Еринії

І

Цього червневого ранку комісар Едвард Попельський лежав навзнак у своєму ліжку й не міг заснути. Не допомагало ані рахування уявних хмар на стелі, ані стан блаженного спокою після гарячої ванни, ані почуття добре виконаного обов’язку. Після численних невдалих спроб йому нарешті вдалося безпомильно та без найменших сумнівів визначити вбивцю, а його затримання було лише питанням часу. Хоча всі дії Шалаховського вкладалися в логічний причинно-наслідковий ланцюг, Попельський не міг позбутися враження, що одна з ланок цього ланцюга не підходить до решти, вона заіржавіла та слабка, й через неї розпадеться вся конструкція. Комісар не міг збагнути, яким чином убогий чиновник, котрий сам виховував хворого сина, міг без чиєїсь допомоги, спланувати й здійснити два складні злочини. Аби підготуватися до викрадення дитини робітника, яка живе із численними родичами й бавиться серед зграйки однолітків, треба щодня за нею спостерігати з укриття, не викликаючи підозри в навколишніх мешканців, що відразу помітять чужого. Одну й ту саму людину, яка годинами вистоює на крихітному подвір’ячку на Нємцевича, ховається десь по кущах, хтось, нарешті, мусить зауважити. Підозри сусідів Шалаховський міг уникнути, якщо мав кількоро спільників, що його змінювали. Одним з них міг бути його син. Але хіба цього досить? Окрім того, де Шалаховський катував обох хлопчиків? У своїй комірчині під сходами? Адже двірник Доміняк бачив би, що Шалаховський заносить або виносить якісь безформні згортки! Ні, думав Попельський, дивлячись на годинник, що показував пів на дев’яту, це неможливо, щоб у злочинця не було спільників, окрім власного сина! Без їхньої допомоги вистежування Казя Марковського та його матері було приречене на поразку! На тихій вуличці Власна Стріха незнайомець, який підглядав з-за паркану за чиєюсь родиною, відразу викликав би зацікавлення Марковських або їхніх сусідів. Хіба що чужинців було декілька і ео ipso[75] жоден з них не закарбувався в чиїйсь пам’яті.

Попельський підвівся, одягнув шовковий халат і почав ходити по своїй спальні як лев у клітці. Звісно, ляснув себе по лобі, він міг найняти для цього яких-небудь інших негідників, яким пообіцяв чималий відсоток зі спадку. Проте навіть у найаморальнішому, найбільш виродженому середовищі нелегко було б знайти злочинців, які допомогли б викрасти дитину, не отримавши заздалегідь винагороди! Хіба що йшлося про великий викуп, але у випадку Геня Питки це було неможливим!

― Не час на гіпотези й розважання, ― сказав Попельський до себе. ― Треба бігти до Зубика й схопити Ірода. Адже я знаю, хто він такий!

Почав одягатися. У передпокої задзеленчав телефон. Попельський не переймався цим, як і допасуванням кольорів краватки, сорочки й піджака. Телефон продовжував дзеленчати. Попельський вийшов до передпокою й хотів узяти ложку для черевиків. Телефон продовжував дзвонити.

― Що таке? ― роздратовано мовив комісар. ― Немає ані Леокадії, ані Ганни, чи що?

Але в квартирі було тихо. Попельський узяв слухавку. Леокадія, певне, пішла прогулятися, а Ганна на базарі, подумав він, а в слухавці хтось говорив, повільно й хрипко. Попельський подумки вилаяв свою неуважливість, спричинену безсонням.

― Назвіться, будь ласка, ― проказав він у трубку. ― І повторіть ще раз, що ви хотіли мені сказати! Перепрошую, але я відволікся…

Голос повторив те саме, що й раніше. Рука Попельського впала вздовж тулуба й випустила слухавку.

― Замарстинівський ставок, Замарстинівський ставок, ― повторював він. ― Де це ― Замарстинівський ставок?

