Флешка-2GB

Поет і його ігуана

Напередодні Різдва розповіли мені історію, що скидалася на анекдот. Про якогось типа, — чи то етнографа, чи то археолога, — який після довгого африканського відрядження привіз собі додому ігуану. Ігуани-бо, мовляв, нічим не гірші від котів чи собак, а за багатьма параметрами навіть кращі: полюють на домашніх комах, не галасують березневими ночами і надвір просяться нечасто. Та, незважаючи на ці чесноти, імпортована рептилія в перший же день повелася вкрай неадекватно і вкусила археолога за палець. Археолог не надав цьому інциденту ваги, однак палець посинів, розпух, загноївся і втратив функціональність. Ба більше, з кожним днем йому, пальцеві, робилося все гірше. Треба було йти до лікаря. Щоправда, ігуана, немов відчуваючи докори сумління, почала всюди супроводжувати нашого археолога, попросту ходити за нам назирці: він на балкон — вона на балкон, він у туалет — вона за ним. Постраждалого це неабияк розчулило, він вирішив, що африканські колеги мали рацію: ця холоднокровна істота чутливіша за багатьох людиноподібних. Саме про це, у першу чергу, він і розповів терапевтові, виправдовуючи занедбаний стан пальця. Лікар іронічно всміхнувся, увів пацієнтові антидот і пояснив, що цей різновид ігуан належить до слабкоотруйних рептилій, чий укус не призводить до миттєвої смерті, однак організм жертви починає поволі розкладатися, а помирає жертва, щойно досягши стадії, коли стане легкостравною для ігуани. Ігуана ж ходить за нею назирці, аби здобич, бува, не втекла, або харч не потрапив у пащу якомусь іншому хижакові.

Отаку не зовсім різдвяну історію почув я напередодні Різдва. Вона викликала доволі дивний асоціативний ряд.

У різні часи, більш чи менш давні, траплялися періоди, коли в моді були: романтизм, символізм, декаданс або найкічовіший за всю історію культури художній засіб — алегорія. Її стилістика передбачала, зокрема, писання слів Життя, Смерть, Любов, Душа з великих літер, поняття ці наділяли антропоморфністю і здатністю шукати Істину (також із великої літери) серед розбурханих персоніфікованих Стихій недбало декорованої Природи. У такій стилістиці анекдот про ігуану називався би «Поцілунок Смерті», а сама ящірка — у театральній, наприклад, інтерпретації — ходила би на двох, загорнена в чорний чернечий плащ, натягнувши каптур на очі, тримаючи в кінцівках якщо не косу, то бодай костур.

У скептичному ж сьогоденні, натомість, навіть слово «мама» пишеться з маленької, в лапках і означає найчастіше не маму, а материнську плату комп'ютера.

У скептичному сьогоденні навіть цілком щирий відрух публічної особи трактується як елемент всеохопного PR, що, втім, не перешкоджає домогосподаркам пускати сльозу, коли черговий кандидат у депутати під час передвиборчої кампанії цілком заплановано бере на руки і цілує «випадкового» малюка або мавпочку із зоопарку.

У скептичному сьогоденні замахані медійними форматами промоутори і політтехнологи цілком занедбали такий безвідмовний і популярний колись рекламний хід, як «тавро смерті». Багато хто стає зіркою чи ідолом після загибелі, та мало хто збирає дивіденди смерті ще за життя. У давнину ж цей спосіб не лише практикували, але й культивували. Поета без «світової скорботи» в очах і «печаті смерті» на чолі вважали безсовісним віршомазом. Людина, не готова відійти в небуття першої-ліпшої миті, взагалі не мала морального права творити поезію. Це вам не конференційні Ерос із Танатосом. Це непереборний потяг до смерті, що супроводжує кожного по-справжньому обдарованого.

Чому б не скористатися старою методою в сучасних PR-технологіях?

Скажімо, ти — поет, не схильний до слем-декламації, наркоманії чи бодай дрібного хуліганства. Ти не ведеш Live Journal, не матюкаєшся в ефірі й неохоче роздягаєшся на сцені. Ти не тусуєшся ні в клубах, ні у віртуалі, ні на презентаціях. Ти ненавидиш промотури і не любиш інтерв'ю. Ти поважаєш класиків. У твоїх текстах відсутні не лише статеві акти, але й необхідні для цього органи. Тобі… Тобі не залишається нічого іншого, як тільки оголосити власну смерть.

Робити це треба ретельно, але й делікатно. Насамперед вигадати собі смертельну недугу. Найкраще щось екзотичне й ідіотське. Ані рак, ані СНІД не годяться. Перше — надто заяложене, друге — надто пафосне і може призвести до передчасної ізоляції. Укус реліктової ігуани в цьому випадку — майже перфектно. Чутки про це слід розпускати помалу, інформація повинна просочуватися гомеопатичними дозами, інтригувати й допускати інтерпретації. Спочатку вистачить певний час з'являтися в публічних місцях із забинтованим пальцем. Для автограф-сесій можна пристарати яскравий пластир або й гумову рукавичку. Згодом слід накласти гіпс: на ньому доречно й зручно записувати принагідні думки, віршовані рядки і телефони прихильниць. Варто носити в кишені складену вчетверо, потерту на згинах довідку від терапевта-тератолога. За зручної нагоди, скажімо, на завершальній стадії доброї пиятики її можна показати приятелеві, ніби помилково витягши замість кредитки: бачиш, мовляв, яка фіґня, просто атас, пінцет, якась дурнувата ящірка, ні, не епідемія, це ти плутаєш із ящуром, ні, це ігуана, ящірка така, лікар каже, не існує антидотів, невідома отрута, залишилося не більше ніж 3–4 місяці, серйозно, гадом буду, ні, не заразне, ні, не передається, хіба що я тебе вкушу, бугага, звичайно, ходив, інші кажуть те саме, хоча насправді більшість не в курсах, тому це ще не остаточно, тільки ти ж бачиш, який діагноз, і печатка міністерства надзвичайних ситуацій, кажуть, треба їхати до Лондона, там постколоніальна медична школа, постімперська діагностика та якісь військові, натівські спеціалісти, але це між іншим, тобто між нами, чуєш, це лише між нами, нікому не кажи, ні, нікому, не хочу балачок, ні, не признався, ні, вона теж не знає, ясен пень, питала, сказав, що сепсис, сепсис, а не скепсис, ну, типу зараження крові, тепер лікується, а що я міг сказати, це ж на сміх курам, анекдот, параша, склеїти ласти через таке гівно, через земноводне, коли тільки почав розкручуватися, навіть некролога порядного… тихо, тихо… не галасуй…

