Гаррі Поттер і Келих Вогню

Розділ одинадцятий На «Гоґвортському експресі»

Коли Гаррі прокинувся вранці, за вікном періщив безперервний рясний дощ. «Навіть природа сумує, що закінчилися канікули», — подумав Гаррі, натягаючи джинси й светра. У шкільні мантії вони перевдягнуться аж у «Гоґвортському експресі».

Гаррі, Рон, Фред і Джордж уже збігли згори на другий поверх, поспішаючи на сніданок, коли внизу біля сходів з’явилася стурбована місіс Візлі.

— Артуре! — покликала вона, — Артуре! Термінове повідомлення з міністерства!

Гаррі притиснувся до стіни, пропускаючи містера Візлі, що протупотів повз нього в мантії, одягнутій задом наперед. Коли хлопці зайшли до кухні, то побачили місіс Візлі, що порпалася в шухлядах («Тут десь мало бути перо!»), і містера Візлі, що, схилившись над каміном, розмовляв з…

Гаррі міцно заплющив очі і знову розплющив, не ймучи віри тому, що побачив.

Посеред полум’я стирчала, схожа на велике бородате яйце, голова Амоса Діґорі. Вона торохкотіла, мов з кулемета, анітрохи не зважаючи на іскри, що шугали довкола, і на язики полум’я, що лизали їй вуха.

— …сусідські маґли почули постріли й крики і викликали тих, як же вони на них кажуть… полі-цапів. Артуре, тобі треба бути там…

— Ось! — місіс Візлі подала містерові Візлі аркуш пергаменту, каламар і обскубане перо.

— …велике щастя, що я про це довідався, — вела далі Діґорова голова, — я прийшов на службу рано, бо мусив вислати кілька сов, і виявив, що весь відділ боротьби з неправильним використанням чарів якраз вирушає в дорогу. Артуре, якщо про це пронюхає Ріта Скітер…

— А які пояснення дав Дикозор? — поцікавився містер Візлі, занурюючи перо в чорнильницю.

Голова містера Діґорі закотила очі.

— Каже, що на його подвір’я намагалися проникнути якісь зловмисники. Вони вже нібито підкрадалися до будинку, коли на них напали сміттєві бачки.

— І що ті бачки зробили? — спитав містер Візлі, швидко все занотовуючи.

— Як мені відомо, зчинили шалений гуркіт і почали відстрілюватися сміттям, — пояснив містер Діґорі. — Коли з’явилися полі-цапи, один бачок, здається, все ще гасав подвір’ям…

Містер Візлі застогнав.

— А що зі зловмисниками?

— Артуре, ти ж знаєш Дикозора, — знову закотила очі Діґорова голова. — Хто б ото вночі підкрадався до його будинку? Скоріш за все то був якийсь контужений бродячий кіт, обліплений картопляними лушпайками. Але якщо Дикозор потрапить у руки відділу боротьби з неправильним використанням чарів, то йому гаплик — згадай про його репутацію. Щоб урятувати Дикозора, треба знайти для нього у твоєму відділі якесь менш суворе звинувачення. Що належиться за вибухові сміттєві бачки?

— Мабуть, попередження, — відповів містер Візлі, що й далі хутко писав, насупивши чоло. — А Дикозор не користувався чарівною паличкою? Він сам ні на кого не нападав?

— Не сумніваюся, що він вискочив з ліжка й почав чарувати крізь вікно все, що бачив, — сказав Діґорі, — але їм буде непросто це довести, адже постраждалих немає.

— Що ж, я побіг, — містер Візлі запхнув у кишеню пергамент з нотатками й кинувся з кухні геть.

Голова містера Діґорі глянула на місіс Візлі.

— Вибачай, Молі, — сказала вона, — що потурбував тебе з самого ранку… але тільки Артур може врятувати Дикозора. Дикозор сьогодні мав би починати роботу на новому місці. І що це на нього вночі найшло?

— Не переймайся, Амосе, — озвалася місіс Візлі. — Може, з’їси на дорогу грінку?

— Добре, давай, — погодився містер Діґорі.

Місіс Візлі взяла зі стола довгими щипцями грінку з маслом, просунула крізь язики полум’я і поклала Діґорі в рот.

— …акую, — нерозбірливо проплямкав він, а тоді з тихим ляскотом щез.

