Федько у пошуках чупакабри

Розділ 13

Озеро Чорне зустріло їх приємною прохолодою. Між деревами гуляв легкий вітерець, розганяючи нагріте на сонці повітря. Сосни шуміли своїми гілками, повнячи повітря терпким, смолистим запахом. Цвірінькали птахи. У траві пурхали між маленькими біленькими квіточками кольорові метелики.

Вода відкрилась несподівано. Вузенька стежка, якою прямували друзі, вивела їх на піщаний берег неподалік того місця, де зазвичай таборилися городяни. Єдина дорога, якою можна було проїхати машиною, виходила саме сюди. Там же, недалечко, лежав і острів Собачий, біля якого (судячи з карти Фотошопа) ховалися незліченні козацькі скарби. На березі було порожньо.

— А, я згадав! — просіяв Павлуша. — Нам у садочку колись розповідали, що тут і розкопки мали проводити! Все якісь дядьки животаті ходили, щось розглядали. Потім їм заборонили. Сказали, що тут радіаційна зона!

— Та ти що!? — злякався Маркіз і аж вуха зіщулив. Він озирався навкруги, шукаючи слідів радіації — наприклад, мертві тіла тварин та людей, які необачно забрели у це страшне місце. — Тоді навіщо ми сюди прийшли!?

— Щось ти загнув! — не повірив Павлуші Професор. — Звідки тут радіація? Чи, може, поблизу підпільний реактор закопали?

— Я загнув!? А оно дивись — таблички понатикані! — кивнув малий Барабаш.

— «Увага! Рекреаційна зона!» — прочитав Федько. — Що воно таке? Це дуже небезпечно? — засовгався він на Нюриній спині.

— Тьху на вас! — зареготав Біленький. «Рекреаційна» — це там, де відпочивають на природі! «Радіаційна»! — передражнив він Павла Віталійовича. — Наплів тут! Хоч зараз лягай і руки складай!

— Давайте скупнемося швиденько і підемо Фотошопа шукати. Спиною чую, що він десь тут! — запропонував Професор. Усі радо погодилися. Хлопці поскидали одяг і з вигуками захоплення пострибали у воду.

— Гей ви, скарбошукачі! — кинув їм услід Федько, злізаючи з Чупакабри, — будете так репетувати — всіх конкурентів розлякаєте! За ким тоді стежити?

Хлопці притихли. Вони трохи похлюпались і повиходили на берег. Купатися мовчки було не дуже цікаво. Маркіз, який цього разу теж по шию зайшов у воду, подався за ними. Тим часом Федько, влігшись коло Нюри, сонним поглядом дивився на озера, а паця, хоч як їй кортіло похлюпатись, мужньо терпіла спеку, боячись потривожити свого любого Віруса.

— Ну що? — сказав, одягаючись, Біленький. — Тепер на Собачий? Погуляємо, подивимось.

— А далеко звідси? — спитав Петрик, теж натягуючи футболку на вологе тіло.

— Та ні! — озвався Павлуша. — Метрів двісті! Он за тими трьома високими березами! — кивнув головою.

— Слухайте, хлопці! — примруживши око, мовив Професор. — А звідки це в сосновому лісі берези взялися!?

— Дійсно! — погодився Сашко. — А я навіть не задумувався, хоча бачив ці берези тисячу разів! Сказано — Професор, — з повагою поглянув він на товариша.

— Головне правило скарбошукача! — підняв пальця Професор. — Найцінніші скарби ховаються в людних місцях і неодмінно позначені орієнтиром, просто треба зуміти його розпізнати. Те, що відрізняється від навколишніх предметів!

— Ага! Це воно зараз людне місце! А коли козаки тут стояли — хтозна, яке було! — не погодився Біленький. — Хоча зараз воно якраз безлюдне, — додав він, кинувши оком по пустельному березі. — Але ці дерева реально випадають із картинки! Ходімо! Спочатку спробуємо нашого індійського друга знайти, а потім з березами розберезимося… тобто розберемося!

Друзі попрямували вздовж берега.

