Федько у пошуках чупакабри

Розділ 3

Зранку Біленького розбудив грюкіт дверей, які так влупили у стіну, що здалося, хата зараз завалиться. Але не встиг Сашко продерти очі, як відчув, що хтось сіпає його за носа та одночасно намагається стягнути з нього ковдру.

— Вставайте, лінюхи! — почувся голос малого Барабапіа. — Тут таке робиться, а ви все дрихнете!

Біленький глипнув одним оком на брата, а потім на вікно, крізь яке світило м’яке ранішнє сонце.

— А котра зараз годин? — простогнав він.

— Та вже білий день надворі! — заскочив до нього на ліжко Павло Віталійович. — Сьома година!

— О-о-о-о! — ще тяжче застогнав Сашко і накрив голову подушкою, намагаючись сховатись від інтерактивного родича, якому на КАНІКУЛАХ не спиться о такій ранній порі.

— Та вставайте вже! Всеньке село гуде! Проспите все на світі! — не відступався Павлуша. Тепер він узявся за Професора: підняв з підлоги пір’їнку і заходився лоскотати хлопцеві п’яти, які так зручно висунулися з-під ковдри.

— От уже міські сплюхи! — полоскотав він ще й носа Маркізу, від чого пес так голосно і смішно чхнув, що всі в кімнаті розреготались і нарешті попрокидались.

— Що тут смішного? — обурився Маркіз. — Це негуманне поводження з собаками! Це наруга над чотирилапими! — почав було він мітингувати, але Біленький швидко зірвав акцію протесту, пожбуривши в захисника собачих прав своєю подушкою. Той зітхнув, заліз назад під ліжко й ображено засопів.

— А що сталося? Пожежа? — спитав, сівши на ліжку, Професор.

— Ні, краще! Тобто — гірше!.. — і, захлинаючись словами, Павлусь заходився переповідати події сьогоднішнього ранку.

Прокинувся Павло Віталійович як завжди — о шостій. Тихенько, щоб нікого не розбудити, вийшов із кімнати, хлебнув молока, яке мама щоранку залишає на столі, куснув пирога з сиром, аж тут почув якийсь лемент з вулиці. Зацікавившись, хто це так репетує в їхньому тихому куточку, Павлусь вискочив у двір та причаївся за тином — про всяк випадок, щоб не потрапити під гарячу руку дорослим.

А на вулиці кричав, розмахуючи своєю палюгою, дід Ілько. Навколо нього бігала мама, намагаючись утихомирити діда. Але той ніяк не хотів утихомирюватись.

— Я тим клятим гицелям покажу, як ковінька загинається! — волав старий. — Бач, що наробили, бодай їм пуп волоссям поріс!

Але що наробили «кляті гицелі» і хто вони взагалі такі, Павлуші якраз видно не було! Він, як досвідчений розвідник, котрий не раз отримував на горіхи за надмірну цікавість, рачки підліз до паркана та зазирнув одним оком у щілину. І тут по його шкірі забігали мурахи! Перед дідом просто у пилюці лежали дві мертві курки. Вони були обскубані й пошарпані, та малий упізнав їх!

Ще вчора вони гордо ходили у них по дворі і конфузили півня незвичним кольором пір’я. То Павлусь (геть випадково!) вилив на них трохи зеленки. За свій дизайнерський винахід він тут же отримав винагороду у вигляді оплесків по місцю, з якого ростуть ноги та через яке, вважають дорослі, найкраще досягається виховний ефект.

Із гнівних вигуків діда Павлуша зрозумів, що хтось заліз уночі до курника, задавив кількох курей, одну виніс, а двох лишив прямо перед хвірткою.

«Чупакабра!» — дернуло морозом поза шкірою малому Барабашу, і він кинувся будити друзів, щоб сповістити їм сенсаційну новину.

— Добралась-таки і до нас! — аж підскакував Павло Віталійович, а в голосі його бриніла непідробна радість. — Точно вона! Більше нікому!

Нарешті їхнє село прогримить на всю країну. Ех, якби ще зловити того звіра, тоді можна було б і в телевізор попасти. А восени у школу пішов би вже героєм!

— О-о-о-о! Прикольно! — озвався Біленький. — А ще би зловити ту Чупакабру! — він наче читав братові думки. — Та це ж Нобелівською премією миру пахне! Швиденько снідаймо і сідаймо розробляти план під назвою «Скелет у шафі».

— А до чого тут скелет? — здивувався Професор.

— А ні до чого! — радісно відповів Сашко. — Тому ніхто і не здогадається, що це за план, навіть якщо дехто проговориться! — глипнув він на Павла Віталійовича.

— Та ти що!? Я — залізо! — аж притупнув малий. — Я надійний, як Геґрід. Навіть ще кращий!

— От-от! І я про це ж! — дав щиглика Павлуші Біленький. — Це ж Геґрід про Пушка проговорився, і про дракона, і про…

— Ну, нехай! — почервонів малий. — Тоді я — як Бетмен!

