Еринії

І

Над Старим Ринком займався світанок. Рожеве сяєво просочувалося між злиденними ятками, у яких баби розставляли свої баняки з борщем і варениками; воно лягало на бідонах з молоком, що їх жидівський гендляр тягнув на двоколісному візку з молочарні Естери Фіш; заломлювалося на козирках кашкетів батярів, які стояли в підворіттях і ніяк не могли вирішити, чи йти вже спати, чи зачекати, доки відчиниться поблизький шинок, де можна гальбою пива втамувати спрагу після перепою. Відблиски вранішньої зорі спадали на сукні двох дівчат, котрі, не дочекавшись уночі жодного клієнта, мовчки поверталися зі своїх робочих місць на Мостках, аби за хвилину зникнути в під’їздах на Миколайській та Смерековій, де в убогих кімнатках винаймали ліжко за ширмою. Чоловікам, що квапливо сунули через Високий Замок до горілчаного заводу Бачевського, рожеві промені засліплювали очі, та вони на них не зважали, утупивши погляди в бруківку, наддавали ходу, а від їхніх швидких рухів шурхотіли в руках торбинки із хлібом та цибулею. Ніхто із львівських вуличників чи робітників не висловлював захоплень рожевоперстою Еос, яка осявала трикутний дах шпиталю Сестер Милосердя, ніхто не замислювався над циклічністю природних явищ, ніхто не аналізував ледь помітних змін чи розмаїття світанкових відтінків.

Підкомісар Францішек Пірожек, як і його земляки, був далекий від захоплення поетичними красотами. Проїжджаючи Казимежовською в новенькому поліційному «Шевроле», він напружено й уважно придивлявся до мешканців цього робітничого району. Пірожек дошукувався в них якихось ознак особливого занепокоєння, роззирався за групками людей, які б жваво щось обговорювали або, озброївшись якимись знаряддями, скупчувалися в небезпечний тлум. Таких, що самі б хотіли лінчувати злочинця. Він нікого не помітив ані на вулиці Коперника, ані на Легіонів. Не побачив і зараз. Підкомісар поволі заспокоювався, а його полегшені зітхання ставали чимраз голоснішими. Ніщо не віщувало жодної колотнечі. Яке щастя, подумав він, проминаючи Великий театр і припарковуючи авто біля аптеки на Жолкевській 4, що це жахіття виявив аптекар, розсудливий раціоналіст, який не буде бігати подвір’ям і верещати, доки всі навколо не попрокидаються!

Пірожек вийшов з автомобіля, озирнувся й відчув, як йому стискається горло. Постать поліціянта перед аптекою не залишилась непоміченою тутешніми мешканцями, які оточили його й голосно, ба, навіть доволі зухвало й безцеремонно обговорювали присутність захисника правопорядку. Той поглядав на них суворо з-під козирка свого кашкета й час від часу робив грізну міну, ляскаючи долонями по палиці, що висіла в нього на поясі. У цьому районі поліцейські не були в пошані. Бувало, що вони ходили посеред вулиці, аби їх не затягли до під’їзду й не відлупцювали. Тож поліціянт з III комісаріату зрадів, побачивши Пірожека, козирнув йому й пропустив до аптеки. Підкомісар знав, куди треба йти. Він попрямував за ляду із допотопним телефоном, пройшов крізь темний передпокій, зачепився за ящик, у якому лежали заіржавілі аптечні ваги, й увійшов до кухні в помешканні, де жив аптекар з родиною.

Якщо аптекар, пан Адольф Ашкеназі, поводився, як і гадав Пірожек, надзвичайно спокійно, то його дружина геть була не при собі. Сиділа біля столу, стискаючи тонкими пальцями папільйотки, які робили її схожою на лижника в шоломі, і голосно ридала, здригаючись усім тілом. Чоловік обіймав її за плечі й підсовував до вуст склянку, у якій були, судячи із запаху, валеріанові краплі. На вогні підстрибував чайник. Пара лягла на вікна, й це заважало підглядати роззявляці, якого не встиг відігнати поліціянт. Задуха була неймовірна. Пірожек зняв капелюха й витер хусткою чоло. Пані Ашкеназі втупилася в нього з таким непідробним жахом, наче побачила дідька, а не жвавого рожевощокого поліцейського, що викликав загальну довіру. Пірожек буркнув якесь привітання й пригадав телефонну розмову з паном Ашкеназі півгодини тому. Аптекар розповів тоді все дуже спокійно й докладно. Отож Пірожекові не довелося зараз його перепитувати, та ще й у присутності переляканої дружини й ґаволова, що приклеївся носом до шибки.

― Де двері на подвір’я? ― запитав Пірожек.

― Через передпокій і до кінця, пане пуліцаю, ― несподівано відповіла пані Ашкеназі.

Не замислюючись над раптовою активністю дружини аптекаря, Пірожек знову вийшов у темний передпокій. Крізь ще одні двері долинало голосне похропування. Мабуть, малі діти, подумав він, вони завжди міцно сплять, їх не розбудить навіть смерть, яка володарює навколо.

Грузьке подвір’я із трьох боків було оточене забудовами. Від вулиці його відокремлював залізний паркан, до якого не давав підійти поліціянт. Довкола стояли обдерті будинки із внутрішніми балконами. На щастя, більшість мешканців іще спала. Лише на другому поверсі сиділа сива жінка на ослінчику й не зводила очей зі старшого сержанта Юзефа Дулапи, який стояв біля нужника й курив цигарку. Я вийшов за потребою, ― Пірожек подумки відтворював телефонне повідомлення Ашкеназі, ― і виявив у нужнику щось жахливе.

― Добридень, пане комісаре, ― привітався Дулапа й розчавив черевиком недокурок.

― Що ви робите, Дулапо! ― вигукнув Пірожек, аж старенька на балконі підстрибнула. ― Це місце злочину! Плюньте на недопалок і сховайте його до кишені! Не знищуйте мені слідів, холера ясна! Ви сержант чи відучора на службі?!

― Слухаюсь! ― відказав Дулапа й почав шукати недокурок під ногами.

― Ну, де воно? ― вимовивши цю фразу, Пірожек відчув до себе огиду. Не можна казати «воно» про мертву людину. ― Де тіло? ― виправився він. ― Ви, бува, його не чіпали? Показати пальцем і дати мені ліхтарика!

― У нужнику, будьте обережні, пане комісаре. Там лежать бебехи, ― прошепотів занепокоєний старший сержант, а тоді додав іще тихіше, подаючи ліхтарика. ― Пане комісаре, без образ, але то справа страшна. Якраз для комісара Попельського.

Пірожек не образився. Він уважно оглянув вологу чорну землю, щоб не знищити яких слідів. Тоді підійшов до нужника й відчинив двері. Сморід забивав памороки. Від картини, яку він угледів у рожевому світанковому промінні, йому потемніло в очах. Раптом комісар помітив, як старенька перехилилася з балкону, аби зазирнути до нужника. Він захряснув двері.

― Дулапо, ― промовив, вдихаючи смердюче повітря, ― приберіть-но з балкону цю стару.

Старший сержант поправив гаплик на комірі й попрямував у бік сходів зробивши грізну міну.

― Гей, дрипцю[1], ― гукнув він до жінки. ― До хавіри[2], але вже!

― За потребою чоловік вийти не може! ― верескнула жінка, але слухняно сховалася в помешканні, завбачливо залишаючи ослінчика на балконі.

Пірожек знову відчинив двері й освітив бліде тіло, що лежало в нужнику. Дитяче тільце було таке перехняблене, наче хтось намагався увіпхнути його голівку під коліно. Волосся на черепі було ріденьке й розкошлане. Щоки напнулися від опухів. На порозі лежали кишки, слизьку поверхню яких де-не-де вкривали криваві цівочки. Усе тіло було в струпах. Підкомісарові здалося, що його гортань розпухла й це не дає йому дихати. Він сперся на відчинені двері. Такого йому ще ніколи не доводилося бачити. Хворе, укрите струпами, скалічене дитя. Йому можна було щонайбільше років зо три. Пірожек випростався, сплюнув і ще раз глянув на тільце. Це були не струпи. То були колоті рани.

Пірожек захряснув двері нужника. Дулапа дивився на нього із занепокоєнням і цікавістю.

Десь далеко, з боку Городоцької, задзеленчав перший трамвай. У Львові починався чудовий травневий день.

― Маєте рацію, Дулапо, ― підкомісар Пірожек проказав це дуже повільно. ― Ця справа саме для Попельського.

II

― Laudetur Iesus Christus?[3], ― проказав ледь тремтячим голосом ксьондз Іґнацій Федусевич.

Коли годинник на ратуші вибив увосьме, архієпископ Болеслав Твардовський зачинив вікно своєї резиденції на вулиці Чарнецького, і два останні удари пролунали приглушено. Глянув на баню костелу домініканців і дерева у сквері біля будинку Пожежного управління. Тоді обернувся до молодого ксьондза, що стояв біля письмового столу і, простягаючи руку з перснем для поцілунку, відповів:

― In saecula saeculorum[4]. Сідай-но, хлопче.

Львівський митрополит і сам сів за масивним горіховим столом і відкрив срібний портсигар. Витягнув «Єгипетську» і, прикурюючи, уже всоте подумки запитав себе, чи звичку курити достатньо виправдовувати підтримкою гуртівні тютюнових виробів, яка належала церковній благодійній організації «Сирітська родина», де за його розпорядженням священики-курці купували цигарки. Йому не надто подобався уважний погляд молодого ксьондза, чиї очі за скельцями окулярів у дротяній оправі, здавалось, запитували: чи гоже митрополитові курити в товаристві якогось скромного священика? Архієпископ відповів сам собі, що має надзвичайну причину, аби заспокоювати свої нерви ароматним димом, і посунув столом газету в бік ксьондза Федусевича.

― Ти читав сьогоднішній екстрений додаток до «Слова»? ― запитав архієпископ Твардовський.

― Ваше преосвященство, усе місто говорить про вбивство маленького Геня Питки. ― Ксьондз Федусевич не відповів прямо на поставлене запитання.

― А що в усьому місті відомо про того, хто знайшов тіло цього нещасного хлопчика? ― запитав владика, відкладаючи цигарку на краєчок кришталевої попільнички.

― Кажучи «все місто», ваше преосвященство, ― ксьондз неспокійно ворухнувся, наче учень, який не вивчив уроку, ― я мав на увазі моїх хлопців у семінарії. Сьогодні дехто з них запізнився на сніданок. Прийшли з екстреним додатком до «Слова» й увесь час обговорювали вбивство Геня Питки.

― Ти не відповів на запитання.

― У газетах писали тільки про те, що якийсь аптекар знайшов у себе на подвір’ї тіло в нужнику й викликав поліцію.

― Десь згадується прізвище цього аптекаря?

― Ні. У хлопців були три різні газети. Але, наскільки мені відомо, більше ніхто не написав про цей жорстокий злочин. Напевне, лише «Слово» має інформаторів у поліції. Мої хлопці не згадували жодного прізвища.

Архієпископ згасив цигарку й підійшов до розкішної ґданської шафи. Відчинив її й узяв з горішньої полиці сіру картонну течку з поворозками.

― Не лише в «Слова» є свої інформатори, хлопче. У нас є кращі. Нам відомо, як звуть аптекаря, ― сказавши це, він відкрив папку й поправив окуляри на носі. ― Адольф Ашкеназі. Ось, як його звуть. І хоча всі газети, на вимогу поліції, не назвали імені цієї людини, завтра про нього дізнається увесь Львів, а може, й уся Польща. Отже, завтра всім буде відомо, що юдей Адольф Ашкеназі знайшов у своєму нужнику християнську дитину із завданими численними ножовими пораненнями. Ти розумієш, що це значить?

Молодий священик аж підвівся зі стільця.

― Так… Ні, це неможливо. ― Ксьондз Федусевич не міг опанувати тремтіння рук і нервово жестикулював. ― Ніхто не повірить, що жидівський аптекар учинив ритуальне вбивство католицької дитини, а тоді викликав поліцію! Це неможливо!

― Люди ще й не такому вірять. ― Архієпископ підійшов до молодого священика й поклав йому руку на плече. ― Тобі відомо, хлопче, як ми високо цінуємо твою роботу з молоддю pro publico bono[5]!

― Дякую, ваше преосвященство, ― прошепотів ксьондз Федусевич.

― Твоя повсякденна важка праця з палкими юними душами, спраглими істини, ― продовжував архієпископ. ― Із радикальними студентами, які інколи бувають настільки запальними, охопленими національними ідеями, що вдаються до крайніх методів, яких ми не схвалюємо. Як душпастир, що найближче контактує із цими юнаками, ти можеш їх приборкати, спрямувати їхній ентузіазм у потрібне русло. Знаєш, навіщо ми тебе викликали? ― Підійшов до столу й постукав пальцем по газеті. ― Ось навіщо. Зроби все, щоб запобігти небажаним настроям серед студентів. Відкрий їм ім’я аптекаря й звернися до їхнього розуму, ― скривився, наче в нього заболів зуб, ― перш ніж дехто з католицьких священиків найближчої неділі звинуватить жидів у ритуальному вбивстві християнської дитини. Це все.

― Дякую за довіру, ваше преосвященство, ― ксьондз Федусевич покірно схилив голову, ― але я вас заспокою. До неділі справжній убивця сидітиме в «Бриґідках».

― Звідки така переконаність?

― Бо цю справу неодмінно вестиме комісар Попельський, ― упевнено відповів молодий священик.

― Коли б він якомога швидше її завершив. ― Митрополит зітхнув з помітним полегшенням і простягнув співбесідникові руку з перснем. ― Vale, carissime![6]

III

Комісар Едвард Попельський, про якого говорило все місто, аж ніяк не скидався на людину, зайняту справою, що розбурхала львівські вулиці. Того злощасного дня, коли знайшли замордованого хлопчика, його неможливо було розшукати ані вдома, ані на роботі, а вечір комісар провів у певному таємному приміщенні, де він віддавався нікому невідомим речам. Попельський уклався під ранок, але спав погано й декілька разів пробуджувався. О першій пополудні він остаточно прокинувся, позіхнув і, одягнувши бордову тужурку з оксамитовими вилогами, попрямував до ванної. Дорогою привітався (уже вдруге того дня) зі своєю кузиною Леокадією Тхожницькою, з якою вони мешкали разом понад двадцять років. Звільнивши свій організм від надміру рідини, Попельський хлюпнув водою на обличчя й лисину, поголився, намастив обличчя кремом «Нівея», а потому побризкався одеколоном «Саподор», що гірко пахнув пижмом і живицею, нагадуючи про аромат нагрітих сонцем сибірських сосон. Тоді повернувся до своєї спальні, удаючи, що не бачить запитливих поглядів Леокадії й великих, сповнених цікавості, очей відданої Ганни Півтораніс, їхньої багатолітньої служниці. Він відчував, про що обидві жінки хотіли запитати. Це було те, чого прагнув довідатися весь Львів: коли він схопить тварюку, яка вкрила тіло Геня Питки ієрогліфами болю.

Але Попельського зараз більше цікавило те, чи коричнева краватка в білий горошок пасує до костюма, який він збирався нині вбрати вперше. У цей важливий для себе день йому хотілося виглядати надзвичайно елегантно.

Приклав сорочку із краваткою до піджака. Кольори без сумніву гармоніювали. Бежевий костюм у тонкі блакитні смужки ідеально підходив до краватки й до сорочки з відстібним сліпучо-білим цератовим комірцем. Задоволений результатом, Попельський одягнув білизну й тонкі наче павутина, чорні шкарпетки. На ноги натягнув світлі черевики, а в манжети сорочки застромив золоті запонки. Убравши на голову капелюха й начепивши на очі темні окуляри, він закурив цигарку перед дзеркалом у передпокої. Потому, перепросивши, що не поснідав, попрощався з обома жінками й спустився униз. Рушив подвір’ям. Він знав, що на балконі, до якого провадять сходи для прислуги, стоїть вірна Ганна й запитує себе про те саме, що й усе місто.

Пройшовши через двір, він опинився на жвавій вулиці Оборони Львова. Але Попельський не пішов дорогою, якою кожного пополудня ходив чи не двадцять років. Не попрямував вулицею догори, до наріжного будинку поліції, а перетнув її навскоси й подався просто в бік купола Оссолінеуму, що височів над деревами.

Насунув капелюха на чоло, щоб краще захистити свої очі епілептика від сонячного світла, яке трохи закривали гілки й листя дерев. Подразнення, викликане сонцем, що блищало на воді або пробивалося крізь віття, знайоме було Попельському ще відтоді, як незадовго до Великої війни він був студентом Віденського університету. Якогось літнього дня в парку Пратер під час гри в шахи, Попельський глянув на крони дерев, наче шукаючи натхнення для вирішення складної шахової комбінації, і відчув головний біль та страшенну сонливість. Він упав на землю, де здригався протягом кількох хвилин, і мимовільно обмочився, перелякавши цим свого суперника та численних уболівальників. Того-таки дня на квартирі його відвідав літній лікар, який уважно вислухав розповідь пацієнта. Медик відзначив, що Попельський уже мав декілька нападів цієї хвороби в дитинстві, але пізніше, під час дозрівання, вона минулася. Виявилося, що недуга дрімала, чекаючи нового подразника. Лікар діагностував у нього фотосенситивну епілепсію, прописав йому веронал і порекомендував уникати яскравого денного світла, одягати темні окуляри, носити парасольку й таке інше. Пам’ятаючи про своє приниження, Попельський поставився до рекомендацій лікаря дуже серйозно. Не бажаючи знову відчути пекучий сором, який переслідував його після віденського приступу, він почав уникати сонячного світла й перейшов на вечірньо-нічний спосіб життя. Через це йому довелося покинути математичний факультет і перевестися на філологічний, де лекції зазвичай проводилися ввечері. Усі свої заняття й справи намагався виконувати в сутінках, що інколи вдавалося легко (якщо йшлося про гру в шахи), а інколи ― не дуже. Такому способу життя аж ніяк не сприяла робота поліцейського. Його кар’єра все ж розвивалася так успішно, що протягом двадцяти років коменданти львівської поліції дозволяли йому працювати між другою пополудні й десятою вечора, а влітку ― між шостою пополудні та другою ночі. Саме такий робочий день чекав на комісара Попельського й сьогодні.

Тим дивніше, що замість «будинку на Лонцького», як називали комендатуру поліції, Попельський прямував у цілковито протилежному напрямку ― униз вулицею Хорунщизни.

Нею він дійшов до прекрасної кам’яниці Сеґала на Академічній. Звернув праворуч і відчув на собі кам’яний погляд графа Александра Фредро, який оглядав перехожих зі свого постаменту перед «Шкотською». Саме в цій кав’ярні комісар опинився невдовзі, сів за столик у темному кутку, куди офіціант, пан Гірек, приніс йому каву, великі запашні шматки шинки й посипані кмином та сіллю булочки.

В очах кельнера Попельський помітив те саме запитання, що й у Леокадії, служниці й декількох водовозів біля поблизької колонки, які вочевидь упізнали комісара.

Увіпхнув ріжок серветки між шиєю й цератовим комірцем. Настромив на виделку шматок рожевої шинки. З обох боків намастив його білим, густим майонезом. Сіль, кмин і хрумка шкоринка булочок чудово доповнювали смак вудженини із крамниці Котовича. Шинка, достоту, як стверджувалося в її рекламі, пахла димком дерев надверещанського лісу.

