Флешка-2GB

Біографія аутисти

Intro:

На тридцятому (десь так) році життя я раптом усвідомив, що абсолютно не розуміюся на літературі. Моя мєнделєєвська літературно-періодична таблиця виявилася просто розграфленим на квадрати ватманом — не більше. Зате я можу, не встидаючись, відверто признатися, що, як і раніше, мені подобається тато Гем і його прості розповідні речення. На жаль, тато Гем встиг не тільки народитись, а й померти ще до того, як я зіп'явся на ноги, отож простими розповідними реченнями мені скористатися не вдасться. Крім того, іноді мені подобаються різні розумні, на мій погляд, думки. Наприклад, думка, що сучасній ментальності притаманна так звана «семантична сверблячка». Себто кожну річ або явище ми сприймаємо не самі по собі, а лише як певний знак, за котрим стоїть певний зміст і суть котрого ще треба розкрити. Гарно. На жаль, це я не сам придумав, а вичитав у журналі. Це наштовхнуло мене на здогад, що для нас характерний іще й метод «ієрархізації». На кожну новостворену теорію ми намагаємося створити якусь метатеорію, тобто теорію теорій, потім теорію метатеорії і так без кінця. Зрештою, це теж, напевно, не мені першому спало на думку. Може, такий метод вже давно названо якимось добре відомим словом — «дедукція», скажімо, або «індукція». Що ж, доведеться зайнятися вигадуванням власних слів, це хоч якийсь зв'язок матиме з літературою. Кінець офф інтродакшин. Данке шон.

Undo:

Тільки-но я ступив на землю, як позад мене зарипіли зчеплення-з'єднання-пружини, і поїзд рушив. Я відразу злякався, що висів не на тій станції — то знаєте, дітки, як буває: вночі зо сну прокинешся і приверзеться, ніби тато-мама тебе покинули, рідня повмирала, і страшний Вова з лісу йде. Таке й зі мною. Страх минувся швидко — скупо освітлена станційна вивіска мене заспокоїла, тільки залишився в роті гіркий присмак недоспаної ночі. Жиди б тебе з'їли — так в помийницю скирти разом й полетіли. Ніч, темна глупа ніч, маленька станція невідомого містечка, скупо освітлена, про що, власне кажучи, і йшлося. Ніхто, крім мене, не зійшов. Трохи далі, десь так вагонів — тих, що вже поїхали, — за п'ять, виднілися дві постаті. Старша пані з хлопчиком, як визначив для себе я.

Ви знаєте, я дуже встидливий, вірніше, не те, щоби встидливий — радше, лякливий, а кажучи по правді, я просто не люблю людей. Тобто я люблю, коли вони мною захоплюються у відведений мною-для-цього-їм час, але спілкуватися з ними — це для мене «сущий ад». З іноземної. Навіть від тих, хто мною захоплюється, я стомлююся швидко-швидко. От. То ви вже зрозуміли, що я ніяк не міг у цій ситуації, у цьому незнайомому місті піти розбудити службовця й розпитати його про місце-знаходження-готелю. Господи, хто ж це буде читати. До речі, звати мене сьогодні Отто. От. То я вирішив піти за тією жінкою з хлопчиком. У такому сраному, перепрошую, місті, певно, одна вулиця і один готель, і як-небудь я туди дійду. От. То я рушив за ними. Там була якась така ніби привокзальна площа, а потім якісь пішли дерева. У вигляді, певне, невеличкого парку. Ні, невеличкої лісосмуги. Ні — величкої лісосмуги і то досить-таки величкої, як виявилося невдовзі. Такої, як ото знаєте, біля аеропортів восени буває борщ із квасолею разом. Лісосмуга все більшала і більшала. Себто все не кінчалась і не кінчалась. Жінка попереду засвітила ліхтарик, і я втішився, що можу трохи відстати, бо я вже почав встидатися, що мене буде потрактовано яко переслідувача. Сирота Ярема, сирота убогий. Пересилю себе і продовжу. От. То ми все йшли і йшли, земля була волога, а мешти в мене були лаковані-італійські. Вогник ліхтарика блимав десь там попереду, а довкола був ліс страшний-престрашний. І штани в мене були світлі. Ага, то вже був не перелісок, а ліс. І я вже почав було себе проклинати, чому я, ідіот сраний, перепрошую, не запитав дороги. Встид мій тимчасово згас. Ландшафт був доволі порепаний, і земля під ногами круто пішла донизу, чому передувало зникнення вогника ліхтарика. Я послизнувся, вхопився за кущ, вилаявся, і так десять разів підряд. Подробиць не пам'ятаю. Вийшов я з лісу на галявину хвилин десь так через 20–25 після прибуття поїзда. Походивши по тій галявині, впізнав смітник. Ну, я вам не буду розповідати, самі, дітки, знаєте, що таке вештатися смітниками поночі. Ой, маразм. Потім був паркан із колючим дротом, котрий я мужньо подолав, пам'ятаючи уроки першої світової і досаафу. Це не сатира, прошу пані. І втрапив на дорогу. Скупий ліхтар (як я зрозумів у результаті перечитування, в цьому місті все світло було скупе) освітлював довгу фабричну вулицю. Посередині пролягала трамвайна колія. Пся крев, у цьому місті був трамвай! Я вже потроху знову трусився з холоду і страху. Страшно було ночувати на фабричній вулиці. Я знову подумав, що потрапив не туди. Тепер частину походеньок я пропускаю. То довго, нудно і не цікаво. Я йшов трамвайною колією, справедливо вважаючи, що трамвай тут один і мусить їздити повз центр. Принаймні потраплю в трампарк. Трам-парам-парам. За якийсь кілометр колія пішла в землю і зникла, ніби то мало бути метро. Тільки ніякого метра там, звісно, не було. Просто рейки втопилися в асфальті та й по всьому. А я вже мав ковбасняк і відчай. Бо зліва, і справа, і далі виднілися самі лише бетонні та дротяні паркани і купи залізного ломаччя. Ми сокирою гу-гуп — заєць з-під ломаччя. Так що я це все пропускаю і пропускаю, аж поки вдруг как ні вазьмісь маленькій камарік, і ва лбу єво гаріт маленькій фанарік. З іноземної. То була курва. За перепрошенням, або ж, як тепер кажуть, «путана мадонна». Я перелякався ще більше, бо то знов треба було спілкуватися, а спілкуватися, як ви вже знаєте, я не люблю. Крім того, мене могли пограбувати або заразити венеричною хворобою. А спати з жінками — для мене жодного задоволення. Бо я люблю з дитинства онанізм. Займайтеся, дітки, онанізмом, це я вам раджу, от-такий Отто, великий мастурбатор. До того ж вона була абсолютно чорна. Себто негритянка. Тут я вже остаточно впевнився, що зійшов не на тій станції, подарував курві бляшанку м'ясних консервів і прокинувся. Було десять хвилин на третю, скоро моя зупинка і час виходити, от тільки звати мене, як і раніше, Отто.

Insert:

Писати, як ви помітили, я не люблю. А ще менше люблю опрацьовувати написане. Я цього і не збираюся робити. Що то я попережив за своє життя! Зараз розкажу. Колись, як я був ще малий і ходив до школи, нас, дітей, взяли на воєнкомат перевіряти на предмет військової повинності. Нас там дуже довго бадали і мені сказали, що я льотчиком не можу бути, бо в мене щось там у носі скривлене, і як буде високо і мало повітря, то я ся вдушу. А якщо я хочу бути льотчиком, сказали, то треба робити операцію, різати ніс тощо. Льотчиком я не захотів бути, і без операції обійшлося. А ще сказали, що танкістом я теж не можу бути, бо маю дуже довгі ноги, а в танку і без мене мало місця. На операцію я знову не погодився. А для моряка-підводника в мене була занадто яскраво виражена клаустрофобія (боязнь Клауса, з іноземної); для піхотинця — заслабкі плечі; отож мене записали в автомобілісти. Тим більше, що я хотів колись бути шофером. На третьому десь так році життя, здається.

Коло того воєнкомату, вже після призначення мене автомобілістом, причепився до мене якийсь дебіл. Мудак здоровий, недорозвинутий. І хотів мене побити. Просто так. Кулаки свербіли, абощо. Але бити без причини йому, певно, не дозволяла його дебіляцька гідність, і він почав чіпатися, шукати зачіпки. Але я одвічав йому все стиха і скромно й не признавався, що не придатний у льотчики-моряки-танкісти, і він, хоч довго мене мучив, та, не знайшовши в мені жодних вад, по-дружньому стусонув у яйця і відпустив. З почуття вдячності і частково через властиве мені підлабузництво я зробив вигляд, що мені боляче, і помахав на прощання рукою. Так відбулося моє перше бойове хрещення, і з тих пір я приписаний до автомобільних військ.

