Гаррі Поттер і Келих Вогню

Розділ тридцять перший Третє завдання

— Дамблдор також вважає, що Відомо-Хто стає сильнішим? — прошепотів Рон.

Усім побаченим у ситі спогадів, майже всім, що почув від Дамблдора, і тим, що він йому показав, Гаррі поділився з Роном та Герміоною. І, зрозуміло, з Сіріусом. Лист до нього Гаррі відіслав одразу, як вийшов з Дамблдорового кабінету. Друзі знову засиділись у вітальні до пізньої ночі, обговорюючи всі подробиці, аж поки Гаррі запаморочилося в голові, і він нарешті зрозумів слова Дамблдора про те, що часом, коли голова переповнюється думками, їх хочеться злити.

Рон дивився на вогонь у каміні. Гаррі здалося, наче Рон трохи тремтить, хоч вечір був теплий.

— І він довіряє Снейпові? — спитав Рон. — Невже він довіряє Снейпові, хоч і знає, що той був смертежером?

— Так, — кивнув Гаррі.

Герміона протягом десяти хвилин не зронила ані слова. Вона сперлася чолом на руки і втупилася поглядом у коліна. Гаррі подумав, що їй так само не завадило б скористатися ситом спогадів.

— Ріта Скітер, — пробурмотіла вона врешті-решт.

— Ти й досі через неї переживаєш? — аж не повірив Рон.

— Я не переживаю, — промовила до своїх колін Герміона. — Я просто міркую… Пам’ятаєте, що вона мені сказала у «Трьох мітлах»? «Я про Лудо Беґмена знаю таке, що в тебе волосся дибки стало б…» Вона ж саме це мала на увазі, правда? Вона писала про процес над Беґменом і знала, що він передавав інформацію смертежерам. І Вінкі теж, пам’ятаєте… «Містер Беґмен — поганий чарівник». Містер Кравч, очевидно, розсердився, що Беґмену вдалося уникнути кари, і говорив про це вдома.

— Так, але ж Беґмен передавав інформацію ненавмисне…

Герміона стенула плечима.

— А Фадж вважає, що це мадам Максім напала на Кравча? — спитав Рон, повертаючись до Гаррі.

— Так, — підтвердив Гаррі, — але він каже це лише тому, що Кравч зник неподалік від бобатонської карети.

— А ми про неї й не думали, — повільно промовив Рон. — Запевняю вас, що вона таки справді має в собі кров велетнів і не хоче цього визнавати…

— Звісно, що не хоче, — різко мовила Герміона, підводячи голову. — Ви ж бачите, що сталося з Геґрідом, коли Ріта Скітер вивідала про його маму. Бачите, що Фадж квапиться робити про неї висновки лише тому, що вона частково велетка. Кому потрібні такі упередження? Напевно, і я б сказала, що маю великі кістки, якби знала, що мене чекає за правду.

Герміона поглянула на годинника.

— Ми так і не потренувалися! — вражено вигукнула вона. — Ми збиралися вивчити стримувальне закляття! Завтра обов’язково візьмемося за нього! Гаррі, тобі треба поспати.

Гаррі з Роном повільно піднялися до спальні. Надягаючи піжаму, Гаррі глянув на ліжко Невіла. Вірний даному Дамблдорові слову, він навіть не обмовився про Невілових батьків. Знявши окуляри і вмостившись у ліжку, Гаррі уявив, як то — мати живих батьків, які тебе не впізнають. Йому самому нерідко співчували чужі люди, але зараз, прислухаючись до Невілового посопування, Гаррі подумав, що Невіл набагато більше заслуговує співчуття. Лежачи в темряві, Гаррі раптом відчув наплив злості та ненависті до людей, які катували містера й місіс Лонґботомів… Він згадав глузування юрби, коли дементори тягли з підвалу Кравчевого сина та його компаньйонів… і зрозумів, що відчували чарівники на лавах… А тоді згадав молочно-біле обличчя волаючого хлопця і раптом усвідомив, що через рік той помер…

Це все Волдеморт, подумав Гаррі, вдивляючись у темряві на запони над ліжком. Усе зводилося до Волдеморта… Саме він роз’єднав ті родини, він занапастив усі ті життя…

Незважаючи на те, що Рон з Герміоною мусили готуватися до іспитів, які мали закінчитися в день третього завдання, основні свої сили вони спрямували на те, щоб допомогти Гаррі.

— Не турбуйся, — заспокоїла його Герміона, коли Гаррі сказав, щоб вони готувалися, а він потренується сам. — Зате ми отримаємо найвищі оцінки на іспиті із захисту від темних мистецтв, бо в класі ми не вивчили б таких заклять, як оце з тобою.

— Непогане тренування перед тим, як ми всі станемо аврорами, — захоплено вигукнув Рон, застосувавши стримувальне закляття до оси, яка щойно влетіла в кімнату. Оса зависла в повітрі.

На початку червня в замку знову запанувала схвильована й напружена атмосфера. Усі з нетерпінням чекали третього завдання. Воно мало відбутися за тиждень до закінчення навчального півріччя. Гаррі відпрацьовував закляття за кожної зручної нагоди. Перед цим завданням він почувався набагато впевненіше, аніж перед першими двома. І хоч воно, безперечно, мало бути небезпечним і важким, та Муді казав правду: Гаррі вже доводилося долати зачаровані перешкоди й перемагати монстрів. До того ж, цього разу він мав змогу підготуватися до всього заздалегідь.

