Флешка-2GB

Alien vs Predator

Називання — чи не єдина істинно людська прерогатива. Саме людині довірив Бог назвати всю сотворену живність: усіх тварин, і всіх птахів небесних, і всіляку «іншу морську сволоту» (див. Бут. 1:20, а також Подерв'янський Л. Гамлет. 1:1).

Хоч як дивно, це справді єдина справа, повністю віддана Господом на людську волю. Все решта — складна система обов'язків і табу, що з ними й до сьогодні ми не вміємо дати собі раду. Як, зрештою, не завжди даємо раду і з довіреним нам називанням. До того ж навряд чи добре усвідомлюємо всю важливість цього повноваження і всю пов'язану з ним щедрість Творця. Адже здатність і право називати — не лише в ексклюзиві Господнього всевладдя, але й у природі Його сутності: згадаймо «спочатку було Слово». Про пандиктат цього — з великої літери — «Слова» час від часу, з подиву гідною регулярністю згадують філософи, от і в наш час дериди-дельози з виглядом першовідкривачів правлять про трансцендентальну первинність письма щодо мови. Подібні псевдовідкриття завжди уможливлюються в моменти, коли загальноприйняті поняття, назви й дефініції старіють, зношуються, обростають додатковими значеннями, каламутніють від неправильного вжитку й набирають невизначеності аж до повної втрати сенсу. Тоді верткі спудеї оновлюють лексикон і проголошують початок нової філософії (хоч, як може бути новим щось таке, чого насправді не існує?).

Невідомо, чи мають речі й сутності якісь свої, властиві, «справжні», раз і назавжди усталені назви, чи навпаки — імена й означення переформатовуються з плином часу так само тихо й непомітно, як витікає із нас, смертних, життя. Незаперечно одне: дуже часто, найчастіше (по суті — завжди) ми дуже приблизні й неточні в називанні, і ця неточність дорого коштує, через неї ми завжди — боржники трансценденту. Можливо, весь так званий «містичний шар буття»: всі ці карми, чакри, фантоми, енергії, астрал, екзотерія, ритуали, ініціації, прокляття, вроки, вуду, інкуби-суккуби, замовляння, неприкаяні душі тощо — лише тіні недоречних назв. Мста невпізнаних фрагментів дійсності. Капризування номінацій. Блуд, що перетворюється на blood.

А тепер прошу вибачити мені розлогий вступ та нуднуватий відступ і перейдімо до поступу не-суті.

Як і будь-яку річ, неадекватне називання можна перетворити на виграшний прийом, стилістичний трюк, який забезпечить успіх там, де його й не очікувалося. Так, наприклад, спрацьовує зміщення лексики в рекламі. Біґборд, присвячений новій марці сигарет, скажімо, рясніє термінами з теорії газообміну, мультифільтр, зображений у розрізі, скидається на вентиляційну систему коксохімкомбінату, а сама сигарета (термін функціонування якої вкладається в 15 затяжок) нагадує останнє досягнення hi-tech. Натомість, реклама в жіночому журналі нової моделі ноутбука зосереджується не на процесорі чи ОЗУ, а наголошує на золотистому кольорі корпусу, «що геніально пасуватиме до вечірньої сукні від Dior».

Вузькоспеціалізована лексика надає слоґанам несподіваної глибини та метафоричності й дозволяє правити за копійчану пластикову пімпочку (назвавши її «революційним компенсатором», скажімо) кількадесят доларів.

Аберація значень проникає в усі сфери. Тим-то один із найцікавіших філософських трактатів сучасності має титул «Вступ до геометрії», а за логотипом славнозвісної рок-групи R.E.M. ховається медичне поняття Rapid Eye Movement (миттєві порухи очного яблука).

Використання саме медичної термінології в сферах, далеких від медицини, перетворилося на загальновживану практику з появою фройдизму та похідних від нього колоквіальних дисциплін. Там, де раніше говорилося про «честь», «наполегливість», «пунктуальність», заговорили про неврози, маніпулювання, параною. На зміну словам «сором'язливість», «героїзм», «талановитість» прийшли поняття на кшталт «комплекси», «підсвідоме» чи «анальний вау-фактор». Під материнською опікою вбачаємо феномен Big-Mam, під батьківською любов'ю — синдром Gumbert-Gumbert. Колишню «соціокультурну парадигму» називаємо лаканічно (від Лакан): психічне тло. Літературу вивчаємо крізь фільтри шизоаналізу. Мистецтво продають гомеопати. Геополітикою опікуються ветеринари. Ет, як то кажуть, цетера.

Що ж, треба визнати, психіатричні діагнози перфектно надаються до класифікації людей. Тим більше, що, за старим докторським віцом, цілком здорових немає взагалі, а поділ людства всього на дві категорії: невротиків і психопатів — не лише простий, але й гранично наочний.

Кожна класифікація хибує. Невідомо, за якими ознаками називав тварин Адам, але його бестіарій безсистемний. Систематизація Ліннея, на позір логічна, призвела до появи блюзнірської теорії Дарвіна. Досконала таксономія древньокитайських зоологів династії Кун неужиткова саме через свою досконалість. Бо про яке тваринництво може йтися, коли серед тварин розрізняють: а) тих, що належать імператору; б) одомашнених; в) забальзамованих; г) сирен; д) іграшкових; е) окремих собак; є) тих, що входять до цієї класифікації; ж) тих, що бігають, мов скажені; з) незліченних; и) намальованих найтоншим пензликом; і) інших; ї) здалеку схожих на мух?

Отож серед непридатних класифікацій віддамо перевагу найпростішим. Двох категорій більше, ніж достатньо. Опонент, як і ворог, буває тільки один.

Психопат чи невротик? Як дізнатися, хто є хто?

Невротик зазвичай невротичний. Він невпевнений у собі. Ніжний і беззахисний. Він потребує подобатися іншим, через що буває непривабливим. Або навпаки — здається милим і завжди готовим допомогти. Однак його метушливість більше заважає, ніж допомагає. Його благальний погляд породжує бажання вбити й потоптатися. Це, власне, невротики хочуть, як краще, а виходить, як завжди. Це їхніми добрими намірами вимощена дорога в житлово-комунальну контору. Невротики безпомічні в побуті. Невротики сублімативні. Це вони створили мистецтва й увесь артистичний бедлам.

Психопати рідко схожі на психів. Вони соціально адекватніші від невротиків, які завжди дивуються постфактум, коли їхній сусід виявляється вбивцею-маньяком. Що? Не може бути! Така порядна, така інтеліґентна людина! Я знав його стільки років! Він завжди був таким ввічливим! І приязним! Так, психопати ввічливі й приязні. А ще цілеспрямовані й наполегливі. Їхня патологічність співрозмірна лише з їхньою послідовністю, яку часто плутають із занудством. Психопат просто не може відмовитися від задуманого. Він іде до мети по трупах. А його добрими намірами вимощена дорога до травмпункту (і банкомату).

Невротики, як уже було сказано, створили мистецтва.

Психопати — політику й точні науки.

Невротиками всіяні позацвинтарні поховання.

Психопати складають пантеон найжорстокіших тиранів і найгеніальніших вождів.

Психопати — месії.

Невротики щонайбільше — апостоли.

Невротики продукують ідеї.

Психопати ідеї втілюють.

Невротики часто зневірюються, відрікаються, каються, просять цюцю, цицю і безстроковий кредит.

Психопати тихо вичікують і ніколи не відмовляються від задуманого.

Невротики всуціль талановиті, мислять неординарно і творять непересічно, але найчастіше банально про…ають свій талант (потрібне вставити). Іноді вони просто не можуть вибрати з-поміж своїх різнобічних талантів найважливіший і помирають від розгубленості.