II

На березі Замарстинівського ставка Попельський пережив дежавю. Майже все виглядало так, як у його видінні під час епілептичного нападу на фабриці ультрамарину на вулиці Слонечній. Сонце пражило так само сильно, як і тоді, а він і у видінні, і зараз, спливав потом у темному вбранні. Збігалося й те, що берег був безлюдним, а якийсь чоловік стояв на вишці для стрибків і махав до нього рукою. Проте насправді в епілептичному видінні відрізнялася одна деталь. У ньому басейн був наповнений водою, що мінилася на сонці, а тоді перетворилася на застиглу лаву. Насправді в бетонному кориті взагалі не було води. Проте басейн не був порожнім. Його заповнювали борони. Їхні вістря спрямовувалися догори, до неба, до вишки для стрибків. Зараз на ній стояв чоловік, якого Попельський бачив на фабриці ультрамарину.

Він посміхався комісарові й кликав до себе, махаючи рукою.

― Ходи сюди, ходи, Лиссий! ― кричав він. ― Нагору, бігом! Я тобі все розповім про твого любого онучка та його поламані рученята!

Попельський одяг свої фіолетові окуляри. Цього разу він не міг допустити, щоб епілепсія позбавила його можливості схопити злочинця. Відчував, що по голові й потилиці пробігли мурашки. Проте це не були провісники нападу, лише якесь глухе й уперте попередження. Почав підніматися східцями.

― У мене в роті капсула, ― репетував Шалаховський. ― У ній ― записка… Як ґрипс[76] із в’язниці… А в записці ― адреса, за якою знайдеш чудового хлопчика з поламаними руками…

Попельський зупинився на вишці й схопився за поручень. Глянув додолу й побачив дно басейну, вкрите гостряками. Шалаховський зрозумів, куди дивився комісар.

― Штовхни мене з вишки, ― сказав він, посміхаючись. ― На ці борони, що там лежать… Убий мене, бо лише так довідаєшся, де твій онучок. У мене з рота витягнеш адресу.

Попельський міцніше схопився за поручень. Весь дрижав, обливаючись холодним, пекучим потом. Йому здавалося, що шкіра приклеїлася до кісток. Напружив усі м’язи обличчя й насилу зціпив щелепи. За кілька секунд був у стані щось сказати.

― Навіщо весь цей цирк, Шалаховський? ― вимовив, затинаючись комісар, проте з коленим словом говорив упевненіше. ― Навіщо цей басейн? Я тебе вб’ю деінде. Ходімо звідси, покладеш голову на пеньку і я тобі відрубаю довбешку… ― Шалаховський не озвався жодним словом і дивився на Попельського з великим зацікавленням. Той прийняв нове рішення. ― Але мені не потрібно цього робити, а ти можеш урятуватися, отримати батьків спадок і віддати його своєму синашеві, ― повільно проказав Попельський, намагаючись опанувати тремтіння щелеп. ― Пан Клеменс Шалаховський, твій шановний батько, змінив заповіт.

Шалаховський байдуже дивився на співрозмовника.

― Тягнеш час? ― озвався він за хвильку. ― Гадаєш, я дам себе ошукати?

― Поглянь лише. ― Попельський витягнув з кишені свого святкового костюма нотаріальний акт винайму помешкання на вулиці Понінського. ― Ось змінений заповіт твого батька.

― Я мушу загинути в муках, ― озвався Шалаховський. ― За те, що зробив цим дітям. Але в мене не було вибору. Або загине якесь байстря, або мій син залишиться жебраком… Таким був мій вибір. Ти зробив би таке задля власної дитини? Забив би задля власної дитини?

― Так, ― відказав Попельський.

― А задля внука теж убив би?

― Так.

― Добре. ― Шалаховський посміхнувся у вуса. ― Ну, тоді вбий мене. Мене мали розтерзати жиди, але ж ні, ти схопив якогось божевільного… Ти мав замордувати мене на фабриці, але з тобою стався епілептичний напад… А зараз нам ніщо не стане на заваді…

