Федько у пошуках чупакабри

Розділ 10

А в той час, коли друзі пізньою вечерею відзначали неочікуване повернення Федька, чупакабра Нюра, вилежавшись на горищі баби Сеньки і зголоднівши, згадала затишний саж, у якому їй зранку залишили так багато смачного їдла. Принади вільного, але голодного життя чи сите майбутнє в тісній в’язниці? Вибір був непростий.

Нарешті Чупакабра дійшла висновку, що покірне порося двох маток ссе, і вирішила: вдень спокійно можна виспатись на м’якому сіні у Барабашевому хліві, а вночі — бешкетувати по селу, маючи залізне алібі.

Ще раз кинувши оком на поцупленого «Гаррі Поттера» і навіть перегорнувши ратицею кілька сторінок, Нюра зрозуміла, що книжка їй потрібна як п’ята нога і вирішила її повернути на доказ свого каяття.

Вона тихенько визирнула назовні, прочинивши двері з горища. На подвір’ї було тихо. З вікон хатини у загуслі сутінки сіялось тьмяне світло. Раптом Чупакабра згадала свою бабу Сеньку, її ласкаві руки та ніжні слова, які та шепотіла їй на ніч, і пекучі сльози накотилися їй на очі. «А що, як то вона в хаті?» — майнуло у свинячій голові, і Нюра вирішила таки заглянути до рідної оселі, хоч і бачила дивного чоловіка, який вештався подвір’ям удень.

Узявши книжку в зуби, свинка швидко збігла драбиною і зупинилася під вікном. Звідти вона могла бачити тільки стелю, з якої на довгому дроті звисала лампочка. Поклавши «Поттера» на траву, паця роззирнулась, видерлась на найближче дерево і втупилась у вікно.

Худий, довгий (що було видно, навіть коли він сидів) дядько влаштувався за столом і щось малював чи то писав на аркуші паперу. На столі стояла велика миска з якимись пляцками. Біля неї були ще дві мищини, судячи з усього, теж із чимось їстівним. У шлунку Чупакабри завили дикі голодні вовки. Забувши про небезпеку, Нюра сплигнула з дерева, прошаруділа травою, прочинила рильцем двері до хати і, притиснувшись до підлоги, поплазувала до столу.

— Ех, славно сьогодні наготував! Доса буде на завтра на сніданок, а ідлі і самбу[1] візьму з собою на озеро! — сам до себе говорив Фотошоп. — Треба буде ще славно попрацювати! Хоч і так, слава Шиві, результати нічогенькі! — і він вдоволено потер руки.

А свинота стікала слиною, сидячи під столом та втягуючи носом пахощі індійських страв.

Чоловік підвівся і заходив по кімнаті.

— Так! Час вечірніх вправ! — поглянув він на годинник, що висів на стіні.

Фотошоп простелив на підлозі грубу ряднину, роздягнувся до трусів і всівся, сплівши ноги у вузол. Потім він заплющив очі, кілька секунд побубонів собі щось під ніс і, здавалося, заснув. Навіть дихання його було не чути.

Нюра висунула рильце з-під столу, тихенько рохнула. Незнайомець не рухався. Чупакабра осміліла. Вона вибралася зі схованки, стала на задні ратиці й потягнулася до їжі. Але стіл був надто високим. Тоді Нюра обережно залізла на стілець і, намагаючись не плямкати, почала знищувати харчові запаси Фотошопа, на яких той сподівався протриматися цілий завтрашній день.

Свинка, напевно, мала індійське коріння, тому що їжа страшенно їй засмакувала, а пахощі здавалися просто божественними. Чупакабра навіть втратила пильність: силкуючись їсти одночасно з двох тарілок, зачепила ратицею третю, і та брявнула об підлогу.