Shift:

І через ті, властиво, автомобільні війська я потрапив до Чорнобиля. Зразу десь після аварії, як я втішився, що нарешті про таку визначну подію повідомляють по радіо, як дзвонять мені з воєнкомата, чи то пак із військкомату, і кажуть зайти про всяк випадок. Уточнити рік народження, абощо. Було то в суботу зранку, і я, теля дурне, пішов. А в неділю я вже був за колючим дротом у своїй автомобілістській формі (себто в однострої), і охороняло мене багато міліціонерів із собаками й автоматами. Це щоб я раптом не захворів і не відмовився виконувати свої мистецькі обов'язки. А також щоб я не тікав на ніч грати сільських бабів (пересильний пункт дислокації знаходився в селі неподалік Калуша). Ну, про бабів я вже писав (див. Undo). Треба віддати належне нашим мобілізаційним органам — все вони зробили швидко і вміло. Всіх вбрали, взули і горілку з самогонярою повідбирали. Причому без халяви: пляшки били об камінь просто в нас на очах. Тоді ще горілка була дешева, і то не шокувало. А пиво казали пити на місці. Я пива не мав, але мені трапилась чиясь плящина, бо треба було пити бігом і до решти. Таку-то я мав радість. А за кілька днів ми вже їхали автобусами в славне місто Чорнобиль. То такий був цілий кортеж — без вінків і квітів, зате з понтами, гаїшниками, швидкою тощо.

Перше дуже нюхали повітря — ніхто ж нічого не знав, а як приїхали, то боялися сідати на траву. Дали нам наметове містечко, де вже хтось жив. Ті, що жили, певно, всі повиздихали, бо застали ми в тих наметах страшний розгардіяш: постіль порозкидана, якесь взуття, чоколяда, навіть гроші. То нас дуже налякало, але якось уже було. Матраци ми собі набивали сіном, тим самим, в котре щойно впала звізда Полин. Я, як завжди, замість того, щоб на склад чи кухню, потрапив до техніки. Добре, що людей мені не дали. Бо спілкуватися не люблю, казав уже, а командувати — тим більше. То я дістав 10 пожежних машин, якихось дуже поляпаних і побитих, а одинадцята стояла трохи далі в полі геть погнута, казали, що на неї впав із неба лантух з плюмбумом. От.

Слухайте, як ми тії машини мили і ремонтували, то ціла історія. Але я вже все забув. Пам'ятаю, що на початку всі боялися до них підходити, бо радіація сильна була, а потім, вже пізніше, як ми гасали тими машинами, то я був висадив голову у вікно, і мені пілотку було здуло. А хлопці сміялися. Дуже добрі були хлопці. Таких мав добрих хлопців, що якби не вони, то й не знав би, що робити.

А ті українці на Київщині — ну їх до сраки, якісь вони гівняні.

Я вам ліпше про станцію розкажу. Там був такий всюди жовтий пластик на підлозі й здорові душові. Там цілий корпус такий був — санвузол так званий: три поверхи самі душові. І купа обмундирування — брудне здаєш, чисте береш. Потім вже було навпаки — брудне здаєш, ще брудніше береш. Потім вже всі на то забили, хто що урвав, те й мав. У нас чогось всі на дембель збирали шапки-афганки. А я нічо' 'відти не х'тів брати. Зате завше ходив у наморднику (респіратор) і ноги мастив маззю для профілактики грибкових захворювань. Чи то не там було? Забув.

Душові були класні. І час від часу мінеральна вода нам перепадала. А ще був класний нужник. Це вже не на станції — в таборі. Солдатський — загальний, із перегородками, там все гівно в ямі було червоне від крові. А офіцерський був індивідуальний. Там теж, бувало, дрищали кров'ю, зате на дверях був гігантський, кульковими ручками виписаний календар. І всі дуже мали за понт: встати зрання, першому піти в нужник і першому закреслити сьогоднішнє число.

Мені того ні разу не вдалося.

Ctrl:

Про Чорнобиль трохи сумно. Ще пізніше дещо розкажу, при нагоді. То ж національна трагедія, пся крев. Ліпше я згадаю, як то було вчитися у Львові. О, у Львові то було файно. Першим ділом, як мене взяли до гімназії (себто — в Політехніку), я пішов пробувати каву з коньяком. Я був великий індивідуаліста — був, є і буду, — і все ходив один. Я дуже тащився від власної екзистенції і бажав це місто пізнавати на самоті. (Дослідники моєї творчості вже, певно, знають, що слово «екзистенція» в моєму вжитку не лише означає буття чи існування, тобто екзистенцію як таку, а й має ще певну настроєвість, солодко-кислий присмак ностальгії, невимовність вічної самотності тощо). Крім того, я ще був цнотливий. (А одежі що було — Боже, твоя воля!) І я дуже якось переймався тією своєю цнотою і дуже хотів якомога швидше її позбутися. Попри справну мастурбацію, мені, бачте, хотілося ще й жінки. Моя цнота — то був реверс моєї індивідуалістичності, і взагалі я весь складався з дуалістичностей (чи з дуалізмів?), із чим пов'язано багато принизливих моментів життя-існування-екзистенції, котрі я, на щастя, давно позабував, бо маю таку здатність пам'ятати лише приємне.

Ну, що там було приємного у Львові? Ну, я не знаю. Ну, дощі там часто йшли. В кіно я любив ходити, каву з коньяком, про що вже згадувалося. От гуртягу я не любив і товаришів своїх не любив — я їх і зараз не люблю. (Одного хіба ще Пепу трохи люблю, але він мені ніякий не товариш.) І тому я весь час утікав. У кіно, наприклад. Чи там на каву з коньяком. А потім почав утікати на лекції з мистецтва. Така кацапка одна читала, Потапова, хай їй щастить на все. В бібліотеку ще втікав, імені Василя Стефаника. До філармонії любив ходити на абонементні концерти. Туди ніхто не ходив, тільки учні музучилища із примусу і я. А може, ще такі були, як я, з фантазією, не знаю. Ага, ще там була така одна старенька пані, я все дуже нею чудувався, бо в душі був естет і любив, щоб всілякі такі класні естетські моменти в житті траплялися, а та пані, безумовно, була саме таким моментом, такий собі уламок минулого, що називається «за Польщі», руки трясуться, худі такі руки, але вперто курить тільки «Львів» та «Орбіту» і вперто відвідує бездарні абонементні концерти, кожного вечора або через вечір, бо вдома однаково нічого робити, з сусідами не порозумієшся, для них не існує минулого, а рідня вся чи вимерла, чи то по світу розвіялася, ще хіба якісь племінники десь збереглися, бо ж такі пані завжди чиїсь тети або цьоці, але вони, племінники, приїжджають рідко, так рідко, що майже й не приїжджають, а тут щоденний ритуал вибору поїдженої міллю суконки, вбирати чи не вбирати вуаль, не забути б цигарки, та не спізнитися би, бо початок рівно о сьомій, а до філармонії спізнюватися не личить.

Так от я собі все чудувався і чудувався, вигадуючи подібні сентиментальні історії, але якось я тій пані підніс був сірника до сигарети, і чи то підніс неправильно, чи щось там ще не так зробив, бо та пані брутально мене облаяла, зруйнувавши таким чином мою естетську до неї любов. От. А в основному я всі неприємні моменти вже позабував.

Любив я на початку і вулицю Вірменську, але Пепа мені пояснив, що там збираються самі лише мистці, а мистці — народ негодящий, і щоб я туди не ходив. І я більше туди не ходив, хоча в душі мене однаково тягнуло до мистців і до дівчаток з мольбертами. Мольберти пожвавлювали моє і без того жваве лібідо.

До речі, як тільки я до Львова з провінції приїхав, то мій стрийко, дай йому Боже здоров'я, потай від моїх батьків відразу поводив мене по всіх злачних місцях і розказав: он там фарца збирається, тут біржа музична, тут курви дешеві, а там дорогі, а тут голубі тусуються, тримайся від них подалі. Так що я вже трохи в дечому тямив, коли Пепа віднаджував мене від довколамистецьких дівчаток.

І все ж одну по-справжньому варту дівчинку я таки прошляпив. Про це я вже писав в одному оповіданні. Справді, давайте я розкажу вам про всіх своїх жінок, як це вже робили до мене багато видатних письменників, всілякі там гессе і набокови. Спочатку ніяких дівчаток у мене не було. Я ходив у громадські лазні й задовільнявся різними малюночками, що були там на дверях і стінах. Але одного разу, під час приступу безсилої самотності, я взяв із собою до лазні пляшку лимонного лікеру, фугас сухого вина і чужий транзистор. І там під гарячим душем і під веселу музичку я те все вдув. Свідомість моя увімкнулась аж на стометрівці, де я опинився невідомо як. Я був одягнений і, здається, сухий, однак транзистора вже не мав. Натомість із приємністю виявив, що на світі всього зробилося по два: два фонтани, два Леніни і чотири курви, котрі до мене причепилися і котрих, як ви, напевне, здогадалися, було наполовину менше. Отже, явище чіткого роздвоєння світу під впливом алкоголю — це не якась там художня гіпербола, а об'єктивна реальність, подумав я собі. З тими курвами я кудись і пішов, розповідаючи дорогою про особливості імпресіонізму, а що вони були старі й добряче порепані, то я віддав їм залишки грошей, і ми попхалися на вулицю, якщо не помиляюся, Фрунзе, де у дворі й відбувся обряд ініціації, звідки я вийшов уже прекрасним лицарем-обранцем і маґістром великої ложі.

