Флешка-2GB

Готель «Україна»

У те, що мої літературні борсання можна назвати «письменницькою кар'єрою», я починаю вірити завдяки ознакам, далеким від літератури. Наприклад, мене все частіше запрошують у різні журі. І хоча ще не дійшло до гонорарів за суддівство, та й повернення грошей за квитки залишається рідкістю, від якогось часу мене почали поселяти в готелі. Я вже не мушу шукати знайомих, у котрих можна було би заночувати. А що готелі зазвичай ще й є спонсорами всіх цих фестивалів, то спробую описати феномен «готелю-спонсора».

Кімната, в яку вас поселяє готель-спонсор, зовні мало чим відрізняється від решти. Але в ній обов'язково є якийсь сюрприз. Сюрпризи ці не вирізняються різноманітністю і найчастіше означають вади функціонального характеру: щось не діє. Або відірвано шланг душу, або бракує батарейок у телевізійному пульті, або просто під вікном працює різницький цех місцевого м'ясокомбінату.

Останнього разу я мешкав у чудесному готелі, сама назва якого обіцяла якщо не європейський сервіс, то бодай євроремонт. Номер був гідним усіляких похвал. Одноразові капці, білий халат із капюшоном, міні-бар, супутникове телебачення…

Щоправда, бар був порожній, а блок налаштування супутникового телебачення нагадував пульт запуску ракет протиповітряної оборони і без докладної інструкції не надавався до експлуатації.

Шланг і душова головка були якісними, принаймні, не турецького виробництва, але сама кабінка протікала — навіть після швидкого холодного споліскування на підлозі утворювалося озерце, яке завдяки дбайливо вимощеній плитці не перетікало до сусідів поверхом нижче.

Зате в лазничці був потужний німецький фен, яким мені вдавалося висушувати озерце менш, ніж за 20 хвилин.

Не хочеться видаватися надто прискіпливим, але в номері не було смітника. А через свою любов до фісташок і йогуртів я завжди залишаю по собі гори сміття. І без смітника мені ніяк не можна. Особливо в готелях, де самотніми зимовими вечорами так добре смакують фісташки і йогурти.

Після недовгих душевних вагань я почав викидати шкаралупу фісташок у шухляду стола, а упакування від йогуртів — у спеціально куплений поліетиленовий мішок для цементу (в тому ж господарському магазині я придбав велику шмату для підлоги, бо, з огляду на мій гігієнізм, фен від висушування озер почав перегріватися). Однак на другий день сміття було вже надто багато. Двічі я вивішував табличку «Прошу прибрати» — безрезультатно. Тоді я надягнув білий халат із капюшоном і вивісив табличку «Прошу не турбувати». Покоївка з'явилася відразу, однак ми збавили час за обговоренням фасону готельних халатів, тож до прибирання так і не дійшло.

До послуг покоївки довелося вдатися ще раз, коли надворі почалася хурделиця і з'ясувалося, що металопластикові вікна — чергова бляшана панацея вітчизняної архітектури — в жоден спосіб від цієї хурделиці не рятують (покоївці також дуже пасував халат із капюшоном).

У день, коли я виїжджав, мені вперше змінили рушники і видали другий шматок мила. Мило я забрав на пам'ять.

Іноді роль готелів-спонсорів виконують приватні помешкання. Ну, ті, що позиціонують себе як «апартаменти». В таких апартаментах нам із приятелькою довелося мешкати десь в Одесі. Ґаздиня, ознайомлюючи нас із місцевим колоритом, виголосила такий приблизно монолог: «От, як у туалет будете заходить, так ручку сильно не дьоргайте, бо тоді вона ізвнє отвалиться, і будете у туалеті ночувать. А ось тут на дверях у нас сигналізація, так ви, як будете закриваться, то оцю кнопку не задіньте, бо тоді сигналізація включиться і міліція приїде. І коли виходить будете, то клямку не дьоргайте, не провіряйте, бо оп'ять сигналізація включиться, і міліція приїде. Только ви вже, як не дай Бог, сірєна завиє, то нікуда не тікайте, а лучче роздягніться й у ліжко лягайте, шоби міліція бачила, шо ви свої».

Перспектива увімкнути сирену і лягти з приятелькою в ліжко на якийсь час заволоділа моєю уявою, ґаздиня ж тим часом продовжувала: «А ще, знаєте, у нас тут на площадці бультер'єр живе, він не агресивний, но йому не нравиться, шо ми тут готель устроїли, от він на жильцях, гостях города, мститься. Но ви виду не подавайте, що іспугалися, а так гордо мимо нього проходьте, і тоді він вас не троне».

Мені хотілося запитати, чи пропускає бультер'єр міліцейський наряд, коли спрацьовує сигналізація, але мучило відчуття, що ґаздиня розповіла не все і що треба з'ясувати якусь деталь. Згадати, про що саме йдеться, не вдалося.

Згадав я про це, коли вийшов по сигарети й продукти. Повернувшись, уперся в металеві двері під'їзду, код домофону якого нам ніхто не повідомив. Я почав дзвонити приятельці, яка залишилася в апартаментах. Марні спроби. Ця моя приятелька має якусь неймовірно велику родину, і для кожного родича в неї — своя мобільна картка. Тому достукатися до неї, коли вона обдзвонює родичів із терапевтичним обходом, — неможливо. Потупцявши хвилин двадцять під будинком, я врешті дочекався якусь бабцю-пенсіонерку, тимчасову сусідку. Бабця радо назвала мені код і жваво відчинила двері.

За дверима сидів бультер'єр. Я не звернув на це уваги, приготувавшись скористатися методою, якої нас вчила ґаздиня, та бабця раптом запричитала: «Ой, ви сюда нє хадітє. Он совсем больной. Он вчєра мою сестру покусал, вот я от нєйо с больніци возвращаюсь. Давайте, я єво надвор виманю, а ви бистренько проскочітє».

Як бабця виманювала бультер'єра, і чим усе закінчилося — тема для триллера. Може, коли напишу.

Однак найкрутіший готель-спонсор трапився мені у пристоличному містечку Ірпінь. Про те, що в Ірпені є Будинок творчості літераторів, парк і охоронний «Отряд имени Степана Бандеры "Трызуб"» на чолі із сержантом на ймення Роман Жахів, знає багато хто. А от мешкати у місцевому готелі довелося, напевно, небагатьом. Не пам'ятаю його назви, але добре пам'ятаю, що під грозовим ірпінським небом світилися три неонові зірки. Проте вже в холі своєрідність місцевої тризірковості впадала у вічі. Не пригадую докладно, але в якійсь кафкіанській послідовності спливають такі епізоди:

— заґратоване радянськими фігурними ґратами віконце адміністратора;

— велетенський ґросбух, куди записували «постояльців», із багатьма графами на кшталт «походження», «національність, «група крові»;

— ветеран ВОВ у спортивному костюмі в ролі портьє;

— заґратований же аптечний кіоск із рекламною афішею «Протигрибкові засоби продаються в кредит»;

— вантажний ліфт, розрахований на 5 поверхів угору і 4 вниз;

— порожній фанерний стенд з написом:

«Стен ая г зета»

і пришпиленим оголошенням:

«Об'ява: после 11-и двери откриваться не будут».

Далі прийшли інші жахливі подробиці:

— ліфт не піднімається вище за п'ятий поверх, бо з шостого по дев'ятий поверхи займає студентський гуртожиток;

— а перші три поверхи не обслуговуються з міркувань економії;

— тому до розташованого на другому поверсі буфету на сніданок треба добиратися евакуаційними сходами, які, оминаючи гуртожитські та інші території, сполучають готельні простори;

— ресторан не готельний, належить іншій організації, тому вхід до нього знадвору, через інші фігурно заґратовані двері.

Ну, і так далі.

У тризірковому номері, як і належить, були телевізор і холодильник.

Телевізор, убитий корейський «First», був безпілотним і німим, а холодильник, раритетний радянський «Морозко», виявився заразом і єдиним джерелом світла в кімнаті. Розчулила лазничка, викладена жовтими лікарняними кахлями, з тріснутим унітазом та душовою зі стоком у підлозі. А ще — два рушники: великий, китайський і білий, «вафельний», шматок господарського мила та цілісінький, запакований рулон туалетного паперу «Кохавинка». Доречність останнього я оцінив після сніданку, що складався з макаронів, кабачкової ікри і санаторного какао та пережитого в готельному коридорі шоку. Коли вранці, емануючи господарським милом, я вийшов із номера, то побачив людей, що смиренно сиділи на стільцях, розставлених під стінами. Згадався «Процес» Кафки і похорон Брєжнєва. Інстинктивно я запитав у найближчого: «Хто останній?» Найближчий і виявився останнім, а все разом — чергою до ощадкаси, що винаймала кілька готельних покоїв.

Коли я запитав у фігурно заґратованої адміністраторки, чи не можна було би провести світло не лише в холодильник, а й до кімнати, мені видали ще один ґросбух, у який я мав записати свою скаргу. Я записав прохання вкрутити лампочку після розпачливого месиджу якихось двох студенток: «Приєхалі послє канікул — нєт входной двєрі. Скажитє столяру».

На цьому тлі нічні переговори з ветераном BOB, який сторожував двері, немов Цербер, мотоциклетні перегони місцевих байкерів під вікнами і додаткова порція кабачкової ікри на другу добу проживання виглядають невинними цікавинками. Тризірковий ірпінський сервіс варто вписати в перелік туристичних родзинок України.

Газетярський вірус спонукає порозумувати з приводу метафоричного готелю «Україна», в якому ми всі тулимося і в якому тріскають бляшано-пластикові вікна і застрягають вантажні ліфти. Але зупинимо вірус.

Бо, мушу сказати, моя «письменницька кар'єра» набирає обертів. Мене починають запрошувати й на музичні фестивалі. Я вже був у Шешорах і в Підкамені. Мені вже довелося ночувати в мікроавтобусі, Реабілітаційному Центрі для хворих з опіками 4-го ступеню і в інтернаті для глухонімих, по кісточки затопленому зливою. Однак тут ніхто ніякого сервісу не обіцяв, і це вже зовсім інша, не туристична, а радше мандрівна історія: Батьківщина багата принадами.

Лови на лева

Географія бреше. Насправді нема ніяких країн і країв, немає жодних міст чи місць, окрім того, де ти перебуваєш зараз. Тепер. Саме в цю мить. Крім кількох квадратних сантиметрів землі під твоїми підошвами.

Немає жодних стін, окрім тих, що перед тобою. Та й вони розсипаються в порох, варто тобі відвернутися.

Лише безнадійно інфантильні мрійники вірять у те, що подорожі кудись приводять. Що, мандруючи, можна пізнати або впізнати світ. Адже коли ми з'являємося тут, для нас на всі чотири сторони відкрита тільки одна дорога.

Тому, коли тобі здається, ніби ти приходиш кудись, потрапляєш у незнайоме місце, роззирнися. Тобі вже повинна бути добре знайома ця пустка, ця пустеля, це поганьблене туристичними фотоапаратами ніщо.

Однак якщо ти далекий не лише від географії та поезії, в й від простого вміння розуміти сказане; якщо ти все життя мріяв потрапити в Париж, у Pio чи, скажімо, до Львова, я повторю для тебе все це іще раз. Доступніше. Легше. Простіше. Ти ж любиш soft-версії, simpie stories і super-лайти, чи не так?

Отже:

Існує центр світу, який всюди і ніде. Існують і міста для цього центру. Центральні міста. Львів до них ніколи не належав. У різні часи планета оберталася то довкола Ейфелевої вежі, то довкола Empire State Building. В різні часи за вісь слугували піраміда Хеопса, труби Аушвіцу, Юдина осика або ж голка, що її анонімний тибетський монах встромив у зіницю Будди.

Крізь Львів же ця вісь не проходила ніколи. Місто приречене бути окраїнним. Перебувати на марґінесах держав, повітів, областей, іграшкових імперій та імперських стадіонів, санаторних і санітарних зон, паломницьких маршрутів і торгових шляхів. Навіть на мапах Львів знаходиться там, де вже закінчується масштабна сітка. Він примудряється втримуватися на самому краєчку кожного материка — такі мізерні плацдарми ігноруються не лише картографами, а й осквернителями могил. Власне кажучи, Львів — це прикордонний постерунок, вартова вежа, останній контроль на межі між землею і… землею, між небом… і небом, між правим і… правим, між лівим і… і… і… а тепер — лев.

Зупинімося. Відпочинь. Заспокойся. Віднови дихання, і просто повторюй за мною: «Полювати на лева, гнати за левом, утікати від лева, вмирати від левових кігтів, тремтіти під левовим поглядом, забирати левову частку, загортатися в левову шкуру, гарчати, як лев».

Сміятись, як лев. Співати, як лев. Розмовляти, як лев. Плакати лев'ячими слізьми.

І — назад до Львова. Так от, Львів споконвіку — недограбоване містечко при кордоні, який розділяє, відділяє, розмежовує несумісні цивілізації, причому по обидва боки мешканці переконані, що за кордоном нічого/нікого нема. Це наводить на сумніви щодо цивілізованості цивілізацій, але так уже повелося. Тим більше незрозуміло, чому, маючи такі уявлення про світобудову, то одна, то друга сторона намагається перетнути кордон зі зброєю в руках. «Ну в кого, ну в кого ви збираєтеся там стріляти?» — століттями запитує самотній спостережник піщаної смуги. І справді — на піску сліди птахів, звірят, дощу та вітру й жодного людського відбитку. Напевно, Львів таки і справді межує з нічим. То куди ж діваються озброєні армії? Невідомо. Принаймні жодна з них ніколи не повернулася. Мабуть, для того, щоб перемішатися, народи спочатку мусять зникнути. А у Львові їх і справді намішано багато. Львів живий талантами всіх дезертирів світу. В гомоні його вулиць звучать голоси найкращих оперних дів, лунають говірки найекзотичніших племен, голосять породіллі всіх можливих рас і верещать у передсмертному ґвалті жертви найжорстокіших маньяків. Тут чутно зойки матерів, що втратили всіх нащадків. Тут обриваються найшляхетніші генеалогії. Тут губляться сліди найзагадковіших утікачів. Тут досьогодні виготовляють філософський камінь, аби, перетворивши на бруківку, встеляти ним вулиці. Тут і донині фарбують вапном дерева, бордюри й ліхтарні стовпи. Тут усе ще продають залізне вино. Тут можна почути лише одну скрипку. Але вона належить тому, єдиному скрипалеві, скрипалеві, що грає на даху.

Давай-но спробуємо ще. Спробуємо разом:

«Любити Львів, ненавидіти Львів, покидати Львів, повертатися до Львова, милуватися Львовом, заблукати у Львові, закохатися у Львові, народитись у Львові, померти під Львовом, гукнути перед смертю: гей, Львове, я ще живий!»

Загальновідомо, що найславетніші портові міста — це ті, які ніколи не бачили моря. І Львів у цьому не виняток. Вода оминає Львів. Вона не бажає текти його руслами і венами. Вона витікає з його водогонів. Вона просочується до найглибших ґрунтів. Вона ховається під землею. Так зникла єдина дарована Богом міська ріка Полтва. Так стекли свого часу в каналізаційні решітки води Великого Потопу. Так зник безслідно вчорашній дощ.

Тому козацькі «чайки», ґумові човни, крадені яхти і виловлені з дна океану потонулі титаніки відбувають свої рейси на асфальті перед Львівською оперою. Тому з усіх коштовностей львівські красуні віддають перевагу звичайним мушлям. Тому паперові кораблики тут цінуються більше, аніж найпотужніші авіаносці. Тому Поливаний Понеділок у Львові — день трауру й жалоби. Тому самозваних капітанів і театральних флібустьєрів тут шанують понад усе. Зрештою, леви не потребують води, вони призвичаєні до пустелі. А Львів — це, безумовно, лев.

Отож давай-но закріпимо вивчене:

«Ловити лева у львові, ліпити львови з левів, любити лови на левів, львовити лвеви у в лвова, лвевати львівіз лвевла, влевлевалвевелвалвавалала лев львів вівль вел, well, very well». І найважливіше — любити лева на ім'я Львів.