Федько знову їхав на спині у Нюри, відчуваючи себе падишахом верхи на слоні. Його задоволена пика аж мінилася від щастя. Та й Чупакабрі, здається, теж не було неприємно! Своя ноша не важка! І вона несла її гордо!

— Стоп! — несподівано голосним шепотом скомандував Сашко. Він ішов попереду, а тапер миттю сховався за стовбуром. — Там хтось є!

— Йог! Точно він! — просунув свою головешку Павлуша. — Я ж казав, що він тут увесь час риє!

— А що це з ним!? — вражено спитав Марко, пролазячи між ногами товаришів.

Рудий «індієць» Фотошоп дійсно був зовсім близько. І навіть не на Собачому! Якраз попід тими самими березами він маленькою саперною лопаткою щось викопував. А беручи це щось у руки, він щоразу прикладав його до грудей, потім цілував, промовляючи якісь незрозумілі слова, і тільки після цього клав у торбинку на поясі. Час від часу йог ставав на коліна, повертався обличчям до найближчої берези і кланявся, стукаючись лобом об коріння, яке випиналося над землею.

— Здурів! Я чув про таке! Ті, хто скарб знаходять, часто божеволіють. Від щастя! — зробив висновок Павлуша. — Ич! Яка пам’ять у нього! Без схеми риє, як екскаватор! Видно, не перший раз тут золото збирає! — зморщив носа малий Барабаш.

— Точно того! — покрутив пальцем біля скроні Професор.

— Мені покажіть!!! — голосно вигукнув Вірус, який за спинами хлопців нічого не бачив.

Він тупцявся по землі і аж зеленів від злості. Крило йому ще боліло, піднятися в повітря він не міг, а цікавість вирувала в ньому з дикою силою. Нюра, бажаючи йому допомогти, підсунула своє рильце Федькові під п’яту точку і різко змахнула головою. Правду кажуть: добрими намірами мостять дорогу до пекла…

Вірус підлетів у повітря, змахнув кілька разів крильцями, зойкнув, гепнувся на всипану сухою хвоєю землю і покотився просто під ноги Фотошопу. Той здригнувся з несподіванки й вирячився на невідому яскраво-зелену істоту. Тієї ж миті, гнаний інстинктом халати все, що летить або котиться, слідом за Федьком вискочив із голосним гавкотом Маркіз.

В індійців є божество Яма. Страшне і безжальне. Вони уявляють його зеленошкірою потворою, яка в супроводі двох чотириоких собак ходить по світі і збирає душі померлих. Скільки очей мав пес, який вивалився з кущів, та й скільки, власне, тих псів, Фотошопу рахувати було ніколи. Він голосно зарепетував від жаху і кинувся навтьоки, але зашпортався за коріння і впав, прооравши носом піщаний ґрунт. Тоді він скочив на чотири кінцівки і наче великий, химерний жук-богомол, поліз, випнувши кістляве місце нижче спини, та раз за разом оглядаючись, чи зелений Яма не женеться, щоб відібрати у нього душу. Отак оглядаючись, «індійський» йог не помітив красуню-сосну перед собою, з розгону врізався в неї макітрою і впав, гупнувшись, наче поранений буйвіл.

— Оце я називаю ефектною появою! — задоволений собою, Вірус став над поваленим супротивником. — Самим поглядом з ніг збиваю!

— Так! — сіпнув вухастою головою Маркіз. — Це ми можемо!

— Капець! — сказав Біленький, виходячи з кущів. Павлуша з Петриком потягнулися за ним.

— Слухайте! Якщо вже так вийшло, то хоч погляньмо, що у нього в торбинці! — несподівано видав Професор. Сашко здивовано поглянув на друга. Видно, Петрикова цікавість переборола деякі моральні принципи! Але, щиро кажучи, йому й самому кортіло це зробити!

— Давай! — випалив Біленький. — Ми ж нічого брати не будемо, тільки подивимось! — заспокоїв він невідомо кого.

Хлопчаки обережно підійшли до Фотошопа й нахилились над нерухомим тілом.

— Він хоч дихає?! — стривожено спитав Павлуша, не ризикуючи підійти ближче.

