Федько у пошуках чупакабри

Розділ 4

— Фу-у-у-у-у-х! — простогнав Професор. — Я після такої «допомоги» та обіду не те що копати, а й води напитися не зможу. Руки не піднімаються, ноги не ходять! Це ж скільки здоров’я треба мати на це господарство! — він тяжко перевернувся на бік.

Хлопці та Марко лежали в садку під яблунею. Один лише Павлуша виглядав бадьорим і щасливим. Він уже притягнув дві лопати та сокиру і тільки чекав, коли розпочнеться робота. Але Біленькому з Петриком було не до того…

…Тітка, подивувавшись ініціативі з боку гостей, у ту ж хвилину придумала їм роботу — потрібно було наносити води з колодязя та полити городину. Друзі з запалом взялися до справи, однак через двадцять хвилин їхній ентузіазм трохи підупав, через сорок вони вже ледве пересували ноги. А фронт робіт був ще ого-го!

Маркіз спочатку теж намагався допомагати. Він сміливо кидався під ноги хлопцям, коли ті несли повні відра, кружляв навколо них і всіма силами (як йому здавалося) полегшував їм важку працю. Одначе, схопивши кілька штурханів та потрапивши під струмінь холодної води, пес заспокоївся і влігся на сонечку.

Нарешті тітка пожаліла неборак і відпустила їх, сказавши, що дядько Віталько ввечері все доробить. Хлопці стомлено попадали на лавці та стали чекати, коли їх покличуть обідати. Павлусь же, якого через юний вік до важкої роботи не залучали, навпаки — випромінював енергію.

— Ех! — із заздрістю в голосі промовив Біленький, дивлячись на брата та намагаючись встати з лавки. — І де мої молоді літа?

— І не кажи! — підтримав його Професор. — Як добре раніше було — ні тобі уроків, ні турбот. А чим доросліший стаєш, тим більше проблем на твою голову. Але ж дурні ми колись були! Все хотіли старшими здаватися!

І, крекчучи, двоє «побитих життям» товаришів поплентались до хати на обід…

…А тепер вони щосили відтягували ту хвилину, коли доведеться встати з м’якої травички та йти копати злощасну яму. А нехай їй грець, тій Чупакабрі! І треба було чудовиську саме в їхньому селі з’явитися? Проте хто ж, як не вони, зупинить свавілля «козячого вампіра»!?

Біленький з Професором взяли по лопаті і, спираючись на них, як на костури, подалися вершити почате. Попереду біг, помахуючи сокирою, мов індіанець томагавком, Павло Віталійович, а позаду трюхикав Маркіз.

— Отут будемо копати! — встромив лопату в землю Сашко. Відтак замислився, навіщось полічив дошки у паркані й пересунув інструмент на кількадесят сантиметрів правіше. — Ні, отут будемо копати!

— А чого тут, а не там? — здивовано поглянув на товариша Професор.

— Тут трава якось більше витоптана. Схоже, воно сюдою і ходить! Ну, ти перший, а потім я!

— Нормально! А чого це я перший? — обурився Петріик. — Думаєш, я менше від тебе і втомився?

Поки хлопці сперечались, Маркіз підійшов до того місця, на яке вказав Сашко, примірявся кілька разів, розім’явся, змахнув лапами і… грудки так і полетіли на всі боки! Де Переймало нагадував міні-екскаватор. Він вправно загрібав землю передніми лапами, а відкидав задніми, і було видно, що така робота йому — справжнє задоволення.

Трохи заглибившись, пес вистромив голову з ями, і хлопці побачили його замурзаний ніс та блискучі, щасливі очі.

— Нічого собі! — вражено сказав Професор. — Ось де ховаються приховані таланти! Це вам не Шопенгауера читати!

— Ага, видно, хтось із його предків був землерийкою! — підтримав товариша Сашко. — Ну, баба з воза — кобилі легше! Сідай, будемо насолоджуватись чужою працею. Ніщо не надихає більше, ніж споглядання того, як хтось із доброго дива робить твою роботу, — філософськи прорік він, відкинув лопату і, зручно вмостившись, став спостерігати, як яма набувала потрібної глибини.

Земляна злива не вщухала півгодини, а тоді комісія у складі трьох хлопчаків, уважно обстеживши об’єкт, погодилася, що «в таку пастку можна запхати хоч ціле стадо чупакабр», і оголосила Маркові подяку у вигляді кількох легеньких запотиличників. Пес такої дяки не зрозумів, а тому ображено засопів і пішов вичухувати з шерсті залишки ґрунту.

Потім Біленький, червоніючи від натуги та пихкаючи, як старий паровоз, відірвав від паркана свіжоприбиті дошки. Тим часом малий Барабаш і Професор натягали гілок і замаскували пастку. Після цього вони оглянули курник, де також помітили сліди незаконного проникнення — купу землі в кутку під сідалом. Маркіз хотів ще поближче поспілкуватися з курми (на сільському повітрі в ньому пробудився мисливський інстинкт), але одна з них, позбувшись кількох пір’їн у хвості, покликала на допомогу півня, і фон Дворовий визнав за краще відкласти спілкування на потім.

— Стоп! А як ми будемо знати, що хтось втрапив у пастку? — повернувся до Сашка Професор.

— А я й не подумав! — знітився хлопець. — А що, є думки?

— Тут би якусь сигналізацію обладнати! — поважно мовив Петрик.

— Ну так! А ще супутникове спостереження і міліцейський патруль! — насмішкувато кинув Біленький.

— А давайте бляшанки поначіпляємо. Як хтось упіймається — вони заторохтять, то ми й почуємо! — запропонував Павлусь.

Хлопці, які не сподівалися почути від малого таку просту і розумну ідею, перезирнулись та схвально закивали головами. Пропозиція була підтримана, і Барабаша тут же вирядили втілювати її в життя.

Коли Павлусь притягнув невідь звідки іржаві бляшанки з-під консервів та рибальську волосінь, було змонтовано бездоганну систему сигналізації, яка жахливо бряжчала від найменшого дотику до гілок, що прикривали яму.

Наостанок хлопці замаскували дірку в паркані, пообтрушували одяг і, покинувши інструмент, побігли на річку, щоб скупатися самим та відмочити забрьоханого Маркіза.

Удосталь нахлюпавшись, компанія повернулась додому. На столі їх уже чекала смачна вечеря. А поки їли, то й сонце скотилося до землі. Сутеніло.

У штабі операції «Скелет у шафі» було тихо. Хлопці після напруженого дня швиденько покінчили з вечірньою гігієною та вмостились кожен на своєму ліжку. Маркіз розташувався на підлозі під вікном, підклав лапи під голову і посоловілими очима дивився кудись у безвість.

— Треба вартових виставити! — ледве ворушачи від утоми губами, прошепотів Біленький. — Бо не почуємо нічого, як позасинаємо.

— От ти і вартуй! — озвався Професор. — А ми поспимо!

— Та не сперечайтесь! — поспішив помирити хлопців Маркіз. — Мій сон завжди дуже чуйний. Тому, панове, спіть спокійно!

І безстрашні мисливці на чупакабр полинули в солодкі обійми Морфея.