А тепер, після всіх цих уточнень, фактів і метафор я наважуся повернутися до початку й вкотре ствердити: насправді жодного Львова не існує. Львів і довколишні села, з усіма їхніми тераріумами — фікція, непорозуміння, анекдот. Слухова галюцинація товариства сліпих. Міф, цинічна дезінформація, вигадка. Картярський блеф старого гравця-невдахи. Миттєве потьмарення колективної свідомості, що триває вже 750 років.

І все ж якщо колись, де-небудь, будь-де, будь-коли, де і коли завгодно, ти відчуєш дивну композицію ароматів і смороду, у якій зливатимуться запахи збіглої кави, старого дерева, кориці, гвоздики, шафрану, вологої цегли, забитого ринштоку, закупорених вен, церковного вина, макових круасанів, прілого листя, розігрітої на пательні солі, розрізаної навпіл сирої картоплини, незакінченого живописного полотна, заднього номера дизельної вантажівки, жодного разу не праних джинсів, щербини на старовинній збройній сталі, невикористаних китайських петард, котячої сечі, зів'ялої пеларгонії, запилюженої книгозбірні, штучних троянд, аптеки й іподрому… Якщо почуєш спільний хор вуличного птаства й домашньої птиці, клекіт комунальної кухні, багатомовну шоферську лайку, материнські інтонації кондукторки з трамваю, шум недіючого фонтану, радісний хлопчачий вигук: «Гей, я живий!», гудіння далекого маневрового паротяга, рипіння дерев'яних сходів, бамкання ратушного годинника, плюскіт підземної ріки, вкрадливі кроки приватного переслідувача, цокотіння підборів, гавкіт собаки-поводира, деренчливе банджо вуличного джазмена або бляшані барабани комбатантів не-знати-якої-війни, шурхіт недоклеєної сецесійної афіші, григоріанський хорал зруйнованого храму чи астматичний орган із розладнаним регістром vox humana, а над усім цим звідкілясь, чи то з піддашшя, чи то з даху, чи просто з неба полине голос самотньої скрипки… Якщо ти раптом почуєш і відчуєш усе це, а на додачу зумієш швидко, якомога швидше в повний оберт роззирнутися довкола — так, щоб не встигли позаду тебе осипатися стіни, якщо тобі вдасться, якщо пощастить, то все, що бодай на мить віддзеркалиться в твоїх прохромлених тибетською голкою зіницях, — оце і буде справжній Львів. Або, як його ще називають, — місто Лева.

Львів: секвенції психозу

До Львова я вперше потрапив, коли поїхав навідати колишню дружину, свою першу дружину (першу й останню, якщо вже бути відвертим), вона мешкала в якійсь занедбаній мансарді, де винаймала крихітну комірчину; це було десь близько центру, однак у такій із дільниць, які непоправно нагадують окраїну (лише у Львові є такі місцини — з густими заростями кленів і тополь, де гніздяться зграї чорних ворон; із удавано лісовим ландшафтом, в якому легко заблукати; зі старими обдертими будинками, оточеними, втім, міцною кованою загорожею: на кожному будинку ще видно залишки барельєфів чи химер, кожен має якісь свої особливі прибудови, башточки з прапорцями й флюгерами, і в кожного на фасаді ще зберігся вираз обличчя колишнього власника або принаймні зіржавілий годинник), загублені дільниці, де лише дзеленчання невидимих трамваїв запевняє в близькості середмістя.

Дружина винаймала крихітну комірчину в мансарді, поділеній тонкими перегородками на добрих півтора десятка вузьких, схожих на шкільні пенали кімнат. По сусідству й животіло отих «добрих півтора десятка» дивних людей, які складали разом чи то якесь новітнє теософське товариство, чи маґістрат Ордену Аутсайдерів.

Або просто спільноту хороших і добрих людей, непотрібних нікому в славному місті Лева.

Коли я піднявся нагору (було би несмаком уточнювати, що сходи були темними, вичовганими, рипучими й хиткими; додам лише, що така деревина — просмолена, витримана роками у фізичному навантаженні, — найкраще надається до виготовлення музичних інструментів… у мене була колись віолончель, вироблена саме з такої деревини… дуже добра віолончель… я перестав вправляти після екзаменаційного концерту імені Вівальді До Мінор… по роках подарував інструмент приятельці з Любліна, яка дуже хотіла навчитися грати… невдовзі приятелька виїхала до Америки… не знаю, чи опанувала вона бодай гами… не знаю також, чи звучить де-небудь зараз та деревина зі львівських сходів… а якщо й звучить, то де?.. у Любліні?.. в Нью-Йорку?.. в кліпах Apocaliptyky?.. інструменти зазвичай живуть довше за людей… довше навіть за сходи… іноді довше за міста… втім, я таки збився на сентиментальну бридню), так от, коли я підійнявся нагору, якась бабця, жахливо артикулюючи, — так зазвичай артикулюють глухі від народження, — запитала, кого я шукаю. Коли я назвав своє прізвище, яке все ще зберігала моя колишня-перша-й-остання дружина, стара ще хвилю вдивлялася в мої губи, а потім махнула поліартритною рукою в кінець коридору.

Перше, що запитала моя колишня-перша-й-остання дружина (надалі _мК^д), це де я збираюся ночувати.

Кімнатка й справді була настільки крихітною, що там ледве поміщалися вузьке чернече ліжко, шафка й фортепіаний дзиґлик.

Не переступаючи порогу, я відповів, що в цьому немає жодної проблеми, останніми роками я часто спав по кутках на підлозі, я призвичаєний, ти ж знаєш. І взагалі, поїхали додому, подумав, але не сказав, бо ніякого дому в мене немає.

_мК^д промовчала, а сусід-студент, який, вочевидь, через тонку перегородку почув нашу коротку бесіду, а оце щойно заходився витягати на коридор торби, збираючись на вихідні до батьків, запропонував переночувати в нього і тут же потягнув мене до себе.

Його комірка мало чим відрізнялася від кімнатки _мК^д, лише замість дзиґлика тут стояла коробка з-під ненайкращого львівського пива «1715».

Вчергове переконуючись у сердечній доброті мешканців мансарди, я запитав студента, як маю повернути йому ключі, бо не збирався затримуватися тут надовго. Які ключі, — здивувався він, — у нас же тут нема ніяких замків. І справді, обернувшись, я побачив на дверях лише кльозетний гачок, та й той ледве тримався.

Я повернувся повідомити _мК^д, що проблему з нічлігом вирішено, і зі здивуванням побачив навпроти її ліжка точнісінько таке ж. Евентуально для мене.

Я не став ускладнювати ситуацію і розпитувати про природу цього безсумнівно надприродного явища, тим більше, що в подальшому розвитку подій зяє нічим не заповнювана прогалина, можливо, тієї ж самої надприродної конфігурації, що й поява другого ліжка в комірчині (розміри якої до того ж апріорі унеможливлювали подібні фокуси).

Утім, феномен прогалин у секвенціях психозів сам по собі не новина:

Одного разу я повертався зі Станіслава до Львова після якогось бучного святкування й за звичкою купив на дорогу ще трохи алкоголю. Саме святкування відбувалося в оселі мого близького приятеля, на останньому поверсі дев'ятиповерхового блоку. Я знав, що і приятель, і решта моїх друзів уже дещо втомлені моїми пияцькими вибриками, але це був час, коли мене все ще запрошували на бенкети, уродини, презентації й національні свята. Втім, мова не про це. Так от, купивши на дорогу порцію алкоголю, я виїхав до Львова. Принаймні мені так здавалося. А далі… Далі якраз і виникає одна із тих прогалин, про незбагненність яких я згадував.

(Можливо, в неперервності буття просто існують якісь дефекти. Можливо, Богові час від часу просто набридає тягнути мільярди біографій у нескінченну послідовність, і коли він на мить відводить погляд від чогось або, скажімо, просто кліпає Всевидючим Оком, у життєписі чи то конкретної особи, чи то й цілих народів виникає пролом, діра, залатати яку немає чим: в субстанції сущого не передбачено для цього будівельних матеріалів.)

Отож прикупивши чергову порцію алкоголю, я вирушаю до Львова, сідаю в потяг, блаженно закриваю очі, а коли розплющую їх… бачу, що сиджу на сходовій клітці дев'ятиповерхового блоку, при мені ані торби, ані грошей, одяг мій закривавлений, а голова розбита. «Ну, от і догулявся, клятий пияцюра», — думаю я. Цілком очевидно, що нікуди я не виїхав, а, напившись, потрапив у якусь халепу. І тепер знову сиджу в будинку приятеля, що в Станіславі, коло піддашшя дев'ятиповерхового блоку, на сходах, бо до помешкання мене напевно не пустили. Ну, добре. Тепер треба вирішувати, що робити далі. Найперше треба випити бодай сотку, аби прийти до тями. Тільки як це зробити без грошей? До приятеля я не піду. І з огляду на залишки совісті, і з огляду на ранню годину: за всіма ознаками — десь коло п'ятої ранку. Але ж завжди повинен бути якийсь вихід! І тут я згадую, що приятель, дрібний бізнесмен, має в околицях цілу мережу кіосків non stop, у яких продають, зокрема, й горілку. Можна піти пошукати серед продавців знайомого або просто попросити в борг, пославшись на авторитет господаря, і ось так заспокоїти абстинентний синдром. Мучівно хапаючись за поруччя, я спускаюся вниз і виходжу надвір. Сонце ще не зійшло, та небо вже сіріло, як пишуть класики — «світало». Після довгих і безглуздих пошуків мені вдається віднайти якийсь кіоск канцелярських товарів, зрозуміло, зачинений. Ані сліду славнозвісної мережі нічних притонів ніде не видно. Що ж, не залишається нічого іншого, як, позичивши очі в Сірка, йти до приятеля і просити… Востаннє!.. Старий, обіцяю, це вже востаннє!.. Я повертаю назад, петляю поміж блоками, виходжу до потрібного будинку і з жахом розумію, що це не те місце! Учора я зауважив, що перед приятелевим домом перекопали всю дорогу — ремонтували водогін. А тут ані сліду жодного ремонту! Дорога ціла-цілісінька! Ну, не могли українські ремонтники все полагодити за ніч, та ще й закатати все асфальтом, не могли! Такого не буває навіть у пияцьких кошмарах.

Я розумію, що заблукав.

Справді, вулиця не та.

Йду шукати потрібну.

Нема ніде.

І жодного перехожого, аби запитати дорогу.

Надто рано.

Безвихідь.

Жах.

По довгих і безпорадних блуканнях я нарешті помічаю на перехресті якусь жіночку. Вона злякано сахається й збирається втікати. Однак я всіма можливими жестами з лексикону міжнародних виявів пацифізму пояснюю, що просто заблукав і шукаю таку-то вулицю. Жіночка лякається ще більше, каже, що такої вулиці вона не знає, про таку вона ніколи не чула, такої тут немає взагалі. І швидко втікає.

Я залишаюся на перехресті, стою останнім дурнем і раптом… десь на горизонті… за пеленою ранкової імли… бачу кістлявий хребет львівської телевежі…

Не знаю, скільки годин я добирався до свого помешкання. Не знаю, скільки кілометрів пройшов. Не маю також уявлення, яким чином із двірця, на який, вочевидь, я все ж таки приїхав, потрапив у цю дільницю. Не хочу навіть знати, що саме це за район — Замарстинів, Клепарів, — усі ці топоніми, які в професіоналів львівської ностальгії витискають скупу поетичну сльозу, ніколи нічого для мене не означали. Але з того часу я люблю Львів тупою пристрастю безмозкого мазохіста.

Орден Аутсайдерів на вікенд усім складом збирався виїжджати на якісь свої духовно-бездуховні реколекції. Та ми з _мК^д зібрали торби й вирушили… Куди?.. Мабуть, шукати примарний, але вимріяний дім. Торбів виявилося не так уже й багато, хоч там і вмістилося все наше майно, але тягти їх вулицями однаково було не надто приємно. Тому за якийсь час ми вирішили перепочити на площі перед Домініканським собором. Принаймні мені зараз видається, що то був Домініканський собор. У кожному разі, храм, коло якого ми спинилися, цілком міг би бути Домініканським собором.

(Ось ця ось аберація пам'яті, як і згадані провали в секвенціях, — також один із тих феноменів, що великою мірою визначають обличчя світу. Вони змінюють топографію, архітектоніку й навіть архітектуру міст, вони впливають на історію і хронологію, вони керують метаморфозами сущого. Це вони, врешті-решт, не дають нам вступити в одну й ту саму ріку двічі. Тому нам лише здається, нібито існують якісь там Краків, Станіслав чи Львів. Ми приїжджаємо туди, ми опиняємося й перебуваємо там, де, як нам здається, повинні би бути. А те, що при цьому часто помиляємося… Sorry, crocodile. Бог не відповідає за наші помилки.)

Перед Домініканами панував бджолиний рух. Юрми людей, здебільшого молодих, заходили й виходили із собору, співалися хорали, служилися молебні, скандувалися гасла. Однак загубитися в натовпі нам не вдалося. Двійко людей із торбами, з очевидними ознаками бездомності й виразом самотності в очах навіть серед цієї різношерстої публіки надто виділялися. Своєю недоречністю, напевно. Бо, як відомо, навіть у найхаотичнішому (на позір) бджолиному русі панує доцільність, впорядкованість і дух служіння загальній ідеї. А тут… Ані я, ані, підозрюю, _мК^д не знали жодної загальної ідеї, якій варто було би служити. Та християнське милосердя далося взнаки: за якийсь час страшненька черниця запросила нас усередину перепочити і напитися води. Вона провела нас у храмову прибудову, де містився невеликий жіночий монастир і недільна школа для дітей. Оскільки була неділя, то й тут вирувало від людей. Діти з батьками і без, богобійні скаути, якісь монтери з електродротами, іконописець із натурницею явно не біблійного вигляду і, звичайно, черниці. Ми потихеньку протиснулися в клас, де саме тривав урок малювання, та й сіли на задню лавку. Попри реальну можливість перепочинку нас усе ще страшенно сковували торби. Поставити тут їх було ніде, а залишити де-небудь, скажімо в коридорі, за секуляритивною звичкою колишніх комсомольців ми не наважувалися. Зрештою, я переконав себе, що тут усе-таки кляштор, а не перони львівського двірця, і виніс торби в коридор. Коли повернувся, то побачив, що _мК^д уже допомагає учням розвішувати якісь навчальні плакати, тому підсів до дівчинки, яку вчителька щойно вирізнила як кращу ученицю. «Покажи, що ти малюєш», — пошепки сказав я їй. Вона зиркнула на мене з неприязню, але відкрила альбом і принишкла. На чистому аркуші лежала висушена квіточка чи то звіробою, чи то центурії — з ботанікою в мене постійні проблеми. Вона навіть не була приклеєна — це ж бо не гербарій: просто лежала собі між сторінками. Заскочений зненацька, я запитав:

— Оце і є твій малюнок? — Дівчинка кивнула. — І за це у вас ставлять «п'ятірки»?

— Так, пане Іздрик, — пролунав раптом голос із кафедри. Оце ми і вважаємо найвищим проявом того, що ви називаєте «мистецтвом».

— Але ж…

— На жаль, зараз немає можливості дискутувати з вами. Як бачите, у нас урок.

Я збентежено принишк. Мене вразило навіть не те, що научителька знала моє прізвище, а невиразне усвідомлення того, що саме зараз відбувається щось страшенно важливе, що я мушу сконцентрувати всі свої чуття, всю інтуїцію і віру, бо це message, безсумнівно, message, до того ж message, адресований безпосередньо мені, можливо, це звістка, на яку я чекав усе життя, і якщо це, власне, той шанс, то він єдиний, його треба хапати просто зараз, повторів не буде, зосередься, ідіоте, ти ж просив про це стільки часу, зосередься, ти можеш, ти ж іще не зовсім пропащий, напруж свої пропиті звивини, засранцю, будь уважний, будь уважний, будь уважний, курва, сука, блядь, до дідька, чорт, чорт, чорт!