Фотошоп повернувся в реальність не відразу. Спочатку в нього легенько здригнулися повіки, потім заворушилася руда борідка, і аж тоді відкрилося одне око, яке дивилося на світ каламутним поглядом. Нюра застигла, сподіваючись стати невидимкою. Але не так сталося, як гадалося!

— Ах ти чортяка! — скочив на ноги Фотошоп, підтягуючи на ходу широкі труси. — Ти чого сюди влізла!? Я ж тобі Зараз! — кричав він, забувши про шлях до просвітлення та про любов до всього живого на землі.

Бородань схопив черевика і пожбурив його у свинтуса. Ухиляючись, Нюра всілася прямо на столі, схопила передніми ратицями напівпорожню мйску і з жалем (так хотілося доїсти!) запустила її в йога. Той, не сподіваючись на контратаку, прийняв посудину головою, як футболіст приймає м’яча. Голосно дзенькнуло. Алюмінієва миска, залишивши рештки їжі на обличчі та бороді «індійця», покотилася по підлозі. Засліплений суперник зупинився, протираючи очі.

Нюра роззирнулась у пошуках ще якогось замашного снаряда. На столі залишалась остання миска, але в Нюрі заговорила совість і не дозволила переводити таку смакоту на боєприпаси. Нічого іншого під гарячу ратицю Чупакабрі не трапилося. Тож вона востаннє оглянула поле бою і визнала розумним відступити, поки супротивник не прийшов до тями.

Паця схопила у пащу пописані папірці, які лежали на столі (мабуть, бажаючи допекти чоловікові, який так неґречно перервав її трапезу), і зістрибнула зі столу. В останню мить вона таки зачепила ногою мищину. Та виявилася полив’яною і, впавши на підлогу, розлетілася на друзки. Нюра гордо змахнула головою, голосно кувікнула на прощання та й шаснула у прочинені двері. У спину їй летіли слова, які порядні йоги ніколи не вимовляють вголос.

Надворі свинка зупинилася — вона схопила злощасного «Гаррі Поттера», всунула між його сторінок викрадені папери і, здіймаючи вже не видиму у густій пітьмі куряву, побігла до Барабашевого хліва…

…У цей час сумний Федько сидів на підвіконні і спостерігав за зірками, які маком висипались на небо. Час від часу одна з них зривалася, перекреслюючи небосхил, і тоді Вірус загадував бажання, сподіваючись на його швидке здійснення. Всі вже спали, додивляючись перший сон, тому Федькові й було сумно.

Тихенько сопів Павлуша, іноді кидаючись на ліжку і щось бурмочучи вві сні. Похропували Біленький з Професором; замітав хвостом підлогу Маркіз, якому снилась зелена левада з гусячими зграями, що їх можна було весело поганяти. «Ех! — думав Вірус. — Стільки часу не бачились, а поговорити ні з ким!»

Саме в цю мить у двір, спочатку перекинувши через паркан книжку, а потім і саму себе, ускочила Нюра. Вона різко загальмувала, сторожко озирнулась, нікого не побачила і завалилась прямо на траву — відпочити.

Федько, махаючи крильцями, тихенько наблизився до Чупакабри.

— Привіт! Не хочеш поговорити, а то мені так на душі тоскно! — промовив Вірус над самим вухом у паці. Нюра, яка завжди добре чула, коли хтось наближався до неї, з несподіванки зірвалась на ноги і завертілась, не розуміючи, звідки йде звук. Навколо нікого не було.

— Та тут я! Чого крутишся, як та дзиґа! — Федько, приземлився на траву перед свинтусом. Нюра насторожено нюхнула повітря.

Небезпеки в цій істоті вона не відчувала. Ба більше, угледівши схоже на своє рильце, Чупакабра навіть пройнялась симпатією до неї. Свинка сіла, піднявши одне вухо, від чого стала схожою на здивованого спанієля, та втупилась у Віруса.