— От і добре. Бетмен завжди всім на допомогу приходив, отже ми підемо вмиватись, а ти тим часом допоможеш ліжка застелити! — Сашко кивнув Професору, і вони обоє чкурнули з кімнати, не залишаючи Барабашеві жодних шансів.

Коли друзі повернулись, ліжка справді були застелені, а Павло Віталійович нетерпляче потирав руки в. передчутті цікавих пригод. Біля нього стояв на задніх лапах де Переймало, зіпершись передніми на підвіконня, і меланхолійно споглядав природу, яка щедро дарувала свою ранішню красу.

— Їсти йдіть! — почули хлопці голос тітки Тані і кроки, що наближалися до їхньої кімнати.

Маркіз миттю скочив на підвіконня, а тоді — в садок, де сховався під розлогим кущем смородини, який так до речі ріс під вікном.

— Ну, йдете чи ні? Бачу, повставали вже! — заглянула до спальні тітка. — От молодці! І ліжка позастеляли!

Хлопці не змусили себе чекати. Швидко, так, що тітка аж дивувалась, кидали в себе шматки пирога, запиваючи парним молоком. А в голові їм дзиґою крутилася ненаситна Чупакабра й не давала спокою думкам.

— А може, це просто тхір чи ще якась звірюка? — промовив Професор, коли вони вийшли на вулицю після смачного сніданку.

— Та яка різниця? — із запалом заперечив Біленький. — Все одно ловити треба, а то всіх курей перетягає! А якщо це таки Чупакабра? Оце буде клас!

— Шановні! Хочу нагадати про свою скромну персону, а особливо про те, що ця персона сьогодні ще й макової росинки в роті не мала! — почувся з-під ґанку тужливий голос.

— Маркіз! — разом скрикнули Сашко та Петрик. За ранковими турботами вони й думати забули про свого друга, тож тепер, ховаючи сором, кинулись загладжувати провину. Один тикав до рота де Переймалові щось смачненьке (а не зовсім-таки забули, прихопили для нього зі столу!), другий чухав за вухом, аж Марко задоволено кректав напханим їжею ротом.

— Ех! — промовив Професор. — Треба тебе якось легалізувати, а то як потім знайдуть — усі отримаємо на горіхи.

— А-а-а-а! — зненацька закричав Біленький. — Ах ти ж волохатий хитруне!

Друзі здивовано витріщились на нього, а Маркіз з несподіванки навіть роззявив рота відкрив і впустив на землю великий шмат пирога з сиром.

На поріг вискочила переполохана тітка Таня, за нею вилетів Павло Віталійович, а ззаду висунув свою сиву голову дід Ілько.

— Що тут у вас? Сталося що? Чого кричите? А це ще що за звір? — наче з кулемета розстріляла всіх запитаннями тітка й зупинила погляд на Маркізові, який сидів, підібгавши хвоста, й не чекав нічого доброго.

А Сашко, і оком не моргнувши, волав собі далі:

— Ти глянь на нього. Залізло тишком-нишком до машини й сховалося! А ти куди дивився? — це вже накинувся Біленький на Професора. Той стояв, кліпав очима і геть не доганяв, що коїться з його товаришем. Може, це свіже повітря та домашні пиріжки так у голову вдарили!?

— Та не кричи вже так! Не сварися! — погладила песика по голові тітка. — Бач, яке гарнюнє! Зовсім перепудилося, напевне!

Маркіз де Переймало фон Дворовий хотів було щось заперечити, вже і пащеку відкрив, але вчасно спохопився.

— А як же не кричати? Воно ж самовільно за хазяїном сюди приперлось! — гаряче обурювався Біленький. Він на мить обернувся до друзів і по-змовницьки їм підморгнув.

— О-о-о! Як ти міг? — аж тепер Професор зметикував, що до чого, і теж напався на Маркіза. — А я тобі довіряв! Без дозволу… — здавалося, Петрик зараз заплаче — так трагічно звучав його голос.

Малий Барабаш споглядав цю драматичну сцену, сховавшись за маминою спиною. Він іще не здогадався, що надумали друзі, але все це дійство його дуже розважало. Глянувши на задоволену пику малого, Біленький тихцем показав братові кулака, і його мармиза вмить скисла.

— Он як він хазяїна любить! — розчулилася тітка. — Хай уже поживе з вами! Ліжка не перележить, останнього не з’їсть! — підсумувала вона й, розсунувши застиглих діда та Павлушу, пішла до хати займатися своїми справами.

— Бач! Нібито дурне, кудлате, а якийсь розум у тій голові має! — гмикнув дід Ілько і собі пошкандибав до хати, спираючись на свою незамінну палюгу.

— Хто «дурне»?! — стрепенувся де Переймало. — Та я Шопенгауера в оригіналі читаю! Та я… — не встиг він договорити, бо Професор не зовсім ґречно закрив йому рота.