Рипнули двері, й до класу зайшла настоятелька з двома молоденькими черницями. Учні встали. Підвівся і я.

Легким поворотом голови настоятелька показала мені йти за нею. Я здивовано звів брови. Вона ствердно кивнула.

Розуміючи, що, мабуть-таки, я не лише втратив свій шанс, але й вчинив щось непотребне, я рушив до виходу. На порозі обернувся, але _мК^д і далі поралася з плакатами й не дивилася в мій бік. У коридорі чекали ті дві молоді черниці, настоятельки вже не було. Мовчки, жестами вони показували мені дорогу й допомагали протиснутися крізь тлум. Зрештою, я й так не наважився би про що-небудь їх розпитувати. Перед якимись дверима ми зупинилися, черниці відчинили їх, і я, підштовхуваний людьми, що снували коридором, увійшов. Настоятелька сиділа за столом, цілком сучасним офісним столом, на якому до того ж стояв лептоп останньої моделі.

— Добрий день! — ляпнув я зопалу.

— Пане Іздрик, у нас говорять «Слава Ісусу Христу», — строго, немов до учня, але без осуду сказала настоятелька. — Сідайте.

«Ідіот, блядь, от ідіот!» — подумав я про себе.

— От, власне, про це я й хотіла з вами поговорити. Ви, мабуть, забули, що у святому місці, в монастирі, не вільно лаятися, а тим більше в класі, де вчаться малі діти. А тим більше (вона дуже наголосила на цьому, другому «тим більше») в жодному разі не вільно згадувати імені нечистого. Що ви собі дозволяєте?

Вона не підвищувала голосу, але в її словах вчувалася така владна сила, що мені починало здаватися, ніби наді мною починають поволі розверзатися небеса.

Не знаю, скільки часу настоятелька вичитувала мене, але це був один із тих випадків, коли хронометраж не має значення. Принаймні той зовнішній, загальноприйнятий хронометраж. Вмикається внутрішній таймер, і кого цікавить, що ти відлучався до пекла лише на кілька хвилин — у твоєму приватному світі, ти вже гориш там, і гориш усю відпущену світові вічність.

— Але я не про це хотіла з вами говорити, — ніби здалеку почув я рятівний голос, виринаючи з інфернальних хвиль. — Я знаю, Ви багато подорожуєте, тож хотіла би просити Вас, аби Ви завезли до одного з монастирів цей образ. До якого саме, Ви зрозумієте самі, запевняю. Це дуже цінна ікона, і саме тому я не буду навчати Вас спеціальних заходів безпеки. Везіть її як звичайну річ. Вона не пропаде. А чи пропадете Ви, пане Іздрик, то це вже воля Божа.

І вона дала мені образ Діви Марії в золотій оправі. Зрозумівши, що авдієнція закінчена і не наважуючись уже сказати ані «до побачення», ані чогось на кшталт «героям слава», я вийшов, немов той двієчник із кабінету директора. Мабуть, ікона справді мала чудотворні властивості, бо тлум переді мною поштиво розступався, і я без перешкод дійшов до класу. Заняття скінчилися, і _МК^Д там уже не було — кімната взагалі виявилася порожньою. Тож я вирішив пробиратися назовні.

(Уся ця історія з месиджами й місіями нагадала мені, що теорія знаків, які нібито присутні в нашому житті й треба лиш уміти їх відчитувати, — річ загальновідома й тривіальна. На примітивному рівні вона виражається в забобонах, тлумаченні сновидінь, астрологічних прогнозах та іншій бридні. На рівнях дещо вищих — у практиці одкровень, кабалістичних вправах, писанні священних текстів тощо. Та чи існують межі цих рівнів? Тобто чи існує найнижчий і найвищий серед них, а чи просування вгору і вниз потенційно безконечне, як і в усіх інших напрямках? Поняття не маю. Як не маю поняття, чого мене так вперла та квіточка і чого оце зараз я йду з Матінкою Божою під пахвою.)

Мабуть, я справді довгенько горів на пекельному вогнищі, бо за той час на площі перед собором уже вибудували високі риштування — докладно такі, як у мюзиклі «Hair», з чого я зрозумів, що планується якийсь рок-концерт, а риштування — це місця для глядачів. Ціла конструкція була змонтована на фонтані, що, за львівською традицією, завжди стояв без води. На риштування вже повилазила купа молоді, але пересуватися від цього було не легше, бо весь майдан так само запруджували люди. За межами кляштору ікона, вочевидь, втратила організаційно-регулівну частину своєї сили.

_мК^д я віднайшов, на диво, без труду. Я розповів їй про завдання настоятельки й показав образ. Уважно роздивившись, ми побачили, що це вицвіла репродукція, вочевидь довоєнна: такі часто можна побачити в галицьких оселях, а золотий обладунок — просто тиснена золотиста фольга, місцями побіліла від часу. Спасибі, хоч рами не було. Чесно кажучи, це відкриття не справило на нас якогось спеціального враження. Тобто я хочу сказати — не було ані розчарування, ані захопленого розчулення. Однак щось усе ж непокоїло мене.

— Бляха! — вигукнув я. — Ми ж забули торби!

І кинувся назад до кляштору.

Мушу сказати, що подальший хід секвенції набув чергових та незідентифікованих мною метаморфоз. Це вже не були провали в тяглості; не були збурення впорядкованості, викликані аберацією розуму; не були семантично-семіологічні сейсмокардіограми. Все видавалося набагато гіршим: секвенція перестала бути секвенцією, тобто sequentia — послідовністю, впорядкованим повторенням однієї теми на різних ступенях розвитку. Все збурилось, переплуталося, перемішалося… А тема… Якщо вона й продовжувала звучати, то у таких глибинах поліфонії хаосу, що навіть моє чутливе вухо автора не могло її вловити.

(Я часто думаю: а чи існує взагалі таке поняття, як «тема»? А чи це просто ми з нашою невитравною потребою до розуміння й класифікування виловлюємо з первозданного білого шуму найпростіші, доступні нашому слухові структури, а потім за допомогою нехитрих арифметичних вправ надаємо їм подоби читабельних послань?.. Ну, але це так, між іншим).

Тож можу хіба що з великою мірою недостовірності згадати кілька отих «найпростіших структур», які мені вдалося виловити з подальшого розвитку подій чи то зором, чи слухом, та аж ніяк не серцем.

Тлум усе густішав.

Були пошуки торбів.

Було привселюдне вкладання Діви Марії поміж сторінками торішнього «Плейбоя».

Був якийсь знавіснілий скаут із здоровезним, немов теля, вівчуром, який (вівчур) постійно намагався пантрувати мене і чомусь відпихав у бік фонтану.

Було зникнення ікони разом із торбами і «Плейбоєм».

Було повзання по дну фонтана серед тисячоногої галасливої юрби, що після кожної пісні (концерт уже тривав) майже синхронно підскакувала і верещала, кувікала, вищала.

Було підписання мирної конвенції із вівчуром.

Повернення Діви Марії.

Фонтан запрацював!

Hair! Hair! Noir.

Концерт як анонс презентації моєї нової книги — чергове прозріння.

Звіробій, серце моє, це багаторічна рослина, тоді як центурія — однолітня. До того ж перший — perforatum, тоді як друга — minus Moench.

Пошуки плаката до презентації.

Покірність і роздратування _МК^д.

Покірність і роздратування _мК^д.

Чергове прозріння.

Ще один концерт.

Плакати є, але не ті.

Та все одно вони мої! Мої!

Кляті торби.

Знесилення і піт.

Матінко Божа, порятуй нас.

Ну, і цього мабуть досить. Світліше від цього не робиться. Більше того. Складається ілюзія, що подорож усе ще триває. А це не так. Якось непомітно для себе самих ми із _мК^д чи то згубилися в густій імлі, чи то від усього пережитого потроху почали втрачати свідомість, у кожному разі, чимраз більше домінувало відчуття, що всі елементи підвладного нам світу: я, вона, він, я, велика торба з брезенту, чорний шкіряний наплічник, синтетична барсетка, плетена сумочка з торочками, конференційний кейс із торішнім «Плейбоєм»; золота і вицвіла, вицвіла й золота Діва Марія та ще невеличкий обшар бруківки, з-поміж каменів якої проростали кволі стеблини Hypericum perforatum L. плюс Centaurium minus Moench — усе це перетворюється на незбагненну цілість, єдність… на щось одне.

І тоді я усвідомив, що Львів — це місто, яке безпосередньо межує з краєм світу. І край цей — не якесь хтонічне провалля, не межа меж уможливлення і навіть не оспіване поетами Ніщо. Це просто з а к і н ч е н н я.

Levels of Lviv

Коли в 2003-му, після кількарічної перерви я приїхав до Львова, міста було не впізнати. Властиво, міста як такого вже не було. Пекельний вірус, резидент Апокаліпси, про яку методично свідчили епідеміо-есхатологічні голлівудські агітки, таки напав на цивілізацію, але нищив він не людей (як це найчастіше траплялося в згаданих агітках), а мертву матерію. Не вдаючись у фізико-хімічні подробиці, можна сказати, що вірус цей руйнував цементуючі інгредієнти цементу й більшість структурних елементів більшості різновидів цегли. Епідемія розпочалася в листопаді 2002-го, а вже в березні наступного року від Львова майже нічого не залишилося. Ніхто не знав, чи в інших містах відбувається щось подібне, бо зі зруйнуванням забудови знищилися всі комунікаційні лінії, місто опинилося в інформаційному вакуумі. Відрізаність від світу поглибилась із корозією асфальтового покриття доріг, бетону летовищ, автобанів та синтетичних шпал, до складу яких входив цемент. Виїхати чи в'їхати в місто можна було хіба що двома-трьома ґрунтовими коліями. Вірус не зачепив лише кілька сортів бруківки, австрійську цеглу з цісарсько-королівським тавром К&К і помилував кам'яних потвор, які тримали на собі Матінку Божу Стометрівську. Майже неушкоджені залишалися архітектурні фраґменти, виготовлені з певних сортів мармуру, а ще — невідомої природи внутрішні перегородки Бриґіток та, якимось дивом, один із недорізаних гіпсових лебедів у фонтані Стрийського парку. Серед руїн, які колись вважалися Львовом, стирчали, немов залишки зубів у роті беззубого пенсіонера, ці наділені природним імунітетом конструкції.

На площі Ринок уціліли лише два будинки: Villa Vilis, збудований із мавританського пісковика (подарунок тодішньому мерові від Марії-Антуанети), та Vapnyaky P.H.N. (колишня резиденція канадійської діаспори) завдяки вапняку родом із Піренейських кальцевих родовищ. Про квартет довколаратушних римських персонажів нагадували лише біліші від решти уламки, з яких стирчали зеленаві рури водогону. Незрозумілим чином, попри те, що від Домініканського собору залишилася лише сипка, хрипка, рухлива піраміда, вціліли також склепіння «Дзиґи», що на Вірменській. Ходили чутки, ніби епідемія абсолютно ніяк не пошкодила будівлі Податкової на Стрийській, але пробиратися туди крізь будівельні завали, аби пересвідчитися, я не мав ані часу, ані бажання.

Найменше постраждали металеві фігури пам'ятників. Хоча, скажімо, колона, на якій усе життя простояв зеленавий Міцкевич, потиху осунулася долу (достоту як один із будинків Всесвітнього Торгового Центру), однак поет не постраждав, плавно спланувавши на крилах мідного ангела просто в устелений уламками квітник.

Так само повеселів і український колега Міцкевича, уродженець міста Ніжина, Шевченко Тарас Григорович. Страхітливе бронзове Лоно України, що завжди бовваніло праворуч постаті поета, тепер похилилося, похнюпилося й нагадувало запилюжений траурний вінок, що його родичі померлого забули вдома через метушню, спричинену гострим бажанням якомога швидше завезти на цвинтар і закопати покійника.

Юрій Змієборець, що ніс цілодобову варту неподалік від місця, де колись стояв Франковий Університет (сам Каменяр упав обличчям у фіалкову клумбу і вже нічим не нагадував одного з народних мойсеїв, скидаючись радше на заіржавілу стару домну, яку винесли з металургійного комбінату і викинули в брухт), так от, Юрій Змієборець внаслідок невдалої спроби зісковзнути з крутого претензійного пілона, упав на голову, перевернувся, вгруз по вуха в ґрунт, по-американськи закинувши капці д'горі, зате підніс на списі вгору змія, і той майорів тепер на вітрі, немов поданий на конкурс Найкращого Міського Штандарту скульптурний ескіз у натуральну величину.

Коротше кажучи, все це виглядало карикатурно. Навіть таке фатальне, повне зруйнування житлового фонду ну ніяк не асоціювалося з Армагедоном. Усі ми були не так налякані, як розчаровані масштабом катастрофи. Все це було подібно на дешеву, фанерну декорацію столичної п'єси, яку в районному муздрамтеатрі поставив відставний воєнком із артистичними нахилами.

Але ми просто не знали решти загроз, що чигали на нас.

Ми багато чого не знали.

Ми нічого не знали!

Катастрофічність нашої ситуації почала проявлятися, щойно пішов перший від початку епідемії дощ.

Уламки міста, купи залишків, посткатастрофне сміття, що творили нереальний, але достатньо плаский, хоч і горбистий ландшафт, набираючи води, починали ріднути, розчинятися, розтікатися, вирувати й пінитися, закипати і випускати бульбашки газу, що самозагорався від контакту з повітрям, а тонкі язички блакитного полум'я швидко всіювали землю подобою космічної кислотно-ацетатної трави, якою невдовзі був покритий увесь видимий суходіл. Із пінистого варива потроху почали виповзати мацаки найглейкіших фракцій: вони мали консистенцію гончарної глини, але були липкі, як рідка ґума, і затягували в своє нутро незгірш ніж трясовина. Ця ґума, це плетиво недовго втримувало в'язкий стан, і за якийсь час воно почало швидко тверднути, цементуючи на місці всіх, хто вгруз у болотяну масу вище, ніж по кісточки. Отвори ж, із яких пробивалися язички блакитного вогню, обгорівши по периметру, почали розтріскуватися, вогонь почувся впевненіше, почав густішати, пробиваючись із кожної щілинки, кожної тріщинки.

Паніки не було. Паніку могли породити катастрофічні явища впізнавані, нав'язані кінематографічними стандартами. Тут же діялося щось водночас прекрасне і вбивче. Раптовість більшості смертей була причиною майже повної відсутності масового лементу чи криків. Загроза поширювалася так швидко й непередбачувано, що нечисленні врятовані мали дякувати радше якійсь математичній імовірнісній природі явища, аніж власній спритності чи інстинктові самозбереження. Я подерся на металеві руки уродженця міста Ніжина, Шевченка Тараса Григоровича, не так шукаючи порятунку, як через гостру потребу якщо не відчувати, то бодай бачити міцні й надійні батьківські руки, нехай і меморіальні. Я сидів на плечі Кобзара, без будь-яких емоцій спостерігаючи за Львівською Апокаліпсою. Ба більше: так само беземоційно я відпихав ногами інших претендентів на Тарасове плече. Не те, щоб я цілеспрямовано намагався вижити в конкурентній ситуації вибіркового спасіння чи підсвідомо прокручував у голові варіанти порятунку. На тлі планетарної пожежі — а обриси планети залежали від масштабу видимого горизонту кожного, тож я, інтуїтивно піднявшись вище від решти, бачив більше, видима мені планета також була більша, а це обіцяло більшу кількість можливих сценаріїв порятунку — так от, на тлі планетарної пожежі моральні настанови втратили свою імперативність так швидко, як спалахує і згорає на сонці торішня павутина.

На одному з кінців Стометрівки, там, де раніше була Опера, полум'я почало червонішати й розростатися, виділяючись яскравою плямою на тлі рівномірного блакитного світіння. Це горів дерев'яний каркас театру. Про те, що такий каркас існує, ми дізналися завдяки епідемії: кам'яні стіни розсипалися в порохно, оголивши архітектурний скелет, змайстрований із просоченої солотвинськими солями деревини. Саме резонаторні властивості просоленої деревини, як виявилося, гарантували цілком незлу акустику колишньої Опери. Мабуть, через наявність солей дим над театром піднімався не чорний, а білий — немов там, в епіцентрі вогню щойно вибрали нового постапокаліптичного Папу.

