, де стоятимуть бочки. А з однієї з них долинатимуть дитячі ридання. У його видінні з бочки виринула Леокадія, але він знав, що друга частина епілептичного видіння ніколи не відповідає дійсності. Отже, зараз буде бочка, а хто в ній? Адже не Леокадія, як це було у видінні, а хтось інший! Покалічена дитина, яку він «дуже, дуже добре знає».

Пожежники зникли, а екіпаж проїхав Слонечною й зупинився перед шлагбаумом, що загороджував в’їзд до фабрики. Попельський вискочив, витягнув браунінга й наказав візникові сісти на землю біля екіпажа. Прикував його наручниками до колеса, проліз під шлагбаумом і роззирнувся довкола. Він стояв на подвір’ї, оточеним із двох боків двоповерховими фабричними будівлями, з яких не долинав жоден звук. Один з будинків був типовим цехом, другий ― складським приміщенням із платформами й відчиненими настіж дверима. Над подвір’ям височіла велика нетинькована стіна сусідньої кам’яниці. Заіржавілі одвірки, засохлі патьоки фарби, павутина на дверях свідчили про те, що ці будівлі давно ніхто не використовував. Порожня, покинута фабрика. Знявши пістолет із запобіжника, Попельський швидко побіг до складу.

Обережно підступив до бочок. У невеликій майстерні ліворуч від нього всі вікна на горищі були розчахнуті. Будь ― який стрілець звідти бачив би його як на долоні.

Комісар затремтів: його видіння збувалося. На подвір’ї, під платформою, було з десяток жерстяних бочок з написами «фарба», «лак» та «відбілювач». Деякі стояли поряд, інші ― одна на одній. Лежала там і кирка. Попельський відчув, як його пронизав крижаний холод. Усе збігалося. Усе. Навіть плач і ридання дитини, закритої в одній з бочок.

Не переймаючись власною безпекою, він схопив кирку й підваживши, скинув кришку бочки, з якої долинав дитячий плач. Зазирнув углиб і йому здалося, що серце перетворюється на шматок гарячого м’яса, який швидко піднімається вгору, затикаючи йому гортань. У бочці сиділо дитя, яке він добре знав. Трирічний Казьо Марковський. На обох його ніжках над колінами виростали неприродні ґулі. У нього були поламані ноги. І зміщені кості.

II

Казьо Марковський скімлив від болю. Одна-єдина пронизлива нота страждання вривалася наприкінці фрази, а тоді вібрувала, розшарпувана риданням. Очі дитини зовсім запухли, щічки понадималися від плачу. Ноженята в теплих рейтузах неприродно вигнулися на дні бочки.

― Хто це з тобою зробив таке, Казю? ― Попельський ледь стримувався, щоб не заплакати.

Схилившись над бочкою, він обережно просунув руки під пахвами малюка. Піднявши його догори, почув голос.

― Це я зробив.

Із платформи зістрибнув чоловік, одягнений у чорне, і в новому, блискучому котелку. У нього було плескате обличчя, тонкі вусики й замащені чорнилом пальці.

Попельський стояв, тримаючи Казя перед собою, й дивився на чоловіка. Знав, що не може зараз залишити дитину, щоб упіймати злочинця. Хлопчик знерухомив Попельського, зробив його беззахисним і цілковито віддав на поталу катові.

― Поклади це щеня на землю, ― промовив чоловік. ― Ну, швидко! Клади його! Нехай ці його ножиська ще більше позміщуються!

Попельський притиснув Казя до грудей і стояв, не рухаючись. Знав, що коли спробує покласти його на землю, це викличе в хлопчика напад жахливого болю.

― Загинув божевільний, а дідусь байстрюка подався на прощу до Ченстохови, ― проказав чоловік. ― Шаленець повісився, а дідусь цілував тобі руки. За віщо, дорогенький? За віщо?

Попельський не озвався жодним словом.

― Цього байстрюка на Жолкевській не закатрупив божевільний самогубця, ― чоловік підвищив голос. ― Це зробив я. Це я колов його ножем. Я ламав йому руки й ноги. Я запхнув його довбешку під коліно. І все намарне. Ніхто не вбив мене тоді.

Попельський упав навколішки, а тоді низько схилив голову, наче вклонявся вбивці. Обличчям незнайомця в чорному пробігла тінь подиву й утіхи. Це була коротка мить, але її виявилося достатньо, аби Попельський поклав дитину на землю, схопився на рівні ноги й витяг з кишені браунінг. Казьо, якого покинули на землі, жалібно застогнав і на якусь хвилю заціпенів.

Чоловік у котелку навіть не здригнувся, побачивши пістолета.

― Оцією киркою, ― кивнув він головою на знаряддя, обперте на бочку, ― я поламав кінцівки одному й другому байстрюкові. Хочеш, скажу, як я це зробив? Я поклав їх між щаблі ліжка й гепнув збоку. Знаєш, як затріщало? Легенький тріск, наче хруснуло, тоді я зміщую кістки догори, з’являється ґуля. Усе спухає. Дуже добре. Дуже. Цією киркою, оцією.

Промовивши останні слова, він нахилився й пхнув кирку в бік Попельського. Інструмент упав комісарові під ноги.

― Ну, убий мене, шляхетний шерифе! ― закричав він. ― Це ж тобі заіграшки! Поламай мені ноги й потрощи кістки цією киркою!

Попельський схопився за знаряддя. Казьо Марковський лежав обличчям у пилюці подвір’я. Сльози, що текли йому з очей, робили рівчаки в піску. Сльози текли з очей Казя, сльози ринули з очей Анатоля Малецького, коли Валерій Питка душив його. Сльози дитини, неначе струмочки в пилюці, сльози збоченця ― як прохання вибачити за невчинені злочини. Сльози невинного дитяти й сльози невинного шаленця. Цілунок у руку, проща до Найсвятішої Діви Марії, добрячі черевики із крамниці «Дербі», загинув невинний божевільний.

Казьо стогнав. З його ротика почала витікати густа слина. І тоді Попельський зрозумів, що спершу повинен допомогти дитині. І що він не порятує хлопчика, якщо злочинець буде цілий і неушкоджений. Потвору треба було зв’язати.

― Лягай горілиць на землю, а ноги поклади на бочку! ― гаркнув Попельський, і його крик налякав Казя, що був на хвилину замовк. ― Ноги на бочку, сучий сину! Негайно! ― Він зважував кирку в долонях. ― Зараз відчуєш, як цим перебивають ноги! Цією киркою! Оцією!

Він намірився, а тоді обіруч підняв кирку над головою. І враз відчув миготіння в очах. Різкий вітер війнув на подвір’ї, хряснувши віконницями в порожньому цеху. Коміcap озирнувся. Шибки розбивалися, уламки зі свистом падали додолу, зблискуючи на сонці. Віконниці вдаряли об стіну, і їхні крила, немов дзеркала, засліплювали очі епілептика. Раптом частина цеху зникла. Застрибали чорні плями, почали зливатися в якісь круглі форми. Попельський сягнув до кишені й почув голос Леона Гісса «Ось тобі! Ось, маєш!». Плями танцювали й заповнювали все навкруги. У вухах зашуміло. Такі слухові галюцинації завжди передували нападові. Це був епілептичний вихор.

Сонце сильно пригріває. Попельський обливається потом у своєму темному костюмі. Незважаючи на спеку, на пляжі нікого немає. Вода хвилюється, на ній небезпечно виблискує сонце. Але він не боїться цього блиску. Усвідомлює, що він переживає лише сон, нереальне видиво. Міг би навіть ущипнути себе, але однаково нічого б не відчув, бо все довкола, і він сам ― це лише платонівські тіні й відбиття речей. Та на пляжі є ще дехто. На високій вежі стоїть чоловік. Готується скочити й махає рукою комісарові. Тоді стрибає, виконуючи в повітрі пірует. Падає до басейну, а вода фонтаном розхлюпується довкола. Попельський підбігає до краю й стривожено чекає, доки той випливе. Вода поволі заспокоюється, стає непорушною, твердою, як застигла лава. Крізь неї ніщо не пробивається. Жодна рука пірнальника, жодна голова стрибуна. Попельський скубає пальцями шкіру на своєму передпліччі. І тоді відчуває біль власного, справжнього щипка.

III

Він скубав себе за руку так довго, доки не відчув, як подряпав шкіру гостро підпиляним нігтем. Виплюнув з рота якийсь шкіряний предмет. Його власний гаманець опинився поруч із голими, порослими волоссям, ногами. Роззирнувся навколо. Він і далі був на подвір’ї фабрики ультрамарину. Сонце зайшло, а вітер оскаженіло грюкав порожніми віконними рамами об стіни цеху. По кирці й слід загув. Казьо Марковський також зник. Дві паралельні лінії тягнулися від місця, де він лежав, до воріт. Якусь хвилину Попельський замислювався над їхнім походженням, і дійшов страхітливого висновку. Ці лінії були слідами ніг дитини. Чоловік у котелку тягнув хлопчика, перебиті ніжки якого залишили на піску два рівчаки. Від думки про те, як боліли Казеві поламані ноженята, що безсило волочилися по землі, комісара пронизав дрож.

Холод, який він відчував, був викликаний не лише думками про Казеві страждання, але й відсутністю деяких частин одягу. Попельський здивовано побачив, що на ньому немає черевиків, шкарпеток, брюк та кальсонів, зате верхня частина залишилася повністю. Він напружив пам’ять, щоб відновити події. Із ним стався несподіваний напад епілепсії, його тіло вигиналося в судомах, а чоловік у котелку його роздягнув. Попельський чудово розумів, навіщо незнайомець так учинив. Це було зроблено із запобіжною метою: відсутність штанів та білизни не давала забруднити їх мимовільними випорожненнями, які часто супроводжували напад. На щастя не цього разу. Він потурбувався про мене, подумав Попельський, він дбайливий і милосердний. По-диявольськи милосердний.

Його одяг лежав, акуратно складений на одній з бочок біля браунінга. Попельський швидко, просто посеред подвір’я, натягнув білизну, штани й черевики й побіг до шлагбаума. Візник продовжував там лежати, прикутий до колеса, і стежив за комісаром розлюченим поглядом.

― Як він його ніс? ― запитав Попельський, нахиляючись над візником, але сморід часнику примусив його відвернутися. ― Дитина дуже плакала?

― Де-е-е там, ― буркнув той. ― Зовсім не плакала… Спала… Утік з тим малим, десь із півгодини тому… Ну, розкуйте мине, бо ми руки потерпли!

― Чому твій спільник, який ніс покалічену дитину, не забрав тебе із собою? ― Попельський полегшено подумав, що Казьо знепритомнів і не відчував болю.

― Який спільник? ― Подив візника видавався непідробним.

Але Попельський зустрічав чимало таких щирих подивувань у своїй поліційній практиці. Бачив такі акторські досягнення, що запитання візника скидалося на дешевий трюк. Він розмахнувся й ударив ребром долоні по брудній шиї. Візник шарпнувся й захрипів, як пес.

― Ти, паскуда! ― гаркнув комісар. ― Ти гадаєш, я не розумію, що він залишив тебе тут, аби мене ошукати, щоб я нічого не запідозрив! Га? Як ти сказав? Батяр з-за рогу? Ти, сволота більшовицька! Як звуть твого спільника? Ти разом із ним калічив цю дитину?

Наступний удар по шиї відібрав візникові мову. Він вибалушив очі й висолопив язика, а в легенях розлігся якийсь високий, свистячий звук.

І тут Попельський видав такий самий звук, як його жертва. Щось тонке й металеве шмагонуло його по свіжозагоєній рані на голові. По лобі й потилиці потекли теплі струмочки. Комісар різко обернувся й відстрибнув від екіпажа майже наосліп, бо кров заливала йому очі. Витер її з повік і вгледів, як біля нього стоїть, похитуючись, якийсь тип. Він був у брудній формі й вочевидь п’яний як чіп, радісно щось верещав і навсібіч розмахував батогом. Удруге цьвохнув ременем з металевою кулькою на кінці, у бік Попельського. Але при цьому втратив рівновагу й глухо гепнувся на бруківку.

Попельський нахилився над ним і врізав йому декілька ляпасів. Пияк не відреагував. Комісар оглянув його голову й кінцівки. Усе було гаразд. Знову дав йому ляпаса й відчув різкий біль у зап’ястку. Занадто часто я б’ю людей, подумав він з гіркотою. П’яниця відкрив очі, широко посміхнувся Попельському, а тоді знову заплющив повіки й голосно захропів. Комісар витягнув з кишені штанів носовика. Витер лисину від крові й поту, перевів подих, закурив цигарку й розлючено глипнув на візника.

― Ну як мені нині всі допекли, ― виразно промовив він. ― А найдужче ― ти, тварюко, і твій жахливий сморід! Якщо зараз не скажеш мені…

Попельський не встиг закінчити речення, бо серед хрипіння розчув якісь невиразні слова.

― Ґібала Альфонс, ― хрипів візник. ― Поліційний інформатор.

― Що ти сказав?! Повтори!

― Ґібала Альфонс, інформатор аспіранта Ґрабського. Я ни знаю того, шо мене найняв під двірцем!

Попельський іще раз витер голову. Потому наблизився до сплячого пияка, легко підняв його попід пахви й закинув до екіпажа. Тоді розкував «інформатора» й кивнув йому на місце на передку.

― Поїхали на Лонцького. Там Ґрабський підтвердить твої слова. І тоді я попрохаю в тебе пробачення. Я комісар Попельський.

― Якби-м не знав, хто ти такий, то не признався б, що я інформатор, ― прохарчав Ґібала й шмагонув коня. ― У дупі я маю твої перепросини, Лиссий.

Екіпаж рушив. Попельський був майже впевнений, що так жорстоко обійшовся з поліційним інформатором, людиною, котра, як і він сам, стояла на сторожі закону. Хай там що, але він відлупцював власного колегу. Ґібала послався на Валеріана Ґрабського, який працював з Попельським багато років. Але не ім’я колеги примусило комісара повірити візникові, а смілива, ба, навіть зухвала відповідь, де саме той має ймовірні перепросини поліцейського. Висловлюватися таким чином не міг собі дозволити жоден звичайний візник.

― Зачекай! Якщо сказане тобою ― правда, то ти теж начебто поліцейський. Тобто мій підлеглий. Ходи зі мною! Обшукаємо тут порожні приміщення. Може, знайдемо ще когось, окрім цього кіруса[32].

Ґібала глянув на Попельського сповненим ненависті поглядом.

― Ну, пробач мені, ― промовив комісар, простягаючи руку візникові. ― Не на Лонцького, я прошу пробачення зараз.

Ґібала не простягнув комісарові руки, зістрибнув з передка, перетнув подвір’я й піднявся сходами на платформу. Власне кажучи, Попельський був задоволений його поведінкою. Будь-яке наближення до цього чоловіка, навіть потиск руки, викликали в нього огиду через часниковий сморід, який він ненавидів. Коли його донька Рита була маленькою, він полюбляв запитувати її: «Чого татко найбільше не любить?»― «Спеки, бруду й смороду», ― відповідала дитина.

IV

Екіпаж проминув університет і звернув праворуч. За мить був під кам’яницею Рогатина. Попельський глянув на Ритині вікна й уперше того кошмарного дня ним заволоділо почуття, що відрізнялося від люті, страху, сорому або знеохочення. Коли комісар побачив Риту з Єжиком на балконі, його огорнула така ніжність, що він був ладен обійняти навіть візника, від якого тхнуло часником. Упав усією вагою на сидіння, замалим не задавивши непритомного пияка. Полегшене зітхання було таким голосним, що його почув навіть чистильник взуття в картатому кашкеті, який довгенько задивлявся на Попельського, після чого повернувся до своїх обов’язків, а саме продовжив чистити черевики якійсь студентці, безуспішно намагаючись при цьому зазирнути їй під спідницю.

― їдьмо тепер до поліції, ― мовив Попельський, усміхаючись і простягаючи портсигар Ґібалі. ― Закуриш?

Візник щось повільно й із притиском відказав, але його слова потонули у вигуках, які долинули з балкону.

― Едварде! Гей, Едварде! ― покликала Леокадія, яка саме розвішувала на мотузці Єжикове вбрання. ― Чудове помешкання, оте на Понінського! А який гарний краєвид Стрийського парку! Ми якраз із Ритою дивилися!

― Чому так рано? ― загукав у відповідь Попельський. ― Чому із самого ранку?

― Учора до нас зателефонував власник будинку, Шпеннадель, ― крикнула Рита, міцно стискаючи Єжика, який рвався до дідуся. ― Він дуже квапився, татку! О восьмій виїжджав у справах і попрохав, щоб ми оглянули помешкання сьогодні вранці. Уявіть лишень ― о шостій!

― Йому дуже залежало на цьому, ― радісно докинула Леокадія. ― І він знизив нам оплату! Нам квартира сподобалася…

― А найдужче тішився Єжик… Я пообіцяла йому, що ми ще туди приїдемо… ― кричала Рита.

― Ага, Едварде! ― Жінки перебивали одна одну, але їх це анітрохи не сердило. ― У мене тут рахунок від маляра Букети, який сьогодні прийшов ремонтувати наше нове помешкання! Це триватиме десь із тиждень!

― Тихше! ― Едвард приклав пальця до вуст.

Біля екіпажа з’юрмилося чимало людей. Уже не лише чистильник і студентка зацікавлено слухали цей родинний діалог. Якийсь тип з рекламою зубної пасти «Алое» зазирнув до екіпажа. Якийсь робітник, що ремонтував каналізацію, задерши голову, витріщався на Риту, якийсь чиновник осудливо хитав головою, проклинаючи в душі вуличний галас і збіговиська.

З вікна на першому поверсі вихилився адміністратор будинку Леон Гісс. Його обличчя й лисина досі палали від ляпасів Попельського.

― Геть мені звідси! ― заверещав Гісс. ― Що це за хамство, щоб отак репетувати! Це першокласний будинок, а не божниця! Попельський, ти, бандите, ти, хаме! Якщо спробуєш мене ще зачепити, то побачиш!

― Тримай, бо я потім забуду! Там рахунок! ― Леокадія кинула в напрямку екіпажа невеличкого гаманця.

― Будь ласка, шановний пане. ― Чистильник підняв гаманця із тротуару й простягнув Попельському.

Комісар дав йому п’ять грошів і поплескав Ґібалу по спині.

― Поїхали на Лонцького. Закуриш?

― Я відповім те, що й тоді. ― Ґібала обернувся й похмуро дивився на Попельського. ― Али ви не дочули, бо пані крикнула з балькону. Волію курити сушені гівна, ніж ваші цигарки.

За інших обставин Попельський затопив би зухвальцеві в пику за таку відповідь. Але зараз, побачивши свого онука живим, а родину ― у повному складі, він не міг ні на кого гніватися. На мить комісар забув навіть про покаліченого Казя Марковського. Едвард Попельський уперше за багато років утратив свою пильність, яку Леокадія називала «підозріливістю мізантропа».

V

Незважаючи на полудень, у кабінеті начальника слідчого відділу підінспектора Маріана Зубика панувала напівтемрява, що пояснювалося, по-перше, темними хмарами, що нависали низько над містом, а по-друге, величезною кількістю тютюнового диму, який видихали з легень семеро чоловіків. Кожен з них курив інший ґатунок тютюну, і всі ці аромати зливалися в один, надзвичайно важкий і задушливий, викликаючи в секретарки начальника, панни Зосі, дещо демонстративні напади сильного кашлю.

― Панове, ми отримали нову інформацію про стан здоров’я маленького пацієнта. ― Зубик випустив носом дим сигари «Патрія» й задивився на щойно принесену секретаркою записку. ― Телеграма від доктора Електоровича з лікарні Сестер Милосердя. Операція пройшла вдало. Казьо ходитиме.

Звідусіль почулося бурмотіння й полегшені зітхання. З ними контрастував один-єдиний роздратований дискант.

― Нечувано! ― Голос аспіранта Валеріана Ґрабського розтинав задимлене повітря. ― Просто нечувано! Ця тварюка підкидає дитину в краденому візку до лікарні й зникає! Простісінько втікає собі! Заходить на територію лікарні, наче нічого не сталося, і ніхто з персоналу, жоден швейцар не намагається його затримати!

― Любий пане аспіранте, ― доктор Іван Підгірний з обуренням гриз сигару «Корона», ― невже ви гадаєте, що слуги Гіпократа ― то гончаки? Ви думаєте, що швейцар, побачивши у візочку покалічене заплакане дитя, вирішуватиме дилему ― допомогти дитині чи переслідувати того, хто його привіз? У лікарні навіть швейцар перебуває для того, щоб допомагати іншим, а не наздоганяти, переслідувати, хапати й допитувати!

― Панове, панове, ― заспокоював присутніх Зубик. ― Давайте встановимо факти, а тоді надамо слово комісарові Попельському, який з нас усіх найкраще знає цю справу. Повернімося до фактів. Сьогоднішній випадок стався на фабриці ультрамарину на Слонечній, 26, де зараз відбувається ремонт. Із власником зустрічався пан Кацнельсон. Будь ласка, пане аспіранте!

― Фабрикант Хаїм Перльмуттер. ― Герман Кацнельсон згасив цигарку з видимою злістю, наче хотів цим сказати: «Завжди мене посилають до жидів. Жид до жида, еге ж? Інших доручень для мене не існує?». ― Отже, фабрикант Хаїм Перльмуттер, ― продовжував аспірант, роздратовано вимовляючи жидівське прізвище, ― повідомив мені, що будівлю справді ремонтують, і там буде, ― Кацнельсон зазирнув до записника, ― нова фабрика малярських та сухих фарб. Там почергово перебуває троє сторожів, причому усі вони, як незадоволено пояснив власник, надмірно пиячать. Один з них ― це той, якого сьогодні до нас привіз комісар Попельський.

― Точніше кажучи, доставив сюди за допомогою мого інформатора, ― буркнув Ґрабський, затягуючись «Сиреною» й навіть не дивлячись на Попельського. ― І мені довелося йому дещо втовкмачувати… Будь-які скарги на поліцію й інші вибрики…

― А зараз ви, пане Циган. ― Зубик удав, що не чує цих натяків. ― Розкажіть нам, що відомо про викрадення Казя Марковського.

― Це розповідь дружини інженера. ― Циган відкрив записника. ― Отже, це сталося так… Казьо дуже довго не може вкластися. На диво, найшвидше він засинає в будиночку садівника, що знаходиться в глибині саду. Дитина завжди спить там з матір’ю в теплі місяці й так було в ніч з понеділка на вівторок. Пані Марковська ночувала в тій самій кімнаті й нічого не чула.

― Напевно, це нелегко так викрасти дитину, ― здивувався Кацнельсон. ― Адже малий може прокинутися, заплакати… Там спускають на ніч собак?

― У них немає собак, ― відказав Циган. ― Я вже запитував про це в інженера. Його дружина їх боїться. Окрім того, не можна нічого більше дізнатися, бо пані Марковська продовжує перебувати в стані шоку… Майже не може говорити… Щось їй заважає…

― А де вона взагалі? ― запитав Попельський.

― І вона не чула дитячого плачу? ― не вгавав Кацнельсон.

― Відповідаю на обидва запитання, ― повільно промовив Підгірний. ― Вона в університетській клініці під моїм наглядом… А зараз щодо сумнівів пана Кацнельсона… Прошу вас бути делікатними… Не личить говорити погано про даму, але я її знаю… Вона могла бути п’яна… Пані Яніна Марковська п’є віддавна…

Запанувала тиша, яку порушувало хіба що чиркання сірників. Надходила гроза, небо над Львовом темнішало, тютюнова задуха в кабінеті ставала нестерпною, чоловіки витирали піт із чола, послаблювали вузли краваток, зручніше вмощувалися на стільцях. Уявляли собі сцену: п’яна мати прокидається й не вірить власним очам, непевним голосом кличе дитину, а поруч лежить подушка із заглибиною від маленької голівки.

― Повернімося до сьогоднішнього дня. ― Зубик урвав цю тишу й глянув на Попельського. ― Які ваші припущення й висновки, комісаре?

― Я не повторюватиму того, про що вже розповідав. ― Попельський закурив «Єгипетську спеціальну». ― Я вже говорив, що сталося сьогодні вранці. А зараз мої припущення. По-перше, злочинець знав, що ми знайомі з нещасною жертвою. Дружина інженера Марковського, мати дитини, подруга моєї доньки Рити, декілька разів приходила до нас додому зі своїм синочком. Я в неділю був у Марковських на дитячому святі. Це пояснює слова з листа: «Дитина, яку ти добре знаєш». Звідки йому було відомо, що я її знаю? Перша гіпотеза: він міг стежити за пані Марковською, друга ― міг стежити за мною. Друге припущення здається мені більш імовірним. Адже він знав, куди я їду потягом, бо прислав мені телеграму на станцію в Мостиськах! І, звичайно, знав про мою присутність на дитячій забаві або про те, що Марковська приходила до нас у гості.

― Мені здається, злочинець хотів викрасти дитину, якимось чином пов’язану з вами… ― замислено сказав доктор Підгірний.