Попельський зручно вмостився в м’якому, обтягненому плюшем, кріслі, й заглибився в читання «Дойче шахцайтунґ», яку тут передплачували. Через кілька хвилин, коли пан Гірек старанно прибрав зі столу, комісар витяг з течки чистий аркуш паперу й авторучку марки «Вальдманн». Перевірив, чи в ній достатньо чорнила, й почав писати. Праворуч чітко вивів «Львів, 5 травня, 1939 р.», тоді зазначив адресата «III Особовий відділ Головної комендатури державної поліції у Варшаві». Трохи нижче, посередині, написав великими літерами: «РАПОРТ ПРО ВІДСТАВКУ». І ще нижче:«Уклінно прошу відправити мене на пенсію від сьогоднішнього дня. Прохання пояснюється досягненням пенсійного віку, а також складними родинними обставинами. З повагою». Під цим текстом Попельський поставив розгонистий підпис. Унизу додав: «через III Особовий відділ Воєводської комендатури Державної поліції у Львові». Зробивши це, він закурив цигарку й клацнув пальцями, підкликаючи пана Гірека.

― По чарці горілки для вас і для мене. ― Замовив він і глянув на здивоване обличчя офіціанта. ― Чого ви дивуєтеся, можна людині випити, коли вона йде на пенсію? Вшануєте мене компанією?

У голосі комісара не вчувалося жодної іронії. Він добре пам’ятав свого батька, Пауліна Попельського, інженера-нафтовика, який першим уклонявся робітникам. Пам’ятав відміряного батьком пекучого ляпаса, коли зневажливо висловився про певного майстра з бориславської нафтопереробні. Пам’ятав і про те, як переїжджаючи звідти до Баку, батько особисто попрощався із замурзаними ріпниками. Чарка горілки, випита в товаристві пана Гірека, мала для Едварда Попельського величезне значення.

― Перепрошую, ― холодно озвався кельнер, ― але я не можу пити в робочий час. Чим ще можу служити?

Попельський заперечно похитав головою. Курив цигарку й дивився на Гірека. Широке обличчя й відкритий погляд офіціанта виражали цілковиту байдужість. Але Попельський знав, що за цим криється дещо інше. Це місто, яке уособлював пан Гірек, промовляло: «Я зневажаю тебе, боягузе».

IV

Місто й справді вже знало про відставку комісара. Першим журналістом, який підійшов до Попельського, був Константи Мразек зі «Слова польського». Отримавши телефонний дзвоник від Гірека, він примчав до кав’ярні з редакції на Зиморовича, що була неподалік, разом із фотографом. Забіг до «Шкотської» саме тоді, коли Попельський підносив до вуст другу чарку горілки. Фотограф спрямував на нього об’єктив, а Мразек бачив перед очима заголовок у газеті: «Чим займається пан комісар, замість розшукувати вбивцю Геня Питки? Пиячить!». А нижче ― фото поліцейського із чаркою в руці. На жаль, мрія редактора не збулася. Попельський підняв чарку й вихлюпнув її вміст просто на апарат і обличчя фотографа. Тоді схопився з місця, насунув капелюха на голову й метнувся до дверей кав’ярні.

Там його постать одночасно освітило декілька спалахів. Комісар упізнав журналістів, яких віддавна знав як увічливих і ґречних співрозмовників. Цього разу вони були нахабні, категоричні й агресивні. Місто справді починало ненавидіти Попельського.

― Які справжні причини вашої відставки? ― настирливо вимагав відповіді редактор Матуш із «Дзєнніка людового».

― Весь Львів на вас розраховує! Як ви поясните своє дезертирство? ― допитувався Шатора з «Вечірки».

― Ви боїтеся заворушень на національному ґрунті? ― Чубатий з «Діла» порушив делікатне питання.

― Невже ви злякалися? Вам страшно? ― перекрикував усіх Кшижановський із «Хвилі».

― Хто впіймає вбивцю, якщо не переможець Мінотавра?! ― репетував Файєрман із «Дас найє гуґблат».

У зблисках фотографічних спалахів обличчя Попельського ставало чимраз блідішим. Комісар зняв капелюха й витер піт із чола. Фотографи клацали десятки знімків у профіль і фас. Роззявам, що з’юрмилися на тротуарі перед «Шкотською», здавалося, наче лиса голова Попельського росла й відривалася від тулуба.

― Лиссий, ти скурвий сину! ― гаркнув якийсь батяр у натовпі. ― Львів ті того не даруї!

Почувши прізвисько, яке дали йому бандити із Клепарова й Личакова, Попельський заціпенів. Досі воно викликало в комісара своєрідну гордість, оскільки злочинці вимовляли його не лише з ненавистю, але й повагою. Лисина поліцейського була об’єктом жартів, найвідомішим з яких був такий: «Кули пуліцай Попельський маї гривку на чулі? Кули на гулуві му сяде якась дзюні».[7] Роками його голову порівнювали з яйцем, коліном або пенісом. У всіх цих грубуватих жартах і порівняннях учувалася своєрідна бандитська повага. Але не цього разу. Не сьогодні. Зараз у нього вкладали стільки ж зневаги, як і в слово «тарган». Раніше прізвисько атакувало Попельського своїм ненависним сичанням з-за спини, бо ніхто не насмілювався кинути його комісарові в обличчя. То було щось на кшталт табу: не вимовляй прізвиська при людині, котра його носить, бо пошкодуєш! Зроби це так, щоб тебе не бачили, інакше дістанеш у морду! Але це було донині. А зараз якийсь обдертий шибеник знущально дивився на Попельського, і його погрози лунали гучніше, аніж усі зухвалі запитання львівських перодряпів.

― Кіндри[8] з Кліпарова тубі тогу ни дарують, Лиссий!

Попельський не витримав погляду батяра. Комісар розвернувся й побіг углиб кав’ярні, до вбиральні. Він знав, що за вікном клозету розташовано невеличке внутрішнє подвір’я, яким він безперешкодно дістанеться до будинку на вулиці Лозинського, а звідти, вузькою, із високими будівлями Сенаторською ― до «старого університету». Там, у тиші математичної читальні, з якою Попельський добре познайомився, коли вів свою останню справу, він зможе спокійно зосередитися. Комісар відіпхнув фотографа, який досі не оговтався, але вочевидь збирався податися за ним, ускочив до клозету, замкнув двері на гачок, а тоді відчинив вікно, замальоване білою олійною фарбою. Довкола розлетівся голубиний пух. Попельський виліз на брудне підвіконня й важко зістрибнув з нього на подвір’я. Висота була чимала, і він не втримав рівновагу й упав. З відразою подивився на свої новісінькі штани, забруднені послідом. Глянув убік і побачив черевики з гетрами. Попельський знав, кому належить це взуття. Гетри вже давно ніхто не носив, але начальник Слідчого відділу Комендатури воєводської поліції, підінспектор Маріан Зубик, ніколи не переймався модою.

Шеф Попельського стояв, широко розчепіривши ноги. У руках тримав його заяву про відставку. Велике черево розпихало Зубикові жилет, а набряклу червону потилицю туго стискав обруч комірця. Підінспектор зняв капелюха й витер лоба. Його ріденьке волосся було акуратно зачесане й наче приклеєне до черепа.

― Посильний зі «Шкотської» нівроку спритний, ― Попельський усміхнувся, перш ніж Зубик відкрив рота. ― Він вас швидко знайшов. Хлопчина чесно заробив злотого.

― Я теж заслуговую на похвалу, ― просичав начальник, що не віщувало нічого доброго, бо цей апоплектик зазвичай горлав аж дрижали вікна будинку на Лонцького. ― Розташування цих кам’яниць відоме мені так добре, наче я сам їх будував.

― Я ще ніколи не замащувався голубиним послідом, ― Попельський стурбовано дивився на штани. ― Ви не знаєте, пане начальнику, чим це можна почистити? Це костюм фірми Яблковських!

― Що ви верзете, Попельський?! ― Зубик повернувся до знайомої підлеглому ролі холерика. ― Знаєте, що я зараз зроблю з вашою заявою про відставку? Ось, що. ― І підінспектор схопив аркуш так, ніби збирався його подерти.

― Ну й порвіть! ― Попельський ще ніколи не звертався до свого шефа так зухвало. ― Ну, рвіть, до дідька, а я напишу наступну! Писатиму, а ви будете дерти. І так цілими днями. А тим часом жиди…

― Послухай, ― Зубик наблизився до Попельського й сичав йому просто в обличчя. ― Ти гадаєш, що я без тебе не впораюся? Гадаєш, мені потрібен шістдесятилітній франт у темних окулярах, який працює тоді, коли йому заманеться? Гадаєш, я не знаю про твої походеньки з послідущими курвами? Гадаєш, мене обходить твоя відставка? Можу подерти, а можу підписати рапорт, так або сяк, зрозумів? Мені байдуже!

― Ну, тоді підпишіть, ― Попельський, не обертаючись, тицьнув пальцем на вікно вбиральні. ― А тоді поясніть їм це! Скажіть, що Лиссий іде на пенсію, а ви із цим погоджуєтеся!

У двері вбиральні грюкали. Чути було слабкі протести персоналу кав’ярні й розлючені вигуки журналістів. Попельському раптом стало зимно. Він знову почув огидний голос батяра й своє прізвисько.

― Чого ти хочеш від мене? Що я повинен зробити, аби ти залишився? ― Зубик зняв капелюха й обвіювався ним. Білки його очей, здавалося, чимраз сильніше наливалися кров’ю.

― Мені треба з деким поговорити, ― Попельський з відразою нахилився до зарослого рудим волоссям шефового вуха й щось пошепки сказав йому.

― Я згоден, ― повільно вимовив Зубик. ― Поговоріть з ним. Я дам вам письмову згоду, якщо ви хочете.

― І дозволю собі уточнити, пане начальнику. Мені п’ятдесят три роки, а дівчатка, з якими я їжджу до Кракова ― першокласні. Ну, гаразд… А що ми тут досі робимо? Ходімо звідси!

― Куди? ― запитав Зубик, потираючи пальцями повіки.

― Ви що, збираєтеся тут проводити прес-конференцію? На подвір’ї за нужником?

Вони вийшли крізь ворота на вулицю Лозинського. Повіяв легенький вітерець, який підняв у повітря клапті подертого аркуша із заявою про відставку. За мить вони лежали на купах голубиного посліду.

V

Коли Попельський вийшов з ресторану «Атлас», годинник на ратуші вибив одинадцять ударів. Комісар повільно йшов до фонтану Діани. Надходила чудова травнева ніч. Біля фонтану юрмилася, перегукуючись та лаючись, молодь. Якийсь юнак виліз на постамент і схопив римську богиню за груди. Зі скромного одягу й зарозумілих мармиз Попельський зробив висновок, що це випускники гімназії, які вперше у своєму дорослому житті понапивалися. Пригадав власні випускні іспити в класичній гімназії в Станіславові ― текст Лівія про Горація Коклеса, уривок з діалогу Платона «Іон», натхненне обличчя ксьондза, який був водночас учителем математики й стверджував, що Бог ― це куля, а будь-яка істота ― точка на ній, розлючений погляд ненависного вчителя біології, котрий вимагав назвати відмінності між цитоплазматичними й нецитоплазматичними частинами клітини. Пригадав, як він потому напився й став справжнім мужчиною, відвідавши жидівський бордель. Останній спогад важко було назвати приємним, бо справжнім мужчиною він став не відразу, а після двох безуспішних спроб. Проте дама, з якою він був того вечора, поставилася до його безпорадності й невміння з надзвичайним зрозумінням, і лагідно й делікатно допомогла йому стати мужчиною, залишаючи в пам’яті незабутні спогади. Відтоді Попельський назавжди зберіг слабкість до жінок жидівської вроди.

Комісар трусонув головою, відганяючи станіславівські спомини, які різко контрастували з його теперішнім похмурим настроєм. Він дедалі більше боявся перетворитися на сатира, невиліковного тупого сибарита. Це відчуття завжди охоплювало його, коли він зазнавав райської насолоди, коли прокидався в ліжку щоразу іншої повії, коли не міг пригадати, що діялося з ним попереднього вечора, коли в горлі дерло від десятків викурених цигарок. Тоді Попельський бачив стурбовані очі кузини Леокадії й особливо ― дев’ятнадцятирічної доньки Рити. Кожен її погляд пронизував його пекучим соромом, мучив сумління безсонними ночами. Під упливом цього погляду Попельський із сибарита перетворювався на аскета, постив, рештки горілки виливав до умивальника, а будинки розпусти оминав десятою дорогою. Зараз наближався саме такий період. Крива гедонізму прямувала до мінімуму, але ще його не досягла. Бракувало якогось одного поштовху. Хоча б Ритиного погляду. Але Попельський не бачив дочки от уже два тижні й анітрохи не був упевнений, чи вона взагалі хоче з ним зустрічатися. З відразою подумав про щедру вечерю в «Атласі», присмачену кількома чарками горілки, про широкі стегна такої собі панни Владзі, з якою вони перед тим опинилися в готельному номері, про свою важку, наче камінь, печінку, про живіт, котрий і досі болів після стрибка на подвір’я за вбиральнею в «Шкотській». Попельський потребував якогось поштовху, щоб почати аскетичне життя.

Хтось легенько торкнувся його. Перед ним, узявши руки в боки, стояла й усміхалася молоденька дівчина, мабуть, іще підліток. Попельський миттєво відчув, що огида до сибаритського способу життя підкочує йому до горла, наче гірка жовч. Він був ладен ригати, тут, просто під ратушею.

― Цьом, сердушко. ― Посмішка дівчини стала ще ширшою. ― На Вірменській під «Чотирма порами року» стуїть авто й хутко шановного панягу завизе…

Перш ніж Попельський устиг щось відповісти, дівчина втекла. Він навіть не намагався наздогнати її зі своїм обважнілим черевом, яке досі боліло після стрибка з вікна «Шкотської».

Справді, на Вірменській, під кам’яницею «Чотири пори року» стояла нова «Ланчія». Попельський відчинив дверцята й мовчки сів до салону. Був упевнений, що шофер не знає жодних правил savoir’ vivre’[9], і привітання залишиться без відповіді. Тому волів не озиватися.

Проминули Успенську церкву, Арсенал і будинок галицького намісництва, а тоді звернули на Личаківську. Попельський опинився в знайомому оточенні, серед три- й чотириповерхових кам’яниць. Не раз і не двічі перебував він у подвір’ях цих будинків пізньої ночі й чув, як із сичанням вимовляють його прізвисько виставлені на шухер хлопці, котрі попереджували бандитів у їхніх кублах та малинах. За Личаківським цвинтарем шофер додав газу, й за хвилину авто виїхало за Львів. Ліворуч стіною височів густий ліс. За чверть години він порідшав. Це були Винники. «Ланчія» звернула ліворуч і зупинилася перед великим, старим дерев’яним будинком, за яким ріс сосняк.

Моше Кічалес сидів у двомісній гойдалці на веранді й курив сигару. Перед ним на столі були рештки кав’яру, оселедці й солодощі, які свідчили про те, що вишукана сигара увінчувала не менш вишукану вечерю. До Кічалеса ніжно тулилася молода блондинка, така вродлива, що Попельський відразу забув про нещодавнє бажання віддатися аскетизму. Від прохолоди травневої ночі дівчину захищала шкура тигра. Її супутник вочевидь не змерз, бо скинув піджака, а широко розставлені ноги, зсунутий набакир капелюх, розхристана сорочка й криво пов’язана краватка робили його схожим на батяра, що відпочиває після нічної пиятики. Широкий, блискучий шрам, що перетинав щоку, міг залишитися після удару ножем під час п’яної бійки. Але ця схожість була оманливою. Король львівських бандитів майже ніколи не пив, а шрам залишився на пам’ять про сутичку в російській в’язниці.

Кічалес поцілував дівчину в щоку й прошепотів їй на вухо кілька слів. Вона підвелася, сказала Попельському «добраніч» й увійшла до будинку. Комісар не відповів і навіть на неї не глянув. Лише краєм ока помітив її струнку постать у неосвітленому вікні. Він чудово знав, що вона підслуховуватиме їхню розмову, можливо, так їй наказав коханець. Попельський не відреагував на ввічливість блондинки, його faux-pas[10] був цілком свідомим. Усі знали, що Кічалес хворобливо ревнує свій численний гарем і краще навіть не дивитися на його одаліску, коли не хочеш, щоб він тебе зненавидів. Комісар також знав, що в темряві ночі король злочинного світу, може, й не помітив його хтивого погляду, зате він напевне запитає про поведінку прибульця у своїх численних церберів, що ховалися під деревами біля будинку й уважно стежили за кожним рухом гостя свого хазяїна.

Тож Попельський волів зажити слави невихованої людини, аніж ловеласа, що стікає слиною на вигляд чужої коханки.

Комісар не помилився у своєму рішенні. Хазяїн вочевидь визнав поведінку Попельського пристойною, бо досить привітно посміхнувся й кивнув гостю на плетене крісло біля столу.

― Сідайте, пане кумісаре, кажіть, із чим прийшли в мою скромну домівку, а я слухаю, слухаю. ― Кічалес видмухнув хмару диму.

― Ви прийняли мене у власному домі. ― Попельський постукав цигаркою по кришці портсигара. ― Це свідчить про вашу довіру. Я вдячний вам за неї.

― Які красиві слова! ― Господар знову посміхнувся під тонкими вусиками кіноактора. ― Якби тут була моя хавіра, це значило б, що ви шац чоловік. А в цій халабуді я можу прийняти навіть найбіднішого орендаря.

Попельський замислився. Кічалес не почастував його вечерею, не запропонував ані сигари, ані горілки. Це свідчило, що він ставиться до нього байдуже. Пізніше порівняв його з орендарем, а це у свою чергу означало, що він ставиться до нього вороже. Поліцейський підвівся, витяг з кишені «Вечірню газету» й кинув її на стіл перед співрозмовником. Кущі навколо будинку враз заворушилися. Кічалес підняв руку, й знову запала тиша, яку порушувало хіба що сюрчання цвіркунів.

― Знайдіть убивцю цієї дитини й віддайте мені. ― Тихо промовив Попельський, показуючи на газету, де на першій сторінці видніло фото комісара.

― Ви думаєте, як і решта, ну нє? Жи то жид замордував християнське дитятко, жеби в мацу покришити, ну нє? І того я, жид, маю го шукати ніби межи своїх? Хочете мене задобрити? Погромів жидівських боїтеся, заворушень?

― Мене не цікавить, якої національності вбивця, зрозуміло, пане Кічалес? ― холодно відказав Попельський. ― Я до вас звертаюся не як до жида, а як до губернатора. До губернатора!

― Шо то? Як то? ― Король злочинного світу, здавалося, знітився. Дивився на гостя, не приховуючи подиву.

― Злочинний світ, світ бандитів і злодіїв ― це ваша губернія, а ви ― її губернатор. Цією губернією керуєте лише ви. Ваші піддані ― люди честі! Жодний кишеньковий злодій не пограбує вагітної жінки, жоден бандит не нападе на дитину, жоден урка не поб’є старої чи божевільного. Такі принципи вашої губернії, чи не так?

― Ну, так. ― З обличчя Кічалеса не зникав подив.

― А цей скурвий син, ― Попельський ляснув долонею по газеті, ― убивця трирічної дитини, зламав усі принципи вашого світу. Невже ви допустите, щоб у вашій губернії діяв такий виродок, хіба вам байдуже? Адже у вас є власна поліція, власний міністр внутрішніх справ, якому відоме будь-яке кубло, де може заховатися ця тварюка! Ви ж можете задіяти в пошуки своїх людей?