— Не пали контору! Ти ще тут Шіллера продекламуй на цілу вулицю. Тоді всі покинуть пити, палити та добровільно здадуться до психликарні — подумають, що з глузду з’їхали! — голосно зашипів Петрик.

— Бачили, як я ситуацію розрулив? — проказав задоволений собою Біленький. — От що значить психологію дорослих знати! Напади на когось — і ти завжди будеш винним, а іншого захистять і пожаліють.

— Ти б якось попереджав про свої плани! — буркнув Професор. — А то я спочатку не знав, що й думати!

— А тоді так добре не вийшло б! — радісно відповів Сашко і примирливо плеснув друга по плечі. — Головне — імпровізація! І щоб рота не встигли закрити. Бо з дорослими завжди так: вони спочатку вчать нас ходити і говорити, а потім змушують сидіти і мовчати. От і доводиться шукати нестандартних ідей!

Біленький сіпнув за хвоста Маркіза, підморгнув Професорові і підстрибом побіг до паркана шукати слідів нічного розбою.

У запорошеній траві дійсно виднілися сліди крові. Тріпотіло на легенькому вітерці зеленаве пір’я, що заплуталось між травинками, світила новими дошками залатана дірка в паркані.

До друзів приєднався Павло Віталійович. Він, як справдешній детектив, витягнув із кишені невідомо де роздобуте збільшувальне скло і став лазити на колінах, обстежуючи місце злочину. Біля нього тицявся носом, намагаючись і собі долучитись до слідства, де Переймало.

— Осьо воно! — радісно скрикнув малий, стискаючи щось у пальцях. Біленький з Професором нахилились над ним і побачили, що Павлусь тримає невеличкий жмут довгої чорної щетини. Таку ж можна було помітити, придивившись, і на паркані.

— Я ж казав! — схвильовано підскакував малий. — Осьо воно лізло, осьо воно зачепилося і шерсть залишило!

— «Осьо воно!» — передражнив Павлушу Біленький, але хлопчик, який звичайно ображався, коли старший брат його виправляв, цього разу навіть не звернув уваги на кпини. Та й хіба він винен, що в селі всі так говорять!?

Маркіз понюхав шерсть, чхнув і потрусив головою.

— Дійсно. Запах якийсь дивний, ні на що не схожий! — з виглядом експерта-нюхальника промовив пес. Хоча, якщо чесно, його нюх гостротою не вирізнявся.

— А я знав, я знав, що то Чупакабра! — радів Павлуша. — Хто ще міг таке наробити?

— Ану, не лізь поперед батька!.. — Сашко відтрутив малого, забравши у нього збільшувальне скло, взяв одну волосину і став пильно її розглядати. Відтак розвернувся, різким рухом висмикнув жмут шерсті з хвоста Маркіза і, анітрохи не зважаючи на волання ображеного пса, став порівнювати отримані зразки.

— Ні, це не собака! — авторитетно заявив Біленький, запхав лупу до кишені та витер і руки об штани. — Ну що? — повернувся він до друзів. — Будемо ловити?

— А може, ну її, ту Чупакабру? — обережно запропонував Професор. — Ліпше підемо і скупатися, рибки половимо!

— Друже! Я не впізнаю Вас! — вражено поглянув на товариша Сашко. — Звідки така нехіть до пригод!? Ти лишень подумай своєю професорською макітрою: якщо спіймаємо цього звіра, то вже завтра будемо купатися на Гаваях, а не в сільській річця. Вище і носа!

— Та це я так! — потупив очі Петрик, якому теж захотілося на Гаваї. — Ну, зловимо — а що тоді?

— О! Це вже конструктив! — Біленький ляснув друга по плечі. — Але не треба квапитись. Спочатку зловимо, а потім щось придумаємо!

Друзі розсілися прямо на місці нічної пригоди й заходились обговорювати операцію «Скелет у шафі». Відкинувши ідеї малого Барабаню про те, «щоб чимось тяжким тій Чупакабрі врізати і замотати у простирадло» або «облити водою і, поки воно буде думати, звідкіля той дощ у безхмарну ніч, таки врізати і замотати у простирадло» як неприйнятні (тітка подертого чи закаляного землею простирадла ніколи не вибачить!), хлопці зупинилися на давньому, перевіреному часом методі ловлі будь-яких чудовиськ — за допомогою великої ями, закритої зверху гілками та замаскованої травою.

Залишилося тільки придумати, як зладнати пастку, не привертаючи уваги дорослих. Проблема вирішилась сама собою, коли Павлуша сказав, що мама по обіді буде на городі, тато — на роботі, а дід у цей час завжди солодко хропе на матраці під розлогою грушею і його не розбудиш, хоч із рушниці стріляй. Він же, Павлуша, зголосився роздобути лопати та ще сокиру — щоб повернути на місце дірку в паркані, а також потягнути ключ від курника — щоб добре роздивитися все зсередини.

Задоволені нарадою, хлопці пішли допомагати тітці Тані по господарству, щоб заробити собі відпочинок після обіду та використати його за призначенням — на копання пастки.