― Чому ви так гадаєте, докторе? ― запитав Зубик.

― Навіть doctor rerum naturalium[33], ― відповів Підгірний з наміром уколоти начальника, котрий не знав латини, ― повинен іноді довіряти власній інтуїції.

― Я віддаю належне вашій інтуїції. ― Наймолодший із присутніх, Стефан Циган, витягнув з пачки цигарку «Ніл». ― Якби злочинець хотів скалічити дитину, пов’язану з комісаром, він швидше викрав би його внука Єжика…

― Може, ви маєте рацію. ― Відомий своєю впертістю Підгірний несподівано швидко погодився з молодим поліцейським. ― Але ваше зауваження зовсім не заперечує моїх здогадів, які підказують: злочинець стежив за комісаром, а не за Марковською.

― Це може бути, ― підтримав доктора досі мовчазний, новий у колективі аспірант Зиґмунт Жехалко, котрий через свій старанний почерк завжди виконував функції секретаря. ― А що з допитом цього п’яного сторожа?

― Про це трохи згодом. ― Попельський підняв пальця догори. ― Ірод, бо саме так я назвав чоловіка в котелку, анітрохи не злякався мого пістолета. Навпаки! Він мене провокував. Свідомо розпалював у мені оскаженіння, докладно описуючи, яких страждань завдав дитині. Його перебиті ніжки називав «жердинами». При цьому постійно звертав мою увагу на кирку як знаряддя злочину. Ба більше, він підсовував мені цю кирку, мало не під носа, неначе хотів, щоб я використав її проти нього. І тоді йому вдалося мене спровокувати. Я наказав виродкові покласти ноги на бочку… Щоб їх переламати…

― Ну, ну, ну! ― відреагував Зубик. ― Ви ж не дали себе спровокувати! Заради Бога, вам відомо, що цим учинком ви викреслили б себе з наших рядів. Звичайно, ви хотіли сказати «Коли я вдавав, що мене спровоковано»… Запишіть так, пане Жехалко! Окрім того…

― Ні, ― перебив шефа Попельський. ― Я справді ладен був переламати йому ноги… Щоб він не втік.

― Викресліть це із протоколу, ― Зубик знову звернувся до Жехалка. ― І прошу вас більше не записувати відповідей такого штибу!

― Він кинув мені кирку й слухняно поклав ноги на бочку, щоб я поламав їх, розумієте, панове? ― Попельський не звернув ані найменшої уваги на протокольні маневри Зубика. ― Говорив до мене: «Убий мене, мужній шерифе!». Він хотів загинути або прагнув, щоб його, принаймні, покалічили! Моїми руками! З якоїсь причини це мав зробити саме я!

― Це типові аутодеструктивні прагнення, ― доктор Підгірний дав психологічне визначення поведінки Ірода. ― Про це свідчить його зізнання в убивстві Геня Питки й коментар… Як він це сказав, пане комісаре? Ви мені вже казали перед нарадою… Боюся переплутати…

― Приблизно це було таке… ― Попельський на хвилину замислився. ― «Я замордував Геня Питку намарне. Ніхто мене тоді не вбив, тож ти вбий мене зараз». Із цих слів випливає те, про що я вже сказав. Він хотів учинити самогубство. Моїми руками.

― Хотів, щоб його вбили після того, як він замордував Геня Питку… ― Підгірний пожвавлювався чимраз більше. ― Але це не вдалося… Тому він знову спробував. Звідкілясь знав, що в комісара Попельського різка вдача і його можна спровокувати. Йому не вдалося загинути за першим разом, тому…

― Годі, докторе. ― Зубик підвищив голос і злегка вдарив кулаком по столу. ― Справу про вбивство Геня Питки завершено, а вбивця Анатоль Малецький учинив самогубство! Вам відомо, скільки божевільних дзвонили до нас і зізнавалися в убивстві Геня?!

― Пане начальнику! ― Підгірний але підстрибнув. ― Два тижні тому у Львові знайшли труп замордованої дитини, яку катували, а вчора знайдено іншу дитину, якій також завдано тортур! Ви мені вибачте, але як судовий лікар і психолог, можу сказати лише одне: існує висока ймовірність, що той, хто скоїв те вбивство й цей звірячий злочин ― одна й та сама особа! А Малецький учинив самогубство, будучи невинним! Я переконаний у цьому! І на жаль, час повернутися до справи Геня Питки, час відновити слідство!

― Не вам мені наказувати, що треба робити! ― Роз’юшений, як бик на кориді, Зубик пахкав димом крізь ніздрі. ― У вас право голосу, яке я можу взяти до уваги або ні! Окрім того, ― він раптово заспокоївся й примирливо додав: «Ви ж не будете заперечувати, що Геня Питку було замордовано, а Казя Марковського лише покалічили. Це може свідчити, що в злочинця залишилися приховані рештки людяності, чого не скажеш про вбивцю Геня. Учинок чоловіка в котелку огидний, але ж він не вбивав! А вбивця Геня Питки ― це неймовірна тварюка! Одна потвора вбивала, інша ― ламала дитині коліна. Це два різні типи. У першого немає людських рис, але в другого вони залишилися, чи не так, пане комісаре?».

― Можливо, залишилися по відношенню до дорослих. ― Попельський струсив попіл до великої попільнички зі щипчиками для сигар. ― Перед нападом епілепсії, він роздягнув мене, щоб я не забруднився, а між щелепи запхнув мені мого власного гаманця, аби я не прикусив собі язика. Він знає, як поводитися з епілептиками… Може, він сам хворий?

― А як він узагалі виглядає, пане комісаре? ― озвався вдруге Жехалко.

― У нього широке, я б сказав, типово слов’янське обличчя, ― повільно говорив Попельський. ― Вік ― близько п’ятдесяти років. Жодних особливих прикмет, окрім тоненьких вусиків. Одягнений немодно й недбало. Чорний, поношений плащ, брудні викривлені черевики, пальці замащені чорнилом. Із цим усім контрастує новенький котелок. Висновок: скромний чиновник, який не має коштів на добрий одяг, але дуже дбайливо ставиться до головних уборів. Це поляк або українець. У нього немає ніяких жидівських ознак ані в зовнішності, ані у вимові. Жодних львівських діалектизмів я теж не чув. З іншого боку, він не надто стежить за мовою… Отже ― якийсь чиновник після кількох років гімназії… Semidoctus…[34] Я б так сказав.

― Чекайте, чекайте. ― Зубик, чия освіта через погані успіхи в класичних мовах завершилася на шостому класі гімназії, схопився за голову. ― Бо ми зараз усі заплутаємося… Пане Жехалко, підсумовуйте помаленьку, а ми попросимо пана комісара розповісти про допит п’яного сторожа.

― Валентин Козик, сорок вісім років, судячи з фізіономії ― хронічний алкоголік. ― Попельський гортав свої нотатки. ― Він трохи протверезився, як його облили холодною водою у відділку, але його доведеться ще раз допитувати. Ось, що вдалося від нього дізнатися. Декілька днів тому, Козик не пригадує, коли саме, Ірод прийшов до нього на фабрику й пообіцяв три чвертки горілки за умови, що він вип’є їх відразу, уранці на роботі, і заплющить очі на все, що там відбуватиметься. Ірод сказав, що прийде на фабрику з якоюсь дзюнею з Мостків. Козик погодився, не вагаючись, тим більше, що його й так повинні були викинути з роботи за пияцтво. Якраз нині він і був уранці на роботі. День трьох чверток. Це все. Більше нічого я в нього не випитав. Ага. ― Попельський ляснув себе по лобі. ― Цього я не встиг записати. Ірод дав Козикові кирку й наказав пильнувати як зіницю ока. Весь час повторював, що інструмент коштує злотого.

― Але хто б це довірив щось пильнувати п’яниці? ― здивувався Циган.

― Може, лише на хвилину, доки той не нап’ється як свиня, ― відказав Попельський.

― Прошу вас підбити підсумки, пане Жехалко. ― Зубик вочевидь вирішив, що дискусія навколо кирки є зайвою.

― Ми розшукуємо чоловіка близько п’ятдесяти років, ― Жехалко читав власні нотатки, які незважаючи на швидкість записування, були дуже розбірливими, ― слов’янської раси, з долонями, замащеними чорнилом, погано освіченого, можливо, чиновника, недбало й немодно вбраного, водночас власника новенького котелка. Ця людина найпевніше стежила за комісаром і хотіла спровокувати пана Попельського, аби той убив його, або, принаймні, переламав ноги киркою. Отже, цей чоловік схильний до аутодепресії.

― Аутодеструкції, ― виправив його Підгірний.

― Так, авжеж. ― Жехалко змінив слово. ― Аутодеструкції. Його знання про те, як треба поводитися з епілептиком, свідчать, що можливо, він знає про цю хворобу із власного досвіду. Це все.

― Добре. ― Зубик зручно всівся в кріслі й почав бавитися своїм «Вотерманом».

Запала тиша. Усі вже загасили цигарки й дивилися на Зубика, тримаючи пера й записники напоготові. Вони знали це напруження, за яким відбувався вибух завдань і наказів, їхні ручки в очікуванні дряпали перами аркуші записників і вимальовували на них різні закарлючки. Уласне вони нагадували кінські ноги, які перед стартом на перегонах нетерпляче й нервово б’ють копитами об землю.

― Панове, ось ваші завдання. ― Зубик аж почервонів від хвилювання. ― Із цими нотатками, що їх зробив пан Жехало, а також описом зовнішності Ірода, ви підете… Попельський, як людина, що вишукано одягається, ― до продавців котелків, щоб відшукати нещодавнього покупця, панове Кацнельсон і Ґрабський ― до директорів приватних і державних фірм, щоб знайти людину, чиї пальці замащені чорнилом, Циган шукатиме епілептика з такою зовнішністю, а ви, Жехалко ― психічно хворого. Виконавши своє завдання, Циган і Жехалко перейдуть до чиновників і приєднаються до Ґрабського й Кацнельсона. Це все, панове. Ага, пане Циган, візьміть, будь ласка, у слідчого судді, пана Мазура, розпорядження щодо портрета злочинця й оголошення в розшук. Воно вже повинно бути готове. Із цим, будь ласка, до Народної друкарні. Але cito![35] Портрети слід якомога швидше порозвішувати по всьому місту! Завтра збираємося в мене, ― тут він невдоволено глянув на Попельського, ― рівно опівдні. Може, дехто встигне до того часу виспатися… Ага, ще одне. ― Обличчя Зубика перетворилося на роздратовану маску. ― І прошу не називати його Іродом. Біблійний Ірод убив багатьох немовлят, а в нас ― два випадки із двома різними винуватцями! Зрозуміло?

Доктор Підгірний знущально розреготався й вийшов, не попрощавшись. Ніхто з поліцейських не промовив жодного слова. Ніхто не кивнув ствердно головою. Ніхто не глянув начальникові в очі. Окрім Попельського. У погляді голомозого комісара не було й знаку покірливості, яку повинен відчувати будь-який підлеглий.

VI

Попельський плентався до свого кабінету. Він анітрохи не прагнув побачити знайому обстановку: ані жовтих стін, які давно вимагали свіжої побілки, ані великої тристулкової книжкової шафи, чию простоту порушував меандр угорі. Його смертельно втомлював щоденний ритуал у кабінеті: постійні й безуспішні суперечки зі своїм молодшим колегою й асистентом Стефаном Циганом, коли Попельський обурювався через стоси засмальцьованих аркушів, розкидані ручки, брудні склянки й тарілки на столі. Огидою переповнювала його думка про те, що доведеться зайняти місце за своїм масивним столом, де папери були складені віялом, а ручки й нагострені олівці лежали на відстані п’яти сантиметрів від краю. Не чотирьох із половиною. Не п’яти сантиметрів та двох міліметрів. Рівно п’яти, про що він чудово знав, бо ж сам декілька разів протягом дня міряв цю відстань лінійкою, після чого завжди з гордістю й зловтішною посмішкою заявляв Циганові, указуючи на його завалений мотлохом стіл у темній ніші: «Ми, поліцейські, упорядковуємо світ. Але на нас не можна покластися, якщо не починаємо із власного життя й власного робочого місця. А на вас можна покластися?».

Попельський нахилився й поправив шнурівку світло-коричневого черевика. Не хотів заходити до власного кабінету, бо мусив у ньому обміркувати план дій, які a priori вважав абсурдними. Опитування із записником у руках львівських капелюшників, питання про їхніх нещодавніх клієнтів приваблювали його так само, як скручена шкура від солонини в барлозі Анатоля Малецького.

Натиснувши на клямку, він пригадав собі вигадане ним самим прислів’я, яке він постійно повторював Циганові. «Ordo in mensa scriptoria, ordo in vita cottidiana[36]». Так, думав Попельський, на моєму столі завжди панує зразковий порядок, чітко позначений з обох боків полем завширшки рівно в п’ять сантиметрів. Моє життя ― упорядкована періодична функція, мінімум якої ― обжерство, пияцтво й розпуста, а максимум ― голодування, утримання від алкоголю й сексу, чергуються з математичною регулярністю. Може, я тому не радію цьому життєвому порядкові, бо не люблю обмежень? Може, через це я постійно прагну теплого бруду й принадного хаосу?

Зайшов до кабінету й злісно глянув на затінений стіл у ніші, завалений папками. На одній від учора стояла тарілка з надкушеною сарделькою й рештками гірчиці. Із сардельки знялася жирна муха, роблячи коло над столом.

З-за столу злітали хмари диму. Попельський відчув, що його огортає лють на Цигана, для якого бруд і безлад були природними. Він уже відкрив рота, щоб висловитися, коли до ніздрів долинув запах тютюну. За столом не сидів його підлеглий. Він ніколи не курив сигар «Корона».

― Це я тут на вас чекаю, ― Підгірний виринув з темряви ніші, ― завдяки люб’язності вашого асистента. Він пустив мене сюди, посадив за своїм столом і пішов.

― Чому ви хочете розмовляти зі мною саме тут? ― Попельський не приховував здивування. ― Щось пригадали? Про щось не сказали під час наради? Якщо ні, то ви прийшли, аби відкрити мені якусь таємницю. А це вже небезпечно. ― Він посміхнувся. ― І скидається на змову проти Зубика.

― Це не скидається. ― Підгірний схопився з-за столу й почав кружляти довкола стільця посеред кабінету. ― Це і є змова.

― Проти Зубика?

― Ви вже знаєте, пане комісаре, ― Підгірний зупинився й глянув Попельському в очі, ― чому мені залежить, щоб злочинця схопили. Знаєте, я все зроблю, щоб цей виродок опинився в «Бриґідках». Я ризикну втратою своєї репутації, але вчиню все, що треба… А чи ви підете на все, щоб його схопити? Чи зможете діяти всупереч Зубикові, чиї розумування зводять нас на манівці?

― Ви пропонуєте мені об’єднатися проти Ірода? За спиною Зубика?

― Так. ― Підгірний не зводив погляду з Попельського. ― Я пропоную вам об’єднатися й діяти разом. Схопимо його viribus unitis.[37] Улаштуємо на нього засідку. Я знаю, як це зробити.

― Ми не можемо з вами об’єднатися, бо є річ, яка нас дуже розділяє.

― Що саме? Національність? Релігія?

Попельський зняв піджака й сів за своїм столом. На голові в нього залишався капелюх. Комісар сидів у затісному жилеті, який здавалося, от-от лусне під натиском його могутніх грудей. Підкотив рукави сорочки, показуючи міцні руки, порослі густим волоссям. Довго дивився на доктора, обертаючи каблучку на мізинці.

― Ви хочете посадити його до «Бриґідок», ― тихо мовив він. ― А я… Я хочу закатати його в бетон. Кинути до Полтви. До нашого львівського Стіксу. Ось, що нас розділяє. Цілковито.

Підгірний сів на стілець, спираючись руками на коліна.

Довго вдивлявся в ледь помітний уже червоний візерунок на сірому потертому килимі.

― Я обмовився. ― Доктор не зводив очей з килима. ― Сьогодні вранці я змінив думку. Нас більше ніщо не розділяє, комісаре. Львівський Тартар ― найвідповідніше місце для Ірода.

― Що трапилося, що ви змінили думку, пане докторе? ― Попельський відхилився на стільці, який голосно затріщав.

Медик мовчав. Повільно минали хвилини. Під вікном почулися п’яні вигуки, голосний плач, різко засюрчав свисток, тротуаром зачовгали підошви. Певне, якийсь волоцюга переборщив, лікуючи вранці похмілля й не бажаючи втямити, що ніч давно минула, а поліцейські, котрі тягнуть його до відділку, анітрохи не поділяють його Weltschmerz.

― Нашу ймовірну спілку, ― промовив нарешті Попельський, ― я вважаю справжньою, а не формальною. Угодою двох друзів, які у випадку проблем захищатимуть один одного. Якщо й ви такої думки, продовжимо розмову.

― Саме так я вважаю.

― А друзі, любий докторе, повинні повністю довіряти один одному. ― Попельський придивлявся до коштовного онікса зі зрозумілим лише йому кабалістичним символом на персні-печатці. ― Друзі не можуть приховувати таємниць, пов’язаних зі справою, яку вони розслідують. Ви згодні зі мною?

― Звичайно.

― Тому, перш ніж ми влаштуємо засідку на Ірода, дайте мені щиру відповідь на запитання або навіть на декілька.

― Ви ставите мені умови? ― Підгірний рвучко підвівся, наче збирався вийти.

― Більше того, ― Попельський говорив дуже повільно. ― Можливо, відвертість, на яку я розраховую, змусить вас виказати лікарську таємницю. Що скажете?

Підгірний заплющив очі. Думав про своїх синів, одного з яких закатувало НКВС, другий загинув у петлюрівському війську, а третій ополячився. Подумки перенісся в часі й побачив їх у дитинстві: на Йордан його діти ґречно сидять за столом у будинку на вулиці Тарновського, споглядаючи свячену воду, пампушки із часником і кутю, а за вікном дівчатка співають щедрівок. Докторове видіння виходить за рамці хронології: дивина, але поруч із ними сидить його четвертий син, якому зараз два роки. Його легковажна мати, танцюристка з кабаре, віддала дитину на виховання до якоїсь ремісничої родини. Згадав собі, як отримував докторський ступінь. Поклав тоді руку на древко стягу цісарського університету в Чернівцях і проказав латиною: «Присягаюся й обіцяю». Не міг собі пригадати, що саме обіцяв і в чому присягався. Spondeo ас polliceor ― лише ці слова дзвеніли йому у вухах.

― Я вже й так порушив клятву Гіпократа, ― тихо сказав Підгірний.

― Коли розповіли про алкоголізм Яніни Марковської?

― Так.

― Пане докторе, ― Попельський заслонив вікно, за яким несподівано зблиснуло сонце, ― моє запитання буде таким: що сталося з Яніною Марковською в ніч із понеділка на вівторок? Вона під вашою опікою, тож ви повинні знати про неї більше, ніж цей… нехлюй. ― Комісар кивнув головою на захаращений стіл аспіранта Цигана, який сьогодні розмовляв з Марковською. ― Про це свідчить бодай ваше зауваження щодо її надмірної пристрасті до алкоголю… Я дуже поважаю ваш професіоналізм, але мушу запитати: чому ви, судовий медик, займаєтеся пані Марковською? Може, вона до вас сама звернулася? Тоді ви повинні знати про неї чимало…

― Атож, мені відомо про неї багато, ― замислено сказав Підгірний. ― Вона подзвонила до мене вранці, і я забрав нещасну жінку до лікарні, де її делікатно розпитав про все Циган… Я знаю, що сталося з нею в ніч із понеділка на вівторок… Але я повинен бути впевненим, що це залишиться тільки між нами.

― Pacta sunt servanda.[38] ― Попельський припинив бавитися печаткою.

― Із нею трапилася жахлива річ, ― почав Підгірний.

Прокинулася й розплющила очі. Її син висів у повітрі. Із дитячих вуст, затиснених великою рукою, не вирвалося жодного звуку.

Рвучко схопилася з ліжка. Усі її відчуття загострилися. Побачила набряклу синову шию, на якій затиснулися чорні пальці. Важкий, залізний удар у спину. Повітря увірвалося до легень, але не вийшло з них. Не могла дихати. Задихалася, ніби впала грудьми на бетон. За кілька секунд вдихнула повітря стисненою гортанню. Шлунок підстрибував. Спожитий учора алкоголь вихлюпувався зі стисненої судомою горлянки.

― Твого сина буде принесено в жертву, ― пролунав чоловічий голос. ― Інакше не можна. Тоді мені б довелося віддати власного! Я повинен вибирати між своєю та чужою дитиною. Що б ти вибрала?

Вона хотіла крикнути, але не могла. Захлиналася кров’ю, блювотинням, якась долоня чавила їй губи. Очима, що ледь не вилазили з орбіт, вона дивилася на свого сина, якого тримав одягнений у чорне чоловік. Закривав малюкові рота, а пальці другої руки затиснув на тоненькій шийці. Вона не могла поворухнутися. Її пригнітив страшний тягар. Нападників виявилося двоє.

― Мовчи, інакше задушу це щеня, ― тихо говорив кат. ― Дивися, що з ним станеться, якщо крикнеш.

Він стиснув долоню на дитячій шийці. З носа хлопчика потекла кров, змішана зі слизом, у якому лопалися бульбашки повітря. Очі малого потемніли.

― Будеш тихо? ― кат запитав майже лагідно. ― Подай знак очима.

Вона декілька разів заплющила й розплющила очі. Шкарубка долоня зникла з її вуст і залізла під нічну сорочку. Жінка зціпила зуби, щоб не закричати від жаху й огиди. Відчувала, як той, що налягає на неї вагою свого тіла, повільно підтягує слизький шовк нічної сорочки. Кат, котрий стояв над нею, відпустив синову шийку, але другою рукою продовжував затискати йому ротика. Очі дитини стали притомними.

Нічого не говорила. Відчувала шорсткий доторк якоїсь тканини на власному тілі. Хтось сопів і легенько затискав зуби на її вуху. Сідниці вкололи гострі нігті.

― Ну, допоможи моєму синашу, ― звелів кат, ― ти ж бачиш, що він не дає собі ради. Ну, допоможи йому!

До її вуха спливла цівочка слини. Зуби почали ритмічно стискати вушну раковину. Вона кусала губи. Не витримала. У темній кімнаті розлігся притлумлений стогін болю. Її вухо перетворювалося на шматок м’яса під жадібними зубами.

VII

― Замалим не вбив її. ― Підгірний дивився Попельському в очі. ― Мало не відбив їй легень. Я змінив думку. Місце Ірода та його синочка в Полтві, а не в «Бриґідках».

― Чому ви не розповіли про все це під час наради в Зубика? ― Попельський тицьнув у зуби цигарку, але не закурив її.

― Я познайомився з пані Марковською рік тому. ― Підгірний наблизив своє обличчя до обличчя Попельського, і на того війнуло нікотиновим подихом. ― Вона була у відчаї. Її жорстоко побив чоловік, шанований конструктор, заможний інженер, батько двох гарних і розумних дітей. Таких, які ніколи не зганьблять свого татка, власника дачі в Брюховичах, чудового велосипедиста в минулому. Справжнього спортсмена. Не осоромлять його, а чи знаєте ви, чому?

― Не знаю.

― Тому що він швидше вб’є їх, аніж допустить до того, щоб вони зганьбили його шляхетне ім’я. У цієї прекрасної людини є один недолік. Він легко розлючується, а це найчастіше стається тоді, коли його дружина обміняється бодай одним невинним поглядом з іншим мужчиною. Тоді він хапається за пасок. Знаєте, на що може перетворити її біле, ніжне тіло важка пряжка військового паска? Що це може пошматувати шкіру й тканини? Що ця жінка може пережити спершу біль унаслідок побиття, а тоді біль від спотворення?

Попельський пригадав собі, які погляди він сам кидав на пані Марковську під час дитячої забави. Чи помітив це збудження її чоловік? Чи стискав він тоді в руках військового паска?

― Побита жінка вимагала від мене проведення експертизи, щоб почати процедуру розлучення, ― продовжував Підгірний. ― Я виконав її прохання, але інженер ублагав дружину пробачити йому. Сьогодні вранці вона попросила мене приховати події понеділкової ночі.

― Чому?

― Бо син Ірода зґвалтував її, ― прошепотів доктор. ― Хоча ґвалтівник не зміг отримати задоволення. А інженер, якби довідався про це все, забив би її на смерть своїм паском. Тепер ви розумієте, пане комісаре, чому я не міг розповісти про це Зубикові?

Підгірний підвівся й простягнув Попельському руку.

― А зараз нам пора діяти. Маємо зробити те, на що Зубик ніколи б не погодився. Треба влаштувати пастку на Ірода. Мусимо впіймати його на якусь дитину, як на принаду. Ми повинні, ― тут він перевів подих і виразно промовив, ― виставити як принаду вашого онука.