Такий приблизно конспект розмови. Однієї може не вистачити. Слід вибирати приятелів-екстравертів. Із жіночою аудиторією треба працювати індивідуально. Колишнім подругам — одне, актуальним фанаткам — інше, потенційним коханкам — ще інше, хоча які можуть бути потенційні коханки, коли ти вже, вважай, не жилець, та ще й заразний. Однак слава вимагає жертв. А слава передсмертна (замість посмертної) — і поготів. І воно того варте. Все окупиться. Ти помітиш. Тебе почнуть друкувати в антологіях. У твоїх текстах знайдуть невідчитаний раніше сенс. На презентаціях за твоєю спиною шепотітимуться. Друзів побільшає, черги по автографи зростуть. На твої жарти почнуть реагувати. У твоїх зауваженнях про погоду вбачатимуть метафізичні метафори. Вперше в житті ти зустрінеш живих меценатів. Твої запилюжені збірки зникнуть із книгарень. Знайдеться принаймні один псих, який запевнятиме, ніби твої вірші колись урятували йому життя. Початківці проситимуть у тебе порад і рецензій, метри розшарпуватимуть твої строфи на епіграфи. В тебе з'являться епігони, і виникне група підтримки, сформована переважно з представників «готів», «емо» й інших інвалідів дитинства. Тебе запрошуватимуть на відкриття пам'ятників і стрип-барів. Твій перебинтований палець увійде в моду, замінивши традиційний фак. На твої тексти писатимуть пісні й мильні опери. Тебе висуватимуть на конкурси: «Людина року», «Лицар Кривбасу», «Персона Задуп'я». Твою кандидатуру вноситимуть у передвиборчі списки місцевих рад. Зображення ігуани прикрасить герб селища міського типу, в якому ти народився, а домашні тераріуми витіснять традиційні акваріуми, пастки на мишей і шпаківні. Життя почне налагоджуватися.

Але найважливіше — відтепер усе, хоч би що ти написав, викликатиме жваве зацікавлення публіки. Тривіальним фразам на кшталт: «дивлюсь я на небо», «і день іде, і ніч іде» або «поховайте та вставайте» — приписуватимуть глибокий символізм приреченості. Ти навіть сам здивуєшся, скільки всього розумного, недоброго й вічного можна вичитати з твоїх скупо римованих строф. Скільки прозрінь знайдеться в твоїх марнославних мізках, скільки туги в цілком здоровому серці.

Однак позитивні емоції не встигнуть перейти в ейфорію. На піку популярності ти раптом згадаєш причину тріумфу. І з жахом усвідомиш, що всі ці юрми журналістів, фанатів та аспірантів ходять за тобою зовсім не для того, аби насолоджуватися художнім словом і збирати крупинки мудрості. Вони, немов та ігуана з анекдоту, бояться проґавити твою смерть. Вони дарували тобі стільки уваги, що тепер мають повне право на сатисфакцію.

Невблаганно наближатиметься день, коли, згідно з довідкою терапевта-тератолога, ти матимеш відкинути копита, врізати дуба тощо. Відсувати цю дату тобі виявиться так само непросто, як богословам пояснювати чергове відтермінування Страшного суду. Звісно, можна вигадати якесь щасливе зцілення. Можна навіть як відкупну жертву ампутувати палець. Але ти раптом зрозумієш, що справа не в цьому. І йдеться зовсім не про те, щоб знайти вихід із ситуації. Йдеться про те, що механізм смерті вже запущено. А він не дає збоїв. У нього нема холостого ходу. Йому не накажеш: «повний назад». А отже, ти приречений. Ігуани не було, але, згідно із задумом, ти мусиш померти через щось насправді ідіотське: через цілком типову пневмонію, або цілком звичайний, не пташиний, грип. Тихо і тупо на власному ліжку. Та навіть і не це найгірше. Бо ти не конче мусиш вмерти біологічною смертю, зате померти для інших — приречений. Усі, хто довго і старанно чекав твоєї смерті, таки побачать її. Побачать і спорядять необхідними атрибутами й ритуалами. А ти зробишся невидимим. І нікого не вдасться переконати, що ти ще живий. Ніхто не подасть ні руки, ні гривні. Ніхто не захоче слухати вірші. І коли тобі нарешті присудять найвищу національну літературну відзнаку, виявиться, що це — посмертно.

Що ти вдієш після цього? Що зможеш написати? Що зумієш розповісти?

Хіба оту дурнувату, схожу на анекдот, історію про поета і його ігуану. Саме це й увійде в історію.

Поет і його біографія

З огляду на персоналію, про яку йтиметься, цей нарис мав би називатися: «Я і моя біографія», точніше — «Моя біографія», ще точніше — просто «Біографія». Але, по-перше, сам я не поет, по-друге, писати про себе не годиться, тож і власну біографію подаватиму як типову, показову, схематичну, а першу особу однини прошу вважати стилістичним вивертом.

Отже: моє поетичне минуле було ганебним. Тобто відсутнім. Тобто — його не було. Я не подавав версифікаційних сигналів ані в пубертатний період, ані в сезон першої закоханості, ані на етапі хаотичного сексуального становлення. Я міг схилятися до спорадичного музикування, люмпенської портвейнізації, ганебних акварельних замальовок і навіть кінології (в сенсі — кінолюбительства), але віршувати, та ще й українською, мені й на думку не спадало. Вперше українська поезія (чи то пак те, що я тоді нею вважав) зацікавила мене у форматі текстів пісень славетних «Братів Гадюкіних». Семантично-онірична глибина фрази «Микола бомбу мав під стріхов» збивала з ніг, а епічний розмах, весілля, що «грало аж до рання», здавався співрозмірним із Бгахават-гітою. «Ось нова, революційна форма української лірики», — вирішив я (треба додати, що на той час українська поезія для мене закінчувалася на Павличкові, про існування Чубая чи Лишеги я не знав, а Подерв'янського вважав білоруським євреєм). Зворохоблений новою, ще нечуваною, як мені видавалося, перспективою, я «з головою поринув» у версифікаційний вир. Строфи на кшталт: «…ми сиділи з тобою в каварні, їли курку під назвою гриль, були ноги у тебе негарні, але був незалежним твій стиль» або «…та згине голос під водою, ніхто на поміч не прийде, і я натішуся тобою, пійнявши тіло молоде», так і сочилися зі стержня кулькової ручки (себто зі стрижня моєї особистості). Коли подібний за стилістикою вірш, «В Баварії, в Баварії, де темне пиво п'ють», був показаний згаданому вже Дмитрові Павличку — тодішньому кандидатові у депутати Верховної Ради України Першого Скликання по Першому Калуському Виборчому Округу (до якого я в ті роки був прописаний), він викликав у метра захоплену реакцію і отче благословення моєї якнайшвидшої еміграції з незатишних лав радянської інженерії до братерського ґрона українських літераторів. Ясна річ, після того, як віддам за нього свій голос на Перших Демократичних виборах. Так я став Поетом.