— Та що йому зробиться?! Ці йоги і на цвяхах сплять, і під землею можуть дихати, а тут якась нещасна сосна! Подумаєш! — махнув рукою Сашко.

Він нахилився, легенько смикнувши торбинку, розстебнув її і запхав усередину руку. Враз його обличчя розчаровано скривилось. Він понишпорив ще і сплюнув.

— Що там?! — нетерпляче хором запитали Павлуша, Петрик та Федько, а Маркіз повихляв хвостом і вп’явся в Сашка очима. Лише Чупакабра поглядала більше на Віруса, зовсім не цікавлячись знахідкою.

— Облом! — шепнув Біленький, дістаючи з торбинки якийсь брудний корінь. — Оце там все таке!

— Хай тобі грець! — вилаявся Павлуша найгрізнішою дідовою лайкою. — Стільки часу втратили! Казав я вам, що тут ніякого золота немає! — буркнув, ніби і не він годину тому торочив про козацькі скарби.

— Ворушиться! Тікаймо! — голосно шикнув Біленький і шаснув у кущі. Всі інші також розсипались урізнобіч, як курчата від шуліки, і зачаїлися між деревами.

Фотошоп дійсно легенько ворухнув ногами, потім руками, нарешті розплющив одне око і озирнувся навколо.

Він уже давно збирав у лісі лікарське коріння і трави, але ніколи з ним не траплялося ніяких пригод. А тут — учора пропала карта, на якій він позначав, де і яка рослина росте, а сьогодні — привидівся індійський бог Яма у супроводі чотириоких псів. А він же лише скуштував ту невідому рослину! Це ж треба — такий ефект! Йог потрусив головою, намагаючись пригадати деталі останніх подій, але процес завантаження йшов повільно!

У лісі було тихо. Лишень шуміли на вітрі дерева, дзумкотіли самотні комарі, раз у раз скрекотали сороки, яким Собачий завдячував своєю старою назвою.

Несподівано тишу розірвала голосна розмова:

— …Ти, Зіня, не тупи! Тут золота має бути більше, ніж в Ельдорадо!

— А я що? Хіба я проти? Але треба було ночі дочекатися! А то світимось тут, як голий серед поля! Я в міліцію за незаконні розкопки не хочу.

— А вночі, у темряві, ти як копати будеш? Крім того, завтра — вихідний, сюди тьма народу понаїде!

На галявину вийшли двоє. Один із них виявився лисуватим коротуном з кругленьким черевцем, яке нависало над поясом потертих джинсів, щільно обтягнуте футболкою з написом «В пиві — сила, у воді — мікроби!». Другий, натомість, був високим і дуже худим, чим нагадував Чахлика Невмирущого. Військова камуфляжна уніформа висіла на ньому, як на опудалі, в руці він тримав штикову лопату, що поблискувала на сонці.

— Чорні археологи! — шепнув Сашкові Професор. — Вони шукають історичні цінності й продають їх наліво!

Друзі, затамувавши дух, спостерігали, що ж буде далі.

— Зіня! Ти металошукач з машини взяв? — спитав Чахлик, повертаючи до беріз. — Це десь тут! Точняк! Я всі документи в архіві перелопатив!

— А оце що, по-твоєму!? я спитав товстун, демонструючи щось замотане у старий мішок. — Сховав, бо якби міліція зупинила на дорозі, то мали б проблеми!

— Вовка боятися — в ліс не ходити! — легковажно кинув худий. — Ну, розгортай! Швиденько відкопаємо — і на теплі моря!

— Не кажи гоп!.. Хтозна, чи все правильно вирахували, — Зіня явно не поділяв оптимізму товариша. Він узявся неквапом розмотувати цупку тканину.

— М-м-м-м-м! — несподівано застогнав Фотошоп.

«Чорні археологи» застигли на місці. Мішок упав на землю. В руках у товстуна залишився якийсь невідомий хлопцям прилад.

— Металошукач, напевне! — припустив Біленький — А от йог не в тему очухався!

— Пи-и-ити! — жалібно простогнав Фотошоп.