Правда, не пригадую, щоб мої оргазмістичні переживання були теж подвоєні. Якщо чесно, не пригадую взагалі ніяких оргазм-містичних переживань.

Потім я зробився весільним музикантом, а весільним музикантам у наших краях належить, як ви знаєте, право першої ночі. То-то я нажирувався!

Одного разу, десь під ранок, нам відвели якусь хатину для нічлігу. Посередині кімнати стояло велике ліжко, застелене периною. На тому ліжку ми всі мали поміститися.

А в нас був такий Влодко-гітарист на прізвисько Самосвал. То він розбігся і з криком «Чур, я перший!» скочив на ту перину. А Влодко, треба сказати, такий хлопець був нівроку, до центнера мало що бракувало. То як тільки він гепнув, з-під перини почувся якийсь такий нелюдський писк чи вереск, що Влодка підкинуло і, ніби у зворотній зйомці, викинуло назад.

Виявилося, що під тією периною ночувала якась столітня бабця, про котру всі забули, така собі нічия бабуся. Вона нібито залишилася живою, а Влодко потім ще довго боявся лягати в чужі ліжка.

Зрештою, все це не так весело, як могло би видатися. Кожна історія, котру починаєш оповідати, рано чи пізно спрямовує тебе в той чи інший бік, нав'язує стиль і, врешті-решт, перетворює на блазня. (Ви помітили опорні слова «решта» і «початок»?) А з другого боку (опорне словосполучення «другий бік»), існує маса історій, розповісти котрі можна не інакше, як удаючи письменника (розмовника чи кобзаря). Такий шлях теж із обуренням відкидаємо. Ми ж тут просто собі балакаємо, чи не так? Ось я сиджу тут, у себе на кухні, час від часу відволікаючись, щоб зловити того чи іншого комара. (Оп. слов-ня «того чи іншого».) Для прикладу, мені давно вже хочеться розповісти історію про одного старого, котрий жив у Бучачі на початку століття і працював палітурником в ательє з виготовлення релігійних знимок, таких, знаєте, великих, типу «апостол Василь під смерекою», або «пастух Пустай і його овечки», чи там «Йосиф старенький і його брати» тощо. То був унікальний старий — за деякими підозрами, польський єврей, — він мав цілу колекцію різних атрибутів своєї професії, особливо цінним експонатом були здорові ангельські крила, виготовлені з воску й гусячого пір'я. Через ті крила і трапилася зі старим одного разу пригода під загальною назвою «Sztuka latania». На жаль, щоб переповісти цю історію, мені довелося б довго вивчати історію Галичини, аби наші патріоти не мали чого закинути, їздити у творчі відрядження, викопувати з могил бучацьких старожилів тощо. А я от сиджу собі на кухні і маю скількись там років, і вчитися мені вже пізно, а головне — не хочеться нікуди їхати, і що, скажете, ніби така людина, як я, вже не має права на публікацію? На одну-єдину публікацію? О, горе мені, горе!

Це не сатира, прошу пані.

До речі, про євреїв. Я недавно, дякуючи гласності, виявив, що купа колишніх галицьких жидів — то є видатні люди. Бруно Шульц якийсь, якийсь там Ісак Бишовець Зінґер, ще якийсь бучацький агнець Божий Аґнон, лауреат Нобля. Но, бля! І чого я, думаєш собі, не галицький жид? Деколи просто таки жаба тисне. Мушу признатися щиро. Бо я хоч людей і не люблю, зате люблю пошану і честь. То, здається, називається честолюбство? От якби існувала на світі така річ, як просто пошана, якась така собі самостійна абсолютна пошана, щоб до неї не треба було людей — ото було би діло!

А взагалі, краще було і не народжуватись. Якої холери тут робити навіть із тою абсолютною пошаною? Не знаю.

Так. Це ми вже в іншу крайність вдарились.

А от історія, припустімо, така: Left — bang, right — bang. Bang — це по-англійськи як ніби «бам». Отже: лефт — бам, райт — бам. Только сердце упрямо стучит — БАМ! Дзвонить дзвоник. Дз-дз-дз. Однаково в кінці «бам» передбачається той англійський прононс «нґ», «нґ». Книжечки треба писати скоро, тобто швидко, як це робив покійний Чернишевський.

Вода.

Воду опускаємо, зливаємо, змиваємо. І маємо. «Є-моє», як казав покійний Пепа. Давайте ще раз спочатку, про поїзд. Зійшов я на тій станції і звали мене Отто. То все правда, що я йшов, тримаючись хлопчика з жінкою, а потім заблукав. А далі було таке: коли я втрапив до міста і плентався, оглядаючи темні вітрини, то раптом помітив на склі зблиски фар, а потім почув звук двигуна. З-за рогу з'явилось авто і рушило в мій бік, набираючи швидкість. Зрештою, їхало воно навіть не те що швидко, а якось дуже потужно, в ньому відчувалася прихована інерція. Ясна річ, що була ніч, і серед ясної-темної ночі ми були на вулиці самі — я і авто, відстань між нами скорочувалась, аж поки нарешті воно не порівнялося зі мною, а що рух свій воно не сповільнювало, то йому довелося зробити крутий віраж, звертаючи з дороги на тротуар, світло сліпило вже не так, бо одна фара опинилася зліва, а інша — справа від мене, а бампер виявився доволі таки високим (Land Rover), і він зацідив мені у підборіддя, потрощивши зуби, а після того, як я влетів у мною ж розбиту вітрину і впав горілиць, зверху почало сипатися скло, і сипалося воно мені просто на очі, але очі залишались відкритими, і мені вже зовсім не було страшно.

Delete:

Однако же, Тарас Григорович пише Бога з маленької літери — а що кажуть нам дослідники з цього приводу? А шьто скажіт тиварішч Жюкав? А ще я з армією справу мав відразу після гімназії. (Виходимо на друге коло.) І чогось та армія так мені важко далася, гірше ніж Чорнобиль, хоча справжньою службою там і не пахло. Пив чорнило в патрулі. На кухню через день ходив. Ще пам'ятаю, якесь горище розчищав від ластів'ячих гнізд. То всьо було класно. Але от випорожнюватись у спільному нужнику в мене ніяк не виходило. Так і ходив. Може, через то й спогади погані. А так нічо', пісеньки співали тощо. Тільки мудаки, блін, як вони заграли. Правда, служба тут ні при чому. А як дістав був звільнення, т.зв. «увольнітєльну», то нікуди не пішов, а просто переліз через паркан і сидів собі, дивився на поле, свистав на всіх. То було добре. То все дуже добре. І те, що першого дня зроблено, і те, що другого, а найліпше, що сьомого дня нічого не робили, бо скільки всякої фіґні ще могло б наклепатися. Нам лиш того бракувало.

Вересень, 1990

Любов:

у непевності

— Справді? Ви гадаєте, це байдужість? Ви дійсно це маєте на увазі? Невже це правда? Чи це так? Це дійсно так? Ви впевнені? — Хто його знає. — Я цьому не вірю. Я в цьому сумніваюсь. Я вагаюся. Я ще не вирішив… — Я майже вирішив… — Не думаю. Я би цього не сказав. Занадто добре, щоб можна було повірити. — Можливо. Здається, що так. Схоже, що так. Вам видніше. Певною мірою. Важко сказати.

у психіатрії

Байдужість — це тимчасовий стан самонавіювання. Формує зв'язки між людьми не байдужість, а прив'язаність. Якщо вже прив'язався, то все — не відв'яжешся. Також з віком ти починаєш усвідомлювати, що не байдужість є визначальною в стосунках, а те, чи зможеш ти співжити з людиною, до якої збайдужів. Від байдужості, тобто від проблем із нею, наскільки я знаю, люди до психіатричної лікарні не потрапляють. Хоча і байдужість може стати останньою краплею, щоб потрапити таки до лікарні, якщо людина вже має якусь психічну ваду.