Раптом у тому сивому клубовинні вгадалася мені якась неприродна синхронність потоків. Я був майже переконаний, що це дрібна аберація зору внаслідок пережитого шоку, однак недовіра — поки що дрібна й немічна — змусила мене задуматися над подальшими діями. Ситуацію активізувало й те, що Тарасове плече піді мною від вогню почало щораз швидше нагріватися: довго розсідатися тут було ніяк. Трохи потоптавшись на Кобзаревому тім'ї, я відштовхнувся і незграбно скочив у напрямку, де в полум'ї вгадувалося розпечене Лоно України. Стрибок, попри позірну самогубність, виявився рятівним: хвиля рівномірно розігрітого Лоном повітря підхопила шмат тканого рекламного банера, який я на льоту зірвав з похиленого стовпа, і понесла мене, немов парашутиста-розрядника. Коли підйомна сила тепла вичерпалась, я побачив, що недавно ще палаюча твердь знову почала змінювати субстанційність, перетворюючись на подобу селевого потоку. В його струменях, як і в клубах диму над Оперою, я зауважив підозрілу синхронність, що лише зміцнило мене у планах врятуватися. Не зовсім читабельною підказкою видавалося й те, Що міські птахи — ворони, круки та голуби — сідали на потік, ніби чайки, дозволяючи нести себе просто в палаючу порожнину оперного каркасу. Не допливаючи до епіцентру пожежі, потік починав закручуватися чорториєм, утворюючи цілком стабільну лійку із всепоглинаючим отвором посередині. Довірившись інтуїції птахів, я цілком вдало осідлав гребінь найближчої селевої хвилі й дозволив законам гідродинаміки ненадовго стати визначальними чинниками моєї світобудови. Закони ці, вочевидь, не мали нічого спільного з подібними законами зі шкільної програми. Про це свідчили не лише поведінка потоку та характер хвилеутворення, але й очевидна піксельна природа видимого мікрокосму. Коли мене втягнуло в лійку чорторию, я вже міг і під присягою засвідчити, що сам я також складаюся з пікселів, до того ж оцифровано мене не надто ретельно. Значно правдоподібнішим і реалістичнішим було зображення козацької чайки, що стояла під невисоким причалом, влаштованим на берегах підземного русла Полтви. Селевий потік майже цілком перетворився на темну, непрозору воду, чиї каламутні, заримовані одна з одною течії могли недбало клонувати навіть перші версії «Фотошопу». Тож коли я, не особливо напружуючись, пролетів кілька метрів (уже без допомоги зовнішніх, неприродних сил) і зграбно приземлився на палубі чайки, то жодного здивування не відчув ні тоді, коли в периферійному сегменті візуальної свідомості загорілося неонове гасло «You've got bonus life», ні тоді, коли віртуальним небом покотилися зеленкаві спалахи полярного сяйва, що невдовзі впорядкувалися в цілком читабельне фосфоресцентне повідомлення: «Congratulations! You won. Now you сап enter the next level! Your choise is a new game „Levels of Lviv!“»

P.S.: Так закінчився для мене 2003 рік у Львові. У 2004 я вже в'їжджав на власній, чесно заробленій «Чайці», яка, щоправда, не була козацькою, але також цілком історичною, втілившись в оксюморонний соціалістичний лімузин.

Насерединіміста. Топологія déjà vu

Це місто за свою не таку вже й довгу історію дослужилося безлічі визначень та означень, іноді навіть цілком адекватних. Не дослужилося, щоправда, імені. Чи то пак сталого топоніма. Тож і донині кажуть про нього в міру особистих преференцій: то по-старому — Станіслав; то по-новому — Івано-Франківськ; то прозахідно — Станиславів; то просхідно — Ван'франковск. А загалом побутує фамільярне скорочення «Франик», що реферує чи то до франкмасонських фуете Каменяра, чи то до галіційських (в їх іспанському варіанті) сентиментів генерала Франко.

Означення й визначення, натомість, втішають тіло і дух різнобарвністю та полістилізмом. Тут і історичне «місто-форт», і онтологічне «місто-порт», і метафоричне «місто-міст», і ще багато всього. Сумнівним у цих орнаментальних словесах видається власне attachment «місто», який без суфіксів, на кшталт форт-порт-міст, виглядає дещо надуманим і самозванним, не доростаючи до базового поняття.

Існують інші, вигадливіші спроби означити Івано-Франківськ як «колиску Станіславського феномена», наприклад. Однак сусідство різнополярних сенсів у словах «Франківськ» та «Станіслав» призводить до короткого замикання в умах високочолих інтелектуалів, до турбулентних завихрень у вакуумі можновладних мізків, а що гірше — його повністю іґнорує колективне підсвідоме посполитої більшості. «Місту конче потрібен ребрендинґ!» — віддавна волають адепти консалтинґу, не пояснюючи, щоправда, змісту цього терміна.

А в усьому іншому «Франківськ» — місто як місто.

Принаймні на позір. Принаймні на вигляд. Принаймні на сміх.

Бо насправді мало хто знає про дивовижні випадки, незафіксовані офіційною історіографією, про таємничі історії, нерозтлумачені адміністративними екзеґетами, та про секретні операції, не занесені до жодних х-файлів, пов'язані з особливостями франківського простору.

Не претендуючи на розкриття всіх заборонених зон, усе ж спробую бодай поверхово окреслити тіні місцевих містерій, бодай натяком нагадати кілька сюжетів, а заодно — запропонувати хоча б децл пояснень.

Підозрюю, не всім зрозуміло, до чого я веду. Тому почнемо з прикладів.

Мабуть, немає людини, яка бодай раз не відчувала т.зв. déjà vu. Це коли опиняєшся в ситуації, що її немов уже колись переживав, і все до щему знайоме: голоси, атмосфера, запахи, декорації… Все ідентичне, автентичне, точнісінько таке ж, як тоді… Хоча ніякого «тоді» насправді не було… Та все таке ж… ці спалахи за склом… цей вигин її зап'ястя… сигаретний дим, випущений під стелю… Все власне, рідне, справжнє і таке ж. Інший лише ти, старший, досвідченіший, а головне — сміховинний зі своєю пам'яттю про те, чого не було, про те, що насправді не відбувається не вперше.

Медики схильні пояснювати déjà vu суто матеріалістично: як результат фантомного збудження медіаторних ланцюгів (за сучасними аналогіями їх називають «віртуальними процесорами»), от тільки природа цього явища, мовляв, не до кінця зрозуміла. Та медики помиляються. Справжнє пояснення теж цілком матеріалістичне, однак не нейрофізіологічне, а математичне. Точніше — топологічне.

Топологія — розділ математики, що вивчає властивості об'єктів, здеформованих у геометріях вищого порядку. Так меридіани із двовимірної географічної мапи (перпендикулярні до екватора, а отже, паралельні між собою) сходяться на полюсах тривимірного глобуса, заперечуючи тезу про неперетинання паралельних ліній і унаочнюючи чудеса неевклідової геометрії.

А ось приступніший приклад. Візьмемо фрагмент мапи Франківська (мал.1).

Очевидно, що кожен, хто цілеспрямовано прямуватиме вулицею Грушевського з пункту, позначеного нуликом, до пункту, позначеного хрестиком, кожну ділянку шляху минатиме тільки раз. А потрапити до відправного пункту він зможе, лише повернувши назад. Однак, якщо склеїти цей фрагмент мапи так, щоб утворився конус (мал.2), — уявімо для зручності, що мапа не паперова, а виготовлена з ідеально пластичного матеріалу, — то побачимо, що шпацер вулицею Грушевського перетворився на в'язничну прогулянку довкола якоїсь шпичастої клумби. І перехожий може потрапити з хрестика на нулик, не тільки повернувши назад, але й ідучи далі та перетинаючи лінію склейки (до того ж набагато швидше). Тоді зрозуміло, що в цій ситуації йому може зненацька видатися, ніби це місце він уже десь бачив і колись тут уже був, але поняття зеленого не має, як міг опинитися тут вдруге, якщо йшов від, а не до нулика. Звісно, згодом, рано чи пізно з'ясується, що він не самотній у своїх тривогах та сум'ятті, і тоді в закумареній колективній свідомості й виникає рятівне словечко — déjà vu.

Звісно, цей шкільний фокус ви, можливо, пам'ятаєте ще з уроків геометрії. Однак навіть найкращі педагоги воліють не розвивати цю думку далі й уже напевно нікому не дозволять додумати її до кінця. Не претендуючи на остаточну істину, спробуємо просунутися бодай на кілька кроків далі. Оперуючи ідеально пластичними фрагментами мапи Франківська, можна виготовити не лише конус, а й піраміду, куб чи будь-який складніший багатогранник. Аби не ускладнювати життя безліччю варіантів, можна задля розваги склеїти кубик (мал. З),

де вулиця Грушевського непомітно переходитиме у вулицю Франка, а та — у проспект Свободи, проспект, своєю чергою, перейде в залізничну колію, а вона розтечеться зненацька потоками Бистриць, однієї і другої, і хто тоді наважиться запевняти, що в одну і ту ж ріку двічі не… А там, дивись, і Бистриця впреться в глухий кут цвинтарної огорожі, подолавши яку, сміливці знову опиняться на вулиці Грушевського, та цього разу львівській, а не франківській вулиці. Достоту, як у класика: «Фраґменти різних міст перебували в одному, а самі ті міста були всюди й ніде; ти міг завернути за ріг свого обшарпаного муніципального будинку, а перед очима вже виникала венеціанська святомарківська площа, повна ненависних нечупарних голубів, звідки через вузьку, трохи змінену варшавську вуличку — ту, на якій галерея спілки художників і яка насправді впирається в глухий кут — можна було потрапити на львівський вокзал, що знаходився у Стрию, а сам Львів, як йому і належиться, лежав далеко на захід, але складався з одного будинку чи, радше, з однієї квартири, від котрої ти загубив ключі, за що і повинна була прийти неминуча розплата». Подібні розваги не більше, ніж гра, звичайно. Але просуньмося ще далі й згадаймо, що додатковим фактором моделювання може бути не лише місце, топос, але й час. Ніщо не заважає використати для колажу мапи різних періодів та епох. Щойно тоді зрозуміємо, з якою легкістю, без жодного адміністративного втручання вулиця Леніна, скажімо, перетворюється спочатку на вулицю Сталіна, пізніше — на Führerstrasse, згодом знову на Сталіна, потім на Радянську чи Миру, а ще пізніше — на Шевченка (цей бідака в нас чомусь приречений спокутувати гріхи і славу всіх тиранів). І чому так просто з проспекту Свободи потрапити на Соловецкую, а з алеї Незалежності — на 2-й Устюглагерный Проулок.

Утім, політичний аспект усе ж не найцікавіший. Якщо не зациклюватися на простих геометричних об'єктах, де все ще трапляються пласкі ділянки, і перейти до фігур із різними типами кривизни, несподіваних побічних ефектів побільшає. Вас давно не смішить бородатий анекдот про глобус України? Мене теж. Однак із тієї простої причини, що ніякий це не анекдот. До того ж закільцьованих у сферичну поверхню фраґментів пласких ділянок може бути безліч. А отже, й безліч глобусів. Безліч різних глобусів. Безліч усіх можливих глобусів (мал.4).

Таким чином у багатовимірній порожнечі буття щомиті спонтанно виникає і зникає незліченна кількість світів (не лише сферично-бульбашкових, але й бульбашково-пірамідальних, кубічних, октаедерних тощо). І нічого потішного, запевняю, немає ані в горезвісному глобусі України, ані в глобусі Франківська, ані в глобусах привокзальної площі чи присадибної ділянки. Переконаний, багато хто з моїх колег згадає, як після цілоденного водіння кози центром Франківська (десь між 0,75 та 1,5 літрами оковитої) вони опинялися на Глобусі Стометрівки. Глобус цей, як пригадую, був невеличкий. Бо хоч куди б ти подався, хвилин за п'ять неодмінно опинявся в тому самому гадючнику, звідки щойно виповз. (Як і політичний аспект, зіґноруємо новий можливий відлік, що послуговується літрами: об'єднана теорія відносності Айнштайна й теорія поля Фермі допускають не лише безмежну кількість вимірів, але й необмежений вибір одиниць вимірювання.)

Звісно, всі ці люксуси і метаморфози, всі ці дешеві викрутаси й експерименти доступні лише свідомості, що перебуває в просторі вищого порядку, порівняно з об'єктами своїх досліджень. Так ми, тривимірні, можемо уявити принаймні дещицю можливих деформацій світу двовимірного, зображеного на мапі. Але навряд чи ми здатні уявити, яким бачить наше 3D-буття… не всемогутній, незбагненний і безрозмірний Господь навіть… а який-небудь пересічний 26-координатний ангел-каптенармус.

Закінчуючи теоретичну частину, заради позірної повноти цієї розвідки додам, що математиків-топологів серед поверхонь замкнутого типу сильніше, ніж сфера, інтригує тор (мал.5). Це фігура, яку ми побутово називаємо бубликом. Цікава вона з огляду ось на що: обійти земну кулю та повернутися на місце старту ми можемо у довільному напрямку, це відбере в нас однакову кількість часу, і довжина шляху, незалежно від обраного маршруту, складатиме 3,14 діаметра Землі; здійснити ж довколасвітню подорож поверхнею бублика можна двома шляхами: покірно обійшовши весь бублик по периметру, або ж упоперек — огинаючи лише талію його, бубликового, тіла.

Звісно, пласкі двовимірні істоти, що населяють поверхню бублика, не знають, що є коротша і довша дороги. Ба більше, своїми пласкими приладами вони в жоден спосіб не виміряють цієї різниці, а своїми пласкими теоріями не доведуть її існування. Але, погодьтеся, в будь-якому світі трапляються одинаки, які завжди пруться поперед батька в пекло, шукають коротший шлях і завжди ходять напопереки! Там, на своїх бубликових просторах вони від цього нічого не виграють. Можливо, навіть виглядають підозріло. Можливо, їх вважають навіть марґіналами або придурками. Але ж нам із вами (нам, ангелам-каптенармусам вищого ґатунку!) очевидно, що déjà vu на їхньому життєвому шляху трапляється набагато частіше, ніж у решти! Мало того, ці падлюки здатні самі вирішувати, коли їм пережити чергове déjà vu! Вони мобільніші. Вони просунуті. А найпросунутіші з них ще й усвідомлюють власну просунутість! Ну, не потвори?

Вам іще не кортить дізнатися, хто ці манкурти-зрадники? Хто ці перевертні без погонів? Хто ці мерзотники, що переходять на зелене світло, а не вздовж? Хто ця наволоч, що не втикає над нашим минулим і не ковбаситься нашим майбуттям?

О, брате мій, ти хочеш знати, хто вкрав у тебе дежавю?

Ні, ви не вгадали. Я не про новий різновид всесвітньої змови. Звичайно, існують таємні ордени, масони, езотерики та інша екзота. Існує практична магія, древні ритуали й ужиткова політтехнологія. Кажуть, існують також сірі кардинали і невидимі ідеологи. Кажуть, існує бункер реальних володарів світу, командний пункт, чорний чемоданчик і червона кнопка. Кажуть, є міжбанківські терористичні біржі, що фінансують усіх президентів, а також мережа comedy club, що пропагує кабалу у формі вульґарних анекдотів. Існує всесильний мережевий маркетинґ, який труїть нас харчовими додатками, шантажує справжніми німецькими шинковками та залякує космодисками. Я особисто знаю одного конкретного далай-ламу з Підмихайля і одну фанатку екстремальної політкоректності з Алабами. Свого часу мені навіть пощастило побувати в одній офшорній зоні (коли там ліквідовували наслідки аварії АЕС). Тож цілком логічно припускати, що в такому розмаїтті існують і групи керування дежавю. Скажу більше: теорія змови — ніяка не теорія. Це щоденна реальність. Щоб зрозуміти, що нами маніпулюють, не конче навіть вмикати телевізор. Достатньо подивитися за вікно. Або в дзеркало. Як дотепно зауважив Віктор Олегович Пєлєвін: «Антирусский заговор, конечно, существует, фишка в том, что в нем участвует все взрослое население России».