— Ти хто такий!? — нахилився над ним Чахлик. — Що тут робиш?

— Я тут копав… — почав було рудий «індієць», але договорити він не встиг. Його слова подіяли на пузаня Зіню, як червона шмата на сердитого бика.

— Копав, кажеш! — погрозливо нахилився він над Фотошопом. — Зараз і ми тебе тут прикопаємо! З конкурентами у нас розмова коротка!

Зіня кивнув Чахлику. Той вмить витягнув пасок зі штанів та зв’язав руки й ноги Фотошопа хитрим вузлом. Йог зі здивуванням і жахом дивився на нападників.

— Полеж трохи, а тоді розберемось! — Чахлик відтягнув «індійця» ближче до кущів. Потім на мить задумався, вийняв із кишені брудного носовичка і запхав його Фотошопові до рота.

— М-м-м-м! — завертів головою йог.

— Ти не бушуй! — присів біля нього Чахлик. — А то зараз!.. — невідомо звідки в його руці опинився великий ніж. Клацнуло викидне лезо. — Нам свідки не потрібні!

Фотошоп замовк і тільки приголомшено витріщався на кривдника.

«Чорні археологи» відійшли від бранця і взялися налаштовувати свій апарат. Час від часу в ньому щось попискувало, і Чахлик картав Зіню за те, що той тягне час, а вже можна було з золотом і до румунського кордону доїхати! Зіня не лишався в боргу й відповідав словами, які аж ніяк не личили археологу, хай навіть і чорному.

— Що робити будемо? — прошепотів Біленький Професору. — Треба виручати якось! — кивнув він на зв’язаного.

— Та треба! Тільки би щось путнє придумати, а то пов’яжуть і поскладають у рядок! Це в кращому разі. А в гіршому..; — він замовк і різко провів великим пальцем собі по шиї.

— Капець! — прошепотів Павлуша, який зачаївся біля них. — Вони ж нашого Фотошопа змелють на фарш і рибам згодують! Оно які пики бандитські!

Хлопці знову принишкли, гарячково обдумуючи план порятунку горопашного йога. Але поки вони сушили собі голови, Нюра, яка разом з Федьком та Маркізом причаїлась поруч, не витримала напруги і вилетіла з кущів, грізно сапаючи та сиплячи іскрами з очей. (Все ж таки Фотошоп був родичем її любої баби Сеньки, чого б він інакше жив у її хаті?).

— Хро-хро! — рохнула свинка, підстрибнула, перекрутилась у повітрі і кинулась до бандитів, які вже почали копати землю під однією з беріз. Чупакабра, не довго думаючи, вчепилася зубами у ногу опецькуватого Зіні.

— А-а-а-а! — зарепетував той і випустив з рук металошукач. — Вона сказилася чи що? — Зіня стрибав на одній нозі, силкуючись скинути Нюру, але сйинтус, наче досвідчений бійцівський пес, тільки міцніше стискував зуби.

— Зараз я її зніму! — гукнув Чахлик. Він підняв лопату, прицілився і щосили махнув. Незважаючи на запеклу боротьбу між пацею та Зінею, їхні ангели-охоронці в цю мить, либонь, домовилися, що мають робити. Бо інакше товстун залишився б без ніг, а Нюра — без голови. Отож Зіня зашпортався — і саме вчасно! Тільки-но він гримнувся на землю, лопата просвистала над його головою, вислизнула з рук довганя і зашаруділа в кущах.

— Наших б’ють! — пролунало зненацька, і з диким криком на арену вискочив Федько. За ним, гавкаючи, кинувся Маркіз.

Дальші події нагадували карусель у парку розваг, у якій двигун несподівано закрутився з потрійною швидкістю. Суперники збились в одну велику кулю, яка, химерно пихкаючи і крекчучи, котилася по траві, змітаючи все на своєму шляху. Зляканий Фотошоп, наче велетенська гусінь, намагався відповзти і сховатися за деревом. Хлопці тільки лупали очима, пороззявлявши роти. Нарешті гальма у них відпустило, і Біленький першим вискочив зі схованки на допомогу друзям. За ним мужньо кинувся Павло Віталійович, прихопивши по дорозі замашну дровеняку. Останнім вийшов Професор, який усе ще силкувався розгледіти, хто є хто у цій круговерті.