Попельському здалося, що звукова хвиля, котра несла ці слова, наштовхнулася на якусь перешкоду й розбилася на менші хвилі, що були клубками складів. Ці склади дзвеніли йому у вухах, розросталися й зливалися в якісь гібридні форми. Із них формувалися звукові комплекси, які нічого не означали, скидаючись на гудіння шершнів.

Він підхопився з-за столу й схопив доктора за вилоги піджака.

― А чому ти, гайдамако, не зробиш принади із власного байстрюка? ― Попельському здавалося, що має в голові потужний гучномовець, який підсилює його слова. ― Зі свого гарненького дворічного дитятка?

― Ти не знаєш усього про цю ніч. ― Доктор вивільнився, продовжуючи простягати Попельському руку. ― Слухай, що я розповім.

Чоловік, що лежав на ній, почав посмикуватися. Його щелепи востаннє затиснулися на її вусі. Але більше не розкрилися.

― Навіщо, навіщо ти робиш мені таке, синашу? ― Голос ката став плаксивим. ― Я не дав тобі нині таблетку… Забув…

Продовжуючи тримати Казя за личко, нападник наблизився до жінки, яку ритмічно здавлювало безвладне тіло епілептика. У кімнаті поширився сморід фекалій.

― Ну, чого витріщаєшся своїми баньками? ― гаркнув він, підносячи руку, у якій тримав якийсь великий предмет.

На світлішому тлі балконного вікна жінка впізнала праску зі своєї гардеробної, котра сусідила зі спальнею.

― Повибиваю тобі ці баньки! ― сичав нападник. ― Ти погано підклалася під мого синаша. І в нього стався приступ. Це ти винна!

Ударив її праскою по спині. Жінці перехопило подих.

― А під Лиссого краще б підклалася, га? А він анітрохи не кращий, ніж мій синочок. ― Знову вдарив. ― Він іще скавулітиме. ― Новий удар. ― Коли побачить свого внука в моїх руках. ― Останній удар.

― Бачите. ― Підгірний продовжував простягати руку. ― Він визначив собі ціль. Якщо ви його не впіймаєте, то наразите свого внучка на страждання. А схопити його ми можемо лише таким чином. Нам відомо, кого він собі визначив, кому прагнутиме завдати болю. Вашому внукові.

Попельський відштовхнув простягнуту руку Підгірного й сягнув по слухавку. Медик потемнів на виду від люті, а тоді мовчки вийшов з кімнати.

― Геть звідси! ― гукнув йому вслід Попельський і вдарив долонею по важелю. ― Це Попельський, розмова буде секретною. Винники 23, ― наказав він поліційній телефоністці.

― Ал-ло-о-о, ― пролунало за мить. ― Кажуть, що мене з’єднали з поліцією. Це ви, пане кумісаре?

― Друге прохання до золотої рибки.

― Золота рибка слухає.

― Охорону для моєї доньки й онука. Цілодобову. Негайно. Вони живуть у кам’яниці…

― Мені відомо, де вони мешкають. Золота рибка виконає прохання. Через п’ять хвилин вони будуть найбільш захищеними людьми у Львові.

― Про всяк випадок зачиню їх удома, ― сказав собі Попельський, поклавши слухавку. ― Твоє слово, пейсатий, вартує стільки, скільки палиця, якою ти гепнув мене по довбешці!

VIII

Наближалася північ. Попельський сидів біля стійки бару в Зеленій залі ресторану «Атлас» і вдивлявся в дзеркало, що висіло над рядом пляшок таким чином, щоб кожен клієнт міг добре в ньому бачити й себе, і залу. Призначення цього звичного для бару атрибута становило для Попельського певну загадку, яку він розгадував у хвилини нудьги. Тоді він шукав відповідь на питання, чи дзеркало повісили з естетичною чи пізнавальною метою, а чи воно з’явилося внаслідок панування моди. Зважував аргументи «за» й «проти» і зазвичай обирав першу або другу гіпотезу. Сьогодні ці розумування Попельському не допомагали. Не розважали його. Сьогодні нудьга й фрустрація були занадто дошкульними.

Комісар випив четверті п’ятдесят грамів «Монопольної» і настромив на шпичку капелюшок маринованого підберезника. Зазвичай до горілки він полюбляв гриби, оселедці, квашені огірки та холодний шніцель. Сьогодні йому не смакувало ніщо, крім горілки, що була, як завжди, безвідмовна й передбачувана. Не обіцяла нічого, крім короткого райського блаженства й тривалого пекельного похмілля. Вона ставила питання навпростець: завтра я пред’явлю тобі рахунок, який буде настільки високим, наскільки значним виявиться твоє щастя сьогодні. Це була правда, бо алкоголь керувався дихотомічною логікою «правда ― брехня» й по відношенню до прийдешнього. Це була відчайдушна логіка, оскільки майбутнє чітко визначалося минулим.

Попельський відхилився на стільці й закурив цигарку. Як шкода, подумав він, що не завжди майбутнє можна передбачити за допомогою розуму, особливо в роботі детектива. Я міг би цілими тижнями чекати, аби тільки без зусиль отримувати результат «правда» або «брехня». Я заклав би до якоїсь мислячої машини дані капелюшників і поставив запитання: чи людина з такими рисами купувала у вас котелок? І через певний час отримав би результат: ні, жоден чоловік такої зовнішності не купував у нас котелка. Звичайно, про це я сам довідався сьогодні після купи дзвінків та відвідин львівських торговців. Зате скільки сподівань я втратив! Сповнений надії, я мчав від одного крамаря до іншого, який за останні два місяці продав бодай один немодний нині котелок! А тоді кожен капелюшник удивлявся в аркуш із портретом і заперечно хитав головою.

Тоді з’являлося почуття безсилля, настирлива думка про відмову від розслідування. Надія витікала з мене краплина по краплині. Машина, котра б аналізувала дані, позбавила б мене сподівань за єдину мить, відрубала б мені довбешку одним ударом, а не виточувала повільно кров! Це було б значно краще. Парадоксально, але штучний автомат став би гуманнішим, ніж світ, у якому мені доводиться діяти. Окрім того, завівши туди дані, я б не змагався з відчуттям абсурдності власних дій. Бо що з того, що якийсь продавець упізнає на малюнку Ірода? Невже це допоможе мені схопити злочинця? Хіба хтось запитує в покупця, хто він такий і де живе? Ні! Минають роки, зітхнув він, а я стаю чимраз тупішим. Зубик наказав робити дурниці, тож Попельський їх робить! А такий автомат відповідав би на будь-які запитання, навіть найбезглуздіші! І я знав би результат, і не сидів би в цій кнайпі, марно запитуючи себе над чаркою каламутної водяри, котра завтра з мене знущатиметься!

Кивнув барменові на порожню чарку, а коли той наповнив її, Попельський відкрив нотатника. Відчепив від нього свого «Вальдманна» й ще раз переглянув список усіх тридцятьох трьох львівських виробників та продавців капелюхів. У дванадцятьох з них протягом останніх двох місяців продалися п’ятнадцять котелків, але жоден покупець не був схожий на людину з портрета.

Коли він декілька годин тому вийшов від останнього капелюшника, то відчув полегшення. Збагнув тоді, що зараз може піти звичним шляхом поліцейського: заходити на похмурі подвір’я, підніматися прогнилими східцями, тупотіти хисткими балконами-галерейками, стукати у двері і, витягнувши з малин своїх інформаторів, підсовувати їм під носа портрет Ірода. Проте від однієї думки про необхідність вдихати смердючі випари львівських завулків, йому стало недобре й він вирішив спершу притупити відчуття горілкою в «Атласі». Це була помилка. Оковита притлумила не лише нюх, але й волю до будь-яких дій.

Попельський глянув на себе в дзеркалі. Коли він був молодим, то уникав алкоголю, бо не міг подумати, що можна виглядати й поводитися так, як інші пияки, котрі поточувалися, ревно цілували одне одного, белькотіли щось незрозуміле й кривлялися. А зараз бачив відображення власного спотвореного й почервонілого обличчя й лисини, укритої краплинками поту. Відштовхнув чарку, порозливавши напій по стійці. Прагнув утекти від цього. Навіть у темні завулки, щоб перервати солодкий, смердючий сон своїх інформаторів.

Важко підвівся, постукав по дереву одно- й двозлотовою монетою, надяг котелка й поправив краватку. Тоді з огидою, відсунув тарілку із закусками.

― Тобі не смакує, Едварде? ― почувся жіночий голос.

За ним стояла Леокадія. Одягнена в чудово скроєний вишневий костюм, який підкреслював її фігуру, надзвичайно струнку, як для жінки після п’ятдесяти років. Крізь вуальку Попельський бачив її іронічну посмішку.

― А вдома на тебе чекає вечеря. Я сама її приготувала й чекала на тебе. Ти закінчив роботу дві години тому.

― Ходімо звідси. ― Комісар узяв її під руку.

Після вечірньої зливи вулиця парувала вологою. Ринок сповивав легенький туман. Обриси ратуші були м’якими й заокругленими. У калюжах відбивалися вогні газових ліхтарів та яскравих вітрин крамниць. Було порожньо, сонно й задушливо.

Попельський і Леокадія йшли повільно. Мовчанка їм не заважала.

― Чоловіки є релігійними від природи, ― Леокадія урвала мовчання. ― Усе, що вони роблять через переконання або покликання, негайно перетворюється на палку віру, єдиного божка, якому пристрасно поклоняються.

― А жінки хіба ні?

― Жінки відрізняються від чоловіків тим, ― комісар відчув, що кузина посміхається під вуалькою, ― що їм удається поклонятися кільком божкам водночас. Чоловікові, дитині, роботі…

― Тобто жіноча пристрасність слабша, ― зауважив Попельський. ― Бо розподіляється між кількома об’єктами поклоніння, а чоловіча зосереджується виключно на одному.

― Я б скористалася порівнянням із площини сучасної фізики. ― Леокадія занепокоєно глянула на небо, з якого сіявся дрібний дощ. ― Чоловіча пристрасність ― неначе хвиля, а жіноча ― як маленькі Часточки. А світло залишається світлом, незалежно, якої форми набуває: хвилі або часточок.

― Я й не підозрював, що ти цікавишся фізикою. ― Попельський аж зупинився. ― Думав, що тільки бриджем і французькою літературою.

― Може, й знав би, ― Леокадія засміялася, і Попельський відчув, що від неї пахне алкоголем, ― якби після того, як Рита почала жити самостійно, не присвятив себе виключно поліцейському божкові. Якби звертав увагу на решту членів родини, тих, хто залишився.

― Це не єдиний мій ідол, Льодзю, ― повільно промовив він. ― Але це ― сліпе, ненависне божище, котре повсякчас вимагає поклоніння. Як добре, що сьогодні ти мене від нього врятувала.

Вони пройшли Гетьманськими Валами й попрямували вулицею Оборони Львова. Дощ перестав накрапати. Із будинку, де розташувалася друкарня «Арс», вийшли двоє молодиків, що сперечалися про якусь невдалу коректу.

― Ну, то скажи мені, навіщо ти прийшла до мене в «Атлас», ― поцікавився Едвард, коли вони дійшли до Головної пошти.

― Треба залагодити дві справи, ― сказала Леокадія, не відповідаючи на його запитання. ― Ти повинен завтра, найпізніше ― післязавтра, підписати нотаріальний акт винайму нової квартири.

― Гаразд. А друга справа?

― Заплатити майстрові Букеті за ремонт. Сподіваюся, ― вона критично глянула на нього, ― що в тебе є рахунок, який я кинула тобі нині з Ритиного балкону. Ти був у тому самому костюмі, що й зараз, і він, на диво, досить чистий, і мені не доведеться, Gott sei dank![39] віддавати його до пральні. Ти повинен працювати в робочому халаті, а не костюмі від Яблковських.

― Ось рахунок. ― Попельський витягнув клаптик паперу й уважно перечитав його при світлі ліхтаря. ― Невже він збирався мене ошукати? ― прошепотів комісар.

― Хто? Майстер Букета? Що такого дивного в цьому рахунку? ― Леокадія трохи розсердилася. ― Невже ти завжди залишатимешся сповненим підозри поліцейським? Навіть переглядаючи рахунки маляра й сантехніка?

― Букета купує якусь неймовірну фарбу. ― Попельський підвів очі й кинув відсутній погляд на вхід до Єзуїтського саду. ― Фарбу, яка коштує п’ять злотих за літр! Дорого ж нам обійдеться ремонт у помешканні! Як у Кносському палаці! Я не скупий, але хіба тобі не здається, Льодзю, що п’ять злотих за літр фарби ― це трохи занадто? Та ще й зараз, коли все таке дешеве?

― Що зараз дешеве? ― Леокадія різким рухом піднесла вуальку. ― Що ти можеш знати про ціни, коли даєш мені гроші, а я займаюся господарством? Тобі відомо, скільки коштує цукор? Скільки треба заплатити за те, щоб твій одяг випрали й відремонтували? Скільки за прасування? Ти знаєш лише, скільки коштують цигарки, газети, книжки на Кракідалах, горілка й закуски. Подейкують, що ти чудово розумієшся на цінах за деякі інші послуги! Ось і все, що ти знаєш!

― Коли я сказав «дешеве», ― Попельський притлумив гнів, ― то мав на увазі різні інструменти! Уяви собі, що мені чудово відомо, скільки коштує, наприклад, кирка!

― Ну, і скільки ж? ― Леокадія іронічно всміхалася.

― Злотого!

― Хіба що у випозичальні інструментів! Бо в крамниці Розумовського треба заплатити щонайменше вісім злотих! Усе настільки дешеве, що навіть такі майстри, як Букета, іноді щось випозичають. Ти взагалі нічого не знаєш про ціни!

Попельський простягнув руку, сперся об мур, зняв котелка й схилив голову. На його лисину падало місячне світло. Леокадія несподівано подумала, чи сяйво місяця ― це теж хвилі й часточки? І тоді Попельський ляснув себе долонею по лобі. Потому розцілував Леокадію в обидві щоки. Кузина знала, що він зробив це із вдячності. За якусь думку, якусь указівку для слідства, котру вона йому несвідомо підказала.

― Чоловіки від природи релігійні, ― повторила Леокадія своє глибоке переконання. ― І егоїстичні, ― додала вона, побачивши, як кузен залишає її посеред вулиці, звертає ліворуч і швидким кроком прямує до управління поліції, щоб віддати належне сліпому божкові.

IX

Антоній Коцибала був двірником на Личаківській 6. Він мав шістдесят років, але здавався набагато старішим. Його кепський вигляд пояснювався постійним недосипанням, викликаним тим, що Коцибала одночасно мав аж три заняття. Окрім роботи двірника й нічного сторожа, старий виконував іще одну, яка ідеально відповідала алкогольним потребам навколишніх батярів. Коли зачинялися останні кнайпи на Личакові, а це зазвичай ставалося біля першої ночі, пияки, лаючись, шукали можливості хильнути ще. Задовольнити її можна було у двох місцях: або в підвальних генделиках, про які знали лише втаємничені, або в нелегальних продавців. Прихована торгівля горілкою стала повсякденним заробітком двірників, оскільки вони були наче створені для цього. По-перше, уночі однаково майже не спали, по-друге ― клієнти просто з вулиці могли постукати їм у вікно й купити товар, нарешті, по-третє, п’яні волоцюги трималися здаля від подвір’їв та дверей квартир, завдяки чому не порушували нічного спокою порядних мешканців, котрі могли відразу повідомити поліцію про галас і підозрілі оборудки.

Тож Антоній Коцибала, як і його численні личаківські товариші, мав три професії відразу: був двірником, нічним сторожем та ще й підпільно торгував горілкою. Останнє заняття було дуже прибутковим, і завдяки ньому Коцибала міг віддати трьох своїх синів до школи будівельних майстрів, двох доньок ― до торгівельно-економічної школи, а сам двічі на місяць ходив на Мостки, де напивався в дим, а тоді забавлявся з пишнотілими дівчатами, до яких мав особливу слабкість. Поліцейські з поблизького IV комісаріату на оборудки Коцибали дивилися крізь пальці. Вони завжди зазирали до двірника після якоїсь крадіжки чи нападу й розпитували його про те, чи не відзначався останнім часом хтось із бандитів незвичайною щедрістю. Таким чином можна було винюхати ймовірних винуватців, які протринькували свої гроші в Коцибали. Поліцейські віддячували йому тим, що не надто цікавилися його справами, які приносили старому чималий зиск. Та двірник чудово усвідомлював, що поліцейська ласка триватиме до часу, і стосується, власне кажучи, лише знайомих стражів порядку із IV комісаріату. Тому вигляд чужих охоронців закону завжди викликав у Коцибали панічний страх. Поліціянти з іншого комісаріату могли бути непередбачуваними. І вже зовсім непередбачуваним був той, хто грюкав зараз у його вікно. На ньому не було поліцейського мундира, але будь-яка дитина на Личакові знала, хто такий цей голомозий похмурий чоловік.

На відміну від двірника, маляр і будівельник Теодор Букета спав мертвим сном. Він уже давно помітив: чим більше гріхів на його совісті, тим міцніше він спить. Поняття чистого або нечистого сумління було для майстра Букети самозрозумілим. Він уважав себе людиною порядною, повсякчас при цьому обдурюючи замовників, які були багатими, і за його уявленнями, самі повинні були ділитися з біднішими ближніми, а в першу чергу з ним самим. Найгірше Букета ошукував тих багатіїв, які були незнайомі з технічними й будівельними питаннями. Йому здавалося, що саме вони найбільше його зневажають. «Я на цьому не розуміюся, бо мене створено з вищою метою, мені не доводиться бабратися у вапні, як тобі, нещасний роботяго»― так майстер інтерпретував будь-яке технічне невігластво своїх роботодавців. І тоді, розгніваний цією гаданою зневагою, завищував вартість замовлення, купуючи більше матеріалів, аніж це було треба. Залишки продавав, а отримані таким чином доходи витрачав на кінних перегонах на Персенківці. Замовника, який знався на ремонтних роботах, Букета поважав як брата, а брата не годиться обкрадати, навіть якщо він багатій.

Декілька днів тому до нього звернулася певна пані з вищих кіл. Майстер з подивом тер очі. Ця жінка не лише зналася на будівельній справі, але й мала сміливість уважати, що деякі його послуги занадто дорогі! Окрім того, незважаючи на поважний вік, вона була непогана на вроду, вишукано вбрана й елегантна, що в поєднанні з її самостійністю й рішучістю якось дивно збуджувало Букету. Тому він вирішив її ошукати, по-перше, через те, що за його принципами жодна баба не буде ним командувати, а по-друге ― аби принизити її у своїх очах, а це вже мало для нього майже еротичне значення. Отож, розпочавши ремонт її величезного помешкання на вулиці Понінського, він купив на Ринку в Зюдгоффа п’ять відер фарби, тоді як чотирьох було більш, ніж досить. Трохи згодом відчув помітне занепокоєння, коли один з його підмайстрів обмовився, без будь-якого зв’язку, зрештою, із цією оборудкою, що їхня замовниця ― кузина Лиссого, із якою він безсумнівно, живе на віру. Проте страх перед комісаром не порушив нині Букеті сну, оскільки чим більше гріхів було на сумлінні майстра, тим міцніше він спав.

Цієї ночі йому снилося, що двері пронизливо скриплять. Набридливий звук повторювався чимраз частіше, неначе хтось крутив ручкою незмащеної катеринки. Двері відчинялися й зачинялися, а протяг, що утворювався таким чином, овівав обличчя сплячого.

Букета розплющив очі. То був не сон. Біля спальної ніші стояло троє людей: його дружина Анеля, двірник Коцибала і незнайомець, який відчиняв і зачиняв стулку дверей. Букета протер очі й уважно придивився до третьої особи. І раптом відчув спазм гортані й вологу під пахвами.

― Навіть тварина не заснула б у такій задусі. ― Лиссий розвіював дверима застояне повітря в ніші, а в простягнутій руці тримав якийсь рахунок.

Майстрові Букеті стало так само недобре, як кілька хвилин перед тим двірникові Коцибалі.

За чверть години Букета й Коцибала сиділи в комірчині двірника над пляшкою самогону.

― Той Лиссий якийсь не той-во. ― Коцибала зробив пальцем коло на лобі. ― Жеби так прийти ду тебе, Тоську, і платити рахунки поночі!

― Топи[40] є гопи. ― Букета наповнив чарки. ― Я можу і вночі взєти! Али жеби так посеред ночі за кирку питати! Про якусь випозичальню інструментів!

― Добре, жи більше ніц не питав. ― Коцибала полегшено перевів подих і підняв чарку.

― Я з пуліцаями то мав-им справу багато років тому, як під гарою[41] копнув у дупу якогось шмайґелеса[42]. ― Букета теж полегшено зітхнув. ― Ну, то гоп у той дурний дзьоб!

Доходила друга година. Час таємних візитів у борделях та пияцького апогею в нелегальних генделиках. О цій годині порядні подружжя вже давно сплять, а непорядні набувають або передають сифілітичну заразу. О цій порі потомлені сухотні курви на Мостках втрачають рештки сподівань на клієнта, старі ляфіринди[44] в малинах, нікому не потрібні й збайдужілі, зазирають пиякам у вічі, непокірні студенти й українські радикали виголошують плутані тиради, засуджуючи суспільний лад, азартні гравці, програвши все до нитки, стоять у під’їздах з пістолетом біля скроні, а хворі, змучені безсонням поліцейські, ведуть безнадійні розслідування.

Попельський мчав своїм «Шевроле» крізь нічне місто й усміхався сам до себе. Він любив цей час львівських батярів.

X

Комісар розпочав від складу машин на Пекарській 13. Окрім кооперативу «Інструменти» на Казимежовській, це було перше із двох підозрілих місць, які щойно назвав йому майстер Букета.

Попельський припаркував авто і, не виходячи з нього, уважно оглянув будинок. Він був надзвичайно майстерно й симетрично спроектований. Схоже було, що до головної будівлі приліпили одноповерховий будиночок, увінчаний з обох боків великими балконами. Поліцейський вийшов і прочитав вивіску над під’їздом. «Ал. Сокальський. Машини та інструменти». Напис на вітрині повідомляв, що склад і крамниця пропонують «арматуру, помпи, різноманітні газові й водопровідні труби, а також інструменти, машини й технічні пристрої для різних потреб». Ніде й слова не було про випозичальню інструментів.

Комісар пройшов повз спущені жалюзі на дверях та вікнах, а тоді звернув на подвір’я. Праворуч були двері, які могли провадити до складу з іншого боку. Але не помітив поруч жодного дзвоника. Попельський чиркнув запальничкою і в її світлі уважно оглянув двері. Вони виявилися замащені якимось мастилом і заіржавілі. Над ними виднів напис «Службовий вхід». Повернувся до машини й витяг з неї примірник «Нового віку», який залишив там у неділю. Обгорнув долоню газетою, щоб не забруднити руку, і декілька разів гепнув кулаком у двері. Майже відразу почувся гавкіт собаки й кроки. Двері прочинилися і в щілині, перегородженій ланцюжком, Попельський побачив юнака у форменному кашкеті, а за ним ― великого собаку. Молодий сторож придивився до значка Попельського, прибрав кудись вівчарку й цитькнув на неї. Потому впустив поліцейського досередини.

Вони опинилися в маленькому коридорчику, звідки декілька сходинок провадило до великих сіней, захаращених ящиками. Ліворуч знаходилася кімнатка сторожа, де стояла настільна лампа, що була єдиним джерелом світла в темному приміщенні.

― Скажіть-но мені, будь ласка, ― Попельський зацікавлено глянув на відкриту книжку, що лежала у світлі лампи, ― чи у вас можна позичити інструменти?

― Не знаю, ― відповів сторож. ― Про це треба запитати шефа, пана Сокальського. Але він працює у звичайний час. Я нічого не знаю, бо лише сторожую. Уранці йду, повертаюся ввечері. Не бачу нікого, крім свого напарника.

― Як вас звати?

― Єжи Ґрабінський, гімназист. Підробляю тут після уроків.

― Проведіть мене до контори. ― Попельський помітив, що книжка, яку читав молодий сторож ― це латинська граматика, відкрита на розділі «Синтаксис».

― Будь ласка, сюди, ― сказав юнак, умикаючи світло й рушаючи вперед.

Попельський піднявся сходинками за своїм чичероне й за мить опинився в маленькій конторі, стіни якої були пофарбовані в жовтий колір. Цей колір, котрий викликав у Попельського асоціації з клоакою, повинен був зробити світлішим крихітне приміщення, заґратоване віконечко якого виходило на подвір’я. Зараз цей колір видався комісарові гнітючим. Якби так пофарбували стіни в його кабінеті, він ніколи навіть не зазирнув би туди, побоюючись нервового розладу.

Посередині стояли три столи, захаращені паперами, копіювальною калькою й брудними склянками після чаю. На підвіконні стояв засмальцьований примус. Канцеляристи, що працювали тут, були такими самими любителями порядку, як аспірант Стефан Циган.

― Повертайтеся до свого чотириногого друга, ― почувши виття й гавкіт, які долинали з комірчини сторожа, Попельський посміхнувся до гімназиста, ― а я трохи тут попрацюю. Мені треба подивитися, що в цих шафах.