Підбадьорений поблажливістю славетного автора «Двох кольорів», я почав клепати римовані строфи квадратно-гніздовим способом, компенсуючи дотихчасові провали в інженерній діяльності: зриви п'ятирічних планів, невідповідності стандартам ОСТ, низьку ефективність впровадження рацпропозицій, заниження норм економії металу, незадовільну активність на суботниках, читання Гемінґвея на робочому місці тощо. «Я пишу лиш, як крапають сльози, — надривався я, — коли серце стискає з жалю: я люблю вас, радниє бєрьози, і тебе, я смерічко, люблю». Всенародна слава здавалася невідворотною.

Невдовзі з'явилася перша іноземна публікація. У варшавському андеґраундовому журналі «Відрижка». Втішився чомусь лише я і декілька приятелів сумнівної панківської орієнтації. Батьки не розділили радості, висловивши обережні сумніви, мовляв, у європоцентричній Польщі навряд чи може виходити літературний журнал із такою назвою.

Тоді я вже повним ходом клепав свій самвидавівський «Четвер», тож проблем із публікаціями не було. Потривало б так іще років зо два, і я ґарантовано закінчив би життя на смітнику перебудовної укрестради десь поміж Левком Дурком та Анатолієм Матвієнком. Навіть лаври Вєрки Сердючки мені б не світили. На щастя, в обласній газеті «Зоря Прикарпаття», на той час спішно перейменованій на патріотичний «Бальзам Прикарпатських Сердець», я натрапив на феноменальні «Листи в Україну» якогось Андруховича. Навіть інженерної освіти вистачало, аби зрозуміти, що це справжня поезія і що це саме та форма художнього вислову, яку я неусвідомлено шукав, але яку не пощастило віднайти раніше. Намір познайомитися з поетом зробився нав'язливим і невдовзі зреалізувався. Івано-франківська дислокація Андруховича прискорила справу. Ми вирішили робити «Четвер» разом.

Андрухович виявився чоловіком не лише реальним у всіх теперішніх значеннях цього слова: він був не просто співредактором «Четверга», він потроху почав вводити мене в світ сучасної української літератури, знайомити з молодими талановитими письменниками, демонструвати засади редаґування. Проблем із публікаціями в мене побільшало.

Натомість проблем із писанням поезії поменшало: я захопився алко-гоку Позаяка. Вірші мої стали коротшими. Метафори — виразнішими. Рими — сумнівнішими. Останній шедевр на ниві імітування Позаякових наслідувань японської класики був украй лаконічним: «Файні жінки — хвойні вінки».

Я зрозумів, що вершини творчих здібностей досягнуто. І перекваліфікувався на прозу.

За кілька років я познайомився з поетичною творчістю Івана Малковича, Оксани Забужко, Василя Герасим'юка, Ігора Римарука, Олега Лишеги, Петра Мідянки, поетичних гуртів «ЛуГоСад», «Пропала грамота», «Нова деґенерація», побачив Бу-Ба-Бу, почув ММЮНа-ТУГу, прочитав Жадана і почав дещо розуміти. Відрізняти силаботоніку від верлібру, ямб від хорея, а алко-гоку від гонкі-тонк. Цінувати алітерації, інверсії та алюзії. Ненавидіти наслідування Бродського. Ігнорувати Пастернака. Зневажати Вознесенского. Натомість схилятися перед лапідарністю Тичинового «…і приснився мені син», медитувати мантрами «не люби…» Вінграновського, повторювати в п'яній задумі Жаданове «дитинко, поглянь, як нам світить зогнила Варшава». Писати власні вірші робилося соромно. І коли на піку поетичної самоосвіти мені трапилася «Індія» Андруховича, я був повалений ниць. Мій колега промовляв до мене моїми словами! До того ж такими, що не являлися мені й у миті найвищого натхнення. Я усвідомив, що дарма полишив спроби повторити кар'єру Левка Дурка. На сцені естрадній, у дитячих телевізійних «утрєнніках» у мене були шанси. На сцені української поезії мені робити нічого. Та я й не вишкрябаюся на неї.

Намір припинити поетичні зусилля видавався твердим і остаточним.

«Індія» на довший час стала моїм приватним сакральним текстом. Я перечитував її безсонними ночами; безконечно слухав концертний її варіант, записаний із нагоди «100-ліття БуБаБу» у феноменальному супроводі Юрія Саєнка; переписував, закрапуючи папір нетверезими сльозами, врешті-решт вивчивши напам'ять; часто рецитував на поетичних вечорах, видаючи за зразок власної творчості й утікаючи, розвінчаний, від юрби розлючених шанувальників Патріарха. Вимучений муками заздрості і комплексом літературної неповноцінності, я навіть написав до «Сучасності» Відкритого Листа Юрію Андруховичу З Приводу «Індії». «Сучасність» в особі Ігора Римарука стенула плечима, але лист опублікувала. Вердикт власній поетичній неспроможності я оприлюднив власноруч і безповоротно.

Звісно, вертлявий біс версифікаційної сверблячки не полишав мене, але з'являвся щораз рідше, не видавав себе за рогате уособлення Музи і не терзав спокусами провінційного месіанства. На запитання друзів: «Маєш нові вірші?» — я привчився гордо відрізати: «Зав'язав». Хоча пишаються такого типу відповідями, зазвичай, із зовсім іншого приводу. Зав'язати насправді, звісно, не вдалося, але приховував я поетичні виділення ретельно, як личить справжньому літературному гігієністу. Лишень на власне 30-ліття потішив уявних симпатиків здивованою автоепітафією: «Тепер хоч помирай зі встиду… Як міг до того я дійти? — Так зволікати з суїцидом, щоб дотягти до тридцяти?» Симпатики щиро розділили моє здивування.

Безрадісні, позбавлені поетичного злету роки потяглися сірою пеленою. Альтернативна прозаїчна діяльність виявилася більш ніж прозаїчною: банальне п'ятисторінкове оповідання вимагало кількаденних зусиль (та й то, якщо враховувати лише авторські зусилля, забуваючи про цілодобові страждання майбутніх редакторів і коректорів), коли ж, пригадується, експромт про «хвойних жінок» забирав яких 3–4 хвилини. Видавництва вимагали обсягів. Читач — захмарного цинізму, сексуальної відвертості, закрученої інтелектуальної інтриги. Обсяг доводилося нарощувати штучним нагромадженням цитат, мотивуючи це вимогами постмодерної доби; брак інтелекту, цинізму і сексуального досвіду — грубим порушенням традицій національного правопису, знущаннями над синтаксисом та надуживанням ненормативної лексики, що зазвичай не належала художній тканині твору, а була наслідком неусвідомленого авторського бідкання над тяжкою долею українського прозаїка.

Журнал «Відрижка» та місцева «Просвіта» відвернулися від мене. Батьки почали шукати для заблудлого сина народних цілителів (мама довго наполягала на регулярному перегляді програм Анатолія Кашпіровського). Фанатки методично й наполегливо пропонували допомогти заповнити прогалини в сексуальному досвіді.

Прогалини заповнювалися.

«Просвіта» плювалася.

Кашпіровський не допомагав.