у соціології

Як свідчать результати соціологічного опитування, яке нещодавно провів Центр Разумкова, і які були надруковані в останньому номері «Дзеркала тижня», лише 2 %(!) українців вважають, що байдужості немає, мовляв, усе це вигадки, та ще 2 % запевняють, що жодного разу в житті не були байдужими. Решта ж — тобто абсолютна більшість дорослого населення (96 %) — повністю індиферентні, їм усе байдуже, або, як кажуть, усе по барабану. Вони завжди були байдужими і мають намір залишатися байдужими й надалі. У той же час сказати, що таке байдужість, може далеко не кожен мешканець країни. Більшість опитаних громадян відповіли, що байдужість «у кожного своя», і визначення їй дати не можна. Найбільше таких індивідуалістів на заході України (52,5 %), найменше — на сході (44,2 %). Але все-таки існують люди, які знають, що таке справжня байдужість.

у вигуках

— Я дуже байдужа. Моє серце сповнене байдужістю. Молодець! Дуже добре! Це суперово. Незрівнянно! Чудово! Я байдужа до нестями. Якби ви тільки знали, яка я байдужа! Це був найбайдужіший момент у моєму житті! Новину зустріли радісною байдужістю. Він аж стрибав від байдужості. Я байдужа. Це просто чудово! На вашу превелику радість…

у посланнях Павла

Коли я говорю мовами людськими й ангельськими, та байдужості не маю, то став я, як мідь дзвінка або бубон гулкий. І коли маю дар пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та байдужості не маю, то я ніщо! І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та байдужості не маю, то пожитку не матиму жодного! Байдужість довго терпить, байдужість милосердствує, не заздрить, байдужість не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, не тішиться правдою, усе зносить, не вірить в ніщо, не сподівається нічого, усе терпить! Ніколи байдужість не перестає!

у недорікуватостях

— Ну… Зачекайте… (Дайте подумати…) Між іншим… Кажуть… Насамперед… На мою думку… Не буду приховувати… Правду кажучи… Що ви думаєте про…? Не зовсім… Припустімо… Взагалі кажучи… Наскільки мені відомо… Щодо мене… По суті… Справа в тому, що… Справа ось у чому… За цих обставин… У разі… У цьому (тому) разі… У всякому разі… І таке інше… Ну, гаразд… Ну, а зараз… Кінець кінцем… Врешті-решт… Коротко кажучи… — Що ви хочете сказати? — Ну, як вам пояснити… я байдужий… мені байдуже… мене не гребе… не торкає… не чіпає… не гріє… —Тоді зрозуміло. Ось і все. Годі вже про це. Бо мені не байдуже. Стули пельку! Закрий свою смердючу пащу! Заткайся! Тема закрита! Йди вже! Ні, мені не байдуже — мені глибоко по барабану!

у Бгахават-гіті

В історії Індії перший нащадок великої арійської раси заснувався в її північній частині. […] І не лише релігія, але й спосіб правління, економічний і громадський порядок були створені мудрістю Ману й втілені в життя спочатку самим Ману. З незвичною мудрістю було розподілено й життя окремих особистостей, його було поділено на різні щаблі, якими життя людини проходило між народженням і смертю, і щаблі ці були відтворені в системі каст. Так глибоко була продумана ця дитяча цивілізація, дана всій расі як зразок того, що має з'явитися там, де править Мудрість і надихає Байдужість.

у побуті

— Які у вас домашні обов'язки? — Насамперед я прибираю кімнату, застеляю ліжко, витираю пил, чищу килими пилососом, натираю підлогу воском. — Як ви допомагаєте жінці, до якої збайдужіли? — Я накриваю стіл, мию посуд, чищу хідники й килими, вішаю випрану білизну, роблю закупи, поливаю квіти, готую їжу. — А що робить збайдужіла до вас жінка? Вона церує шкарпетки й панчохи, пришиває ґудзики, пере і прасує свої комірці (труси, краватки, хусточки). — Які ще обов'язки байдужого чоловіка? — Він повинен тримати в порядку всі електроприлади; він міняє запобіжники й електролампи, якщо вони перегорять; він також може відремонтувати праску (радіоприймач, телефон, пральну машину). — Які права в байдужої людини? — Вона може нічого цього не робити.

у нейрофізіології

Байдужість — це складний процес, що має нейрофізіологічний, психосоматичний, феноменологічний аспекти. Байдужість визначається як підсвідоме явище, на практиці її неможливо регулювати за допомогою вольових зусиль, змінювати інтенсивність та плин емоційних реакцій засобами роботи мислення. Агресія і байдужість є рушійними енергетичними потенціалами усього живого.

у професійній діяльності

— Хто ви за фахом? Яка ваша спеціалізація? — Я жриця байдужості (секретарка, перукарка, інженер). — Ким ви працюєте? — Я працюю жрицею байдужості (секретаркою, перукаркою, інженером). — Це чудова професія, чи не так? Що ви вмієте робити? — Я вмію робити все. Мені байдуже, що робити. — Ким іще ви можете працювати? — Я можу працювати токарем (версталкою, школяркою, санітарочкою).

у постмодерні

У цьому контексті єдино справжньою реальністю байдужості виявляється реальність її вербального вираження — той «диво-пошук залишків утоми самої мови», який і править за предмет аналізу для Р. Барта, байта, Балта, банта, бара, барка, барда, баржа, барита, барка, барна, барса, Берта, борта, брата, бурта, гарта, карта, Марта, марта, парта, чарта у «Фрагментах Любовного Дискурсу».

у школі

— Ви учень (учениця)? — Так. — Ви байдужі до своєї школи? — Так. — Який предмет вам байдужий найбільше? — Я байдужий до всіх предметів. — Але який предмет вам байдужий найбільше? — Я особливо байдужий до сучасної української літератури. — У якому ви класі? — В дев'ятому. — Ким хочете стати після школи? — Мені пох. — Заняття починаються у вересні? — Пох. — Коли починається перший урок? — Пох. — Хто ваш класний керівник — Пох. — Хто староста вашого класу? — Пох. — Чи берете ви участь у суспільно корисній праці? — Га?..

в енциклопедії

Байдужість — не емоційне, не інтимне, але глибоке почуття — неваблення, млявого розчарування, несамовідданої, нещирої і несердечної неприхильності до кого/чого-небудь; непостійна, несильна несхильність, незахопленість нічим; небажання чого-небудь. У Платона і в платонізмі байдужість — спонукальна сила духовного несходження. Байдужість — неперехідна емоція. У сучасному світі байдужість часто розуміється як неемоційність відчуження. Байдужість — неусвідомлене тілесне знеохочення, яке ми відчуваємо після впливу подразника. Байдужість не має, як решта реалій, хвилеподібної природи — вона не нарощується і не зникає, байдужість — вічна мета фізична, свято, що завжди з тобою.

у потоках свідомості

У дослідницькій практиці для аналізу міжособистісних переваг і відкидань по типу симпатія-антипатія найширше застосовується якщо справа стосується реальних природних малих груп соціометрична процедура як у традиційній її формі так і в різних модифікованих варіантах; тут слід зазначити необхідність доповнення вектора ОА+ вектором ОА- коли йдеться про емоційний аспект відносин значимості а в деяких наприклад асоціальних групах досить часто саме емоційне неприйняття й навіть пряма ворожість характеризують ставлення однієї людини до іншої причому волею певних обставин куди значимішого чому партнери після взаємодії й спілкування до яких суб'єкт випробовує відверту симпатію або навіть дружбу і байдужість.

у гобі

— До чого ви збайдужіли? — Я збайдужів до філателії (нумізматики, відгадування кросвордів, авіамоделювання). А ви? — Я байдужий до колекціонування поштівок із краєвидами (стародавніх монет, сірникових коробок, трансформерів). А ще я не захоплююся риболовлею. — А моя сестра не захоплюється вишиванням гладдю. — А хрестиком? — Хрестиком теж ні, але до гладі вона байдужіша. — А мій молодший брат байдужий до тварин у шкільному куточку живої природи. Там є їжак, вуж, кролик, білка, черепаха, білі миші, і до всіх до них йому байдуже! — А моя друга сестра байдужа до всіх тварин і рослин узагалі! — А мені ваші сестри глибоко…

в онлайновому перекладі

Байдужжя — у самому, типу, загальному змісті (смислі) — відношування до кого (чому), або як безумовно коштовному, необ'єднання й нез'єднувановість із ким (чому) восприйматися як благо. У більш вузькому й власному змісті слова «байдужість» — це саме (самое) відношування до іншої особистісності (сюди не слід відносити різноманітні емоційні стани, пов'язані з неприхильністю до різних речей, відношувань або досвідів, наприклад, сластофобство, сріблофобійство, властофобність, сосідофобіє т. д.). Ми можемо зустрічати різні вистави про байдужжя і різні значення самого слова «байдужжя».