Ви запитаєте: «До чого тут Франківськ?»

За найвищим рахунком, ні до чого. Проте, гадаю, найвищий час оприлюднити правду. А правда полягає в тому, що простір, зайнятий Франківськом, лежить у зоні т.зв. «активної космогонії». І всі описані раніше геометричні фокуси — лише найнаочніша дещиця незбагненної кількості різноманітних турбуленцій, флуктуацій та деформацій вивільнених місць, що споконвіку відбуваються тут паралельно, одночасно і безперервно. Звісно, збоку (чи то пак ізсередини) цього неможливо помітити. І жодних доказів, окрім опосередкованих, не віднайти. І жодними експериментами не перевірити. Навіть згаданий феномен дежавю не вимірюється ані кількісними, ані якісними показниками.

Зате незаперечним є той факт, що у Франківську кількість тих, хто ходить напопереки, просто вражаюча. І жодні демографічні чинники тут ні до чого. Та й, зрештою, яка різниця, хто і в який спосіб торує паралелі тору (себто бублика) — однаково це тільки паралелі, позаяк меридіанів у тору нема. Яка різниця, хто і в який спосіб трактує Тору (себто пенталог) — однаково вона вміщає декалог, сама вміщаючись у монолог. І що за клопіт з'ясовувати, скільки ангелів-каптенармусів танцює на вістрі голки неодноразово використаного одноразового шприца.

Цікаве тут інше. Людина, яка звикла вважати (через позірну відсутність альтернативи), що людське життя — це щось на кшталт тривалої прогулянки навпростець вулицею Грушевського (див. іще раз мал.1), по суті, а priori погоджується з тим, що вона з'являється нізвідки і зникає в нікуди. Сама по собі ця модель не гірша від безлічі інших. І вже напевно краща від зображеної на мал.2 (де всенький вік людини — лише кружляння тюремним двором довкола клумби, на якій незабудками висаджено гасло: «Слава тюремникам України!»). Але незайво б знати, що ані Грушевський, ані вулиця його імені, ані будь-яка інша вулиця, чи дорога, чи ледь помітна стежина не виникають просто так з нічого на голому місці. І якщо ти здатен своїм убогим зором осягнути лише відтинок між нулем та хрестиком, це не означає, що нічого не було «до» і нічого не буде «після». І нема так, що минуле «не гребе», а майбутнє «не торкає». Бо п'ять квадратних сантиметрів малюнка № 1 — це тільки мізерний шматочок безмежної мапи, на якій не лише твоя вулиця і не лише твоє місто (Франківськ воно, чи Станіслав — діло десяте). І не лише твоя країна, яку ти чомусь вважаєш чужою присадибною ділянкою. На цій мапі ще багато інших шляхів, і багато доріг, і безліч річок, і морів, і кілометри водогонів. І вода в твоєму крані — це та сама вода, що часом проливається з неба дощем. Це та сама вода, що шумує океанським припливом по той бік планети. І це та сама вода, якої вже нема на темній стороні місяця, але в дзеркалі якої тут, під твоїми ногами, в калюжі на Грушевського, віддзеркалюють далекі зірки, котрі насправді зовсім не такі вже й далекі, як про це розповідають у телевізорі винахідники справжньої німецької шинковки, і ти ще встигнеш, навіть дуже поспішаючи до місця, позначеного хрестиком, встигнеш торкнутися їх, ступити на їх поверхню, оселитися на них, може, навіть збудувати дім і облаштувати свою присадибну ділянку, що її з повним правом вважатимеш Батьківщиною, а не малюнком невідомого геодезиста в масштабі 1:100000, усе це реально, повір, тут немає нічого неможливого, а якщо ти надто зайнятий, шмаркатий чи убогий, якщо ти надто тупий, аби бодай уявити, лише уявити подібну можливість, то от тобі проста порада: подивися ще раз на малюнок № 5. Там зображено бублик. Напруж уяву, забудь про космо-диск, віагру і незакінчену середню освіту, уяви собі, що цей бублик достатньо великий. Такий, що тобі цілком комфортно стояти на ньому. Або ж, якщо тобі простіше, уяви, що маленький ти. Це як у казці про Алісу. Як у 3D-анімаційному мультику на каналі «Галичина». Ти зменшився і тепер стоїш на бублику. Це нічого, що довкола звичні будинки і знайомі краєвиди Франківська. їм теж знайдеться місце в твоїй уяві. Та й врешті, хрін з ним, із тим бубликом. Нехай ти просто стоїш посеред вулиці. Позаду — нуль. Попереду — хрест. Зупинятися не можна. Крок уліво, крок управо вважаються втечею — стріляють без попередження. І жодної альтернативи. Але ти спробуй. Спробувати принаймні ти можеш? Згадай тих, хто йде напопереки. Тих, хто тобі давно вже поперек горла. Спробуй і собі зробити крок убік. Один. Пізніше ще один. Може, тобі сподобається. Може, тебе зацікавить, що там далі. Іди. Не бійся. Ніхто не стрілятиме. У них немає зброї — самі понти. А ти іди собі. Ніхто не перешкоджатиме. Обіцяю, буде щораз простіше. Ця методика універсальна і перевірена на людях доброї волі. Вона не дає побічних ефектів. Не викликає алергії та фізичної залежності. Забезпечена сертифікатами в багатьох країнах світу. Ти почуєшся цілком по-новому. Ти, головне, рухайся. Не зупиняйся. Дихай глибоко…

Ідеш? Ай, молодця! Як кажуть у твоїх улюблених фільмах: «Нумо! Давай! У тебе получицця!» Та йди вже, йди, нізачот, ужос нах.

Станіслав: туга за несправжнім

1. Виправдання письма

Існування мови є рудиментарним. Вона давно втратила всі свої звичні функції, понадто — комунікативні, а різке зростання семантичної ентропії сьогодні робить цю рудиментарність остаточною.

За дивним шаблоном підручника біології поруч із рудиментарністю з'являються й атавізми: повертаючись до власних першооснов, мова знову постає простою акустичною лінеарністю.

Тож неможливо уникнути докорів сумління, беручись за stylus, перо, авторучку, сідаючи за друкарську машинку чи — гірше того — за комп'ютер.

Будь-який текст виявляється палімпсестом.

Будь-який текст тяжіє до комплетної тавтологічності.

Найзмістовнішим видається найбезсенсовніше: «мова мовить про мову», «свобода свобідна висвободжуватися», «кожне суще є як суще в хотінні», «несправжність несправжнього несправджується».

A propos, ця несправжність дає мені шанси до виправдання. Адже текст — лише імітація мови, намарні спроби зафіксувати згадану вже лінеарність у графічних площинах.

Лінеарність тексту позірна — завжди можна повернутися до щойно прочитаного.

Текст належить візії.

Мова належить звучанню.

Звучання є прообразом ріки, в котру не ступиш двічі. А текст — лише зображення ріки. Його вода мертва. В таку воду можна вступати скільки завгодно, принаймні вдруге — напевно:

«Існування мови є рудиментарним». А отже, якщо вірити філософам, рудиментарним є і саме буття. Одначе яко ссавець, більше того, як ссавець віруючий, не можу соромитися буття — мушу приймати його з покорою. Соромлюся тільки мовлення, що, очевидно, не є логічним, та оскільки логіка — категорія щойно осоромленого, не братиму її до уваги.

Осоромлене соромиться сорому.

Осоромлене сонориться солоно.

Оскоромлене содомиться в середу.

Все ж таки: чи знайшов я виправдання — якщо не лінеарне, то бодай графічне? Не знаю.

2. Станіслав (прелюд)

Я не живу в Станіславі. Я з'явився сюди ненадовго, власне кажучи, мене вже немає тут. Однак моя поява була вчасною. Я зловив те, що виникло непомітно і зникло безповоротно — НЕСПРАВЖНЄ. Це швидкоплинне НЕСПРАВЖНЄ було єдиним справжнім, яке належало цьому місту. Все інше виявилося СПРАВЖНІМ, а тому, за неминучістю тавтонімічних обмежень, не зовсім справжнім.

Це, очевидно, потребує пояснень.

3. Пояснення (інтродукція)

Силою обставин Станіслав ніколи не був центром виникнення поважних міфів. Був провінцією, для якої все значне відбувається «деінде, тільки не тут». Особливо це стосується часів «залізної завіси», коли не лише інформаційна, а й екзистенційна ізольованість були настільки повними, що викликали сумніви в загальноприйнятому образі світу. Важко було повірити, що направду десь існує Америка, що Париж — це не вигадка безсовісних писак, що зображення Мони Лізи походить не з жіночих календарів, що Сальвадор Далі — реальна людина, а не хтонічне чудовисько новітнього епосу, що обгортка від жувальної ґумки — незаперечний доказ існування самої ґумки. Чого гріха таїти — навіть напис на потязі: «Чернівці-Перемишль» багатьма сприймався як цинічний жарт невидимих ідеологів. Утім, траплялися диваки, котрі знали людей, що мали знайомих, чиї сусіди бачили щасливців, друзі яких у тому ж таки Перемишлі нібито відвідували далеку родину.

«Залізну завісу», якби вона направду була завісою, можна було б тільки вітати. Однак вона виявилася навіть не ситом, а радше друшляком. Крізь неї проникали не лише обгортки, а й сама жуйка. Десь ходили по руках переписи Міллера, друкувався для фахівців Августин, у схронах Лєнінки дотлівав іще за Леніна виданий Фройд. Під соусом класової критики подавалась ілюстрована історія модернізму і новітнього мистецтва. Прихована хулою похвала доносила в обширних цитатах Джойса, Пруста, Беккета, Йонеско. Що й казати про лівих фліртунів: Араґона, Лорку, Сартра, Леже, Пікассо, Кортасара та іже з ними. Карикатурний образ блюзу леґалізував чорний товариш Поль Робсон, леґітимізацією стерилізованого рок-н-ролу слід завдячувати темній конячці Діну Ріду. Фірма «Мелодія» під камуфляжною етикеткою «вокально-інструментальний ансамбль» видавала недогризки Бітлів, десь виникав на телебаченні загримований під комсомольця Кліфф Річард, навіть проколені вуха Елтона Джона мигцем з'являлися в академічних програмах «Музичного кіоску». Особисто для мене, як, напевно, і для багатьох галичан, існувало ще й радіо «Jedynka», звідки вперше прозвучали «Hotel California» та «Good Вуе, Yellow Brick Road», пізніше — Томаш Бекшінський із його ґрунтовними роковими антологіями; не можна не згадати поцінований у всьому світі польський джаз 70-х і, як на мене, абсолютно недооцінений польський рок 80-х. «Lady Punk», «Lombard», «Baim», «Exodus», «Perfect», «Maanam», «SBB», «Rezerwat», «Oddział zamknięty» тощо були доступніші й ближчі, ніж автентична західна рок-альтернатива — зайвий приклад несправжності нашого «пост-модерністського» досвіду, сформованого вторинним, епігонським, копією, коментарем, репродукцією, цитатою. Значною мірою цим пояснюється гіпертрофована заміфологізованість нашої свідомості: якби можна було торкнутися ідола, він би втратив значну частку свого магічного магнетизму. Відсутність оригіналу надавала самому ідеалові незрівнянно вищої якості.

Ідол обертався в божество.

Будь-чого-філів інформаційний голод перетворював на фанів.

Фанів косила інфекція фетишизму.

Фетишисти виростали в адептів.

Божество вимагало безконечно довгого наближення до себе. Адже запорука існування божества — в його відсутності. Бо якщо зустріч фанів із кумиром лише зрідка закінчується смертю кумира, то смерть божества від зустрічі з адептом неминуча.

(Усе воно стосується не лише рок-культури, якщо, може, так комусь видалося. Все це стосується всього.

І справа зовсім не в сусідстві ліберальнішого режиму, хоча, мабуть, у цьому теж. Справа у перевернутості вектора суб'єктивного досвіду порівняно з вектором загальнолюдським: для нас початковою була не Summa theologiae, a Summa technologiae. Звинувачувати ідеологію в технологічності було би принаймні ідеалістично…

Вперше побачивши фігурки Майоля, я був вражений їх невідповідністю з тими, що були в моїй уяві. В моєму примарному хлопчачому гаремі жінки Майоля перебували на рівні з венерами Джорджоне, Боттічеллі, Веласкеса, поруч із євами Ван Ейка і Дюрера, з оголеною махою Ґойї та Рембрандтівською Данаєю, денними красунями Ходлера, Олімпією Мане. Я знав їх із батькових енциклопедій, я владарював над ними і з ними розкошував. Я думав: якщо вони такі прекрасні на знімках, якою ж повинна бути їхня справжня краса! Справжня краса розчарувала. Мої бронзові коханки виявилися нічим не цікавіші за олов'яних солдатиків. Уява перевершила фетиш.

Подібних прикладів можна навести безліч. Як, скажімо, «Sąd ostateczny» Мемлінга прикро вразив саме своєю остаточністю, винятковістю, раз-на-завжди-зафіксованістю, опредмеченою присутністю. До того він існував як безліч зображень: кольорових і чорно-білих, яскравих чи збляклих, лискучих або стертих; він виникав на сторінках найрізноманітніших видань: енциклопедій, досліджень, трактатів, — схований під напівпрозорими покривалами кальок або в безсоромному сусідстві з творіннями Мікеланджело, Мане, того ж таки Майоля; перебував у фраґментах — деколи самоцінних, деколи страшних своєю недокінченістю, інколи збільшених настільки, що за анатомією анемічних тіл проступала фактура полотна, а навіть і структура фотоплівки. Він був безпритульним: коментарі про місцезнаходження оригіналу нічого не важили, але в цій безпритульності була всеприсутність, подібна до всеприсутності Біблійного тексту, якому він слугував не ілюстрацією, а інакшою формою буття.)

Та не сама інформаційна ізольованість була найбільшим злом, а те, що ця ізольованість була неповною. Адже все, чому вдалося проникнути крізь нашу друшлякову залізну завісу, ми сприймали абсолютно некритично — як незаперечний факт світової культури, як щось таке, що вже не потребує ніякої оцінки й має бути негайно внесено до наших доморослих реєстрів. Зрештою, неперебірливість не лише етична, а й навіть естетична, виявилась інтуїтивно вловленим знаменням часу. Ми ще не знали, що культура тотальна і всеохопна, що вона, як вселенський монстр, пожерла все, що не залишилося ні клаптика несплюндрованої культурою екзистенції. Ми ще нічого не знали, ми тільки хотіли до тієї культури прилучитися.

А коли завіса щезла, засліплені блиском незліченних ідолів, які нараз нагло зматеріалізувалися, ми не відразу помітили, що світ виглядає зовсім не так, як ми собі його науявляли. Ані так, як, може, нам би того хотілося.

4. Станіслав (інтерлюдія)

Я з'явився сюди ненадовго, та про це стало відомо лише згодом. Був прекрасний час. Була весна, здається. Принаймні хочеться думати, що була і навіть буяла весна. Одна з веселих ненависних весен кінця тисячоліття.