Професорці Макґонеґел набридло постійно натикатися на їхню трійцю по всій школі, тому вона дозволила Гаррі в обідню перерву використовувати вільний клас трансфігурації. Незабаром він оволодів стримувальним закляттям, яке сповільнювало й зупиняло нападників; вибуховим закляттям, яке дозволяло змітати зі свого шляху всі тверді тіла, а також закляттям чотирьох напрямків — корисну Герміонину знахідку. Це закляття робило так, що чарівна паличка постійно вказувала на північ, і це мало допомогти Гаррі не заблукати в лабіринті. Щоправда, ніяк не вдавалося оволодіти закляттям-щитом. Це закляття повинно було утворювати навколо Гаррі тимчасову невидиму стіну, яка б відбивала несильні чари. Та Герміоні вдалося розбити найкращий його щит вдало застосованим закляттям «желейні ноги». Перш ніж знайшлася протидія, Гаррі довелося хвилин з десять ходити по класу, погойдуючись.

— Тобі дуже добре все вдається, — підбадьорювала його Герміона, переглядаючи перелік заклять і викреслюючи вже вивчені. — Деякі стануть тобі в пригоді.

— Ось погляньте, — озвався Рон, який визирав у вікно. — Що це Мелфой робить?

Гаррі з Герміоною підійшли до вікна. Мелфой, Креб і Ґойл стояли під деревом. Креб та Ґойл, хитро посміхаючись, стежили, щоб ніхто не підійшов. Мелфой тримав руку біля рота й щось говорив.

— Здається, він говорить по рації, — зацікавлено сказав Гаррі.

— Це не рація, — заперечила Герміона. — Я ж вам казала, що такі штуки у Гоґвортсі не спрацьовують. Гаррі, — кинула вона, повертаючись на середину класу, — спробуймо ще раз закляття-щит.

Сови від Сіріуса прилітали тепер щодня. Як і Герміона, він хотів, щоб Гаррі зосередився на підготовці до третього завдання і ні про що інше не думав. У кожному листі він нагадував: хоч би що діялося за стінами Гоґвортсу, Гаррі це не стосується, адже він однак ні на що не може вплинути.

Що ближче було до двадцять четвертого червня, то Гаррі більше нервувався. Однак свій теперішній стан він і близько не міг порівняти зі знервованістю перед першим чи другим завданнями. Цього разу він був певен, що зробив усе можливе, щоб підготуватися до випробування. До того ж, це мала бути остання перешкода. Незалежно, добре чи погано він її подолає, усе нарешті закінчиться.

Сніданок за ґрифіндорським столом у день третього завдання був надзвичайно гамірним. Поштова сова принесла Гаррі листівку від Сіріуса з побажанням успіху. І від цього звичайного клаптика пергаменту з відбитком брудної собачої лапи на звороті Гаррі стало тепліше на душі. Герміоні стара сова-сипуха принесла ранковий випуск «Щоденного віщуна». Та розгорнула газету, глянула на першу сторінку й раптом порснула на неї гарбузовим соком, який саме пила.

— Що таке? — разом вигукнули Гаррі й Рон.

— Нічого, — Герміона спробувала заховати газету, але Рон її висмикнув.

Він прочитав заголовок і сказав:

— Тільки не це. Не сьогодні. От стара корова!

— Знову Ріта Скітер? — спитав Гаррі.

— Та ні, — заперечив Рон і так само, як Герміона, спробував заховати газету.

— Там написано про мене, так? — запитав Гаррі.

— Ні, — непереконливо відказав Рон.

Але Гаррі ще й не починав вимагати газету, як почувся голосний крик Драко Мелфоя:

— Поттер! Як там твоя довбешка? Як самопочуття? Ти точно не накинешся на нас, тіпа, як скажений?

Мелфой теж тримав у руках ранкове число «Щоденного віщуна». Слизеринці гиготіли й крутилися за столом, щоб побачити реакцію Гаррі.

— Я хочу подивитися, — сказав Гаррі до Рона. — Дай сюди.

Рон неохоче простяг Гаррі газету. Він розгорнув її й побачив свою фотографію під заголовком:

— Трохи по мені пройшлася, — легковажно сказав Гаррі, згортаючи газету.

За слизеринським столом з нього реготали Мелфой, Креб та Ґойл. Вони крутили біля скронь вказівними пальцями, кривили божевільні гримаси і по-зміїному вивалювали язики.

— Як вона дізналася, що на віщуванні в тебе розболівся шрам? — спитав Рон. — Вона не могла там бути, не могла про це почути…

— Вікно було відчинене, — сказав Гаррі. — Я його відчинив, щоб подихати…

— Ви були на вершечку Північної вежі! — вигукнула Герміона. — Твій голос не міг долинути аж донизу!

— Це ж ти в нас розслідуєш магічні методи підслуховування! — відрізав Гаррі. — От і скажи, як їй це вдалося!

— Я намагалася! — мовила Герміона. — Але я… Але…

Дивний сонний вираз з’явився раптом на її обличчі. Вона підняла руку з розчепіреними пальцями і пригладила волосся.

— Що з тобою? — спохмурнів Рон.

— Все нормально, — майже не дихаючи, відповіла Герміона. Вона ще кілька разів провела долонею по волоссі і раптом, приклавши руку до рота, почала говорити в неї, наче в невидиму рацію. Гаррі з Роном перезирнулися.

— А я й не здогадувалася, — проказала Герміона, дивлячись перед собою. — Здається, я знаю… бо тоді ніхто більше не міг побачити… навіть Муді… і вона змогла б вибратися на підвіконня… але ж їй заборонено… їй абсолютно заборонено… Здається, ми її підловили! Я на дві секунди збігаю в бібліотеку — щоб переконатися!

З цими словами Герміона схопила портфель і вилетіла з Великої зали.

— У нас за десять хвилин екзамен з історії магії! — закричав їй услід Рон. Це ж треба, — обернувся він до Гаррі, — так ненавидить ту кляту Скітерку, що через неї готова спізнитися на екзамен. Ти що робитимеш на іспиті в Бінса — знову читатимеш?