Геніями бувають лише психопати. Навіть якщо їхня геніальність цілком неужиткова (скажімо, вміння ліпити з гівна солдатиків), особистість цілком зосереджена на одному вмінні. Психопати не бувають обдарованими різносторонньо (Гітлер — прісний живописець, Айнштайн — містечковий скрипаль). Якщо психопат через якийсь катаклізм не може реалізувати свій основний дар, він залишається нерозпізнаним, мімікруючи в невротика.

Невротика іноді й справді можна сплутати із психопатом: у них подібна психосоматика. Наприклад, і ті, і ті часто миють руки. Однак невротики роблять це від непевності й побутової амнезії (я помив руки? Боже, я помив руки? Мені ж зараз вітатися…), а психопати — в рамках пожиттєвого протистояння з мікроорганізмами (Що, мої маленькі друзі, скучили за таточком? А ось ми вас дихлофосиком… А ось ми вас хлоринольчиком… А ось вам мило дитяченьке, з діоксинчиком…). Руки невротиків — сухі й гарячі. Руки психопатів — липкі й холодні. Хоча буває й навпаки.

Попри те, що клінічна картина як психопатів, так і невротиків прописана детально й повноцінно, в мистецтві мало переконливих образів одних і других. Вожді, маньяки, легендарні скнари, авантюристи, полководці і т.п. в літературі-театрі-кінематографі — радше знаки і маски, аніж повноцінні психологічні портрети. Можливо, через те, що сценаристи й актори здебільшого — невротики, а режисери і продюсери — психопати, ці два полярні типи мікшуються, і в результаті ми отримуємо нежиттєздатних і неправдоподібних мутантів.

Геніальний Ніколсон у «Краще не буває» в геніальній вступній сцені геніально миє руки, раз по раз розпаковуючи новий шматок антибактерійного мила й жбурляючи попередній у смітник. Абсолютно переконливо-психопатично викидає в сміттєпровід сусідського пса. Цілком адекватно перекручує тричі дверні замки. Однак кадри оминання тріщин в асфальті замутнюють клінічну чистоту картини, демонструючи недоречний зразок невротичного блазнювання. Набагато ціліснішими видаються Ніколсонові персонажі з «Польоту на гніздом зозулі» та «Сяйва», однак у загальному пафосі цих стрічок психопатія — ужиткова й побічна лінія основного месиджу. Подібно й польський «День придурка» неприпустимо легковажно змішує в одній особі два несумісні діагнози, а в результаті — замість драми невротика або маньячного фарсу — отримуємо нестравний пародійний фарш. Більше хворобливої автентики вдається відтворити Ді Капріо в біографічному «Авіаторі» Скорсезе. Говард Х'юз, мільярдер, продюсер, меценат і, природно, психопат, дуже схожий на справжнього. Можливо, через те, що справжнього вже давно ніхто не пам'ятає. Хоч як це дивно, у найзагальніших рисах споконвічне смертельне протистояння невротиків і психопатів достовірно показане в безнадійному голлівудському бойовику «Alien vs Predator» (Чужий проти Хижака). Гадаю, хто з них хто, уточнювати вже непотрібно. Стурбованих відсилаю до Великої Медичної Енциклопедії прибульців, а також до книг Бут. 1:20, Л. Под. Гамлет. 1:1.

Почавши з тварин, птахів небесних та іншої морської сволоти, фауною хотілося б і закінчити. У згаданій стрічці «Краще не буває» роль невротика зіграв так, що краще не буває, маленький, миршавий песик (звісно, діти і звірі — найгеніальніші актори). Тут конче зауважити, що невротизм серед тварин — явище далеко не рідкісне, до того ж очевидніше. По суті, все в поведінці живих створінь, що не служить кінцевій меті виживання та продовження роду, можемо трактувати як хворобливе відхилення. Для чого бездомний пес, який цілими днями в пошуках їжі порпається по смітниках і ледве може забезпечити собі білковий баланс, із таким завзяттям і азартом ганяється за велосипедистами, витрачаючи дорогоцінні калорії? Для чого сорокам, ризикуючи життям, збиткуватися з котів? Чому бики ненавидять червону шмату? Адже це загрожує не лише окремим особинам, але й цілим видам (сєводня слушаєт он джаз, а завтра родіну продаст). Заради справедливості додам, що психопатія тваринам не притаманна. Все ж, як не крути, вона — наслідок вищої психічної активності, а не просто психо-соматичних розладів. Тому з полегкістю можна констатувати, що тупі й безжальні вбивці трапляються тільки серед людей.

P.S.: Я закриваю медичні картки, історії хвороби, журнал, розкладаю папери по шухлядах і замикаю реєстратуру. Робочий день закінчився. Виходжу надвір, відпинаю ланц, сідаю на ровер, їду додому. Вона, як завжди, з'являється не знати звідки, непомітно, з-за рогу чи з-за кущів, самовіддано біжить за велосипедом, тримаючись на рівні осі заднього колеса. Іноді я не витримую, зупиняюся і запитую: «Ну скажи, поясни, для чого це тобі? Або хоч як тебе звати?» Вона ніколи не відповідає. Лише опускає погляд, посміхається і помахує хвостом.

F1. Короткий курс

Мої однолітки ще, мабуть, пам'ятають, як в оптимістичних радянських кінодетективах волали про допомогу потенційні жертви. «Допоможіть! Міліція!» — верещали огрядні мосфільмівські діви, загримовані під «прядильщиць-валяльщиць», притискаючи до грудей сітку-авоську з «палкою» бутафорської ковбаси. Іноді сценаристи, орієнтовані на авангардизм слов'янського розливу, розбудовували цю фразу до варіанту «Допоможіть, люди добрі!», та це не мало успіху ані в глядачів, ані в цензорів. Не тому навіть, що оксюморонність виразу «люди добрі» надто очевидна, а тому, що: по-перше, вирафінований ідеологічною муштрою художній смак радянського обивателя-інтернаціоналіста протестував проти дешевого панслов'янізму, закладеного в цьому словосполученні; а по-друге, — і це найголовніше — поява в кадрі сакральної вареної ковбаси (режисери практикували крупний план, паралельний монтаж і навіть зйомку рапідом) була культурним кодом такої потуги й універсальності, що будь-які мистецькі експерименти в цьому контексті видавалися святотатством.

(Зауважу принагідно, що коли й траплялися замість ковбаси коштовності, банкноти чи товсті гаманці — то лише в науково-фантастичних стрічках про закордонне життя, і це ніколи не викликало такої всеохопної коїтусної ідентифікації глядача з кіногероєм, як у випадку з магічним прутнем «Докторской Особой».)

Зрештою, класичний варіант «Допоможіть! Міліція!» також межував із абсурдом: згадки про якусь «міліцію» були такими ж безсенсовними, як і апелювання до «добрих людей», однак в роки розвинутого соціалізму архетип «дільничного» (міліціонера чи терапевта — несуттєво) був доведений майже до ідеалу і, позбавлений внутрішніх суперечностей, не викликав спротиву глядацької аудиторії. Звісно, на шляху вдосконалення совкових ідеологем траплялися й прикрі помилки. Так, покоління моїх батьків могло би згадати сюрреальний образ двірника в накрохмаленому фартусі із декоративним віником в руках та міліційним сюрчком у роті; а генерація мого наймолодшого брата ще мусить пам'ятати кіношну субкультуру т.зв. «дружинників» із червоними очима і червоними ж пов'язками на рукавах. Однак після того, як посади двірників та кочегарів остаточно зайняли художники, поети й рок-музиканти, а всіх дружинників відрядили стажуватися в Афганістан, ці недолугі вигадки госфільмівських служак відійшли в небуття.