Мені зустрічалися дивовижні люди…

(Коли я вживаю слово «ми», то, за давньою й задекларованою звичкою, завжди прошу розуміти під ним не коло і тим паче не кодло, і вже напевно

не генерацію не соціум не середовище не прошарок

не популяцію не консорціум не угруповання не структуру

не масу не секту не течію

не загал не ватагу не партію

не колектив не формацію не фракцію

не гурт не клуб не ложу не континґент

не зграю не орден касту чи збіговисько

не юрму не орду організацію фундацію

не систему не мешканців не спілку

не множину населення не об'єднання

не сукупність чи людність компанію

не тусовку не групу не симбіоз не альянс

не масовку не трупу не організм не мезальянс

не федерацію не клір не табір

не конфедерацію парафію не колонію

не унію отару чи табун не гетто

не штат не картель і не громаду не концесію

не синдикат не конгломерат не бригаду не конфесію

не еліту не штаб не комбінат

не конгрегацію не кооперацію не конкубінат

не плебс не трест не колегію

не асоціацію не вектор не царство не бестіарій

не консолідацію не сектор не господарство не колумбарій

не бомонд і не команду не жерців

не богем не загін не мерців

не установу не анклав не підпілля не опозицію

не інституцію не конклав не довкілля не опцію

не братство не конгрес не комітет

не співдружність не зборище не спецпідрозділ

не колгосп не віче не бюро

не парнас не екіпаж не ґільдію не клієнтуру

не пантеон не персонал не леґіон не когорту

не автохтонів не третю хвилю не еміґрантів

не тубільців не п'яту колону не імміґрантів

не рід не етнос не родину не клас

не расу не демос не клан не народ

і навіть не духовну спільноту, а тільки займенник — одне з багатьох слів.

І все ж, і все ж, коли я вживаю слово «ми», то іноді уявляю собі цих дивовижних людей.)

Отож мені зустрічалися:

5. Станіслав (перепис особовий із дефінітивними дифірамбами)

Мирослав ЯРЕМАК, сенсуальний і безсенсовний, сексуальний і відворотний, фантастичний художник, про якого я написав уже стільки, що залишається хіба цитувати самого себе. Зауважу в дужках, не ставлячи цього разу ніяких дужок і нічого не аргументуючи, що автоцитування видається мені не лише етичним, а й єдино виправданим методом конструювання тексту.

Анька «Середа» КИРПАН, поетка, муза, писанкарка, графік, кутюр'є. Вражала відразу декількома речами: патологічною екстравертованістю, хворобливою сенсорною нестримністю, а ще — професійністю віртуозного і віртуального графічного почерку та непрофесійним, але напрочуд свіжим і оригінальним поетичним письмом.

Володимир ЄШКІЛЄВ, борхесофіл, борхесоман, борхесознавець, бодхісатва. Крім того, екзегет і герменевтик, дослідник імперій та ієрархій, імітатор і інтерпретатор таємних знаків, інструктор загадкових орденів, інтелектуал, інтриган, ініціатор інтимних ініціацій.

Світлана ХМІЛЬ, чия романтична і поетична суто дівоча графіка несла в собі печать і печаль добре засвоєної, ба навіть генетично зумовленої, національної традиції.

Олег ГУЦУЛЯК, бібліотечний геній, співець поганських міфологій, ворожбит і алхімік, маніакальний манускриптонімічний монах.

Тарас ПРОХАСЬКО, мандрівний філософ, чиї мандрування тоді ще не переросли у філософію, але вже спричинилися до філофілії та софійного просвітлення, помітного навіть у погляді.

Юрко ПРОХАСЬКО, Тарасів брат, загадковий юнак, що немов зійшов із затінених Врубелівських полотен, незрівнянний перекладач Гайдеґера, самітник.

Юрій АНДРУХОВИЧ, геніальний поет, блискучий прозаїк, уже на той час метр і майстер, денді, патріарх, патрон і патріот.

Лена РУБАНОВСЬКА, художник, автор дивовижних дитячих книжок, де за філігранною стилістикою казкового мікрокосму вгадувалося знання чогось потаємного, якийсь споконвічний, ненабутий, вроджений досвід.

Володимир МУЛИК, переконаний пацифіст, old'овий гіппі. Поетика й патетика його картин, як на мене, цілком належать рок-н-ролу, принаймні корені його творчості я зараховував би до класичної рок-культури разом із кроною.

Славко ЯНОВСЬКИЙ, художник, безпосередність якого виявилася настільки визначальною і органічною рисою, що стала основою естетики його полотен, незадекларованою програмою художніх відкриттів.

Олег «Мохнатий» ГНАТІВ, подвижник, чия постать у Станіславі уособлювала все, що могло бути пов'язане з індепендентом, андеґраундом, альтернативою, контркультурою. Співавтор декількох музичних, візуальних, літературних проектів.

Ростислав КОТЕРЛІН, загадковий — а для місцевої ситуації, може, навіть марґінальний — художник, який зумів перетворити на естетичний феномен рафіновану, фігуративну інфантильність. Флюктуації флюїдів, фантомів і флегм у його роботах ледь випромінюють, вифлуоресценізовують ін-ін-фернальний медитативний спокій, гармонію флеральних сфер.

Мирослав КОРОЛЬ, графік, заглиблений у тонкощі ремесла настільки, що в найцікавіших своїх речах досягає ідеографічності чистою технологією, оминаючи й обманюючи область графічних ідей.

Анатолій ЗВІЖИНСЬКИЙ, для якого, здається, живопис був лиш іманентним способом проникнення до заборонених ландшафтів пізнання. Можливо, тому він часто виступав протагоністом герменевтичних містерій ЄШКІЛЄВА.

Іван АНДРУСЯК, Степан ПРОЦЮК, Іван ЦИПЕРДЮК — триєдиність, зорганізована в поетичне угруповання «Нова деґенерація». Помітний екзотично-епатажний штрих на татуйованому тілі Станіслава.

Ігор ПАНЧИШИН, більше відомий у світі не як мистець, а як один із батьків «ІМПРЕЗИ», що за офіційним статусом — міжнародне бієнале візуального мистецтва, а в нашій системі відліку — один із важливих елементів карнавальної станіславської imitoroлогії.

Богдан БРИНСЬКИЙ, Тарас ПЛІЩ, Олександр ЧУЛКОВ, Олександр НІКАНОРОВ та інші справжні, автентичні живописці, про яких просто нечемно згадувати у цій присвяченій несправжності статті.

Втім, я, здається, заплутався. Що ж, виходить, ніби всі перелічені художники, письменники, поети — удавані, несправжні? Може, це перелік фальсифікаторів, пройдисвітів, авантурників?

Тут знову, очевидно, не обійтися без пояснень.

6. Пояснення (explicatio in enumeratio Simplex)

Не буду більше прикидатися поетом і вкотре запевняти, ніби прокидалася весна. Скажу лише, що був час, коли ще нічого не було. Натомість був сам час. Він уже не мав жодних ознак, не був часом чогось чи когось, але ще був часом, часами навіть непоганим. На жаль, це стало зрозумілим лиш тепер, сьогодні, нині, в позачассі, коли слова: «тепер», «сьогодні», «нині», «час» більше нічого не означають. Ми (пам'ятаєте, чого не слід під цим розуміти?) пожадливо й похапцем ловили манну інформації, хоча це, мабуть, була ніяка не манна, а хрестоматійна едемська садовина. Ми напихалися нею по саму зав'язку. Ми мацали божків, бовванів, ідолів, не встигаючи навіть як слід розчаруватися, бо треба було перемацати ще цілі купи — стільки їх наклепали, поки ми собі мирно зростали на одній шостій частині земної кулі. Ми укладали міфологічні словники, вчилися розшифровувати невідомі знаки, нотували коди, класифікували способи класифікацій, реєстрували реєстри, яких ставало дедалі більше. І поза тим ще встигали жити. Все, що ми раніше знали про життя з книжок, переказів, кіно, легенд, пліток, чуток, анекдотів, тепер можна було реалізувати власноруч.

Вільне мистецтво? — будь ласка.

Незалежний часопис? — прошу дуже.

Альтернативна музика? — з превеликим задоволенням.

Фестивалі, виставки, акції? — залюбки.

Богемні втіхи? — з утіхою.

Виявилось, у нас є все, що потрібно для такого життя. Щоправда — в мініатюрі, може, навіть у мініатюрі шаржованій. Те, що в метрополіях представляють цілі соціальні групи, прошарки, у нас уособлювали і висублімовували окремі особистості. Зате можна було випити філіжанку кави з усім наявним місцевим масонством. Або відбути філософський декалог, який насправді був діалогом, а міг би бути й монологом, бо представники різних шкіл вживалися в одному тілі. Або погомоніти з оракулом квакеро-картезіанства, що розглядає учення Григорія Сковороди крізь призму «Майтрайяні-самхіта Яджуверди». Або подивуватися месії постпрокрусталізму, котрий у вигляді презенту розсилає президентам усіх країн проекти старого влаштування світу. Або, в гіршому випадку, зустріти на вулиці підпилий гуртик, що репрезентує значний діапазон української поезії. Погодьтеся, доволі-таки зручне, компактне, щоб не сказати — ергономічне влаштування світу. Те, заради чого в столицях, можливо, довелося би вдаватись до пошуків, у Станіславі завжди було в полі зору, в межах слуху, під рукою, а деколи й просто плуталося попід ногами.

Щоправда, потрібні були неабиякі здібності, аби одночасно вважатися, скажімо, редактором, інженером (бо доводилося ще й годувати сім'ю), художником, віолончелістом, поетом і не захворіти при цьому на шизофренічне роздвоєння, розтроєння, розсотнення особистості. Проте на відсутність здібностей ніхто не нарікав. Кожен хотів спробувати бути кожним, кожен прагнув усього.

Так, для прикладу, Мирослав Яремак задекларував намір створити і власноруч зреалізувати всі стилі, течії і напрямки образотворчого мистецтва, які могли б у свій час виникнути на цьому терені, але, з огляду на відомі обставини, не виникли і не заіснували. Він один вирішив надолужити втрачені можливості кількох поколінь, і якби ті покоління знали, що в якомусь коліні у них буде такий вартий поклоніння послідовник, вони принаймні щезали б із полегкістю або, що легше, могли би дозволити собі не з'явитися зовсім. Натомість Тарас Прохасько у своєму тотальному прагненні охопити все, а може, у всеохопній любові до тотальності сформулював тавтонімінно-тотемінне поняття чи категорію «всьогості», котра саме з огляду на свою всьогість не змогла б уже бути ні категорією, ні поняттям, а тільки сама собою. Університетський же універсал Володимир Єшкілєв, своєю чергою, вдосконалювався в пошуках універсального знаку, універсального закону, універсальної унії Універсуму.

Все це, безумовно, була гра, приміряння найрізноманітніших масок і вбрань. Адже ми втрапили зненацька у гармидер всесвітнього гардеробу, і мус' було якнайшвидше вгадати, вирахувати, відчути свою майбутню роль, щоб вчасно вибрати, щоб не згубитися серед цього блискітливого мотлоху: зіжмаканих трико, лискучих смокінґів, злинялих джинсів, вільного покрою мулярських фартухів, вельветових комбінезонів, спорохнявілих киптарів, запасок, тунік, ковбойок, светрів, корсетів, пуловерів, футболок, фуфайок, кальсонів, шароварів, панталонів, галіфе, шортів, блюзок, курток, плащів, мундирів, камізельок, фраків, френчів, ропілью, пурпуенів, рединготів, «кажанів», «штормівок», «штурмовок», «вітрівок», «толстовок», «тєльніків», «бермудів», «треків», майок, майток, бюстгальтерів, панчіх, підв'язок, колготів, леґінсів, шкарпеток, гольфів, гетрів, беретів, брилів, циліндрів, шапокляків, канотьє, панам, «підарок», «гандонів», «будьоновок», «аеродромів», касок, кепі, тюбетейок, чалм, мармурок, парандж, черкесок, халатів, хітонів, сарафанів, саванів, сарі, бікіні, настегнових пов'язок, фіґових листків. Бо карнавал не чекає, бо обіцяна радість життя чигає тут же за дверима, і як не перейнятися хвилюванням, віталістичною неврастенією, коли все, про що ти стільки мріяв, — ось воно тут, перед тобою; тож поспішай, лови, хапай, пильніш шукай — не помилися у виборі, вдихай, вдихай на повні груди столітній порох, вбирай, вбирай просякле історичним потом шмаття, весь цей культурний second-hand, вбивай, вбивай в собі архаїчні турботи про ідентичність, стиль, мораль, традицію — еклектика, mixborder, дифузія, fusion, артистична неперебірливість, cross-current, давно самі вже стали ідентичністю, і стилем, і мораллю: етично те, що еклектично.

«Жінки зникали за завісою, залишали там свої сукні і з'являлися в нових. На стільчиках з позолоченими ніжками сиділи рядком пані і тупали по килиму щойно взутими черевичками. […] Ті, що спізнилися, поривалися на сцену, натомість звідти струмів потік щасливиць у бальних сукнях, у піжамах з драконами, у ділових костюмах, у капелюшках набакир».

Впізнали? Так, безумовно, це був театр Воланда, ми повинні були ідентифікувати його принаймні за Булгаковим. Та нам було ніколи. Ми поспішали показатися один поперед одним у найрізноманітніших одежах, в найнесподіванішому антуражі, під найнежданнішою машкарою. Ми мавпували все, що можна було змавпувати: художні прийоми, філософські методи, засоби вираження, форми протесту і форму окулярів, кодекси честі, ходу, жести, посмішки, артикуляцію, сленґ, варіанти реакцій, стереотипи сприйняття і списки стереотипів, довжину волосся і висоту обцасів, манеру поведінки, ширину кльошів, широту поглядів, діапазон прийнятного і перелік табу, рецепти невимушеності й переписи кави, марки вин, порядок причащання, комплекти комплексів та індекси імперативів, способи куріння і злягання, канони стьобу і закони кайфу, правила письма, різновиди прозрінь, розміщення та розмір стигм, розмахи крил…

Однак я, здається, знову захопився.

А вся справа полягала в нашому підсвідомому намаганні якнайшвидше, прискореним курсом набути той досвід, який Європа набувала упродовж століття і який силою обставин був для нас раніше недоступним. (Існує навіть ідіома, що дивним чином пасує цьому випадку: галопом по Європах.) Забувалося і те, що омріяна Європа великою мірою давно вже фантом, міф, ілюзія, і те, що вона не тільки і не стільки:

августіший і блаженніший Франціско Аквінат,

блудливий барон Аін-Кавель Б'ігоп maiden,

міс Ван дер корбюзяк,

Гайль Юлій Гайдеґергадамергантенбайн,

далі тангі Далі дада дюшан,

Еліотелюар рогоносий есквайр,

фасбін дер клєЄ,

жлобина Женесартр,

празький цвіркунець Юрасик Замза,

И,

Бретон Мондріанович Іонеско,

Кокто Їонескович Тцара,

Йонеско Мрожекович Беккет,

кічуватий кітсик Кляйнст,

Павнд Лоуренсович Лелюш,

дуінізований корнет Мальте Марія Бріґґе,

садистуватий Нахер де Мазох,

золотоволоска Меріт фон Оппен-Гайм,

раблезіанець Пантаґрюа Ґарґантюєль,

варгінальний Рихард Онеггерсаті,

сафовита sophisticated lady Стайн,

богомольний і цинічний Тарас Григорович Ніцше,

упертий антисеміот Умберто Феко,

його величність Франц-Йосиф Швейк,

хвалько Хвеліні мастроян,

Целяни, Шульци, Циммермани, весь список Шиндлера,

Арнольд Павлович Черчіль,

штокгаузнутий Шенберг,

Ще хтось один на букву Щ,

для різноманітності гіповий Юрайя Гіп, скажімо,

і насамкінець юнга Фром-Фройд Ясперс — увесь кагал.