Звільнений від підсумкових іспитів як чемпіон Тричаклунського турніру, Гаррі на кожному екзамені сидів у кінці класу й вишукував свіжі закляття для третього завдання.

— Мабуть, що так, — відповів він. Та саме тієї миті побачив, що до них наближається професорка Макґонеґел.

— Поттере, після сніданку чемпіони збираються в кімнаті за залою, — повідомила вона.

— Але ж завдання почнеться аж увечері! — злякавшись, що переплутав час, Гаррі перекинув яєшню.

— Мені це відомо, — сказала вона. — На останнє завдання запрошено родичів чемпіонів. Ця зустріч для вас — нагода з ними привітатися.

Професорка ліпша. Гаррі вражено дивився їй услід.

— Невже вона думає, що до мене приїдуть Дурслі? — ошелешено спитав він Рона.

— Не знаю, — сказав Рон. — Гаррі, я мушу бігти, бо спізнюся на екзамен. Бувай.

Гаррі доїдав сніданок, а Велика зала поступово порожніла. Флер Делякур підвелася з-за рейвенкловського столу і разом з Седриком зайшла в бічну кімнату. Крум незграбно подався слідом. А Гаррі навіть з місця не зрушив. Йому зовсім не хотілося туди йти. У нього не було рідних, не було кому приїхати й подивитися, як він ризикує життям. Але щойно він підвівся, міркуючи, що з таким самим успіхом може піти до бібліотеки й пошукати ще якихось заклять, як з дверей кімнати вигулькнула голова Седрика.

— Гаррі, йди сюди, тебе чекають!

Ошелешений до краю, Гаррі встав. Але ж Дурслі не могли тут з’явитися! Він рушив до дверей і відчинив їх.

Седрик зі своїми батьками стояв одразу за дверима. В одному з кутків Крум швидко розповідав щось по-болгарськи своїм чорнявим мамі й татові. Гачкуватий ніс він успадкував від батька. З протилежного боку кімнати Флер щебетала щось французькою, звертаючись до мами, яка тримала за руку молодшу дочку, Ґабріель. Дівчинка помахала Гаррі рукою. Гаррі помахав у відповідь. І тоді він побачив місіс Візлі та Білла. Вони стояли перед каміном і сяйливо йому всміхалися.

— Несподіванка! — радісно вигукнула місіс Візлі, коли широко усміхнений Гаррі підійшов до них. — Гаррі, ми надумали приїхати й на тебе подивитися!

Вона нахилилася й поцілувала його в щоку.

— Усе гаразд? — спитав Білл, щиро тиснучи Гаррі руку. — Чарлі теж дуже хотів приїхати, але не зміг вирватися. Він казав, що ти просто блискуче переміг рогохвістку.

Гаррі спостеріг, що Флер Делякур через материне плече розглядає Білла з помітним зацікавленням. Видно було, що ані довге волосся, ані намисто з іклів не викликає в неї обурення.

— Дуже люб’язно з вашого боку, — промовив Гаррі до місіс Візлі. — А я було подумав… що Дурслі…

— Гм… — місіс Візлі стисла губи. Вона завжди стримувалася, щоб не сказати при Гаррі нічого поганого про Дурслів, але, коли їх згадували, очі в неї спалахували.

— Як чудово знову тут опинитися, — промовив Білл, оглядаючи кімнату (Віолетта, подруга Гладкої Пані, підморгнула йому зі своєї рами). — Уже п’ять років тут не був. А та картина з божевільним лицарем є й досі? З сером Кадоґаном…

— О, так, — підтвердив Гаррі. З сером Кадоґаном він стикався торік.

— А Гладка Пані? — поцікавився Білл.

— Вона ще за моїх часів була тут, — сказала місіс Візлі. — Ніколи не забуду, як вона картала мене за те, що я повернулася до спальні о четвертій ранку..

— Що це ти робила поза спальнею о четвертій ранку? — здивувався Білл.

Місіс Візлі всміхнулася. Її очі весело заблищали.

— Ми з твоїм батьком ходили на нічну прогулянку, — пояснила вона. — Його зловив Аполіон Прінґл, тодішній сторож. У батька й досі є сліди.

— Гаррі, проведеш нам екскурсію? — спитав Білл.

— Звичайно, — кивнув Гаррі й вони рушили до дверей, що вели у Велику залу.

Коли проходили повз Амоса Діґорі, той обернувся:

— А ось і ти! — гукнув він, міряючи Гаррі поглядом. — Мабуть, тепер, коли Седрик обігнав тебе за очками, ти вже не такий самовпевнений?

— Що? — здивувався Гаррі.

— Не зважай, — тихо сказав Седрик, насупившись. — Він злиться після того, як прочитав статтю Ріти Скітер — пам’ятаєш, про те, що ти єдиний чемпіон з Гоґвортсу.

— Але ж він її не спростував! — проголосив Амос Діґорі так, щоб Гаррі, який разом з Біллом та місіс Візлі виходив з кімнати, зміг його почути. — Та нічого… Ти йому, Седрику, ще покажеш. Ще раз його поб’єш, правда?

— Амосе, Ріта Скітер аж казиться, якщо комусь не накапостить! — роздратовано кинула місіс Візлі. — Працюючи в міністерстві, ти мав би це знати!

Містер Діґорі зібрався відповісти щось сердите, але дружина взяла його за руку, тож він просто стенув плечима й відвернувся.

Ранок для Гаррі видався дуже приємним. Він прогулювався з місіс Візлі та Біллом залитими сонцем шкільними угіддями, показував їм бобатонську карету й дурмстрензький корабель. Місіс Візлі дуже зацікавила Войовнича Верба, бо її посадили вже після того, як вона закінчила школу. Верба нагадала їй про Геґрідового попередника, лісника, якого звали Оґ.