Кічалес роздумував, чи запитання Попельського не є виявом неприпустимого зухвальства. Лиссий припер його до стінки й наказує щось робити! Та як сміє цей боягуз, який ще сьогодні хотів подати у відставку, примушувати його, Кічалеса, відкрити свої плани, ба більше, вимагати з ним співпрацювати?! Він замислено відкрив портсигар Попельського й витяг звідти цигарку. Закурив і глянув на голомозу комісарову голову, яка ледь видніла в тьмяному світлі гасової лампи, що горіла на ґанку. Цей ґліна[11] занадто хитрий, думав Кічалес, затягуючись ароматним димом «Єгипетських», аби от так, запросто прийти сюди й чогось вимагати. Він хоче щось мені запропонувати натомість.

― Ви кажіть, кажіть далі, пане кумісаре, я слухаю, слухаю, ― мовив він, відхилившись на гойдалці.

― Я хочу об’єднати наші сили й знайти вбивцю Геня Питки.

― Ви кажіть, кажіть! То дуже гецне[12]! Али нашо то всьо? Чи я є суд? Чи я є поліція? Який мині з того інтерес?

― Якщо ви завдяки своїм інформаторам знайдете цього злочинця й віддасте мені його живого, я на рік забуду про існування вашої губернії. Будь-який урка, що скаже мені «я від Кічалеса», матиме змогу спати спокійно, я його негайно відпущу. Хіба хтось із них учинить щось схоже до вбивства на Жолкевській. Тоді я його вб’ю. ― Попельський згасив цигарку. ― Це моя пропозиція. На рік забути про вас і ваші справи. А натомість отримати вбивцю дитини. Живого!

― А шо буде, ― король злочинного світу знову посміхнувся, ― якшо ни я, а ви його злапаєте? Я витрачу час, заплачу людям, мої шпіцлі кинутьсі до руботи, а ту шо? Ви го злапаєте, а ни я! І я ніц з того ни маю!

― Атож, ― плетене крісло затріщало під Попельським, ― тоді ви нічого із цього не отримаєте. Наша угода дуже проста й не передбачає жодних доповнень, вона однозначна, як поняття честі й ганьби. Або ви його впіймаєте, і маєте рік спокою, або ви його не впіймаєте, і ми далі будемо супротивниками. Але супротивниками чесними, як завжди, як досі, і так буде до кінця! Що ви на це скажете?

Кічалес підвівся й почав походжати верандою. Його підкуті черевики гупали по дошках. Попельський перевів подих. Він усе сказав. Глянув на винниківський ліс. Справа Геня Питки буде його останньою. Справді останньою. А потім він піде на пенсію й заживе в такому самому лісі, як цей, у Винниках. Вечорами читатиме античних поетів або розв’язуватиме задачі з лінійної алгебри. Лише це одне слідство. Ще один поштовх до дій. Ще один період аскетизму, під час якого він вистежуватиме вбивцю в міських завулках. Попельський дошкульно відчув наближення своєї старості: під важким шаром їжі булькотіли травні соки, вени заростали жиром, легені були знищені нікотином. Заплющив очі й на диво, незважаючи на вечірню пору, відчув, як його хилить у сон. Стукіт підкутих черевиків припинився. Попельський розплющив очі. Кічалес стояв перед ним і простягав йому руку. Комісар потиснув її. Це й був той довгоочікуваний поштовх.

За чверть години король увійшов до спальні. Його коханка була в панчохах з підв’язками й прозорому пеньюарі. Розстебнула йому пасок.

― Ах ти, мій губернаторе, ― прошепотіла вона.

За мить вона вже нічого не говорила.

VI

Університетський судовий медик, доктор Іван Підгірний, ненавидів безладний спосіб життя й будь-які несподіванки. Добу він ділив на три частини, кожна по чотириста п’ятдесят хвилин. Підгірний називав їх терціями. Перші сім з половиною годин доктор проводив на медичному факультеті університету Яна Казимира на вулиці Пекарській, а дві наступні терції, відповідно родинну й нічну ― вдома. Домашні справи із часом стали менш обтяжливими, бо троє синів Підгірного пішли власними стежками, яких, зрештою, він як батько, не схвалював. Півтори години, які залишалися від терцій, Підгірний проводив, добираючись пішки з вулиці Тарновського, де його вілла сусідила з будинком професора Леона Хвістека, до моргу й назад. Він пишався своїм урегульованим життям, про що й розповідав усім навколо із впертістю, з якою проголошував власні погляди щодо дискримінації українців на державних посадах, хоча сам був яскравим цьому запереченням.

Зараз він подумки ділив на терції власне життя. На кожну призначив двадцять п’ять років. Перший період він провів, навчаючись. Іван Підгірний народився 1875 року в селі Острожець між Мостиськами й Львовом. Там малого Йванка, надзвичайно кмітливого сина вбогого селянина, помітив греко-католицький священик і, коли хлопчина закінчив сільську школу, розповів про нього панові Онуфрію Сосенкові, українському адвокатові й освітньому діячеві «Руської бесіди». Сосенко вирішив оплатити навчання хлопця в гімназії Франца Йосифа, а тоді знайти для нього іншого благодійника. Надзвичайні здібності Івана Підгірного, особливо в галузі природничих наук та класичних мов спричинилися до того, що за рекомендацією Сосенка на гімназиста звернув увагу сам греко-католицький митрополит, Сильвестр Сембратович. Цей благодійник бідної, але здібної української молоді оплатив Підгірному останні роки навчання в гімназії, а потім призначив йому стипендію, завдяки якій хлопець уступив на медичний факультет, спершу у Львові, а потім, за наказом митрополита перевівся до Чернівців. У 1900 році в тамтешньому університеті Підгірному вручили диплом медика з відзнакою ― summa cum. laudae[13].

Потім почався новий етап життя ― львівська професійна й родинна терція. Її основними віхами були одруження, кар’єра лікаря, а потім викладача й народження трьох синів, кожен з яких не виправдав батькових сподівань. Старший син, Василь, загинув у петлюрівській армії в боях за самостійну Україну. Середульшийь ―, Сергій, мріяв не про незалежність, а про диктатуру пролетаріату і як член Комуністичної партії Західної України, потрапив до в’язниці в Рівному, а потому, у результаті обміну в’язнями, опинився в Радянській Росії. Там, у країні юнацьких мрій, його замордувало НКВД. Наймолодший син, Іван, уразив батька найдошкульніше. Цілковито ополячившись, він після закінчення юридичного факультету у Львові змінив ім’я й прізвище на «Ян Подґурний» і подався до Варшави, де зробив блискучу кар’єру адвоката й політика в санаційних колах. Підбиваючи підсумок свого життя, доктор Іван Підгірний уважав другу терцію невдалою і, щоб якось компенсувати поразку, дозволив собі закрутити роман, який тримав у глибокій таємниці. Зрештою, пригода швидко закінчилася, і судовий медик став таким, як і досі ― буркотливим і роздратованим. Водночас він зберіг проникливий розум, і у своїй галузі вважався геніальним фахівцем.

Попельський знав Підгірного багато років і вельми здивувався, коли той вирішив порушити свій трихотомічний розпорядок дня й погодився зустрітися пізно вночі в прозекторській. Комісар подумав, що це заслуга Зубика, який, коли того хотів, умів бути настільки ґречним і наполегливим, щоб переконати Підгірного поступитися своїми священними принципами.

Попельський наказав Кічалесовому шоферові відвезти його на Пекарську, до медичного факультету університету Яна Казимира. Доходила північ, коли він опинився в подвір’ї, оточеному із трьох боків триповерховими неокласичними будівлями, на академічне призначення яких указували латинські написи: chimia medica-hygiena-pharmacologia, physiologia-anatomia-histologia та pathologia-anatomia pathologica-medicina forensis. Будинок з останнім написом якраз знаходився ліворуч від Попельського.

Постать самотнього чоловіка, що сягнистими кроками прямував подвір’ям, упала в око сторожеві. Притримуючи на повідку велику вівчарку, він зупинив нічного гостя. Але відразу впізнав частого бувальця прозекторської й чемно вклонився. Попельський підняв капелюха, проминув клумби із квітнучими тюльпанами й братками, і звернув ліворуч, за крило цього будинку, а тоді увійшов до нього крізь бічні двері. За мить він уже крокував порожніми, темними коридорами будівлі, стіни якої відразливо смерділи смертю й розпадом. Перечепився через якусь бляшану посудину. Загуркотіло. Десь далеко годинник вибив північ. Попельському здавалося, що він чує якесь шарудіння й сміх. Зрештою, він не дивувався: чого ще можна сподіватися в морзі о цій порі?

Доктор Підгірний стояв у халаті, нахилившись над секційним столом, освітленим яскравою операційною лампою. Перед ним лежало маленьке, скоцюрблене тільце дитини.

У роті медика стирчала цигарка, дим якої подразнював йому очі, викликаючи сльози.

― Добрий вечір, пане докторе. ― Попельський зняв котелок. ― Дякую, що погодилися зустрітися о цій незвичній для вас порі.

― Доброго вечора, пане комісаре. ― Медик виплюнув цигарку до порожньої картонної пачки, кинув її на підлогу й розчавив черевиком. Тоді глянув на Попельського. ― Ви дуже люб’язні, але не перекручуйте фактів. Я не погодився зустрітися, а сам це запропонував, знаючи, що ви працюєте ночами.

― Я цього не знав. ― Попельський зрозумів, що справа дуже серйозна, і подумки вилаяв себе за постійну звичку дякувати кожному. І Підгірний, і Кічалес сьогодні знехтували його ввічливістю. ― Я гадав, що це інспектор Зубик переконав вас, але…

― Немає часу на пояснення, ― урвав його Підгірний. ― Вислухайте мене уважно. Я зробив розтин тіла цієї дитинки сьогодні сам, без допомоги асистента. Ніхто не знає того, про що довідався я. А другою людиною будете ви. Тому я й хотів, щоб наша зустріч була таємною й відбулася пізно вночі.

Попельський дивився на позашиване тільце. Не зосереджувався ані на спухлих щічках, укритих тонкою коричневою кіркою, ані на червонястих сльозоподібних ранах і слідах ножових ударів по всьому тілі, ані на кінцівках, викручених і безпомічних, наче перебиті пташині крила. Комісара продовжувало дивувати те, чому Підгірний, який про трупи на столі зазвичай висловлювався байдуже й безособово, зараз уживає слова «дитинка».

― Цьому хлопчикові методично завдали тридцять ран ножем. ― Доктор торкнувся однієї з них на плечі. ― Але вони неглибокі й жодна з них не була смертельною. Проте, коли дитину знайшли, тільце мало бути закривавлене, брунатно-червоне або вкрите патьоками засохлої крові. Але ми знаємо, що воно таким не було. Було чистим, наче його обмили…

― Так, обмили. ― Машинально повторив Попельський, розглядаючи шви на животі хлопчика, які Підгірний досі ніколи не робив так старанно. ― Обмили, виточивши спершу кров. Якийсь божевільний порізав цю дитину, почекав, доки вона спливе кров’ю, а тоді обмив.

― А хлопчик увесь цей час був живий, ― глухо промовив медик.

― Вам відомо, як високо я ціную вас як фахівця. ― Попельський попустив комірець під краваткою. ― Щоб почути ваші висновки, можна зустрітися будь-де й будь коли, навіть глупої ночі на кладовищі. Але як ви доведете, що малюк, стікаючи кров’ю, був живий?

― Він завдавав поранень чимось залізним, це причина набряків і коричневих опухів на щоках. ― Підгірний торкнувся личка хлопчика.

― Ви не відповіли на запитання!

― Це дитя померло в результаті перелому шийного хребця! ― Медик, здавалося, не чув останньої репліки свого співрозмовника.

― Звідки ви знаєте, що хлопчик був живий?!

― Ран та опіків було завдано, мабуть, на добу раніше, аніж стався внутрішній крововилив у шиї, унаслідок її перелому! Це дитинча жило протягом багатьох годин, перш ніж йому скрутили в’язи. Розумієте?!

Підгірний кинувся до Попельського й схопив його за вилоги піджака.

― Ви розумієте, цього хлопчика катували!

Комісар легенько відсторонив доктора, і той відпустив його піджак. Тоді підійшов до раковини й ретельно вимив руки, хоча в прозекторській не торкнувся нічого, крім клямок.

― Юдеї зачиняються у своїх помешканнях, ― промовив Попельський, наче сам до себе, витираючи мокрі руки об штани. ― У комісаріаті на Курковій сидить безробітний з бутлем гасу. Його схопили біля синагоги «Золота Роза». Час підганяє нас, докторе. Ви не могли обрати для зустрічі кращої години. Ніхто з нас не має часу, аби спати.

― Ви гадаєте, що я призначив цю зустріч, керуючись громадянською турботою про юдеїв? ― Підгірний стояв непорушно, утупившись у підлогу.

Попельський витяг портсигар і порахував, скільки в нього залишилося цигарок. Лише дві. А до ранку було далеко.

― Немає в мене часу, щоб спати, ― замислено повторив він, машинально перебираючи цигарки, ― тоді, коли у Львові лютує вбивця дітей. У мене півторарічний онучок…

― А в мене… У мене дворічний син. ― Сказавши це, Підгірний не підвів очей. ― Ви третя людина, кому про це відомо. Крім мене та його матері.

Попельський витяг дві останні цигарки. Одну з них узяв собі, другу простягнув медикові. Закурив і подав сірники Підгірному. Тоді відвернувся й покинув морг.

VII

Грюкання у двері розбудило столяра Валерія Питку. У кімнаті поряд заворушилася й заплакала крізь сон дитина. Окрім п’ятьох дітей там-таки завжди ночували їхні батьки ― син Валерія, Іґнацій, та його дружина Стефанія. Завжди, але не тепер. Зараз вони обоє сиділи із закам’янілими обличчями й широко розплющеними очима біля кухонного столу. На грюкіт у двері подружжя не звернуло уваги. Іґнацій і Стефанія не реагували ні на що від позаминулого вечора, від моменту, коли усвідомили, що замість п’ятьох їхніх дітей віднині в спальні буде лише четверо. Чоловік із дружиною сиділи непорушно. Вони не були п’яні, не були заплакані. Найгірше було те, що обоє були при повній свідомості.

Валерій підвівся зі свого тапчанчика в кухні, яка вдень перетворювалася на столярну майстерню, й відсунув фіранку на вікні. У слабкому світлі єдиного ліхтаря, що погойдувався над крихітним, повним зелені, подвір’ячком на вулиці Нємцевича 46, він побачив двох чоловіків, що стояли на балконі під його вікном. Один з них притискав до шибки значок поліцейського. Валерій відчинив їм двері, а тоді кивнув на тапчанчик, з якого прибрав постіль. Сіли рядком, тісно й незграбно, двоє поліціянтів і старий столяр. Один з гостей зняв капелюха й витер піт з голомозої голови. Молодший кліпав очима й позіхав. Було зрозуміло, що друга година ночі ― аж ніяк не його улюблена пора.

― Комісар Едвард Попельський із кримінальної поліції, ― озвався старший із прибулих, а тоді вказав пальцем на молодшого. ― А це мій заступник, аспірант Стефан Циган.

Валерій Питка кивнув головою. Він не знав, чи повинен щось відповісти, представитися чи, може, посміхнутися. Чи варто непокоїтися, що «пуліцаї» можуть знайти в нього комуністичну бібулу,[14] яку вчора дав йому на зберігання сусіда? Старий сидів біля комісара, безпорадно вовтузився й розминав пальці, зашкарублі від важкої роботи.

― Це батьки нещасного Геня, так? ― запитав Циган, кивнувши на закам’янілу від горя пару. ― А ви хто?

― Рихтик[15], то батьки, ― відказав Валерій. ― А я дідо.

Ім’я замордованої дитини було, наче вибух бомби. Мати хлопчика захиталася, її голова впала на стіл. Жінка заголосила. Її грубі, короткі пальці вчепилися у волосся, заколоте кістяним гребенем. Сльози текли по зап’ястках і спливали на голі лікті. Вона заводила тонким, пронизливим голосом, що розтинав повітря як скальпель, наче ніж, який устромлявся в тіло її дитини.

Муляр Іґнацій Питка майже ніколи не плакав, ані від фізичного, ані від душевного болю. Він не заплакав навіть тоді, коли впав з риштування на костелі капуцинів і побачив, як його штани протинає зламана кістка, котра спершу пробила шкіру. Не плакав і тоді, коли на танцях біля пивної «Під сорокою» померла його кохана наречена, Вільгельмінка, яка задихнулася від укусу оси. Не плакав він і сьогодні, коли мусив упізнати в морзі тіло свого сина. Лише ім’я «Геньо», яке він дав хлопчикові всупереч дружині, викликало реакцію, що траплялася в нього хіба в дитинстві. У горлі Іґнацій відчув пекучу гіркоту й перестав бути тим, ким був завжди. Зараз він став уособленням суцільного болю, а не рішучим батяром з-під костелу святої Ельжбети.

Спершу він плакав мовчки, але потім не міг опанувати стогону. Він більше не бачив ані поліцейських, ані дружини, ані батька, ані навіть наймолодшого синка Зиґмуся, що саме прокинувся й стояв у кухні, тримаючись за холошу батькових штанів. З усіх дітей якраз він найбільше нагадував свого померлого брата, маленького небіжчика, що лежав зараз у морзі.

Іґнацій Питка не чув розмови батька з поліцейськими.

― Хто ще до вас приходив? ― запитав аспірант Циган, нотуючи чергове прізвище в записнику. ― Але крім рідних і сусідів!

Старий столяр спохмурнів.

― Пане Питка, ― озвався Попельський, ― мої люди вже опитали дітей на подвір’ї, з якими того дня бавився Геньо. Діти розповіли, що гралися в хованки по сусідству. Одна дівчинка сказала, що Геньо заховався на подвір’ї за овочевою крамничкою на вулиці Королеви Ядвіґи. Було пополудні, тепло. На цьому подвір’ї збираються мешканці, грають у карти та шашки. Геньо мусив вийти з-за крамнички з кимось, кого він добре знав. Якби його зачепив незнайомий, він би виривався, кричав. Хтось би його почув, хтось помітив би, що хлопчик опирається. Назвіть мені, пане Питко, усі прізвища, які лише спадуть вам на думку! Усіх, хто будь-коли до вас приходив. Кого Геньо міг знати!

― Бігме, шо ни знаю, ― відповів старий столяр, приминаючи махорку в папірці й думаючи про свого сусіду-комуніста.

― Хай би він уже перестав скручувати цю самокрутку, ― прошепотів Попельський своєму заступникові. ― Дай, Стефцю, йому цигарку. І мені теж.

Іґнацій Питка вже не плакав і обнімав дружину. Зате малий Зиґмусь сумно пхинькав, наче збагнув усе горе, що спіткало родину.

― Ну, то пишіть цузамен[16] трьох нараз, ― сказав Валерій Циганові, вирішивши все-таки не виказувати свого сусіду. ― Тадзьо Йойко, маляр, Мундзьо Орфін, каменяр і Казьо Ситкевич, грабар. Ага, ше Тольо Малецький, муляр, як і мій Іґнась. Вони колись усі робили разом з Іґнасем в їдного шмайґелеса[17] на Вульці. А по руботі ту приходили, і в карти пограли, і перекусили, і горівки троха випили. Али всьо з фасоном.

― Тадеуш Йойко, так? ― перепитав Циган. ― Муляр, так? Назвіть ще раз решту, бо я не встиг записати! Дольо чи Тольо Малецький?

― А хіба я знаю?

― Ви зосередьтеся. Це велика різниця. Дольо ― це Адольф, а Тольо ― то Анатоль.