― Подумай про новий заповіт…

― Боїшся, га? ― Він засміявся. ― Боїшся, що в мене в роті нічого немає. Боїшся, що вб’єш мене й нічого не довідаєшся, а живого можеш примусити говорити… У тебе немає вибору. Ти вже мій убивця. За хвилину сюди прибуде поліція. Її викликав мій син… Я лежатиму внизу, на боронах… Можу туди стрибнути сам… А ти стоятимеш на вишці. Усі знатимуть, адвокат старого теж, що вбив Попельський, бо я викрав його онучка… А я загинув у муках, наштрикнувшись на борону… Можеш убити мене, а можеш лише дивитися, як я стрибну вниз… Вибирай! Подумай над цим, але лише до першого сигналу поліцейських машин… Тоді я стрибну…

― Але ж твій син не отримає дідових грошей, якщо ти це зробиш, ― комісар намагався панувати над голосом, ― бо не дістане ані гроша у випадку твого самогубства…

― Коли приїде поліція, тут будеш ти… Усі зрозуміють, що ти мене вбив!

― А ці борони? ― Попельський показав на дно басейну. ― їх теж я туди притягнув?

― Аякже. Ти їх узяв напрокат. Так скажуть люди з випозичальні. ― Шалаховський вибухнув сміхом.

Попельський майже лежав на поручні. Йому здавалося, що навколо раз за разом спалахують білі стовпи магнезії, що весь світ довкола рухається в темпі рівномірних потріскувань уявного фотографічного спалаху, а вишка над басейном з боронами ― єдина непорушна точка в космосі. Він відштовхнувся від поручнів і похитнувся на вишці, небезпечно наблизившись до її краю. Борони крутилися під ним, неначе зубчасті шестерні. Він відчув, що втрачає свідомість. Упав на коліна, щоб порятуватися. Уклякнув перед Шалаховським і схилився перед ним як у поклоні, б’ючись чолом об бетонну поверхню вишки. Злочинець застиг у безмежному подиві. Тоді Попельський напав на нього.

Так само, не підводячись, він кинувся на нього, як звір. Обхопив його за ноги й смикнув до себе. Шалаховський гепнувся навзнак і вдарився потилицею об бетон. Хоча удар був сильним, злочинець не знепритомнів і цілком панував над своїми рухами. Коли Попельський хотів придавити його своєю дев’яностокілограмовою вагою, Шалаховський перекинувся на бік і міцно схопився за край вишки.

Тепер він лежав на животі, учепившись долонями в бетон. Одна рука й одна нога вже звисали над басейном. Один рух, один поворот тулуба ― і він каменем упаде вниз. Попельський підвівся, знову сперся на поручень і завмер.

― Покажи мені цю капсулу, ― прохрипів він. ― Покажи, тоді я тебе вб’ю, ти скажена тварюко.

Шалаховський відкинув голову в бік Попельського й розтулив рота. Язика вклав між яснами й щокою. Між порохнявими пеньками зубів видніла скляна капсула. Тоді комісар стусонув його в обличчя, потрапивши носком черевика просто в щелепу. Голова Шалаховського різко відхилилася, і з відкритого рота вилетів зламаний зуб. Удар відкинув його на спину, і він опинився без будь-якої опори. Гепнув додолу, махнувши в польоті рукою Попельському. Той глянув униз, і побачив, як тіло Шалаховського, розіп’яте на боронах, смикається в конвульсіях, а з одного вуха витікає кров.

Важко зітхнув і швидко збіг сходами вишки й спустився драбинкою до басейну. Шалаховський був уже мертвий. Попельський витягнув з кишені ножика й устромив вістря у вуста лежачому. Сплюнувши від огиди, запхав пальці до заслиненої ротової порожнини й витягнув з неї скляну капсулку. Зняв окуляри й глянув на світло. Усередині був якийсь клаптик паперу. Розчавив черевиком скло й вийняв папірець. Він виявився чистим.

III

Попельському було добре знайоме гірке почуття втрати надії. Уперше він зазнав його десятилітнім хлопцем, коли зазирав у вічі своїм родичам, благаючи повторити йому звістку про загибель батьків, яких убили бандити, що нападали на потяги в українських степах. Тітка повторювала йому слово за словом, а він намарно шукав у її очах веселих іскорок. З кожним звуком з її вуст у нього маліла надія, що повідомлення про смерть рідних ― лише невдалий жарт.