Гаррі чув, як містер Візлі поспіхом прощався з дітьми. Через п’ять хвилин він знову опинився в кухні, зачісуючи волосся гребінцем, а його мантія вже була одягнена правильно.

— Мушу поспішати… добре вчіться, хлопці, — звернувся містер Візлі до Гаррі, Рона та близнюків, натягуючи на плечі плаща й готуючись роз’явитися. — Молі, ти зможеш сама завезти дітей на вокзал?

— Авжеж, зможу, — відповіла вона. — Ти думай про Дикозора, а з нами все буде добре.

Містер Візлі зник, а в кухню зайшли Білл та Чарлі.

— Хтось тут говорив про Дикозора? — поцікавився Білл. — З ним знову щось сталося?

— Він каже, що вночі хтось намагався вдертися в його будинок, — пояснила місіс Візлі.

— Дикозор Муді? — замислився Джордж, намащуючи грінку варенням. — Це, бува, не той псих, що…

— Твій тато про Дикозора Муді дуже високої думки, — суворо урвала його місіс Візлі.

— Звичайно, адже наш тато збирає штепселі, — тихенько озвався Фред, коли місіс Візлі вийшла з кухні. — Два чоботи — пара…

— Муді свого часу був видатним чаклуном, — сказав Білл.

— Він давній друг Дамблдора? — поцікавився Чарлі.

— Дамблдора ти ж також не назвеш нормальним? — додав Фред. — Тобто, я знаю, що він геній і все таке…

— А хто такий Дикозор? — запитав Гаррі.

— Він працював у міністерстві, а зараз на пенсії, — пояснив Чарлі. — Я його один раз бачив, коли тато брав мене з собою на роботу. Він був аврором — одним з найкращих… Тобто, ловцем чорних чаклунів, — додав він, побачивши здивовані очі Гаррі. — Половина камер в Азкабані була заповнена саме завдяки йому. Однак він нажив собі купу ворогів… здебільшого серед родин тих людей, яких упіймав… і я чув, що на старість він став справжнісіньким параноїком. Нікому не довіряє. Скрізь бачить чорних чаклунів.

Білл і Чарлі вирішили провести всіх до вокзалу Кінґс-Крос, а от Персі почав перепрошувати й нарікати, що в нього дуже багато роботи.

— Я зараз не можу вирватися ні на хвилинку, — пояснював він. — Містер Кравч покладає на мене великі надії.

— Знаєш що, Персі? — серйозним тоном сказав Джордж. — Ще трохи — і він знатиме твоє прізвище.

Місіс Візлі наважилася скористатися телефоном на сільській пошті, щоб замовити три звичайні маґлівські таксі до Лондона.

— Артур хотів домовитися, щоб по нас прибули міністерські машини, — прошепотіла Гаррі на вухо місіс Візлі, коли вони стояли на вмитому дощем подвір’ї, спостерігаючи, як таксисти запихали в машини шість важелезних гоґвортських валіз. — Але не було жодної вільної… От лихо, ці водії такі сердиті, правда?

Гаррі не хотів казати місіс Візлі, що маґлівські таксисти не звикли перевозити верескливих сов, а Левконія зчинила такий галас, що аж у вухах лящало. Не повеселішали вони й від того, що раптом розкрилася Фредова валіза і там несподівано почали вибухати феєрверки з набору «Легендарної піротехніки від доктора Флібустьєра, що не намокає й не перегрівається». Водій, котрий ніс цю валізу, заверещав з переляку й болю, коли йому в ногу вчепився пазурами Криволапик.

Поїздка була не дуже комфортабельна, бо всі вони мусили втискатися в таксі разом з валізами, які не вмістилися в багажниках. Минуло чимало часу, поки Криволапик нарешті заспокоївся після феєрверку, тож, під’їжджаючи до Лондона, Гаррі, Рон і Герміона були добряче подряпані. Усі зраділи, нарешті опинившись на вокзалі Кінґс-Крос, хоч злива періщила ще лютіше, й вони змокли до нитки, волочачи через дорогу валізи.