Та досить ретроспекції. Повернімося до сьогодення. Не секрет, що в кримінальних сюжетах сучасної серіально-блокбастерної продукції жертви волають про допомогу вкрай рідко і майже ніколи не кричать «Допоможіть!» Сучасні способи повідомити про напад різноманітні, та здебільшого суто технологічні: «гарячі номери» мобілок, газова зброя, електрошок, кнопка виклику охорони тощо. І справа тут не в розмаїтті асортименту технічних засобів, а в тому, що з відходом ковбасно-совкової парадигми об'єктам нападів та зазіхань справді є що втрачати, а коштовності, гроші та предмети розкоші перейшли з категорії SF-реквізиту в розряд реальних побутових речей. Відповідно, в новому дискурсі змінилася й семантика волань про допомогу.

Тож вигук «Допоможіть, ґвалтують!» найчастіше сприймається як заклик до групової оргії (недарма зірки телевізійних сміхопанорам так часто обігрують сюжет, де жертвою ґвалту є саме сексуальний маньяк) і абсолютно (стовідсотково абсолютно!) ніколи не апелює до міфологічного сюжету про втрату дівочої незайманості, скажімо.

Подібно гасло «Допоможіть, грабують!» може привернути увагу хіба що кримінальних мародерів, які заберуть те, чим знехтував основний нападник.

Своєю чергою, крик «Допоможіть, убивають!» більшість однозначно трактує як сигнал про стосунки настільки інтимні, що це змушує делікатних громадян не лише сором'язливо відвертати погляд, а й оминати епіцентр подібних вигуків якнайвіддаленішою траєкторією.

Зрозуміло, навіть у тих рідкісних випадках, коли об'єкт бандитського нападу зненацька згадає «міліцію» чи «добрих людей», це в кращому разі буде потрактовано як фройдистську обмовку, а в гіршому — як недоречне блазнювання, що спровокує надлишкову агресивність нападника.

Існують, щоправда, й марґінальні, сказати б, контркультурні поведінкові схеми. Скажімо, члени жіночого фан-клубу Всеволода Нестайка замість газових балончиків полюбляють носити в рідікюлях раритетні міліційні сюрчки та копії дружинницьких пов'язок «от кутюр». А в момент найвищої загрози вони верещать із виразним київським акцентом: «Дядя міліціонер, туди! Дядя міліціонер, сюди!» Іноді це справді спрацьовує, і нападник зупиняється, паралізований культурним шоком. Однак такі ексклюзивні форми поведінки цікавлять хіба що культурологів із львівського часопису «Ї».

Може здатися, що описані тут тенденції притаманні лише пострадянському ментальному просторові. Це не так.

Звісно, і в тоталітарних утвореннях, на кшталт США чи ЄС, зміну суспільно-культурної парадигми не може не супроводжувати модернізація поп-медійного лексикону. Однак це відбувається зовсім інакше, ніж у контексті демократичного євразійського самоврядування.

З одного боку, в західному маскульті й далі функціонують ідіоматичні гасла, на кшталт «Help!» чи «Help me!», однак адресовані вони не супергероєві з ясним поглядом ірландського католика у виконанні Мела Ґібсона, а черговій відеокамері нагляду, всевидяче око якої розпочинає довгий сюжетно-технологічний лацюжок із поступовою активізацією бази даних поліційного комп'ютера, формування особистого досьє жертви на підставі записів касових та банківських апаратів, матеріалів, зафіксованих апаратурою автоінспекції, сканерами летовищ, жучками спецслужб, інформацією готельних кіберадміністраторів, результатами моніторинґу електронної пошти, мобільного зв'язку, чатів, блоґів, форумів тощо. Із другого боку (тобто з аверсу того ж таки «одного боку»), в перверзійних артпродуктах тарантинівського штибу лексема «Help!» може свідчити про складну схему постмодерного цитування і реферувати як до, скажімо, легендарного альбому Бітлз, так і до стандартного епізоду (що майже без змін переходить із фільму до фільму), де на тілі біснуватого, одержимого демоном героя проступає кривавий напис «Help Ме».

Із третього боку, сама ідея, точніше усвідомлення даремності прохань допомогти в критичній ситуації (чи принаймні чітке семантичне розмежування лексем «допомога» і «допоможіть», що не є очевидним в англомовному варіанті), далеко не нова. Її проголошували і в різних формах і в різні часи. В культурній спадщині совка загальновідомим є лозунг (т.зв. Апорія Ільфа-Петрова-Водкіна) «Спасение утопающего — дело рук самого утопающего». Він утратив універсальність разом зі звуженням ареалу функціонування російської мови, позаяк його адекватний переклад іншими мовами неможливий, однак породив масу квазінеологізмів, одним із яких є поліваріантний термін «самопоміч», що повноцінно функціонує в політичному лексиконі не лише України (Луценко та іже), а й інших братньо-слов'янських угруповань (Польща, Словаччина, Словенія, Придністров'я, КНДР[п] тощо).

А ще з одного боку (якщо дозволено буде наділити один феномен чотирма боками), відомо (і відомо, зауважте, не з кіна, а з реальних протоколів судмедекспертів), що сучасні трупи сучасних жертв сучасних, контемпорарних злочинців найчастіше знаходять у характерній, трохи неприродній позі, немов останнім передсмертним відрухом потерпілого була спроба дотягнутися лівою рукою до якогось рятівного артефакту. І дивним це може видатися лише на позір. Передсмертний салют лівицею просто унаочнює актуальну топологію «гелпу». Адже навіть діти знають, що в нинішньому світі вся можлива допомога, весь евентуальний потенціал самопомочі, весь можливий HELP зосереджено в лівому верхньому куті клавіатури, під клавішею F1.

Урок малювання

З усіх способів творення віртуальної реальності мене найбільше інспірують шпалери. Щоправда, не ті, якими оформлюють десктоп комп'ютера, а традиційні — якими обклеюють стіни. Звичайні шпалери. Фотошпалери, якщо вже бути відвертим до решти і якщо хтось іще пам'ятає такий, із дозволу сказати, артефакт.

Якщо не помиляюся, ідея фотошпалер виникла приблизно тоді ж, коли американською культурою прокотилося недовге, але повальне захоплення гіперреалізмом. Побічне й калічне дитя сюр- та соцреалізмів, гіперреалізм не запропонував практично нічого, окрім гігантських акрилових копій фотопортретів, які, на відміну від сучасних стерилізованих фотошопом гламурних фізій, не приховували, а навпаки, виділяли природні вади оригіналів. Прищики, прожилки, бородавки, висипка, віспа, виразки, діятез, закупорені пори — всі ці соромітні, за нинішніми уявленнями, вади ентузіастично й скурпульозно підкреслювалися адептами нового напрямку, підносилися до рангу «вєщдоків реальності» чи проявів «правдивої правди». Гіперреалізм проіснував недовго через очевидну тупиковість і неплідність, залишивши в історії мистецтва декілька абзаців дрібним шрифтом і одну-дві малоформатні ілюстрації, з яких важко зрозуміти концептуальний, багатометровий пафос живописної дерматології. Звісно, Прищ-як-Check-Point приватної історії — ідея дотепна, але малопродуктивна.

Заради об'єктивності додам, що відгомін гіперреалізму трапляється й у «мистецьких пошуках» сучасників: варто згадати бодай силіконових потвор by Patricia Piccinini чи гігантського гуманоїда, яким англієць Ron Mueck шугав відвідувачів Венеційського Бієнале 2001. Однак гіперреалізм нинішній відрізняється від класичного лише новими матеріалами та додатковим просторово-маркетинговим виміром: Його-Ясновельможність-Прищ тепер доступний у 3D-варіанті (купивши ампулу діоксину, 3D-прищі отримуєте в подарунок, бггг).