Несподівано відчинились двері в хату, і на поріг вийшов, постукуючи своєю палюгою, дід Ілько. Він, як звичайно, виспався під якийсь серіал і, користуючись тим, що дочка із зятем поїхали з дому (вони завжди сварились, коли бачили, що старий палить, — зовсім, мовляли, своє здоров’я не шануєте), вийшов висмалити цигарку, яка діяла на нього краще за всяке снодійне.

На Ількові замість улюбленої піжами були… футболка і шорти. Після того, як через кляту Чупакабру йому довго довелося помучитись, щоб відіпрати плями на сорочці, він натягував свою нічну вдяганку вже біля самого ліжка. Зате побачивши на селі якогось «мериканця, гладкого, як слимак» (так описав його Ілько), що приїхав до своїх родичів і походжав вулицями в обрізаних по коліно штанях та майці з якимось написом, дід напосівся на тітку Таньку, щоб купила йому такі ж штані («А що? І тіло дише!»). Донька привезла з міста шорти з купою кишень, чому дід радів найбільше, порозпихавши по них усе своє добро. Футболка в нього вже була. Її подарували на день народження Сашкові батьки. На тканині було зображено чубатого козака і написано великими літерами: «Вставай, Україно! Москаль вже годину не спить!». У такому вигляді діда не впізнавали навіть курчата, які боялись підійти, коли він виносив їсти. Але Ілько тим не журився, любуючись на себе в дзеркало і підкручуючи сиві вуса.

— А бодай мені курка на ногу наступила! — промовив дід, із насолодою потягуючись, але не випускаючи з рук свою палюгу. — Бач, краса яка! — він задивився на небо й затягнувся цигаркою. З-за хмарки вийшов повновидий місяць, заливаючи все навкруги срібним сяйвом. Ліхтариками блискотіли зорі. Десь далеко брехали собаки. Зрідка зривався на крик запізнілий півень.

Федько з Нюрою, не змовляючись, принишкли. Але дід, який не міг прочитати газети без окулярів, як виявилось, далеко бачив добре.

— А що то воно там ворушиться? — сказав він, угледівши темну купку на подвір'ї. Місяць знову сховався за хмарку. — Ти моя кицю-у-у-нька! — несподівано ласкавим голосом промовив Ілько і рушив уперед.

«Гм! — подумав Федько. — А я гадав, дід завжди сердитий, а він, бач, — «Кицюнька»! Ніхто ще мене так не називав!» Вірус аж схлипнув з розчулення.

— Мурочко моя! Ки-и-иценько моя! — примовляв дід, наближаючись.

На обійсті Барабашів жила велика сіра кішка, яку, особливо не заморочуючись з ім'ям, дід колись назвав Муркою. Ілько просто вмирав за своєю вихованкою, вибираючи для неї кращі шматки зі столу та годинами чухаючи їй за вухом. Останнім часом Мурка десь загуляла. Дід усюди її шукав, сердився на дочку і зятя, ніби це саме вони недопильнували кицьку. Федько та Чупакабра не були з нею знайомі, але починали розуміти, що тут щось не те.

— Маленька моя! Почекай, я тобі зараз ковбаски винесу! — раптом згадав дід, обернувся й почимчикував до хати.

Отут би Мурці-самозванці й розбігтись у різні боки, але Нюра з Федьком навіть не подумали про це. Вони завмерли, притиснувшись одне до одного, й чекаючи розвитку подій. Кодовим словом, яке тримало їх на місці, було «ковбаска». За хвилину дід повернувся.

— Я іду, іду! — попередив він.

— Н-я-а-а-ав! — нявкнув Федько, намагаючись видати себе за Мурку та відхопити шматок ковбаски, від якої він ніколи не міг відмовитись.

Нюра і собі замуркотіла, старанно імітуючи голодного кота.

Складалося враження, що на подвір’ї лежить як мінімум тигр, у якого проблеми з травленням і бурчить у животі, але глухуватий дід цього не вчув. Він підходив усе ближче, стискаючи в руці добрячий шмат ліверної ковбаси, яку завжди тримав для своєї улюблениці.