Гаррі вже знав, як потрапляти на платформу дев’ять і три чверті. Треба було просто пройти крізь, здавалося б, суцільну перегородку між дев’ятою й десятою платформами. Головне — робити це непомітно, щоб не привертати уваги маґлів. Сьогодні для цього вирішили розділитися на групи. Першими пішли Гаррі, Рон і Герміона, бо вони найбільше впадали в око з Левконією і Криволапиком. Друзі невимушено притулилися до перегородки і, не перестаючи розмовляти, прослизнули крізь неї боком… і відразу перед їхніми очима виникла платформа дев’ять і три чверті.

Там уже стояв «Гоґвортський експрес» із лискучим яскраво-червоним паротягом. Паротяг пихкав хмарами пари й диму, в яких численні гоґвортські учні та їхні батьки були схожі на примар. Почувши в цій мряці ухкання сов, Левконія загаласувала ще гучніше. Гаррі, Рон і Герміона почали шукати вільних місць, і незабаром уже запихали свій вантаж у купе посередині поїзда. Потім вони знову повистрибували на платформу, щоб попрощатися з місіс Візлі, Біллом та Чарлі.

— Може, я побачуся з вами раніше, ніж ви думаєте, — всміхнувся Чарлі, обіймаючи Джіні.

— Як це? — відразу зацікавився Фред.

— Побачите, — відповів Чарлі. — Тільки не кажіть нічого Персі… бо це, зрештою, «таємна інформація, поки в міністерстві не буде вирішено її оприлюднити».

— Я сам би хотів цього року побути в Гоґвортсі, — сказав Білл, тримаючи руки в кишенях і сумовито поглядаючи на поїзд.

— Чому? — нетерпляче спитав Джордж.

— Це буде дуже цікавий рік, — сказав Білл і очі в нього заблищали. — Може, мені вдасться знайти вільний час, щоб приїхати й трохи на це подивитися…

— На що на це? — не втерпів Рон.

Але тут пролунав свисток, і місіс Візлі підштовхнула їх до дверей вагона.

— Дякуємо вам за гостинність, місіс Візлі, — сказала Герміона, і всі вони зайшли в купе, зачинили за собою двері й повисовувалися з вікна.

— Дякуємо за все, місіс Візлі! — додав Гаррі.

— Немає за що, діти, — озвалася місіс Візлі. — Я б запросила вас на Різдво, але… ви ж, мабуть, захочете лишитися в Гоґвортсі через… через те чи те.

— Мамо! — почав дратуватися Рон. — Чого це ви всі говорите загадками?

— Сподіваюся, ввечері ви про все довідаєтесь, — усміхнулася місіс Візлі. — Має бути дуже цікаво… до речі, я рада, що змінили правила…

— Які правила? — спитали в один голос Гаррі, Рон, Фред і Джордж.

— Вам усе розповість професор Дамблдор… усе, будьте чемні. Чуєш, Фреде? І ти, Джордже?

Зашипіла пара, й поїзд рушив з місця.

— Скажіть, що там має статися в Гоґвортсі? — закричав з вікна Фред, але місіс Візлі, Білл і Чарлі вже були далеко. — Які правила змінюють?

Та місіс Візлі лише всміхалася й махала рукою. Потяг ще не завернув за поворот, а вона вже роз’явилася разом з Біллом та Чарлі.

Гаррі, Рон і Герміона вернулися у своє купе. Злива періщила у вікна, і крізь них нічого не було видно. Рон відкрив свою валізу, витяг бордову вечірню мантію й накрив нею клітку Левконії, щоб заглушити її ухкання.

— Беґмен хотів нам сказати, що станеться в Гоґвортсі, — сердито буркнув він, сідаючи біля Гаррі. — Пам’ятаєте, на Кубку світу? А моя рідна матінка нічого не каже. Цікаво, що там…

— Цсс! — приклала пальця до вуст Герміона і кивнула на сусіднє купе. Гаррі й Рон прислухалися й почули крізь прочинені двері знайомий лінивий голосок.

— …карочє, старий хотів послати мене замість Гоґвортсу в Дурмстренґ. Він там знайомий з директором… Ви ж знаєте, якої він думки про Дамблдора-маґлолюба, а от у Дурмстренґ усіляких злиднів не беруть. Але стара не схотіла, щоб я так далеко їздив до школи. Старий каже, що в Дурмстрензі нормально ставляться до темних мистецтв — не те, що в Гоґвортсі. Там учні їх вивчають конкретно, а не граються в ідіотський захист від них, як ми…

Герміона підійшла навшпиньки до дверей купе і зачинила їх, після чого голосу Мелфоя не стало чути.