― Але я не знаю… Мабуть, я повинен подзвонити до пана Сокальського… А зараз пів на третю…

― Навіть, якщо небо впаде на землю, юначе, ― комісар зняв піджака й повісив його на спинці стільця, а на рукави сорочки натягнув нарукавники, що валялися на столі, ― то я й так передивлюся вміст цих шаф. Зараз чи пізніше. А в тебе є дві можливості. Перша ― подзвонити до свого працедавця, розбудити його посеред ночі й отримати нагінку за те, що впустив мене сюди без ордеру на обшук. А друга ― повернутися до впорядкованого світу латинської граматики й продовжити вивчення coniugatio peripkrastica passiva.[45]

― Ох, якби ж то він був таким упорядкованим, як ви кажете. ― Гімназист посміхнувся й вийшов з контори, супроводжуваний собачим виттям.

Через півгодини Попельський зняв нарукавники та одягнув піджака й котелок. Закурив цигарку, відкинувся на стільці, сплів долоні на потилиці й випустив хмарку диму під стелю.

Фірма Ал. Сокальського вочевидь не займалася випозичанням інструментів. Попельський не знайшов у бухгалтерських книгах жодних фактур або чеків. Яким чином майстрові Букеті спало таке на думку? Він міг збрехати, щоб позбутися нічного відвідувача. Але це було б нерозумно. Достатньо було сказати «не знаю». Та якщо Букета не брехав, і фірма Ал. Сокальського справді випозичала інструменти, то документація про видачу й повернення повинна знаходитися деінде.

Комісар важко підвівся й вийшов з контори. Коли наблизився до комірчини сторожа, пес погрозливо загарчав і розбудив хлопця, який спав, поклавши голову на латинський словник. Попельський зачекав, доки Ґрабінський отямиться.

― Мені потрібні інші документи. Інші папки. Вони десь тут? Ви щось знаєте? Мушу знайти чоловіка, який позавчора позичив кирку!

― Я не знаю! ― відповів Ґрабінський і гепнув кулаком по розкритій книжці. ― Дайте мені спокій, пане начальнику! Я вже нічого не знаю!

― А із чим ви так морочитеся? ― Попельський повернув голову й прочитав заголовок на сторінці. ― Commentarii de bello Gallico.[46] Мордуєтеся із Цезарем?

― Так, із клятою латиною! Проклятуща непряма мова! ― гімназист злісно глянув на Попельського з-за дротяних окулярів. ― Не знаю я нічого про якісь інші течки! Знаю одне. До іспиту з латини мені залишилося п’ять годин, а я не можу знайти в словнику цього ідіотського слова!

― Може, вам допомогти? ― Попельський загасив недопалок у попільниці.

― Цей зворот, spe sublata. ― В очах юнака блиснуло роздратування. ― Я не можу знайти цього чортового sublata. У перекладі сказано, ― хлопець постукав пальцем по забороненій учителями гімназій книжечці з перекладами текстів, ― «позбавивши себе надії». Тобто sublata це participium perfecti від якогось дієслова, що означає «позбавити». Але від якого, до дідька? Я не знаю цього слова! Його немає в словнику!

― Tollo, tollere, sustuli, sublatum. ― Попельський посміхнувся. ― Participium утворюється від іншої основи. Жахливе слово, авжеж. Руки опускаються. Коли я вивчав Цезаря в п’ятому класі гімназії, то перерив увесь словник, шукаючи це дієслово. Сторінка за сторінкою. І знайшов. Бо я дуже впертий і завжди все знаходжу. Навіть тоді, навіть переважно тоді, коли вже запізно.

Хлопець швиденько перевірив дієслово в словнику й полегшено зітхнув. Протер окуляри й погладив собаку.

― Залишилося повторити лише один розділ, ― весело сказав він. ― Спасибі, пане комісаре.

― Документація. ― Попельський сперся ліктями на столі, викликавши цим грізне гарчання собаки. ― Мені потрібна документація випозичання інструментів. У конторі її немає. Може, вона деінде?

― Я нічого не знаю. ― Ґрабінський похитав головою.

― Зателефонуйте мені, ― Попельський витягнув «Вальдманна» й на зім’ятому примірнику «Нового віку» записав свій домашній номер телефону, ― якщо довідаєтеся щось про картотеку випозичених інструментів. А я вам віддячу якоюсь лексикографічною або граматичною вказівкою. Вам відомо, наприклад, від чого утворено perfectum слова «tetigi»?

Попельський показав на це слово в тексті Цезаря, вийшов зі складу й зник у темряві арки. Ґрабінський не зачинив за ним дверей.

― Ви запитували про кирку? ― Комісар почув голос сторожа. ― Хто недавно випозичав кирку?

― Так. ― Попельський рвучко обернувся.

― Це ми випозичаємо інструменти, ― промовив Ґрабінський.

― Хто?

― Ми, сторожі. Не завжди виписуємо квитанції. Підробляємо трохи. Тому не розповідаємо про це, особливо, якщо питає начальство.

Попельський підійшов до хлопця й схопив його за краватку. Витягнув із собою на вулицю. За дверима скавулів собака, дряпаючи пазурами залізо.

― Цей чоловік позичив кирку? ― Попельський витягнув портрет Ірода й підсунув Ґрабінському під очі.

― Так, ― простогнав гімназист і попустив краватку, затягнуту поліцейським. ― І вчора повернув. Ось квитанція з адресою.

Попельський довгенько дивився на пом’ятий папірець.

― Від tango, ― проказав Попельський, ніби сам до себе. ― Форма tetigi― це perfectum від tango, iangere, tetigi, tactum. Дякую, юначе!

Ґрабінський більше не слухав комісара. Сидів у своїй комірчині й гортав Цезаря. Комісар запустив двигун. Була майже третя ночі. Львівські покидьки вкладалися спати.

XI

«Шевроле», за кермом якого сидів черговий Міхал Гнатишак із IV комісаріату поліції, повільно їхало вулицею Городоцькою в бік вокзалу. Поліцейський майже нічому не дивувався й ретельно виконував накази начальства. Він був сумлінний і не надто розумний. Першу рису він виявив, коли кілька хвилин по третій у комісаріаті на Курковій з’явився знаменитий комісар Попельський, наказуючи відвезти його до вокзалу, на площу Брестської унії.

Він анітрохи не поспішав до помешкання того, хто позавчора позичив кирку на складі Сокальського. Руку із цигаркою виставив у відчинене віконечко, крізь яке проникало тепле травневе повітря, що овівало голомозу голову. Комісар насвистував мелодію, котра завжди звучала для нього, неначе тріумфальні фанфари. У тактах, які той вистукував долонею по дверцятах, угадувався «Марш Радецького».

Попельський насолоджувався запахами чистого міста. Нещодавно його обмила злива, котра, як стверджував щойно куплений «Львовскі кур’єр поранни», протягом найближчих днів обіцяла декілька разів повернутися з-над Карпат. Запах озону завжди збуджував його, може, тому, що навівав певні еротичні спогади про віденський парк Швайцер Ґартен, де він домовлявся про побачення з однією покоївкою-чешкою. Зараз його думки кружляли навколо жіночих тіл та розкошів, пов’язаних з ними. Зрештою, ці еротичні асоціації бути тісно пов’язані з його теперішнім душевним станом. Він мав от-от схопити Ірода, а фінал справи, як і апогей тілесних насолод, видавався йому приємнішим від того, що затримувався. Так як під час забав з дівчатами в салон-вагоні він неквапом наближався до мети, повністю контролюючи швидкість своїх рухів, так і цього разу він цілком свідомо, неначе вишуканою стравою, насолоджувався своєю владою над Іродом, зволікаючи з десертом, яким стане знищення або затримання злочинця. Саме із цим він все порівнював і щомиті поплескував Гнатишака по спині, аби той їхав повільніше.

― Хіба ти не знаєш, друже ― у цій справі що повільніше, то приємніше? ― усміхався він до поліцейського, який не виявляв ані жодних веселощів, ані щонайменшого розуміння того, про що говорив йому Попельський.

Нарешті Гнатишак завернув ліворуч, на вулицю Кубасевича й зупинився біля тютюнової крамниці. На площі Брестської унії панував пожвавлений рух. Селяни розкладали на прилавках яток молоко, яйця, живих курей та різноманітні ранні овочі. Попельському аж слина потекла при вигляді молоденької редиски, яку він обожнював. Відчув уранішній голод. Вийшов з автомобіля й у супроводі поліцая повільно підійшов до дверей будинку номер десять. Голосно постукав у вікно до двірника. Заспаний чолов’яга, побачивши поліцейського у формі, швиденько відчинив двері.

― Прізвище й професія! ― підвищеним тоном мовив Попельський, який усе б віддав, аби тільки не бачити більше нині жодних сторожів та двірників.

― Та двірник, Пинач Казимир, ― відказав той трохи перелякано.

― Марцелій Вільк тут проживає? ― Комісар не знижував голосу.

― Та жиє на третім поверсі в п’єтнайцятій квартирі.

― Куди виходять вікна його помешкання?

― Одне біля дверей на бальконі. ― Пинач шанобливо дивився на поліціянта, який стояв поруч із грізним виразом обличчя. ― А друге виходить на вулицю.

― Яке? Те, що ліворуч?

― Ая!

Попельський докладно оглянув указане вікно. Стіна скрізь була гладенько потинькована. Ніхто не зміг би спуститися по ній, не зазнавши ушкоджень, а об тротуар розбився б навіть славетний еквілібрист людина-муха, чиї виступи збирали у Львові величезні натовпи, доки акробат не впав з кам’яниці на вулиці Легіонів.

Попельський наказав Гнатишакові стежити за вікном і стріляти, якщо хтось намагатиметься крізь нього втекти, а сам рушив через подвір’я на балкон-галерейку на третьому поверсі. За мить він уже стояв під дверима з номером п’ятнадцять. Витягнув з кишені браунінг. Напружив м’язи рук і ніг. Так само штивніли його м’язи під час оргії у вагоні, коли він сповільнював фрикційні рухи. Зараз він мав цілковиту владу над Іродом, там само, як це бувало з повіями, що постогнували під вагою його тіла. Злочинець напевно солодко спав у своєму помешканні, не підозрюючи, що настав його кінець. Попельський стояв зі знятим із запобіжника пістолетом і уявляв собі якийсь необережний рух Ірода, гуркіт пострілу й червону пляму крові, що розливається на грудях садиста, який мордує дітей.

Комісар не мав наміру ризикувати. Зняв піджака, жилет і краватку. Усе це повісив на перилах. Уперся в них, а тоді з усієї сили кинувся на зачинені двері. Його дев’яностокілограмове тіло замалим не ввалилося до помешкання разом з одвірком, уламками дощок та лусками олійної фарби, аж раптом двері відчинилися, і в них постав худорлявий чоловік із клуночком під пахвою.

― Що таке! ― гаркнув він. ― Напад! Ґвалт, поліція!

― Це я поліція. ― Попельський відскочив і спрямував браунінга на чоловіка.

― Якраз вчасно, бо я саме на руботу фалюю[47]. ― Чоловік посміхнувся. ― А шо сі стало? Можи, того знайшли, шо мині документи заіванив[48] півроку тому, га, пане начальнику? Пуліція сі не спішить, али чинить справедливо…

― Де у вас витягли документи?

― Та я де знаю! Десь на Кліпарові. Та я накиряний був!

Попельському трапилося декілька разів у вагоні несподівано втратити чоловічу силу. Коли всі ці вправляння, напружування м’язів і сповільнення закінчувалось ганебним безсиллям.

Зазвичай він сягав тоді по пляшку горілки, щоб напитися. Але зараз у нього не було при собі жодної краплини алкоголю. Хоча прагнув його, як ніколи.

XII

Голосний дитячий плач розбудив Риту Попельську. Вона розплющила заспані очі. Єжик у своєму ліжечку шарпав сітку й намагався з нього вилізти. Характерний запах і повзунки, обвислі між ноженятами хлопчика, свідчили про здорові й регулярні травні функції.

Рита важко підвелася й сіла на величезному подружньому ліжку. Порахувала дні й зрозуміла, що сьогодні марно сподіватися на допомогу Ганни, яка останнім часом розподіляла обов’язки між двома родинами. Ніхто мені сьогодні не допоможе, ніхто не вгамує дитини.

Сперлася ліктями на коліна, а обличчя, ще тепле зі сну, сховала в долонях. Їй не хотілося вставати й дивитися на свою вишукану спальню з темно-коричневими шпалерами в золоті квіти, не хотіла бачити великого кришталевого свічада, над яким угорі стріляли з луків маленькі амурчики, не бажала дивитися на геометричні картини, що зображували якісь циліндри й конуси, що рухалися по еліптичних орбітах. Прагнула лише притулитися обличчям до маленької мереживної подушечки, на якій спала ще з дитинства. І заснути, так, заснути! Спати довгі години, а ще краще ― проспати цілий день, щоб не думати, не згадувати минулого, нічого не робити й не виконувати простих, ідіотських хатніх обов’язків, кожен з яких асоціювався із чимось огидним, дошкульним, нестерпним!

Одначе був той, хто безжально не давав Риті заснути, хто декілька разів будив її цієї ночі, кого неможливо було вблагати, задобрити, хто був сповнений непогамовної енергії. Єжик стояв у ліжечку, смердів і несамовито репетував.

Рита взяла дитину під пахви й понесла мити. Поставила малого у ванній і відкрила кран. Зняла повзунки й пелюшку. Із неї випала смердюча купка. Вируючий струмінь води посунув її до стоку, який відразу забився. Вода у ванній стала брудною й почала підніматися.

Рита взяла дитину однією рукою, а другою, вільною, ковтаючи слину, щоб притлумити відразу, пробила сток. Сіднички дитини відпечатали на її халаті коричневу пляму. Її ледь не знудило.

Єжик, що й досі сидів у неї на руці, зацікавився предметами, які стояли на поличці під дзеркалом. Простягнув ручку, і звідти впала важка пляшечка парфумів. Коли вона розбивалася об край ванни, а пахуча рідина «Le Narcisse Bleu» змішувалася зі смердючою водою, Рита відчула, як сльози набігають їй на очі. Проте це не були сльози жалю чи розпачу.

Поставивши дитину в умивальнику, вона скинула із себе халат і заходилася над ванною до червоного терти свої руки аж до ліктів борним милом і рисовою щіткою. Насилу стрималася, щоб цією жорсткою щетиною не проїхатися по делікатному тільці сина.

Коли Рита нарешті помила дитину й вийшла з ванної, вона вся спітніла й тремтіла. Важко сіла на кухні й нерухомим, безтямним поглядом утупилася в стіл. Потім примусила себе підвестися, одягти чистий халат і зварити синові кашку з молоком. Посадовила Єжика на дитячому стільчику з поперечкою, яка не давала дитині випасти, додала в тарілку з кашею малинового сиропу й почала годувати малого. Але хлопчик не проковтнув кашу а, потримавши хвилинку в роті, виплюнув на слинявчик. Із наступною ложкою було те саме. Рита схилилася над ним, легенько взяла його долонею за щічки, від чого ротик Єжика перетворився на такий собі дзьобик. Влила туди наступну ложку, але малюк негайно виплюнув густу рідину.

Витерши обличчя від каші, Рита глянула на свій щойно вбраний халат. Він був укритий теплими рожевими патьоками. Проте Рита примусила себе лагідно витягнути Єжика зі стільчика. Малий підстрибом вибіг з кухні. На порозі спіткнувся й простягся на гранітній підлозі передпокою.

Рита не рушила з місця, дивилася на свій забруднений халат і обіруч затискала вуха, щоб не чути дитячого крику. Іноді їй хотілося задушити власну дитину.

Через півгодини заспокоєний і чистенько одягнений Єжик заходився біля пляшечки з молоком. Рита, легенько підфарбувавшись і одягнувши сукенку, панчохи й домашні капці, оздоблені червоним шкіряним бантиком, увійшла до кухні. Вона знала, як покращити свій настрій. Насамперед гарно, зі смаком убратися, фантазувала вона, так, ніби можна було спокійно вийти з дому! А тоді з’їсти щось смачненьке!

Рита відкрила дверцята шафки під вікном. Витягла звідти полумисок, прикритий скляною покришкою. Під нею був великий кавалок торта «Захер», який учора принесла їй тітка Леокадія. Відкусила шматочок солодкого без ложечки. Торт був смачнющий. Але ж не годилося їсти в кухні, як служниці!

Рита сіла у вітальні й увімкнула радіо, налаштоване на львівську програму. З репродуктора полинула весела музика у виконанні якогось джаз-бенду. Запалила спиртівку під кавою, яку вона запарила понад годину тому. За хвилинку налила до філіжанки ароматну рідину. Єжик сидів верхи на великому автомобілі й, відштовхуючись від підлоги ноженятами, їздив круж столу. Коли проїжджав повз матір, вона погладила його по личку, але не поцілувала. Усе ще відчувала образу на малого.

Відокремила срібною ложечкою великий шматок торта, коли задзвонив телефон. Рита пішла до передпокою, щоб підняти трубку. У слухавці почувся голос тітки Леокадії.

― Рито, люба, ― мовила тітка, привітавшись, ― чогось потребуєш? Ганна саме виходить за покупками, то купить і для тебе. Що б ти хотіла сьогодні на обід? Скажи, і Ганна все приготує й ополудні віднесе тобі.

― Не знаю, ― відказала Рита, бо хотіла закінчити цю розмову й допити каву. ― Мені однаково. Ага, цигарки. Це найважливіше.

Вона поклала трубку й повернулася до вітальні. Єжикові пальчики й щічки були коричневі. На світло-бежевому килимі, у плямі від розлитої кави, біля перекинутої філіжанки лежав шматок торта «Захер», який дитина лизала, як звірятко.

Рита сіла й закурила. Вона вся тремтіла, у голові миготіли якісь картини, вуста були повні диму, а душа ― ненависті. До рідної дитини. І власного батька, через якого вона була приречена сидіти під домашнім арештом.

XIII

Попельський прокинувся біля полудня й ледве встиг на нараду до Зубика. Подумки проклинав дешеву горілку, котру купив під ранок у якомусь генделику біля вокзалу. Він продовжував відчувати її огидний смак. Міг пробачити собі це нетривале знечулення, удаване вилікування емоційного напруження, яке з’явилося, коли впевнився, що Марцелій Вільк ― це не Ірод! Я міг напитися нині після роботи, думав він. У вишуканому «Атласі» спорожнити пляшку «Старки» під м’ясний рулет та оселедці «під шубою»! Але ж ні! Треба було неодмінно нажлуктитися якоїсь люри[49] о п’ятій ранку! Добре, що все скінчилося похміллям, а не отруєнням!

Попельський сидів похмурий, бавився своїми погано защіпнутими запонками на манжетах, потирав пальцем неголене підборіддя й думав про варені сардельки із хроном, які розпачливо кликали його з кухні, коли він, голодний як вовк, вибігав на нараду.

Як комісар і сподівався, перший день розслідування не приніс нічого цікавого. Ґрабський і Кацнельсон нишпорили по всіх можливих конторах і розмовляли з величезною кількістю промисловців і власників різноманітних фірм. Результати цих розмов були жалюгідними, хоча двоє людей упізнали сьогодні на фото своїх підлеглих, яких негайно привезли на Лонцького. Там, лаючись і погрожуючи, вони чекали на опізнання. Хоча поліцейські не зауважили жодної вражаючої схожості між затриманими й чоловіком з портрета, до того ж, один з них був бороданем. Проте, згідно з наказом, остаточне опізнання мав провести Попельський. Той перед нарадою в Зубика лише зиркнув на затриманих і відразу заперечно похитав головою. «Чимось ви розгнівали свого шефа», ― бурчали поліцейські, випускаючи їх на волю.

Циган і Жехалко безрезультатно обходили різних лікарів та медичні установи. Усюди їх збували, посилаючись на лікарську таємницю. При цьому вони вислухали купу звинувачень у відсутності в поліцейських такту. Подолати шляхетний опір медиків не допомогли навіть описи неймовірних страждань, яких зазнала дитина. Навіть численні зв’язки й авторитет Підгірного, котрий виявився надзвичайно наполегливим у пошуках різних підходів до Ескулапових служителів, нічого не дали. Співпрацювати з поліцією погодилися тільки двоє лікарів жидівського походження. На жаль, їхні пацієнти-епілептики теж належали виключно до цієї національності, а зроблений Попельським словесний портрет виключав таку ймовірність.

Тож не дивно, що задовго до полудня Циган і Жехалко, зазнавши поразки на «медичному фронті», швидко долучилися до колег. Опинившись учотирьох, вони поділили обов’язки й заглибилися у світ запилюжених течок, шаф із деренчливими жалюзі, антресолей, чиї вікна з молочного скла виходили на цехи або брудні подвір’я, одним словом ― в імперію конторських працівників у нарукавниках, захисних козирках на чолі й грубих окулярах. Результати пошуків цієї четвірки були так само жалюгідні, як і наслідки опитування Попельським продавців капелюхів. Проте найгірші звістки приготував для них Зубик.

― Вам відомо, панове, скільки сьогодні зголосилося громадян, які впізнали на плакатах обличчя підозрюваного? ― Начальник у відчаї обхопив підборіддя й пухкі щоки обома долонями. ― Тридцять два! Чотири дзвінки й двадцять вісім людей, що з’явилися особисто, у тому числі один безсумнівний вар’ят[50] з Кульпаркова, якого тимчасово випустили. Цей у всьому зізнався.

― Теща впізнала на плакаті ненависного зятя? ― пробуркотів Попельський.

― Не час жартувати, комісаре. ― Зубик настовбурчив рештки майстерно зачесаного волосся. ― Звичайно, зізнання можуть бути неправдивими. Через брак людей мені довелося подзвонити до надінспектора Доманського й попрохати в нього додаткових людей для перевірки всіх цих зголошень. І знаєте, що він мені відповів? Що може прислати мені трьох працівників. Трьох! Решта перебуває на військових навчаннях!

― Ну що ж. ― Спохмурнів Ґрабський. ― Іде війна…

― Іде війна! ― гаркнув Зубик. ― А мені тут рішення приймати! І я прийняв! Наразі не перевірятимемо тих, хто зголошується з населення. Записуємо прізвища, але не перевіряємо! Перевіримо їх…

― Після війни, ― докинув Попельський.

― Пане комісаре, ― засичав Зубик. ― Ви нині хіба що жартиками можете похвалитися!

Запала тиша. Попельський закурив цигарку, але відразу ж її загасив. З перепою тютюн йому не смакував.

― Перепрошую, ― мовив він. ― Це в мене такий гумор вішальника. Але знаєте, пане начальнику, я, здається, на дещо натрапив. Пригадуєте, що цей п’яний сторож розповів, що Ірод…

― Забудьте про це ім’я! ― крикнув Зубик. ― Хіба що будете церковним служкою й читатимете Євангеліє в церкві!

― То я мусив би стати ксьондзом, ― продовжував Попельський тим самим тоном. ― Отже, підозрюваний наказав сторожеві пильнувати кирку, бо вона, мовляв, коштує злотого чи щось таке.

― Саме так, злотого, ― пробурмотів Жехалко, зазирнувши до протоколу.

― Я припустив, ― Попельський кивнув головою, наче похваливши колегу, ― що кирку десь позичили. І мені пощастило. У випозичальні інструментів Сокальського nota bene в першій, де я побував, працівник упізнав на портреті людину з документами Марцелія Вілька, що живе на Кубасевича. Я негайно туди поїхав і зустрівся із цим паном. Це не та людина, котра мучила Казя Марковського. Півроку тому у Вілька вкрали паспорт, і хтось скористався ним, випозичаючи кирку. На мою думку, треба повернутися до справи піврічної давності й розшукати того, хто поцупив у Вілька документи.

― Нічого це не дасть, ― повільно проказав Зубик. ― У кишенькових злодіїв під рукою цілий арсенал паспортів та інших крадених паперів. Досить піти до Бомбаха й делікатно натякнути барменові, що потребуєш лівих документів. І відразу з’явиться якийсь продавець паспортів, атестатів зрілості, водійських прав та іншого.

― Я не згоден з вами, пане начальнику. ― Попельський ставав чимраз роздратованішим. ― У наших кишенькових злодіїв діє своєрідний кодекс честі. Вони крадуть у людей ― гроші, годинники, але не документи. Їх вони завжди відправляють за вказаною адресою. Тому слід поновити справу про викрадення паспорта в Марцелія Вілька, навіть якщо на нас метатимуть громи з якогось комісаріату, де справу було закрито!

― А що ви нам скажете, докторе Підгірний? ― Зубик був відомий тим, що в незручних для себе ситуаціях раптово змінював тему розмови.

― Злочинець повернув кирку до випозичальні? ― запитав медик, не дивлячись на Попельського.

― Так, ― відповів комісар.