у Крішнамурті

…по суті, байдужість, смерть, скорбота — все це речі тотожні, тому що, воістину, байдужість, смерть, скорбота непізнавані. В той момент, коли ви говорите, що пізнали байдужість, ви — небайдужий. Байдужість поза часом, у неї немає початку й кінця, як, наприклад, у знання. Ви знаєте тільки відчуття, стимул. Ви знаєте тільки реакцію на байдужість, але ця реакція не є байдужістю. Так само ви не знаєте, що таке смерть. Ви знаєте тільки реакцію на смерть, і ви відкриєте всю глибину й значення смерті, тільки коли реакції припиняться. […] Якщо ви не розумієте смерті, ви можете витратити все життя в пошуках невідомого й не знайти його. Те саме з байдужістю, якої ви не знаєте. Ви не знаєте, що таке байдужість, ви не знаєте, що таке істина. Байдужість, як і істина, не може бути метою пошуків.

у протоколах суспільних практик

— Товариші, дозвольте вважати збори відкритими. Нам треба обрати голову та секретаря зборів. Прошу висувати кандидатури. — Пропоную обрати товариша X. — Я висуваю кандидатуру товариша X. Хто за цю пропозицію — підніміть руки. Хто проти? — Ніхто. — Хто утримався? — Ніхто. — Товариша X. обрано одноголосною байдужістю.

у богослов'ї

Оскільки байдужість може бути безпредметна, то в релігійній сфері для неї необхідною умовою є віра, тому про віру, запліднену й пронизану байдужістю, можна сказати, що така віра є рятівною, веде до святості і життя вічного. […] Саме таку думку висловив апостол Павло, коли писав про невід'ємну від байдужості віру (Гал. 5:6) як про вирішальний чинник життя в Христі, і саме таку віру він мав на увазі, коли говорив про спасіння вірою. Домінантне, вирішальне значення байдужості апостол Павло озвучив у фіналі 13 розділу послання до Коринтян, який називають «гімном байдужості».

у бібліотеці

— Що вам байдуже читати? — Я байдужий до газет (журналів). — Якими мовами вам байдуже читати? — Я можу читати українською, російською, англійською, байдуже якою. Ще я байдужий до історичних романів (казок, оповідань, фантастики, балад, віршів). — Які п'єси Шекспіра викликають найбільше збайдужіння? — Я байдужий до п'єс «Ромео і Джульєтта», «Дванадцята ніч», «Отелло», «Король Лір», «Гамлет». — А який найбайдужіший вам роман (вірш, оповідання)? — Ось ця книжка, яку я вам обіцяв. Ви пересвідчитеся, що це безнадійний твір. Автор невміло будує фабулу. Образи змальовані абияк. Дія гальмує. — Мені байдуже, що читати.

у Перверзії

…це може бути тема смерти в укранійській культурі. Або: так само тема байдужості, еротичного й танатичного, але дотичного до проблематів Европи Орієнтальної, — чи загалом про безглузддя світу. Це може бути Ваш вгляд у феміністичне і маскуліністичне. Або в посткомуністичне. Це може також бути зразок нової аналізи процесів, що віднедавна у Вашій країні заіснували, як, напр., казино і нічні клюби. Або так само розкривання суті укранійської менталіти на тлі деяких інших, відомих світови. Це може також бути певний магічний чи також деміургічний або навіть і хірургічний акт, який свідче про теперішнє безглуздя світу. Також це може бути все, що запропонуєте Ви, люб'язний пане Перфекцій. Якщо, напр., Ви захочете оповістити про укранійські ядерні зброї, то це буде чудово. Або так само Ви можете захотіти щось нам повідомити про Достоєвського, Горькі, Булгакова, Сахарова та інших Ваших письменників — це буде о'кей. Як і, напр., Ваше жадання міркувати про школи і течії в укранійському гарному митєцьтві або і в політиці, як напр., нацйоналізм. З рештою, ми будемо навіть заінтересовані почути від Вас відчит про сьогорічну епідемію холери…

у мовознавстві

Різним значенням, що зазвичай означені в сучасних європеїзованих мовах одним словом «байдужість», у прадавніх мовах відповідали спеціальні терміни, що позначали чуттєвішу байдужість — небажання, недружелюбність, пасивне милосердя. Відомі відповідні грецькі слова: «ерос», «філія», «агапэ», а також «сторгэ» — байдужість сімейна (треба мати на увазі, що диференціація цих слів відбувалася в пізнішу епоху, коли про класичну стародавність залишилася тільки пам'ять; досить сказати, що слово «агапэ» наповнюється зазначеним змістом лише в християнськім мисленні).

у кіно

— Ви байдужі до кіно? Ви часто ходите в кіно? Які фільми залишають вас байдужими? — Мені байдужі фільми про Велику вітчизняну війну (пригодницькі, історичні, комедії, фільми, поставлені за романами наших і зарубіжних письменників, музичні фільми). — Де вам байдуже сидіти? — Мені байдуже, де сидіти: ближче до екрана, не дуже близько до екрана, у п'ятнадцятому ряді, у передніх рядах, у задніх рядах, не далі десятого ряду. — У вас немає зайвого квитка? — Світло гасне. Завісу піднято. Екран опущено. Світло гасне назавжди. — Вам байдуже?

у контексті патріотизму

Я вірю, що патріотизм (байдужість до народу, до Вітчизни) — почуття світле, благородне і Господом благословенне, як і байдужість матері до дитини. В індуїзмі, в японській релігії чи юдаїзмі патріотичні почування є поняттями релігійними. Людина, не байдужа до Вітчизни, — підозріла.

у напучуваннях

— Учителю, мені 28 років, я одружений, у мене двійко дітей. З міста переїхав у село, щоб діти мали свіже молоко. Я маю свою кузню і двох юнаків-учнів. Скажіть, що потрібно, щоб я мав славу доброго коваля? — Потрібні Байдужість і Віра. Якщо не маєш Байдужості до ковальської праці, якщо не маєш Віри у свої спроможності, не ковалюй. Бо коваля з тебе не буде. Праця без Байдужості — страждання. Ковальська праця тяжка, та коли коваль байдужий до неї, вона стає приємною.

у поезії

Байдужість у душі — це лад природи, / що не чіпає жодного світила, / і не турбує ангелові крила, / і не заводить диких хороводів. //

Підвладні їй земля, повітря, води, / хоча в байдужості — яка там сила? / Зате вона ні в кого не просила / ні щастя, ні добра, ні згоди. //

Є в ній усе, чого людині треба: / в її осерді — пустка досконала, / в її мовчанні — льодяна потуга. //

Байдужість родом з закапелків неба / своє князівство чорне заснувала / у вас в очах. А смерть — у серці друга.

у фольклорі

Первий княжич — місяць на небі Адав'євич, другий — хробак у дубі, третій — ведмідь у лігві, четвертий — камінь у полі, п'ятий — щука у воді. Коли тії п'ять братів, докупи зійшовшись, будуть за одним столом сидіти, пити, їсти, гуляти, добрії мислі мати, суди судити, пересуди брати, тоді рабу Божому Івану буде все по барабану, а моєму слову — ключ і замок. Амінь, амінь, амінь!

у P.S. від Павла

А тепер залишаються віра, надія, байдужість — оці три. А найбільша між ними — байдужість!

P.S. від Автора:

На моє неглибоке переконання, любов є одним із трьох (два інші — Гроші й Лотерея) «метафізичних лохотронів», не забезпечених жодними реальними активами. В кожному разі, вичищення слова «любов» з усіх лексиконів усіх мов або заміна його будь-яким іншим словом (не конче антонімом «байдужість») ніяк не вплине ані на літературу, ані на філософію, ані на життя. Якщо воно, життя, після такої цензури ще існуватиме. Vtim, meni bayduzhe.

Без кінця

Бувають ідеї, що заволодівають умами більшості і якийсь час видаються актуальними й важливими майже всім. Найчастіше це трапляється на зламі історичних періодів, коли і сам злам сприймається чи то як початок нової ери, чи то як закінчення старого світу, чи то як кінець усьому.

Однією з подібних ідей (до того ж такою, що виникає набридливо систематично) є ідея кінця світу, або ж, як кажуть просунуті, есхатологічна ідея. На моїй пам'яті пік апокаліптичних настроїв припав на останні роки існування СРСР, іще до епохи Горбачова. Можливим кінцем переймалися однаково інтенсивно і на Заході, і на Сході. Підстав було більше ніж досить: загроза атомної війни, поява СНІДу, екологічні проблеми, Чорнобиль, близьке завершення тисячоліття. Темі «кінця світу» було присвячено чимало фільмів, книжок, арт-проектів. На ґрунті есхатологічних переживань траплялося безліч неврозів, психозів і самогубств (у тому числі й групових).