Попельський перестав слухати Цигана. Зиґмусь продовжував плакати. Ніхто не втішав малого. Його батьки сиділи мовчки. Попельський підійшов до малюка й витягнув з кишені м’ятні льодяники. Присів і простягнув хлопчикові цукерки. Зиґмусь сховався за батька й недовірливо поглядав на незнайомця.

Циган закрив записника, підвівся й потер червоні від недосипання очі. Комісар випростався й застебнув піджака. Махнув рукою товаришеві, аби той показав йому нотатки. Кілька хвилин аналізував список прізвищ і кивав головою, наче перелічував їх. Тоді тицьнув Циганові на одне із прізвищ. Його жест означав: цим займуся я! Поліцейські вийшли, а родина Питки залишилася наодинці зі своїм розпачем.

На балконі до Попельського й Цигана долинув запах бузку, що квітнув у дворі. Вони полегшено перевели подих, покинувши задушливе помешкання.

Грюкнули двері. Валерій Питка, накульгуючи, підійшов до Попельського.

― Пане кумісаре, ― сказав старий столяр. ― Присягаюся, жи заб’ю того скурвисина, шо замордував нашого Геня. А туді пішки до Ченстохови…

― Підеш до Ченстохови, Валерко? На прощу? Справді? ― запитав Попельський, глянувши на його полатані черевики.

― На зіхир[18], ― старий дивився на поліцейського впевненим поглядом. ― Подєкувати, жи того гада забив’им. Заб’ю, а туді подєкую Найсьвітішій Марії.

― Справді?

― На зіхир.

― То я тобі куплю добрі черевики на ту прощу! ― пообіцяв Попельський і спустився з балкону.

VIII

Була четверта година ранку, коли Попельський опинився на розі Сапєги й Потоцького. Протер очі й побачив над Цитаделлю вже добре помітну світлу смугу, яка віщувала теплий, ясний ранок. Зазвичай о цій порі він повертався до свого помешкання на Крашевського й перед тим, як лягти спати, викурював на балконі останню цигарку, слухаючи щебетання пташок в Єзуїтському саду. Тоді вкладався, щоб прокинутися, як завжди, пополудні. Але цього разу він учинив зовсім по-іншому й прогнав думку про чисту, прохолодну постіль і пташині трелі. Зробив це не через почуття обов’язку й не від страху перед докорами сумління. Повернутися додому йому не дозволило призвичаєння до комфорту. Попельський був справжнім витонченим сибаритом, і не міг дозволити собі безсоння. Але знав, що саме воно переслідуватиме його, якщо він не перевірить певної інформації.

Тому він швидко попрямував до комендатури, обминаючи дорогою велику вантажівку з написом «Експедиційно-транспортна компанія Юпітер і Син», з якої двоє робітників вивантажували відра із квітами. Увійшов до будинку на Лонцького, знявши котелка, відповів на привітання нічного чергового й попрохав у нього ключ від архіву. Черговий, як і всі інші, знав, що нічна пора ― це робочі години комісара. Знав він і про те, що Попельський може переглядати архів і справи без згоди й непомітного нагляду директриси архіву, пані Антоніни Фердинової, яка, власне кажучи, завжди завзято, хоча й безрезультатно противилася таким особливим повноваженням комісара.

Узявши ключа, Попельський спустився до підвалу, де розташовувався архів. Відчинив двері, увімкнув різке біле світло й одягнув дещо затісного халата, щоб не забруднитися пилюкою. Ходив між полицями, задерши голову, й уважно приглядався до чітко виведених літер угорі кожного стелажа. Швидко знайшов те, що шукав. Потрібні справи були на горішній полиці. Комісар узяв драбину, широкі щаблі якої були вичовгані до блиску сотнями військових і поліцейських черевиків. Виліз нагору, від чого забряжчав ланцюг, який не давав драбині роз’їхатися. Простягнув руку до потрібного швидкозшивача, якусь мить змагався з гачком, а тоді рвучко відкрив папку, здіймаючи хмару пилюки. Курява сідала на голові поліцейського й на інших папках. Попельський декілька хвилин чмихав і здмухував пилюку. Тоді знайшов те, чого потребував. У течці були картки, конверти й окремі сторінки. Він почав повільно читати одну з них, й відразу його обличчя почервоніло а ноги затремтіли.

Згідно свідчень неповнолітнього Галінського Чеслава, підозрюваний, 34 років (так!), грався з дітьми в хованки. Під час гри він декілька разів ударив вищеназваного 8-річного Галінського Чеслава й поранив його ножем. Розглянуто та передано до відповідних органів скаргу брата й законного опікуна вищеназваної дитини, громадянина Галінського Марцелія, 20 років, робітника. Підозрюваного затримано на підставі відповідних статей кримінального кодексу.

Нижче було дописано:

Скерувати підозрюваного на психіатричне обстеження. Єзерський.

Попельський добре знав слідчого суддю Єзерського як педанта, чиї накази завжди виконувалися. Він не помилився. Перед ним був аркуш паперу з печаткою «Громадська лікарня у Львові, клініка нервових хвороб».

Два роки тому з пацієнтом стався нещасний випадок, його збила хура, наслідками чого є нижченаведені симптоми. Пацієнт відзначається помітними схильностями до деструкції й відсутністю інстинкту самозбереження, що стає помітним, зокрема тоді, коли він падає, ударяючись головою об землю, не затуляючись руками, просто як автомат, як колода. На маківці, між лобною та потиличною кісткою, у місці sutura sagittalis, у пацієнта міститься западина, глибиною півсантиметра. Краї цієї западини похилі, а дно абсолютно тверде. Зв'язок між наслідком травми та порушеннями психіки є дуже ймовірним. Хворобливі уявлення пацієнта про те, що він стає дитиною, граючись із іншими дітьми, можуть указувати на важкі психічні порушення, які вимагають госпіталізації й докладного обстеження, особливо з огляду на те, що його поведінка по відношенню до дітей є агресивною і до того ж має сексуальне підґрунтя. Ми не можемо однозначно стверджувати, що ця неадекватна поведінка є наслідком вищевказаного нещасного випадку. Імовірно, це особливість пацієнта, яка помітніше виявилася внаслідок загального погіршення стану його здоров'я. Рекомендуємо негайно помістити пацієнта в закритому закладі для психічно хворих осіб, оскільки він може бути суспільно небезпечним.

Доктор Антоній Зухер, завідувач відділення.

Печатка на останній сторінці була добре знайома Попельському: «Прокуратура Окружного суду, слідчий секретаріат». Нижче видніла коротка, старанно виведена резолюція:

Припинити прокурорське розслідування до моменту, доки підозрюваний, який у даний час перебуває в клініці нервових захворювань на Піярів, повністю не одужає психічно.

Доктор Юліуш Прахтель-Моравінський, заступник прокурора.

Попельський глянув, коли було зроблено останній запис: 21 січня 1939 року. Відсутність пізніших документів мала би свідчити про те, що підозрюваний у побитті дитини й досі знаходиться в психіатричній лікарні. Це перебування в закритому медичному закладі було для нього чудовим алібі. Але Попельський так легко не здавався. Він поклав усі документи в сірий конверт, на якому пані Фердинова видрукувала на машинці:

Анатоль Малецький, муляр, сип Теофіля й Зофії, нар. 14. XI. 1904 у Львові, проживає: вул. Берка Йоселевича 25, флігель пом. 1.

Комісар спустився на підлогу так рвучко, що ланцюг драбини голосно забряжчав. Попельський скинув халат, вимкнув світло й вийшов з архіву.

На вулиці Сапєги свиснув візникові, який проїжджав повз нього, й наказав відвезти його на Немцевича 46. Була майже п’ята, але протягом найближчої години він не засне. Так само, як і старий столяр, який дав обітницю Ченстоховській Божій Матері.

Цього разу Попельському не довелося стукати до дверей помешкання Питків. Він зустрів Валерія на балконі, коли той виходив з нужника. Старий робітник похитувався на ногах, тримаючи руками кальсони, у яких не зміг зав’язати торочки. Сива, жорстка щетина, волосся, що стирчало навсібіч, гнилий подих і червоні повіки могли злякати кого завгодно. Комісар не міг збагнути, яким чином Валерій Питка менш ніж за дві години перетворився на цілковите страховище. Попельський не знав, що тієї ночі в столяра був ще один відвідувач, його сусіда-комуніст, який забрав відозви й листівки, що переховував у старого, а натомість віддячився чверткою горілки. Питка не зволікав ані хвилини: випив пляшку швиденько, потай від сина. Унаслідок цього він небезпечно похитувався й бурмотів щось незрозуміле.

― Що з тобою Валерко? ― занепокоєно спитав Попельський. ― Де ти так дав до вівату[19]?

― Ну-у-у… ― пробелькотів Питка, тоді замовк і широко всміхнувся. ― Ну-у-у-у…

Попельський знав, що в такому стані Валерій Питка нікого не впізнає. Сумнівно було, чи старий узагалі міг сказати щось розумне, наприклад, назвати свій вік і прізвище. Запитання, чи муляр «Долько» чи «Только Малецький» і «муляр Анатоль Малецький» з поліційної справи ― це одна й та ж особа, було для Валерія Питки таким самим зрозумілим, як грецький аорист. Попельський міг зачекати, доки дідусь убитого хлопчика протверезиться або запитати про Малецького в батьків Геня. Але комісар був від природи дуже нетерплячою людиною.

IX

Леокадія Тхожницька познайомилася зі своїм кузеном Едвардом Попельським, коли тому було три роки. Це було під час різдвяних свят у 1889 році. Малий Едуардо, як називала свого єдиного синочка екзальтована тітка Зофія Тхожницька, по чоловікові Попельська, приїхав з поблизького Борислава до Станіславова разом зі своїми батьками, щоб провести із численною родиною Тхожницьких перші спільні свята. Досі це ніколи не вдавалося, бо Едзьового батька, інженера Пауліна Попельського, що працював у гірничо-нафтовій компанії С. Штерна в Бориславі, як на злість, під час свят постійно відряджали в різні геологічні експедиції до далеких та екзотичних країн, переважно до Туреччини й Персії, а боязка тітка Зофія не мала відваги вирушити сама з дитиною навіть у недалеку подорож. Малий кузен не справив на Леокадію та її чотирьох братів і сестер приємного враження. Їм здавалося, що це надокучливе щеня, типовий зманіжений пестунчик-одинак, який своїм криком шантажував усіх довкола. Він об’їдався тістечками й цукерками, дражнив їхнього маленького цуцика Мікі, а якось, щоб примусити хвилюватися власну матір, заліз на найвищу полицю в коморі й тихо лежав там протягом двох годин, ласуючи медом і варенням. У цей час тітка Зофія ледь не збожеволіла, шукаючи зниклого вереду в цілому будинку й у саду, разом з роздратованим дядьком Пауліном і своїм зазвичай спокійним батьком, філософом за освітою, а нині гімназійним учителем Клеменсом Тхожницьким. Нарешті кузенові набридла ця забава, і він виліз із комори. Просидівши дві години в холодному приміщенні, він звичайно, застудився, і його, усім на полегшу, поклали до ліжка. Та радість виявилася нетривалою, бо хворий домагався від усіх домашніх, аби ті без кінця його розважали. Щоб мати хоч трохи спокою, тітка весь час читала йому казки, кузени розігрували вистави, навіть дідусь грав онукові на мандоліні. Тож усі лише втішилися, коли Попельські нарешті покинули гостинний дім у Станіславові, забираючи до Борислава свого верескливого шибеника. Потому всі Тхожницькі молилися, аби компанія С. Штерна й надалі відряджала інженера в різні далекі краї.

Їхні молитви були почуті, бо Попельські з’явилися в Станіславові лише через шість років, у серпні 1895. Дев’ятирічний Едвард нічим не нагадував колишнього розбещеного малюка. Він був понад свій вік добре збудованим і розвиненим, небагатослівним, але веселим і до всього цікавим, проте не набридливим. Свій час хлопчина найчастіше проводив у кабінеті дідуся Тхожницького над шахівницею або географічними атласами. Також любив старанно виводити всілякі ієрогліфи й шифрувати якісь секретні повідомлення, записуючи польські слова грецьким алфавітом, який він добре опанував ще до гімназії. Спостерігаючи за своїм кузеном, дванадцятирічна Леокадія вперше в житті усвідомила, що людська природа не є сталою, а прикрі шибеники перетворюються на цілком приємних юнаків.

Незвичною була не лише кузенова поведінка. Небуденною була й причина приїзду тітки з родиною під кінець спекотних канікул 1895 року. Компанія «Берґгайм і Мак-Ґарві» купила в Баку нафтопереробний завод і запропонувала інженерові Попельському посаду директора. Він із вдячністю прийняв пропозицію й ухвалив важливе рішення. Не довіряючи російському шкільництву, Паулін Попельський постановив залишити сина в родині швагра, доки сам облаштується в Баку й підшукає Едвардові відповідних гувернерів. Кузен Едзьо неохоче розставався з батьками, а його мати так ридала на станіславівському вокзалі, наче бачила свою дитину востаннє. На жаль, передчуття її не зрадили. Незабаром родичі отримали жахливу звістку, яка цілковито змінила кузенове життя. На потяг, у якому їхали його батьки, напали в степу п’яні бандити. Батька, який став на захист честі дружини, було по-звірячому вбито, а мати повісилася через декілька днів. Едек, який досі був спокійним і погідним хлопцем, став мовчазним і похмурим. Через декілька днів з ним уперше стався напад хвороби, що відтоді була його постійним супутником. Якось після вечері на очах тітки й дядька Едвард упав на підлогу в корчах, забруднюючи при цьому одяг власним блювотинням, сечею й калом. На щастя, Леокадія, її брати й сестри не стали свідками цієї сумної, принизливої та жахливої сцени. Пізно вночі Едвард прокинувся після довгого тривожного сну. Біля його ліжка сиділа Леокадія та її мати. Побачивши їх біля себе, кузен несподівано зайшовся диким, істеричним реготом.

― Я не розумію братика, ― прошепотіла Леокадія до матері. ― Чому він так дивно поводиться?

Вона не могла зрозуміти кузена й зараз, о шостій ранку, цього травневого сонячного дня, коли Едвард привів якогось п’яного волоцюгу й намагався надягти йому на ноги свої найкращі черевики. Вона б ще могла припустити, що Едвард уранці повернувся з якимось друзякою й хоче продовжити пиятику вдома. Таке іноді бувало, але цього не траплялося в присутності Леокадії, не кажучи вже про дочку Риту. Про такі випадки їй потому пошепки розповідали служниця Ганна, двірник або обурені сусіди. До того ж панна Тхожницька припускала, що навіть коли її кузен приводив додому якогось товариша напідпитку, то не настільки п’яного, як цей стариган. Леокадія могла навіть подумати, що Едвард намагається витверезити свого знайомого, кладучи його до ванни, відпоюючи кавою, витираючи його блювотиння й підсуваючи під носа пляшечку з нашатирем, що він, власне, й робив зараз із цим старим. Але не могла збагнути, навіщо, коли вже йому вдалося підняти того на ноги, Едвард натягає на нього свій, щоправда, не новий, але все-таки добрий одяг, і взуває того в чудові високі черевики з першокласного магазину «Дербі»!

Пізніше вона дивилася, як на могутній потилиці Попельського набрякають жили, коли той запихав пияка до екіпажа, притримуючи його однією рукою за штани, а другою ― за комір. У цей час п’яниця зачепився холошею за колесо й роздер її. За звичайних обставин Попельський розлютився б і принаймні уважно оглянув би зіпсований одяг. Але зараз він узагалі не звернув увагу на свій понищений костюм від братів Яблковських! Я не розумію мого кузена, подумала Леокадія Тхожницька, повертаючись до квартири. Вона й не підозрювала, що протягом найближчих годин кузен здивує її ще більше, ба, навіть смертельно налякає.

X

Попельський вийшов з екіпажа на вулиці Піярів біля лікарні. Наказав візникові зачекати, а сам простягнув руку Питці таким галантним жестом, наче той був дамою, що висідала з карети. Старий ухопився за його плече й рушив, щомиті спотикаючись, незвиклий до черевиків, які вперше мав на ногах. Поліцейський обхопив його за пояс і трохи ніс, а трохи вів, оминаючи фігуру Богоматері. Якийсь добродій у котелку та з пінчером на повідку глянув на них з відразою, якийсь студент тицяв у них пальцем, а його товариш голосно реготав.

― Али той панисько сі накиряв! ― репетував якийсь шибеник у картатому кашкеті й білому шарфі на шиї.

Попельський не звернув на нього жодної уваги й обережно повів Валерія, у якого алкогольне очмаріння поступалося місцем страшенній сонливості. Комісар знав, чим її побороти. У руці тримав флакончик з витвережувальними солями, головним складником яких був аміак.

Нарешті Попельський затягнув Питку до лікарняного вестибюлю й посадовив його на першій-ліпшій лавці, де той миттєво поринув у сон. Комісар роззирнувся навколо й відразу побачив, як до них поважно крокує швейцар з бородою а ля найясніший цісар Франц-Йосиф.

― Ось вам п’ятдесят грошів, ― звернувся до нього Попельський. ― Простежте, аби цей мені нікуди не змився! А я тим часом піду до директора цього закладу. Який це кабінет?

― Я тут виконую функцію державного службовця, ― гордовито відказав швейцар. ― І за це отримую платню. А ваших цванциків[20] не потребую. Хто то є? Хорий?

― Так, може й хворий, ― відповів комісар. ― Як, зрештою, ми всі. Але придивитися за ним ― це дуже відповідальна справа. Гідна державного чиновника. Такого сумлінного, як ви. Я знаю, що вчинив погано. Ви ж бо не візник, не готельний служка, якому дають на чай. Ваші функції незмірно вищі. Я теж, як і ви ― державний службовець. Кримінальна поліція. ― І показав швейцарові посвідчення.

― Це ви добре сказали, ― швейцар аж зашарівся від задоволення. ― Але вам туди не можна, до завідувача, до відділення, цебто. Такі в нас правила! Я мушу кожного зупинити й повідомити телефоном, же сьте прийшли. А ви тут сідайте й зачекайте.

Попельський кивнув головою, наче похвалив запопадливого швейцара, і зробив так, як йому наказали. Швейцар тим часом виструнчився біля столика з телефоном і набрав потрібний номер.

― Ту сі мельдує Дурбак Юзеф, ― шанобливо сказав він. ― Ду телефону викликають доктора Лебедовича. Добри. Та чекає ту кримінальна пуліція. Пан доктор Лебедович. ― Швейцар глянув на Попельського. ― Він є на лінії. Буде з вами говорив.

Попельський підійшов до телефону, приклав слухавку до вуха й схилився над руркою, куди проказав повільно й чітко:

― Доброго дня. Це комісар Едвард Попельський з поліції. ― Замовк, очікуючи якоїсь відповіді від свого співрозмовника, але почув лише якесь мурмотіння, яке було, мабуть, відповіддю на його привітання. ― Мені треба побачитися з пацієнтом Анатолем Малецьким. Надзвичайно важливе розслідування вимагає, аби я зустрівся з ним негайно.

― За чверть години, ― почулося в слухавці, а тоді залунали тихі короткі гудки.

Попельський сів поруч зі сплячим Питкою. Відчув легеньке запаморочення. Він знав, що це могло бути від утоми, або, набагато гірше, віщувало про наближення нападу, оскільки сонячне проміння під час поїздки екіпажем пробивалося між листям каштанів уздовж вулиці Піярів. Комісар насунув капелюха на очі, а на носа вчепив свої темні окуляри. У голові знову зашуміло. Але це не були передвісники нападу епілепсії, бо про неї зазвичай попереджав шум у вухах, а перед очима миготіли плямки. Зараз жодного із цих симптомів не було. Ці запаморочення й особливо тремтіння щелепи було ознакою наближення фрустрації. У нього завжди починали тремтіти щелепи, коли з’являлося це відчуття. Тоді він затискав між зубами якийсь шматочок дерева, олівець, дерев’яну ручку або щось схоже. І невдовзі все минало.