Спорадичні віршовані рядки записувалися майже потай від самого себе, супроводжувалися комплексами провини, спогадами про дитячі травми та несплачені комсомольські внески, невиразними докорами сумління. Записи ці ховалися по шухлядах, кишенях, вкладалися в записники, пляшки, цукернички, найчастіше — викидалися. Про загублену кар'єру поета звиклося думати як про фантомні судоми віршомаза, тобто фактично не думати взагалі. Однак коли приятелька з Варшави попросила показати їй зразки юнацької версифікації, я, не відчувши небезпеки, показав. Вона попросила згоди перекласти на пробу декілька. Я дозволив. Вона запитала, чи можна було би показати ці переклади знайомим. Я не запротестував. У відповідь вона відписала, що знайомі поставилися до моїх поетичних потуг вкрай прихильно і добірку затверджено для публікації у найближчому числі «Literatury na świecie»… Мабуть, через гострий, синкопований ритм цього листування я ненадовго забув про твердий намір не публікувати поезії. Але сума обіцяного гонорару поклала край ваганням, які, не приховуватиму, були блідими, недоношеними й недовгими.

Добірку було видруковано. Сором забуто. Брак уваги вітчизняних поетофілів ненадовго компенсувала стримана прихильність польської аудиторії. Нетривкість власних принципів дещо непокоїла мене. Але мегаломанська привабливість словосполучення «Literatura na świecie», порівняно з брутальною відвертістю слова «Відрижка», породила в мені райдужні надії нарешті переконати маму в тому, що я став справжнім письменником і вона може перестати соромитися мене перед сусідками. Мама без особливого ентузіазму погортала тлустий варшавський томик, критично оцінила фотографію, та раптом затраснула журнал і з неприхованою відразою сказала: «Ну, от ти скажи! От ти мені скажи, ну хоч у польських віршах ти міг не матюкатися?!»

Відповіді на це запитання я не знайшов і донині.

Поет і його демони

Найбільшою перепоною для написання цього тексту була необхідність вирішити: давати справжнє прізвище поета, про якого йтиметься, вигадувати напівпрозоре псевдо чи демонстративно обізвати героя паном X. З огляду на дедлайн і власну нерішучість, я зупинився на половинчастому варіанті, тож розповім історію про «поета Л». Кожен, хто хоч кілька разів зазирав у браму з написом «Сучасна українська поезія», однаково впізнає його, натомість ті, хто зазирає лише у вікна «Дому-2» (чи будинку навпроти), обійдуться без паспортних подробиць вітчизняної літератури: оно в інтернеті то «Клочкова зняла труси», то «Кличко приміряв бюстгальтер» — фанатикам чужої білизни є де розвернутися.

Отже, буде історія про поета Л. та його демонів. Себто про демонів узагалі. Це лише бог у кожного свій. Демони ж у всіх нас спільні.

З поетом Л. я познайомився значно пізніше, аніж із його віршами. І вірші ці, ніде правди діти, мене приголомшили. Спочатку я навіть не йняв віри, що в нашій хирлявій лірницькій поезії, де в ті часи все ще тривав млявий двобій «метафористів» і «сповідальників», може з'явитися поет, без перебільшення, космічної потуги, а до того ще й, без перебільшення, містик найвищого рангу. Згодом я так і свідчив про нього в рецензії на прозаїка П.: «Це та особлива містика, якою цілковито володів, здається, Рільке і до якої в українській літературі вдалося наблизитися хіба що поетові Л…» Однак висока містичність текстів і побутова магія не конче перебувають у кревному зв'язку. Про поета Л. як про особу ходило чимало легенд і чуток. З усіх них випливало, що Л. — «гуру», «просвітлений», «святий самітник», «божий чоловік», «махатма-і-ганді водночас» тощо. В богемно-езотеричних колах вважалися доречними групові паломництва на закинутий хутір, де він мешкав, чи то пасучи громадських кіз, чи то майструючи з осики калинові сопілки. На одне з таких паломництв підірвався і я.

Стояло спекотне літо. До хутора нас підкинув «москвич-пиріжок» (марка авта, а не національність), у розпечений крихітний кузов якого нас, юних придурків, набилося чоловік із восьмеро. Перед ясні очі поета Л. ми прибули в «переднірванному» стані. Гуру в сорочечці навипуск, босоніж вийшов нам назустріч, огледів наші спечені мармизи, зазирнув у радіатор «москвича» і прорік, немов пояснюючи все (тобто Все): «Ос цього року багато». Нірвана (не група) здавалася невідворотною. Коло ганку в мидниці з мильною водою сиділо в чому мати народила дівча років чотирьох, поруч стояла мати, яка це Дівча, судячи з усього, й народила — пронизливо вродлива молода відьма, чиє відьомство не лише не викликало сумнівів, а й видавалося абсолютно необхідним для врівноваження достоту буддійської просвітленості ґазди. (У системності такого природного врівноваження кожної святості відповідною дозою інфернальності, як і в тому, що кожен професійний гуру заводить собі персонального демона, я не раз пересвідчувався впродовж життя.) Однак після короткого застілля присутність відьми раптом видалася зайвою: поет Л., споживши замість підігрітого саке трохи теплої горілки, забув про ос і взявся із подиву гідною наполегливістю на цілий хутір вигукувати (дисципліновано приходячи до тями щодесять хвилин) загадкову мантру: «Купіть мідянці тойво ту!» Від цієї мантри нас дуже швидко «висадило на ізмєну», і коли з-під ґанку замість мідянки виповзла гадюка-сіра-звичайна, ми вискочили з-за столу і врятувалися втечею, до самого міста біжучи не озираючись. А дарма: нам услід, пацькаючи по мильній воді пальчиком, пильно дивилася чотирирічна поетова донечка.

Цей випадок майже стерся з моєї пам'яті, може, тому, що я так і не спромігся на якусь власну думку про поета Л., тихо вирішивши надалі обмежитися лише його фантастичними віршами. Однак, як виявилося, постать поета Л. інтригувала не лише езотериків-початківців. Минуло кілька років, і, редагуючи «Четвер», присвячений творчості Володимира Діброви, я натрапив на зграбну новелу, де автор, на той час уже професор Гарварду, з притаманною йому дотепністю описував перебування поета Л. у Сполучених Штатах на стипендії Фулбрайта. Легенди про поета Л. і далі курсували вітчизняними тусовками без огляду на його заокеанську віддаленість, і було достеменно відомо, що, подавшись до Америки нібито перекладати індіанських братів по зброї, чи то пак по перу, Л. не зрадив свого нативізму і як справжній натурфілософ забив на індіанців, сховався в лісах Пенсильванії, де віддано продовжував стругати калинові сопілки з місцевих сортів деревини. Новела Діброви лише додавала колоритних подробиць до цих чуток. Я вже було вчергове повівся на міфічний образ лісової людини, сина землі, дерев і трав, поки не спіткнувся на діалозі, де йшлося про пстругів (по-старому — форель):

— …що робиш?

— Пстругів ловлю.

— А де черв'яків береш?

— Я — руками.