Прощався він з надією, сидячи біля одра своєї дружини, котра народила Риту й стікала кров’ю, що ніяк не втамовувалася, не гусла й продовжувала випливати з її тіла. Надія втрачалася з кожної краплиною, що збільшувала криваву пляму на її нічній сорочці.

Прощався з надією, коли два роки тому, навесні, Рита не повернулася додому, прогулявши школу. Тоді, брудний і неголений, він просиджував цілі дні в кнайпах, а надія зникала з кожною чаркою, кожним нападом блювоти, кожним укусом блощиці на обтягнутих тканиною стільцях, коли він засинав сидячи, спершись чолом на залитий горілкою стіл.

Утратив він її й тепер, коли Шалаховський сконав, не сказавши йому, де Єжик.

Попельський сидів, не переймаючись забрудненим одягом, на дні басейну, спершись спиною на бетонну стіну, й дивився на мертвого Ірода, уламки розбитої ампулки, забризканий кров’ю нотаріальний акт. Почув, що до басейну хтось наближається. Мабуть, це поліція, подумав він, її певне, викликав Анджей Шалаховський.

І тоді відчув повів, що вдерся до басейну й затріпотів сторінками документа. Це був звичайний вітер, але комісар сприйняв його як повів надії. Анджей, може, Анджей знає, де Єжик.

Кроки зупинилися на краю басейну. Попельський глянув догори й навколо нього поширилася життєдайна прохолода. Неподалік справді стояв Анджей Шалаховський, уособлення сподівань.

Хлопець дивився на батька, розіп’ятого на боронах і тихо плакав. Сів на краю басейну, а тоді сповз досередини, не звертаючи на Попельського найменшої уваги. Уклякнув поруч й обхопив долонями його скроні.

Попельський спокійно спостерігав за ним. Він уже відчував спокійну впевненість, що невдовзі візьме Єжика на руки й віднесе додому. Це відчуття навіть приглушило глухе занепокоєння онуковими рученятами. Він блефував, коли казав, що поламав йому ручки, думав Попельський, дивлячись, як син Шалаховського торкається чолом дна басейну. Він лише хотів мене розлютити, щоб я його забив. А що, власне кажучи, буде зі мною, занепокоївся комісар, якщо цей гівнюк не отримає ані гроша, якщо смерть його батька визнають самогубством? Йому залежатиме на тому, щоб звинуватити мене. Він один мене бачив. Посвідчить, що це я його вбив. Що буде зі мною?

Проте ці думки не затьмарювала навіть тінь відчаю. Попельський знав, що за мить поговорить із сином злочинця, дізнається, що він бачив і що скаже в поліції. А тоді, посміхнувся він подумки, а тоді я почую від нього адресу, де знайду свого онука.

Попельський підвівся й наблизився до «синаша». Той ридав, б’ючись головою об дно басейну так сильно, що з неї злетів картатий кашкет. Із обшарпаних, закоротких штанів стриміли худі ноги. Комісар підійшов до нього й поклав долоню на плече з такою силою, неначе збирався його розчавити. І раптом відчув, як по спині Анджея пробіг різкий дрож.

Судоми струсонули його головою й спиною, зіниці й райдужки сховалися, а очі нагадували сліпі більма. Напад скрутив тіло й жбурнув його на дно басейну. Хлопець лежав на спині, а долоні ляскали об поверхню. Коліна підстрибували догори, а ступні пласко вдарялися об бетон.

Попельський устав, зняв піджака, згорнув його й хотів покласти хлопцеві під голову. Але його дотик подіяв на Анджея Шалаховського згубно. Хлопець шарпнувся, як попечений, тіло вигнулося дугою й безвладно впало. Ноги хряснули об дно басейну, руки затріпотіли на бетоні, а голова наштрикнулася на зубець борони. Хлопець заціпенів, а тоді його тіло розслабилося. З-поміж очей стриміло вістря борони.

Попельський у своєму житті багато разів відчував гіркий смак відчаю. Проте ніколи такого не траплялося двічі протягом п’ятнадцяти хвилин, ніколи ще не бувало, щоб отримавши надію, він відразу її втрачав.

Лежав на дні басейну й вслухався в завивання Тісіфони.

― Ти не вберіг онука від Ірода, ― виспівувала богиня.