― Я трохи думав про його психіку, ― повільно мовив лікар, який демонстративно сів здаля від Попельського. ― Мене заінтригував його новенький котелок, який засвідчує, що ця людина старанно дбає про зовнішнє враження. Він убогий, живе в злиднях, але відірвав від себе пару грошів, щоб купити цього котелка. Для нього це як прапор. Він ним розмахує, ніби хоче цим сказати: «У мене є своя гідність». Що це означає? Це свідчить про те, що ця людина ― мегаломан.

З іншого боку, він може цей котелок сприймати як символ приналежності до певного прошарку. А це може свідчити про те, що його, можливо, колись декласували, виключили звідти. Окрім того, він віддав кирку, хоча міг безкарно її привласнити. Це може означати: «Я стою вище за пересічних, звичайних злодіїв. Я кращий за них».

Доктор замовк, кинувши на Попельського сповнений ворожості погляд. Комісар знав, що медик хотів би щось додати, але не може через таємницю про зґвалтування пані Марковської. Цим поглядом Підгірний, здавалося, промовляв: «Бачиш, Попельський, не хочеш співпрацювати зі мною, а я знаю щось таке, чим ти не скористаєшся, якщо ми не об’єднаємо своїх зусиль».

― Ваші висновки, докторе. ― Здавалося, Зубик не зрозумів розумувань Підгірного.

― На мою думку, ― відказав Підгірний, ― той, кого ми розшукуємо ― людина декласована, зубожілий шляхтич або безробітний чиновник, який болісно сприйняв те, що його вигнали з роботи. Такі люди часто звалюють на інших провину за власні життєві невдачі. Жертвами ненависті нерідко стають жиди. Мені здається, підозрюваного слід шукати серед антисемітів. Я почав би від польських націоналістичних організацій.

― Ви невиправні, докторе, ― Зубик аж ніяк не був захоплений останнім припущенням. ― Ви знову намагаєтеся проголошувати свої переконання про те, що людина з портрета замордувала Геня Питку. Тоді, як я вже сказав, що вбивця Геня…

― Мені відомо, що ви сказали, ― урвав його Підгірний. ― Але ви не чарівник, і ваші слова ― лише припущення…

Незважаючи на відразу до нікотину, Попельський постукав «Єгипетською» по портсигару й закурив. Замислився, а суперечка між доктором і начальником долинала до нього немовби здаля, ніби з-за густого шару диму. «Серед антисемітів, слід шукати серед антисемітів», ― лунало в голові комісара. Він дивився на чимраз більше розлюченого доктора, але не чув його голосу. Зате чув власні слова, сказані кілька тижнів тому, коли вони з Підгірним зустрілися пізно вночі в морзі, схиляючись над понівеченим тільцем Геня Питки.

«Юдеї зачиняються у своїх помешканнях, ― говорив тоді Попельський. ― У комісаріаті на Курковій сидить безробітний з бутлем гасу. Його схопили біля синагоги „Золота Роза“.»

Декласована людина, безробітний антисеміт з бутлем гасу. Хоче підпалити синагогу.

«Це я зробив, ― казав Ірод на фабричному подвір’ї. ― Це я колов його ножем. Я ламав йому руки й ноги. Я запхнув його довбешку під коліно. І все намарне. Ніхто не вбив мене тоді».

Хотів загинути, гарячково думав Попельський, хотів, щоб юдеї забили його. Може, він хоче стати другим Христом? Однаково, ким він себе вважає. Важливо, що він хотів спровокувати жидів. Спершу кинути на них підозру в ритуальному вбивстві, потім підпалити синагогу. Але навіщо? Якщо хотів загинути, було б досить, якби він у всьому зізнався юдеям, і старозаконні жиди розтерзали б його. Можливо, таким був його план. Під синагогою затримали чоловіка з бутлем гасу. Відвели до комісаріату на Курковій. Він, певне, відбрехався там, і його відпустили. Але мав залишитися якийсь запис. Прізвище якесь, адреса.

Попельський загасив цигарку, надяг капелюха й вийшов з кабінету. Погляди всіх присутніх прикипіли до Зубика. Чекали на вибух.

― Ну, чого ви так дивитеся. ― Начальник спокійно прилизував на голові рештки волосся. ― Ми давно знаємо Попельського. Індивідуаліст, але розумний. Щось йому спало на думку, і він просто пішов цим слідом. Побачимо, куди це його приведе.

― Лише щоб не до краю прірви, ― тихо проказав Підгірний.

XIV

«Шевроле» Попельського зупинилося на Курковій. Комісар любив цю вулицю, що стрімко бігла догори. Проте не міг так сказати про начальника IV чергового комісаріату. Входячи до будинку номер 23, пригадав свої марні зусилля, котрих він доклав, щоб переконати цього тупого служаку й безнадійного педанта, аспіранта Станіслава Олейовського, дозволити йому вчинити не зовсім законно. Йшлося про одного злодія, якого Попельський хотів допитати, проте формально не мав такого права. Розлючений проханнями й погрозами комісара, начальник викинув його за двері, вимагаючи відповідних документів, у тому числі протоколу передачі затриманого. Попельський дістав ці папери назавтра, але злодія вже було відпущено під заставу. Коли комісар помчав за адресою звільненого злодюги, виявилося, що там давно ніхто не живе. Тоді IV комісаріат перетворився на пекло. Попельський верещав на начальника, а той грюкав кулаком по столі, показуючи документ про звільнення під заставу, підписаний слідчим суддею. Напевне вони б кинулися один на одного, якби Попельського не викликав тоді посильний від самого воєводського коменданта.

Зараз, піднімаючись східцями комісаріату на вулиці Курковій, Попельський сподівався, що не зустріне Олейовського, якого він щиро ненавидів.

У почекальні за довгою стійкою сидів черговий у кашкеті з ремінцем, який закінчувався пряжкою й оперізував підборіддя, надаючи державному службовцеві суворого й урочистого вигляду. Він записував свідчення миршавого рудого жида й українського селянина, які вочевидь посперечалися про щось на ярмарку, бо і зараз сварилися через качку, обдаровуючи один одного мало приємними епітетами «бібер[51]» та «дер хам». Якби їх не розділяло чимале черево іншого поліціянта, то суперечка закінчилась би бійкою, у якій шанси жида в порівнянні з могутнім українцем, були жалюгідними. Панувала задуха. Під лампою роїлися мухи, не маючи щонайменшого наміру бодай наблизитися до клейкої стрічки, яка висіла на ній. Черговий щохвилини витирав картатим носовиком піт, що струменів з-під кашкета, угамовував сварливих громадян, умочував перо в чорнило й старанно писав рапорт про інцидент.

Попельський підійшов до стійки й голосно постукав по ній. Усі замовкли.

― Добрий день, пане комісаре. ― Черговий підхопився на ноги й козирнув. ― Чим можу допомогти?

― Добрим він буде за хвилину, пане Стих, ― Попельський грізно глянув на затриманих, ― коли ці двоє перестануть репетувати, а ви дозволите мені переглянути документацію про недавні затримання.

Жид і українець замовкли, перелякано вдивляючись у Попельського, якого черговий запросив порухом руки. Він виразно був задоволений, що такий славетний комісар пам’ятає його прізвище.

― Прошу заходити, пане комісаре, ― мовив він. ― Тут у шафі лежить зелена тека на горішній полиці. Будь ласка, користуйтеся.

Попельський відчинив шафу й узяв до рук течку, колір якої він сам визначив би як брудно-сірий. У приміщенні стало тихо. Усі з великим зацікавленням спостерігали за комісаром. Той повільно переглядав аркуш за аркушем, рапорт за рапортом.

Ця тиша невдовзі набридла селянинові. Скориставшись тим, що ніхто на нього не звертає уваги, він погрозив жидові, легенько вдаривши себе могутнім кулаком у підборіддя.

― Тер поліцай! ― заверещав старозаконний. ― Дер хам махт а скандаль! Дер хам гат качке ґештілен![52]

― А чого це ти, жиде, мене хамом називаєш?! ― Українець натягнув на голову хутряну шапку й грізно рушив на свого супротивника.

― У польській установі прошу говорити польською! ― гаркнув черговий і глянув на Попельського, очікуючи схвалення свого вчинку; не отримавши його, крикнув ще голосніше. ― А найкраще стуліть пельки, до ясної холери!

Попельський не чув цього ввічливого обміну репліками, не чув різкої відповіді поліцейського. Він заглибився в читання.

Затриманий стверджує, що придбав гас для власних потреб, а купив його на Стрийському базарі. Розлиття гасу під синагогою пояснював алкогольним сп’янінням, оскільки не мав наміру нічого підпалювати. Через відсутність підстав він був залишений у відділку до витвереження, наступного дня відпущений на волю.

Погляд Попельського зупинився на заголовку рапорта. Затриманого з бутлем гасу звали Марцелій Вільк.

XV

Львів’яни були традиціоналістами й відзначалися цілковитою байдужістю до будь-яких новинок, які запроваджувала міська влада.

Парк Костюшка вперто називали старим іменем ― «Єзуїтський сад», а в’язницю продовжували звати «Бриґідками», хоча довгастий, похмурий колишній монастир на вулиці Казимежовській цісар Йосиф відібрав у сестер-бриґідок понад півтора століття тому, призначивши його під карний заклад.

Опинившись поблизу «Бриґідок», Попельський завжди замислювався над цими консервативними назвами й навіть виснував дві гіпотези, які стосувалися назви в’язниці. По-перше, населення могло називати цю будівлю так з почуття солідарності із черницями, у яких вищезгаданий цісар брутально реквізував їхню власність, по-друге, «Бриґідки» були своєрідною пестливою назвою жахливої споруди. Це нагадувало явище, схоже на давньогрецький звичай, за яким криваві богині помсти, Еринії, називалися Евменідами, тобто «Ласкавими».

Попельський відволікся від ономастичної проблематики й подумки повернувся до нової гіпотези. Він знав, що наближається до ключового, найважливішого моменту й не рушить далі ані на крок, якщо не переконається й не встановить, хто використовує паспорт Марцелія Вілька. Це можна було зробити кількома способами. Або вблагати Зубика, щоб поновив розслідування в справі викрадення паспорта, або попрохати Моше Кічалеса, аби той наказав своїм людям здобути таку інформацію. Перший метод заздалегідь був приречений на невдачу, причому аж ніяк не через особисту Зубикову впертість, а тому, що п’яного Вілька обікрали десь на Клепарові, і через півроку неможливо було відтворити обставини цього злочину. Другий спосіб був добрий, але став би, на жаль, останнім проханням до «золотої рибки». А Попельський продовжував вірити, що останнє прохання до Кічалеса буде зовсім іншим, що це буде вінець усього розслідування, так би мовити finis coronat opus,[53] власне кажучи mors coronat opus, смерть увінчує справу. На щастя, у нього був ще й інший вихід. Тому зараз він сидів у Бриґідках, чекаючи на декого в канцелярії знайомого йому начальника Арнольда П’ясецького.

Едвард Гавалюк, якого кликали Едзіком, увійшов до приміщення в супроводі наглядача. Начальник П’ясецький загасив цигарку й підвівся.

― Залишаю його вам, пане комісаре, ― мовив він, прямуючи до виходу.

― Дякую вам, пане начальнику, ― відказав Попельський. ― Це буде не довше, ніж чверть години.

Коли вони залишилися удвох, Попельський кивнув в’язневі на стілець.

― Сідай, Едзіку. ― Поклав перед співрозмовником картонну пачку «Єгипетських». ― Закуриш?

― Ні. ― Гавалюк відіпхнув пачку в бік Попельського так сильно, що та впала на підлогу.

― Ну, що ж. ― Комісар посміхнувся, підняв цигарки й знову поклав їх на столі. ― Здоровіший будеш. А може, вип’єш? Це здоров’ю не шкодить. Не каляє ані мундира, ані честі. Так само, як розмова зі мною.

Поставив перед в’язнем фаянсову пласку фляшку з горілкою «Карпатівка». Той на неї навіть не глянув.

― Ти мені подобаєшся, Едзіку. ― Попельський зняв капелюха й почухав шрам на голові. ― У мене до тебе слабкість. І зовсім не через те, що я тебе сюди запхав, і що ми обоє святкуємо іменини в один день, 13 жовтня. Ні. Це тому, що в мене, як і в тебе, є дочка. І я так само, як і ти, люблю її понад усе. Проте на відміну від тебе, я знаю, що відбувається з моєю донькою. А ти ні. А може, хочеш знати?

Гавалюк простягнув руку й узяв цигарку. Попельський підвівся й дав йому прикурити. Едзік з насолодою затягнувся димом, примружуючи очі.

― То шо сі такого робит з мойов доньков? ― запитав він.

― Про все зараз дізнаєшся. Але спершу я повинен дещо довідатися від тебе. Якийсь доліняж[54] на Клепарові півроку тому поцупив документи на ім’я Марцелій Вільк. Зараз ці документи використовує Ірод. Тобі відомо, хто такий Ірод?

― Ні.

― Ти чув про вбивство дитини на Жолкевській?

― Так.

― її замордував Ірод. А чи знаєш ти про те, як іншій дитині переламали ніжки? Цього хлопчика запхнули до бочки на фабриці ультрамарину на Слонечній. На щастя, малий вижив. Про це ти чув?

― Так.

― Багато ти тут чуєш.

Запала мовчанка, яка Попельському навіть сподобалася. Едзік не говорив, коли його ні про що не запитували. Гарна риса.

― Обидва злочини вчинив Ірод. Він користується краденими документами на ім’я Марцелія Вілька. Я мушу дізнатися, хто купив цей крадений паспорт. А може, хтось замовив ці документи, га? Ти можеш мені в цьому допомогти. Достатньо дати мені якусь адресу свого заступника на волі. І тоді ми швидко встановимо, хто вкрав. Твого заступника й доліняжа я, звичайно, відпущу. Але спершу поговорю з ним і довідаюся, хто купив у нього паспорт. Ти можеш мені допомогти, Едзіку. Я прошу тебе.

Гавалюк мовчав, і цього разу мовчанка комісарові не подобалася.

― Хочеш знати, що діється із твоєю дочкою? ― запитав він, пускаючи носом хмари диму.

― Знаю, шо сі діє. Ніц доброго.

― Я неправильно поставив запитання, Едзіку. Треба було запитати не «що діється», а «що сталося». Допоможи мені, тоді я скажу тобі, що сталося із твоєю дочкою.

Знову запанувала глуха мовчанка. Обоє думали про п’ятнадцятирічну Зоську Гавалюк, яку потому, як батька посадили до в’язниці, а мати померла, виховували за Едзікові гроші добрі й сердечні люди. Але їм не вдавалося, власне кажучи, вони й не збиралися, постійно приборкувати бажання дівчини жити у вимріяному нею вищому світі, де панував аромат спокусливих парфумів та звуки англійського вальсу. Коли вона вкотре втекла від опікунів до коханця, який видавався їй заможним, вони просто забули про дівчину, обмежившись тим, що повідомили про зникнення її батькові.

Позаяк Зоська не була надто вродливою і їй не вдавалося знайти щедрого «любого пана» з вищих сфер, вона мусила задовольнитися звуками гармоніки, смаком вареників, пісеньками в запльованих кнайпах і тим, що її постійно обмацували п’яні волоцюги. На свій перший трипер їй довелося чекати набагато менше, ніж на принца на білому коні.

― Назви мені якесь прізвище, якусь адресу, який-небудь телефон. ― Попельському вривався терпець. ― Того, хто зможе мені допомогти добратися до смитрача[55] й до Ірода.

― Шо сі стало з мойов доцьов?

― Візьми собі цигарки. ― Попельський посунув пачку «Єгипетських» до в’язня. ― Усі. Висип собі до кишені. А порожню пачку віддай мені. З номером телефону, із прізвищем, з якоюсь адресою. Із чим завгодно.

― Я си вип’ю. ― В’язень заховав цигарки до кишені, написав щось на пачці олівцем, який лежав на столі й заховав пляшку до кишені. ― Шо сі стало з мойов дитинов?

― А хіба я знаю? ― Попельський підвівся й обтрусив брюки від невидимого пилу. ― Раз так, раз сяк ― як у кожного..

― Шо із Зосьов, ти, мордо собача?! ― Гавалюк теж підвівся й замалим не кинувся на комісара.

― Не знаю. ― Попельський сперся долонями об стіл і пильно дивився на старого злодія. ― Але знаю, що буде з тобою, якщо допоможеш схопити Ірода. Якщо я спіймаю його завдяки тобі, то наступного дня прощайся зі своїми кумплями[56] з камери!

Гавалюк дивився на Попельського широко відкритими від подиву очима.

― Колись я пообіцяв, що спіймаю тебе й посаджу до «Бриґідок», ― повільно мовив комісар. ― Я дотримав слова. Гадаєш, зараз не дотримаю? Пакуй лахи, Едзіку!

Сягнув по слухавку. Проказавши щось до неї, надягнув капелюха, а пачку з-під цигарок заховав до кишені. При цьому він мовчки вдивлявся в Гавалюка. Якщо допоможеш мені, злодію, подумки говорив комісар, то моїм останнім проханням до «золотої рибки» буде не «Убий Ірода», а «Витягни із цюпи Едзіка».

А Ірода я однаково вб’ю, навіть без Моше Кічалеса, подумав він, простягаючи руку начальникові П’ясецькому, який саме увійшов до своєї канцелярії.

XVI

На місто лягав задушливий грозовий вечір. Попельський сидів у своєму робочому кабінеті й гортав «Оди» Горація. Не читав, а уважно переглядав їх у пошуках ситуації, де прикметник та іменник розподілялися б між різними строфами. Такий прийом дехто з філологів уважав надзвичайно вишуканим, але Попельський, який ненавидів поезію Горація, називав його поетичним безсиллям.

Це філологічне заняття було цікавою головоломкою й успішно допомогало долати нудьгу, яка огорнула комісара під час очікування важливого телефонного дзвінка.

За номером, записаним на пачці «Єгипетських», він подзвонив негайно, щойно вийшов із «Бриґідок». Хтось підняв слухавку, і Попельський почув брязкіт пляшок, піднесені голоси й хрипкий бас, що втишував увесь цей шарварок. Попельський вимовив лише два слова, які Гавалюк записав біля номера: «Мордатий, глиста». ― «Дай свій номер телефону, хтось подзвонить», ― захрипів голос у слухавці. Попельський зробив, як йому наказано й почув довгий сигнал перерваного зв’язку. Ще раз зателефонував на комутатор і довідався, що номер, за яким він дзвонив, належить майстрові в оцтовому розливному цеху на вулиці Локетка. Занотував прізвище цього майстра, про всяк випадок, бо не мав наміру його допитувати. Навіщо? Йому лише треба було добратися до злодія, який украв документи для Ірода, а не вистежувати львівських кишенькових злодіїв, чий гаданий ватажок, можливо, працював на оцтовій фабриці. Попельському була потрібна лише одна-єдина телефонна розмова.

Саме зараз, вистежуючи дрібні й не дуже помилки Горація, Попельський напружено чекав, доки озветься телефон.

Це трапилося відразу після восьмої вечора. Комісар радісно дивився на слухавку, яка підстрибувала на важелях, і зовсім не квапився її піднімати. Узяв трубку після сьомого дзвоника.

― Алло, ― повільно проказав він. ― Попельський біля телефону.

― Я вже не витримую із цією дитиною! ― Почувся голос Рити з істеричними нотками. ― Уже не витримую! Ви розумієте, татку?!

Комісар знав, що мусить якомога швидше закінчити цю розмову, бо таємничий Мордатий саме міг телефонувати. Попельський побоювався, щоб сигнал «зайнято» не знеохотив його.

― Донечко, ― мовив він лагідно. ― Я сьогодні до тебе зайду. І тоді поговоримо. Розповіси, що трапилося. А зараз пробач. Я чекаю на важливий дзвінок.

Поклав трубку й гучно захряснув Горацієві «Оди». Телефон задзеленчав удруге. Цього разу Попельський підняв слухавку після третього сигналу.

― Я не сидітиму довше із цією дитиною вдома, ви розумієте, тату? ― Рита роздратовано сичала в трубку. ― Єжик аж кипить енергією, він повинен вибігатися. Завтра піду з ним на дитячий майданчик або до парку, подобається вам це чи ні!

― Поживи декілька днів на Крашевського, ― спокійно порадив комісар. ― Ганна й Леокадія допоможуть тобі з дитиною..

― Ви що, жартуєте? ― Сичання набуло запитальної інтонації. ― Я аж ніяк не бажаю знову мешкати з тіткою. Досить, що прожила з нею вісімнадцять років! Це аж занадто!

Цього разу Рита першою кинула трубку. Попельський подумав, що доньчині висновки позбавлені логіки, бо ж невдовзі вони й так мешкатимуть усі разом на Понінського. Окрім того її поведінка була йому незрозуміла, бо ж останнім часом Леокадія ставилася до Рити дуже ніжно. Комісар вирішив, що Ритина здатність логічно мислити надзвичайно постраждала. Витягнув цигарку з портсигара й постукав нею об стіл. Тоді закурив, сплів долоні на потилиці й потягнувся на стільці. Доньчин дзвінок, попри все, дуже його занепокоїв. Рита, яка була з дитинства неслухняною, після народження Єжика аж ніяк не стала більше зважати на батьківські накази та заборони. Вона була нетерпляча й свавільна, а його перестороги й поради пояснювала надмірною суворістю підозріливого поліцейського, упертого пса-нишпорки, котрий усюди винюхує злочини й змову. Звісно, Попельський був недовірливим слідчим, але водночас і поблажливим батьком. Він знав, що після третього дзвоника, який пролунає за хвилину, зможе дозволити Риті вийти з дому й піти з Єжиком на дитячий майданчик. Зрештою, її охороняв таємничий опікун, посланець Моше Кічалеса.

Коли телефон задзеленчав того вечора втретє, Попельський підняв слухавку після першого дзвінка.

― Я дозволяю тобі вийти з дому, ― сказав він. ― Можеш завтра піти погуляти.

― Та файно дєкую, шо дозволили-сьте мині шпацір-ґанґ[57], ― почув він тихий голос, котрий відразу замовк.

Попельський також мовчав. Зараз він повинен сказати щось, за чим його співрозмовник його упізнає. Витягнув з кишені пачку з-під цигарок.

― Глиста, ― прочитав повільно.

― За півгудини, ― почулося із трубки. ― Маїш бути в «Калуській пивній». Знаїш, де то є?

― На Личаківській.

― Сиди там і чикай терпеливо. Без шапокляка на гулуві.

У трубці залунали короткі гудки. Попельський підвівся й глянув на годинника. Протягом півгодини він швидкою ходою повинен устигнути дістатися туди пішки. Застебнув комірець сорочки, поправив бурштинову шпильку в краватці, а тоді м’якою ганчірочкою витер пил із черевиків. Ляснув себе по череву, занепокоєно збагнувши, що воно трохи збільшилося, одягнув капелюха, закинув на плече піджак і вийшов з кімнати. На сходах почув дзвінок свого телефону. Тихенько вилаявся, ляснув долонею по перилах і збіг униз. Доньчині істерики йому набридли.

XVII

«Калуська пивна», незважаючи на місце розташування, уважалася порядним рестораном, де подавали смачні домашні обіди. Опівдні сюди вчащала переважно реміснича молодь та дрібні чиновники з поблизької воєводської управи, яку продовжували звати «намісництвом», і навіть студенти медичного факультету. Інтер’єр тут був скромний, хоча певного шику додавали вигнуті стільці, що нагадували про «Віденську кав’ярню» або «Cafe de la Раіх». Вечорами сюди приходили брати Кубіш, дует акордеоністів, який приваблював своєю музикою вправних і не дуже танцюристів.

Попельський належав до другої категорії та, як лише міг, уникав ресторанів, де треба було танцювати. Він чудово усвідомлював, що йому ведмідь наступив на вухо і, як казала Леокадія, навіть дуб Ґроттґера в Єзуїтському саду мав краще відчуття ритму. Його дратували музика й танцюристи, що кружляли вальса, і розлючували зневажливі погляди нечисленних і випадкових партнерок у танці. «Калуська пивна» пропонувала таким безнадійним танцюристам, як комісар, зовсім інші принади. До них належало чудове львівське пиво й прості, але смачні закуски.

Попельський сидів, як цього й вимагав Мордатий, без капелюха, біля столика в кутку, а перед ним стояла сотка чистої, кухоль пива, смажений сир із зернятами кмину й кружальцями підсмаженої цибулі та рожева, пахуча сарделька, по якій стікала гірчиця. Ці смаколики були винагородою за надокучливу музику та ідіотське цокотіння підборів по дошках підлоги, посипаних тирсою.

Він випив півчарки, настромив сардельку на виделку й з легеньким хрускотом розгриз її шкірку. До шлунка попливла приємна пекуча рідина, а відразу за нею ― запашний сардельковий сік. Комісар аж почервонів від задоволення. Відкусив шматок сиру, і освіжаючий аромат кмину наповнив йому рота. Тоді до нього підійшов низький офіціант із жорсткими вусами, підфарбованими чорною барвою.