— Як там Персі? — поцікавився Гаррі, коли вони оглядали оранжереї.

— Не надто добре, — відповів Білл.

— Він дуже смутний, — місіс Візлі стишила голос і роззирнулася. — Міністерство не хоче привертати уваги до зникнення містера Кравча, але Персі постійно тягають на допити щодо вказівок, які містер Кравч йому присилає. Здається, є думка, що ті вказівки пише не він. Персі тепер дуже нелегко. У міністерстві йому не дозволили бути сьогодні п’ятим суддею замість Кравча. Суддею буде Корнеліус Фадж.

Вони повернулися до замку аж під обід.

— Мамо! Білл! — спантеличено вигукнув Рон, підійшовши до ґрифіндорського столу. — Чому це ви тут?

— Приїхали подивитися на останнє завдання Гаррі! — радісно повідомила місіс Візлі. — Мушу зізнатися, що це страшенно приємно — не стирчати коло плити. Як твій іспит?

— А… Нормально, — відповів Рон. — Не міг пригадати імен усіх ґоблінів-повстанців, тому декілька вигадав. Але це нічого, — додав він, накладаючи собі на тарілку шматок корнуельського пирога і ніби не помічаючи, як суворо дивиться на нього місіс Візлі, — усіх їх звали якщо не Бодрод Бородатий, то Урґ Невмиваний, і вигадати було нескладно.

Фред, Джордж і Джіні сіли біля них, і Гаррі стало так добре, наче він знову опинився в «Барлозі». Він навіть забув про хвилювання перед сьогоднішнім завданням, і аж тоді, коли посеред обіду з’явилася Герміона, він згадав, що вона мала якесь припущення про Ріту Скітер.

— Ти нам розповіси?

Герміона застережливо похитала головою і кивнула на місіс Візлі.

— Привіт, Герміоно, — набагато стриманіше, ніж завжди, промовила місіс Візлі.

— Добрий день, — відповіла Герміона. Її усмішка згасла, коли вона побачила холодний вираз обличчя місіс Візлі.

Гаррі глянув на них обох і сказав:

— Місіс Візлі, ви ж не повірили отій скітерській бридні у «Відьомському тижневику»? Адже Герміона не моя дівчина.

— Авжеж не повірила! — сказала місіс Візлі.

Але після цього вона стала до Герміони набагато привітнішою.

Пополудні Гаррі, Білл і місіс Візлі прогулювалися довкола замку, а ввечері повернулися до Великої зали на бенкет. За вчительським столом тепер з’явилися Лудо Беґмен та Корнеліус Фадж. Поруч з ними сиділа поважна й мовчазна мадам Максім. Вона дивилася лише у свою тарілку, і Гаррі здалося, що в неї червоні очі. Геґрід поглядав на неї з протилежного краю стола.

Страв було набагато більше, ніж звичайно. Та на Гаррі починало накочуватися хвилювання і він не міг їсти багато. Щойно колір зачарованої стелі над їхніми головами почав змінюватися з синього на темно-фіолетовий, Дамблдор звівся на ноги. Запала тиша.

— Пані та панове, прошу вас за п’ять хвилин з’явитися на полі для квідичу, щоб подивитися третє — й останнє — завдання. А поки що прошу чемпіонів піти з містером Беґменом на стадіон.

Гаррі встав. Усі ґрифіндорці йому аплодували, Візлі й Герміона бажали успіху. Разом із Седриком, Флер та Крумом він вийшов з Великої зали.

— Як самопочуття, Гаррі? — поцікавився Беґмен, коли вони кам’яними сходами виходили надвір. — Упевненості не бракує?

— Усе гаразд, — відповів Гаррі. Це була майже правда. Він нервувався, але безперервно перебирав у пам’яті вивчені закляття. Усвідомлення, що може згадати їх усі без винятку, додавало йому впевненості.

Вони прийшли на поле для квідичу, яке тепер годі було впізнати. Воно було огороджене шестиметровим живоплотом. Перед ними зяяла прогалина — вхід у величезний лабіринт. Коридор, який починався за входом, здавався темним і страшним.

Ще за п’ять хвилин почали заповнюватися трибуни. Звідусіль долинали схвильовані голоси та тупотіння ніг — учні розсідалися по своїх місцях. На темно-синьому небі почали з’являтися перші зірки. До чемпіонів підійшли Геґрід, професор Муді, професорка Макґонеґел та професор Флитвік. На їхніх капелюхах світилися великі червоні зорі. Лише Геґрідова зірка висіла в нього на спині, поверх камізельки з кротячого хутра.

— Ми будемо патрулювати з цього боку лабіринту, — сказала професорка Макґонеґел. — Якщо хтось із вас потрапить у біду й захоче, щоб його визволили, нехай вистрілить у повітря червоними іскрами — хтось із нас негайно прийде вам на допомогу. Зрозуміло?

Чемпіони закивали.

— Тоді розходьтеся, — радісно мовив Беґмен чотирьом патрульним.

— Всьо файно! Щасти тобі, Гаррі, — прошепотів Геґрід, і четвірка вчителів розійшлася в різних напрямках, щоб розміститися навколо лабіринту.

Беґмен доторкнувся чарівною паличкою до горла, пробурмотів «Сонорус» і його магічно посилений голос залунав над трибунами.

— Пані та панове, третє, й останнє, завдання Тричаклунського турніру от-от розпочнеться! Дозвольте нагадати вам про кількість очок у наших чемпіонів. На першому місці — по вісімдесят п’ять очок кожен — містер Седрик Діґорі та містер Гаррі Поттер, обидва з Гоґвортської школи! — Від вигуків та оплесків зграї наляканих птахів шугнули в темне небо над Забороненим лісом. — На другому місці з вісімдесятьма очками — містер Віктор Крум, Дурмстрензький інститут! — Знову залунали оплески. — І на третьому місці — міс Флер Делякур, Бобатонська академія!