Усе це чудесно і славно. Славно, що людина навчилася перфектно імітувати реальність, та ще й на різні способи. Силіконові андрогіни й латексові запчастини до них (які, що не може не тішити, надаються до автономного використання). Цифрові світи, Second Life-и і вербалізовані простори літературного фентезі. Анімовані косміти зі своїми чудернацькими Н(е)Л(ітаючими)О(б'єктами) та мегапіксельні мегастраховиська… Пригадую, коли малим я дивився радянське science fiction чи інші жанрові підробки, завжди прикро розчаровувався, якщо обіцяний і очікуваний упродовж усієї стрічки казковий дракон виявлявся недбало склеєним із пап'є-маше опудалом, а моторошний Гоголівський Вій з'являвся в оточенні кордебалету обласної філармонії, у фольговій короні, позиченій із минулорічного «Праздника Нептуна». Нинішні дітлахи мають можливість бачити ціле інферно в деталях: до лусочки, до подряпини на бронтозавровому кігті, і вже нікого не окрилює анекдот, у якому маленька дівчинка з азартом першовідкривача повідомляє батькові: «Тату! Тату! Виявляється, Хрюша і Степашка — це ляльки! А я думала — 3D-анімація…» І однак, здається мені, що цілковита відмова від умовності (сценічної чи екранної), намагання показати все, «як воно є», збіднює уяву глядача, відбирає простір власної інтерпретації та можливість «додумати» свого персонального монстра, люцифера чи маньяка… Моралізую?..

Втім, повернімося до шпалер. Себто до фотошпалер. Ширпотреб епохи зрілого соціалізму майже всім асортиментом належав до розряду т.зв. дефіциту. Кахлі та вафлі, меблі й кеглі, помаранчі й мандаринки, ковбаса, лінолеум, шпроти, авто — усе це вимагало виснажливих інтелектуальних комбінацій, грошово-товарних ритуалів та багатогодинного вистоювання в чергах. Неабияким успіхом вважалася купівля туалетного паперу, що вже й казати про шпалери, тим паче — фото… По-буддійському мудрі вожді партії перетворили на зразково-показову чергу навіть оглядини найґламурнішого мерця СРСР — Ульянова-Леніна — в цьому було стільки символічної потуги, що ремствувати з приводу нестачі піпіфаксу просто не випадало. Однак секретна каста «рівніших від рівних» мала доступ до будь-яких ексклюзивів, у тому числі й до фотошпалер. Для потреб соцтабору продукували їх, здається, лише в НДР, і продукція дуже чітко поділялася на два потоки: для роздрібної торгівлі й для оформлення державних установ. Тож якщо приватний сектор нишпорив у пошуках кічових морських пейзажів зі зміщеним кольороподілом, то райкоми-обкоми, партійні санаторії, валютні ресторани та «кімнати відпочинку вищого командного складу ЗС» прикрашали ідеологічно правильні краєвиди, на ілюзорних просторах яких легко було уявити собі євангелістсько-компартійний рай (це там, де лев кладеться з вівцею, комісар — із викладачкою прикладної лінгвістики, а ІБТ цілує Кокотюху). Перевагу віддавали засніженим вершинам Непалу (змальованим із туристичного путівника Бескидами), захмарному ширянню гордих орлів (подібних на дефіцитних курей із книги «О вкусной и здоровой пище») та індустріальним панорамам матричного майбутнього (за взірець правили шпигунські знімки, що їх зробив 1957 року перший радянський супутник під час космічного дрейфу над автозаводами Форда).

Але траплялися й дотепніші комбінації. Пригадую, майже всі «дворцы бракосочетаний» прикрашали шпалерні панно із зображенням березового гаю. Це тепер цинічні класики нової літератури дозволяють собі скабрезні пародії на кшталт «я в весеннем лесу пил березовый Спрайт», а в ті часи Спрайту ніхто не знав, берізка була деревом тотемним, а березові гаї на стінах ЗАГСІВ викликали в брачующіхся неясну тривогу: «Боже, куди мене занесло, в які ж це хащі я забрів?! Утікати! Втікати, поки не пізно!» Лише згодом, після зруйнування Берлінського муру з'ясувалося, що ідею березових лісів для радянських ЗАГСів підкинули НДРівським шпалерникам резиденти західно-німецької контррозвідки з метою зменшення кількості шлюбів, а, відповідно — падіння народжуваності і, як результат, скорочення в майбутньому чисельності Радянської Армії через брак чоловіків призовного віку. Такою ж провокацією (що ґрунтувалася на спецдослідженнях західних психоаналітиків) слід уважати моду на фотошпалери з гіперреалістичним зображенням цегляної стіни. Та ж очевидно, що пересічним радянським громадянам така ідея ніяк не могла сама спасти на думку. Вселяючись до вистражданої в багатолітніх чергах, традиційно незакінченої будівельниками тісної хрущовки, ці громадяни мали інший клопіт: довести до пуття сантехніку, позароблювати шпари в дверях і вікнах, а також дістати цементу й вапна, аби доштукатурити стіни, де справжня, ненамапьована, не фотографічна цегла проглядала крізь тонкий шар крейди. Якою ж бузувірською, нелюдською технологією нейролінгвістичного програмування треба було володіти, щоби переконати цих нещасних ганяти по магазинах і базах, шукати блат, давати хабарі, аби лиш дістати шпалери з імітацією цегли та позаклеювати ними стіни, ще донедавна майже цілком цегляні по-справжньому.

Годі й казати, що після такого, з дозволу сказати, євроремонту (тоді й слова такого не було) психіка пересічної радянської людини, — по короткотривалій ейфорії з нагоди здобуття дефіциту, — запала в глибоку й затяжну депресію. Можна хіба що здогадуватись, як почувався обиватель країни з наглухо закритими державними кордонами, відгородженої від решти світу залізною завісою, країни, де добра третина населення мала прописаний у генетичному коді досвід тюремного чи табірного ув'язнення… І цей обиватель добровільно, ціною помітних зусиль влаштовує у власному помешканні подобу тюремної камери? Символізм цієї карцерної естетики мене хвилює найменше. А от психофізичні наслідки її ігнорувати не варто. Донині люди, що пережили в дитинстві шок естетичного ув'язнення, потерпають від гострих нападів відчаю, метафізичної клаустрофобії та діалектичного песимізму. Он і секс-ідол українського дівоцтва, вихованець кафедри фізики ЛНУ співає, маскуючи внутрішні конвульсії патріотичним пафосом: «Веселі, брате, часи настали… і замість мами — глуха стіна». Їй-бо, нічого трагічнішого й тужнішого в національній поезії я не зустрічав. І в цьому контексті (а також у рамках народної самопомочі) смію пропонувати такі поради, такі ото рецепти виходу із ситуації:

«Братове! Співвітчизники! Соратники!»

(Ні, не так, тут важливе індивідуальне звертання.)

Отже:

«Брате! Сестро! Майн лібер фройнд!

Якщо всередині — ніч, на серці — щем, у слухавках — «The Wall», довкола — мур, надворі — смоґ і …ядскоє самодєржавіє; якщо Твої стежки ведуть у тупики, за кожним поворотом — темний кут, а замість мами — глуха стіна, не впадай у відчай.

Не панікуй, не зводь порахунків із життям і не втікай у світ ілюзій.

Ні інтернет, ні наркомат, ні ґанджа, ні Second Life, ні «колеса» нічого, крім віртуальних обманок і 3D-пасток, Тобі не запропонують. А Ти напруж уяву. Згадай їжачка в тумані й дитячі малюнки. Довкола мур і no way out? Вихід є. Вихід завжди є. Візьми олівець і намалюй. Намалюй вихід. Свій персональний вихід на своїй персональній стіні. Тим більше, що вона паперова. Намалюй двері і світ за ними. Намалюй маму, врешті-решт. Це не гріх. Спробуй, намалюй собі маму. Навіть якщо Ти все життя вважав, ніби «мама» — це материнська плата комп'ютера. Не біда. Мама вигребе. І Ти вигребеш.

Намалюй себе. Спробуй хоч раз. Намалюєш — будеш жити».