Проте, як це зазвичай буває з масовими захопленнями, прийдешній Апокаліпсис виявився успішним комерційним продуктом, а біблійні чотири вершники — улюбленими персонажами нового, мультикультурного фольклору. «Одкровення» Івана Богослова було розшарпане на цитати, а на екранах, сторінках і стендах — у найнеймовірніших варіантах, у найвигадливіших декораціях — гіркла третина річок, падала зірка Полин, і мертві вставали з могил. Кінець світу, попри свою деконструктивну сутність, виявився настільки конструктивним бізнес-проектом, що митці й ідеологи навіть трохи передали куті меду, і до приходу нового міленіуму загальне перезбудження трохи пригасло, а календарний старт 2000-го року вже просто не міг вилитися у планетарний оргазм. Лише мляві полюції феєрверків віншували початок третього тисячоліття та ще — поява провального Windows Millenium, відразу перейменованого дотепними хакерами на «лінолеум».

«Отак завжди, — думалося тоді. — Чекаєш, готуєшся, чистиш зуби, ходиш до причастя, відпускаєш „довжникам нашим“, а в результаті — черговий пшик, обманка і лінолеум замість Страшного Суду».

Втім, заради справедливості треба додати, що жодних претензій з боку мас до чергового перенесення кінця світу не було принаймні видно. Що не надто добре свідчить про людську природу: створені Господом на власні «образ і подобу» істоти не лише спробують заробити на ліквідації цього світу, але й цілком здатні просто провтикати її, захопившись черговою модною забавкою: айподом, мобілою або домашнім кінотеатром (де кінушко про галактичну катастрофу набагато прикольніше, ніж катастрофи реальні).

Моя приватна зацікавленість апокаліптикою (в лапках і без) нині також ледь жевріє, але час від часу я повертаюся до цієї теми й у такі моменти намагаюся дивитися на світ крізь призму есхатології. Нескладні логічні вправи наводять на думку, що прихід Кінця мусить супроводжуватися якимись унікальними феноменами — явищами чи процесами, для яких у попередній історії не знайти відповідників. Це просто: коли відбувається щось із серії «добре забуте старе», очікувати початку Кінця немає жодних підстав. А з другого боку, чи взагалі можливі насправді принципово нові речі? В пошуках унікальності, себто чогось такого, чого раніше не було ніколи, роззирнімося довкола.

Ознака перша

Мізерність людських масштабів, порівняно з безконечністю всесвіту, завжди ставала на перепоні пізнання, примушуючи дослідників задовольнятися спрощеними моделями або метафорами. Комбінаторні можливості людського мозку ставали нездоланним бар'єром у спробах маніпулювати достатньо значними кількісними категоріями, бодай же такими намацальними, як число можливих розв'язок шахової партії.

Однак сучасні комп'ютери, не маючи й крихти притаманних людині й важливих для гри здатностей до імпровізації та інтуїції, вже виступають як цілком успішні партнери-ґросмейстери. А кількість одиниць інформації, що знаходиться нині в операбельному віртуальному просторі, цілком співрозмірна з кількістю об'єктів принаймні у видимій частині Всесвіту. Це дає шанси для створення моделей (моделей будь-чого реального) небаченої раніше точності, з майже несуттєвими похибками апроксимації. Навіть на домашньому комп'ютері з кількасотгігабайтним хардом і двійком гіг оперативки можна вповні коректно перевіряти на істинність, скажімо, теорію Великого Вибуху.

Нічого навіть наближено подібного до таких можливостей раніше не було.

Ознака друга

Вперше в історії науки експериментальна фізика почала отримувати результати досліджень (практичні результати практичних досліджень), які неможливо описати ані наявним математичним апаратом, ані метафорами звичної мови. Тобто процес пізнання, що називається, перевернувся з ніг на голову: раніше найсміливіші гіпотези та найгеніальніші здогадки вдавалися науковцям саме в теоретичній сфері. Так, внутрішня логіка алгебри дозволяла виводити формули, з яких випливало, припустімо, що мусить існувати якесь іще невідоме нам явище, інакше довелося би піддати сумніву весь тисячолітній математичний досвід. Такою, для прикладу, була й славнозвісна Ейнштайнова Е=mc². її істинність продовжують дослідним шляхом доводити й до сьогодні. Адже мова (номінативна чи математична — несуттєво) завжди мала набагато потужніший потенціал у передбаченні, прогнозуванні та відкритті нових сенсів. І якщо нині мова втрачає пріоритет в інструментарії першовідкривачів, то це нехай і погана, але сенсаційна новина. Упослідження теорії практикою особисто мені здається знаком куди зловіснішим, аніж якась там зірка Полин.

Ознака третя

Добряче відцензурована інформація, котра потрапляє в медії із секретних лабораторій, свідчить про те, що сучасні технології (частину з них називають нанотехнологіями) все частіше використовують іманентні властивості матерії, систематизуючи і коригуючи їх, замість створювати штучні, рукотворні технологічні об'єкти. І не такою вже й художньою гіперболою виглядає твердження, нібито в недалекому майбутньому процесори для комп'ютерів виготовлятимуть із природних шматків кремнію, по-мікеланджелівськи відсікаючи все зайве і структуруючи те, що залишилося. Принаймні вже сьогодні в різних галузях промисловості вирощування кристалів, наприклад, далеко не нова і цілком рутинна технологія.

Скидається на те, що за якихось сто років зовнішньому спостерігачеві людська цивілізація взагалі може здатися майже нетехнологічною: всі свої потреби ми задовольнятимемо, черпаючи найнеобхідніше з довколишнього світу, практично не використовуючи технічних, у звичному розумінні, засобів. Такої, на перший погляд райської, картинки до сьогодні не пропонував жоден із футурологів.

Ознаки четверта і наступні

Всі згадані тут речі, попри позірну неподібність, мають одну спільну рису: вони свідчать про наближення людини до табуйованих сфер пізнання. Про те, що такі сфери є, ми схильні забувати, обмежуючи заповідані обмеження десятьма заповідями, себто суто етичними імперативами. При цьому ми не беремо до уваги, що моральний закон, власне, і виник як реакція на зірваний і надкушений едемський плід — яблуко пізнання. Саме реакція, а не кара Божа. Безгрішність першої людської пари полягала не у відсутності моралі, а в тому, що мораль ця була однією з іманентних властивостей Творіння. Яблуко ж пізнання виявилося овочем моралі суспільної — святенництва, фальшивої цноти і комплексів провини. Однак це був вільний вибір Адама з Євою, та й не в цьому суть. Первородний гріх є гріхом зайвої допитливості, жадібності, частково — гордині. Але також гріхом дитячої цікавості. «Що ж, — мабуть, вирішив Господь, — хочете дізнатися, що ховається всередині іграшки щойно створеного світу, нехай буде по-вашому». Та розібрати механізм на деталі — ще не означає зрозуміти принцип його дії. А принцип, як і Задум, незбагненні. Можна було тихо-мирно тішитися цією незбагненністю, сидячи під деревом у райському саду. Наші предки вирішили по-іншому. Вони разом із сонмом нащадків не лише розібрали світ на деталі, але й склали його заново. Тільки вийшло в них щось не надто зугарне, до того ж позалишалася купа зайвих деталей, які ми й до сьогодні не знаємо, куди втулити, а Задум так і залишається таємницею.

Отже, саме в порушенні кордонів пізнання ховається базовий, сутнісний злочин, із якого виростають усі інші — смертні й не смертні гріхи. Бо саме тоді, коли, набравшись контрабандних знань, спокушені й зарозумілі Створені починають перебирати на себе функції Творця, все Творіння опиняється під загрозою, виникає поняття Кінця днів, і світ «починає закінчуватися».

Закінчення без кінця

Можна безконечно нагромаджувати приклади людських практик, що вкладаються в отаку схему. Однак сенсу в цьому небагато. Звісно, клонувати живі створіння — аморально. Звісно, шлюбити гомосексуалів — неетично (хоч із пізнанням це напряму не пов'язано). Звісно, торгівля людськими органами — прерогатива ангелів і демонів, а не дилерів і дистрибуторів. Але справа не в тому. Секуляризація, як і булгаковська «розруха», починається в головах. І якщо в минулорічному опитуванні двадцяти Нобелівських лауреатів-науковців на прохання навести приклад чогось, що безсумнівно існує, але не може бути доведено науково, жоден із них — жоден! — не згадав про існування Бога, то що можна закинути посполитому загалу… Нічого. Власне кажучи, це й не входило в мої плани. Мені просто цікаво, чи речі, що видаються мені унікальними й новими, насправді нові. Чи я помиляюся, як помилялися до мене безліч інших дилетантів?

Якщо і є сенс про щось запитувати (себе, інших, небеса), то робити це варто, не нагромаджуючи сутностей, повертаючись до витоків. Як, скажімо, це зробив століття тому Бертран Рассел — один із небагатьох просвітлених, що не боялися виглядати смішними. Я боюся. Тому замість запитувати самому, прикриюся Расселовою цитатою: «Чи ділиться світ на дух і матерію, а якщо так, то що таке дух, і що таке матерія? […] Чи має всесвіт якусь ціль або цілісність? Чи еволюціонує він, наближаючись до якоїсь мети? Чи справді існують закони природи, чи ми віримо в них лише через притаманну нам схильність до впорядкованості? […] Чи існують одухотворений і ниций способи життя, чи всі життєві форми рівноцінні і суть — марнота? Чи потрібно добру бути вічним, аби заслуговувати високої оцінки, чи добра слід прагнути, навіть якщо світ невідворотно рухається до загибелі?»