Гаррі роздивився, що місіс Візлі, Білл, Рон та Герміона сидять в центрі трибуни й чемно аплодують Флер. Він помахав їм рукою, і вони відповіли, сяйливо усміхаючись.

— Отже, Гаррі та Седрик… після мого свистка! — оголосив Беґмен. — Три… два… один…

Він коротко свиснув — і Гаррі та Седрик зникли в лабіринті.

Високі стіни живоплоту відкидали на стежку чорні тіні. Чи тому, що вони були високі й товсті, чи тому, що були чарівні, однак галас натовпу відразу стих. Гаррі почувався майже так само, як під водою. Він витяг чарівну паличку, пробурмотів «Лумос» і почув, що Седрик позад нього вчинив так само.

Пройшовши метрів з п’ятдесят, вони опинилися перед розгалуженням і глянули один на одного.

— Бувай, — кинув Гаррі і повернув ліворуч. Седрик звернув праворуч.

Гаррі почув, як Беґмен засвистів удруге. Отже, до лабіринту увійшов Крум. Гаррі пришвидшив крок. Обрана ним стежка була вільна. Він повернув праворуч і побіг, тримаючи чарівну паличку високо над головою, щоб бачити якнайдалі. Та йому й досі нічого не траплялося на очі.

Здалеку втретє почувся Беґменів свисток. Тепер у лабіринті були вже всі чемпіони.

Гаррі пильно вдивлявся в темряву перед собою. З’явилося відчуття, ніби хтось за ним стежить. Що дужче темніло небо над головою, то чорніше робилося в лабіринті. Гаррі добіг до наступного розгалуження.

— Скеруй мене, — прошепотів він до чарівної палички, поклавши її на долоню.

Паличка крутнулася й показала направо, просто в суцільний живопліт. Отже, там була північ, а центр лабіринту — на північному заході. Найкраще було піти зараз ліворуч і, щойно трапиться розгалуження, повернути праворуч.

Стежка попереду знову була вільною. Невдовзі Гаррі зміг повернути праворуч — але й за цим поворотом не було жодних перепон. Те, що їх не було, чомусь страшенно його непокоїло. Він уже мав би когось зустріти. Здавалося, що оманливою безпекою лабіринт притуплює його пильність. Раптом Гаррі почув за собою якісь звуки. Він підняв паличку, готовий до нападу, але паличка яскраво освітила Седрика, що вибіг з правого коридору. Він тремтів. Рукави його мантії диміли.

— Геґрідові вибухозаді скрути! — прошипів він. — Велетенські! Ледве від них вирвався!

Він потрусив головою й пірнув у наступний коридор. Прагнучи опинитись якнайдалі від скрутів, Гаррі знову заквапився. І тільки-но звернув за ріг, як побачив…

Просто на нього насувався дементор.

Майже чотирьохметровий, зі схованим під каптуром обличчям, він простягав перед собою зотлілі, вкриті струпами руки й наосліп брів уперед. Гаррі чув його хрипке дихання. Його огорнув липкий холод, та він знав, що робити…

Гаррі зосередився на найщасливіших думках і уявив, як вибереться з лабіринту і святкуватиме це з Роном та Герміоною. Тоді підняв чарівну паличку і закричав:

— Експекто патронум!

Сріблястий олень виринув з кінчика чарівної палички й помчав назустріч дементорові. Той позадкував, наступив на власну мантію і ледь не впав… Гаррі ще ніколи не бачив, щоб дементор спотикався.

— Зачекай! — закричав він і побіг за своїм патронусом, — та ти ж ховчик! Рідікулюс!

Почувся голосний тріск, і ховчик вибухнув. Від нього лишилася тільки хмарка диму. Сріблястий олень зник з поля зору. Гаррі волів би, щоб той залишився, адже таке товариство йому б не завадило… Швидко і якомога тихіше він пішов далі вперед, уважно прислухаючись і високо тримаючи чарівну паличку.

Ліворуч… праворуч… знову ліворуч… двічі він заходив у глухі кути. Знову застосувавши закляття чотирьох напрямків, зрозумів, що зайшов занадто далеко на схід. Гаррі розвернувся, повернув направо й побачив попереду дивний золотавий туман.

Він сторожко підійшов і освітив туман чарівною паличкою. Це напевно були якісь чари. Можливо, їх можна буде знешкодити вибухом.

— Редукто! — промовив Гаррі.

Закляття пролетіло крізь туман, не завдавши йому шкоди. Авжеж, вибухове закляття діяло тільки на тверді тіла. Цікаво, що буде, якщо він пройде крізь туман? Варто спробувати чи краще повернути назад?

Він усе ще вагався, коли тишу раптом розітнув голосний крик.

— Флер? — покликав Гаррі.

Ніхто не відповів. Гаррі роззирнувся навколо. Що з нею сталося? Її крик долинув звідкись спереду. Гаррі набрав у легені повітря й побіг крізь зачарований туман.

Світ перевернувся догори дриґом. Гаррі звисав униз головою над бездонним небом, окуляри гойдалися на носі, ризикуючи впасти вниз. Довелося притиснути їх до перенісся. Зляканому Гаррі здалося, що його ноги приклеєні до трави, яка перетворилася на стелю. Знизу простягалося безмежне небо, поцятковане зірками. Здавалося, що, коли поворушити ногою — відірвешся від землі й полетиш донизу.

Думай, наказав він сам собі, відчуваючи, як кров припливає до голови, думай…

Та жодне відоме йому закляття не підходило, щоб повернути перевернуті землю й небо на місце. Чи наважиться він ворухнути ногою? Гаррі чув, як кров шумить у вухах. Варіантів було два: або спробувати ворухнутися, або вистрілити червоними іскрами — і тоді його визволять, але дискваліфікують.