― Шановний пане кумісаре, ― кельнер схилився над Попельським. ― Дехто попросив мене переказати, аби-сьте за п’єть хвилин спустилися до пивниці за баром. Я вас дуже перепрошую, али хтось ми то сказав і говорив, жи пан кумісар дуже ласкавий…

Попельський дав йому десять грошів і показав, що той може йти. Протягом п’яти хвилин випив горілку, з’їв сир і сардельку, вихилив півкухля пива, витер губи й подався до бару.

― Де двері до пивниці? ― запитав у бармена, відчуваючи, що горілка добряче його розігріла.

― А тутечки, тутечки. ― Показав той на масивну, замкнену на засув, ляду в підлозі.

Комісар підняв ляду й глянув униз. У темряві нічого не міг розгледіти. Бармен стояв і вичікувально дивився на нього. Відкрита ляда заважала йому працювати.

― Зачини за мною! ― кинув Попельський і спустився стрімкими східцями. За ним пролунав скрегіт засува.

― Ви сі не бійте, ― почулося з темряви. ― Як скінчимо, то тра постукати й відкриють. Я вийду другов діров. А теперка будемо ту по темному балакати.

У пивничній прохолоді панувала м’яка, оксамитна темрява. Пахло квашеною капустою й пивом. Попельський пошукав руками довкола себе. Намацав бочку. Сперся ліктем на її окутий край.

― Півроку тому хтось на Клепарові засмитрав[58] пиякові документи на ім’я Марцелій Вільк, ― почав комісар. ― Повторюю ще раз. Марцелій Вільк. Мені треба знайти цього злодія. Не для того, щоб його посадити. Ні. Нічого йому не зроблю, він мені не потрібний…

― Та вас цікавить той, шо купив, га? ― Голос долинув зблизька.

― Так. Той, що купив, убив дитину. Це злочинець…

― Та він ми тещу можи закатрупити. ― Співрозмовник Попельського знущально зареготав. ― Мині важливо, жи пан пуліцай прийшов від Едзіка. Лишіть барменові телефон. Найдалі позавтра буде пан пуліцай знати.

У темряві розляглися кроки, що віддалялися.

― Пане Мордатий! ― гукнув Попельський. ― А так, із цікавості, що це таке «глиста»?

― То так балакаї доця Едзіка, ― почулося здалеку. ― На гусінь казала, жи то є глиста.

― Вона так казала, коли була малою?

― І туді, і теперка. ― Голос був ледь чутним. ― Як п’є, то все балакаї, жи «глисти заливаї».

Десь далеко грюкнули якісь двері, і все замовкло. Попельський присвітив запальничкою й піднявся сходами. Ударив кулаком по ляді, яка відчинилася лише за хвилину. Поліцейський вийшов, витягнув з кишені олівця, послинив його, став навколішки й написав на одвірку ляди три номери своїх телефонів: домашній, службовий і Рити.

Показав барменові записи й повернувся до свого столика. А там уже сиділа кощава кобіта з яскраво-червоними щоками й пригощалася його недопитим пивом. Попельський дивився на неї і якусь хвилинку розмірковував, чим викликаний колір її обличчя: рум’янами чи, може, сухотами. До столика підійшов розгніваний офіціант і замахнувся на жінку.

― Ану геть звідси, стара римунда[59]! ― гарикнув на неї.

― Дайте спокій, пане старший, ― повагом промовив Попельський. ― Може, вона саме глисти заливає?

XVIII

Була майже десята, коли Попельський зайшов до кам’яниці Рогатина. Адміністратор Леон Гісс, що сидів у своїй заскленій конторці, ледь зиркнув на комісара й знову схилився над столом. Можна було подумати, що поліцейський йому цілком байдужий. Однак густий пурпуровий рум’янець, який залив обличчя адміністратора, свідчив про те, що Попельський викликав у Гісса більше емоцій, ніж лискуча жирна муха, яка дзижчала в конторі.

Комісар піднявся на третій поверх і постукав у двері помешкання, де Рита мала прожити ще тиждень. Рита негайно відчинила, неначе чекала на батька. Її обличчя пахло трояндовим кремом, а густе чорне волосся розсипалося по оксамитному комірі стьобаного халата. Вона, вочевидь, укладалася на спочинок.

― Заходьте, таточку. ― Донька цмокнула його в щоку:― Вип’єте кави або чаю?

― Не клопочися, дорогенька. ― Батько повісив у передпокої плаща й капелюх, а тоді зайшов до вітальні. ― У тебе й так купа роботи, бо ти без служниці. Але це ненадовго…

Він зручно вмостився в кріслі й закурив. Не частував Риту, хоча й знав, що вона палить. Вигляд доньки із цигаркою був для нього нестерпним. Попельському здавалося, що вона це розуміє, бо при ньому ніколи не демонструвала згубної звички.

― Почастуєте мене, татку? ― Цього разу його припущення не справдилися.

Рита простягла руку до портсигара. Попельський заперечно похитав головою. Він не впізнавав власну доньку. Нахилився до неї й принюхався. Але запаху алкоголю не відчув. У вітальні панував безлад. На столі залишалися дві філіжанки ― одна із чорними патьоками кави, друга ― обліплена засохлими чайними листками. В останній стирчав недопалок. Рита ніколи не заливала окропом чаю у філіжанці, й ніколи не використовувала її замість попільнички. Звідки це нехлюйство? На підлозі валялися номери «Модної пані». Бежевий килим спотворювала коричнева пляма.

Коли Рита була дитиною, вона ретельно складала свій одяг і клала його стосиком до шафи, сортуючи за кольорами. Якщо речі були одноколірні, то вирішальним ставав відтінок. Зараз, перетворившись на молоду жінку, вона сиділа посеред розгардіяшу, між порозкиданих газет і недопалків. Попельський не впізнавав доньку.

― Що з тобою відбувається, люба? ― Він лагідно взяв її за руки. ― Звідки цей безлад? Тебе продовжує мучити те, що сталося нещодавно?

― А ви досі користуєтеся ліванським одеколоном? ― Рита всміхнулася, несподівано притулившись до батька, мабуть, уперше за два останні роки. ― Дуже стійкий запах. Ви голилися, певне, опівдні, а він і досі пахне.

― Так, я продовжую купувати кедровий одеколон «Під чорним собакою». ― Комісар обійняв доньку за тендітні плечі.

Запанувала мовчанка. Батько й дочка сиділи, притулившись одне до одного, оточені теплим розпорошеним сяєвом. Торшер у кутку своїми кольоровими скельцями перетворював світло на мозаїку. Із сучасного радіоприймача «Ерікссон» тихо линули якісь веселі діалоги. Попельський не розпитував Риту. Він знав, що вона або сама поділиться з ним своїми проблемами, або не зробить цього взагалі.

Її слова про одеколон могли бути виявом щирої любові, а могли бути димовою завісою, за якою приховувалася якась стурбованість. Рита завжди була потайною, гордовитою й непоступливою. Відчув, що вона тремтить. Донька плакала. Попельський не дивився на неї. Не хотів, аби під упливом якихось незграбних слів потіхи розвіявся цей смуток, що міг переродитися на бажання звіритися батькові. Пригадував свої колишні запеклі суперечки з донькою, після яких вона почувалася приниженою власною слабкістю, а тоді, трохи поплакавши, ставала впертішою й затятішою. Але зараз це більше не була запекла у своєму гніві панночка. Рита була молодою жінкою й матір’ю, яка страждала. Попельський чекав.

У спальні розлігся дитячий вереск. Спершу він скидався на хрипкий, скреготливий крик павича, але за хвилю перетворився на високе монотонне пищання.

― Я не витримаю із цим верескуном! ― голосно вигукнула Рита й учепилася довгими доглянутими нігтями в густе волосся. ― Я колись із ним не витримаю! Годину тому поклала його спати! І так щовечора, щовечора!

― Заспокойся. ― Попельський підвівся й торкнувся доньчиної голови. ― Дай мені поговорити з моїм онуком. Де він?! ― погукав комісар зміненим голосом. ― Де цей малий розбійник?! От я йому зараз дам!

У спальні стало тихо. За хвилину почулося радісне лепетання дитини. Попельський рвучко забіг до кімнати, зробив сувору мармизу, а його кущуваті брови грізно настовбурчилися. Єжик аж присів від радощів, закидаючи назад голівку, оздоблену кількома пасемками вологого волосся. Дідусь, скинувши піджака й жилета, схопив онука на руки й упав навзнак, на Ритине ліжко. Єжик відкрив ротик і, усміхаючись, показав гострі зубенята.

У цю хвилину до кімнати увійшла його мати.

― Вас до телефону, татку, ― тихо мовила вона, сідаючи на ліжку побіч батька й сина.

Попельський устав, узяв Єжика на руки й, пританцьовуючи та наспівуючи «Личаківське танго», попрямував до передпокою. Зараз він не був схожим на поганого танцюриста. Підстрибом наблизився до телефону й підняв відкладену Ритою слухавку. Мабуть, це Леокадія, подумав він, хоче запитати, коли я прийду вечеряти.

Але це не була його кузина.

Через п’ять хвилин Попельський повернувся до спальні й поклав Єжика до ліжечка. Малюкові стало нудно в діда на руках, і ця зміна надзвичайно йому сподобалася. Він почав бавитися брязкальцями, що висіли на мотузочку над ліжечком.

― Тепер він уже не засне, ― похмуро сказала Рита. ― Ви його так розбуркали.

― Відзавтра мій онук, ― Попельський почав одягатися, ― може всю свою енергію витрачати на дитячих майданчиках і в парках.

― Справді? ― Рита радісно посміхнулася. ― Можна?

― За чверть години місто буде звільнено від потвори.

Комісар поцілував онука й доньку, а тоді вийшов зі спальні.

XIX

Попельський сів до авто й різко рушив. Їхав у бік Казимежовської. Сьогодні він більше не відкладав фіналу свого розслідування, не порівнював тілесних розкошів у вагоні потягу із щасливим завершенням справи, до якого зараз наближався, не насолоджувався своєю владою над злочинцем, їхав швидко, різко й небезпечно.

Неподалік пам’ятника Смольки він замалим не зіштовхнувся з мотоциклістом, зрештою, із власної провини. Умить рвучко повернув кермо і, оминувши мотоцикл, заїхав у коротку вуличку Коллонтая, що вела до «Бриґідок». Глянувши в дзеркальце, побачив мотоцикліста, який утратив рівновагу, унаслідок чого коляска відірвалася від бруківки. Проте він зовсім не думав про нього чи пасажира коляски. У вухах лунала розмова з Мордатим.

Злодій протягом півгодини здобув потрібну Попельському інформацію. Виявилося, що один зі смитрачів отримав у шинку за оперою, де збиралися візники, замовлення на крадений паспорт. Замовником був чоловік, що дивно поводився. Його котелок був насунутий на очі, а шарф закривав половину обличчя. Проте найчуднішим було те, що він наказав віднести йому крадений паспорт додому, за адресою: вулиця Бернштайна 5, сутерини[60]. Поцупивши його в якогось п’янички на Клепарівській, доліняж попрохав Мордатого, аби той разом з кількома іншими підстрахували його під час передачі замовникові «фанта»[61]. Усупереч побоюванням, страховка виявилося непотрібною, і все відбулося дуже спокійно. Під чуйним оком товаришів у сховку, злодюжка передав замовлений паспорт, отримав гроші й безпечно покинув кам’яницю.

Попельському не давало спокою одне суттєве зауваження Мордатого. Цей злодій, який тоді стежив за безпекою свого товариша, стояв біля вікна в помешканні замовника в напівпідвалі. Зазирнув досередини й побачив хлопця-підлітка. Мордатий назвав його «ментекаптусом»[62]. Коли Попельський намагався довідатися щось про поведінку хлопця, Мордатий відказав: «То є кінець нашої умови, пуліцаю», і поклав слухавку.

Було майже пів на одинадцяту, коли Попельський припаркував авто під комісаріатом на Казимежовській. Вийшов і за кілька секунд опинився на вулиці Бернштайна. У кам’яниці під номером 5 був ремонт. Перед будинком височіли риштування, а на них стояли жерстяні бочки з вапном. Біля бочок сидів якийсь молодик, що курив цигарку й метляв ногами. Мабуть, це був сторож, що пильнував залишені робітниками матеріали. Він уважно глянув на Попельського і, оцінивши його вбрання, швидко вирішив, що цей елегантний пан не може бути імовірним крадієм тиньку, сухої фарби й мулярської заправи.

Комісар увійшов до будинку, ніким не потривожений. Двері були відчинені настіж, що свідчило про те, що двірник або не проживав тут, або не виконував функцій нічного сторожа. Слабенька лампочка освітлювала якийсь приклеєний листок та список пожильців. 1 те, й інше було написане кривими літерами. Коротке оголошення повідомляло, що очікується перевірка сажотрусом печей, і вимагало обов’язкової присутності в цей час усіх мешканців. Список пожильців був довгим і складався із двадцяти п’яти прізвищ. Під словом «сугерини» видніло «Бернард Гарига».

Попельський зійшов сходинками вниз і побачив навпроти входу до пивниці двері до помешкання Гариги. З-під них падав вузенький промінь світла, ледь розсіюючи темряву коридору. Комісар зняв капелюха й припав до дверей вухом. Почув брязкіт тарілок і пискляві вигуки. Вийшов на подвір’я й тихо наблизився до вікна, підвіконня якого знаходилося на висоті декількох сантиметрів над рівнем землі. Став навколішки біля стіни, а тоді обережно зазирнув досередини.

Вікно було відчиненим і неприкритим. Убогу кімнатку заповнював стіл, укритий цератою. Біля нього сидів сивуватий чоловік у сорочці без комірця й жилеті. Його великі спрацьовані долоні лежали на столі. Вочевидь його обурював зміст книжки, яку він читав, бо чоловік щохвилини міцно стискав кулаки, аж біліли кісточки. Поруч стояв добре збудований хлопець років п’ятнадцяти. Його коротко стрижена голова звужувалася догори, неначе конус. Маленькі очиці глибоко сиділи в западинах, оточених темними колами. Обидві руки хлопець запхнув у брудні тарілки й совав посуд по столі. Тарелі стукали один об другий і брязкотіли. Ця забава дуже розважала його, бо подзенькування посуду щомиті супроводжувалося веселим попискуванням.

― Облиш це, ― лагідно звернувся чоловік до хлопця. ― Бо в татка голова болить.

Попельський ударив дулом пістолета віконну раму, і та стукнулась об горщик із квіткою. Комісар стояв навпочіпки у відчиненому вікні й цілився із браунінга в обох чоловіків. Згідно з поліційною інструкцією, він мав з’явитися сюди вдень у супроводі принаймні двох сторонніх свідків та домовласника, а у випадку його відсутності попросити прийти його дружину чи когось зі старших мешканців. Обшук уночі повинен обґрунтовуватися ордером. А єдине пояснення, яке спадало йому зараз на думку, звучало так: «Я вибрав ніч через фотосенситивну епілепсію». Усе, що робив зараз Попельський, могло в майбутньому паразити його на дисциплінарне покарання. Але законні дії в цей момент однаково не мали значення. Комісар відчув гіркоту в горлянці. Це був смак зневіри.

Чоловік біля столу анітрохи не нагадував злочинця з фабрики ультрамарину.

XX

Попельський посунув на вікні горщик з геранню й став ногою на підвіконня. Глянувши на свою тонку шовкову шкарпетку, він відчув огиду, що в цьому новому, бездоганно чистому бежевому костюмі, у цій шляхетній дорогій білизні йому доводиться залазити до якогось смердючого кубла, та ще й крізь вікно, щоб не втрачати мешканців з поля зору. Схопився однією рукою за раму й видерся на підвіконня. Важко зістрибнув на дошки підлоги. Із них здійнялася хмара куряви, котра осідала на його блискучих коричневих черевиках.

Продовжуючи тримати під прицілом обох чоловіків, Попельський підійшов до вугільної плити, біля якої на ослінчику стояло відро з водою та рушником на дужці. Підняв спершу одну, а тоді другу ногу й витер об рушник пилюку з носаків черевиків.

― Ви забруднили мені рушника, ― повільно мовив чоловік, що було підхопився й зараз ізнову сів на стілець.

Попельський подумки проклинав це розслідування, яке спокушало його й підводило саме тоді, коли от-от можна було сподіватися закінчення. Він провадив його запекло й безрезультатно, усупереч усім інструкціям, усупереч поліційним звичаям, навіть усупереч власній честі. Не гребував допомогою негідників і злодіїв, бив і принижував невинних людей лише для того, щоб у черговий раз піти фальшивим слідом, здобути непотрібну інформацію, дати якусь обітницю, якій не судилося сповнитися. Залазив до брудних нір, до кубел збоченців, що заспокоювали власну хіть скрученою свинячою шкірою, каляв собі одяг і сумління (саме так, у такій послідовності!) і перетворювався на плаксиву істоту, яку охоплювало чимраз більше розчарування, котре він заливав горілкою й притлумлював розпустою.

Саме зараз він був украй розчарований. Якийсь жебрак, злидар забороняє витерти своєю засмальцьованою ганчіркою його дорогі літні черевики!

Попельський швидко підняв ногу й з усієї сили стусонув чоловіка. Зробив це спритно, підбором, так, аби не забруднити взуття.

Чоловік гепнув на землю разом зі стільцем. З його носа витекла цівочка крові. Хлопець підстрибував, пищав з переляку й навсібіч крутив своєю конусоподібною головою. Попельський витягнув з піджака авторучку «Вальдманн», підніс нею рушника, а тоді жбурнув його в обличчя лежачому.

― Ось тепер ця ганчірка справді брудна, ― промовив він і підсунув собі стільця.

Зняв піджака, накинув його собі на плечі, витягнув запонки з манжет, підкотив рукави й сів розкаряч на стільці. Рівномірно стукав кулаком по його спинці. Із кожним ударом хлопець здригався сильніше, іноді здавалося, що він підстрибує.

― Кримінальна поліція. Комісар Едвард Попельський, ― повільно сказав непроханий гість. ― А тепер ти назвися!

― Бернард Гарига. ― Чоловік витер обличчя рушником. ― Комівояжер.

― Вік?

― Сорок п’ять років.

― Освіта?

― Два класи гімназії.

― Чим торгуєш?

― Чоловічим одягом, онде! ― Гарига кивнув у куток кімнати, заслонений подертою завісою. ― Відкрий-но, Стасю, куток і покажи панові, що там у нас.

Хлопець зробив, як йому веліли. За завісою стояли ящики й коробки із краватками, носовичками й підтяжками.

― На що хворіє твій син?

― Не знаю, ― Гарига підібгав ноги й дивився з підлоги на поліцейського. ― Він ізмалечку такий.

― Який?

― Не говорить жодного слова, крім «татко». Пищить і кричить. Але я його розумію.

― А його мати?

― Я не знаю, де вона. ― Погляд чоловіка змінився. ― Не відаю навіть, чи вона жива. Ми лише вдвох. Я і Стась.

― Підведіться з підлоги, пане Гариго. ― Попельський бавився перснем-печаткою. ― Обіпріться об піч. Я дозволю вам сісти, якщо побачу, що вам можна довіряти.

― У чому мене звинувачують? ― Гарига слухняно став біля пічки.

Хлопець негайно притулився до нього. Обійняв батька й сильно тремтів. Чоловік погладив його по короткому, жорсткому волоссю. Попельський почав розмірено стукати підбором по підлозі. Хлопець підстрибував у такт цих звуків.

― Вас звинувачують, ― Попельський старанно добирав слова, ― у купівлі краденої речі.

― Я ніколи не купував нічого краденого. ― Гарига переступив з ноги на ногу.

― Один львівський злодій стверджує інше. Півроку тому в кнайпі візників за оперою ви замовили крадений паспорт і вказали адресу, за якою вам мали його принести. Злодій виконав завдання, але побоюючись якоїсь засідки в чужому помешканні, прийшов сюди, до вас, із товаришами, котрі спостерігали за передачею документа. Ви отримали паспорт, а злодій ― гроші. Вас бачили четверо кишенькових злодюжок. Так усе було?

― Ні.

― А як?

― Тобто… Нічого такого не було. Я нікому нічого не замовляв. ― Гарига незмигно дивився в очі Попельському. ― Жодних паспортів, жодних грошей. Я не скупник краденого, я комівояжер.

Попельський посунув брудні тарілки на столі, витягнув з кишені великого картатого носовика, старанно розстелив на вільній поверхні, розгладив долонею, а тоді поклав на нього котелка.

― Принаймні так він не забрудниться. ― Почухав голову. ― Ти знаєш когось, хто так піклується про котелок? Хто любить вбирати котелки?

Гарига мовчав, Попельський дивився, Стасьо тремтів.

― Цей паспорт належав такому собі Марцелію Вільку, робітникові. Півроку тому в нього вкрали документи. Злодій стверджує, що віддав їх вам, пане Гариго. Потім на цей паспорт узяли напрокат кирку у випозичальні інструментів на Пекарській. А тоді нею поламали ноги маленькому хлопчикові, Казеві Марковському. Ви про це чули?

― Так.

― Вам відомо, як виглядає дитина з перебитими ніжками?

― Ні, ніколи такого не бачив.

― Поламані кістки спершу розпирають шкіру, знаєте, пане Гариго? Під шкірою утворюються великі опуклі ґулі. Уявляєте собі. ― Він підвівся, підійшов до Стася, який продовжував труситися біля батька. ― Ось тут, під коліном. ― Торкнувся хлопцевої ноги. ― Шкіра червоніє й напинається. Якщо злам кістки гострий, вона проб’є шкіру.

― Я нічого такого не знаю. ― Гарига байдуже дивився на комісара. ― Я не лікар.

Попельський роззирнувся кімнатою. На протилежній стіні висіла на мотузках дошка із чотирма книжками й дешевеньким образком. Поліцейський підійшов до цієї імпровізованої полиці. Схилив голову й прочитав назви. «Торгівельний кодекс» Добкевича, «Бухгалтерія для випускників загальноосвітніх шкіл» Філлера, «Торгівельні книги» Кшивди й «Політичний та господарчий альманах» за 1938 рік.

― Це було так. По черзі. Кожна ваша книжка ― це одна подія. Спершу у Вілька вкрали паспорт. ― Витягнув «Торгівельний кодекс». ― Тоді злодій приніс його вам. ― Витягнув підручник Філлера. ― Потім ви передали комусь, назвемо цього чоловіка Іродом, крадений паспорт. ― Попельський поклав «Торгівельні книги» на середину полиці. ― А тоді Ірод випозичив кирку й поламав нею ніжки Казя. ― «Політичний та господарчий альманах» розділив долю решти книжок. Тепер вони стояли на краєчку полиці.

Попельський уперся пальцем у товстий том «Торгівельних книг» Кшивди й скинув його додолу. Хлопець писнув, повернув голову й налякано дивився на книжку, що лежала на підлозі.

― Для мене це загадка. ― Попельський тицьнув на неї пальцем. ― Ця передача документів Іродові. Розв’яжіть її. Хто такий Ірод?

― Я нічого не розумію, про що ви запитуєте. ― Гарига міцніше обійняв сина. ― Ірод ― це з Євангелія.

― Кому ти передав паспорт?

― Я не тримав у руках жодних крадених документів. ― Цього разу комівояжер опустив очі й тихо додав. ― Я не боюся, що суд мене звинуватить у купівлі краденого. У вас немає жодних доказів мого злочину, крім свідчень якогось кишенькового злодія. А він хіба що? Буде свідчити в суді? Скаже: «Ваша честь, це я вкрав паспорт»? Зізнається, що вчинив злочин? Покажіть-но мені такого, що зізнається!

― А він уже це зробив. ― Попельський широко посміхнувся і, як завжди, коли блефував, відчув нервове посмикування якогось м’яза біля ліктя. ― Він сидить у «Бриґідках», його звинувачують, що він закатрупив одного багатого жида. Тож він сидить і любесенько зізнається в усьому, крім убивства. А я слухаю його й кажу таке: «Підтвердиш на суді, дорогенький, що приніс крадений паспорт Гаризі? Підтвердиш? Тоді ми забудемо, що ти замордував жида, отримаєш кілька років за свої колишні оборудки й таким чином уникнеш шибениці». А знаєш, Гариго, чому я можу йому таке пообіцяти? Бо для мене цей дурний паспорт важливіший, ніж убивство! Бо їх я бачив безліч, а дитину з поламаними ніжками ― лише одну. Ось відповідь на твоє запитання. Так, цей злодій свідчитиме проти тебе, а ти сядеш до «Бриґідок» на два роки за купівлю краденого.

― Нехай свідчить, ― буркнув Гарига. ― Побачимо, кому суд повірить.

Попельський поскубав пальцями свого котелка, неначе збирав з нього невидимі нитки. При цьому глянув на розкриту книжку, котра, як він бачив раніше, викликала в Гариги якісь емоції. «Як поводитися з розумово неповносправними дітьми» ― прочитав він назву.