— Руками? Пстругів?

— Так. Вони зараз не такі, як влітку. А сонні й довірливі.

— І смачна юшка виходить?

— Я їх не їм.

— Що ж ти з ними робиш?

— Випускаю.

Далі Діброва іронічно, але захоплено коментує: «Який хід! Поет як шаман! Розмовляючи з рибами, він спілкується з водяною стихією». Дивно, але жодному з цих двох видатних гуманітаріїв, як виявилося, не було відомо, що форель — риба тому цінна й рідкісна, що, делікатна й вибаглива не лише до фізико-хімічних характеристик води, вона взагалі має схильність до різних болячок і алергій. Зокрема, коли її взяти в руки, а потім відпустити, в місцях, де торкалися пальці, якийсь химерний грибок береться до луски, і рибина, по суті, починає заживо гнити і дуже швидко гине. (Подібне діється з вином, що дозріває в пляшках: пляшку в жодному разі не можна брати голими руками, бо незначного підвищення температури від пучок достатньо, аби на внутрішньому боці скла почала наростати пліснява, яка знищує вино.) Тож романтична казка про самітника, що розмовляє з птахами і кладеться з ласицями, перетворилася на анекдот про прісне толстовство на тлі ґрантового колабораціонізму.

Я не раз зауважував, що різноманітні спокуси, до яких вдається лукавий, в основі завжди містять якусь недолугу обманку, розводку, підставу. Тож аби не піддатися на дияволові хитрощі, варто лише підловити його на цьому, зловити, як то кажуть, за хвіст, аби чортівня розвіялася, а спокуси перестали бути спокусливими. Утвердила мене в цьому переконанні ще одна історія, пов'язана з поетом Л.

На відкриття чергової української книгарні ловець пенсильванських пстругів прибув із черговою відьмою і почтом дрібних мольфарів. Посидівши недовго, традиційно заживши замість саке місцевої горілки та виголосивши кілька загадкових мантр, він почав прощатися. Прощання нагадувало ритуал посвячення в самураї. Для кожного з присутніх поет Л. мав окреме напучування. Хтось отримав традиційне «устань і йди», хтось поблажливе «ляж і лежи». Мені ж було вготоване ціле казання. Я зрозумів це хвилин через 15 після того, як Л. потис мою правицю і так, стиснувши й не відпускаючи її, почав промовляти невиразні, але суворі імперативи, призначені персонально для мене. Не надто вслухаючись у їх зміст, я думав про те, що кожен, хто має доступ до недосяжних звичним людям сфер, платить за це дорогою ціною. Адже там, у тих закритих сферах, мешкають не лише ангели, а й демони, там світло і пітьма споконвіку існують у первісній каламуті, там сутність ховається в сутінках, а вікна до осяйних прозрінь часто виявляються воротами в потойбіччя. І кожен рядок геніального вірша, надиктованого Звідти, тут мусить бути прочитаним навспак, чи то в заслиненому бурмотінні пияка, чи то в передвиборчих гаслах рогатих кандидатів. І я, звісно, лукавлю, коли кажу, що бог у кожного свій, а демони спільні. Насправді все навпаки. Бог — один, чортівні — леґіони. Слово — одне, словеса — незліченні. Світло — одне, а пітьми взагалі нема: вона — лише відсутність світла.

Цими нехитрими міркуваннями я розважав себе наступних 20 хвилин поетового казання. А що запас думок у мене незначний, то мимоволі довелося вслухатися в слова першого буддиста всія Галичини. За цей час у подієвому шарі буття багато що змінилося: і відьма, і мольфари-охоронці облишили спроби відтягнути поета Л. від мене; натомість ми з ним перейшли до сусідньої кімнати, аби не заважати решті «вставати й стояти», «лягати й лежати», «сідати й сидіти». Поет Л., побачивши, що я не намагаюся втекти, відпустив мою руку і тепер ілюстрував свій монолог активною жестикуляцію, що нагадувала довільний сурдопереклад. Отож, мимоволі вслухаючись у слова першого буддиста всія Галичини, я відловив ключові поняття його промови: «паркет» і «дезодорант», — що методично повторювалися. Ще не зовсім в'їжджаючи в їх зміст, я почав розуміти, що йдеться про Шпенґлерову дихотомію «культури» й «цивілізації». Вочевидь, паркет символізував культуру, а дезодорант — цивілізацію. Природно, поет Л. як нативіст захищав культуру, в цивілізації вбачаючи і викриваючи зло. «Юрку! — в пароксизмі нетверезого відчаю заходився він. — Ти зрадив Паркет! Ти продався Дезодорантові! Одумайся! Ти гинеш! Ти губиш свою душу! Що ти робиш?» — він гатив кулаком у підлогу, ніби намагаючись вказати мені на якесь цілком матеріальне підтвердження своїх закликів. «Де ж тут підстава? — думав я. — Тут, як і в історії про пстругів, повинна бути якась проста і сміховинна розгадка. Щоб збутися демона, не конче хреститися й кропити його свяченою водою: досить підловити його на брехні. Осміяний дідько втрачає силу й інфернальні повноваження. Чорт, зловлений на шахрайстві, відпрацьовує штрафні санкції сторожовим псом. Мольфари втрачають ліцензії цілителів і йдуть у фейс-контроль нічних клубів. Відьми перетворюються на секретарок турагенств. То в чому ж розгадка? Де, Господи прости, ховається мудня і провокація?!»

І тут я зненацька помічаю, що паркет, по якому так зосереджено лупить кулаком поет Л., — ніякий не паркет, а лінолеум, який імітує візерунок паркетних дощечок, і все це не так смішно, як тупо, просто тупо, тупо й убого, але мене таки розбирає сміх, сміх над самим собою, сміх полегкості, сміх радості за себе і за геніального поета Л., однак я не дозволяю собі сміятися, я витягую зроблену з осики калинову сопілку, прикладаю до уст, сміх перетворюється на простенький мотив, демони дисципліновано шикуються і виходять, потупивши голови і роги, а поет Л. раптом дивиться на мене просвітленим, цілком осмисленим поглядом і каже: «Щойно торкнувся земляного дзеркала, як відчув, що все, діло зроблено і мені пора усуватись… Res est in vado. Рибка в сітці…»

Отак завжди: містика починається там, де закінчується магія.

Поет і його проза

Недоношена українська літературна критика — наголошую: літературна! українська! уточнюю: недоношена! — народилася в перебудовних потугах після кесаревого розтину радянського субкультурного простору і від перших днів існування виявляла всі ознаки і літературності, і недоношеності, серед яких найважливіша — очевидна розумова неповноцінність. Але сяк-так зіп'явшись на ноги, опанувавши грамоту і кілька найважливіших опорних словосполучень (Івасик-Тарасик, коза-дерида і лакан-підарас), вона поринула у вир щойно створеної літератури з твердим наміром утопитися.

Однак не вийшло. Пронесло.

І понесло.