Аж ось купа розсипалась. Маркіз із гавкотом відскочив убік. Посередині стояли засапані Зіня та Невмирущий. Довгань стискав у руках злякано-жовтого Віруса, а коротун тримав за задні ноги Чупакабру, яка відчайдушно звивалася, силкуючись вкусити Чахлика за ніс.

— Стояти! — погрозливо глянув на хлопців Зіня. — А то я зараз цю свинюку на шашлик пущу!

— Хтось рипнеться — і йому кінець! — промовив худий. Тут справа була серйозніша, бо в руці його блищав уже добре знайомий ніж.

— А це взагалі що за істота? — кивнув на Віруса Зіня. — Якась ящірка-мутант?

— Сам ти мутант! — прохрипів прибулець з Інтернету, але гостре лезо змусило його замовкнути.

— Ми його заженемо комусь за гарні гроші! — кинув оком на Федька худий. — Схоже на хамелеона! Бачиш, як кольори міняє! — він трусонув Вірусом, а тоді повернувся до хлопчаків. — Коротше, так. Ви звалюєте, а ми спокійно закінчуємо свою справу! Оці двоє залишаться у нас заручниками! Якщо все пройде гладко, то свиню віддамо — нехай. А от цього хамелеона-переростка заберемо з собою, тут уже без образ. У-у-у-й, ти мій маленький мішечок з грошиками! — полоскотав він Федька. Біленький сіпнувся було до Чахлика, але той зупинив його гострим поглядом. — Ти ж не хочеш, щоб йому було боляче!?

Всі завмерли. У лісі задзвеніла важка тиша.

Біленький зважував можливість кинутися під ноги сухореброму, вихопити Віруса і разом з хлопцями накивати п’ятами. Але тоді під питанням залишалася доля чупакаори. А він, правду кажучи, встиг уже прив’язатися до неї.

Професор і собі метикував, як розрулити ситуацію, але цього разу мудрі думки зовсім не квапились до його мудрої голови.

А Павлуша просто стояв і нишком утирав сльози. Йому було дуже шкода цього прикольного Віруса, який тепер мав удавати хамелеона в чиємусь приватному зоопарку.

Пауза затягнулася. Бандити, тримаючи бранців перед собою, позадкували до кущів на іншому боці. Вони нізащо не хотіли відмовлятися від багатств, які, судячи з архівних документів, лежали під оцим самим деревом, і були готові боротись за них до останнього.

Несподівано з-за товстої сосни за їхніми спинами висунувся довгий дрючок, завис на мить у повітрі, приміряючись, і завдав два коротких, але сильних і влучних удари. «Чорні археологи», ані пискнувши, м’яко осіли на землю і відключились. Ніж випав з Чахликової долоні. Федько виборсався з його ослаблих обіймів, допоміг вивільнитись Чупакабрі і, сторожко озираючись, кинувся до Біленького.

Хлопці здивовано витріщили очі, чекаючи появи невідомого рятівника.

Зашаруділа хвоя під ногами. Хтось тихо згадав про качку, яка мала копати всіх у груди, і світу явився… дід Ілько власного персоною!

— Діду! — радісно закричав Павлуша, а тоді вражено додав: — А ти звідки тут узявся?

— А ви, гицелі, думали, що я вас самих на озеро відпущу! — посміхнувся у вуса дід. — Мені б Танька потім живому скальпа зняла! Та й вчасно же я поспів! — махнув він своєю палюгою на скарбошукачів, які ніби поверталися до тями.

— Ага! Оце та муха, яка мене мало до божевільні не довела! — кинув Ілько суворий погляд на Федька. Той зіщулився і сховався за Нюру, яка тут-таки настовбурчила шерсть і вишкірила зуби. — Скільки всякого розвелось! Не зразу і добереш, що воно за таке! — примружив очі старий, роздивляючись Віруса.

