Федько у пошуках чупакабри

Розділ 7

Біленький відчинив двері шопи. Будівля була старою, дерев’яною, але ще досить міцною. Дід Ілько невтомно повторював, що саме його «оцими-о» руками і був створений цей архітектурний «шедевр». Шопа, як на село, дійсно була незвичайною — велика, з високим спадистим дахом, на відміну від низеньких сусідських повіток.

Ще кілька років тому на подвір’ї стояла стара хата, в якій були тільки дві кімнатки та маленька кухня з піччю на дрова. Біленький пам’ятав, як вони приїздили в гості і спали або на горищі на сіні (якщо влітку), або на підлозі у хаті на розстелених пухових ковдрах. І хоч тоді було тісно і гамірно, а проте дуже весело!

Потім звели новий будинок. Стару хату розібрали, а всі непотрібні речі поскладали до шопи, перед якою зараз і стояли друзі.

— О-о-о-о! Та тут непочатий край роботи! — розчаровано зітхнув Сашко. Купи занехаяного скарбу, які потрібно було перебрати, навівали легкий сум.

— Та ти подивись, які тут першокласні речі є! — нап’яв на себе стару тріснуту будівельну каску Професор. Каска сповзла йому на очі, бо була завелика, та ще й вкрита грубим шаром пилюки. Петрик чхнув, зняв головний убір та кинув на траву. Його підхопив фон Дворовий і почав ганяти по дворі, наче м’яч. За ним кинувся Павлусь, із реготом намагаючись відібрати «іграшку» в Марка. Зчинився справжній рейвах.

— Ану припинили! — скомандував Біленький. — Раніше почнемо — раніше закінчимо! — вдихнувши на повні груди, він увійшов до шопи та заходився викидати у двір в’язки старих газет, якесь манаття та пузаті запилюжені валізи.

Усі, хто як міг, узялися до роботи. Павлуша, разом із Петриком, сортували речі, які викидав Сашко, і складали їх на різні купи відповідно до призначення. Маркіз усе обнюхував, чхав і кашляв, намагаючись якось прислужитись. Зрештою пес вирішив, що найкраща допомога — це коли він не буде заважати. Тож, покрутившись іще трошки, знайшов якусь газетку та й примостився під кущем читати.

— А це що таке? — виходячи, мовив Біленький. Його голова посивіла від пороху, а футболка і шорти нагадували брудними плямами камуфляж. У руках він тримав невеличкий сап’яновий мішечок.

— Дай глянути! — зацікавлено підступив Професор. Павлуша і собі підійшов ближче, витягуючи шию, щоб краще все роздивитись.

Сашко обережно розв’язав мішечок і заглянув всередину. Очі його заблищали. Петрик нетерпляче тупцяв навколо товариша, зазираючи йому через плече. Біленький перевернув свою знахідку і витрусив на долоню кілька монет. Одна з них дзенькнула і, золотаво блиснувши, впала на землю. Першим її вхопив Павлуша. Потер об штани, спробував на зуб, сплюнув, але, отримавши легенького запотиличника, віддав кружальце братові і ображено надувся.

— А от це вже серйозно, пацани! Я думаю, що вона золота! — прошепотів Біленький, озираючись. — Дивись, як блищить!

Три голови дружно схилились. Маркіз, який дотепер дрімав, накрившись газетою, прокинувся з відчуттям, що він пропускає щось цікаве, і вмить підбіг до хлопців, які збились у тісний гурт.

— А що там у вас? — спитав він, піднімаючись на задні лапи та кладучи передні на спину хазяїна. Від несподіванки трійця змовників здригнулась. Біленький швидко сховав знахідку до кишені.

— Тьху на тебе, Марку! — аж розсердився Професор. — Злякав! Я вже думав — дід прийшов! Давай-но ми поки що все сховаємо, а потім спокійно роздивимось.

— А я бачив, що у вас там! — радісно заявив де Переймало. — Монети якісь! Від мене нічого не сховаєш! — він гордо змахнув вухами. — До речі, знаю класний сайт в Інтернеті! Там усе про гроші розповідають, навіть картинки є!

У Петрика вдома вже також з’явився комп’ютер, тож пес міг знаходити собі поживу для розуму у всесвітньому павутинні.

— Добра думка! — пожвавився Біленький, але враз посумнів: — Та де ж тут Інтернет знайдеш?