Він знав, що цього разу фрустрація й лють не минуться так швидко, навіть якщо уп’ястися зубами в залізо. Бо за чверть години він побачить людину, яка сидить у цій клініці протягом кількох місяців, тобто перебувала тут і вчора, і позавчора. Малецький був тут, на Піярів, і не міг сховатися на крихітному подвір’ячку на Нємцевича й викрасти когось із дітей, які там бавилися. Тут, у палаті, Анатоль Малецький напевне робив у штани, дрочив у кулак або перевтілювався в Наполеона чи Віннету. А це означає, що він не мордував тоді маленького Геня Питку. Тобто не був убивцею. Попельський відчував глухе роздратування. Щелепи тремтіли. Як завжди, коли слід ставав сумнівним.

Почулися голосні вигуки. Певне, наближався Малецький. Попельський сунув Питці під носа витверезні солі. Той здригнувся й розплющив очі. Він уже зовсім отямився.

― Слухай-но, Валерко! ― Поліцейський підвищив голос. ― Зараз сюди приведуть такого собі Анатоля Малецького. Ти повинен сказати, чи це той, що бував у вас удома! Про кого ти розповідав моєму заступникові, утямив?! Розумієш, чого я від тебе хочу?

― Рихтик, ― відказав старий. ― Чи той, шо прийде, то є Тольо Малецький, чи нє! Таке маю повісти!

― Саме так! Дивись уважно!

Із темного коридору долинали вигуки. За декілька секунд із темряви вийшов чоловік у білому, який голосно лаявся й розмахував руками. Він зупинився й сердито глянув на Попельського.

― То ни є Тольо Малецький! ― озвався Питка. ― На зіхир!

― Ну, певне! ― утрутився швейцар. ― Таж то пан доктор Лебедович!

― Холера ясна! ― гаркнув доктор Лебедович на Попельського. ― Ви мені голову морочите! Гадаєте, у мене є час на ваші забаганки, пацієнтів розшукувати?!

Попельський відчув, що до голови йому прилинула кров. Щелепи рухалися не лише вгору й униз, але й у різні сторони. Зараз його не заспокоїло б навіть те, якби він гриз залізний паркан навколо лікарні. Стиснув п’ястук, упиваючись гостро підпиляними нігтями в м’яку долоню.

― Я тут бігаю, як жид у порожній крамниці! ― Доктор заговорив тихіше й трохи відступив від Попельського. ― У цілому відділенні шукаю вашого Малецького, а його вже чотири дні як відпустили додому! Доктор Зухер не вважав за потрібне мене інформувати! Ви що, не могли перевірити цього раніше? Не могли до нас подзвонити? Мені б не довелося витрачати стільки часу!

Щелепи Попельського перестали рухатися. Непевний слід ставав чимраз певнішим. Комісар потягнув Питку за комір, уклонився на прощання швейцарові й разом зі старим вийшов із клініки.

Цього разу Питка сів до екіпажа без жодної допомоги. Біля нього вмостився Попельський, замалим не навалюючись на свого кволого супутника.

― На Йоселевича, ― кинув він візникові.

― Сі розуміє, шановний паняга, ― відповів той і шмагонув коня.

― Де їдемо? ― запитав Питка.

― Провідаємо Толя Малецького, ― пояснив Попельський, посміхаючись.

― Тілько нас двої, самі свої? ― трохи перелякано допитувався столяр. ― Ви го хочете злапати?

― Так.

― Та він моцний як бик. Пане кумісаре, треба би з нами ше якогось пуліцая!

― Тобі подобаються твої нові черевики, Питко? ― запитав Попельський і витягнув цигарки.

― Ну, та певне!

― Тоді звикай до них, бо підеш у цих черевиках до Ченстохови! Ти вже зрозумів, чому нам більше не потрібен жоден поліцейський?

Питка кивнув головою й потер зашкарублі долоні.

XI

Злиденна кам’яниця під номером 25 стояла на такій самій злиденній вулиці Берка Йоселевича. Разом з іншими брудними й обшарпаними будинками вона утворювала цілий квартал, посередині якого розташувалося маленьке грузьке подвір’я. На ньому колись побудували стайню, поділену на стійла. Там візники тримали своїх коней. Із часом, під упливом розпоряджень магістрату про обмеження кількості зареєстрованих у місті тварин, чимало стійл спорожніло. Ці приміщення викупив управитель майном поблизької львівської броварні, пан Юліан Благачек, із наміром відкрити тут власний шинок. Одначе втілити свою мрію в життя він не встиг, бо економічна криза, яка охопила Польщу, підказала йому іншу, кращу думку. Попит на пиво впав, зате дешевих помешкань гостро забракло. Бідних громадян на межі десятиліть ставало дедалі більше. Тож Благачек добудував біля стайні нужник, викопав перед ним колодязь і встановив помпу, над кожними дверима зробив дашок від дощу й прикріпив на цегляній стіні табличку «вул. Йоселевича 25, флігель». У невеличкому будинку було шість комірчин, кожна з одним вікном, у яких гніздилися великі родини бідняків. Над першими дверима праворуч виднів номер 1.

Саме на цю табличку й номер дивився зараз Попельський із-за напівзруйнованого паркану. Протягом чверті години комісар стояв у затінку липи й спокійно курив цигарку. Глянув на годинника. Була майже сьома. Зараз подвір'я сповниться гамором дітей, що поспішають до школи, бряжчанням відер біля помпи й жіночими голосами. Зараз на балкони вийдуть бабці й повивішують перини під теплі промені травневого сонця, яке він так ненавидить. Зараз тут завирує життя, а Попельський мусить устигнути зробити все раніше. Він розчавив цигарку носаком черевика й швидко рушив у бік флігеля, навпростець через грязюку. Зупинився біля комірчини з номером 1. Зазирнув крізь вікно. Нічого не побачив, бо воно було заслонене ізсередини коцом. Відчуваючи на стегні приємну, підбадьорливу вагу браунінга, комісар загрюкав у двері так голосно, що наполохав голубів, що злетілися біля помпи.

Озирнувся довкола. Птахи були єдиними істотами, що звернули на нього увагу. Чоловік, який умивався біля колодязя, навіть не глянув у його бік. За дверима почулося чиєсь чалапання.

― Хто там?! ― пролунав глухий голос.

― Поліція! Відкривай!

Тиша. Кроки віддалилися від дверей і наблизилися до вікна. Коц відхилився, і за брудною шибкою блимнули закислі зі сну очі. Попельський підсунув до них поліцейського значка. Коц упав на вікно, а кроки знову наблизилися до дверей. Потому запала тиша, яка Попельського дуже втішила. Із цього він робив висновок, що Малецький вагається, впустити комісара, чи ні. Якби він був невинним, то не вичікував би, а відкрив двері.

Двері прочинилися, і в них став неголений здоровило в кальсонах і майці. Його білизна була вкрита численними жовтими патьоками. З-під майки видніло кудлате волосся на грудях. Із носа й вух стирчали поодинокі довгі закручені волосини. З кімнати бив сморід зіпсованої їжі.

― Ви Малецький? Вас звати Анатоль Малецький?

― Шо таке? ― Чоловік продемонстрував відсутність кількох зубів.

― Це Малецький?! ― гукнув Попельський і глянув убік.

Валерій Питка, який умивався біля колодязя й зараз годував голубів, ствердно кивнув головою. Малецький подивився на нього, усміхнувся й помахав старому рукою. І отримав ребром долоні по носі.

Завдавши удару, Попельський зняв капелюха й кинувся на здорованя, наче бик на тореадора. Головою поцілив Малецького в груди й разом з ним увалився до кімнати. Відчув сморід поту й теплу вологу на голові. Зрозумів, що з носа Малецького цибенить кров. Підняв голову й побачив, як той гепається об стіну й падає на відро, закрите покришкою. Уміст відра вихлюпнувся, і Попельському на мить перехопило дихання від смороду. Лівою рукою він сягнув по браунінга, а правою ― по носовичка. Націлився пістолетом у Малецького. Той сидів непорушно на підлозі й трусив великою кудлатою головою, наче з недовірою. Навколо розливалася калюжа нечистот, валялися старі поламані ящики, повні різних органічних та неорганічних покидьків. У кутку стояла чавунна грубка, труба якої виходила крізь отвір у вікні. Зі стіни стирчало металеве кільце, до якого колись прив’язували коїш чи іншу тварину.

― Ляж на боці. ― Попельський не опускав пістолета. ― Під грубкою. Добре, ― похвалив він, коли Малецький негайно виконав наказ. ― А тепер просунь руку під грубкою й вистав її з іншого боку. Я прикую тебе до дверцят, а тоді обшукаю помешкання.

Малецький найпевніше не зрозумів наказу. Він не рушив з місця, усміхався й трусив головою.

Попельський обережно зайшов з іншого боку пічки й присів навпочіпки. З огидою тупнув по мокрій від сечі долівці.

― Поклади руку під грубку, просунь трохи вбік і торкнися тут, ось тут, ― із цими словами комісар кілька разів ударив черевиком об підлогу.

Малецький нарешті зрозумів. Уся його рука зникла під грубкою, просунута між ніжками. Права долоня стирчала звідти. Попельський нахилився, щоб надіти на неї наручники. І тоді почув гуркіт, брязкіт скла й скреготіння бляхи. Комісара огорнув чорний липкий туман. Попельський ураз зрозумів, що Малецький якимсь нелюдським зусиллям підняв чавунну грубку й видер її трубу, з якої сипнула сажа. Удар, отриманий Попельським у сонячне сплетіння, перехопив йому подих. Лікоть наче пронизав струм. Пальці втратили чутливість і пістолет упав у калюжу на долівці. Почувся звук удару, ніби стиглий кавун гепнув з возу на бруківку. Або по чиїйсь голові вдарили палицею. Попельський сповз по стіні.

Але цей звук йшов не від його голови, а від довбешки Малецького. І гепнули по ній не палицею.

Питка стояв посеред комірчини, тримаючи в міцній вузлуватій долоні сокиру. Малецький лежав на долівці, зіщулившись як немовля. Питка знову підняв сокиру, спрямовуючи вістря на голову лежачого.

― Стій! ― гаркнув Попельський. ― Зачини двері!

― Слухаюсь, пане начальнику! Але я казав, шо то моцний бик!

Питка слухняно опустив сокиру й глянув на Малецького цілком тверезим поглядом. Тоді виконав наказ комісара. Той, зігнувшись, насилу підійшов до розбитого вікна й глибоко вдихнув повітря. Воно тхнуло кінським гноєм, мокрою землею, гнилими дошками, але Попельському це здалося приємнішим за будь-які східні пахощі. Він утер чоло, розмазуючи по ньому сажу, і глянув на свій знищений одяг, укритий чорною кіптявою. Права холоша була роздерта до коліна.

― Живий? ― ледве ворухнув губами комісар.

― Жиє гадина, ― відказав Питка. ― Я го тілько обухом.

Попельський зітхнув.

― Хай йому біс, як тут смердить, ― мовив він з відразою, важко дихаючи.

― Від смороду ше ніхто ни вмер, а з голоду ніхто сі не всрав, ― філософськи зауважив старий.

― Слухай, Питко. ― Попельський випростався. ― Ти мене уважно слухаєш? Ти п’яний чи тверезий?

― Та тверезий як мале дитя! Бігме правду кажу.

― Ну, тоді слухай. Дякую. Ти мене врятував від цієї тварюки. А зараз я спитаю про щось дуже важливе. Ти хотів його вбити?

― Так. Я вже казав, жи гада заб’ю…

― Ти хотів його вбити, бо він замордував твого онука, так?

― Ну, так!

― А звідки знаєш, що це він його вбив?

― То ни моя справа, а ваша, пане кумісаре. Ви казали, жи то він, то я го гепнув! Та й уже!

― Але я ще не знаю напевне, чи це він. ― Попельський заткнув носа пальцями й уважно роззирався кублом Малецького. ― Розумієш, Питко? Я ще не певен. Або він сам зізнається, як очуняє і я його допитаю, або знайду якісь докази проти нього. Тоді віддам гадину тобі. Роби з ним, що хочеш. А зараз слухай мене уважно й роби те, що я кажу! Нічого більше!

― Аякже!

― Тоді прикуй його до стіни. ― Комісар простягнув Питці наручники й ключика. ― Але добре примоцуй!

За мить один браслет наручників клацнув на зап’ястку Малецького, а другий ― на кільці, що стриміло в стіні.

Попельський почав обшукувати комірчину. Усе ще затискуючи носа, він розкидав ногою старі ящики від фруктів, напхані якимись шматами й дрантям. У деяких з них були купи газет і залізяччя, в інших ― недогризки й запліснявілі, позеленілі окрайці хліба. Комісар розгортав покидьки кочергою, яку надибав біля грубки. Але не знаходив нічого, що вказувало б на провину Малецького й лише ганяв тарганів, які тихо розбігалися по кутках. Обшукавши всі ящики, комісар зосередив увагу на старій канапі, укритій ковдрою без підодіяльника. З оббивки стирчали дві іржаві пружини, обкручені мотузкою. Посередині була дірка, яка зацікавила Попельського, бо її краї були обметані ниткою. Придивився уважно. Там було щось, схоже на вузьку рурку. Попельський витягнув з кишені ножика й ледь відгорнув тканину оббивки. Глянув на свою знахідку й сплюнув з відразою. Це була жирна шкура від солонини, скручена трубкою. Товаришка самотніх ночей, імпровізована вагіна.

Заглянув під ліжко й витягнув звідти обдерту фанерну валізку. Відчинивши її, занімів. Малецького не треба було допитувати.

― Він твій, ― сказав Питці, підійшов до вікна й почав глибоко дихати.

Дивився на дітей, що йшли з ранцями до школи, ланок на балконах, які енергійно витрушували подушки й перини, на якусь бабцю, що набирала воду. Дивився на все це й нічого не бачив. Перед очима були ляльки з валізки Малецького. Їхні вуста були пофарбовані червоним. Між ногами зяяли невміло зроблені отвори, навколо яких чорнилом було домальоване волосся. На тулубах видніли обриси грудей, у дірках посередині них стриміли вершечки морквин. Деякі ляльки були чоловічої статі. Між їхніми ногами стирчали червоні олівці, а сідниці розділяли довгі шрами, зроблені долотом. Голівки всіх ляльок схилялися на груди, а тулуби були посмуговані скісними ранами. Вони виглядали як Геньо Питка, скоцюрблений у нужнику на Жолкевській.

Попельський дивився на подвір’я й нічого не бачив. Не помітив, що до вікна хтось швидко наближається. Не зауважив металевого прута, яким вибили рештки шибки й ударили його по голові. Упав, і більше не відчував смороду в обдертому кублі.

XII

Щойно опритомнівши, Попельський відчув дотик. Перш ніж розплющив очі, перш ніж до нього повернулися слух і нюх, він відчув лоскотання від лоба до потилиці. Йому здавалося, що думки, які супроводжували це відчуття, якимось чином матеріалізувалися й витанцьовують, завдаючи болю, під розкраяною шкірою черепа. Уявив, що він лежить у кутку комірчини Малецького, десь між помийним відром і ящиком із запліснявілою їжею, а по його голові неквапом лазять тлусті таргани. Ця думка так перелякала Попельського, що він негайно розплющив очі. Побачив нерівний край якоїсь тканини. Важко підняв руку й торкнувся її. Це була пов’язка. Знову залоскотало, і комісар ворухнув головою. Незважаючи на нудоту, глянув довкола й полегшено зітхнув. У цю ж мить повернулися і слух, і нюх. Замість жахливого смороду до ніздрів долинув аромат дорогого тютюну й одеколону «Саподор», замість гарчання Малецького й скреготіння бляхи почувся приглушений шепіт, а по голові не повзали жодні таргани, зате чола торкалися теплі й ледь спітнілі рученята його онука Єжика.

Попельський знову роззирнувся спальнею та поворушив руками й ногами. За всім цим, усміхаючись, спостерігали дві найдорожчі йому жінки ― кузина Леокадія й донька Рита.

― Татко прокинувся, ― вигукнула Рита. ― Єжику, дідуньо вже не спить! Як ви почуваєтеся, татку?

― Знаєш, скільки ти був непритомний, Едварде? ― Леокадія погладила його по голові.

Попельський не вимовив жодного слова. Він добре вивчив обох жінок і знав, що вони ставлять запитання, а тоді самі ж на них і відповідають. Чудово розумів і свого онука Єжика, а в його невситимій цікавості вбачав власну колишню пристрасть до пізнання. Тому зараз він небезпідставно побоювався, що хлопчик, зацікавившись дідусевим пораненням, перейде від лоскотів до намагань перевірити пальчиками глибину його ран.

― Таткові полегшало, ― Рита погладила батька по щоці.

― Ти був непритомний майже цілий день, ― додала Леокадія й поправила йому пов’язку.

Попельський засичав від болю. Він не помилився у своїх передбаченнях щодо поведінки рідних біля його ліжка. Рита й Леокадія самі відповідали на власні запитання, а Єжик запхав пальця під бинти й колупав там з великим завзяттям.

― А це що таке?! Облиш дідуся, Єжику! ― Рита підвищила голос. ― Негайно! Дідуньо хворий, а ти його мучиш! Дідуневі боляче!

Попельський усвідомив, що розгнівана донька викликає в Єжика такий самий переляк, як маленький пекінес Юніор, який тихенько дрімав зараз у неї на колінах. Незважаючи на біль голови, комісар відчував величезну радість, дивлячись на доньку й півторарічного онука. Усе ще лежачи, він схопив малого під пахви й підняв над своїм обличчям. Єжик захлинався від сміху, а його щічки, які ледь обвисли під впливом сили тяжіння, робили хлопчика схожим на жваве цуценя бульдога. Дідусь поцілував Єжика в обидві щоки й поклав онука біля себе. Сперся на лікті й несподівано напав на малого. Припав губами до його шийки й почав пирхати, наче кінь. Онучок аж нетямився від радості. Він вовтузився, перевертаючись із боку на бік, і своїми вигуками змусив прибігти з кухні Ганну.

― Пан кумісар вже здоровий, ― скрикнула служниця. ― Наш пампулько коханий вилікував пана!

Попельський глянув на порожевілу від гри онукову мармизку й нараз пригадав собі ляльки Малецького з наквацяними червоною помадою губами.

― Що сталося? Скажіть мені! ― видушив він, і кожне слово свердлило йому голову зсередини.

― Невідомо, що сталося. ― Леокадія була дуже зосереджена, наче розповідала про складну бриджеву роздачу. ― У підворітті на Ринку недалеко від ресторану «Атлас» знайшли тебе й того пияка, якого ти вранці тут витвережував. Ви обоє були непритомні, з ранами на голові. При вас знайшли документи, тож швидка доставила тебе додому, і цього пияка теж. Доктор Феллер перев’язав твої рани й наказав спокійно лежати. Але з Єжиком, сам бачиш, мови немає про спокій…

― Усе гаразд. ― Попельський терпляче притримував онукові рученята, коли той намагався бити його кулачками. ― Він іще маленький. Але скажи мені, що із цим негідником Малецьким? Хто відбив його в нас?