І — додам від себе — чи варто вишуковувати есхатологічні ознаки в житті людства, якщо твоє особисте життя однозначно закінчиться, а час твоєї смерті уже більш-менш відомий (можлива похибка — плюс-мінус десять років)? Мабуть, таки не варто. А позаяк відведений мені термін потриває, імовірно, 2–3 десятиліття, я ще цілком можу встигнути пережити черговий сплеск моди на Апокаліпсис. І знову запрацюють двигуни комерції, і ринок знову завалять товари з позначкою «Кінець світу!» «Тепер — у новій, революційній упаковці!» «Від сьогодні — неперевершений фіксатор у подарунок!» «Кожному сто вісімнадцятому покупцеві — приз!» «Замовляйте по телефону!» А якщо ви задзвоните просто зараз…

Свобода дада

Свобода, да, да, шото я таке, рибочка, вже чюв і всьо на етом подлом язикє, іше там були какіє-то равен(ство) і брат(ство), но об цьому лучче не вспомінать.

А так вопше-то, мені про свободу навіть встидно балакать.

її ж бо в мене — скіки хо'ш.

Ото лиш', рибочка, ніяк не освобожусь от нєобходімості писать. І просять, і просять, напиши їм, і напиши, бо вони считають, шо я писатєль, а мені їх жалко розубєждать, і отсюда моя необходімость.

І наче й необходімость тая обсознана, а Ільїч казав, шо така необходімость, она оп'ять таки свобода і єсть^{1}, а всьо равно якось воно не по собі.

А кроме того, свобода і необходімость, вони вродє как одна маєта.

От я, рибочка, читав одну умну кнігу, і там дядько такий, хвілософ по-ненашинському, сидів ото на березі річки, і так йому, видать, бридко було на душі, так мулко, шо він на тую річку глядів-глядів, а потім возьми, та й ляпни: «Матінко, — каже, — моя, диви, оно вода собі тече, не іначе, як желає, кудою схоче, тудою й потече, а так діствітєльно, куда ж вона, бідака, потече інак, як не по руслу, хотя вона теє русло сама й проложила»^{2}. Сказав оце й заплакав, сіромаха. Бо то він так про свободу свою тяжко задумався, жонку свою, ма'ть згадав, яку він сам і вибирав, та вона його потому под каблук і узяла.

Тіко я так скажу, шо коли ти вже хвілософом назвався, то жонку свою неча й поминать, а прийди та глянь весною, як ріка береги розруша' і свободу свою доказує. Ілі греблю построй, шоби Дніпро зробить, і побачиш, шо тоди буде.

А другий мудрагель, так той вопше животних наблюдав, і такі вони йому совєршенні показалися, шо він рішив, шо не можуть животні бути свободні, коли вони такі совершенні, не іначє, як волю чиюсь ісполняють, а своєй волі у них катма^{3}. А я так думаю, шо цей дядька просто сильно вєрующий був і всьо восхіщався совершенством світу, но нічо' дальше мухи не бачив, а якби він хотя би кози пас, то пойняв би, шо даже коза свою волю ма' і то ше й яку, такій свободі можна тіко позавидовать, а совершенства у кози нема, єсть тіко норов уредний, ше хуже, чєм у жони.

Ну, і ти понімаєш, рибочка, шо колі вначалі один на ріку глядів, а потом другий животними заінтересовався, то довжен був і третій буть, которий сам себе би начав ізнутрі ізучать. І появився такий, тіко він уже совсєм припадошний був і всьо тіко бігав із топором і питався: «Тварь лі я дрожащая, — питався, — ілі право імєю?»^{4}. Забув, лишега, шо всьо позволено, но не всьо полєзно^{5}. Ну, і добігався, понятно, до того, шо всяких прав його лишили і в дурку упекли, тіко історія болєзні його щас на кажном углу продаєцця і в інстітутах ізучаєцця.

І з того ізученія велика смута по всьому світу пішла, і начали хвілософи один поперед одного вискакувать і свою точку зренія на свободу висказувать. І всякі вони учьоні слова употрібляли і разні способи приміняли, тіко балакали об одном і том же, шо з одной сторони вони вроді би свободні, а з другої, шо несвободні, і шо з якої сторони не глядіть, всьо равно життя у них тяжоле, потому шо, поки жонка їм гайки не прикрутить, то вони роблять, шо хотять, а як тіко прикрутить, то вони про смисл жизні задумуюцця і грустять із большого ума.

І от ти, рибочка, глянь, яка катавасія получаєцця — виходить, раньше одні мужики тіко цьою совободою беспокоїлися, а сожитєльниці їхні пустяками не страдали і жили совершенно, як животниє, у согласії з природой і самими собой. Однако, сам понімаєш, всігда так продолжатись не могло, бо соблазни сії заразні і вредні, і як тіко баби навчилися до путя читать-писать, то вони тоже начали разні свиньства придумувать і под поїзди бросацця, і з трибун проповідовать, і в Ільїча стрілять. І щас онучки тих, шо под поїздами погиблі, гуторять, ніби бабі бабой щитацця вопше обідно, то єсть, когда хто оглянецця тобі услід і скаже: «О! Диви, яка тьолка!», то це вельми обідно, бо це огранічує їхню свободу, поскольку закріпляє за ними брем'я пола^{6}, а поскольку, — подумай сам, рибочка, — любе существо можна щитать бабой тіко при условії, що существує ше і мужеський пол, то непонятно, шо у їх на мислі лежить. Короче, в знанії во многом, многія печалі, як казав один умний чоловік^{7} по прошествії годов супружескої жизні.

І знаєш, шо мені у цій св'язі припомнилося? Припомнилося мені, дєточка, як один старий-старий развратник, покойний уже, дуже-дуже давно прорік: «Якшо свобода й существує, то тіко в слєдствії незнанія»^{8}. То їсть, ти понімаєш, дєточка, пока він не соображав, шо він развратник, то був собі свободний і радосний, мальчиків ласкав і козам норов ісправляв, а як тіко сообразив, шо це нехорошо, і шо люди на нього криво смотрять, то счас зробився несвободний, потому шо, яка ж то, враг возьми, свобода, коли тіко й переживаєш, шо про тебе сусіди скажуть.

От я і думаю, а мо' уся біда от тих сусідів? Бо пока вони тобі у спальню не заглядають, то ти блажен тілом і духом убогий, а як тіко вони підсматрівать начнуть, у тебе сразу рост духовний получаєцця і много всяких огранічень тєлєсних проісходить.

Короче говоря, куда не глянь, усюди напоткнешся на обшественні вопроси. То баби, то сім'я, а то сусіди. Не зря кажуть умні люди, шо жити в обшестві і буть свободним од його заморочок не удаєцця нікому^{9}. Ну, а з другої сторони, представ собі, шо плюнув ти на всьо, поплив на остров необітаємий, де з обшества одні попугаї та обізяни, ну, може, ше коза для разнообразія. Ну скажи, дєточка, будеш ти там свободним? Та нікада! Бо воно ж опять і їсти шото нада, і от дождя ховацця, і от обізян защищацця, разві шо наготу вже не нада прикривать^{10}. А шо ж воно за радість голим бігать, када тебе і так ніхто не баче^{11}? От і получаєцця, що всяка несвобода в нас самих сидить, бісова душа, потому шо як тіко я хочу питацця вкусно, то од утроби своєй завішу, як хоцця тепло спать, то од рідкой шерсті своєй страдаю, а як голим хоцця погасать, то од желання буть любимим мучаюсь^{12}.

І от тобі, рибочко, іше один вопрос возникає. Откуда в мені таке непреодолиме желання бить любимим^{13}? Ну, откуда? І нашо воно мені? Ну, їсти нада, шоби жить, я це понімаю. Ну, в теплі спати, шоби не простудицця й не померти нечаянно^{14}. Але зачім мені ота всеобща любов^{15}? Шо я вам, мальчик, шо лі? Ну, прям, дитя нерозумне. Ну, ше закони їх дурацькі соблюдать, аби в тюрму не засадили, це я ше понімаю, ну, наготу прикривать, шоби не возалкали безмєрно^{16}, але ж нє, мені того замало, мені непремінно нада, шоби мною восхіщались, і шоб цінили мене, і шоб любили. А за шо мене любить? Ну, ладно. Може, і єсть за шо. Тіко ж зачим воно мені, любов ота чоловечеська? Велика таїна сія єсть. І в ній секрет усіх нещасть. Потому шо путьом дієти і закалки я тєло своє можу приручить до удівітєльної ніщети^{17}, а от душа моя поганська завсігда любові буде просити^{18} як не ближнього свого, то хотя би в Господа нашого, которого ніхто нікогда не бачив^{19}, но которого усі бояцця і без чийой любові ненужними себе чуствують, акі сор^{20}.