Теорія відмови

1. Винесена в епіграф фраза доволі точно відображає різоматичну сутність справжньої змови. Однак замовчує найголовнішого змовника — саму мову. Як і будь-яка пов'язана з мовленням суспільна практика, змова уможливлюється здатністю мови формувати знаки — як у суб-, так і в метавимірах. Трапляється, що цілої групи мов вистачає на один, не надто змістовний, але цілісний знак. Іноді навпаки — якийсь простий, неподільний, мов атом, займенник уміщає безліч знакових множин, щоправда, суто теоретично. Все залежить від суспільних конвенцій, читай — домовленостей. А щодо змов, то їхній очевидний вплив на реальність контрастує із мовчазністю таємниці, якими зазвичай вони дбайливо огорнуті. Справжня змова виростає зі змови мовчання, а не з домовленостей. Ідеальна ж змова, яка потребує комплектної таємності, вимагає і цілковитого мовчання. Вона взагалі не може бути омовлена. Тобто у парадоксальний спосіб випливає, що породжена мовою змова комплектується з німоти. А німота, що в стосунку до мови може проявлятися лише апофатично, по суті не існує. Що ж тоді існує? Лише з-мова?

Увесь цей мутний і беззмістовний абзац виник зі спроб згадати, в який спосіб я послуговувався словами, мисленням і правилами синтаксису на початку. Зараз мені таке говоріння нагадує метушню інфузорії у фізрозчині, однак чи навчився я рухатися цілеспрямованіше, невідомо. Відомо лише, що від змови я ще ніколи не відмовлявся.

2. Відстань, на яку людині за життя вдається наблизитися до Бога, залежить, зокрема, й від рівня опанування людини мовою (розумійте, як завгодно). Йдеться навіть не про рівень — наближення до Бога не є справою еволюції — радше про етап, відтинок, черговий поворот, за який встигає пропустити тебе мова, вірніше, той її поворот, який встигаєш не пропустити ти.

Дивні ландшафти відкриваються за поворотами мови. От, наприклад, раптом починаєш бачити й відчувати її, як прозорий сад, де слова-рослини (найрізноманітніші, найчудніші, найзвичайніші — все, як у природі) женуть скляними капілярами спільний мультивітамін, а їхні сплетені корені відсвічують червоним з-під дна світу. І поки ти доглядатимеш цей сад, а він годуватиме тебе спокусами плодів, концентрація Слова в рослинному соку неухильно падатиме, а самі слова змістяться до периферії свідомості, утворивши врешті таке надійне оборонне кільце, що і ти, і сад, і ціла твоя внутрішня м…н…г…л…і…я відчуєте себе бранцями власної письменності.

Або слова починають нагадувати скульптури з піску — так само швидко висихають і осипаються. А твої етимологічні потуги лише пришвидшують розпад нетривкого сенсу на безглузді піщинки окремих літер.

Чи, скажімо, за черговим поворотом ти всім своїм біологічним мікрокосмом, усіма його мітохондрійними печінками починаєш відчувати, що вибляклі, вигорілі за літо слова вже не зазеленіють навесні, та це, зрештою, й не конче, бо ти, виявляється, здатен говорити на різні інші способи — запахами, випарами, еманаціями, флюїдами, поглядом, гладкою і не дуже мускулатурами, епітелієм, вольовими зусиллями, фантазіями, а навіть грою з вибляклими, вигорілими за літо словами, грою, що може завершитися чим завгодно — фразою, сонетом, романом, слоґаном, абревіатурою, анаграмою, шифром — грою, котра, на щастя, ведеться не з метою щось сказати, а лише задля того, аби зібрати пазли щоденності в цілісний кадр. Погодьмося, складанки небагато спільного мають із говорінням.

А ще за одним поворотом, як пощастить, ти обов'язково втрапиш у таку густу пелену молочної тиші, що саме поняття слів — як акустичного відлуння сенсу — видасться абсурдним.

Німий світ вразить тебе достатком нових смислів чи, радше, способів ці смисли здобувати.

Існування мови за таких умов видасться не лише зайвим, а й шкідливо надмірним: так іноді перебирають міру театральні декоратори, коли в намаганні якомога достовірніше передати яку-небудь, водну, скажімо, стихію, захаращують сцену неймовірною кількістю механізмів, пристроїв, кабелів і рур, через які постійно перечіпається балетна трупа, аж лебедине озеро перетворюється на хореографічні бої в багнюці.

Німий світ переконливо засвідчить універсальність світла, яке водночас є і першим проектом, здійсненим завдяки слову, і проектантом, і методом, і інструментом, і самим Словом, всеохопним, а, попри те, уважним до найменшого фоторецептора.

Німий світ висвітлить облудність часу — ще одного словесного проекту, що не знайшов втілення ніде, крім лексики хронометрії. Часу поза мовою не існує. Ілюзія часу виникає в процесі мовлення (читання, слухання, писання). Власне ілюзією є сам процес. Адже насправді мова подібна до образу й доступна вся водночас. Як Бог. Або, скажімо, ніготь.

Німий світ не деформує простору Він радше уможливлює існування відразу всіх мислимих масштабів на єдиній мапі буття. Хоча, звісно, в німому світі нема ані поняття, ані словосполучення «мислимий масштаб». Зате потрібний вимір тут виникає в міру метричної потреби, себто потреба сама, ще до своєї появи задовольняє власні просторові амбіції. Почуватися співрозмірним з усім і з самим собою, вільно оперувати макро- і мікровеличинами — гідна, як на мене, компенсація за прощання зі словами.

Німий світ нічого не генерує й нічого не споживає.

З нього можна черпати, а він не зменшуватиметься.

В нього можна вливати, а він не наповниться.

Він обдаровуватиме новими сутностями, нічого не додаючи, і дивуватиме новими сенсами, нічого не пояснюючи. В німого світу немає кредитної системи. А всі його інвестиції в тебе, по суті — інвестиції в себе, адже ти з усіма дарами й дорогами нікуди не подінешся з нього, бо нічого не існує поза ним, бо в тобі самому немає нічого, окрім тихої, летаргічної гармонії німого світу.

3. Всередині тиші очевидною є первинність німоти, як у метафізичному, так і в практичному сенсі, перед глухотою, скажімо. Глухота йде слідом за німотою просто з потреб природного балансу.

Відмова від говоріння, свідоме німування — це ще не протест. Справжнім протестом є відмова чути. Найближчим зразком є приклад великого вождя Бромдена: його на позір пасивний опір системі переріс таки у втечу. Щоправда, ми нічого не знаємо про долю Бромдена після звільнення із зозулиного гнізда, однак є підстави вважати, що й після виходу в т.зв. «вільний світ», вождь продовжив практику неучасті в комунікації з соціумом. Однак життєпис Бромдена в його загальнодоступному варіанті — як методичка, роздерта в найпотрібнішому місці, й що робити далі, невідомо. Відомо лише, що рух триває, а отже, слід очікувати нових поворотів і ландшафтів за ними.

Одного разу тобі вдасться розгледіти обличчя водночас доброго і веселого Бога.

А якось — не в часі, але вчасно — з мовчазної нірвани вихопить тебе згадка про те, що дао — не еволюційний шлях, що вміле маневрування навіть на найпокрученішому шляху не є аналогом здобуття висот. Та й до чого тут альпінізм, просто ти зрозумієш, що відмова від слів сама по собі не є чеснотою. Як не є чеснотою усвідомлення, що за останнім поворотом твоя психіка перестала бути кунсткамерою страхів-комплексів-табу і здобула нарешті статус duty free, такої собі безмитної зони між розумом і духом, розумом і Розумом, духом і Духом — в усіх можливих комбінаціях. Усвідомлення це, звісно, важко назвати неприємним, але кого взагалі хвилює, як довго ти в'їжджав у геополітичні особливості власного Я?