― А тобі відомо, ― комісар знову посміхнувся, ― що в Ірода теж є син? Хворий, як і твій. Розумово неповносправний. А може, це ти Ірод? Ну, відповідай! Так? Може, це ти випозичив кирку й переламав нею ніжки трирічному хлопчикові? З ненависті до інших дітей, бо в тебе самого ненормальний син?

Гарига мовчав і не дивився на поліцейського.

― Послухай, я можу стати твоїм рятівником, розумієш? Бо я єдина людина, котра знає, що ти й Ірод ― це дві різні особи. Бо я його бачив. Але мене ніщо не зупинить. ― Він сплів руки за спиною й обійшов довкола столу. ― Ніщо мене не зупинить, ― повторив він, ― перед брехнею й свідченням, що цей злочинець ― ти. І кому тоді повірить суд? Злиденному комівояжерові, рознощикові краваток і шкарпеток, чи мені ― шанованому й усім відомому поліцейському?

― То й добре. ― Гарига підвів очі. ― Посадите мене, але справжнього злочинця не знайдете. І що вам з того, як мене запроторите до в’язниці?

― Питаєш, що мені з того? ― Попельський довго не відповідав сам собі. ― Ти знаєш, хто такі Еринії? ― Комісар закурив останню цигарку. ― Грецькі богині помсти. А я ― їхній шанувальник, поклонник. І принесу тебе їм у жертву… Розумієш, про що я?

― Ні.

― Запроторю тебе до «Бриґідок» задля помсти, що ти не виказав мені Ірода. ― Глянув на книжку про недорозвинених дітей. ― Говори! Хто такий Ірод?

― Жидівський цар зі святого Євангелія.

Минали хвилини. Гарига мовчав. Попельський курив, хлопець підстрибував.

― Одягайся, ― мовив комісар. ― Ходімо.

― Куди?

― Покажу тобі, що станеться із твоїм Стасем, коли ти сидітимеш у «Бриґідках».

XXI

Францішек Войцеховський працював у цирку понад тридцять років. Починав як атлет у мандрівній трупі віденця Карла Зібенвассера, що з успіхом об’їздила всі австро-угорські провінції ― від Далмації до Буковини. Поєдинки за участю Войцеховського були вдаваними, про що було відомо лише власникові та суперникові. Атлети зчіплювалися, коли замовкав оркестр, і втомлені танцями гості, розсідалися за столиками. Бувальці закладу, таким чином, отримували постійні розваги: якщо вони не танцювали, то їли й пили, а коли й це їм набридало, то могли спостерігати за атлетами, які вовтузилися в піску, і навіть ставити на переможця двобою. Дуже швидко борці збагнули, що можуть добряче, хоча й незаконно, підробляти до своєї скромної платні. Вони потайки робили ставки на власні поєдинки, або укладали таємні угоди з нелегальними букмекерами, які сплачували їм солідні відсотки за фальшування результатів того чи іншого двобою. Нарешті ці оборудки стали такими неприкритими, що чутки про них дійшли до власника. Вислухавши різних донощиків та підрахувавши власні збитки, пан Зібенвассер одного дня найняв двох громил, і всіх, хто ошукував його, негайно витурив з роботи. Проте це була не єдина кара, яка їх спіткала. Двоє атлетів, які завдали віденцю найвідчутніших утрат, полишили його трупу із забинтованими правицями. Щойно прийнятий на роботу силач виявився садистом і розчавив дверима пальці двом невдячним попередникам. Одним із них був Францішек Войцеховський.

Отримавши такий сумний урок, він вирішив ніколи більше не виступати на арені й зайнятися організацією розваг. Так він і зробив, а що був неабияким знавцем циркового середовища й смаків публіки, то невдовзі досягнув у цьому значних успіхів. По-перше, розширив свій репертуар, коли на початку двадцятих виявилося, що конкуренція в цій галузі чимраз зростає, а добрі ринкові звичаї псують мандрівні трупи, атлетами в яких були задурені алкоголем сільські парубійки або колишні наймити. По-друге, Войцеховський оселився у Львові, де, знайшовши спільника, купив велику земельну ділянку біля Піскової гори й поставив там шатро, що обігрівалося взимку, та циркові фургони для артистів. Нарешті, по-третє, програми поділив на денні й нічні. Через останні, таємні, призначені не для всіх, він наразився на сутичку зі стражами порядку, які відвідали його однієї темної ночі під кінець двадцятих років й у шатрі застукали кільканадцятьох добродіїв, котрі насолоджувалися виступами голих панянок. Позаяк ці панове належали до вищих кіл, а поліцейські, допитавши панянок, не запідозрили Войцеховського в торгівлі живим товаром, директорові вдалося уникнути звинувачення в аморальності. При цьому він присягався, що ніколи більше не влаштовуватиме програм, які сам уважав мистецькими, а люди із примітивними поглядами ― порнографічними. Відтоді Войцеховський надзвичайно поважав одного із цих поліцейських, котрий поставився до мистецької програми з найбільшим розумінням, допомігши директору залагодити непорозуміння, а натомість навтішався товариством декількох артисток, які декілька разів супроводжували його в поїздках до Кракова. Пізніше їхні контакти припинилися. Але цієї ночі Войцеховський знову зустрів знайомого комісара.

Ніч була дуже теплою й віщувала спекотне літо. Войцеховський підрахував денний виторг і саме зачиняв віконниці від комарів, коли побачив світло автомобільних фар біля воріт свого закладу, над якими видніла вивіска «Літній цирк і лунапарк „Ель Дорадо“. Ф. Войцеховський і Ст. Шмідт». Вийшов на вулицю й підійшов до огорожі. Фари згасли, хряснули дверцята, і перед ворітьми з’явився той, кого директор так поважав ― комісар Едвард Попельський.

― Доброго вечора, любий директоре! ― гукнув поліцейський. ― Можна вас про дещо попрохати?

― Та звичайно, дорогий пане комісаре. ― Войцеховський сердечно привітався з нічним гостем. ― До ваших послуг, пане комісаре! Добрий вечір! Добрий вечір!

― Тут зі мною є дехто, директоре, ― Попельський нахилився до господаря, ― і я хотів би, щоб ви ним зараз зайнялися.

Прошепотів йому на вухо своє прохання, щохвилини оглядаючись на авто, у якому вгадувалися дві темні фігури, ледь помітні у світлі ліхтаря над ворітьми.

Директор декілька разів покірливо кивнув головою, проте не зміг приховати подиву й певної відрази, які з’явилися на його фізіономії.

Попельський підійшов до автомобіля й відчинив усі дверцята.

― Вилазь, Гариго. Я зніму наручники, коли вийдеш на вулицю.

Частину сидіння з боку пасажира звільнив шпакуватий чоловік. Він став упритул до дверцят. Далі відійти не міг. Зап’ясток його лівої руки був прикутий наручниками до перегородки вікна машини. Крізь ці самі дверцята силкувався вилізти хлопець.

― А ти куди?! ― гаркнув на нього Попельський. ― Виходь з іншого боку!

― Вийди там, Стасю. ― Гарига показав рукою на двері кабіни з боку шофера й холодно глянув на поліцейського. ― Будь ласка, не кричіть на мого сина, він і так розуміє.

Попельський підійшов до хлопця й шарпнув його за комір. Несподіваність цього руху та його сила були настільки великими, що Стасьо ледь не впав. Другою рукою Попельський схопив його за пасок штанів і, як вправний викидайло, затягнув його за ворота. Міцно тримаючи хлопця, Попельський обернувся до батька. Гарига репетував і белькотів щось незрозуміле. Кидався усім тілом на двері й замалим не виламав їх. Тоді зробив це вдруге, але вже з меншою силою. Засичав від болю. Його зап’ясток вочевидь постраждав від цих різких рухів.

― Віддай мені сина, ти, бандите! ― промовив він нарешті.

― Хто такий Ірод? ― верескнув Попельський, міцно тримаючи хлопця. ― Кажи, кого ти прикриваєш? Того, що поламав дитині ноги киркою?! Збоченця, який тупим ножем штрикав шкіру хлопчика, виточуючи з нього кров?! Ти, батько нещасної дитини, і ти ще вагаєшся?! У тебе ще є шанс! Бо за хвилину твоє хворе щеня опиниться серед виродків!

― Віддай сина! ― Голос Гариги зірвався на фальцет.

― Хапай його, директоре, попід пахви, ― буркнув поліцейський.

Попельський і Войцеховський підняли хлопця і, важко сопучи, рушили в бік шатра. Галас розбудив людей у сусідньому будинку. У неосвітлених вікнах з’явилися якісь голови, але відразу зникли. В околицях Високого Замку ще й не такі крики та лайка були звичайною нічною музикою.

Стасьо був безпорадний, але притомний. Він лише крутив головою навсібіч, дивлячись то на одного, то на другого чоловіка. Коли дійшли до шатра, комісар витер піт із чола.

― Розбудіть усіх, ― видихнув Попельський. ― Нехай роблять те, що завжди. Цього хлопчину до останньої комірчини! А я із його старим буду за п’ять хвилин!

― Вони рідко коли сплять, їм аби злягатися, ― відказав Войцеховський і зайшов до шатра, тягнучи за собою Стася.

Попельський повернувся до автомобіля. Гарига стояв навколішках біля дверей і бився головою об шибку. Він хрипів і схлипував. Коли комісар наблизився до авто, прикутий наручниками чоловік глянув на нього. Його очі були сухі. Попельський стояв, розставивши ноги.

― Сядеш за купівлю краденого, а твій Стасьо опиниться серед виродків. Він уже там. Але одне твоє слово… тобто два слова, і я звільню його. Не зазнаєш того, чого тобі краще ніколи не бачити! Скажи ці слова!

― Які це слова?

― Прізвище та ім’я Ірода.

― Мабуть, Ірод Агриппа, ― прошепотів Гарига.

Попельський глянув на годинника й застиг. Він навчився зберігати непорушність цілими годинами й панувати над м’язами обличчя. Це була дуже корисна здатність, особливо, коли він, у минулому ― австрійський офіцер та ад’ютант коменданта фортеці Перемишль Германна Кусманка фон Бурґнойштеттена, перебував разом із генералом у глибині Росії, де грав із царськими офіцерами в карти на величезні суми, а інколи й на власне життя.

Глянув на циферблат. Минуло п’ятнадцять хвилин.

― Зніми наручники, ― Попельський однією рукою простягнув ключі комівояжерові, а другою витягнув браунінга. ― Іди вперед мене до шатра. Там побачиш таке, чого ніколи не забудеш.

Гарига відстебнувся від дверцят автомобіля, зняв другий браслет наручників із зап’ястка, а тоді зробив різкий рух рукою. Ключі впали в кущі неподалік.

― Більше не дам себе прикувати, пуліцаю, ― буркнув Гарига. ― Швидше перегризу тобі горлянку, ніж дозволю це знову зробити.

― Ходімо. ― Попельський махнув браунінгом. ― Один підозрілий рух, і я прострілю тобі руку або коліно. Залежно, куди поцілю.

Вони наблизилися до шатра, у якому вже сяяло світло.

― Ну, заходь! ― Попельський підштовхнув Гаригу дулом між лопатками.

Шатро було поділене полотняними перегородками на маленькі комірчини, залиті яскравим світлом.

― Ну, дивися! ― Попельський знову штурхонув Гаригу браунінгом. ― Почни з першої кімнати потвор.

Там сиділа неймовірно товста жінка. Її могутні ноги й стегна поросли густим темним волоссям. Вона була майже роздягнена. Свої сороміцькі місця, над якими трьома складками нависав жирний живіт, вона прикрила картатою хусткою з бахромою, а груди сховала під сплетеними руками. Маленькі очиці товстухи байдуже втупилися в чоловіків, що прийшли на неї подивитися. Якісь рештки їжі прилипли до її ріденьких вусів та бороди.

― Це баба-мужик, ― пояснив Попельський. ― Можеш на неї дивитися, а можеш її мати. За п’ять злотих вона відкриє тобі свою велетенську печеру!

У другій кімнатці сидів карлик з величезною головою. У червоному жилеті, з м’язистими ручищами, укритими тюремними татуюваннями. Нижню частину його одягу становили штани із трьома холошами. Дві обтягували короткі ноги, а третя, заповнена до кінця, звисала між ніг до колін.

― Здогадуєшся, що в нього в третій холоші? За щедру винагороду він показує це «щось» дамам. Деякі, кажуть, непритомніють, побачивши таке, але інші потайки домовляються із цим покручем і користуються його послугами.

У третій кімнаті щосили гарчав могутній велет. Він був одягнений у туніку й озутий у сандалі, ремінці яких обвивалися довкола його вкритих струпами литок. Борода й густе чорне волосся вкривали майже все обличчя, з якого зиркали круглі мавпячі очі.

― Цей рядиться за гладіатора, ― вів далі Попельський, ― а коли ця подоба глядачам набридне, то перетворюється на Кінг-Конга. У своїй другій ролі він стає також пожирачем живих змій. За додаткову платню він з’їсть на твоїх очах живу гадюку або проковтне цілого вужа! Поглянь-но лишень. ― Показав на вкриті білими личинками шматки зміїної шкіри, що валялися довкола. ― А зараз побачиш найгірше. І пам’ятай, що я весь час тримаю тебе під прицілом. Один хибний рух ― і кульгатимеш до кінця життя.

У четвертій кімнаті сидів Стасьо. Він був прив’язаний до стільця товстою мотузкою. Руки мав знерухомлені вздовж тулуба. Дивився на людей перед собою. Світло заломлювалося на його спотвореній голові й не відбивалося від потемнілих очей, яких зовсім не було помітно в западинах. Були схожі на два чорні провалля, вирізані на вузлуватому чолі.

Гарига кинувся до хлопця й почав розв’язувати мотузку.

Попельський схопив батога, що стояв біля стіни шатра й голосно ляснув ним. Стасьо здригнувся в батькових обіймах.

Комісар знову цьвохнув. Хлопчина аж підскочив.

― Пані та панове! ― гукав Попельський, неначе цирковий конферансьє. ― Перед вами нова чудасія, яка зараз танцюватиме танок святого Віта! Один удар батога ― одне танцювальне па!

Шмагав батогом, судоми пробігали дитячим тілом, батько тремтячими руками силкувався розплутати морський вузол мотузки.

― Танцюй, чортяче поріддя! ― репетував Попельський і цьвохкав батогом. ― Танцюй, а юрба шаленітиме від утіхи! Смикайся, і юрба завиватиме! А ввечері отримаєш винагороду ― чорну яму баби-мужика!

Гарига відв’язав сина й притулив його до грудей.

― Сядеш до в’язниці за купівлю краденого. ― Сичав Попельський у вухо нажаханому батькові. ― А твій син залишиться сам. Тоді я подзвоню до пана директора. І невдовзі після мого дзвінка Стасьо потрапить до потвор і стане втіхою для жирного тілиська.

Гарига не відгукувався. Продовжував обнімати сина, а м’язи посмикувалися на його обличчі.

― Розумієш, ти, більшовицька каналія? ― Комісар був такий розлючений, що замахнувся батогом на комівояжера. ― Розумієш, що твій синаш, твій хворий синаш стане страховиськом?

Стасьо перестав тремтіти. Легенько відсторонив батька й посміхнувся до Попельського.

― Синаш, синаш, ― проказав він якимсь дивним писклявим голоском. ― Де синаш? Де є синаш? Я хочу до синаш! Я бавитися із синаш!

Тоді Бернард Гарига розридався. Попельський кинув батога й підійшов до нещасного батька. Поклав руку йому на плече.

― Ірод Агриппа? ― запитав він.

― Тадеуш Шалаховський, ― відповів Гарига, не дивлячись на Попельського. ― А його синаш ― це Анджей Шалаховський. Живе на Собеського 15.

Батько обернувся й плюнув комісарові в обличчя. Той підвівся, витер слину носовиком, напахченим ліванським одеколоном та оздобленим старанно вигаптуваною монограмою, а тоді викинув хусточку на купу сміття.

Францішек Войцеховський дивився на все це розширеними зіницями. До комісара Попельського він більше не відчував ані крихти поваги.

XXII

На вулиці Собеського з’явився екіпаж, а за ним ― «Шевроле». Зупинилися біля номеру 15. Це був звичайний будинок, яких багато в околицях Ринку.

Попельський відвернувся від кам'яниці й спостерігав, як Бернард Гарига будить Стася. За хвилину батько й син висіли з екіпажа й підійшли до брами будинку. Перший уникав погляду комісара, другий, отямившись зі сну, підстрибував і посміхався, щомиті показуючи пальцем на двері.

Комісар натиснув на дзвоника біля входу. За хвильку зробив те саме, а тоді знову й знову. Тиснув на кнопку й щомиті переривав дзеленчання.

― А шо таке? Шо таке? ― Розгніваний голос двірника чутно було здалеку. ― То шо, горить? А пучекати ми хвильку!

― Кримінальна поліція! Відчиняй!

Ця інформація безсумнівно прискорила кроки двірника. За кілька секунд він стояв біля дверей, відкривав вічко й міряв поглядом трьох чоловіків, що стояли під дверима. Побачивши Гаригу й Стася, він весело засміявся, але вигляд поліцейського значка примусив його споважніти й негайно відчинити двері.

― Обшук, ― сказав Попельський. ― Ведіть нас! Просто до помешкання Шалаховського.

― А він у четвер виїхав, якраз я покій побілив-им, ― відказав двірник і простягнув руку батькові й синові. ― Добривечір, пане Гариго.

― Доброго вечора, пане Доміняк.

― Чого так пізно, шо сі стало, пане Гариго? ― голосним шепотом запитав двірник.

― А ти мовчи, коли не питають, ― грізно буркнув Попельський. ― А тепер не заважай і йди спати!

― Та беру лахи під пахи і вже мине ту нема, ― відповів той, ображений цим наказом.

― Чекай-но. ― Попельський змінив рішення. ― Підеш із нами! Бери ключі! Покажи, хлопчино, ― звернувся він до Стася, ― де жив синаш!

Хлопець швидко побіг на внутрішній двір, де були двері до двох під’їздів та два балкони, сполучені східцями з подвір’ям. Звідти можна було зайти до двох майстерень, що були одна напроти одної. Під лівим балконом видніло маленьке віконце.

― Синаш! Синаш! ― погукав хлопець, стукаючи в шибку.

― Відчиніть, будь ласка. ― Комісар глянув на двірника. ― А тоді залиште нас.

За хвилину Попельський та обидва Гариги стояли в освітленій кімнаті, де пахло мокрим вапном. Вона була невеличка й похмура навіть удень, бо крихітне віконце майже ховалося під сходами.

― Ви сюди приходили зі Стасем? ― запитав Попельський.

― Так.

― Навіщо?

― Анджейко Шалаховський опікувався Стасем, коли мені треба було ходити з товаром по будинках. Цей хлопець був для мене безцінним. Я міг нормально працювати й не турбуватися про Стася.

― Де вони познайомилися?

― Вони зналися з дитинства, ходили разом до школи для невиліковних. Хлопці одного року народження. Анджейко хворіє на чорну хворобу. Спершу ходив до ремісничої школи, але його викинули, бо він раз чи два обпісявся на уроці. Рідко виходив з дому. Тому міг добре доглядати Стася.

― А з його батьком, Тадеушем, ви теж товаришували?

― Ні.

― Що вам узагалі відомо про Тадеуша Шалаховського?

― Він також виховував сина сам. Не знаю, чи він був удівцем, чи так само, як я… Працював бухгалтером десь на Знесінні. Я точно не знаю, де, але десь далеко. Він був мовчазний і неприємний. Бурчав собі щось під ніс, не завжди відповідав на привітання. Анджейка дуже любив, і пильнував, аби той завжди вживав ліки й щоб рідко виходив з дому…

― Називав його синашем, так?

― Так. А з його легкої руки інші теж його так кликали.

― Що вам ще відомо про Шалаховського-старшого?

― Ну, хіба те, що він нещодавно втратив роботу, не платив за помешкання й мусив залишити це житло. Також знаю, що колись Анджейко ходив до одного літнього пана, якого він називав дідусем. Цей пан часом давав йому цукерку. Він жив у цьому ж таки будинку. Усе це я знаю від Анджейка, не від його батька. Бо той ― справжній мовчун…

― Ви його не любили?

― Ні. Він був ненормальний.

― Тоді чому ви його прикривали? Навіщо здобували для нього фальшиві документи?

― Мене Анджейко про це просив.

― Анджей не казав вам, куди вони переїхали?

― Ні.

― Ви приводили сина до Анджейка, чи Стасьо сам до нього ходив?

― Сам.

― А Шалаховський до вас навідувався?

― Рідко.

― Ви вільні, їдьте екіпажем додому, візникові я заплатив, ― сказав комісар і глянув на годинника. ― Я знаю, що ви щось приховуєте, але мені байдуже. Візникові наказано: жодних зупинок дорогою! А ви вже з дому нікуди не вийдете, бо син вам не дасть. Він хоче спати й бути з вами… Забагато довелося йому нині пережити… Через вашу впертість. І моє засліплення, ― тихо додав він.

Гарига обняв сина за плечі й повільно рушив. У дверях обернувся й довго дивився на Попельського. Цей погляд був дуже промовистим. У ньому видніла не лише люта ненависть, а й безмежна віра в те, що помста є неуникненною. У ньому була обітниця смерті й терпляче, смиренне очікування. Слушного моменту, щоб її завдати.

Він теж поклонник Ериній, подумав змучений комісар і відвів очі.

Від двірника, пана Віктора Доміняка, він не дізнався про Шалаховських нічого. Дивлячись на вперте обличчя цього будинкового служителя, Попельський дуже шкодував, що в гніві втратив самовладання й по-хамськи з ним повівся. Це приниження й «тикання» спричинилося до того, що двірник вороже ставився до комісара. Доміняк не став балакучішим, почувши ввічливу форму «пан», ані приховану, проте безсумнівну пропозицію винагороди, ані обіцянку дивитися крізь пальці у випадку, якщо він нелегально продаватиме горілку, ані, нарешті, комісарові перепросини. На всі запитання слідчого Доміняк відповідав «ни знаю», або, для різноманітності, «ніц ни знаю». Іноді відсилав по інформацію до власника будинку, меценаса[63] Людвіка Махля, що мешкав на третьому поверсі. При цьому двірник зловтішно посміхався. Доміняк добре знав, що поліцейський, який так прагне розшукати Шалаховського, зробить усе, щоб до нього добратися, але напевне не наважиться будити відомого львівського адвоката о пів на третю ночі. Справді, почувши цю пораду, Попельський спохмурнів. Доміняк не втримався й зловтішно розсміявся.

Попельський глянув на його переможний вираз обличчя й прийняв рішення. Роззирнувся кімнатою, поділеною завісою, за якою похропувала двірникова благовірна.

― А вам так весело, еге ж, пане Доміняк? ― повільно мовив він. ― Такий ви задоволений, що поліцай не отримав інформації, якої потребував?

― Та я ни знаю, про шо пан кумісар…

― Ти знаєш, що я не будитиму поночі меценаса Махля. Задоволений, га? ― Попельський затарабанив пальцями по столі. ― Добре, що в тебе гарний настрій. Але я тобі його зіпсую.

― Але, пане кумісаре, я ни хтів…

― Лягай спати, Доміняк, лягай спати.

Попельський підвівся й почав роздягатися. Зняв піджака, попустив краватку, розстебнув запонки й закотив рукави. Підійшов до тапчана, прикритого цератою. Потому сів і кілька разів підстрибнув на ньому, перевіряючи пружність. Задоволений результатом, відгорнув церату, підклав її під свої взуті ноги й зручно вмостився на тапчані. Сперся об холодну піч і заклав руки за голову.

― У тебе тут комах немає?

― У мене ту повно плюсквів[64]. ― Доміняк напружено дивився на непроханого гостя. ― І караконів[65] теж ни бракуї.

― Ну, що ж. ― Попельський насунув котелок на очі. ― А ти знаєш, що я до них навіть звик, коли був у Росії? Їх там до біса. На добраніч, пане Бурмило.

Двірник зціпив зуби й за хвилину ліг побіч дружини. Йому ніяк не вдавалося заснути, бо непрошений гість весь час насвистував «Марш Радецького».

XXIII

Комісар не заснув ані на мить на твердому тапчані в кімнаті двірника. Коли близько п’ятої він уже відчував, що провалюється в сон, коли вже вмостився на боці, а важку голову обпер на простягнутій руці, у приміщенні пролунав дзвоник.

Заспаний Доміняк встав і пройшов повз Попельського, кинувши на нього сповнений зневаги погляд. За хвилину почулися кілька голосів: улесливий тон двірника, басовите п’яне базікання й веселі вигуки жінок. Доміняк повернувся й уже прихильніше глянув на Попельського.

― Та ту з танців прифалював[66] брат пана меценаса із жінков і швагерков, ― сказав він. ― Пан меценас як сі прокине, то вже ни засне. Можна йти й питати пана.

― Дякую за нічліг, ― відказав Попельський.