Він заплющив очі, щоб не бачити під собою безмежного простору, і відірвав ногу від порослої травою стелі.

Тієї ж миті усе стало на свої місця. Гаррі гепнувся коліньми на благословенно тверду землю. Його огорнула хвилинна слабкість. Він глибоко вдихнув, тоді підвівся і поспішив уперед, озираючись через плече на золотавий туман, що невинно мерехтів у місячному сяйві.

Він зупинився на перехресті двох коридорів і роззирнувся, шукаючи слідів Флер. Він не сумнівався, що чув саме її крик. Цікаво, кого вона зустріла? І що з нею? Гаррі не помітив червоних іскор, але що це могло означати? Що вона виплуталася з халепи, чи, навпаки, так заплуталася, що навіть чарівної палички не встигла витягти? Гаррі повернув праворуч. Його переповнювали тривожні передчуття… та водночас він не міг позбутися думки: на одного чемпіона менше…

Кубок був уже десь близько, і схоже було, що Флер зійшла з дистанції. А він зайшов уже так далеко! Що, як він виграє? Уперше після того, як став чемпіоном, Гаррі уявив себе перед усією школою з Тричаклунський кубком…

Десять хвилин поспіль він натикався на глухі кути. Двічі звертав у тому самому неправильному напрямку. Врешті знайшов нову стежку, по якій і пішов. Від миготливого світла чарівної палички його тінь на стіні живоплоту дрижала й перекошувалася. А завернувши за ріг, він наткнувся на вибухозадого скрута.

Седрик казав правду — скрут був величезний. Завдовжки метрів зо три, він більше скидався на велетенського скорпіона. Довге жало нависало над його спиною. Грубий панцир скрута виблискував у світлі чарівної палички, яку Гаррі націлив на чудовисько.

— Закляктус!

Закляття вдарило об панцир і відбилося рикошетом. Гаррі вчасно пригнувся, але відчув запах смаленого волосся — вибух пройшов над самісінькою маківкою голови. Потвора знову вистрелила задньою частиною і посунула на Гаррі.

— Імпедімента! — закричав Гаррі. Закляття знову вдарило об панцир і знову зрикошетило. Гаррі відступив пару кроків назад, спіткнувся і впав.

— ІМПЕДІМЕНТА!!!

На відстані кількох сантиметрів від Гаррі скрут нарешті завмер — Гаррі вдалося влучити в його м’ясистий, не вкритий панциром живіт. Важко дихаючи, він відштовхнув тварюку від себе й кинувся у протилежний бік — стримувальне закляття діяло тимчасово, скрут будь-якої миті міг знову отямитися.

Гаррі повернув ліворуч — і забіг у глухий кут. Праворуч — те ж саме. Мусив спинитися. Серце шалено гупало. Він знову застосував закляття чотирьох напрямків — довелося повернути назад і вибрати шлях, що вів на північний захід.

Кілька хвилин він біг цим коридором і несподівано почув, як за живоплотом, у паралельному коридорі, теж хтось біжить. Це змусило Гаррі зупинитися.

— Що ти робиш? — почувся Седриків голос. — Що за дурню ти надумав?

І тоді до Гаррі долинув голос Крума:

— Круціо!

Повітря наповнилося Седриковим криком. Вражений жахом, Гаррі помчав своїм коридором, намагаючись знайти прохід у Седриків. Не знайшовши, він знову спробував вибухове закляття. Це не дуже допомогло, та все ж пропалило в живоплоті маленький отвір. Гаррі просунув у нього ногу й почав щосили ламати товсті гілки й трощити густі пагони ожини. Нарешті він таки протиснувся. Поглянув праворуч і побачив Седрика, що звивався й корчився по землі. Над ним стояв Крум.

Гаррі метнувся вперед і спрямував паличку на Крума. Той кинувся тікати.

— Закляктус! — загорлав Гаррі.

Закляття вдарило Крума у спину. Він завмер і повалився лицем у траву. Гаррі нахилився до Седрика. Той уже перестав корчитися й лежав, важко відсапуючись і затуляючи лице долонями.

— Як ти почуваєшся? — спитав Гаррі і схопив Седрика за руки.

— Нормально, — задихаючись, відповів Седрик. — Уже нормально… Аж не віриться… Він підкрався до мене ззаду… Я його почув, обернувся, а він націлив на мене чарівну паличку…

Седрик підвівся. Він і досі тремтів. Вони з Гаррі глянули на Крума.

— Не розумію… Я думав, що він непоганий, — сказав Гаррі, не зводячи з Крума очей.

— Я теж, — кивнув Седрик.

— Ти чув, як кричала Флер? — спитав Гаррі.

— Еге, — відповів Седрик. — Думаєш, Крум і до неї дістався?

— Не знаю, — задумливо проказав Гаррі.

— Залишимо його тут? — пробурмотів Седрик.

— Ні, — сказав Гаррі. — Думаю, треба вистрілити червоними іскрами. Хтось прийде і забере… бо інакше його зжере скрут.

— Він це заслужив, — буркнув Седрик, але підняв чарівну паличку і вистрілив з неї дощем червоних іскор, які зависли вгорі над Крумом, означивши місце, де він лежав.

Гаррі з Седриком ще кілька хвилин стояли в темряві й чекали. Потім Седрик сказав:

— Думаю, нам треба йти далі…

— Що? — не зрозумів спочатку Гаррі. — А… так… добре…

Це була дивна мить. Щойно вони обидва об’єдналися проти Крума, але тепер зненацька усвідомили, що насправді вони — суперники. Мовчки дійшли до кінця коридору, де Гаррі повернув ліворуч, а Седрик — праворуч. Невдовзі його кроки завмерли вдалині.