— То він вважає, що йому більше підійшов би Дурмстренґ? — сердито сказала вона. — Краще б він справді туди вступив. У нас було б менше з ним мороки.

— Дурмстренґ — це ще одна чаклунська школа? — поцікавився Гаррі.

— Так, — пирхнула Герміона, — але вона має жахливу репутацію. В «Огляді магічних освітніх закладів Європи» написано, що там посилено вивчають темні мистецтва.

— Здається, я щось про неї чув, — невпевнено сказав Рон. — Де вона? В якій країні?

— Цього ніхто не знає, — вигнула брови Герміона.

— Як то… а чому? — спитав Гаррі.

— Кожна чаклунська школа хоче бути найкращою. Дурмстренґ і Бобатон приховують місце свого розташування, щоб ніхто не вивідав їхніх таємниць, — пояснила буденним голосом Герміона.

— Не кажи дурниць, — засміявся Рон. — Дурмстренґ, мабуть, не менший за Гоґвортс, як можна приховати такий величезний замок?

— Але ж Гоґвортс теж прихований, — здивовано глянула на Рона Герміона, — всі про це знають… принаймні ті, хто прочитав «Історію Гоґвортсу».

— Тобто, лише ти, — скривився Рон. — Ну, розказуй… як можна сховати таку величезну споруду, як Гоґвортс?

— Він зачарований, — пояснила Герміона. — Якщо на нього дивиться маґл, то бачить лише старі руїни з написом коло входу: «ОБЕРЕЖНО, НЕ ЗАХОДИТИ, НЕБЕЗПЕЧНО».

— То чужим Дурмстренґ теж здаватиметься руїною?

— Мабуть, — знизала плечима Герміона, — або на нього наслано маґлонепроникні чари, як на той стадіон, де відбувався Кубок світу. А щоб не знайшли чужоземні чаклуни, замок могли зробити знекартним…

— Яким?

— Зачарувати будівлю так, щоб її неможливо було знайти на карті. Ти ж також так можеш зробити?

— Е-е… мабуть, — промимрив Гаррі.

— Але чомусь мені здається, що Дурмстренґ розміщений десь далеко на півночі, — замислилася Герміона. — Там має бути дуже холодно, бо у їхню шкільну форму входить хутряна пелерина.

— Там можна було б таке вичворяти! — замріявся Рон. — Наприклад, зіштовхнути Мелфоя з льодовика і сказати, що то був нещасний випадок… шкода, що мати його туди не відпустила…

Поїзд мчав на північ, а злива усе лютішала. Небо геть затягло чорними хмарами, а вікна запітніли, тож уже пополудні довелося вмикати світло. У коридорі вагона заторохкотів візочок з харчами, і Гаррі купив для всіх цілу гору тістечок.

По обіді до них завітали їхні друзі. Прийшли Шеймус Фініґан, Дін Томас і Невіл Лонґботом, круглолиций забудькуватий хлопець, якого виховувала грізна бабуся-відьма. Шеймус і досі був прикрашений ірландською стрічкою. Її чари давно ослабли. Вона ще пищала: «Трой! Малет! Моран!», однак уже ледве чутно й знесилено. За півгодини безперервного обговорення квідичу Герміона втомилася, знову розгорнула «Стандартну книгу заклинань для четвертого класу» і почала вивчати замовляння-викликання.

Невіл заздрісно слухав хлопців, що вкотре вже переповідали всі перипетії фінального кубкового поєдинку.

— Бабуся не захотіла їхати, — пробелькотів він, ледь не плачучи. — Навіть не поцікавилася, чи є квитки. А там же, мабуть, було так класно.

— Ще й як, — підтвердив Рон. — На, подивись…

Він понишпорив у своїй валізі на верхній полиці й дістав з неї крихітну фігурку Віктора Крума.

— Ого! — заздрісно вигукнув Невіл, коли Рон поставив Крума на його пухку долоню.

— Ми його бачили прямо перед собою, — додав Рон. — Ми сиділи у Верхній ложі…

— Канєшно, вперше і востаннє в житті, Візлі…

У дверях вигулькнула постать Драко Мелфоя. За ним височіли його кремезні дружки Креб і Ґойл, які за літо повиростали сантиметрів на тридцять. Було ясно, що вони стояли й підслуховували під дверима, які погано зачинили Дін і Шеймус.