Мій перший абзац хоч як ретельно імітує стилістику перших критичних виправ, не здатен передати й дещиці того розмаїття форм, методів і лексем, котрими рясніли тодішні літературознавчі часописи (наголошую: літературо! знавчі! часо! писи!). Списи, дротики і стріли знаних і незнаних критиків та критикес летіли просто в серце нової літератури, в найважливіші життєві органи свіжоспечених нараторів, але поціляли здебільшого в які-небудь вторинні статеві ознаки авторів, і без того атрофовані надмірною сублімацією. Розрізняти письменника і персонажа, автора і його героя (поета і його прозу, хочеться сказати) завжди було нелегким завданням і для мистецтвознавців, і для читачів, а згодом іще й для психоаналітиків, цензорів, таємних ідеологів, секретних активістів та решти душолюбів. Однак на початках незалежності новітні класики разом із батальйонами своїх непослідовних персонажів перейшли не лише Десну, але й, розтиражувавшись кожен на тисячу примірників, об'єдналися в повстанську, чи що, армію і захопили всю територію від Дону до Сяну, в межах здорового глузду, річ ясна.

Здорового глузду не вистачало. Імен робилося все більше.

Довідники знеактуалізувалися ще в процесі задуму.

Типографії зупинялися. Жидачівський картонний завод перекваліфікувався на випуск туалетного паперу, позаяк трудовий колектив категорично відмовився друкувати третій наклад «Рекреацій».

У неозорих полях Батьківщини доярки досліджували український секс.

Довженко (не Олександр) у розлогій статті пояснював Стронґовському (не Еренбурґу), що стурбована своєю статтю не Забужко, а її героїня. Еренбурґ стоїчно (наголошую: стоїчно!) мовчав.

Ірванець демонстрував у Львівській Опері перший вітчизняний фалоімітатор, власноруч виготовлений із пап'є-маше (юним читачам нагадаю: колись на шкільних уроках праці практикували технологію пошарового склеювання аркушів паперу на восковій матриці; паперово-казеїнова маса, поволі грубшаючи, твердла, набираючи форми оригіналу; годі й казати, що воскова матриця не мала жодного зв'язку із кібер-панківським одкровенням братів Ваховських, а Ірванець, за браком паперу і воску, не пошкодував ані власного органа, ані дебютної збірки поезій, ані стратегічних запасів клею «Момент»).

Кравчук тричі проголошував незалежність і тричі відрікався, побоюючись третіх півнів і Віктора Неборака.

Грабович замахнувся на Шевченка.

Шевченко, прикрившись смушевою шапкою, тричі сплюнув через ліве плече, за що отримав почесне членство в «Челсі» і зелену карту. Медична ж карта Лариси Петрівни Косач-Квітки до пори залишалася недослідженою, засвідчуючи лише надмірну дозу туберкульозу. Гінекологічні обстеження Лісової Пісні очікувалися в найближчому майбутньому. На черзі були блакитизна волошок над прірвою в житі, заревані воли при повних яслах та венерологічні довідки Каменяра.

Країна скочувалася в прірву.

Критиці не залишалося нічого іншого, як кинутися в бій. Не для того, щоби когось чи щось відстояти. Але бодай для того, аби не дати витіснити себе куди-небудь за Збруч із вузького фахового плацдарму: писаки, не дочекавшись адекватної реакції на свої творіння, самі почали укладати довідники, строчити коментарі, компілювати енциклопедії. Один дотепник не лише розлого прокоментував власний роман, але й, додавши у примітках глосарій автонеологізмів та бібліографію цитованих авторів, оздобив книгу своїми перед- і післямовою, анотацією, бларбами, вигаданими ISBN та ББК, а на додачу власноруч змакетував обкладинку, де помістив нескромну біографічну довідку й відверту фотографію власного відображення в дзеркалі, зроблену придбаною на перший гонорар цифровою «мильницею». Яке вже тут альтер-его? Якого крайнього тут можна було знайти? Із цим треба було щось робити. Принаймні шкільні підручники треба було відвоювати.

Літературоохоронцям знову довелося вчити безліч незнайомих слів, стежити за публікаціями, запам'ятовувати нові прізвища тощо. Втім, попервах масована стрілянина праворуч і ліворуч одним-єдиним словом «постмодернізм» давала непогані результати. Багато хто з літераторів злякався незрозумілого терміна й, облишивши поезію, подався в бізнес. Багато хто з літературоохоронців отримав підвищення по службі та чин. Я особисто бачив під Ірпінським будинком творчості ватажка «охранной фирмы Тризуб им. Степана Бандеры», який (ватажок, а не Бандера) мав на чорному погромному френчі погони українського прапорщика. Бейджик на грудях повідомляв ім'я та прізвище бравого вояка: Роман Жахів. То таки був він. Жах.

Літератори-дезертири подавалися в суміжні галузі. В країні знову запрацювали паперово-целюлозні комбінати. До виборів почали друкувати бюлетні й навіть пристарали картонні ящики з прорізом. Дехто з графоманів, не позбувшись навичок автоматичного письма, вдруковував себе в бюлетні ще до виборів. Із трибуни Ради зазвучали анекдоти, вірші, приказки та інша народна мудрість. Народ жахнувся власної мудрості, романів жахів, обіцянок нових підручників і рвонув у неіснуючий іще шенген чвалом. На рідних землях залишилися депутати, обчислювальні комісії і два ворожі табори письменних осіб: літератори та їхні літературознавці.

Заради об'єктивності слід сказати, що літератори (на відміну від більшості літературознавців) теж почали виїжджати ген-ген на шенген, зазвичай якомога західніше. Але ненадовго і, на жаль, не назавжди.

Попри це, кількість авторів-абориґенів не зменшувалася. Вони плодилися рясно, з'являючись невідомо звідки, немов віруси, вже озброєні початками грамоти, вмінням «випасати мишку» і поважним запасом ненормативної лексики. Критики ж, які й далі розмножувалися традиційним, статевим шляхом, помітним ростом своїх рядів похвалитися не могли. Ненормативна лексика, якою вони володіли не гірше за нових письменників, не могла їм допомогти: в арсеналі критичних засобів була й відверта брехня, і некомпетентність, і компромат, і тривіальні доноси, і прочая, і прочая, а от розбомбити нелюбого автора в категоріях порівняльної геніталієлогії не дозволялося. Професійний кодекс честі чи щось таке. Навіть просто сказати нелюбому: «Та йди ти в дупу», — не випадало. Залишалося хіба бурмотіти під ніс: «Ідіть ви всі…» Це бурмотіння груповим стогоном здіймалося над знедоленою Ненькою. Але нікому було його почути. Все перекривав радісний гавкіт молодого, зубатого письменства.

(Сказано-бо: ім'я їм — леґіон.)