— Ти думаєш, як село, то вже нічого у нас немає? — набундючився малий Барабаш. — У мене на компі все є!

— Слу-у-ухай! — вражено звів очі Сашко. — Я й забув, що тобі на день народження комп подарували!

Дійсно, кілька місяців тому вся доросла частина їхньої чималої родини склалася грішми й придбала Павлуші на свято недорогий комп’ютер. Хлопець тут же «окупував» його різними іграми і в перші дні прилип до нової забавки, «радуючи» маму червоними, як у кроля, очима. Потім тато Біленького встановив спеціальну програму, яка обмежувала час використання комп’ютера, і Павло Віталійович нарешті повернувся до реального світу.

— Тільки у мене там якісь «глюки»! — поважно мовив Барабаш. — То вмикається сам, то повідомлення незрозумілі вискакують!

— Не переживай! — радіючи, що зможе хоча б посидіти «В контакті», ляснув брата по плечах Сашко. — Все зробимо! Тільки тут треба закінчити! Ну ж бо!

Усі повернулися на свої місця: хлопці стали до роботи, а Маркіз, вихнувши хвостом почеберяв у облежаний затінок.

Ніхто навіть не здогадувався, що в цю мить за ними можуть стежити сторонні очі…

…У той час, коли хлопці почали розгрібати завали у шопі неподалік у хліву свиня Нюра тяжко страждала, сидячи в неволі. Вона звикла мати повну свободу, гуляти, де заманеться, та не залежати від примх людей.

Однак, маючи останнім часом проблеми з харчами (точніше — з їхньою відсутністю), свинота не хотіла тікати з гостинного дому, бо сьогодні зранку до неї хтось зайшов (це був дядько Віталько) і накидав ціле корито смакоти. Тож, натомлена вчорашньою пригодою, Нюра, навіть до кінця не розплющивши очей, могла насолоджуватись поданим сніданком. Але ж, хай там як, погуляти таки потрібно! Та й шлунок після прогулянки працюватиме краще!

Оглянувши свою в’язницю, Нюра обрала єдине правильне, з її свинячого погляду, рішення. Вона, як змогла, розігналась, підстрибнула, зачепилась зубами за верх загорожі, посовгала ратицями по дошці та перекинула своє тільце на той бік. Відтак, клацнувши сталевими щелепами, натренованими на яблунях у баби Сеньчиному садку, висунула рильце на вольний світ.

У дворі, біля шопи, вона побачила хлопчаків, які щось тягали та голосно перемовлялися. У Нюри був деякий досвід спілкування з цією породою людей. Не дуже приємний! Переносячи на неї свою нелюбов до баби Сеньки, хлопчиська могли запросто загилити у пацю каменюкою або штрикнути її довгою палюгою в ніс. Тож виказувати свою присутність порося не поспішало.

Притиснувшись до землі та вихляючи філейною частиною, як молодий солдат на навчаннях, Нюра поповзла в бік шопи. Вона діяла впевнено, адже розвідувальні операції проводила чи не з самого народження — по сусідських городах та курниках.

Підлізши поближче, паця причаїлася за великим кущем.

А друзі вже майже закінчили прибирання. Залишилося дещо повиносити та попакувати у великі мішки, які тут же складені чекали свого часу.

— О! А це що? — Біленький вийшов із шопи, тримаючи в руках якусь книжку. Вона також була вкрита пилом, а один ріжок обкладинки навіть обгризли миші! — Та це ж мій «Гаррі Поттер»! — радісно вигукнув Сашко, здмухнувши пилюку та витерши книгу об штани. — Я читав його кілька років тому, як до вас у гості приїздив, і забув додому забрати.

— Кілька років тому всі його читали! — докинув Професор. — Ти згадай, що робилося!

Дійсно, тоді вся школа на перервах — а хтось і на уроках — зачитувалась цією книгою. Діти одне поперед одним хвалилися прочитаним та намагалися вплинути на вчителів завченими напам’ять закляттями. На чолі олівцем малювали шрам, як у головного героя, а у дворі розкладали невеличкі багаття та варили у бляшанках чарівні зілля. їхній однокласник Ванько Монтицький спробував навіть посипати чарівним порошком математичку Галину Петрівну. А що до його складу входила чимала частка червоного перцю, то весь клас на чолі з учителькою цілий урок дружно чхав і тер червоні очі.