У пошуках чеснот (бо тобі завжди розходилося на чеснотах) ти зрозумієш, що триєдиність Я (розум-психіка-душа) унаявнилася лише для того, аби Ти (повноважний представник Я) знову повернувся до слів, до їх початку. Там побачиш, що вони складаються не з літер чи звуків, а з уламків потрощених сутностей. У більшості слів уламки ці склеєні недбало, нетривко. Зміст осипається з них, як крейда, якою його, мабуть, і було писано.

Але є й уцілілі слова, що складаються з цілісних, неушкоджених сенсів — саме цими і лише цими словами доведеться користуватися тобі, доки ще живеться. Ними вітатимеш кожен доторк німого світу — хай навіть на голову крапне ворона, чи сліпота завадить говорити, а чи чужа смерть всотається в твою кров.

Цими словами оминеш кожну річ і промовчиш кожну любов.

Цими словами проклинатимеш і благословлятимеш, адже прокляття і благословення — суть перелік.

Цими словами відмовишся від останнього слова на останньому суді.

Ними взагалі просто відмовлятися, адже вони, як і ми — від мови: «Господи, змилуйся наді мною».

Гра з сірниками

Дні проминають за днями, і нічого не діється, нічого не відбувається. За вікном із подиву гідною методичністю проїжджають раз по раз жовті автобуси. Підозрюю — один і той самий імітує масовість. Дні спливають без номерів, означень, дат. Про дати дізнаюся з програми телепередач. Із самих телепередач нічого дізнатися неможливо. Нещодавно запитав приятельку:

— Який сьогодні березень?

— Місяць, — відповіла вона, знаючи, що слова можуть бути взаємозамінними.

Вчора цей ото березень був уповні, сьогодні його не видно. Закрили хмари. Та на моє безсоння це не впливає. Точніше так: моєму безсонню це не перешкоджає.

Звичайно, якісь дрібні метаморфози стаються. Мій банкомат, для прикладу, звертається до мене щоразу ввічливіше. Але грошей не видає. Певно розуміє, що, за найвищим рахунком, вони мені не потрібні. Все справді потрібне завжди безкоштовне.

Сьогодні бачив жінку, що йшла дуже швидко. Вона курила і на ходу втирала сльози. Вітер? Сонце? Пейзаж? Робила це вправно й майже непомітно, мабуть, не хотіла вразити зустрічних.

— Ти помітив, як багато людей на вулиці розмовляють самі з собою? — запитала мене мама.

— Це мобільні телефони, мамо.

— ?

— Вони говорять у мобільні телефони.

— Не плети дурниць. Ніхто при здоровому глузді не розмовлятиме з телефоном. І, крім того, ти ж бачиш — там немає ніяких дротів.

«Справді, — подумалося, — якби за кожним тяглися дроти, в цьому світі так усе переплуталося би…»

Вчора довго роздивлявся архівне фото вибуху атомної бомби. Ми навіть бомби не можемо сконструювати, не запозичивши в природи форми. Хоча цей рукотворний гриб справді прегарний. Шкода, що він вийшов із моди. Перед ним так щиро схилялися дерева і злітали з поверхні будинки (немов свічки, задмухані п'ятирічною дитиною у свій перший ювілей). Під моїм балконом є ще один рукотворний гриб. Залізний. Він, мабуть, мій ровесник, але зберігся значно гірше за мене: похилився, зіржавів, утратив вторинні статеві ознаки. Втім, я ж ніколи так не опікувався людьми, як він. Пам'ятаю його ще струнким, свіжопомальованим. Дітлахами ми часто вилізали нагору, на грибовий капелюх, адже тільки так можна було побачити всю його красу — жовті цятки на червоному тлі. Гриб — праобраз дому, парасольки і карти зоряного неба. Тепер, щоби побачити зірки, доводиться дивитися вгору: на капелюсі залізного гриба лише іржа — індустріальний еквівалент плісняви.

Сьогодні вперше за довгий час взяв до рук книжку. Першу-ліпшу, що трапилася на полиці. За правилами нового слововжитку вона мала би називатися «Дванадцять березнів». Зграбні імпресіоністичні ілюстрації і під кожною підпис — фраза з основного тексту. Я вже давно помітив: якщо хочеш запам'ятати якийсь образ, потрібно придумати підпис. Це як титри в кіно. Тільки навпаки: слова не пояснюють зображення, а викликають його. Недавній мій сон був такою мірою переускладнений графічно, що довелося вигадати цілу промову:

«Буває, що й сухий асфальт скидається на зоряне небо. Подібна подібність — випадковість, не більше: „палені“ двійники без документів, без ліцензій так просто приходять у світ і живуть десь у латинських кварталах, по чайна-таунах, гуртожитках, природничих музеях… чай на столі, стилет на стіні, відео у вікнах навпроти, все — пластилін у руках… немовлята безмовні, неконтрактні, неконтактні, безумовні, безумні, немов білизна на вітрі, немов ляда в пивницю… нема ладу ані в паперах, ані в новинах. Ані сентаво в кишені, ані жетона Анні передзвонити — лише квиток на вчорашній кіносеанс. От і любиш усі дороги без винятку. От і втискаєшся в кожне шосе, як у жінку, аби ті, хто проїжджає по тобі, не відчули жодного дискомфорту. Найважливіше — надійні ресори… а хто «не в'їхав» — не моя провина».

Довгі титри — найненадійніші. Що ховалося за цими словами? Не згадаю. Може, саме ці дванадцять березнів? Серед них одинадцять братів і одна сестра, не позбавлена шкідливих звичок. Любить курити на ходу. Скільки не переконували її, що це шкідливо — не слухає. Ходить і курить. Швидко ходить і швидко курить. І плаче, бо дим залітає в очі. «Сестро-березню, довго так витримаєш?» — питаються хором усі одинадцять братів. Їм добре. В них у всіх психотерапевтична освіта і повна відсутність шкідливих звичок. І вони завжди готові обговорити будь-яку проблему. «Хочеш про це поговорити?» — питаються й мене при оказії. Я не відповідаю. Мама ще в дитинстві заборонила мені розмовляти з незнайомцями. Тому я спілкуюся лише з телефоном. Він справжній друг. Він вміє слухати. І вміє мовчати. Що, зрештою, одне й те ж. А ще він пам'ятає всі номери і дати, всі дні народження, усі важливі справи. Але ніколи про них не нагадує. Може, з делікатності, може, тому, що я вже давно не купував йому батарейок. Він ніколи не ображається, просто замикається в собі, та й по всьому. Це мені зрозуміло. Іноді я й сам потребую самотності. Тоді згадую титри до забутих снів. Або зачиняюся на кухні й палю один за одним сірники — ще одна шкідлива звичка.

Дивно, на позір вони всі, як один — такі однакові, такі подібні, а згорає кожен по-своєму… В цьому є щось дуже людське, правда ж?

А гулі…

Вона з'являється щоранку. Дуже педантично, завжди о тій самій порі. Поводиться чемно і стримано, цілком логічно вважаючи, що вже самої її появи, навіть мовчазної, достатньо, аби я зрозумів, про що йдеться. А йдеться завжди про одне і те ж: я повинен нагодувати її. Готувати їй сніданки взагалі-то не мій обов'язок. Ні особисто їй, ані кому іншому я не давав жодних обіцянок. Але вже якось так повелося, не пам'ятаю, відколи, здається, з позаминулого літа.

Врешті-решт, це зовсім не обтяжливо для мене. За час нашого знайомства це вже навіть перетворилося на частину моїх ранкових ритуалів — як холодний душ, кава з молоком, сигарети. Тепер ще й сніданок для неї. Для невротика ритуали — справа не лише звична, але й помічна. Особливо ранкові, коли розум відмовляється вірити, що знову повернулася так звана реальність, коли психіка бойкотує будь-які спроби налаштуватися на активне, креативне — яке там іще? — суспільне буття, коли пам'ять вкотре намагається виінсталюватися з групової історії в якусь приватну соліпсичну директорію.