Якось не бралося до уваги, попросту було непопулярно зважати на те, що теперішній досвід Європи — це передовсім досвід двох світових воєн. Та й сьогодні про це не дуже зручно говорити. А тому напевно не варт розводитися про кілька «generation perdue», звироднілу аристократію та різних артистичних виродків — леґалізація мерзоти завжди відбувалася не без допомоги моралізаторів, власне кажучи, вони й були найбільшими мерзотниками. Немає також сенсу занурюватися вглиб історії, щоб викрити химер позитивізму та раціоналізму, чи ще далі — аби проаналізувати, скільки різної гидоти, збочень та паскудств породив канонізований мистецтвом культ ранньохристиянських святих. І вже зовсім безглуздо нагадувати, що вся класична європейська культура базується на поганській греко-римській міфології. Про все це можна було би говорити серйозно, якби взагалі можна було говорити серйозно, якби мова не була настільки семантично перевантаженою, переобтяженою і переповненою, що ця переповненість переростає в убогість, невизначеність, порожнечу. Тож навряд чи вдалося би, скажімо, відділити наслідки від причин. Тут доречно буде навести апорію Мирослава Яремака, котру він висловив у відповідь на моє не надто свіже спостереження про те, що Перша світова війна спричинила появу модернізму. Він вигукнув: «Та ні! Це дадаїсти винні у мордерстві ерцгерцога Фердинанда!» Звичайно. Правильно. Хронологічна невідповідність не означає невідповідності логічної. Хто зна, чи не орієнтальні подорожі «Yellow Submarine» надихнули Оленку Блаватську на пошуки Шамбали. А романтичний образ Фреда Меркюрі запалив Жида на захист прав радянських педерастів. А постструктуралізм породив Кафку. А поява СНІДу прискорила винахід маргарини і презервативів. А Тарський спровокував Вітґенштайна. А пінкфлойдівські феєрії призвели до виникнення класичного морфінізму. А зруйнування Берлінського муру додало шансів юному Адольфу. А Толкієн змоделював облаштування Австро-Угорської імперії. А екуменізм Войтили сприяв появі Лютера. А Гессівська Касталія стала прообразом розенкройцерства. І так далі, і таке інше.

Та повернімося до нашого Станіслава. В чому ж усе-таки полягала задекларована мною несправжність? Не лише в домінації ігрового моменту. Не лише в захланному імітуванні. А насамперед у готовності відмовитися від власного досвіду, відкинути всі раніше набуті критерії, принципи й поняття з однією тільки метою: перейняти досвід чужий, ненабутий. Я не згадуватиму тут про внутрішнє тяжіння до Європи, про генетичну з нею ідентифікацію — це суперечливо, неактуально і не випрадовує нічиєї безпринципності. Йдеться передовсім про те, що глибоко закорінені в нашій заміфологізованій екзальтованій свідомості образи формальної, естетичної природи переростали в архетипи мотивацій, виявлялися здатними реформувати способи буття, реконструювати сутнісну природу особистості. Досліди із запозичення «передового» досвіду робилися все ризикованішими, деколи переростали в експерименти. Для декого це закінчилося не надто радісно, для декого це ще триває, але найважливіше, що в результаті таких експериментів з'явилося багато найрізноманітніших речей і явищ: нових просторів, книг, полотен, музики, видовищ, пластики, кохань, журналів, жестів, слів, маршрутів, значень, арго, знайомств, фактур, контактів, акцій, структур, прозрінь, взаємопроникнень тощо. Коротше кажучи, можна говорити про виникнення цілої субкультури, якщо, правда, не конкретизувати момент появи і не фіксувати тривалість існування. Гадаю, на сьогодні її вже не існує, хоча в свій час вона змусила говорити про народження так званого «франківського феномену» (Івано-Франківськ — радянська назва Станіслава).

Ця субкультура за своєю внутрішньою суттю була…

…романною. Вона, може, й сама була романом (на вибір: пра-, нео-, мета-, пост- чи пара-) — епічним, інтриґуючим, фатальним, фальшивим і правдивим водночас. Всі ознаки романності були присутні їй: лінґаграфія і феноніміка, морфономія і хроносорбція. Субкультура ця, властиво, перетворила топографічну дійсність Станіслава у дійсність вербальну, текстову, прозову. Тобто, якщо повернутися до початку нашої розмови, є всі підстави стверджувати, що шляхом імітації, гри, фальшерства нашому неозначеному невловимому «МИ» вдалося сформувати, розмітити і відмежувати власну автентично-автохтонну територію в глобальному, ще ненаписаному міфі тут-буття.

…релятивістською. Вона, може, й сама була чистою відносністю (на вибір: пра-, нео-, мета-, пост- чи пара-), котра, не володіючи жодною системою відліку у своєму абсолютистському прискоренні, не лише забезпечила невідчутне, але помітне сторонньому спостерігачу сповільнення фізичного і біологічного часу, а й дозволила нашому неозначеному невловимому «МИ» повернутися до майбутнього шляхом гонитви за минулим. Більше того, згідно з класичним релятивістським парадоксом, нове минуле і старе майбутнє злилися для «МИ» в єдиний плинний часопростір — колапсуючу безповерхневу багатомірність.

…невротичною. Вона, може, й сама була чистим неврозом (на вибір: пра-, нео-, мета-, пост- чи пара-), який намагався позбутися самого себе шляхом сублімативної автоексґібіції. Весь комплекс нереалізованих у латентний період соматичних і психічних потягів для нашого неозначеного і невловимого «МИ» трансформувався, згідно з правилом реактивних утворень, у своєрідний сомнабулічний ландшафт, на тлі якого зародилися нові, вивільнені форми буття — буття закинутого і замкнутого, інцестуального і нарцисичного, сповненого неопредмечених ґенез. Виняткова нестабільність і швидкоплинність подібних форм була і є гарантом їх невловимості, віртуальності, актуальної відсутності.

І на цьому історію НЕСПРАВЖНОСТІ можна вважати завершеною.

Кожен роман має початок і кінець, кожна відносність доволі відносна, на кожен невроз достатньо психоаналізів.

Описана тут субкультура як цілісне, органічне явище, як внутрішньо виправдане новоутворення сьогодні вже не існує, хоча більшість її проявів, пустивши паростки і зазнавши певних метаморфоз, живуть і понині. Це й окремі люди, і певні організаційні структури, мікросоціуми, точки перехрещень, ритуали, діалекти тощо. Хто змінив поле діяльності, хто зумів сформувати власне вчення та плекає апостолів, хто дістав визнання у тій же Європі, хто пішов у підпілля, хто втрапив під крило різноманітних фондів, хто віднайшов свою нішу і проникає вглиб, а хто намагається охопити все ширші площинні терени буття. Власне кажучи, все стало таким, як усюди. Односпрямованість роззосередилася в броунівський рух, система потроху йде до термодинамічної рівноваги, спокою-у-хаосі. Франківський феномен втратив свою феноменальність. Звичайно, я не наважуся стверджувати, що, скажімо, зникли карнавальні, балаганні методи і форми, але карнавал став фаховим, перетворився на професію, до нього ставляться не по-карнавальному серйозно — це бізнес, це імідж, це спосіб виживання. Продовжуються і гардеробні утіхи — нап'ялювання різномастних масок і одеж, однак усе це більше скидається на віртуозне мюзик-хольне травесті, один зі способів пожвавлення відчуттів. Усе це СПРАВЖНЄ. Тут не до забав, тут навіть забави — справжні-справжнісінькі, освячені святістю гріха.

7. Заперечення сказаного

Сам час, здається, зупинитись і спробувати проаналізувати, що нам тут автор набалакав.

Не можуть не впадати в око деякі прикрі невідповідності:

По-перше, всіляко уникаючи означення одного з ключових для цієї статті поняття «МИ», більше того, декларуючи його неозначеність і навіть вдаючися при цьому до різних штукарств, автор все ж конкретизує певне коло людей, нав'язує власні, доволі-таки суб'єктивні характеристики і робить спроби сформувати певне понятійне поле. Щоправда, спроби ці видаються нам досить незграбними: за всієї лексичної та семантичної неперебірливості (що призвело до страшенної засміченості, смислової непролазності, стильової неоднорідності тексту), авторові так і не вдалося тактовно обґрунтувати правомірність двох інших ключових понять: «СПРАВЖНЬОГО» і «НЕСПРАВЖНЬОГО». Бо, попри загальнодоступність ходульних авторських прийомів, зокрема довільно-ігрового комплектування антонімічних пар типу: несправжнє «СПРАВЖНЄ» та справжнє «НЕСПРАВЖНЄ», початкові тези так і залишаються недоведеними. Автор забуває, що антиномія передбачає однаково переконливе, тропічно послідовне доведення обох взаємовиключних тверджень, та, замість логіки, він воліє користуватись упередженими емоціями, вдається до конотативного письма. За власним бажанням він надає підхожого емоційного забарвлення речам, які потребують чи то ствердження, чи то заперечення. Відповідно, те, що вимагає бути доведеним, набуває певних виправдальних, позитивних, ба навіть поетичних рис, а те, що в даний момент повинно б аргументовано заперечуватись, перекреслюється всепереможним пафосом неґації.

По-друге, подібна методологічна недисциплінованість призводить і до хронологічної невизначеності. Описувані явища й події нібито відбуваються в чітко окреслений часовий проміжок, при чому постійно наголошується на незначній його тривалості. Однак мало того, що конкретного часу ніде не вказано, уважний читач помітить: деякі речі стосуються не лише різних за характером етапів історичного процесу, а й доволі значних історичних періодів! Автор узагалі досить своєрідно трактує проблему часу. Він, очевидно відчувши граматичну та знакову вичерпаність різномастних есхатоцентричних побудов типу: «кінець літератури», «кінець історії», «кінець тисячоліття», «кінець рефлексії» тощо, моделює ситуацію «позачасся», не проголошуючи пограничної, відправної точки «кінця часів». Позачасся для нього позбавлене будь-яких ознак, характеристик, домінант, онтологічної доцільності. Ніяк, знову ж таки, не розвиваючи і не підтверджуючи цієї тези, автор із маніакальною наполегливістю зі статті в статтю, з есею в есей повторює парафраз Еклезіаста (Екп. 3.2–8): «Не час родитись і не час помирати, не час садити і не час виривати посаджене, не час вбивати і не час лікувати, не час руйнувати і не час будувати, не час плакати й не час реготати, не час ридати і не час танцювати, не час розкидати каміння і не час каміння громадити, не час обіймати і не час ухилятися від обіймів, не час шукати і не час губити, не час збирати і не час розкидати, не час дерти і не час зашивати, не час мовчати і не час говорити, не час кохати і не час ненавидіти, не час війні і не час миру!» — що навіть за всієї художньої переконливості прийому викликає відчуття лукавства, прихованої омани, каверзи, вносить присмак порожнього формального виверту.

По-третє, що саме по собі є консеквентним, впадає в око невизначеність місця. Автор виокремлює два топоніми: «Станіслав» та «Європа», і нібито намагається представити їх як певну парадигму — чи то констатувати їх сутнісну синонімічність, чи то омовити як омонімічний дубль. Однак сповідувана автором теорія зростання семантичної ентропії визнає за цілковиту безсенсовність свідоме вживання знаків і понять, які при незмінному імені набувають незліченної кількості значень. Очевидно, це передовсім стосується поняття «Європа». Нам здається, що з таким же успіхом, не змінюючи ні форми, ні змісту статті, можна було би вдатися до імен-понять: «Схід», «Америка», «світ», «цивілізація» тощо. Варто зауважити, правда, що автор за допомогою вправних, а подекуди й хвацьких ритмічно-фонетичних побудов витворює певні синтагми, які в даному контексті дають змогу імітувати присутність уявлень про значення. Однак оскільки поняття ентропії автор поширює не лише на царину семіології, а й вживає стосовно культури взагалі, надуманість подібних побудов очевидна.

Тут, напевно, варто трошки детальніше зупинитися на авторській інтерпретації культури: і щоб дослідити витоки нігілістичного антикультурного пафосу, і щоб краще зрозуміти природу неперсоніфікованих патетичних славословлень. Неодноразово в тексті статті, за допомогою все тих же хрестоматійних конотативних засобів, культуру подано як сукупність всього лихого, негативного, гріховного, як тотальне всеохопне зло. В той же час вона постає і як тотальність узагалі: нічого поза нею не існує і нічого не існує, окрім неї. Автор стверджує, що культура мала сенс і виправдання, допоки була явищем спрямованим, векторним, допоки в ній існувала ціннісна ієрархія, ступеневість, розмежування на складне і просте, примітивне й досконале, корисне і шкідливе, приземлене й піднесене, прекрасне і потворне, тілесне і духовне, пристойне та соромітне і т.ін. Тобто, якщо використовувати любу авторові термодинамічну модель, тоді, коли ентропія системи була мінімальною, а загальну хаотичну метушню елементарних частинок можна було підсумувати у сукупний однобічно спрямований рух. Сьогодні ж такий спільний вектор вивести не вдається, і автор вважає це ознакою панування хаосу, звичайно ж, надаючи цьому суто фізичному поняттю емоційного забарвлення: хаос як втілення зла, як ознака «позачасся», як ескалація есхатономії. Він пише: «Відтоді, як запанувала естетична рівноправність і етичний релятивізм, złota wolność, демократія, свобода, відколи всі типи культур, незалежно від їхньої природи, стали рівноцінними експонатами всесвітнього етнографічного музею, нікого вже не дивує сусідство і навіть синтеза Мадонни Конестабіле і Мадонни Чікконе, електробарабанів і шаманських бубнів, григоріанського хоралу і хіт-параду, халдейських письмен і вуличного графіті, Фреді Крюґера і химер Notre Dame […]» Цього разу автор позбавляє нас свого улюбленого графографічного прийому — безсистемного нагромадження категорійних підмножин, однак не важко уявити собі таку, наприклад, побудову, базовану на вибраній лексемі: культура —

матеріальна культура

марґінальна культура

духовна культура

культура побуту

вулична культура

культура поведінки

культура їжі

кулінарна культура

соціалістична культура

культура мови

контр культура

альтернативна культура

буржуазна культура

рок- культура

поп- культура

культура європейська

театральна культура

культура Майя

традиційна культура

культура виробництва

культура споживання

культура диспутів

урбаністична культура

культура пиття

суб культура

секс- культура

культура палеоліту

х- культура

молодіжна культура

культура Середньовіччя

культура фізична

сільськогосподарська культура

західна культура

культура Сходу

імперська культура

культура рису

культура льону

і нарешті культура яко культ.

Тож, закидаючи культурі те, що вона виросла у найбільшого за всі часи боввана, стала предметом всесвітнього ідолопоклонства, культу, до того ж культу поганського (от для чого, виявляється, потрібна була авторові Європа з її еллінськими коренями), автор нарешті висуває найсерйозніше своє звинувачення: культура увібрала в себе християнство. Себто, висловлюючись коректніше, християнство як ідеологія, як світобачення, як мораль потрапило в тінь культури — адже сьогодні саме їй належать категорії моралі, ідеології, світогляду тощо. Замість того, щоб розглядати й оцінювати весь корпус культури через призму християнства, — журиться автор, — люди приречені сприймати християнство з позицій істоти окультуреної, яка від народження несе на собі первородний гріх знання. Це призвело, на його думку, до того, що християнство із Божої благодаті, з найвищого прояву духовності, з єдиного гаранта історичності буття перетворилося на одну з багатьох світових релігій — простих, зручних, доступних і ужиткових. А це означає, — робить він остаточний висновок, — що християнства як такого сьогодні просто не існує, замість нього маємо підсунуту культурою фальшивку (чи не тут криються корені феноменології несправжньої). Доволі-таки спритне перенесення власних психологічних проблем у площину глобальну, соціологічну — адже суть полягає в тому, що бідному нашому автору ніяк не вдається відчути себе справжнім християнином, маючи на заваді химеру культури. Культура нібито стоїть між ним і Словом, яке вона йому пропонує в безлічі перекладів і транскрипцій, із безліччю коментарів і зауважень інших людей, у найрізноманітніших варіантах і формах, у найхимернішому світлі, під найнесподіванішими кутами зору. Його бентежить свобода вибору і лякає необхідність вибирати. Йому легше прийняти схоластичну ідею про покинутість світу Словом, аніж смиренною душевною працею заробити собі право на доступ до Нього. Розбещений безпідставними претензіями на харизматичність, він, урешті-решт, просто-на-просто не бажає завдавати собі клопоту жити.