― Не знаю, татку, про що це ви, ― утрутилася Рита. ― Мені відомо лише те, що написано в екстреному додатку до «Слова» про ваше слідство й про Малецького. Так мені шкода, що це не ви його впіймали… Тому я прийшла, щоб вас розрадити…

― Читай, Рито! ― Попельський забув про біль.

― «Сьогодні рівно опівдні, ― голосно читала Рита, і всі, включно з Єжиком, стежили за її губами, ― поліцейських з III комісаріату на Замарстинівській було повідомлено анонімним дзвінком про те, що в одному з помешкань у флігелі на вулиці Берка Йоселевича перебуває вбивця маленького Геня Питки й там є докази його злочину. Поліцейські знайшли в зачиненому на ключ приміщенні зв'язаного 35-річного муляра Анатоля Малецького. Знайдені в нього вдома речі вказують, що Анатоль Малецький справді має щось спільне з убивством маленького Геня. На жаль, на прес-конференції начальник слідчого відділу, підінспектор Маріан Зубик, не повідомив про жодні деталі, посилаючись на таємницю слідства. Єдине, що він заявив, це те, що зібраний матеріал дає можливість передати справу Анатоля Малецького до прокуратури. Чи означає це, що Анатоль Малецький ― убивця? На це запитання підінспектор Зубик не відповів. Без відповіді залишилося й запитання про місце перебування заарештованого. Справа викликає численні сумніви. Як ми дізналися, Анатоля Малецького звинувачували в знущанні із чужої йому дитини, унаслідок чого він протягом півроку перебував у відділенні для психічнохворих клініки на Піярів. Нам стало також відомо, що декілька днів тому він вийшов на волю, отримавши перепустку. Чи є Малецький потворою, яку розшукує весь Львів? Чому його випустили із клініки? Є й багато інших запитань. Хто зв'язав Анатоля Малецького й повідомив поліцію? Може, заарештований ― лише офірний цап? Невдовзі ми отримаємо відповіді на ці запитання? Шановні читачі, купуйте завтрашній номер нашої газети. Ми опублікуємо найсвіжіші новини про цю справу, а також інтерв’ю із завідувачем відділення для нервово хворих вищеназваної клініки, доктором Влодзімежем Лебедовичем. Підпис: Константи Мразек, головний редактор».

Попельський занімів. Тим часом Єжик, якому стало нудно, почав шукати нових розваг, схиляючи голівку набік і показуючи шийку. Таким чином він вимагав продовження забави, дідусевих поцілунків і кінського пирхання. Раптом дитина замовкла й глянула на двері, а тоді перелякано зойкнула, схопилася з ліжка й сховалася за його узголів’ям.

Мало кому вдавалося налякати Єжика. До останніх безсумнівно належав Моше Кічалес, чиє смагляве обличчя переорав рожевий шрам.

Коли на прохання Попельського всі вийшли з кімнати, Кічалес підійшов до комісара, узяв його за руку й низько схилив голову.

― Перепрошую, ― промовив він. ― Я мусив вас ударити, а теперка прийшов і прошу вибачення. Даруйте мені, пане кумісаре.

― Може, я вам і пробачу, пане Кічалес. ― Попельський звівся на постелі, незважаючи на сильний головний біль і запаморочення. ― А може, ні… Але спершу я повинен почути відповідь на три запитання. Перше: як ви знайшли Малецького? І чому ви на мене напали? Це ― друге.

― А третє запитання?

― Дасте мені цигарку?

Коли обоє закурили, Кічалес сів у фотелі. Говорив, і з кожним його словом з вуст вилітали маленькі хмарки диму.

― Знаєте що, пане кумісаре? Хочете почути, як можна найскорше злапати якогось бандита ві Львові?

― Ви мене не запитуйте, а говоріть!

― Іти за вами, крок за кроком, а ви допровадите до бандита. Я так зробив. І зловив бандита, скурвого сина Малецького.

― Наша домовленість, ― зі злістю засопів Попельський, ― була дещо іншою. Ви його ловите? Гаразд. Але потому віддаєте його мені! А тут ви угоди не дотрималися! Та ще й мені по голові врізали! Добре, що ти мене не вбив, Кічалес!

― Ше раз пробачте, ― король бандитів схилив голову. ― Домовленість була, рихтик. Али ви йдете з поліції. Усі газети про це кричали, а тоді написали, жи ви сі лишаєте. Я сам ни знав, шо про то думати, пане кумісаре. Ну, бо як ви підете, то ніц з нашої угоди! Хто дотримає вашого слова, як не ви сам?

― Тоді чому ви нічого мені не сказали про ваші сумніви під час розмови у Винниках? ― гаркнув розлючено Попельський.

― Дехто з пуліції дав мині більше, як ви, ― повільно проказав Кічалес. ― Дехто дав мині два роки. Два роки спокою. Ви ― тілько рік. А той дехто напевне з пуліції не піде. Али я є людина честі…

― Мовчи, Кічалес! Ти звичайний злодюжка й чекаєш, аби хтось дав тобі більше… Так ти тримаєш слово? Гадаєш, що про все можна торгуватися? Цікаво, а свою коханку теж колись виставиш на продаж?

Попельський схопився з ліжка на рівні ноги. І враз відчув, ніби його голову стиснули в лещатах. Тиск був такий сильний, що перед очима замиготіли якісь оранжеві плями. Сів на ліжку. Відкрив рота й видушив із себе: «Мовчи, пархатий!», а тоді впав на подушки й заплющив очі.

Кічалес нервово роззирнувся кімнатою. Помітив на тумбочці витверезні солі. Відкрив пляшечку, гидливо похитав головою й підсунув їх Попельському під носа. Той рвучко шарпнувся й розплющив очі. Кічалес витягнув напахченого парфумами носовичка, витер ним піт з комісарової голови й стурбовано поглянув на нього. Тоді сів на ліжку й міцно схопив руку хворого.

― Ви мене колись назвали губернатором, пане кумісаре, ― чітко промовив Кічалес. ― І теперка губернатор вам сі кланяє. То є знак. Кажіть, чого вам треба! Три ваші бажання ― то є для мене наказ. Можете мене вважати пархатим, нендзним мишіґене копф, останнім лайдаком. Я рузумію. Али пам’єтайте. Три бажання сповню. Як золота рибка з казки. Ви знаєте, де мене знайти. У Винниках. Будьти здорові й до побачення!

Усупереч небажанню Попельського, Кічалес потиснув йому руку й вийшов з кімнати. Дуже ґречно попрощався з дамами й навіть підкинув догори Єжика, який більше його не боявся.

За хвилину король злочинців повернувся, увійшов до спальні й посміхнувся під тонкими вусиками героя-коханця.

― А та мала, шо-сьте бачили у Винниках, так само може бути ваша. Коли тілько захочете. Дудатково. Крім трьох бажань.

XIII

О восьмій ранку Попельський стояв у себе вдома на балконі й дивився на Єзуїтський сад. Від часу невдалої облави на Малецького його переслідували нав’язливі ідеї, фрустрація й безсоння. Здавалося, він не помічає буяння весни, яка перетворювала Львів на величезний квітучий сад. В Єзуїтському саду біліли каштани, алейками походжали закохані студентські пари. Пообідньої пори люди юрмилися біля кафе, збудованого в стилі сецесії, де подавали каву-ґлясе, морозиво й холодний хлібний квас. У Стрийському парку діти купалися в ставку, доводячи мало не до божевілля старого садівника, який намарне ганявся за ними, щоб заборонити такі розваги. На терені Східної виставки спортсмени з товариства «Сокіл» улаштовували змагання з бігу на витривалість. На Високому Замку гімназисти прогулювали уроки, курили цигарки й потайки зустрічалися в кущах з повіями, що приходили сюди з поблизького Старого Ринку. Ніхто більше не згадував про вбивство Геня Питки. Люди дискутували про Гітлера й політику. Випускники гімназій готувалися до поїздки в табір військового вишколу на Гуцульщині. Після похорону Геня, коли з нещасним хлопчиком прощалися сотні львів’ян, місто поступово забувало про злочин. Мало хто помітив сьогодні коротку статтю в «Слові польському», де йшлося про подальшу долю Анатоля Малецького, якого підозрювали в убивстві.

Едвард Попельський належав до тих небагатьох, хто звернув на це увагу. Переслідуваний безсонням, він на дві години раніше вийшов до вітальні. На підлозі в передпокої помітив «Слово польське», яке листоноша, як і щоранку, вкинув до помешкання крізь шпарину для листів. Попельський сів у фотелі біля годинника, відкрив газету й простягнув руку по карафку з горілкою, яку вважав найкращими ліками від безсоння. Налив собі півсклянки й почав перегортати сторінки. І тоді натрапив на ту замітку.

Він різко підвівся й швидкими кроками рушив на балкон, щоб вийти на повітря. Комісар знав, що тепер не засне, навіть якщо видудлить ціле відро горілки.

Глянув крізь темні скельця. Був сонячний ранок. Тільки б не думати про Геня! Він намагався аналізувати справи, які розслідував зараз, повернувшись на роботу після одужання. Вдалося лише частково. Комісар думав не про замордованого хлопчика й поточні справи, а про стан свого капелюха й незагоєну досі рану. Під капелюхом була пов’язка ― шматок марлі, приклеєної пластирем до голови. Це справляло Попельському страшенну незручність. Під упливом палючого сонця голова весь час пітніла, пов’язка ставала мокрою й рана, що майже загоювалася, жахливо свербіла. Уже наступного дня комісар вирішив припинити ці муки. Він скинув капелюха, зірвав пов’язку й ходив містом з голою головою, шокуючи всіх навколо. По-перше, Попельський порушив звичай, за яким чоловікові не личило вийти з дому без капелюха, а по-друге, комісар занадто відверто демонстрував усім свій посинілий, наллятий кров’ю шрам, анітрохи не переймаючись ущипливими жартами й бридливістю оточення. Він почувався зручно, а рана мала для нього символічне, пропагандистське, як стверджував сам Попельський, значення. Вона ніби говорила всім: «Я рана, завдана комісарові, коли той схопив Анатоля Малецького!» Промовляла expressis verbis[21]: «Це ж Попельський, саме він вистежив убивцю Геня Питки! Я видиме свідчення цього, беззаперечний, болісний доказ факту, що якась падлюка позбавила комісара його слави!». Попельський використовував жахливий шрам також для перевірки під час уявних допитів своїх колег і начальства. Нахилявся так, щоб рана опинялася в них перед очима, й уважно спостерігав за реакцією. Подумки говорив: «Ну, хто з вас, сучі сини, зробив зі мною таке руками цього поганця? Хто позбавив мене здобичі? Хто з вас пообіцяв Кічалесові два роки спокою?». У погляді жодного з них комісар не помічав ані непевності, ані каяття, ані бажання в чомусь зізнатися.

Спроба вразити оточення голомозою пораненою головою виявилася марною, як і вперте розпитування Валерія Питки. Зі старим столяром сталося те саме, що й з ним самим, а в пам’яті від моменту, коли хтось у масці гепнув його по голові й пробудженням у машині швидкої допомоги, зяяла чорна діра.

Тож не дивно, що Попельський люто метався по робочому кабінету, проклинаючи всіх львівських поліцейських, передусім ― Маріана Зубика. Саме його він підозрював у використанні ідеї співпраці з бандитським середовищем. Кому, крім нього, було відомо, що пошуки вбивці провадилися за допомогою губернатора злочинного світу? Хто, крім Зубика, знав, що саме за цієї умови Попельський не піде у відставку? Хто таємно домовлявся про це зі своїм підлеглим у подвір’ї «Шкотської»? Те, що комісар не назвав тоді імені Кічалеса як свого спільника, ні про що не свідчило. У львівському злочинному середовищі протягом багатьох років владарювали брати Желязні й Кічалес, але останній ставав чимраз впливовішим, особливо у сфері проституції та контрабанди. Природно, що вибір упав на жида.

Попельський знову розгорнув «Слово польське» й заглибився в читання замітки, яка так його схвилювала.

Нам удалося отримати найсвіжішу інформацію в справі Анатоля Малецького. Добре поінформована особа з канцелярії заступника прокурора, доктора Юліуша Прахтеля-Моравінського зізналася, що докази проти Малецького спираються виключно на здогадки. Це збігається із заявою секретаря адвоката обвинувачуваного, у якій сказано, що у випадку, якщо ці здогадки переконають суд, адвокат Ізидор Пордес має намір заявити, що в момент убивства підозрюваний був неосудним.

Ця обставина, довести яку буде нескладно, означатиме для Малецького довічне перебування в психіатричній лікарні, а не страту гаданого злочинця. І хоча зараз усе залежить від судді, голови Окружного суду, пана Влодзімєжа Ганінчака, чимало фактів указує на те, що Анатоль Малецький уникне найвищої міри покарання, яку більшість громадян уважає найбільш відповідною за цей неймовірно страхітливий злочин.

Попельський глянув на каштани в парку. Через п’ять безсонних годин він муситиме встати й піти на роботу. Сьогодні він більше не засне. І що з того? Комісар не міг не думати про поколотого ножем Геня Питку! Не міг не уявляти тортур, яким він піддавав би Малецького, котрий утішався згорнутою в рурку свинячою шкірою, а під ліжком тримав поламані ляльки з недоладно допасованими геніталіями.

У нападі відчаю Попельський вирішив прийняти снодійні пігулки, яких завжди вдосталь було в Леокадії, щоб проспати решту своєї «ночі».

Зайшов до кімнати, зачинив балкон, а тоді пішов до ванної. Вийняв із шафки бляшану коробочку з написом «Морфей», роздер пергаментний пакетик, а його вміст висипав у склянку з водою. Вихилив одним ковтком, ніби це була горілка, якої він тієї ночі так і не скуштував. І тоді почув на балконі якийсь звук, немовби туди жбурнули камінь.

Попельський метнувся до балкону. Там лежала картонна коробка. Інстинкт поліцейського звелів йому спершу поцікавитися винуватцем, а не вмістом пакунка. Комісар сперся руками об перила й роззирнувся довкола. Не помітив нікого підозрілого. Якісь студенти стояли біля парку й розмовляли, дещо театрально розмахуючи руками. Продавець прецлів[22] розхвалював свій товар. Чиясь дитина верещала у візочку й не давала заколисати себе чимраз більше роздратованій няні. Попельський відсунувся від пакунка якнайдалі й ліг на живіт. Простягнув руку до коробки й ледь відхилив її накривку. На щастя, не помітив жодних дротів, отже, це була не бомба. Він трохи підняв голову, а тоді, сівши по-турецькому, відкрив коробку. У ній був його старий, ретельно випрасуваний одяг, у який він сам колись одягнув п’яного Валерія Питку. Під костюмом була лляна ганчірка, у яку загорнули взуття. Вичищені до блиску черевики з першокласної крамниці «Дербі», котрі сягали вище кісточки. Щонайкращі для піших мандрівок. Або, щоб податися в них на прощу до Ченстохови, як присягався зробити Валерій Питка. Але цієї обітниці він не дотримає, бо гадину не буде забито. Убивця його онука сидітиме в теплі, дрочитиме в кулак, його годуватимуть і обпиратимуть, а якогось дня він знову отримає перепустку, щоб податися на інше подвір’я, сповнене веселого дитячого гамору.

Попельський уже знав, що з його безсонням не впораються навіть порошки кузини Леокадії. Зате йому були відомі інші ліки. Ними було певне рішення, а точніше кажучи ― телефонна розмова.

За хвилину він стояв біля апарата й говорив з телефоністкою хрипким від нікотину голосом:

― Будь ласка, Винники, номер 23.

XIV

Анатоль Малецький зітхнув і прокинувся з неглибокого сну, сповненого дивних видінь. Звук, що вирвався з його вуст, був схожий на стогін від переляку або задоволення. Страх пояснювався тим, що йому снилася якась велика, темна й жахлива постать, що стояла біля його ліжка й нахилялася над ним. Та коли вона скинула із себе плаща, виявилося, що це молоденька гола дівчина. Малецький аж застогнав від задоволення. Тоді з його горлянки вирвався цей незрозумілий звук, і він відразу прокинувся. Довкола хропли інші пацієнти. У коридорі, де був сестринський пост, світила тьмяна лампочка. Шибки високого вікна шмагало віття дерев.

Малецький ворухнувся на ліжку й відчув величезне збудження. Засунув руку під ковдру, рот наповнився слиною. Ураз у палаті спалахнуло світло ліхтарика. Малецький зітхнув і розчаровано витягнув руку. Світляна пляма зростала й, нарешті, досягла його ліжка. За декілька секунд у дверях з’явилася велика тінь, яка збільшувалася, як і постать санітара, що нечутно підходив до нього.

― Хтось турбується про тебе, Малецький, і дещо тобі передає, ― прошепотів санітар і ворухнув стегнами, імітуючи злягання. ― Те, що ти дуже любиш!

― Ну, та давайте, пане Мухо! ― Малецький проковтнув слину. ― Ну, давайте!

― Тихо, макітро дурна, ― засичав санітар. ― Хочеш, аби запах шпондерка[23] всіх дурнуватих побудив? Ходи до нужника! Штайґуй, штайґуй![24] Там дістанеш!

Малецький зіщулився, щоб приховати від санітара своє збудження, і рушив за ним. У коридорі нікого не було. Лампа освітлювала сестринський пост і сплячу медсестру. Біля туалету Малецький зупинився. Муха стояв за ним.

― Ну, йди! ― буркнув Муха. ― У другій кабінці.

Малецький не послухався. Його ніздрі розширилися, відчуваючи навіть ледь чутні запахи поту санітара і його помади для волосся, сморід сечі з пісуарів, різкий пах лізолу й хлорки. Окрім цього вловив тонкий запах чоловічих парфумів, який дещо його стривожив. Звідкись був йому знайомий.

От і все, що він відчув. Навіть найменшого запаху вудженої солонини. Усе його збудження зникло. Він докірливо глянув на Муху. Той посміхнувся, знову зробив кілька непристойних рухів і легенько пхнув Малецького в бік відкритих дверей.

І тоді пацієнт утямив, як хтось хапає його за піжаму й затягає досередини туалету. Це сталося так несподівано, що він не встиг відреагувати чи бодай роззирнутися, щоб розгледіти нападника в темному, холодному й смердючому приміщенні. Хтось підбив йому ноги, а інший притиснув до підлоги. Запах вишуканих чоловічих парфумів посилився. Руки Малецького опинилися в лещатах залізних наручників. Скреготнув ключик. Пацієнт унюхав запах вичиненої шкіри. По кадику ковзнула пряжка паска, а тоді щось затиснуло його шию. Тиск посилювався. Малецький задихався.

Хтось сів йому на спину й шарпнув до себе його голову, затискаючи шкіряну петлю.

Запах парфумів став майже нечутним, зате посилився сморід горілки й цибулі.

― То за мого внука! ― почув Малецький.

Потому він відчував лише вологу на своїх стегнах і сідницях.

― Ще й обісрався, зараза!

― У гівнах жив, то в гівнах і здох, ― прогув з-під вікна низький, хрипкий голос.

Таким був реквієм для Анатоля Малецького.

XV

Едвард Попельський обожнював математичні порівняння, оскільки був свято переконаний, що все можна описати за допомогою математичних формул. Він уважав, що людське життя можна представити як функцію, аргументи якої були б часовими одиницями, а значення мали певний якісний характер. Сам він протягом декількох років креслив криву свого життя як графік такої функції, чиї значення були насолодами в області визначень від мінус одного до одного. Після кількох років старанного накреслення певної кривої, що становила графік функції, він помітив, що його життя можна було б уважати наближеним до періодичної функції з великими значеннями на межі періодів. Він марно пояснював колись це відкриття Леокадії, а коли та, незважаючи на його численні спроби, усе ж не зрозуміла його тлумачень, сказав лише: «Моя люба Льодзю, коли я помічаю, що в моєму житті завершується якийсь період, я віддаюся найприємнішим насолодам і втіхам. Таким чином, наприкінці цього періоду насолоди є найсильнішими, і все повторюється спочатку».