Підвівся і якусь хвилю похитувався як п’яний. Зі свистом утягував повітря змученими легенями. На шкірі обличчя відчував напруження й мурашки, під повіками пощипувало. Затягнув вузол краватки й розгладив сорочку перед тріснутим дзеркалом. Тоді одяг піджака, котелок, кивнув головою в бік завіси, за якою зник Доміняк, і вийшов на сходи. Там панував галас. Якась жінка немилосердно фальшивила, співаючи знаменитий шлягер «Осінні троянди», котрий недавно увійшов до репертуару Мечислава Фоґґа.

Комісар піднявся на другий поверх, сперся на поручень і подивився догори. Над ним танцювали й співали дві жінки, за якими спостерігав молодий чоловік із сигарою в зубах. Двері на третьому поверсі відчинилися, у них стояв камердинер у фраці.

Попельський вибіг нагору, перестрибуючи через кілька сходинок водночас і поставив ногу між дверима, коли весела компанія зникла за ними, а камердинер не встиг їх зачинити.

― Кримінальна поліція, комісар Едвард Попельський. ― У ранковому світлі, що падало із заскленого даху будинку, зблиснув поліцейський значок. ― Мені треба поговорити з паном меценасом Махлем. Це термінова справа.

― Будь ласка, дайте вашу візитку, шановний пане комісаре.

― Прошу. ― Поліцейський простягнув лакеєві маленьку картонку, на якій, окрім прізвища, виднів латинський девіз «Quid est еnim novi hominem mori, cuius tota vita nihil aliud quam ad mortem iter est».

― Зволите почекати тут? ― Камердинер показав на двері, що сусідили з кабінетом. ― Пан меценас уже прокинувся й зараз вас прийме.

Фамулус відчинив двері, засвітив світло, кивнув Попельському на одне із трьох крісел у почекальні, а тоді зачинив двері й вийшов. Перш ніж поліцейський устиг добре роздивитися невелике приміщення, перш ніж устиг сісти й переглянути різні газети й журнали, відчинилися двері кабінету, і в них з’явився меценас Людвік Махль.

― Добридень, пане меценасе, ― привітався Попельський. ― Перепрошую за мій несподіваний прихід, але це невідкладна справа. Йдеться про вашого колишнього пожильця, Тадеуша Шалаховського.

― Ну, нарешті! ― засопів Махль. ― А я вже думав, що до мене ніхто не прийде в справі цього негідника! Будь ласка, проходьте.

Вони опинилися у вишуканому кабінеті, де стояв великий письмовий стіл, книжкова шафа, столик і два крісла. Усі ці меблі становили комплект, на що вказували не лише ідентичні інкрустації, але й однакові ніжки у вигляді лев’ячих лап. На книжковій шафі стояло погруддя Цицерона, а на стінах висіли дипломи, що свідчили про різні меценасові заслуги.

Їхній власник, огрядний чоловік, років п’ятдесяти з гаком, важко сів за столом. Темні синці під очима вказували на те, що Махль страждає від безсоння. Він був одягнений у тужурку, білу сорочку, темні, смугасті брюки й шкіряні пантофлі. Жирне підборіддя почасти прикривала блакитна шийна хустка.

― Прошу, сідайте. ― Він кивнув комісарові на крісло й іронічно похитав головою. ― Ну, ну… Не дуже швидко реагує наша рідна поліція на звернення громадян. Від мого дзвінка минуло багато днів…

― А із чим саме ви зверталися, пане меценасе?

― Як це ― із чим? ― обурився Махль. ― Адже ви прийшли до мене в справі Шалаховського?

― Чи можу я, пане меценасе, ― Попельський відчув, що пісок в очах почав пекти дедалі сильніше, ― поставити вам декілька запитань?

― Так, будь ласка. ― Махль відповів за кілька хвилин, протягом яких він читав максиму на візитці Попельського. Раптом посміхнувся. ― Але… Перш ніж ви почнете… Хто це сказав? «Що дивного в тім, що вмирає людина, ціле життя якої ― ніщо інше, як дорога до смерті?». Хто це?

― Сенека.

― Смерть вас не вражає?

― Смерть ― це моя буденність.

Адвокат зручно вмостився за столом і зацікавлено глянув на Попельського.

― Поліцейський-філолог? Латину знаєте з гімназії чи з університету?

― І те, й інше. Окрім філології я студіював математику. Ми можемо поговорити про справу?

― Коли скрізь з’явилися оголошення з портретом розшукуваного злочинця, ― Махль зосередився на розмові й старанно добирав слова, ― я негайно зателефонував до поліції. Заявив, що в підозрюваному з портрета я впізнав Тадеуша Шалаховського, дрібного чиновника, який проживає в моєму будинку, у комірчині на подвір’ї. Черговий зареєстрував звернення, чемно подякував і поклав трубку. Обурившись такою поведінкою, я подзвонив удруге, щоб прискорити дії поліції. Проте черговий, так само чемно, як і першого разу, повідомив мені, що сьогодні він уже отримав кільканадцять таких звернень, і що всі вони будуть перевірятися по черзі. Наскільки я зрозумів, саме надійшла моя? Хіба ви тут не в цій справі?

― Я прийшов до вас у справі Шалаховського. ― Попельський подивився в порожні очі Цицерона. ― Про підозрюваного мені стало відомо з інших джерел, а не завдяки тому, що ви його впізнали. Будь ласка, розкажіть мені все, що вам відомо про Тадеуша Шалаховського та його сина Анджея.

― Боже мій. ― Махль провів долонею по залишках волосся. ― Про них я знаю небагато, зате про дев’яносторічного зараз пана Клеменса Шалаховського, гаданого батька Тадеуша, мені відомо чимало… Вас це цікавить?

― Мене цікавить усе, що пов’язане із цією родиною. А найбільше ― слова «гаданий батько»…

― Тоді б вам довелося просидіти тут цілий день… Я мушу випити кави, щоб мої resumees[67] були змістовними й короткими. Мироне! ― погукав він і смикнув за мотузок великого дзвоника, а коли за мить у дверях з’явилася голова камердинера, наказав: «Мироне, подайте нам сюди каву! І перекажіть, будь ласка, пані, що я раджу їй, нарешті, відпочити».

― Так, пане меценасе, ― відказав лакей і зник у просторому передпокої, звідки продовжувало долинати веселе галасування нічних гуляк.

Адвокат сидів мовчки й прислухався. Ці радісні вигуки без сумніву викликали в нього занепокоєння. Протер окуляри й глянув на Попельського почервонілими очима, що ледь помітно сльозилися.

― Прошу пробачення, комісаре, за ці крики. Учора мій наймолодший брат, Міхал, приїхав зі своєю жінкою з-за кордону. Вони разом з моєю дружиною розважалися на дансингу у Варшаві. ― Він смутно посміхнувся. ― Я не міг їх супроводжувати. Окрім того, я не люблю танців. Мені відомі кращі ліки від безсоння, аніж безглузді посмикування в такт lambeth-walk[68].

― Ad rem[69], пане меценасе. Будь ласка.

― Отже, старий Шалаховський… ― Махль замислився. ― Клеменс… Атож… Що мені відомо про нього? Приблизно шістдесят років тому тридцятилітній тоді власник маєтків, броварень та цегляних заводів поблизу Самбора, згаданий уже Клеменс Шалаховський, оселився тут із дружиною Пелагією. Ця кам’яниця, власність мого батька, була тоді щойно відремонтована. Подружжя Шалаховських зайняло квартиру… ось тут, наді мною. ― Махль показав пальцем на стелю. ― Через кілька років у них народився син Тадеуш. Він приблизно мого віку. І це стало початком сімейної трагедії. Після народження дитини Клеменс Шалаховський оголосив її байстрюком і викинув на вулицю разом зі своєю дружиною. Жахливе покарання за гадану невірність, ви так не вважаєте?

― Про те, справжня вона чи вигадана, відомо лише цій пані. ― Попельський збагнув, що прикметник «гаданий»― улюблене слово адвоката.

― Авжеж, про це знає лише жінка, котра зраджує, хіба що чоловік упіймає її in flagranti[70]. Ну, гаразд… Далі, далі, ― сердито сказав він собі. ― Бо через власну балакучість не встигну підготуватися до розмови зі своїм першим клієнтом. Отож, мені невідомо, що сталося з пані Пелагією Шалаховською та гаданим байстрюком Тадеушем. Я кажу «гаданим», бо пан Клеменс формально не зрікся батьківства. Він продовжував тут жити, часто виїздив у справах і примножував своє майно. Не знаю, чи допомагав він фінансово дружині й синові. Коли йому було під сімдесят, старий доручив справи уповноваженим, а сам оселився в цьому великому порожньому помешканні. ― Махль знову вказав пальцем на стелю. ― Написав незвичайний заповіт, залишив його на збереження в мене, а потому тільки пив, дивачів, тинявся ночами по квартирі, аж нарешті років десять тому добровільно переїхав до Домса[71], де для нього приготували першокласне помешкання. Приблизно тоді до мене прийшов дивакуватий убогий чиновник разом зі своїм хворим, як потім виявилося ― на епілепсію, сином. Відрекомендувався Тадеушем Шалаховським, сином Клеменса, і попросив у мене дозволу зайняти порожню квартиру, стверджуючи, що це його спадок по батькові. Я відповів йому, що це помешкання але ніяк йому не належить, позаяк пан Клеменс у заповіті відписав його монахам-студитам, як, зрештою, усе своє майно. При цьому я прочитав йому весь заповіт, не оминувши химерного пункту про мученицьку смерть власного сина…

― Про що? ― Попельський мало не похлинувся власного слиною.

― Про мученицьку смерть, ― повторив Махль. ― Це якийсь прояв божевілля старого. Отже, уявіть собі, пане комісаре, що Шалаховський-старший заповів усе своє величезне майно ченцям-студитам, за умови, що його син, Тадеуш Шалаховський, якого він у заповіті називає «байстрюком», помре природною смертю, не зазнавши болісних страждань. Коротше кажучи: якщо Тадеуш упокоїться у власному ліжку, ченці отримають усе майно. Кончиною, позбавленою страждань, автор заповіту вважає самогубство, навіть найжахливіше, а також смерть унаслідок хвороби, навіть якщо недуга виявиться тривалою. Натомість чесні отці не отримають ані гроша для своїх сиріт, якщо ― зверніть увагу! ― байстрюк Тадеуш загине в муках.

― А кому, згідно із заповітом, дістанеться майно у випадку, ― Попельському аж ніяк не було смішно, ― коли Тадеуш справді загине мученицькою смертю?

― Рідним, звісно.

― А в нього є якісь родичі? ― Комісар напружився, а тоді почав нишпорити по кишенях у пошуках цигарок. ― Бо якщо є, то саме їм могло залежати на тому, аби він сконав у муках.

― У ваших розумуваннях помітна логіка людини, що вивчала Арістотеля. ― Адвокат підсунув співбесідникові срібну тацю із цигарками. ― Його єдиними рідними є син Тадеуш та онук Анджей.

― Як повівся Тадеуш Шалаховський, коли десять років тому прочитав цей заповіт?

― Ознайомився з кошмарною умовою, яка, у свою чергу, ― Махль замислився, ― є доказом лютої ненависті, що її Клеменс відчував до Тадеуша. Він прагнув, щоб Тадеуш загинув у муках. І все лише тому, що на його власне переконання, хлопець не був схожий на нього! Але… ― Меценас отямився від спогадів. ― Що було далі з Тадеушем Шалаховським, потому, як я повідомив його про умову отримання спадку? Нічого. Він винайняв у мене кімнатку під сходами й мешкав там десять років, аж донедавна. Декілька днів тому переїхав. От і все. ― Махль сягнув по дзвоника й голосно закалатав ним. ― Ну, і де ця кава?!

― Він сказав, що було причиною переїзду?

― Рік тому Тадеуш Шалаховський серйозно захворів на сухоти, утратив роботу й припинив сплачувати за помешкання. Заборгував за півроку. Це й була причина. Я й так поставився до нього дуже терпляче через його хворого сина.

― А куди він переїхав?

― Не знаю, він не залишив адреси. Я пробачив йому борг і викинув його, бо на це приміщення чекає один швець, який справно платитиме…

Попельський згасив недопалок. Ірод, чи то пак Шалаховський, думав він, сказав мені на фабриці ультрамарину, що хотів, аби його розтерзали жиди. Тобто прагнув загинути смертю мученика… Як він підготував цю мученицьку кончину? Це було просто й разом із цим неймовірно жахливо ― убив Геня Питку так, щоб усі думали, що це ритуальне вбивство. Потому збирався підпалити синагогу, спостерігати за погромами, щоб нарешті сповістити жидам: «Це я вбив, усі ці заворушення через мене!». Тоді б вони його лінчували, а його син отримав би величезний спадок від діда. Але це не вдалося, бо я сплутав йому плани. Занадто швидко схопили Анатоля Малецького, у чию провину всі повірили. І передусім я, бо я його навіть покарав… Тоді Шалаховський викрав Казя Марковського, переламав йому ноги, бо очікував, що оскаженілий месник, тобто я, заб’ю його киркою. А звідки він знав, що я ― месник? Адже це Валерій Питка, котрий цілував мені руки в костелі, оголосив усім львів’янам: «Попельський ― месник». Може, Шалаховський стояв у натовпі під катедрою? Потім він лише випадково уникнув мого покарання, бо зі мною стався напад епілепсії. Він постійно випереджає мене на крок. Він міг бути тут, у цій комірчині під сходами, якби Махль, ця жадібна свиня, не викинув його на вулицю! Зараз Ірод сидів би в наручниках біля моїх ніг, якби не ця жирна, боягузлива й жадібна папуга!

― Найбільше мене дивує, пане меценасе, ― розлючено сказав він, ― що ви так запросто викинули на вулицю нещасного сухотника з його хворим на епілепсію сином.

― Даруйте, але не вам мені дорікати, ― Махль проказав це лагідно, не дивлячись в очі поліцейському. ― Ви теж далеко не Катон, коли виконуєте свої обов’язки… А крім того, кожен з нас має якісь докори сумління… Кожен із нас, sit venia verbo[72], є Орестом… Як кажуть християни, кожен несе свій хрест… А ось, нарешті, й кава!

Двері прочинилися, і до кабінету зайшла молода жінка. За нею тягнувся запах парфумів, алкоголю й розпашілого від танців тіла. Угледівши її, Попельський знітився, як школяр, якого зненацька прилапали в будинку розпусти. Він обожнював жидівський тип худорлявих брюнеток із блідою порцеляновою шкірою й великими зеленими очима, у яких, за його словами, крився увесь смуток пустелі Неґев. Пані була в чорній бальній сукні з оголеною спиною. У руках, обтягнених чорними атласними рукавичками, вона тримала тацю із двома філіжанками, цукорницею, кавником, молочником і тарілочкою з печивом.

― Ох, коханий! ― Вона вдала здивування й зміряла Попельського поглядом. ― Я не знала, що в тебе хтось є… А сніданок уже чекає, шампанське охолоджується…

― Спасибі, Генечко. ― Махль прийняв з рук дружини тацю, злісно глянувши на дві філіжанки, які виразно свідчили, що жінка чудово знала про присутність у кабінеті двох осіб. ― Це пан комісар Попельський, пане комісаре, це ― моя дружина Генрика.

― Дуже приємно, ― озвався Попельський, який хотів поцілувати її делікатну руку.

Проте жінка не простягнула йому долоню, а, покружлявши навколо нього, почала виконувати руками плавні рухи, неначе в такт повільної музики. При цьому зазирнула комісарові глибоко в очі.

― То це ви ― знаменитий комісар, гроза вбивць. ― Вона ледь не застогнала вражено. ― І у вас зелені очі. ― Вона торкнулася рукою його підборіддя. ― А який шорсткий, неголений, трішечки brusque[73].

Попельський стояв, як укопаний. Махль налив каву лише до однієї філіжанки й, відвернувшись до вікна, відразу почав сьорбати гарячий напій. На його голові серед ріденького волосся блищали краплини поту.

― Який у вас проникливий погляд, ― прошепотіла його дружина, приклавши руку собі до грудей. ― Ох, я аж тут це відчуваю!

Найостанніше, чого прагнув Попельський ― це щоб його спокушала жінка в присутності власного чоловіка. Він швидко надяг котелок, кивнув головою, пробуркотів слова прощання й вибіг з кабінету в коридор. Атож, адвокат Махль мав рацію, думав він, збігаючи сходами, напевно, кожен з нас є Орестом, і кожен несе свій хрест. Але його хрест особливий. Це страждання чоловіка, невпевненого в молодій дружині, жалюгідне виття гаданого рогоносця, безсоння старця, якому доводиться відчайдушно вірити в незламність подружжя. Смерть ― моя буденність, підозріливість ― його день і ніч. Кожен з нас є Орестом. Але не кожен ― Агамемноном.

XXIV

Єжик спав цієї ночі надзвичайно добре. Після ранкового туалету, поглинувши сирочок з редискою й тарілку манної каші, якою цього разу він замастився зовсім трішки, хлопчик аж кипів веселістю й енергією, котра сьогодні не набувала злісних і руйнівних форм. Приводом такої незвичної Єжикової чемності була обіцянка піти погуляти, про що мама повідомила його, щойно малий прокинувся. Роздратований кількаденним перебуванням удома, малюк аж зашарівся від задоволення, почувши, що вони підуть подивитися на їхню нову хатку. Він відразу став ґречним і слухняно запихав рученята в підставлені рукави пальтечка. Під час натягання вовняних панчіх і блискучих черевичків малий не хвицяв ногами й не стусав маму, що стояла біля нього навколішках, а спокійно чекав, доки та порозплутує вузли шнурівок і знову позав’язує їх гарненькими бантиками. Він більше не гасав помешканням, несамовито репетуючи, доки мама, як зазвичай, досить довго й старанно добирала собі одяг, а тоді підфарбовувалася перед великим дзеркалом у передпокої.

Коли годинник на стіні вибив восьму, Єжик вийшов разом з мамою на сходи, а тоді наблизився до віконечка контори адміністратора. Пан Леон Гісс, могутній голос та велике черево якого трохи лякали хлопчика, привітався, посміхаючись, із мамою й простягнув їй ключ від комірчини, де тримали візочок. Єжик не любив цього приміщення, головним чином через те, що воно сусідило із дверима до льоху, який завжди згадувався в погрозах на адресу малого. Мама багато разів говорила, що зачинить його там у темряві за якісь балощі, проте ніколи досі цього не зробила. Льох у цих погрозах був «мокрою пивницею», а фраза набувала нового значення й перетворювалася в хлопчиковій уяві на чарівне закляття, схоже на ті, які він знав з казок. Хоча Єжик говорив небагато й ходив невпевнено, він добре знав почуття щонайбільшої радості й почуття щонайбільшого занепокоєння. Перше завжди асоціювалося з великою голомозою головою дідуся, а друге ― з вологим повівом пивничного запаху.

Коли мама зайшла до комірчини по візочок, наказавши синочкові чекати на сходах, Єжик, звісно, її не послухався. Наляканий близькістю льоху, він піднявся сходинками й заховався під лядою у конторі адміністратора. Якби він був старшим, то, можливо, збагнув би, що тихенько говорить у слухавку пан адміністратор. Але малюк, якому щойно виповнилося п’ятнадцять місяців, розумів лише поодинокі слова, що їх вимовляв Леон Гісс. З першого речення «Добридень, пане Кічалес, вона саме виходить з дому» хлопчикові видалося знайомим лише «добридень», а з другого «Я повинен піти за нею?»― тільки запитальна інтонація та слово «піти», після якого мама завжди додавала слово «прогулянка». Потому Єжик на диво зрозумів два слова, які часто чув від розгніваних рідних: «Гаразд, як ні ― то ні». Проте пан Гісс вимовив їх без добре знайомого хлопчикові роздратування. Пізніше малий зі свого сховку чув, як пан адміністратор наспівує й вистукує пальцями по ляді якийсь ритм.

За мить Єжика погукала мама. Але він не вибіг до неї, а заліз глибше під ляду й чекав дальшого розвитку подій.

Мама вийшла й відразу його побачила.

― Ах ти, збитошнику! ― вигукнула вона й витягла синочка з його криївки. ― І куди це ти заховався?

― Нівроку хитрий малий, ― підхопив пан Гісс. ― Я й не побачив, як він заліз сюди!

Мама вочевидь не відчувала до Гісса особливої симпатії, бо не озвалася жодним словом і, піднявши Єжика догори, посадила його у візочок.

Виїхали на вулицю. Єжик кинув брязкальце на тротуар і голосно крикнув на знак того, що візок повинен негайно зупинитися. Мама виконала його прохання, підняла цяцьку й простягнула синові. Проте малий не відреагував, бо його увагу привернула поведінка чистильника взуття, який зазвичай сидів під їхнім балконом. Цей чоловік раптово перестав чистити черевики і, не зважаючи на протести клієнта, якого він щойно обслуговував, згорнув ганчірку й запхнув її разом з коробочками гуталіну собі до кишені. Нетерпляча мама не чекала, доки Єжик візьме в неї іграшку, кинула її малому й рушила далі, штовхаючи перед собою низенького, плетеного з лози, візочка. Єжик визирнув з нього й побачив, що чистильник швидко простує за ними.

За хвилинку мама прискорила кроки. Проте дитина помітила, що вони саме їхали повз пасаж із заскленим дахом, де розташувалися крамниці з морозивом та іграшками. Єжик показав ручкою на вхід до пасажу й голосно скрикнув.

― Єжику, маленький мій. ― Мама схилилася над синочком і поцілувала його. ― Якщо будеш чемним, то невдовзі прийдеш сюди з дідусем, а зараз матуся дуже поспішає!

Єжик знову зарепетував і різко підвівся. Візочок похитнувся, бо малий силкувався перекинути через його край свою товстеньку ніжку у вовняній панчосі.

― Заспокойся, мишенятко, бо не поїдемо туди, де тобі сподобається! ― застерегла мама. ― А ти знаєш, куди ми їдемо?

Хлопчик на хвильку заспокоївся й уважно дивився на Риту.

― До нашої нової хатки, ― сказала вона. ― І ти зможеш бігати по своїй новій кімнатці!

Це втишило Єжика на декілька хвилин, яких було досить, аби мама доїхала з ним до трамвайної зупинки. Там малюк теж поводився чемно, бо трамвай, який люди на зупинці називали «десяткою», над’їхав дуже швидко. Єжик не на жарт рознервувався, коли раптом якийсь вусатий пан підніс його візочок догори й поставив у трамваї. Хлопчик розплакався й довго не міг заспокоїтися, хоча цей добродій, незважаючи на слабкі мамині протести, смішив Єжика. Не допомогло навіть декламування мамою віршів про повернення татка й про палицю, що нею його вдарили по голові[74] та матусині пояснення, що пан на вершині колони, повз яку вони саме проїжджали ― автор цих віршів. Дитина вгамувалася лише тоді, коли мама показала на великий будинок, де, як вона пояснила, живуть солдати, котрі своїми рушницями будуть мужньо захищати нашу країну від німців. Потім вони довго й нудно їхали між кам’яницями й костелами, а Єжик тим часом задивлявся на химерне цуценя, яке тримав на колінах елегантний добродій з незакуреною цигаркою в довгому мундштуку. У песика були гострі вуха, веселі очі й чорний писок, на якому шкіра лежала кількома складками. Мама назвала його бульдогом, але елегантний пан, посміхаючись, виправив її, сказавши, що це ― боксер. Це вочевидь було якесь незвичайне створіння, бо, попри незадоволення кондуктора, довкола собачати з’юрмилися ледь не всі пасажири трамваю.

Нарешті доїхали до потрібної зупинки. Елегантний пан виніс із трамваю спершу боксера, а потому візочок з Єжиком, після чого супроводжував їх іще декілька хвилин, улесливо гомонів щось до мами й постійно піднімав капелюха, який видався Єжикові схожим на дідусів котелок. Мабуть, це спричинилося до того, що малий відчув до добродія певну симпатію, на противагу мамі, яка невдовзі щось різко відказала йому й швидко рушила до великого будинку поміж дерев.

Там вона втягла візочок на другий поверх, а Єжик спинався сходами, використовуючи для цього всі чотири кінцівки. За хвилину обоє опинилися в порожній квартирі, де пахло фарбою. Мама почала когось кликати. З якоїсь кімнати почувся чийсь голос. Єжик, що тримався за материну сукню, невдовзі дізнався, хто до них озвався. Це був один з робітників, які, сидячи на підлозі у великій кімнаті, щось їли й пили. Єжик сховався за мамою. Трішки так постояв, а що нічого поганого не сталося, відпустив мамину спідницю й невпевнено, похитуючись уперед і назад, побіг до передпокою. Там відчув, як його хтось упіймав і підніс догори.

Зрозумів, що цей хтось дуже швидко йде від дверей, за якими мама розмовляла з робітниками. Єжик закричав, але було запізно. Дитячий крик розлігся на сходах. Мама його не почула.

Малюк зайшовся плачем й безпорадно затріпотів ручками. Однією наштовхнувся на якусь тканину, що стирчала з кишені нападника. Смикнув і витяг цю тканину.

Сходами покотилися бляшані коробочки з гуталіном.