Однак після того, як той же Монтицький ледь не виколов «чарівною паличкою» око своєму сусідові по парті, а кухарка тітка Женя виловила в їдальні з великої каструлі з борщем жмут «чудодійної» трави та якогось цурпалля, чарівницький запал, під тиском директора, дещо ослаб. Хоча його відгомін ще довго давався взнаки. То хтось із першачків намагався з розгону пройти крізь стіну власного класу, а то, коли учні прибирали шкільний двір, хтось вирішував, ніби вміє літати на мітлі, і стрибав з нею з баскетбольної вишки, ризикуючи скрутити в’язи.

— Хто ж тебе, маленька, до сараю затягнув? — звернувся до книжки Сашко. Серію про Гаррі Поттера він прочитав на одному подиху. Доти таких грубих книжок він ніколи не дочитував до кінця. Ну не вистачало терпіння — і все тут! Як не старався, але більше половини подужати не міг. А тут — наче пошесть захопила! Кожної хвилини намагався прочитати хоч трохи, хоч абзац. А ввечері — взагалі проблема! Вже і спати пора, і тато з мамою про це «м’яко» натякають, а відірватись несила!

Біленький акуратно простелив стару газету, поклав книгу на неї і придавив знайденим камінцем, щоб вітер не тріпав сторінки. Професор із якоюсь незвичайною шанобливістю споглядав за його діями. Малий Барабаш теж застиг, як солдат у почесній варті. І хоч кілька років тому він ще не вмів читати, але всі фільми, зняті за книгами про хлопчика-чарівника, він передивився, і то не по одному разу. Завдяки їм вивчив усі закляття і славився серед вуличних хлопчаків як експерт із магії.

Лише Маркіз не міг зрозуміти захоплення друзів. Цієї книжки він не читав. На його думку, літературою, гідною уваги, була стара англійська та іспанська класика, італійська поезія або історичні романи. Правда, іноді, до свого сорому, пес потайки від Петрика зачитувався детективами Аґати Крісті, але про це (йому так здавалось) ніхто і не здогадувався!

Професор із Біленьким узялися пакувати витягнуте на світ Божий барахло по мішках. Павлусь допомагав, як міг, притримуючи там, де потрібно, і підпихаючи те, що не влазило. Маркіз про око теж покрутився між хлопцями, тоді неквапом відійшов і вмостився під хатою трохи подрімати після безсонної ночі.

А Нюру, як магніт, притягувала ота штука, якою так зацікавились хлопці! Що воно за папірці? Друзі Були заклопотані роботою, де Переймало міцно спав. Тож Нюра наважилась! Раз у раз роззираючись, наче розвідник у тилу ворога, паця скрадалася до цілі. Ех, як же вона любила робити всіляку шкоду!

Свинка підлізла ближче. Ратицею зіштовхнула камінець.

— Е-е-е!? Ти що там виробляєш? — це Біленький краєм ока вловив рух на подвір’ї, обернувся і обурено замахав руками, не розуміючи, по-перше, як ця Чупакабра вилізла із сажа, а по-друге, — як вона сміє зазіхати на чуже майно!

— Ану не лізь! — за компанію гукнув Професор, аж тоді розвернувся глянути, до кого це кричить Сашко, і, побачивши, що коїться, теж завертів руками. Ну зовсім звірюка берега пустилась!

— А-а-а-а! Не чіпай! — заволав Павлуша й сміливо кинувся до паці.

Нюра, заскочена несподіваним викриттям, оговталась, схопила зубами книжку і щодуху кинулася тікати. Дух їй, щоправда, таки трохи забивало через ситий сніданок у животі.

Біленький, який був голодним і до того ж злим, рвонув навперейми. За ним метнулися Петрик і малий Барабаш. Вони улюлюкали, кричали, розмахували руками і намагалися залякати кляту Чупакабру, через яку мали стільки клопоту.

Марко розплющив одне око, нічого не втямив, але й собі вирішив приєднатися до веселощів. Він схопився з місця і побіг до гурту.

«Капець мені! Оточують!» — мабуть, подумала Нюра, але здаватися не збиралась. Вона широко розставила ратиці, вишкірила зуби і видала свій коронний виск, що був не гірший за звук сирени і змушував тремтіти всіх собак в околиці.