Минали роки. На зміну 90-тикам прийшли 2-тисячники й 0-овики. В Пустомитах об'явився Дереш. У тайванському шпиталі успішно розділили сіамців Горобчука й Коробчука. Стронґовський проколов третє око. Карпа вийшла заміж. Забужко вийшла в тираж. З'явилися ґламурИ, дискурсА і преса, жовта-жовта, як неозорі поля Батьківщини, звідкіля колишні доярки, дослідивши нездоровий вітчизняний секс, подалися довчати його в європИ, без усяких на те стипендій і причин, а просто так — заради спортивного інтересу, посіяного колись у сакраментально-жовтих полях нерозважною Оксаною, натомість на полях Жовтих сторінок України тимчасом продовжували жирувати літкритики, розжирілі не через те, що перемогли, а тому, що перехід із дискурсів на ґламурА дозволив урешті-решт облишити безнадійні спроби відділити авторів від їхніх альтер-еґів, забути деридів із лаканами та рештою неляканих французьких ідіотів, закинути ґендерні студії, облишити постфемінізм, постпофігізм і пОстити в ЖЖ (сиріч, у жовтих журналах) сенсаційні новини про суми гонорарів та літературних премій, житлову площу підозрюваних у геніальності й претендентів на Нобеля (додаючи щось на кшталт старозавітньої перестороги «Но, бля!»). З'явився й президент жовтогарячого відтінку. І замість пригріти коло себе відданих оберегів і берегинь національної культури, що, нікуди не їздивши, і світів не звідавши, і ґрантів не скуштувавши, Батьківщину не зрадили, почав оточувати себе особами підозрілими, легковажними, а то й просто злочинними. Я, скажімо, призначення відвертого літературного хулігана Позаяка на посаду спічрайтера можу пояснити собі хіба тим, що ґарант уже давно облюбував на випадок прощання з народом славнозвісну Позаякову «Думу про слоника». Уявіть лише, як, складаючи повноваження, президент гірко констатуватиме:

Втім, я не про це. Не про президента. І не про слоника. І не про геїв, гай-гай. І не про критиків. І не про «Критику». І навіть не про кур'єрів Кривбасу. І напевно не про «Четвер». Я про своє, про сокровенне.

Оце не так давно був я у пеклі.

І було мені там, згідно із пророцтвами Михаїла Афанасійовича, видіння.

І було у видінні одкровення, реґіонального, щоправда, характеру.

І носився я з тим одкровенням, як дурень із писаною торбою, і розповідав кожному зустрічному. І навіть на виході з пекла розповідав. І на вулицях.

І тоді зійшло на мене одкровення друге. Ще локальніше. І сказано було, щоб не патякав я зайвого, а зібрався з розумом і все записав. І письмо моє має бути про поета. Про цілком конкретного, реального поета. І про його прозу. Теж цілком реальну. І називатися все це мусить «Поет і його проза». А про критику — ні слова. Вона тут ні до чого. Та й усе, що можна, про неї вже сказано. В першому, здається, абзаці.

А про поета і його прозу — читайте наступного (див. частину другу) разу.

А якщо пекло знову забере мене, Стронґовський напише про це в своєму ЖЖ. Принаймні ЖЖ ж жжитиме, нє?

Отож, як говорилося (див. частину першу), був я нещодавно в пеклі, і було мені там видіння, і було у видінні одкровення реґіональне. І носився я з тим одкровенням, як дурень із писаною торбою, і розповідав кожному зустрічному. і навіть на виході з пекла розповідав. І на вулицях. І тоді зійшло на мене одкровення друге. Ще локальніше. І сказано було, щоб не патякав я зайвого, а зібрався з розумом і все записав. І письмо моє має бути про поета. Про цілком конкретного, реального поета. І про його прозу. Теж цілком реальну. І називатися все це мусить «Поет і його проза». А про критику — ні слова.

Із критикою мене, що називається, «понесло». І навіть терапевт-початківець догледить у тому посліді не так стурбованість станом вітчизняного літературознавства, як сліди дитячих травм і дебютантських комплексів. Однак мене й справді дивує, що навіть найпритомніші з критиків («найприємніші» — виправляє мене комп'ютер) — ті, що вправно конструюють дискурси й мурують парадигми, згодом уже неспроможні видобутися з-за мурів тих парадигм, довічно замикаючись у тісних камерах непереконливих понять. Навіть найпронозливіші з них («на прогноз лівіші» — виправляє мене комп'ютер) — ті, хто першими відчувають, звідки віятиме вітер майбутньої словесності, й завбачливо купують неподалік ділянки для своїх термінологічних вітряків, навіть вони не розуміють, що згадані вітри «віють лише в межах цієї ідіоми» (цитую В.П.).

Але ж література не анатомічна жаба! Коли пощастить, вона — і драйв, і кайф, і гра, і таємниця («Таємниця» — виправляє мене комп'ютер), тож не конче порпатися в ній, як порпаються патологоанатоми в кишках у мертвяків. Можна й собі відважитися на гру, експеримент (слово «творчість» не вживаю свідомо, остерігаючись гніву електронного редактора). Навіть випробувані, але призабуті рецепти іноді бувають помічними.

От, скажімо, в позаминулих століттях до будь-яких мистецтв часто підходили з міркою «геній і лиходійство», а найпопулярнішою темою довколамистецьких студій був сюжет про художника, що за безсмертя власних творів продає душу дияволу. Сюжет цей справді не лише класичний, але й вічний, а отже, завжди актуальний. Бо дискурси відійдуть, а душа залишиться. Бо парадигми розсипляться на порох, а дідько й далі спокушатиме.

Спробуймо ж і ми в рамках розмови про поета і його прозу поміркувати на тему поета і його приватного сатани. Власне кажучи, навіть ця розвідка могла би називатися ефектніше. Скажімо, «Поет і Люципер», «Поет і Басаврюк» або «Поет і Ацький Сотона». Та забагато честі нечистому. І замало — поетові. А я ж бо обіцяв про поета. Про цілком конкретного поета. Про поета А.

Поет А., як відомо, не перестаючи бути поетом, починав бути прозаїком у ті часи, коли ще існувало легендарно-карнавальне Бу-Ба-Бу. Карнавал, бурлеск, мандрівні театри і клоунада (на майдані коло церкви, тобто дослівно, «в тіні собору») завжди вважалися небезпечним заграванням із потойбіччям. Звісно, стосунки з інфернальним — справа глибоко інтимна і, як то кажуть, «інді». І поет А., як кожен справжній Орфей, уже мав власний досвід подорожі в пекло і способи видобуватися звідти. Згадаймо хоча би славнозвісне «індійське»:

Та в компанії, звісно, веселіше. За компанію і жид… А тут ще й Прокуратор В.Н. виявив, що подорожі в інферно можуть бути комфортніші, якщо туди мандрувати «Крайслером Імперіалом». А тут ще й Підскарбій О.І. вигулькнув зі своїм пубертатним пеклом піонерських таборів. І закрутилося…

Про оце «закрутилося» написано вже стоси. Не повторюватимуся. Або повторюся іншим разом. А зараз лише спробую нашвидкуруч простежити, як вправно видобувався поет А. з цієї круговерті у власній прозі.