— Киць-киць, моя мишко! — видав дід, і це вже була повна нісенітниця.

Ілько зупинився біля «Мурки», яка зіспіваним дуетом ковтала слину, відчуваючи запах близького ліверного щастя. Ілько щедрою рукою відламав і кинув шматок. Долетіти до землі той не встиг. Нюра, яка виявилась спритнішою, клацнула зубами й відправила його за призначенням.

— Їж, маленька! — простягнув дід руку, щоб погладити свою Мурку. Проте замість м’якенької шерсті долоня лягла на жорстку, колючу щетину. Дід відсахнувся. — Матері твоїй перековінька! — вигукнув Ілько і шурнув палюгою по нахабному самозванцю. — А бодай ти сказився! Що за чортівня тут крутиться по ночах!

Нюра, яка щойно насолоджувалась упійманою ковбаскою, кувікнула і ще раз навмання клацнула зубами. Цього разу під гострі різці Чупакабри потрапило тільце Федька — приблизно тим місцем, де починався невеликий хвостик. Ніжна Вірусова п’ята точка не стерпіла такої наруги й озвалась пекучим болем. Неборака підскочив і, геть забувши про крила, поліз уверх по Ількових ногах, дряпаючи голі кінцівки гострими кігтиками.

— Караву-у-у-л! — закричав Ілько, розмахуючи палюгою і не розуміючи, що діється. Нюра, вирішивши не чекати кінця вистави, майнула до свого хліва, перелізла через загорожу і закопалась у солому. В сусідніх дворах загавкали собаки, розбуджені дідовим репетом.

— Згинь, нечистий! — стріпнув Ілько Віруса, прийнявши його за чужого кота, але той міцно тримався за тканину.

Аж тут ґудзик на дідових шортах неї витримав і вистрілив у темряву. Під вагою Федька одежина шурнула донизу, відкривши загалу широкі сімейні труси та худі, порослі густим волоссям дідові ноги. У кімнаті хлопців увімкнулося світло. У вікно висунулись три зацікавлені сонні пики і волохата морда. Загорівся потужний ліхтар на сусідньому подвір’ї.

Вірус виборсався з-під шортів, ракетою злетів угору, зробив там «мертву петлю» і з розгону пурхнув до хлопчачої кімнати, ніби метелик на яскраве світло. Біленький та Професор провели його здивованим поглядом. Павлуша навіщось голосно клацнув зубами, а Маркіз де Переймало з незворушністю англійського лорда кліпнув очима і вимовив: «Ой».

А дід так і залишився стояти посеред двору зі спущеними шортами. Тепер у яскравому світлі, яке лилося зусібіч, кожен охочий міг би розгледіти на його спідній білизні милі сердечка.

Брязнула клямка на хвіртці, яка відділяла двір Барабашів від сусідського. Криниця на дві хати була одна, тож тітка Марина, яка жила поруч, вільно заходила на їхнє подвір’я набрати смачної холодної водички. От і тепер, зачувши галас, вона накинула на нічну сорочку хустину, вийшла надвір, побачила Ілька та й побігла дізнатися, чи йому чого не сталося. Побачивши, що ніяка небезпека дідові не загрожує, Марина стала навпроти старого, взявши руки в боки.

— Ільку! Ти б так просто й сказав, що я тобі подобаюсь! — посміхнулась жінка, кивнувши на його легковажну, в сердечка, білизну. — Що ж ти, як маніяк, у мене під вікнами у спідньому шастаєш? Зайшов би, чайку попили б!

Перший раз у житті Біленький з Павлушею бачили, як почервонів Ілько. Це було видно навіть уночі, при світлі ліхтарів! Він квапливо натягнув шорти і, притримуючи їх рукою, майнув у хату, щось сердито бурмочучи на ходу. До дверей його провів дружний хлопчачий та сусідчин сміх.