— То я з собою з міста привіз! — зреагував Біленький. — Ящірка така! Рідкісної породи! — підморгнув він друзям. Вони жваво закивали головами, мовляв — щира правда!

— А-а-а! Ну нехай! Вигулюй, коли привіз! — погодився Ілько.

Тут його погляд упав на йога, який корчився під деревом, намагаючись привернути до себе увагу. Дід нахилився, підняв ніж і перерізав пасок на руках Фотошопа. Той вийняв із рота кляп і став пристрасно дякувати за порятунок, кланяючись майже до землі. Уся увага була зосереджена на його колоритній персоні, тому ніхто не помічав, що роблять бандити.

А гладун і сухоребрик тим часом розплющили затуманені очі. Було видно, що мізки їхні ще не працюють. Зате рефлекси до них уже повернулись! А головний їхній рефлекс був такий: «Дають — бери, б’ють — тікай!». Тож вони тишком-нишком порачкували в кущі, а там…

— А-о-о-о! — замахав руками малий Барабаш, показуючи на скарбошукачів, які зникали у лісовій гущавині.

— Та хай тікають! — спокійно мовив дід. й Там десь твій татко вас шукає — ми з ним разом пішли, тільки різними дорогами! Якщо йому до рук попадуться — то вже не вирвуться! — Ілько дістав із кишені своїх фірмових шортів мобільний телефон, потицяв у кнопки і сказав кілька слів. — От і оформили! — радісно потер руки. — Дивіться, вони якусь трубу свою тут кинули! — тицьнув він пальцем у металошукач.

— А золото!? — вирвалось одночасно у Біленького та Професора.

— Яке золото!? — хитро примружився Ілько. — Колись тут справді було золото, але років із вісім тому його відкопали. Я ж тобі розповідав, а позаторік показував монети в музеї, коли ми до Києва їздили! — кивнув він Павлуші. Якби волосся вміло червоніти, то шевелюра у Павла Віталійовича зробилася б буряковою! Він пригадав і похід у музей, і дідові оповідки. Йому було страшенно соромно перед друзями — ще б пак, так лажонутися!

— А ті монети, що ми знайшли!? — запитав Сашко.

— Які? — глипнув на нього старий. Біленький витягнув сап’яновий мішечок. На долоню лягло кілька блискучих круглячків.

— Оце-о, — взяв Ілько той, на якому був зображений дядько з молотком, — це я колись бавився! Я ж ковалем був у молодості! — гордо випнув він груди. — От і кував собі монетки! Тоді значків не було! Дарував їх дівчатам на сувеніри, а як твою бабусю зустрів, так і закинув їх до шопи! — дідо смішно поворушив вусами.

— А літери «І» та «В» що означають!? — усе ще не розумів Сашко.

— Так то я і є — Ілько Вулик! — коротко пояснив дід.

— Тьху, нехай мене ряба курка поцілує! От дірява голова! — вражено вимовив Павлуша. — Я і забув, що ти в нас не Барабаш! — Очі його округлилися так, що він став схожим на банькатого марсіанина.

Всі дружно розсміялись. Реготнув зі своєї схованки і «хамелеон» Федько, а Маркіз весело загавкав і висолопив язика.

— Тобто немає тут ніяких скарбів?! — розчаровано перепитав Професор. — Дарма ми переполоху наробили!

— Хтозна, що воно тут є! — загадково промовив Ілько, а тоді додав: — Ходімо! А то зараз нам Танька покаже, як ковінька загинається!

Він узяв Павлушу за руку і попрямував у бік села. За ним почимчикували всі решта разом із йогом Фотошопом.

— Дивися, що я прихопив! — потягнув Петрика за одяг Біленький. У руках він тримав залишений археологами-невдахами металошукач. Сашко весело усміхнувся.

У кишені зігрівала руку ще одна срібна монета, яка вже ніяк не могла бути дідовою вигадкою. Поруч чимчикувала чудова, дружна команда, у блакитному небі яскраво сяяло сонце, а попереду чекали ще два місяці найкращих у світі канікул!