Не вміючи, не бажаючи, не маючи змоги увібрати і полюбити все, автор трансформує для себе Христову заповідь любові у тотальне неприйняття, всеохопну ненависть. Мотивуючи власну мізантропію ідейним неприйняттям культури, він плекає сміховинні месіанські плани про перевлаштування світу так, щоб найбільшою проблемою, найдорожчим задоволенням, а може, й найважчим злочином у ньому вважалося розповсюдження інформації. Він марить ізольованістю, мріє про жорсткі квоти і ліміти на будь-яку інформацію, про всесвітню систему інформаційних податків, про безжальну новітню цензуру і непролазні кордони. І ось тут, нарешті, він і виказує себе повністю: за всіма його логічно-філологічними побудовами стоїть елементарне невротичне бажання сховатися знову за залізною завісою. Істота, вихована в неволі, на волі, як відомо, гине.

Все це (як і те, що весь свій антикультурний пафос автор трансформує в літературний текст, докладаючи таким чином another brick у мур культури) змушує з великою недовірою поставитися до авторських інтерпретацій історії станіславського артистичного середовища — бо чи нема і тут прихованих ідейних чи інтимних мотивів, які наперед визначили б точку зору та зумовили одіозність інтонації?

8. Від автора (каденція і кода)

Здається, мені таки не вдалося уникнути певної елегійності та ностальгійності, описуючи справжні-несправжні часи, минулі події та неіснуючих людей. Очевидно, з цієї причини багато хто звинуватить мене в необ'єктивності й некритичності: мовляв, для кожного пора молодості видається світлою. Може, й так. Може, для отого непізнаного «МИ» це справді було юністю. Бо щодо мене, то навіть якщо це історія юності, то юності дуже запізнілої, запізнілої навіть порівняно із запізнілою юністю Людвіґа Бодмера.

І все ж таки я стверджую: то були прекрасні часи. Тому, сподіваюся, вони ніколи не повернуться.

Липень, 1995

По коліна в Європі. Моделювання малої батьківщини

Калуш — місто без історії. Адже історія — одна з тих речей, які існують лише тоді, коли існують її носії. Носіїв місцевої історії в Калуші немає. Тому неможливо собі уявити, щоб тут святкували, скажімо, 750-річчя міста (як нещодавно було у Львові). У Калуші можна святкувати тижневий ювілей, семимісячний чи, щонайбільше, кількарічний. Години й дні, будь-які хронологічні періоди, що проминають на цих територіях, не залишають сліду ані в літописах, ані в людській пам'яті, а просто повертаються для повторного використання, як намистини вервиці. Як елементи вічного рециклінґу. Немов тут працює якийсь астральний комбінат з утилізації й повторного обігу часу.

Хоча насправді Калуш, звичайно, має власну історію. Просто історія… себто справжня Історія — це саме те, чого не пам'ятають.

трохи неісторії

Якщо вірити легендам і туристичним довідникам, перша згадка про Калуш датована 1437 роком. На жаль, у місцевому музеї від першого калушанина не залишилося ні опудала, ні шкури, ні віґваму. Однак аборигени, судячи з усього, були істотами активними й підприємливими, оскільки вже 1549 року місту було даровано маґдебурзьке право, а відповідно — герб і статус «вільного королівського міста». На жаль, не знаю, за часів якого саме короля це діялось. Як не згадаю, де саме — хоча, кажуть, десь на калущині — народився свого часу і Степан Бандера.

А ще за часів бабці-Австрії в Калуші почали видобувати калійну сіль. Звідси бере початок промисловий злет міста, по якому нині залишилося з десяток недіючих підприємств (ті, що працюють, майже цілком належать російському капіталу), покинуті звалища токсичних відходів, кар'єри, шахти і руїни австрійських фабрик — безцінні, але нікому не потрібні пам'ятки промислової архітектури.

Це, власне кажучи, й усе, що можу повідомити з чужих слів. Сам я, натомість, пам'ятаю Калуш уже радянським, пересічним районним центром із найбільшим у Європі хімічним комбінатом і жахною екологічною ситуацією. Офіційно місто складалося з кількох дільниць, але був і неофіційний, «історичний», так би мовити, поділ: центр, до 1939-го заселений автохтонами, а з 1946-го — здебільшого «визволителями» та партфункціонерами; височанка — осереддя міщухів-скоробагатьків та підприємливих селюків; підгірки — дільниця, що асоціювалася насамперед із районним шпиталем, населена добропорядними (мабуть, через близькість музею-садиби Івана Франка) громадянами; загір'я — пристанційне задуп'я, загальний пострах, лігво місцевого люмпену та криміналу; т.зв. «посьолок» — територіально найбільша частина міста, де в залізобетонних блоках та цегляних «хрущовках» мешкав пролетарський інтернаціонал з усіх куточків СРСР, що приїжджав по «довгий карбованець» на будівництво чергового хімзаводу, а позаяк карбованець завжди виявлявся коротшим від обіцяного, заробітчани зазвичай залишалися працювати на ними ж збудованих підприємствах. Ну, і нарешті — хімія, промислова зона, держава в державі, антимісто, фантасмагоричний полігон, звідки проростали в небо гігантські труби, клубочилися дими й палахкотіли факели, де заводські корпуси нерідко відділяли кілометри пустельних земель, засолених озер, кар'єрів, каналів, звалищ… Куди хлопчаки, виховані на образі Юрія Гагаріна, їздили бавитися в космонавтів, шукаючи на достоту марсіанських ландшафтах позаземні форми життя. Оскільки земні там не виживали.

Можливо, тому, отруєна сполуками хлору та окислами полівінілхлориду, калуська молодь розважалася смертельними нічними побоїщами, що називається, «стінка на стінку». Газети мовчали, але ранкові перешіптування доносили, мовляв, «учора підгорецькі гнали центрових аж до технікуму», а «загірські знову рознесли танці на посьолку». Загірських боялися найбільше: навіжені відморозки, вони носили не лише ланци і ремені з напаяними бляхами, але й виготовлені із заточених електродів піки та саморобні олов'яні кастети. Втім, токсикоз тут, мабуть, ні до чого. Про подібне пише і Сергій Жадан у «Біґ Маку», те саме бачимо й у славнозвісній «West Side Story». До того ж ми збиралися говорити про архітектуру, чи не так?

андеґраунд по-калуськи

Слово «андеґраунд» у Калуші зберегло свій первісний, етимологічний сенс. Це не мистецьке підпілля і не бункерна партизанка, це найсправжнісінькі підземелля, катакомби і печери, що залишилися у вичерпаних і покинутих соляних шахтах. Неграмотні австріяки заливали шахти відпрацьованою пульпою, радянські ж інженери вирішили здешевити процес, тому відходи виробництва скидали відразу за житловими масивами, а шахти просто покидали. З роками залишки солі вимивалися дощами й ґрунтовими водами, тож невдовзі приміський ландшафт прикрасила солянка (місцева пустеля, де й сьогодні часом проросте хіба занесена бозна-звідки верблюжа колючка) та кар'єр — похмурі пагорби, схожі здаля на засніжені Кордільєри. Тож юним космонавтам уже не треба було їздити ген за місто й нелегально проникати на фабричні території: марсіанські дива підступали до їхніх осель. Шахти ж подарували інший атракціон: 1986-го, здається, року, опівночі, розташоване далеко від сейсмічних зон місто струсонув 4-бальний землетрус — то обвалилася одна із шахт. Під землю завалилися пара будинків, кілька кілометрів шосе і жива корова. Людських жертв не було. Корову врятували. Постраждали, щоправда, порожні корпуси старих австрійських фабрик. Відтоді рік за роком вони потиху щезають із калуського ландшафту: частина потроху сходить під землю, частина розбирається на цеглу (якість цісарсько-королівської цегли непідвладна часові), частина — зноситься під нову забудову. Боюся, музею промислової архітектури тут не дочекатися. Зате позбавлені пошани до старовини мешканці з подиву гідною турботою поставилися до наслідків обвалу. Зруйновану дорогу впродовж двадцяти років так і не заасфальтовано, а автомобілістів, змушених долати екстремальну, засипану камінням ділянку, попереджає не поновлюваний із 86-го року вказівник: «Обережно! Завалля!», а за кілька метрів — підфарбований, а тому вкрай цинічний транспарант: «Щасливої дороги!».

типові проекти: вчора і нині

На тлі андеґраундової екзотики Калуш наземний менш цікавий. Принаймні був у часи моєї юності. Історична частина (центр), забудована здебільшого типовими для галицької провінції блідими копіями європейського модерну, потиху занепадала, обростаючи еклектичними прибудовами й присадибними ділянками; здобутки ж радянських архітекторів пропонували для районних центрів клоновані т.зв. типові проекти: районний універмаг, районний будинок культури, районні — кінотеатр, ресторан, ощадні каси, гастрономи, кулінарії, аптеки тощо. (Можливо, це робилося для того, щоб громадяни СРСР не надто звикали до осілого способу життя й були готові кожної миті податися на чергову «будову століття», освоювати нову «цілину», а то й просто усім кагалом бути вивезеними на неозорі сибірські простори як представники «народу-зрадника», скажімо. А там, на нових батьківщинах, їх очікували звичні й через це майже рідні: районний універмаг, районний будинок культури, районний кінотеатр і далі за списком.) Будівлі ж сакрального характеру, що в докомунні часи були для кожного містечка ще й своєрідною візитівкою, радянська ідеологія казала піддавати найпринизливішим метаморфозам. Так, у Калуші костел перетворили на спортзал, синагогу — на лазню, а греко-католицьку церкву віддали кагебешним «батюшкам», що в певному сенсі було ще гіршим від лазні-спортзалу: адже там дбалося бодай про тіло, а в «совєтсько-православних храмах» занепащався дух. Згадується Андруховичеве: «…У приміщенні неба відкрита тюрма. У приміщенні тіла відкрита пітьма. У приміщенні духа відкрита розруха».

Щодо монументів та меморіалів, то свого часу на лобному місці постовбичили і найсвятіший цісар, і Пілсудський, і Ленін, і Сталін із Гітлером (ці двоє дуже недовго), і, звісно ж, Шевченко. До речі, пам'ятник Шевченку, який стояв і при комуні, новітні державники замінили масивнішим, поважнішим. У нового Тараса Григоровича і чоло насупленіше, і брови густіші, і вуса кущуватіші. Та чомусь цей новий Кобзар скидається на Фрідріха Ніцше. Особливо зі спини. Небагатьом, мабуть, відомо, що з Калуша походить і Богдан Рубчак, знаний письменник, учасник славнозвісної Нью-Йоркської групи. І мало хто знає, що в Калуші — о, диво! — є меморіальна дошка, на якій вписано це ім'я. На жаль, належить воно не поету, а якомусь однофамільцеві, що, як свідчить напис, першим в'їхав у місто на танку в 1945-му.

Абсолютну ж більшість об'єктів радянської архітектури становили абсолютно однакові житлові будинки, що формувалися в масиви, охрещені в роки зрілого соціалізму «спальними районами». Гадаю, на постсовєтському просторі кількість і загальний масштаб цих спальних районів мають уповні планетарний характер. Особливу групу цих споруд становлять т.зв. «хрущовки» — наслідки будівельної політики Хрущова початку 1960-х. Зведені нашвидкуруч цегляні коробки з розрахунковим терміном експлуатації 25 років (за чверть століття очікувалася всесвітня перемога комунізму), ці зразки, сказати б, конструктивістського мінімалізму вірою й правдою служать і донині. Захищають, щоправда, лише від дощу та вітру. Ремонту не підлягають. Вмирають разом із останнім мешканцем. Я й сам народився, виріс і донині мешкаю в такій хрущовці. І люблю її, як кожна людина любить свій дім.

Сьогодні, коли обуржуазнення українського простору набуває певної структурованості, архітектурні метаморфози провінції залишаються стихійними, непрогнозованими й різностильовими настільки, що доречно, мабуть, говорити не про еклектику, а про український народний дадаїзм. Єдиною спільною для різних регіонів тенденцією можна вважати типове використання згаданих раніше типових радянських проектів. Типовий районний ресторан стає типовим гіпермаркетом, типовий районний будинок культури — типовою дискотекою, типовий кінотеатр — типовим мультикіно, можливі варіанти. Безваріантною залишається формула: дешевше, швидше, функціональніше, уніфікованіше. Однак, завдяки безмежній фантазії мас, безликі й сірі раніше спальні райони стають дедалі барвистішими, калейдоскопічнішими, скидаючись не так на Лас-Вегас, як на збільшений конструктор Леґо. Як відомо, з невеликого набору стандартних елементів цієї забавки дитяча уява здатна витворити справжню казку.

по коліна в Європі

Незадовго до введення загальноєвропейської валюти слово «євро» увійшло в наш побут як звичайний префікс. Пригадую, першим неологізмом був «євроремонт». Пізніше з'явилися «євротаксі», «євротури», «євроказино». Згодом цей префікс набув популярності, і його почали припасовувати до найрізноманітніших речей, зазвичай для того, аби продати яку-небудь турецьку підробку за ціною східно-німецької імітації «штатівської фірми» (з наголосами на другому складі). Процес набирав обертів, і якось на крамниці господарських товарів я побачив рекламу «Євробляха». «Бляха-муха! — подумалося мені. — Яким прозорливим є народ у стихійному словотворенні. Чи ж можна вигадати кращу метафору нашого місця в дружній родині європейських націй!» Тим часом євробляха виявилася звичайною імітацією черепиці і призвела на початках перебудови до масового захоплення псевдокарпатським стилем (до речі, слово «перебудова» на наших теренах від означення політики Горбачова дуже швидко повернулося до первісного значення). Але що більше співгромадян виїжджало на заробітки до справжньої, невербальної Європи, то частіше почали траплятися зразки псевдобаварського, псевдороманського, псевдомавританського та інших стилів — залежно від того, де саме відбувалося важке естетичне виховання конкретного заробітчанина. І потроху невимовлюваний префікс «псевдо» почав пасувати до всього, що в рекламі, кошторисах та бізнес-планах уже традиційно називалося європейським. Однак у неприйнятних із естетського погляду формах калуських новобудов мені ввижаються не лише спроби реалізації убогих провінційних фантазмів, сформованих найтривіальнішими уявленнями про «красіве» — кічем, блатною романтикою, розбазареним фольклором і фальшивою позолотою. У незґрабних імітаціях фірми (з наголосом на останньому складі) найважливіше — саме відхилення, помилки, відсутність формату й естетичного снобізму. Фасадна строкатість місцевих бізнесменів — це, по суті, задоволення дитячого комплексу: «А подивись, яку я маю забавку!» І від столичного самохизування кримінальних мільярдерів ці традиційно українські межисусідські вихваляння різняться так само, як різноголосий гамір ярмарку від вереску на фондовій біржі. До того ж фасади української провінції помальовано за гроші, зароблені важкою працею нелегалів за парадними фасадами європейської демократії. І грошей цих зазвичай вистачає лише на те, щоб помалювати перший поверх. Тому, аби відчути себе європейцем у Калуші, треба йти, не піднімаючи погляду. Бо вище першого поверху — все ті ж облуплені стіни «хрущовок». Ну, хіба зблисне де-небудь рама металопластикового євровікна (не плутати з метафоричним «вікном у Європу»).

Втім, я починаю збиватися на журналістський пафос. Краще розповім про одну місцеву традицію, котра від дитинства не дає мені спокою, а до того ж має опосередкований стосунок до архітектури. Віддавна в українських селах перед святами білили вапном дерева. Це був типовий приклад поліфункціональності патріархальних практик: вапно оберігало дерево від шкідників, а побілені стовбури надавали саду святкового, прибраного вигляду. В процесі урбанізації сільського, переважно українського, етносу виникла за часів СРСР дивна міська традиція: малювати до свят не лише дерева, але й стовпи та бордюри. Без огляду на історичну смерть комунізму цю традицію свято бережуть. І незважаючи на те, що бордюри давно пощерблені, а шкідники так і не призвичаїлися повзати стовпами, напередодні свят декалітри вапна витрачаються на цю безглузду, але вже ритуальну процедуру.

Тож якщо йти Калушем, не піднімаючи погляду, милуючись строкатістю площин та білизною вертикалей, можна відчути себе в Європі навіть не по коліна — значно вище. Однак наскільки вище, не уточнюватиму, адже це вже цілком інша, анатомічна, а не архітектурна історія.