— Повітряна тривога! — закричав Маркіз де Переймало, пляцком ліг на землю, закрив вухами очі і підібгав хвоста. — Мамо! — зашепотів він. — Я не вкраду більше жодного пиріжка і вивчу напам’ять усю поезію Томаса Парнелла! Тільки нехай ця звірюка замовкне!

Хлопці теж завмерли. Звук був різким і пронизливим. Від такої невеличкої істоти ніхто не сподівався таких децибелів.

— Хапай її! — нарешті отямився Біленький і пішов прямо на нахабну книгокрадку.

Професор став заходити з боку, а Павло Віталійович, з острахом позираючи на голосистого парнокопитного суперника, потьопав слідом за старшими друзями.

Якби Нюра не була вихована вулицею і з дитинства не почувалася ніжною білявкою на острові людожерів, то, напевно, склала б ратиці та дозволила завести себе до хліва. Але її школа життя була суворою, тож Чупакабра не втрачала самовладання. Зробивши оманний випад у бік Біленького, свинота шпарким футбольним маневром кинулась під ноги Професора. Той, не чекаючи такого підступу, гепнувся на траву та ще й потягнув за собою Павлушу. Дико вереснувши (бо їй таки наступили на хвоста!), Нюра прорвала кільце оточення, не випускаючи з пащі викраденого «Гаррі Поттера», легко, майже без розбігу видерлась на паркан, на секунду затрималась на вершечку і перевалилась на інший бік, здійнявши хмарку куряви.

Повалені «богатирі» схопились на ноги. Наздогнати злодійку було вже справою честі! Тож хлопці прожогом кинулись за нею! Біленький повторив Чупакабрин викрутас, перелетівши над нещільно збитими дошками. За ним переліз Професор, Павлуша просочився крізь якусь шпару, останнім до переслідувачів приєднався Марко, який неквапом вийшов на дорогу через хвіртку.

Ватага, махаючи кулаками та сиплячи вишуканими погрозами, мчала слідом за Нюрою, яка вже встигла добряче відірватися. Не довго думаючи, де б їй сховатись, паця майнула по натоптаному шляху — до хати баби Сеньки, забігла у двір і злетіла по драбині на горище. Там нарешті випустила з рота обслинену книжку і вражено втупилася в неї, не маючи змоги зрозуміти, навіщо вона її поцупила!

Переслідувачі, відсапуючись, зупинились біля паркана. Маркіз одразу повалився на запорошену траву, висолопив язика. Ніхто не наважувався зайти у двір першим, хоч усі знали, що господиня зараз розкошує собі в будинку-інтернаті. Але краще один раз злякатись, ніж усе життя потім інвалідом ходити! (Так казав їхній однокласник Ванько Монтицький, і в цю мить хлопці повністю погоджувались із ним).

Біленький заглянув через огорожу. Обійстя поросло височенними, у людський зріст будяками. Тільки в одному місці, здавалося, було прокошено. Під старими яблунями гнили зморщені плоди, насичуючи повітря густим запахом і гудінням бджіл та ос, які злетілись на безкоштовний бенкет. Хата видавалась нежилою, хоча на шворці, натягнутій поміж двох дерев, сушилось якесь ганчір’я.

— Хтось тут є! — тихо прошепотів Сашко. — А ти казав, що бабуня не живе в своєму будинку! — докірливо кинув він Павлуші.

— Та стовідсотково не живе! — обурився на братову недовіру до себе Павло Віталійович.

— Не живе!? А хто ж тоді білизну сушить!? Чупакабра вирішила пранку влаштувати? — насмішкувато кинув Професор.

— Де? — не повірив малий Барабаш.

Він через свій невисокий зріст не мав змоги побачити те, що бачили друзі. Павлуша підстрибнув, учепився руками за старі нефарбовані дошки й підтягнувся. Раптом гнилі дошки під вагою хлопця відірвались від опори і полетіли на землю разом з Павлом Віталійовичем.

— Та бодай їм пуп волоссям поріс! — Павлуша забився, а тому не втримався від того, щоб вимовити вголос улюблені слова дідя ІльКа, які той повторював на всі лади і при всякій нагоді. Але з вуст Павлуші вони прозвучали так смішно, що хлопці дружно зареготали. По-собачому усміхнувся і Маркіз, але тут же сховав свою посмішку, не ризикуючи образити людину, чия мама робить такі смачнючі пиріжки.