Гаррі продовжив свій шлях, час від часу застосовуючи закляття чотирьох напрямків. Центр лабіринту був тепер між ним і Седриком. Його прагнення здобути Кубок стало ще палкішим. Гаррі ніяк не міг повірити в те, що зробив Крум. Використання непрощенних заклять на людині, до того ж — на товаришеві, за словами Муді, означало пожиттєве ув’язнення в Азкабані. Невже Крум аж настільки прагнув Кубка… Гаррі побіг іще швидше.

Глухі кути траплялися йому дедалі частіше. Темрява ставала щораз непрогляднішою, і це додало Гаррі впевненості, що він майже в центрі лабіринту. І тоді, йдучи довгим прямим коридором, він зауважив якийсь рух. Світло чарівної палички відкрило його очам незвичне створіння, котре траплялося йому хіба що на сторінках «Жахливої книги жахіть».

То був сфінкс — істота з тілом величезного лева, могутніми пазуристими лапами та довгим жовтуватим хвостом, що закінчувався рудою китицею. Зате голову істота мала жіночу. І ця голова дивилася на Гаррі розкосими, мигдалеподібними очима. Він підняв чарівну паличку, вичікуючи. Істота не збиралася нападати, проте походжала коридором, загороджуючи прохід.

Раптом вона заговорила. Голос у неї був глибокий і хрипкий:

— Ти дуже близький до мети. Найкоротший шлях — повз мене.

— То… то ти мене пропустиш? Будь ласка… — попросив Гаррі, наперед знаючи відповідь.

— Ні, — сказала вона, й далі походжаючи. — Не пропущу, доки не відгадаєш моєї загадки. Відгадаєш з першого разу — і шлях вільний. Помилишся — я нападу. Якщо промовчиш — я дозволю тобі відступити неушкодженому.

У Гаррі всередині все перевернулося. Загадки добре розгадувала Герміона, а йому це вдавалося не дуже. Він зважив свої шанси. Якщо загадка буде заскладна — він промовчить, відступить і спробує знайти інший шлях до центру.

— Я згоден, — кивнув Гаррі — Можна почути загадку?

Істота сіла на задні лапи просто посеред коридору й продекламувала:

Гаррі мовчки витріщився на сфінкса.

— А можна ще раз?.. Тільки повільніше… — невпевнено попросив він.

Жінка-сфінкс посміхнулася і повторила вірш.

— Усі підказки зводяться до істоти, яку мені не хотілося б цілувати? — спитав Гаррі.

На обличчі сфінкса з’явився загадковий усміх. Гаррі сприйняв його як ствердну відповідь. Тоді напружив мозок. Існувало чимало істот, котрих йому не хотілося б цілувати. Спершу він подумав про вибухозадих скрутів — але зрозумів, що не все так просто. Треба було помізкувати над підказками…

— Балетна фігура і помах руки, — пробурмотів Гаррі, — який у цьому словесний зв’язок? Прощання?.. Ні, це ще не відповідь!.. Я знаю лише одну балетну фігуру — «па». А помах руки — може, «па-па»?.. Я повернуся до цієї підказки пізніше… Можна наступну?

Вона повторила наступні два рядки.

— Здобути середину звуку? — тихо повторив Гаррі. — Як це? Може, якось заспівати?.. Звук… Його середина… Може, «у», може, «ву»?.. Повтори, будь ласка, останню підказку!

Жінка-сфінкс проказала останні рядки.

— «Кінець у початку й початок кінця…» — мовив Гаррі. — Якась абракадабра… Якого початку? Якого кінця?.. Початок — кінець… Кінець у початку — «к»? Початок кінця — також «к»?..

Істота знову лише всміхнулася.

— …ук… вук… — складав відгадки Гаррі, вже й сам походжаючи туди-сюди. — Кого б я не хотів цілувати?.. Па-ву-к… Павука!

Жінка-сфінкс широко всміхнулася. Тоді звелася, випростала передні лапи й відступила вбік.

— Дякую! — вигукнув Гаррі і, вражений власною кмітливістю, кинувся по коридору вперед.

Він уже мав би бути близько, вже от-от… Чарівна паличка показувала, що він іде точно за курсом. Якщо на шляху не трапиться нічого жахливого, то він матиме всі шанси…

Попереду знову виринуло кілька різних коридорів.

— Скеруй мене! — прошепотів він до чарівної палички. Та описала коло і вказала праворуч. Він кинувся бігти цим коридором і незабаром побачив попереду світло.

Тричаклунський кубок мерехтів на постаменті не далі, ніж за сто метрів. Гаррі побіг швидше, та раптом з коридору попереду вискочила якась темна постать, яка теж помчала туди.

Седрик зібрався дістатися до Кубка першим. Він біг так швидко, що Гаррі зрозумів — йому не наздогнати Седрика, котрий до того ж був вищий і мав набагато довші ноги.

І раптом зліва над живоплотом Гаррі помітив щось велетенське. Воно швидко рухалося коридором, що перетинався з його власним, і Седрик от-от мав з ним зіткнутися. Та Седрик не зауважив небезпеки, адже його очі були прикуті до Кубка.

— Седрику! — закричав Гаррі. — Зліва!

Седрик глянув ліворуч і саме вчасно відхилився від зіткнення з перешкодою, але, поспішаючи, спіткнувся і чарівна паличка вилетіла йому з руки. Назустріч Седрикові сунув велетенський павук.

— Закляктус! — знову закричав Гаррі. Закляття вдарило павука по здоровенному волохатому чорному тілу, але подіяло не сильніше, ніж камінь. Павук хитнувся, побачив Гаррі й посунув на нього.

— Закляктус! Імпедімента! Закляктус!