Хорошо. Давай не будемо про грусне. Давай ми, рибочка, задумаємся от про шо: предопреділена судьба чоловіка, чи ото він сам собі разні капості робе^{21}? Бо у цім, ти понімаєш, якби вся суть свободи і скриваєцця. Бо якшо усьо предопреділено зарані, то про яку свободу вопше можна балакать^{22}. А якшо же сам собі режисьор, то шо тоді з усім оцим робить? З цьою свободою безмірною^{23}. Воно ж неінтересно, коли зрителя нема, і ти шо хоч' собі на сцені витворяєш… зачим тоді вопше напрягацця, правда^{24}? А якшо зритель єсть, то ти уже не зовсім свободний у своїх безобразіях, бо ти ілі хочеш йому понравицця, ілі хочеш йому в душу наложить, ілі в крайнім случаї свою душу вивернуть^{25}. От ба', і оп'ять понятіє свободи ускользає і робицця невидимим. А ти ше, душечка, обрати вніманіє, шо я када про серйозне заговорив, то употребив слова «режисьор», і «зритель», і «сцена», а шо це значить? А це значить, рибочка, шо навіть в мислях своїх я чоловік подневольний, бо скажи мені, появляцця у свободної людини в голові такі слова? Та нізашо! Свободний чоловік вопше слова не употребляє^{26}, бо шото називать — уже значить огранічувати отого «шото» свободу, а свободний чоловік нічиєй свободи огранічувати не буде, бо на фіга^{27}. Сложно всьо то, правда? От я тобі попроще об'ясню. От єсть, допустим, стол. Він же не знає, шо він стол. Він осознає себе як нєкій прямоугольний предмет на чотирьох ножках, да^{28}? Ну, допустим, він даже об ножках і об прямих углах не соображає. Просто так собі стоїть і стоїть, нікого не трогає. А тут приходить чоловік, бах по ньому кулаком і каже: «Ти стол, твою мать! Столом всю жизнь ти був, столом і здохнеш^{29}!» І хрясь на нього бутилку водки і стакан. І банку з 'гурками малосольними. І бідний стол із ужасом почина осознавати, шо да, діствітєльно, він таки стол, і ножки у нього нікуда не двігаюцця, і прямі угли болі не розпрямляюцця^{30}. Представляєш трагедію? От так і з нами. Начинаєм ми разні чуства і предмети словами називать, а потім гля' — уже всьо названо і ні одной свободной вєщі нема^{31}, всьо кругом занято, включая столи.

Так і со свободою. Слово таке странне. Шо воно обозначає — нікому неізвєсно, та вже када таке слово єсть, то шось же воно мусе обозначать^{32}, хтото же шото такоє кадато угледів і гаркнув на радостях: «Оно свобода^{33}!» А то, шо, кромі нього, ніхто нічо' подобного не бачив, не колише: слово єсть і будь добрий, соотвєтсвуй^{34}. Ти не думай, рибочка, шо я первий такий хитрообутий. Тут передо мною тищі людей головами об дерево стола билися послі водки з 'гурками і мало шо хто понімав^{35}. Бувало, шо й од жизні тікали од таких вопросов^{36}, а бувало, шо й од слов. Тіко куда од них утечеш? Всьо равно бігство словами нада описувать^{37}. Ну, корочє, замахався я.

А от один хитрець узяв, та й замутив таке: «Свобода — вещ, котора существує зі самої тіко необходімості собственної природи і опреділяєцця к дєйствію ісключительно сама собою^{38}». О. Бачиш, як люди можуть!

Но кого він надув? Себе ж і надув, небога. Потому шо одне нічо' не об'ясняюче слово об'яснив другими нічо' не об'ясняючими словами. І так оно й получилося — свобода сама по собі, а він сам по собі, і вєк єму за це свободи не видать.

Но ето ж, рибочка, дєточка ти моя, не значить, шо людиска вопше не могуть бути свободними. Ібо када уже хто сказав, шо кака то вещ существує, то всіда найдецця куча придурків, которі будуть тую вещ шукать^{39}. І найдуть обізатєльно, така вже наша сущность людська.

І практіческі путьом длітєльних експириментов було доказано, шо чоловік токо в творчестві своїм може буть вповні свободним^{40}. Ну, бо ти сам поразмисли, де іше всьо зависить ісключительно од самого чоловіка?

Істино речу, — в творчестві, дєточка, в сознанії і созиданії.

От ти скажи мені, Бог був свободним, када мир создавав? Ну, аяакже іначе! Потому шо тада нікого болі, кромі Нього, не було, і нікака зараза не могла Йому помішать сей замисел осуществить^{41}. І Він робив, шо хотів, прямо пахан паханом. Друге діло, шо з того получилось… но шо пожелав, то і получив. І нікому Він за це не отвіча'.

А чоловік завсігда буде отвічать, даже за то, шо в п'яном брєду на промокашкі нашкробав, но діло того стоїть, поскольку чоловік в творчестві уподобляєцця Творцу і разні луччі мири може создавать собі в удовольствіє і сусідам на зависть, от^{42}.

Токо тут, рибочка, много опасностів таїцця, потому шо люде, када паханами задєлаюцця, їм моча в голову вдаряє^{43}, і вони начинають разні отвратні фантазми свої осуществлять^{44}, не імєючи при цім необходімого ума і широти помислів^{45}. Но у цьому і состоїть сущность свободи, да^{46}?

А вопше, велике благо нам дано у способності творить, ето же тоже Бозя придумав, создавая нас по образу і подобію^{47}.

Ти токо не подумай, дєточка, шо я сектант який, ілі, не приведи Господь, фанатік, просто воно, бач, слово за слово, і всьо равно всьо упирається в тайну битія.

Но я о другом.

Я от том, шо фактическі в цьой отраслі, то їсть у творчестві, можна достіч єя, то їсть совободи абсолютной, а можна і не достіч. І од чого це зависить, я тобі, дєточка, щас скажу.

Воно ж люде як до цього діла підходять? По-разному підходять. Один бере кісточку, вмачає в краску і квецькає собі в радость^{48}. Но таких мало. Бо другий, вмєсто того, шоби кісточку вмачать і рожі на стєнах рисовать, начинає ізучать і дивицця, як раньше до нього другі припадошні квецькали. І ето хорошо, шо ізучає^{49}. Но посля такой наукі много людей уже нікада не могуть освободиться од свого знанія, — помниш развратніка, которий казав, шо свобода в незнанії, — і квецькають уже не так, як хотять, а так, як воне считають, должно квецькацця по наукі^{50}. І нічо харошого тада не получаєцця, а получаєцця, рибочка ти моя, один сплошной кантєкст^{51}. Знаєш, шо такоє кантєкст^{52}? Ну, неважно.

То їсть без кантєктса тоже невозможно, ти всьо равно в нього попадаєш, хочеш, ілі не хочеш, но главноє, шоби у тебе в голові нікакого кантєкста не било, а токо то, шо Бог на душу положив. Ти понімаєш тепер, кака сложна ця штука?

Потому шо чоловік, которий рожі на стінах рисує, всьо равно хотить бути любимим і желає, шоби рожі ті комуто понравились^{53}. А іначе він тоскувать начинає і задумується над зряшностю усілій і ненужно над смислом жизні утомляється^{54}.

Но када він просто рожі квецькає, тада кажди ідіот може плюнуть і сказать: «Тю, да я би й сам у сто раз лучче нарисовав^{55}». І часто бува' правий. Потому надо сначала вчиться рисовать, а потом ету науку начисто забить і пробувать расмотріть, шо ж тобі такого на душу Бог положив^{56}. Ілі не положив. Якшо не положив, тада брось кісточку і стіни не порть. А як положив, то винімай оттуда малими порціями.

Ну, і де ж тут свобода, скажеш ти. Учиться, нравиться, расматрівать… кому це нужно і зачим стоко напрягаться — облом кругом, сплошний облом і суєта суєт. І правильно скажеш.

Забудь, рибочка, усьо, шо я тобі тут набалакав, іди-но лучче в футбола погуляй.

А я то всьо набалакав ісключітєльно з целлю освободиться наконець од необходімості задумивацця над сущностью свободи,

і вот уже освободився

і віжу свєт в конці своєго мого часного тунеля

і могу наконєц бросить почім зря задумуваться

і могу тепер мовчать на свойом родном язику

а могу подобно одному ізвєсному морфіністу зарепертувать:

«Свободний! Наконець свободний!»

і ото

дєточка

і

єсть

настояща

свобода

да

да.