Малий Барабаш виборсався з-під дощок, ображено скривився, ніби роздумуючи, чи йому б не заплакати, а тоді несподівано теж розсміявся.

— Ану тихіше! — урвав дружний сміх Біленький. — Там хтось ходить!

Тепер у паркані утворилася величенька прогалина, крізь яку можна було навіть протиснутися на обійстя, минаючи хвіртку і не ризикуючи потрапити на очі невідомій людині.

— А-а-а-а! — махнув рукою Павлуша, зазирнувши у двір. — Це Фотошоп!

— Я радий, що ти знаєш про графічний редактор «Фотошоп», — глузливо посміхнувся Професор. — Але до чого тут він? Чи ти хочеш сказати, що то голограма? А може, у нас галюни?!

— От село без сільради! — гмикнув малий Барабаш. — Дядько той, що там ходить, Фотошопом зветься! І ніякий він не редактор. Колись до тітки Ганьки внук із Києва приїздив, фотохудожник. От він на своєму ноутбуці все якісь «констеляції» робив. Тітка всім по селі розповідала, що її Дмитрик — найголовніший «фотошоп» в усій Україні! — пояснив Павло.

— То це її Дмитрик, чи що? — не зрозумів Біленький.

— Та ні! — засміявся Павлуша. — Це нашому діду оте слово дуже сподобалось! А тут незабаром оцей самий дядько намалювався. Дід, як його побачив, так і охрестив Фотошопом!

— Еге ж! Дід вміє завернути! — погодився Біленький, придивляючись до незнайомця.

Фотошоп, високий і худий, із кумедною ріденькою рудою бородою, стягнув зі шворки якусь ряднину, простелив її під яблунею, навіщось зняв штани і сорочку, залишившись у самих трусах та демонструючи глядачам гострі кістки, які випиналися з-під шкіри. Потім він кілька хвилин голосно хекав, роблячи смішні колові рухи руками, нарешті заспокоївся, всівся на підстилку, трохи подумав, а тоді несподівано заклав обидві ноги за голову, скрутився в чудернацький вузол та так і застиг.

— Капець! — вражено промовив Біленький. — Оце скоцюрбило дядька!

Хлопчаки, вистромивши у дірку в три поверхи зацікавлені головешки, спостерігали за діями новоявленого йога. Між ними намагався протиснути свій волохатий писок Марко.

— Я таке тільки по телику бачив! — підтримав друга Петрик. — А він хоч назад розмотається? Чи це головоломка для бригади «швидкої»?

Уявивши, як лікарі разом з водієм розплутують Фотошопове тіло, а той спокійнесенько дає їм поради, що і як, Професор голосно реготнув.

— Та тихіше ти! — зашипіли на нього хором Біленький, Павлуша і Маркіз. Петрик знічено замовк.

— Кажуть люди, — зашепотів Павло Віталійович, — що він в Індії довго був. Пресвітера якогось там шукав! А потім у нас, у селі оселився. Спочатку в наметі біля Чорного озера жив, а тепер, видно, сюди перебрався! Все щось копає!

— Кого шукав? Якого пресвітера? — не зрозумів Професор. — Там зазвичай у буддистів просвітлення шукають, а пресвітери — це ж у християн, то чого було аж до Індії пертися?!

— Ну, може, й просвітлення! Це мені дід розповідав, а він казав — пресвітера, — не став наполягати Павло Віталійович.

— Стоп! — втрутився Біленький. — Ти сказав — копає!? А що шукає?

— Дід казав, що скарби! Ніби їх тут багато є: козаки колись сховали, а потім самі не змогли знайти! Земля — вона ж увесь час, рухається! — підняв пальця догори Павлуша, а потім додав, похитуючи головою: — Але я думаю, дід мене розводив — казочками годував, як маленького!

— Хтозна! — задумливо сказав Біленький, згадавши знайдені монети. — В кожній казці є доля правди! — було видно, що він про щось напружено думає. Та враз, ніби перериваючи свої думки, він промовив: — Ходімо додому! Чого тут стовбичити? Не будемо людині заважати!

Сашко загадково посміхнувся і швидко рушив по дорозі. За ним потягнулась трійця товаришів. Треба було закінчувати з прибиранням.