— Мелфою, я тебе, здається, сюди не запрошував, — холодно озвався Гаррі.

— Візлі… а що це, блін, таке? — показав Мелфой на клітку Левконії. З неї звисав, похитуючись у ритмі руху поїзда, рукав Ронової вечірньої мантії зі старомодним мереживним манжетом.

Рон хотів було заховати мантію, але Мелфой виявився спритнішим і смикнув за рукав.

— Нє, карочє, ви гляньте! — захоплено вигукнув Мелфой, показуючи Кребові й Ґойлові Ронову мантію. — Ти що, Візлі, оце носитимеш? Ну да… ці ж мантії були дуже модні десь так, тіпа, у 1890 році…

— Заткнися, Мелфою, не тринди! — крикнув Рон, що став такого ж кольору, що й мантія, яку він вихопив з Мелфоєвих рук. Мелфой аж зайшовся зневажливим реготом. Креб і Ґойл дурнувато підгигикували.

— Карочє, Візлі… ти візьмеш участь? Може, хоч трохи прославиш сімейку. Там же світять такі бабки! Якщо виграєш, купиш собі нарешті пристойні лахи.

— Що ти таке верзеш? — огризнувся Рон.

— Питаю, чи ти братимеш участь? — повторив Мелфой. — Ти, мабуть, теж, Поттер? Ти ж ніколи не втратиш нагоди похизуватися.

— Або поясни, Мелфою, що ти маєш на увазі, або вимітайся, — буркнула Герміона, роздратовано відірвавшись від «Стандартної книги заклинань».

Бліде Мелфоєве обличчя викривилося радістю.

— Ви що, тіпа, не знаєте? — вишкірився він. — Твій старий і братан працюють у міністерстві, а ви нічого не знаєте? О Господи, мій батько розповів мені про це ще хтозна-коли… а йому сказав Корнеліус Фадж, адже мій батько пов’язаний з керівництвом міністерства, не те, що твій… він там, мабуть, надто дрібний пішак, щоб йому про це казати… при ньому, мабуть, ніхто про серйозні речі не говорить…

Мелфой знов зареготав, а тоді дав знак Кребові й Ґойлові, і вся трійця зникла.

Рон підбіг до дверей і з такою силою ними грюкнув, аж розлетілася шибка.

— Роне! — докірливо вигукнула Герміона, а тоді витягла чарівну паличку пробурмотіла «Репаро» — і зі скалок знов утворилася цілісінька шибка.

— Він придурюється, ніби знає все, а ми — нічого… — огризнувся Рон. — «Батько пов’язаний з керівництвом міністерства»… Та мого тата давно б уже підвищили… але йому подобається нинішня робота…

— Ми знаємо, — лагідно мовила Герміона. — Не слухай того Мелфоя, Роне…

— Я? Його? Дуже мені треба! — Рон схопив тістечко й люто його розчавив.

Рон сидів набурмосений аж до кінця поїздки. Майже не розмовляючи, вони перевдягалися в шкільні мантії. «Гоґвортський експрес» сповільнив рух і нарешті зупинився на темній станції «Гоґсмід».

Коли двері поїзда відчинилися, в небі загуркотів грім. Герміона загорнула Криволапика в плащ, а Рон залишив вечірню мантію на клітці з Левконією. Вони зійшли з поїзда, ховаючи голови — періщила шалена злива, ніби їм на голови хтось виливав цілі відра крижаної води.

— Геґріде, привіт! — закричав Гаррі, побачивши наприкінці платформи величезну постать.

— Гаррі, всьо файно? — заревів у відповідь Геґрід, махаючи рукою. — Побачимось на бенкеті, якщо я си не втоплю!

Першокласники за традицією перепливали озеро до Гоґвортського замку в човні з Геґрідом.

— Ой, мені б не хотілося перепливати озеро в таку погоду, — здригнулася Герміона, коли вони поволі просувалися тьмяною платформою в учнівському натовпі. На них чекали з сотня диліжансів без коней. Гаррі, Рон, Герміона і Невіл полегшено залізли в один з них. Клацнули, зачиняючись, двері, і довжелезна процесія диліжансів заторохкотіла, похитуючись і розбризкуючи калюжі, по дорозі до Гоґвортського замку.