До найгостріших гедоністичних розкошів Попельський, як і більшість людей, зараховував статеві стосунки, а також пияцтво й обжерливість. За його класифікацією, це були насолоди, скуштувавши яких, він зазнавав докорів сумління. Окрім того, вони мали кульмінаційну властивість, зростали, доки не досягали апогею. Після злягання він ставав сумним і байдужим, згідно зі словами Арістотеля про те, що кожна тварина після статевого акту стає пригніченою. Після алкогольних та кулінарних шаленств йому здавалося, що він знищує свій організм токсинами й руйнує його. У боротьбі зі згубними, як він гадав, наслідками насолод, Попельський використовував різні протиотрути: повну відмову від сексу, дієту й цілковите утримання від алкоголю.

Набагато безпечнішими він уважав розкоші, які не спричиняли щонайменших докорів сумління й не мали кульмінаційного характеру. До них належали фізичні вправи та напади епілепсії. Під час бігу або викликаного ним самим епілептичного припадку, Попельський звісно не відчував нічого приємного, зате ex post його огортало приємне розслаблення, глибоке полегшення й справжнє задоволення. Окрім того, під час епілептичних нападів, Попельський бачив особливі видіння. Про це він нікому не розповідав. Ці видіння завжди складалися із двох епізодів, причому перший доволі несподівано переходив у другий. Наприклад, колись йому примарилася прогулянка з малою Ритою в якомусь парку. Раптом дочка втекла від нього й заховалася в кущах (перший епізод). Коли він кинувся до тих кущів, виявилося, що він був не в парку, а в пустелі, а його донька грається піском (другий епізод). Між першим та другим епізодами завжди були якісь двері, якась межа, якийсь перехід. Пізніше він переживав ці сни наяву, але другий епізод насправді значно відрізнявся від того, що він бачив під час нападу. Справді, колись під час прогулянки маленька Рита втекла від батька в кущі. Коли він знайшов її, там, звичайно, не було жодної пустелі, а росли дерева, а Рита не гралася піском, натомість ламала сухі гілочки.

Такі епілептичні візії Попельський уважав пророчими і якось навіть використав декілька з них у своїй роботі слідчого. Тож цей стан дозволяв поєднувати приємне з корисним. Не дивно, що Попельський часто провокував епілептичні припадки, спрямовуючи струмінь світла в обличчя, а тоді махаючи рукою перед очима, досягаючи ефекту миготіння.

Так він учинив і зараз. Попельський був удома сам, у служниці був вільний день, а Леокадія грала в бриджа в гостях у подружжя Станьчаків. Комісар ліг у ванній і спрямував собі в обличчя сніп сильного світла настільної лампи. Воно рівномірно било йому в очі, а тоді Попельський розчепірив пальці перед лицем і почав махати рукою, наче обвіюючись. Невдовзі перед очима замиготіли чорні плямки, які почали зливатися, утворюючи за мить майже суцільне тло. Густа чорнота переважала, і маленькі плямки світла зникали одна за одною. До цього приєднався характерний звук, що нагадував шум вітру. Повіки Попельського засіпалися, а голова почала легенько битися об стінку, де Попельський завбачливо підклав подушку для ванної.

Він лежав на спині на якійсь машині, що рухалася, й дивився вгору. Над ним пропливали почорнілі від кіптяви склепіння, підперті колонами. Поступово світла ставало більше й, нарешті, темрява лишилась позаду. Він сів, простягнув руку по темні окуляри, але не знайшов їх.

Комісар стояв на залитому сонцем подвір’ї фабрики. Зусібіч його оточували цегляні мури. У центрі двору лежали бочки. Ізсередини однієї долинав грюкіт. Попельський підійшов ближче. Звідти почувся дитячий плач. Комісар озирнувся й побачив на землі кирку. Підважив нею покришку й відкинув її до стіни. Зазирнув усередину. Там було щось схоже на липку олію, з якої виринули спершу довгі пальці, тоді тонкі зап’ястки і, нарешті, голова. Леокадія Тхожницька посміхалася кузенові. Її волосся було зовсім сиве, а обличчя вкривали незліченні зморшки. Відкрила широко рота, показуючи жовті зуби. Їх було багато, дуже багато. За одним рядом виростав наступний. Вони виростали й на піднебінні, сягаючи до горла. Рот Леокадії був ущерть заповнений зубами.

Попельський опритомнів. Перша думка була про те, що йому слід змінити класифікацію насолод. Контрольовані напади епілепсії більше до них не належали, а розмір задоволення цього дня на його графіку вимірювався мінусовими величинами.

XVI

Недільні й святкові ранки Попельський, переважно, до полудня проводив у ліжку. Але прокидався набагато раніше, аніж у будні, хоча спати лягав, незалежно від дня тижня, близько четвертої ранку. Його пробудження в неділі, потому як він спав усього три години, пояснювалися звичками, пов’язаними з уранішньою активністю маленької Рити. Його доня у віці приблизно від трьох до шести років у будні перебувала під опікою почасти тітки Леокадії, почасти ― служниці Ганни Півтораніс. Натомість у неділі й свята Едвард давав обом жінкам змогу трохи перепочити й сам займався малою. Отож, прокинувшись у неділю близько сьомої, Рита відкидала геть свого гарненьку лялечку в гуцульському вбранні, а тоді голосно й рішуче вимагала спілкування з батьком. Едвард прокидався невиспаний і, напівпритомний, витягав дитину з ліжечка й забирав до себе. У своєму ліжку він намагався приспати дівчинку, співаючи колискової, але все було марно, дитина повністю прокидалася й звуки пісеньки її лише розвеселяли. Якщо він намагався заснути сам, донька не давала йому задрімати. Коли батько заплющував повіки, вона розтуляла їх своїми пальчиками, вимагаючи, щоб тато не спав і бавився з нею. Едвард терпляче витримував пустощі малої, хоча іноді віддав би все, щоб йому дали хоч трішки поспати, особливо після якоїсь бурхливої ночі, коли тіло було стомлене алкоголем чи розпустою, а найчастіше ― одним і другим водночас.

Коли Рита пішла до школи, вона не відмовилася від цього ранкового ритуалу в татовому ліжку, проте замість боротьби, поцілунків і забави вимагала, аби їй читали книжечки. Тоді батько всоте перечитував доні «Дюймовочку», «Зачарованого Ґуця»[25] і «Котячу маму та її пригоди»[26]. Рита могла з пам’яті цитувати довжелезні уривки із цих казок, і Леокадія вбачала в цьому ознаку майбутнього таланту, який дівчинка успадкувала від рано померлої матері, відомої львівської актриси Стефанії Ґорґович-Попельської.

Восени 1930 року, коли Риті виповнилося десять, вона поклала край звичці спільного проведення часу в ліжку, її батько полегшено зітхнув, вирішивши відіспатися за всі колишні недільні ранки. І тоді на власні подив і роздратування виявив, що це неможливо. Протягом цих десяти років у його мозкові виробилася звичка не спати, спрацьовував якийсь внутрішній будильник, що діяв лише в неділю й свята, дзеленькаючи в голові завжди близько сьомої всупереч потребам змученого організму, якому вдавалося насолодитися лише коротким тригодинним сном. Недільного безсоння більше не полегшувала присутність улюбленої доньки. Тож він крутився в ліжку до полудня, а латинські поеми, газети й шахові комбінації навівали на нього смертельну нудьгу. Попельський намагався розвіювати її ранковими прогулянками, на які вирушав у темних зварювальних окулярах з товстими скельцями, крізь які він майже нічого не бачив.

Цього недільного ранку комісар не нарікав на свій внутрішній будильник, навпаки ― пишався його безвідмовністю. Він підвівся о сьомій ранку, одягнув костюм кавового кольору, на якому завдяки справжнім фахівцям з «Європейської пральні» та мистецтву кравця пана Ліпмана не залишилося й знаку після боротьби в кублі Малецького. На шиї зав’язав не краватку, а почепив темно-коричневого метелика в кремові ромбики. Його він одягав дуже рідко, лише в особливих випадках. Але сьогодні якраз і був такий особливий день.

Біля книгарні Губриновича дорогу йому перетнув газетяр, що тицяв перехожим бульварний «Новий вік». Попельський відмахнувся від нього долонею, обтягненою світло-бежевою рукавичкою.

― Позавчора страховисько вчинило самогубство! ― репетував газетяр, зазираючи Попельському в очі, анітрохи не збентежений жестом комісара. ― Потвора повісилася в психіатричній лікарні!

Комісар кинув хлопчині кілька грошів, узяв газету й заховав до кишені піджака. Йому було відомо, чому присвячувалися шпальти «Нового віку» цієї неділі. Зайшовши до кафедрального собору, він і далі чув вигуки продавця газет.

― Нині подячна меса, замовлена родиною Геня Питки! Латинська катедра, восьма ранку!

Попельський роззирнувся довкола. Костел був ущерть заповнений прихожанами, ніде було й яблуку впасти. Одначе поява комісара й вигляд його голомозої перебинтованої голови, що височіла над людьми, негайно примусив натовп розступитися. Попельський помітив, що юрба біля нього порідшала, і довкола утворилося чимало місця. Люди перешіптувалися, показуючи на поліцейського пальцями.

Попельський занепокоївся настільки, що в голові йому аж запаморочилося. Мене викрито, подумав він. Сперся рукою об стіну. Тоді з лави підвівся якийсь жвавий літній добродій і торкнувся рукава Попельського.

― Вам недобре, пане комісаре? ― запитав він пошепки. ― Певне, це через рану на голові, що ви отримали в боротьбі з убивцею… Будь ласка, сідайте на моє місце…

Попельський подякував і сів біля дружини й доньки ввічливого незнайомця. Занепокоєння й запаморочення минулися. Загримів орган, хор заспівав «Коли рання зоря встає». Почалася меса.

Попельський поводився, як усі інші: співав, повторював латинські фрази, уклякав і молився. Але робив це все машинально. Він майже нічого не сприймав. Не зміг би пригадати жодного слова із проповіді, яку було виголошено надзвичайно пристрасно. У голові шуміло. Він думав про колишні недільні ранки з Ритою, про її каштанові кучері, щасливий сміх, теплі, ледь спітнілі доньчині рученята, що ляскали його по лисій голові так, як зараз це іноді роблять долоньки онука. Пригадав, як колись доня, якій виповнився рочок, затиснула крихітні зубки на батьковому вуху.

Раптова тиша повернула його до дійсності. Поміж рядами лав посередині кафедрального собору йшов літній чоловік у сірому плащі, грубому, наче вбрання покутника. Він підперезався товстою мотузкою, а в руках тримав сукувату палицю. На спині завданий був великий подорожній мішок. Ноги Валерія Питки були взуті в черевики із крамниці «Дербі».

Старий столяр підійшов до Попельського й рвучко схопив комісара за руку. Той не встиг заперечити, як Питка на очах усіх присутніх притиснув його долоню до своїх вуст.

Валерій Питка плакав, і його сльози котилися по руці Попельського. Сльози ринули з очей столяра так само, як позавчора з очей убивці. Коли Малецький конав, із його вибалушених баньок заструменіли сльози, як знак безсилого жалю, даремного розпачу, запізнілого прохання про милосердя.

― Плач, гадино, ― прошепотів тоді Валерій. ― Плач за моїм онуком!

― Чого ви, пане кумісаре, так набурмосилися? ― запитав у нього старий перегодом, коли вони виходили з лікарні на Кульпарківській через підвал, зачиняючи всі вікна й двері, які сторож відчинив для них раніше.

― Якось я занадто легко вбив людину, ― відповів тоді комісар.

Зараз, у соборі, він думав про ці слова, про сльози старого, про мокрі, витріщені баньки потвори, про недільні ранки з любою дитиною, які безповоротно відійшли в минуле.

Він вихопив руку в Питки й швидко посунувся вглиб лави, замалим не штовхнувши жінки, що сиділа поруч. Паломник перехрестився й рушив до виходу. Усі присутні з’юрмилися за його спиною. За мить костел майже спорожнів, і Попельський залишився сам.

Через декілька хвилин він вийшов на площу перед собором. Довго дивився на погруддя Асника, Крашевського й Міцкевича над вітриною книгарні Губриновича, наче в очах письменників шукав співчуття. Не побачивши його, потупив очі. І раптом відчув біля себе запах жіночих парфумів і веселі дитячі вигуки. Отямився й побачив Риту та Єжика, котрий сидів у глибокому плетеному візочку.

Вони були такі гарні, що привертали увагу всіх, хто й досі стояв біля костелу. Донька була вбрана у вишневий плащик і такий самий капелюшок. Вилоги плаща й криси капелюшка були оздоблені чорним оксамитом. На Єжикові були вовняні повзунки, зелене пальтечко, пошите якраз на нього, і барвистий беретик. Малюк простягав рученята до дідуся й щось лебедів, підстрибуючи у візочку.

― Добридень, татусю. Я була вдома, але тітка сказали мені, що ви тут. Вона передала вам моє вчорашнє прохання?

Рита сумно посміхнулася. Під її великими синіми очима темніли кола.

― Ні. ― Попельський схопив Єжика під пахви й підняв високо вгору. ― Вона мені нічого не казала, але я повернувся, як завжди, під ранок, а тітонька тоді спала. Що сталося, люба?

― Я збираюся нині до доктора Дорна. Повернуся лише ввечері. Ви б не могли повести Жучка о четвертій на дитячу забаву до Янці Марковської? А я його ввечері заберу… Можете, татку?

За інших обставин Попельського б роздратувало таке прохання. Він уважав доктора Дорна, психолога, що лікував за допомогою гіпнозу, шахраєм, а його славу ― наслідком нахабної самореклами. Іншого разу він, мабуть, відмовив би Риті. Але сьогодні не хотів засмучувати доньку, яка нещодавно зазнала важких переживань. Окрім того, дідусь дорожив кожною хвилиною, яку міг провести з онуком.

Попельський підкинув хлопчика, а тоді посадив його собі на шию. Малий щасливо роззирався довкола. Комісар умить пригадав собі веселе личко маленької Рити й рішучий вираз її обличчя, коли вона силкувалася відкрити йому очі. Зараз це повторювалося, а замість Рити з ним бавитиметься його коханий онук. І ніхто не завадить цьому! Тим паче збоченець, який утішається свинячою шкурою й розпорює ножем дитячі тільця!

― Єжикові ніщо не загрожує в цьому місті, ― комісар посміхнувся доньці.

― Не розумію, ― спохмурніла Рита. ― Йому щось загрожувало?

― Я просто хотів сказати, що зі мною Єжик буде в безпеці. ― Попельський підкинув хлопчика. ― Можеш залишати його щонеділі, навіть на ніч!

Люди під костелом дивилися на цю сцену, але тут-таки спрямували погляди до вулиці Рутовського, де за костелом єзуїтів зникла постать старого паломника. Виняток становив якийсь чоловік у котелку, котрий спершу щось записував, а тоді не зводив очей із щасливого дідуся.

XVII

Попельський був у відмінному настрої. Він вів авто й весело насвистував, а прив’язаний паском до пасажирського сидіння Єжик уважно слухав мелодію, що її виконував дід. Настрій комісара був чудовим не лише тому, що цю неділю він мав провести з онуком. Він радів передусім новому помешканню, яке знайшов нещодавно в «Житловій газеті» і щойно оглянув, підписавши із власником, паном Емілем Шпеннаделем, попередню угоду про оренду із застереженням, що вона набуде чинності лише в тому випадку, якщо помешкання сподобається Риті й Леокадії. Зрештою, Попельський, на відміну від пана Шпеннаделя, у цьому не сумнівався. Ця шестикімнатна комфортабельна квартира, розташована в сучасному триповерховому будинку на вулиці Понінського, напевне сподобається доньці й кузині. Звісно, помешкання вимагало свіжої побілки, але це було дріб’язком у порівнянні з його перевагами ― прекрасним краєвидом Стрийського парку й сусідством двох родин викладачів гімназії. Архітектура будинку вражала прихильників сучасних форм: хвилясті лінії балконів, круглі вікна, схожі на корабельні ілюмінатори. Та найважливішим для Попельського було те, що величезна площа помешкання ― сто п’ятдесят квадратних метрів ― дозволяла зручно розташуватися його рідним та служниці. Треба лише підписати в нотаріуса документ про оренду, а тоді якийсь тиждень ремонту ― і Рита зможе покинути квартиру в кам’яниці Рогатина, із якою в неї пов’язано стільки прикрих спогадів, та оселитися разом з батьком!

«Шевроле» Попельського звернув праворуч і в’їхав на вулицю Власна Стріха, а тоді зупинився біля металевої огорожі з номером 13, над якою здіймався орел, що тримав у пазурах щита з написом «Наес domus domino suo est laetitiae». Комісар на мить замислився над граматичною конструкцією domino― laetitiae. Визначивши її як хитромудрий подвійний dativus і переклавши речення дослівно «Цей дім ― на радість своєму господареві», він вийшов, відстібнув пасок, зав’язаний довкола сидіння й пропущений під Єжиковими шлейками, а тоді взяв малого на руки. Роззирнувся вуличкою, розташованою між засадженими деревами й квітами дільницями міста: Софіївкою, Персенківкою та Булькою. Він давно тут не був, востаннє― чотири роки тому на розташованій неподалік міській електростанції, де якийсь п’яний електромонтер засмажився в трансформаторній підстанції. На вулиці Власна Стріха він узагалі опинився вперше, тому зупинився й зацікавлено придивлявся до кількох будинків, жоден з яких не міг зрівнятися з його майбутнім помешканням на Понінського. У цій прохолодній, просторій квартирі, думав він, Рита швидко відійде після всього, що їй довелося нещодавно пережити.

Вілла, перед якою він зараз стояв, належала інженерові Вінцентію Марковському. Довкола будинку був сад, де зараз ганяли зграйки дітей, запрошених на уродини трирічного Казя Марковського, сина господаря. Одним з гостей був півторарічний Єжик Попельський, якого в офіційно надісланому дотепному запрошенні «через недосконале вміння пересуватися прохають прибути в супроводі шановної Матусі». Оскільки матуся саме була на гіпнотичному сеансі в доктора Дорна, обов’язки Єжикового опікуна виконував дідусь.

Служник пропустив їх до саду, де розташувалися намети, лавки, плетені з лози крісла й численні гойдалки, зайняті чоловіками й жінками у світлому літньому вбранні. Усі вони тримали в руках цигарки або скляночки з пуншем і зацікавлено дивилися на Попельського, який дещо збентежено роззирався довкола. Він не знав тут нікого, окрім іменинника та його матері, молодої дружини інженера, з якою Рита познайомилася на дитячому майданчику в парку Товариства забав рухових. Він хотів якомога швидше пояснити відсутність доньки тимчасовим нездужанням.

За мить комісар отримав таку нагоду. Пані Яніна Марковська, яку Рита називала «Янцею», підійшла до нього із двійком своїх дітей ― трирічним Казем і п’ятирічною Фредзею.