Тут мушу розкрити одну приятельську таємницю. Я завше заздрив поетові А. через те, що серед незліченної кількості своїх талантів і обдарувань він має ще й неперевершену здатність гідно виходити з найскрутніших, найнеприємніших ситуацій. Іноді йому допомагає досвід і знання життєвих реалій, іноді — артистизм і акторські здібності, іноді — здоровий пофігізм і неперевершене, мабуть, виплекане радянською армією, вміння «шлангувати» («шлангу вати» — вкотре виправляє мене білґейт(с)). Оте шлангування найчастіше й виручало поета А. в його геєнних відрядженнях.

Дияволіада «Рекреацій», як може видатися, всуціль іграшкова, театральна, бубабістська. Карнавальна ніч на Віллі з грифонами цілком пасує для трешевої екранізації в тарантінівському стилі. І фінальний військовий переворот виявляється ярмарковою інсценізацією посереднього режисера. І всі горрори можна потрактувати як алкогольні марення нетверезих поетів. Однак справжнім дияволом «Рекреацій» є не доктор Попель, як заведено вважати, а білявий Білинкевич — комсомольський мажор, літературний нишпорка, найнесимпатичніший із персонажів. А справжнім пеклом, на мою думку, — остобісіла совдепімперська дійсність, із якої так нестримно намагаються виборсатися герої «Рекреацій», і з якої так уперто шукала виходу вся тодішня молода література. І поетові А. це вдалося одному з перших. Ні, не так: тобі вдалося, Юрку! — «…і ти знав, що треба хреститися, але не знав як, і ти закричав, Юрку, і таки звівся на ноги, і продерся, немов крізь вату, липку і криваву, крізь це повітря […] і ти стрибнув униз, Юрку, у прірву, що зветься травневою ніччю, і ти падав донизу мільйон років, перетривавши вся цивілізації і катастрофи, всі ери […] ти підвівся і глянув ще раз на Віллу з грифонами, і побіг садом, і перелетів огорожу, а над усім витьохкував свою пристрасть невидимий чортопільський соловей…»

Диявол «Московіади» теж ховається не в підземеллях московського метро. Фінал книги — це вже метафора, так звана поетизація: диявол «Московіади» також належить до компетентних органів і призначає поетові Отто фон Ф. (сиріч, поетові А.)зустріч десь на задвірках фірми «Меблі», подалі від людських — і читацьких, і літературознавчих — очей. І обіцяє він не безсмертя, а «якісь фантастично солодкі перспективи», і договір із цим дияволом вимагає не автографа кров'ю, а згоди на колаборацію — себто гіпотетична кров на підписі мала би бути не твоя, а твоїх колег. Поет А., звично шлангуючи, якось виборсується з халепи, а поет Отто фон Ф., ритуально втопивши в каналізації ритулізованого дідька («худорлявий південний тип, років на шістдесят, костюм сидить бездоганно, краватка з лискучою брошкою, золотий зуб, засмагле обличчя») — звичний для нього літературний прийом — і розстрілявши всю інфернальну наволоч, виїжджає/вилітає на/в Україну, «Ірванцю назустріч, Неборакові».

У «Перверзії» Янус Марія Різенбокк уже не мусить належати до таємної поліції, принаймні до котроїсь із відомих таємних поліцій. Цей викидень глобалізованого світу уособлює універсального Сатану-для-всіх, він є Князем усієї Таємної Поліції, Володарем Мух, Цитрин і Вартових Веж. У цьому світі Білинкевичі працюють менеджерами середньої руки, а «худорляві південні типи» перевтілюються в біржевих маклерів. Тут усе не так просто. Тут немає «ми» і «вони», тут кожен за себе, і давнішня опозиція Совкові видається простою й зрозумілою, як дитяча складанка. Стах Перфецький, потрапляючи в цей світ, спокушається непролазними хащами конференційних джунглів, з усіма їх лексичними й стилістичними розкошами (чого варті лише імена — Леонардо ді Хатавесела, Леонардо ді Казаллеґра, Альборак Джабраїлі, Лайза Шейла Шалайзер, Цуцу Мавропуле, Амеріґо Даппертутто!), і закономірно розплачується за це власне перверзією — одночасним зляганням з інкубом-суккубом, із самим Дияволом себто. Угода зайва. Підпис кров'ю не потрібен. Перфецький у невилазній халепі.

Поет А., за браком іншого виходу, вперше намагається вбити свого протагоніста. Однак робить це максимально театралізовано, завуальовано й неочевидно. Це знову радше ритуальне заклання — черговий виверт професійного шлангіста (комп'ютере! навіть не потикайся зі своїм «штангістом»). Герой «Перверзії» просто зникає, і багатоликий Янус Марія Різенбокк, вкотре залишившись з нічим, мусить очікувати наступного сюжету. А те, що Перфецький живий, доводить бодай же незліченна кількість базованих на цьому імені юзернеймів віртуалу.

За браком місця я навіть не намагатимусь аналізувати еволюцію стосунків поет — диявол у «Дванадцяти обручах». Констатую лише, що цього разу поет А. змушений був, як то кажуть, «без обіняків» віддати нечистому цілком реальну жертву. Нею став Богу-духа-винен Карл Йозеф Цумбруннен, забитий випадковими посланцями пекла десь у міфічній карпатській забігайлівці. За що саме була ця плата, поет А., можливо, колись розповість.

Як розповість і про своє постійне протистояння із силами зла, протистояння, що все ще триває, протистояння, що переросло у війну не на життя, а на смерть — чим інакше пояснити, що заради найновішої своєї книги поетові А. довелося вивести смерть уже за межі роману. Таємничий німецький журналіст Еґон Альт, якого критики наввипередки нарекли Alter Ego автора, гине в автомобільній катастрофі. Це поки що черговий розіграш, ритуал, довколалітературне карнавальне дійство. Але воно вже вийшло з простору художнього твору. Воно стало фактом майже реальності, майже буття. Що криється за цим? Ось у чому, як на мене, справжня таємниця «Таємниці»!

А втім, мені найвищий час закінчувати. Розгромлені критики втішно потирають руки. А я шукаю бодай на кінець чогось такого ж переконливого, як остання літера абетки. Абетку я знаходжу серед текстів поета А. Перша літера цієї абетки, як і у всіх звичайних людей, — А. Зате остання — Z. У гаслі «Z» читаю: «Цьому текстові не вистачає трохи надії — то ось вона. Продовжуючи мові її тимчасове існування, доктор Бенн дійшов висновку, що в майбутньому про нього судитимуть лише за тим, що він сказав. Його «що», безумовно, містить у собі «як». Його «як», безумовно, є красивим, голосним і сильним. Невисловленого просто не існує, стверджує доктор Бенн. Таким чином він урешті сформулював свою відповідь Хаосові і зверхньо відвернувся від нього».

Безумовно, замість слів «доктор Бенн» має бути «поет Юрій Андрухович».