Механістичність ритуальної поведінки немов продовжує інтимність нічного усамітнення, створює ілюзію продовження сну. Тобто — створює ілюзію ілюзорності. Пом'якшує повернення в шенгенську зону дня.

Тож готувати сніданок іще й для неї — справа достатньо комфортна. Тим більше, що вона не вимагає різноманітності, просячи щоразу одне й те ж: кукурудзяні пластівці з родзинками. Я мав би бути вдячний за мінімалістичну скромність її бажань, однак певні естетичні нюанси рецептури таки дратують мене. Я майже впевнений, що снідати пластівцями вона почала, надивившись американських серіалів. У кожному разі, ще донедавна ніхто зі співвітчизниць навіть гадки не мав, що цей прародич попкорну може складати повноцінний сніданок. Утім, варто віддати їй належне: пластівці вона їсть сухими, не заливаючи їх ні молоком, ні соком, ні йогуртом. Із погляду здорового харчування, навряд чи це добре, але така поведінка свідчить усе ж про власне вольове рішення, про індивідуальний вибір, зрештою — про індивідуальність як таку. А кожну індивідуальність я навчений шанувати. Звичайно, з американського кіна вона набралася ще й інших дурнуватих звичок. Наприклад, аби показати, як уважно ставиться до моїх слів, вона схиляє голову набік і скеровує погляд просто в очі співбесідникові — достоту так само демонструвала зацікавленість леді-термінатор з однойменного фільму. Однак і це не надто мене дратує: бо що здатне ефективніше за цитати з голлівудських блокбастерів повертати нас до реальності? Тож я трактую таку її поведінку як грамотний і ненав'язливий психотерапевтичний хід.

Набагато гостріше мене дратує її манера їсти. Їсть вона, що називається, голосно і неохайно, розкидаючи пластівці навсібіч. Тепер після сніданку мені доводиться прибирати ретельніше, ніж як звик до нашого знайомства. Добре, що вона принаймні не намагається розмовляти під час їжі.

Та, попри все, гріх не згадати й позитивних її рис. Скажімо, вона жодного разу, жодним чином не закцентувала свого ставлення до мене як до представника протилежної статі (що для її однолітків майже відрухове). Я дуже ціную таку поведінку, тим більше, що в неї є бойфренд (я не раз бачив їх на вулиці разом), про якого вона жодного разу не згадала, не кажучи вже про можливі спроби познайомити нас чи спробувати нагодувати халявним сніданком і його. Тобто між нами, між мною і нею дуже природно, без зайвих домовленостей виник своєрідний «кодекс честі», а це, погодьмося, не часто трапляється в стосунках.

Із мого боку подібний кодекс вмикається чомусь лише вночі. Я жодного разу не бачив її уві сні, але її присутність там відчував неодноразово. Так от це, замалим не Прохаськове відчуття присутності відігравало в моїх снах роль своєрідного морального імперативу, спрямовуючи дії, коригуючи вчинки тощо. Підозрюю, саме завдяки їй я навіть уві сні ніколи не зважився ані на вбивство, ані на самогубство.

Оце, мабуть, і все. Дивний приклад симбіозу двох повноцінних організмів. Хоча взаємовигідний симбіоз, як твердять зоологи, якраз і свідчить про бодай часткову неповноцінність, неспроможність без допомоги ззовні успішно функціонувати в соціумі (не кажучи вже, «в ноосфері»).

Не знаю, скільки це триватиме. Як гостро кожен із нас переживатиме втрату спільника — бо ж навряд чи ми помремо одночасно. Зрештою, для розлуки є багато інших, прозаїчніших причин. Набагато більше, ніж для вдалих зустрічей. Я, наприклад, часто мандрую. Щоправда, поки що мандри не шкодять: за час моєї відсутності сніданки їй готує дружина. Дружина вважає її горлицею, тому щоранку, виносячи порцію пластівців на балкон, кличе: «Гулі-гулі-гулі». На цей пароль, якщо вірити дружині, і справді прилітає горлиця. Зі мною все відбувається по-іншому. Мабуть, орнітолог із мене поганий. Звичайно, я не раз пробував, відчинивши вікно, промовляти щось на зразок «а гулі». Але жодного разу ніхто, ніде… Мабуть, уся справа в тому, що в складній резидентській грі під назвою «Життя» паролі, коди й імена унікальні для кожного і не повторюються ніколи. Навіть двічі.

Щоденна вежа

Приміська автостанція. Неділя. Людно. Святково вбрані городяни виїжджають до навколишніх сіл або повертаються до міста. Майже в центрі загальної декорації, під молодим кленом сидить навпочіпки пияк. Його обличчя мені не видно, та зрозуміло, що він добряче п'яний. Це та стадія, коли координація рухів іще чітка, майже прецизійна, проте прецизія тут означає ніщо інше, як напад delirium, чи, кажучи простіше, «білочки». Пияк жестикулює, розмовляє з невидимими співбесідниками, клінічна картина цілком стандартна, якби не одне «але»: він збудував із порожніх пивних пляшок вежу. П'ять пляшок поставлені одна на одну, конструкція майже нереальна навіть для тверезого, однак тут окремий випадок: іноді саме хвороба, наділяючи нас нелюдськими здібностями, допомагає перейти над прірвою до рятівного берега.

Усе б нічого, але пияк має ще одну пляшку — надпочату чвертку горілки — і, судячи з усього, збирається увінчати нею скляну вежу. Він виконує хореографічні паси руками, немов унаочнюючи силові лінії гравітації, що пронизують простір, він накреслює між ними всі можливі горизонталі й ту єдину вертикаль, яка дозволить успішно закінчити будову. Дивитися на це болісно, майже неможливо. Кожному очевидно, що чвертка впаде, вежа зруйнується, горілка розіллється. Більшість перехожих просто відвертається. Більшість вдає, що їх не цікавить вистава. Уважними глядачами залишається лише групка братів по крові, чи то пак по алкоголю: вони не лише спостерігають, але й коментують будівництво, підбадьорюючи самотнього архітектора. Та він уже не чує порад іззовні.

Дивитися на це справді болісно. Болісніше, ніж на канатохідця під куполом цирку. І справа не в тому, що вартість недопитої горілки — це підтвердить будь-який нарколог — тепер співрозмірна з ціною людського життя. Просто нестерпним є сам стан нестійкої рівноваги. Коли і зайвий поштовх серця здатен зруйнувати все.

Все-все. Бог не був заздрісним (усупереч свідченням богознавців) щодо будівників Вавилонської вежі. Просто Він, як ніхто, знав і знає, що життя — крихка річ. Для його тривання необхідне дотримання сотень, тисяч, мільярдів тонко нюансованих умов. Припинити ж його може будь-що: тупе лезо, гостре слово, крапля, подих, звук. Кому, як не Богові, знати про це. Знає про це й пияк. Але хвороба каже йому будувати далі. Хворобі завжди йдеться про те, аби дійти якнайдалі. Однак архітектор хитрує. Він оглядає почату чвертку, немов обраховуючи оптимальні параметри балансу. Приглядається. Прицінюється, приміряється і… прикладається до горлечка. Пияки-побратими аплодують. Такі закони їхнього жанру. Горілка йде пиякові вкрай важко. За найвищим рахунком, зараз вона йому не потрібна — він потребуватиме її значно пізніше, коли на зміну delirium прийде абстинентний синдром. Але наразі йдеться про те, щоб обхитрувати — силу тяжіння, магнітне поле, всю решту сил природи, цілу окуповану хворобою світобудову. Обхитрувати власну неспроможність. Обійти заборони. Піднятися вище. Досягти небес. Це не виклик Богові й не суперництво. Просто якщо вже ціною Створення світу є вся його архітектоніка як така: з верхом і низом, зі стартом і фінішем, із життям і смертю, — то чому б не спробувати рухатися не до кінця, а навспак, до початку. Себто — вгору.