Сьогоднішній прийом було задумано як тематичний бал-маскарад. Тож майже всі діти були вбрані в костюми квіток. У Казя Марковського на голівці була кругла шапочка, з якої звисали овальні клапті жовтої тканини, а його старша сестричка мала червону корону, на якій видніли краплини роси. Попельський зрозумів, що хлопчик був соняхом, а дівчинка ― маком. Жодних квітів у вбранні інших дітей він не впізнав, оскільки його знання флори були надзвичайно скромними. Разом з Леокадією вони одягли на Єжика корону з білого паперу із дрібненькими зубчиками та зелену краватку, що буцімто означало, що його внук є конвалією.

― Яка чудова квіточка! ― вигукнула пані Марковська до Єжика, а тоді, усміхаючись, простягнула руку Попельському. ― Ваш онучок ― незабудка, так, пане комісаре?

― Незабутніми є лише хвилини, коли я бачу вас, ― Попельський поцілував руку пані Марковській і відчув, що від неї війнуло алкоголем. ― А Єжик мав бути конвалією. Власне кажучи, я радо одягнув би його так, щоб ви не здогадалися, хто він de facto.

― Але навіщо? ― Марковська посміхнулася.

― Бо тоді, ― Попельський зазирнув їй за викот, ― я міг би з вами довше порозмовляти… Побути з вами більше…

― Єжику, можна, я заберу тебе до інших діток? ― Жінка почервоніла й простягнула руки до хлопчика.

― Скажи, що не можна, ― сказав Попельський онукові, але той не послухався дідуся й охоче пішов на руки до вродливої пані.

― От бачите, пане комісаре, ― Марковська з Єжиком на руках попрямувала до зграйки дітей, ― він уже скоряється жінкам…

― І цим він повністю вдався в дідуся, ― відказав той низьким оксамитовим голосом, що завжди подобався представницям слабкої статі.

Цього разу дружина інженера глянула на поліцейського вже серйозно. Однак погляд не був зневажливий чи зверхній. Він був просто уважний. І міг, хоча й не обов’язково, означати те, що Попельський відразу відчув у своїх штанях.

Він сів на гойдалці, не зводячи очей з пані Марковської, яка непевними кроками рушила з Єжиком та своїми дітьми.

У власній уяві комісар відчував її гарячий алкогольний подих, чув її вигуки, гладив її шовковисту шкіру. Він обожнював худеньких жінок з вузькими стегнами й великими грудьми. Обожнював старанний макіяж, черевички на високому підборі й панчохи зі швом на литці. Обожнював парфуми з відтінком ванілі, пофарбовані червоним лаком нігті й лоскотання павиних пер. А дружина інженера якраз поєднувала в собі все це.

Комісар зробив великий ковток пуншу, ліг на гойдалці й глянув на віття дерев, яке колихалося над ним. Він поволі заспокоювався. Попельський усвідомив, що обожнює також святий спокій, а роман із заміжньою жінкою був би порушенням цього омріяного стану.

Захисною реакцією на хіть, що оволодівала ним, був простий принцип, про який багато років тому розповів його колишній гімназійний товариш, ксьондз Юзеф Бліхарський, з яким вони в «Атласі» за довгі роки знайомства випили, мабуть, цистерну горілки. «Ти кажеш, Едзю, що прагнеш кожну жінку, яку бачиш? Ну, тоді просто не дивися на них! Я так роблю, і Пріап дав мені чистий спокій».

Керуючись порадою свого товариша, Попельський не дивився на жінок. Зате посилено курив цигарки, попивав пунш, розкошував під сонцем і дискутував про політику із чоловіками, переважно господарем дому, з яким щойно познайомився. Ці заняття, які успішно захищали його від Амурових стріл, чи радше поведінки Пріапа, припинила, на жаль, сама пані Марковська.

Вона бігла через сад, тримаючи Єжика під пахвою. Пелюшка, що була між ніжками малюка, відвисла додолу. Такі самі обважнілі повзунки й характерний, чутний здалеку, запах беззаперечно свідчили, що онучок Попельського щойно віддав солідну данину природі. Комісар узяв Єжика в пані Марковської. Глянувши на спідницю, що напиналася на її струнких стегнах, він усвідомив, що теж радо віддав би данину природі, але зовсім іншу.

За чверть години Попельський вийшов з ванної, де змінив Єжикові брудну пелюшку. Зупинився в холі й крадькома роззирнувся довкола. Нікого не було. Усе ще тримаючи малого на руках, комісар набрав телефонний номер.

― Будь ласка, Винники 23.

― Прошу, ― долинув м’який голос телефоністки.

― Алло-о-о! ― Кічалес протягнув останній голосний.

― Дуже цікавий наголос, ― озвався Попельський, ― окситонічний.

― Маєте друге бажання для золотої рибки, пане кумісаре? ― У слухавці почувся легенький шум, немовби Кічалес випускав дим.

― Так. Але воно не буде другим чи третім. Це бажання, яке ви вважаєте преміальним. Ви мене зрозуміли?

― Атож, атож. ― Кічалес пирхнув від сміху. ― Де й коли?

― О пів на восьму на вокзалі, на другому пероні. Я повернуся післязавтра.

― Ґіт, ― відказав Кічалес і поклав слухавку.

Попельський вийшов з Єжиком до саду й подався до виходу, ґречно прощаючись із присутніми.

― Ви вже йдете, пане комісаре? ― запитала пані Марковська. Вона більше не займалася дітьми, а стояла біля намету й бавилася соломинкою, на якій стирчала заспиртована вишня з коктейлю.

― Так, ― відповів він, уникаючи її погляду. ― Єжик о цій порі зазвичай спить.

― О п’ятій вечора?

― Так. О п’ятій вечора. До побачення.

Недовіра в ледь зміненому голосі дружини пана інженера була повністю обґрунтованою. Попельський їй збрехав. Якби хотів сказати правду, йому довелося б сказати: «Іду, бо крамниця Берти Штарк працює лише до шостої, а мені треба купити панчохи зі швом. Саме такі, як у тебе».

XVIII

Маріанові Амброжеку, якого називали «Мордатим», з дитинства пророкували кар’єру славетного акробата чи штукаря. Фокуси, які він виробляв з кульками на злиденному подвір’ї на вулиці Водній, завжди оповитому димом з коминів поблизької Львівської броварні, захоплювали пенсіонерів і батярів, яких він розважав надурняк. Одного дня маленький Манюсь, якому аплодували глядачі, дійшов висновку, що його вміння можуть стати джерелом заробітку. Так десятилітній хлопчина, у якого під час перших років війни дифтерія забрала обох батьків, розпочав нелегке життя поглинача вогню, жонглера ножами та шахрая, що ошукував людей у грі в «три карти». Останнє було неможливим без відповідної опіки. Його патроном став Едвард Гавалюк, відомий як Едзік, який на початку двадцятих був єдиним і неформальним королем Клепарова. Едзік визнав, що з такими спритними пальцями в хлопчака є шанс зробити чудову кар’єру кишенькового злодія, і віддав Амброжека в науку до злодійської академії.

Кращого вибору він не міг зробити. Учень, якому через кругле обличчя під час «студій» дали прізвисько «Мордатий», виявився напрочуд тямущим і невдовзі потому, як його прийняли до цеху, став сумлінним і шанованим трудівником корпорації кишенькових злодюжок, що діяла на Головному вокзалі. До завдань Манюся належали найскладніші, найзухваліші крадіжки годинників та гаманців. Їх здійснювали в базарні дні, а також під час ярмарків. Найзручніше поцупити здобич удавалося тоді, коли від перону від’їжджав якийсь переповнений потяг, наприклад, до Перемишля чи Тернополя.

Справи йшли добре. Протягом кількох добрих років Мордатий непогано заробляв, завдяки чому він та його молодші брати й сестрички могли жити в достатку. Про свого колишнього опікуна Едзіка, який тим часом попрощався з волею, Амброжек теж не забував, посилаючи йому до «Бриґідок» передачі із цигарками, ковбасою та цибулею.

Цього погожого травневого вечора Мордатий саме збирався попрацювати біля білетної каси. Завдання було досить простим. Він мав пропхатися без черги до віконечка, а тоді, після зрозумілих протестів і спроб викинути його геть, почати голосно й грубо лаятися з людьми, що стояли до каси. У цьому шарварку його колеги Юзько й Міра, які чемно стояли в черзі, нишпорили по кишенях подорожніх.

Так мало статися й сьогодні. Мордатий уже розпочинав свою виставу, коли в кінці черги став могутній чоловік без капелюха з великим струпом на голові. В одній руці він тримав букет троянд, а в іншій ― дорогий саквояж зі страусової шкіри. Амброжек звідкись знав цю фізіономію, цей голомозий череп, цю татарську, безсумнівно підфарбовану, борідку. Найважливішим було те, що всі ці риси асоціювалися в злодюжки із чимось поганим, хоча він не усвідомлював, із чим саме. Він швиденько подався геть від каси, краєм ока помітивши, що так само вчинили його товариші, лаючись, що їм буцімто втік якийсь поїзд.

Амброжек терпляче чекав, доки цей підозрілий тип купить свого квитка й покине чергу. Невдовзі лисий заховав квитка до кишені, відійшов від віконечка, а тоді почав роззиратися вокзальним холом. Раптом до нього підійшла молода блондинка, вбрана досить виклично. Це не була котрась із дзюнь, що тут працювали, бо їх Мордатий добре знав. На ній були дуже дорогі сукенка й капелюшок, а кольє напевне зроблене зі щирого золота, що негайно збагнув надзвичайно досвідчений в оцінюванні ймовірних жертв Амброжек. Про те, що це не була добропорядна дама, свідчив музичний інструмент, який жінка тримала в руках. Амброжек ніколи не чув, аби справжня пані грала на мандоліні.

Голомозий вручив дівчині квіти й вишуканий пакуночок з написом «Світ панчіх запрошує!», який витягнув із саквояжа. Білявка посміхнулася, стала навшпиньки й поцілувала набагато старшого за себе чоловіка. Тоді взяла його попідруч і вони рушили на перон. Її стегна погойдувалися ліниво, млосно й заманливо.

Амброжек знову подався до каси, а його товариші прилаштувалися в чергу. Біля віконечка стояв чоловік років п’ятдесяти, на вигляд ― дрібний чиновник, і розмовляв з касиром, підсуваючи йому якусь банкноту. Мордатий кинувся до роботи. Пропхавшись перед чоловіком у котелку, він краєчком ока побачив, що касир заховав до кишені гроші, але квитка не видав.

― Він повертається завтра, ― злодюжка почув стишений голос касира. ― Купив зворотний квиток теж у спальний вагон із Кракова. І теж для двох осіб.

― Та пане шановний! ― гаркнув Амброжек. ― Та я сі спішу, жи йой! Зара мій потяг пуїде! Та пустіть пане, сердушко!

Усе спрацьовувало, як завжди. Черга захвилювалася, а розгнівані люди, переплутавши, хто за ким стояв, безладно товпилися біля віконечка, лаючи Амброжека на всі заставки. Тим часом його спільники почали збирати врожай. І раптом сталася несподіванка. Безвідмовний механізм зламався. Чоловік у котелку, що скидався на перодряпа, зацідив Амброжекові в скроню. Удар був такий сильний, що Мордатий почув, як у голові загули дзвони, а замість нападника уздрів обличчя своїх покійних батьків. Потому не бачив більше нічого.

Очунявши, він зрозумів, що лежить в екіпажі, а Міра дбайливо обмиває йому чоло водою.

― Йой ти, бідачисько, ― лагідно примовляла вона. ― А знаєш шо, Маріанку, я обшастала[27] того фраїра, шо тебе вифляцкав[28]. Ту є його портмонетка і пуртсигар.

― Ти шо! ― здивувався Мордатий. ― Пукажи!

У гаманці, крім документів виявився невеличкий записник. На першій сторінці видніли п’ять підкреслених слів, а біля них ― знак оклику. Амброжек ляснув себе по лобі. Він уже згадав, звідки знає голомозого. Це він декілька років тому заарештував Едзіка Гавалюка. Про це нагадав запис у блокноті чоловіка, який так брутально з ним повівся: «Комісар Едвард Попельський, люблячий дідусь!».

XIX

Снилося їй лісове озеро ― тихе, спокійне. Над водою пурхали важкі кольорові бабки. Вона пливла із синочком великою плоскодонкою. Знала, що це їй сниться, насправді вона ніколи б не сіла до човна. Не вміла плавати.

Це відчуття неправдоподібності порушувало ілюзію сну й робило його неміцним. Спляча молода жінка не могла цілковито заглибитися в сонний пейзаж, нереальність якого відчувала кожною клітиною. Раптом синок заплакав. Він ударяв рученятами в борт човна, бив кулачками по перекладині, на якій напнута була сітка.

Розплющила очі. Її син судомно схопився за сітку, що не давала дитині випасти з ліжечка. Його пухкі пальчики побіліли від напруги. Але дорослий чоловік був сильнішим. За мить малого піднесли догори.

Вона рвучко схопилася з ліжка. Чудовий, нереальний сон перетворився на справжній кошмар. Усі відчуття загострилися, і кожне з них шарпав біль. Побачила набряклу хлопчикову шию, на якій затиснулися чорні пальці, почула важкий залізний удар на власній щелепі, рот наповнився солоною кров’ю з поламаного зуба. Пролунав чоловічий голос:

― Твого сина буде принесено в жертву. Так мусить бути. Інакше мені б довелося віддати власного!

XX

Під час еротичних мандрівок до Кракова Попельський благословляв свій нічний спосіб життя. Завдяки ньому він був майже цілковито позбавлений необхідності розважати балачкою супутницю. Його контакти з нею зводилися до найбільш практичних дій. Комісар завжди виїжджав вечірнім потягом, й опинившись у купе, вишуканою фразою, почерпнутою в Архілоха, повідомляв, що негайно, просто зараз, бажав би «дати вихід чоловічій силі». Після гарячкового й швидкого втамування пристрасті, він замовляв до салону вечерю й горілку. За трапезою він провадив з дівчиною розмову, яка, на щастя, не заважала поглинанню страв, оскільки не була обтяжена інтелектуальним змістом. Коли вже донька Коринфу під’їла, а розмова вичерпалася, Попельський, утримавшись від спожиття надмірної кількості горілки, приступав до чергових дій, так вдало оспіваних Архілохом. Якщо перший акт був швидким і позбавленим зайвої делікатності, то другий ― довший, витонченіший і сповнений додаткових насолод. Потому, часто після півночі, знесилений Попельський поблажливо давав спокій утомленій супутниці, дозволяючи їй спокійно виспатися. А сам, переодягнувшись у шовкову піжаму, лежав на горішній кушетці й, залежно від гумору, читав у оригіналі Цицерона або Лукреція. А настрій у нього бував різний: комісара огортав пересит, важке задоволення сибарита або охоплювали докори сумління, котрі доводили, що він перетворився на старого, комічного й розпусного сатира, якому відсутність чоловічої привабливості доводиться компенсувати грішми. Коли він відчував пересичення, то читав песимістичного поета-самогубцю. Огорнутий смутком, відчуваючи «світовий біль», Попельський розважав над тонкощами «De natura deorum»[29] мудреця з Арпіни. Провівши декілька годин за читанням латинського тексту, він заспокоювався, і все поверталося на круги своя: сибарит сповнювався смутку, а покутник ― релігійного завзяття. Під ранок він голився, одягався, бризкався парфумами, будив дівчину й невдовзі обоє висідали на краківському вокзалі, який виглядав як убогий родич львівського.

Неподалік, у готелі «Полонія» на вулиці Баштовій, Попельський, дотримуючись свого добового ритму, укладався спати, а дівчина йшла снідати. Потому, отримавши від свого благодійника гроші, прямувала на прогулянку або до кав’ярні. З виспаним і спраглим жіночих принад Попельським вона зустрічалася пізно пополудні в готелі. Там комісар утретє демонстрував своє ars amandi,[30] після чого обоє поверталися до Львова.

І тут наставала найменш приємна для Попельського частина ескапади. Раніше йому не доводилося розмовляти із жодною з дівчат, бо він або використовував їхні тіла, або вечеряв з ними, або самотньо дрімав у готелі. Але пізніше, зайнявши місця в спальному вагоні зворотного потяга, споживши вечерю й відбувши іноді четвертий, часто невдалий, що пояснювалося комісаровою втомою та віком, акт любовної опери, вони не мали про що говорити, й у салоні западала незручна тиша. Партнерки Попельського не завжди після цього засинали, а кинути їх у Морфеєві обійми всупереч бажанню, було неможливо. Отож вагонні коханці були приречені на власне товариство, хвилини тиші або вимушені, нудні діалоги, які обоє насилу підтримували. Попельський намагався запобігати цьому заздалегідь, вибираючи досить розумних та освічених дівчат, але по-перше, знайти таких було нелегко, а по-друге, хіть часто прокидалася в ньому несподівано, і тоді вибір товаришки подорожі був зовсім випадковим.

Двадцятирічна Іренка, утриманка Моше Кічалеса, не була розумною й не надто цікавилася темами, які намагався зачепити Попельський. Але в її товаристві комісар анітрохи не нудьгував. Причина крилася в балакучості дівчини, її невичерпній, радісній енергійності, а також у святому переконанні Іренки, що на світі не існує мужчини, у якому б їй не вдалося розбудити прихованих можливостей. Тож їхнім розпалюванням у свого партнера вона переважно й займалася, а потому, коли вони досягли апогею, розважала його веселими пісеньками або любовними баладами львівських передмість, які наспівувала приємним голоском, приграваючи собі на мандоліні.

Тож Попельський анітрохи не переймався розмовами з Іренкою ані в дорозі до Кракова, ані до Львова. Не торкався філософських питань, які порушували античні автори, не зазнавав докорів сумління чи Weltschmerz[31], а на додачу відчував себе мужчиною в розквіті сил і сексуальних потреб, який лише невтомно злягається, мов міфічний силен, і ніщо інше його не обходить.

Коли дорогою назад змучена Іренка заснула, склавши долоні на мандоліні, Попельський вийняв з її рук овальний інструмент, укрив сплячу ковдрою, вийшов у коридор, відчинив вікно й потягнувся так сильно, аж хруснули кістки.

Потяг сповільнив хід і зупинився. Попельський закурив «Єгипетську» й замислено глянув на добре знайомий перон у Мостиськах. Незважаючи на ранню пору, тут було гамірно. Носильники вивантажували великі скрині, які в Попельського асоціювалися із трунами, якийсь солдат повертався з відпустки й прощався з нареченою, що голосно плакала, малий газетяр у завеликих лижних черевиках бігав пероном, вигукуючи сенсаційні новини, а кондуктор підкручував вуса й дивився на одноманітний рух секундної стрілки на вокзальному годинникові. Раптом на пероні загупали чоботи залізничника, який вибіг з будівлі вокзалу, і швидко попрямував до вусатого кондуктора. У руці тримав якогось конверта.

― Телеграма для комісара Попельського з нічного експреса «Краків-Львів»! ― вигукнув залізничник, вручаючи конверт вусаневі.

Той обернувся й глянув на Попельського. Комісар простягнув руку з вікна, узяв телеграму та подякував кондукторові. Розірвав конверта й прочитав написане.

Протяжний свисток паротяга. У Львові до тебе підійде візник. Крп. Гуркіт, сичання пари. Упізнає тебе по лисині. Крп. Свисток кондуктора. Поїдеш із ним на одне подвір’я. Крп. Ритмічний стукіт. На подвір’ї на тебе чекатиме скалічена дитина. Крп. Іренка виходить з купе й обнімає Попельського. Хочеш побачити цю дитину? Крп. Попельський відштовхнув Іренку. Хочеш, бо ти добре, дуже добре її знаєш. Крп. Дівчина заточилася й насилу втримала рівновагу. Побачиш, як виглядає пекло. Крп.