Та це не допомагало. Або павук був дуже великий, або дуже магічний, але закляття його лише дратували. Переляканий Гаррі встиг помітити вісім блискучих чорних очей і гострі, мов бритва, клешні, перед тим, як монстр навис над ним.

Передні лапи чудовиська підняли Гаррі в повітря. Шалено борсаючись, він намагався вирватися. Клешня наблизилася до його ноги — і наступної миті Гаррі пройняв пекучий біль. Він чув, як Седрик теж волає «Закляктус!» — та це не діяло. Тоді Гаррі, не чекаючи, поки клешні павука розкриються, підняв чарівну паличку і закричав:

— Експеліармус!

Це подіяло — роззброювальне закляття змусило павука випустити Гаррі. Та це означало, що бідолаха гепнувся на землю з майже чотириметрової висоти просто на ушкоджену ногу. Не гаючи часу, він націлився павукові в живіт, точнісінько так, як уже вчинив зі скрутом, і закричав «Закляктус!» одночасно із Седриком.

Два з’єднані закляття зробили те, що не подужало зробити одне. Павук повалився на бік, придушивши тілом найближчу стіну живоплоту. Клубок його волохатих ніг загородив прохід.

— Гаррі! — почувся Седриків крик. — Ти цілий? Він упав на тебе?

— Ні, — відповів Гаррі, віддихуючись. Поглянув на ушкоджену ногу. З неї текла кров. На пошматованій мантії виднілися сліди густого, клейкого слизу з павукових клешень. Гаррі спробував підвестися, але нога дрижала й не хотіла його тримати. Він сперся на живопліт, хапаючи ротом повітря й озираючись.

Седрик стояв за кілька кроків від Тричаклунського кубка, що блищав за його спиною.

— Візьми його, — знесилено промовив Гаррі до Седрика. — Візьми. Ти ж уже там.

Та Седрик не ворухнувся. Він стояв і не зводив з Гаррі очей. Тоді обернувся й поглянув на Кубок. У золотистому сяйві Гаррі помітив сумний вираз на його обличчі. Седрик знову повернувся до Гаррі, який тримався рукою за живопліт.

Седрик глибоко вдихнув.

— Забирай ти. Ти повинен виграти. Ти мене двічі врятував.

— Це неправильно, — заперечив Гаррі. Він відчув злість. Нога нестерпно боліла. Після боротьби з павуком боліло все тіло. І після всіх оцих зусиль Седрик його переміг — так само, як і тоді, коли запросив Чо на бал. — Хто доторкнеться до Кубка першим, той здобуде всі очки. Це будеш ти. Кажу тобі, з такою ногою мені перемога не світить.

Седрик підійшов на кілька кроків ближче до оглушеного павука — і далі від Кубка. Він похитав головою і сказав:

— Ні.

— Не корч із себе лицаря! — роздратовано крикнув Гаррі. — Забирай Кубок і все. А тоді вийдемо з лабіринту.

Седрик дивився, як Гаррі намагається стояти твердіше, тримаючись за гілки.

— Ти сказав мені про драконів, — промовив Седрик. — Я б не пройшов першого завдання, якби ти не сказав, що там буде.

— Мені тоді теж допомогли, — відрізав Гаррі, намагаючись мантією витерти кров з ноги. — А ти допоміг з яйцем — ми квити.

— З яйцем мені теж допомогли, — зізнався Седрик.

— Так чи так — ми квити, — сказав Гаррі, обережно намагаючись стати на ногу. Вона не переставала тремтіти. Вочевидь, коли павук його випустив, Гаррі розтяг сухожилля.

— І на другому завданні ти мав здобути більше очок, — вперто правив своєї Седрик. — Ти залишився, щоб урятувати всіх заручників. Я теж мав би так зробити.

— Просто я виявився єдиним дурником, котрий всерйоз сприйняв ту пісню! — з гіркотою сказав Гаррі. — Та бери нарешті той Кубок!

— Ні, — мовив Седрик.

Він переліз через сплутані павукові лапи й зупинився біля Гаррі. Седрик не жартував. Він відмовлявся від такої слави, на яку Гафелпаф не здобувався багато століть.

— Іди, — сказав Седрик. Було схоже, що такий вчинок вартував йому всієї його рішучості. Однак його обличчя мало впевнений вираз, руки були схрещені на грудях — Седрик більше не вагався.

Гаррі переводив погляд з Седрика на Кубок. На одну мить він уявив, як виходить з лабіринту з Кубком у руках. Побачив, як тримає його високо над головою, чув ревіння натовпу, бачив обличчя Чо, яке сяяло від захвату… І раптом прекрасна картинка розтанула, він знову опинився перед похмурим і впертим Седриком.

— Ми обидва, — сказав Гаррі.

— Що?

— Ми доторкнемося до нього одночасно. Все одно це перемога Гоґвортсу. У нас рівна кількість очок.

Седрик глянув на Гаррі й опустив руки.

— Ти… Ти впевнений?

— Так, — кивнув Гаррі. — Так… Ми ж допомагали один одному, правда? Ми обидва сюди дісталися. Давай просто візьмемо Кубок разом.

Якусь мить Седрик, здавалося, не міг повірити власним вухам. І тоді його губи розтяглися в широкій усмішці.

— Давай, — сказав він. — Ходімо.

Він узяв Гаррі під руку й допоміг дошкутильгати до постаменту, на якому стояв Кубок. Зупинившись перед ним, обидва простягли руки до блискучих вушок Кубка.

— На рахунок три, добре? — сказав Гаррі. — Раз… два… три!

Хлопці схопилися за вушка.

І раптом Гаррі відчув різкий поштовх у живіт. Ноги відірвалися від землі. Він не міг розтулити кулак, щоб відпустити Кубок. А той тягнув його разом із Седриком уперед, крізь завивання вітру і барвистий вир.