Пияк блазнює. Здатність блазнювати залишається в людині чи ж не найдовше. Він майстерно розігрує драматичні паузи, театрально розводить руками, кланяється, заглядає в горлечко пляшки. Потім стає навколішки і на якийсь час завмирає. Тепер усі погляди прикуті до нього. Дивляться навіть ті, чий автобус уже подає сигнал відправлення. Дивляться діти, птахи і звірята. До скляної вежі підбігає безтурботний кудлатий пес і, здивований, марно намагається поєднати в логічну картину довершену архітектоніку споруди, нестравний алкогольний дух і дивну вкляклу постать. Глядацький загал тамує подих: присутність тварини, яка не усвідомлює важливості моменту, викликає саспенс, вартий Гічкока. Як поведеться головний герой драми? Чи вдасться йому врятувати себе і світ?

Герой примружує очі. Повільно, дуже повільно піднімає майже порожню чвертку. Вона шоста за рахунком, а отже, остання. Дихання затримано. Двигуни заглушено. Тіла спаралізовано. Вітер вимкнуто. Стоп-кадр. Ось-ось скляна посудина стане верхівкою нового Вавилону. Невже це справді станеться? Ось тут, на провінційній автостанції, просто посеред весняного пополудня? Невже Історію завершить будівельний ентузіазм випадкового пияка?

Звісно, ні. Історія не закінчується. Щоразу, обіцяючи фінал, вона лише повторюється з божевільною впертістю. Ось і зараз. Чвертка лиш на долю миті втримується вгорі, чи то пак — у грі. А далі вся конструкція розпадається. Пляшки котяться бруківкою, нахабно дзеленькаючи. Дідько тішиться. Містерію знову зведено до побутового непорозуміння. Слідом за вежею падає і її будівничий. Він валиться набік і відразу засинає. А я раптом розумію, що всі мої вавилонські метафори сміховинні. Ні про що таке не йшлося. Майструючи вежу з пляшок, пияк просто вибудовував власну рівновагу. По суті, це те, чим кожен із нас займається щодня. Звісно, кожен — у свій особливий спосіб. Але всім ідеться лише про те, аби втриматися на двох. Адже кожен із нас — вежа. Кожен — вертикаль. І кожне життя — стан нестійкої рівноваги. І цей мій текст — лише чергова спроба вистояти, встояти, втриматися. І втримати баланс у пам'яті про безіменного будівничого.

Фісташки безсмертя

Історію про фісташкове безсмертя я почув на конференції неконвенційних ботаніків, куди мене запросив Тарас Прохасько. Конференція відбувалася в Делятині, в Тарасовій хаті, огорненій містичним флером міфу чи то навіяним прозою господаря, чи то до появи цієї прози причетним.

Звісно, конференція жодним чином не нагадувала традиційні зібрання науковців: тут не читалося доповідей, не піднімалося на кафедру і не дискутувалося про мутагенні агротехнології, наприклад. Побут нагадував радше табірне життя «переміщених осіб» DP. Розклад — санаторне життя зубожілого гірського пансіонату. Та й самі учасники скидалися не на світил альтернативної науки і навіть не на Прохаськових непрОстих, а радше на різного штибу марґіналів та аутсайдерів.

Звісно, ботаніка займала в нашому недовгому спільному житті важливе місце. Однак була вона не так темою розмов, як необхідним елементом побуту: ожина, що росла під хатою, добре смакувала з домашнім вином; хмиз, зібраний в найближчому переліску, згорав у печі або у вогнищах, коло яких ми збиралися щовечора; експедиції ентузіастів надовго пропадали в пошуках священних карпатських грибів; траву курилося, на траві спалося, гербарії цікавили хіба окремих некомунікабельних аутистів.

Історію про фісташки розповів мені безумний, як рожева хмарка, молодик семітської зовнішності родом звідкілясь чи з-під Маріуполя, чи то з-над Аралу. Мав він ядучо-одеколонне прізвище Шипр, зловживав діоптріями, а замість очікуваного гаркавлення приголомшував займенниками та іншими цікавими мені лексичними кунштюками. Ми сиділи з ним на колоді під південним вікном Прохаськової хати, пахкали на двох ароматичну люльку, й історія про фісташки виникла без найменшого зв'язку як із попередньою, так і з наступною темами.

«Фісташки… — казав він, — ну, це, в натурі, тіпа, земляной оріх, як ці, ну, знаєш, арахіси, токо арахіси так і дозрівають у землі, в таких, вроді как пористих оболочках, ти же пиво п'єш, да? Нє? Ну, карочє, неважно, так вот, а фісташки появляються, тіпа, як із почьок, вони такі вроді почьки, да? Ну і вони, карочє, до соньца із-под землі вилазять, проізростають, в натурі, ти не гуманітарій, да? Но должен в'їхать, і вот, чуєш, када така почька под лучі соньца попадає, а фісташки, вони реально лучше всього на солончаках ростуть, потому шо соль, ну як сказать, от, возьми, к приміру, консерви, у нас, на Аралі, їх вопше без уксуса готовлять… Кстаті, будеш у наших краях… А сам ти откуда? Западенець, да?… Ну, бог с тобой, чуєш, так вот фісташки, вони на соньці, тіпа, зразу висихають і лопаються, ти же пиво п'єш? Нє? Ну, неважно, але бачив, які вони розколоті, прикольно, да? Береш і їш, бо єслі би вони від жари не лопали, то не факт, шо їх скар-лупу роздавиш, да, по крайній мірі зубами не візьмеш, обламаєшся, карочє, а всьо потому, шо це, в натурі, оболочка почьки, а не оріх, вона без базара болії тверда, ти не гуманітарій, ти должен в'їхать, вот, і разні греки, там, асірійці, хазари, в старину тими почьками амфори обклеювали, і разні другі горшки, і сосуди, бо вроді і кошерно, і укріпляє стінки сосудов, і термоізоляція, да, а всьо, шо внутрі у почєк, висихає, то получаєтся тіпа як оріх, по-ботанічєскі це ложний плод називається, потому шо воно не плод на самому ділі, но, як сказать, корочє, вроді листков, которі зрослісь, не розпустівся, так вот сольона пиль і глина, наслоясь на оріх, проізводять замічательний ефект…»

Коротше кажучи, гаркавий пафос рожевої одеколонної хмарки зводився до того, що фісташки, які віддавна вважаються способом для продовження життя, затримання старіння, про що знають і сучасні косметологи з фармацевтами, насправді володіють секретом безсмертя зовсім не завдяки чудодійному хімічному складові, а тому, що, дозріваючи на солончаках, фісташки обдуваються солоними вітрами, і кристалики солі разом із частинками сірої глини осідають на плодах, утворюючи природний захисний шар, який оберігає горішки від псування, але справа тут не в консерваційних властивостях солі, а в тому, що легкорозчинна у воді сіль проникає разом із нею в саму суть, у водообіг кожної живої істоти, кожного створіння, вливається у її найпотаємніші судини, проникає в генетичний код… І зберігає його в комбінаціях власних кристалів. Назавжди. Та навіть не в цьому справа.

Сама потенційна здатність соляних структур проникати у фундаментальні засади біологічного існування породжує те емоційно-інформаційне поле, відчуваючи яке організм згадує… що насправді… вже володіє секретом безсмертя. Що ним володіє кожна жива істота. Кожна людина. Кожна душа.

Все це, звісно, виявилося повною бриднею. Енциклопедія повідомляла, що фісташки ростуть на субтропічних кущах. Консерваційні властивості солі зумовлені її антибактерійними властивостями. А безсмертя взагалі не існує.

Така є правда. Проте фісташки смакують мені дедалі більше, і, купуючи їх, я завжди перевіряю, чи достаточно для замічательного ефекту наслоїлося на оріхах сольоної пилі і глини, потому шо єслі солі недостаточно, ну, карочє, ви поняли, да?