Гаррі Поттер і Келих Вогню

Розділ тридцять четвертий Пріорі Інкантатем

Червохвіст наблизився до Гаррі, що, посмикуючись, намагався стати на ноги, щоб не впасти, коли розв’яжуться мотузки. Червохвіст підняв свою нову срібну руку, витяг з Гарріного рота ганчірку, а тоді єдиним різким рухом перерізав мотузки, що прив’язували Гаррі до надмогильного каменя.

На якусь частку секунди в голові у Гаррі з’явилася думка про втечу, але ушкоджена нога тремтіла, а смертежери оточили його й Волдеморта щільнішим колом — тепер проміжків між ними не стало. Червохвіст вийшов з кола, підійшов до Седрикового тіла і повернувся з Гарріною чарівною паличкою — нахабно тицьнув її йому в руки, навіть не глянувши на нього. Після цього зайняв своє місце в колі.

— Поттере, тебе вчили битися на дуелі? — вкрадливо спитав Волдеморт, поблискуючи в темряві своїми червоними очима.

Гаррі пригадався клуб дуелянтів, який він раз чи двічі відвідав два роки тому — то було наче в попередньому житті… Єдине, що він там вивчив — роззброювальне закляття «Експеліармус»… Та яка з нього користь… Навіть якби вдалося вибити у Волдеморта чарівну паличку, залишалося ще понад тридцять смертежерів. Жодного іншого закляття, яке б допомогло в цій ситуації, Гаррі не знав. От і сталося те, про що застерігав Муді… Непрощенне закляття «Авада Кедавра» і — Волдеморт правду казав — цього разу його мати вже за нього не помре… він безборонний…

— Гаррі, ми кланяємося один одному, — сказав Волдеморт, ледь нахиляючись, але не відвертаючи від Гаррі свого зміїного лиця. — Адже слід дотримуватися правил чемності… Дамблдор бажав би, щоб ти показав добрі манери… Вклонися смерті, Гаррі…

Смертежери знову зареготали. Безгубий Волдемортів рот розтягся в посмішці. Гаррі не вклонився. Він не дозволить, щоб Волдеморт так з нього потішався перед тим, як його вб’є… Ні, він не дасть йому такого задоволення!..

— Я сказав: уклонися, — повторив Волдеморт, піднімаючи чарівну паличку. Гаррі відчув, як згинається його хребет, мовби велетенська, невидима рука пригинає його до землі. Смертежери зареготали ще дужче.

— Дуже добре, — задоволено сказав Волдеморт, опускаючи паличку. Вага, яка пригинала Гаррі, зникла. — А тепер стань обличчям до мене, як справжній мужчина… Прямо й гордо — так, як загинув твій батько…

— Дуель починається.

Волдеморт підняв чарівну паличку. Гаррі не встиг навіть нічого зробити, щоб захиститися, не встиг і поворухнутися, як знову відчув удар закляттям «Круціатус». Його охопив такий сильний, такий нестерпний біль, що він не розумів, де перебуває… Розпечені до білого ножі простромлювали кожен міліметр його шкіри, голова ледь не вибухала. Так голосно він не кричав ще ніколи в житті.

І несподівано все відпустило. Гаррі покотився по землі й насилу звівся на ноги. Він трусився так, як Червохвіст, коли той відрізав собі руку. Похитнувшись, Гаррі ледь не наткнувся на стіну смертежерів, і ті підштовхнули його до Волдеморта.

— Маленька перерва, — сказав Волдеморт. Щілини його ніздрів розширилися від захоплення. — Маленька пауза… Ну що, Гаррі, болить? Хочеш, щоб я зробив так ще раз?

Гаррі не відповів. Він помре так само, як Седрик — це читалося в безжальних червоних очах… Він помре, і нічого не вдієш… Та він не збирався ставати забавкою. Він не коритиметься Волдеморту… не благатиме…

— Я тебе спитав — чи хочеш ти, щоб усе повторилося? — неголосно промовив Волдеморт. — Відповідай! Імперіо!

Утретє в житті Гаррі відчув, наче всі думки стерлися з його голови… О, це було блаженство — не думати. Здавалося, ніби він летить, ніби мріє… Просто скажи «ні»… скажи «ні»… просто скажи «ні»…

«Не скажу», — промовив сильніший голос звідкілясь зі свідомості, — «Я не відповідатиму»…

Просто скажи «ні»…

Не скажу… не скажу…

Просто скажи «ні»…

НЕ СКАЖУ!

Ці слова вирвалися з Гарріного рота. Вони луною прокотилися по цвинтарю, і його сонливість розвіялася так раптово, наче Гаррі облили холодною водою. Він знову відчув біль, який залишився від закляття «Круціатус», знову усвідомив, де перебуває і що на нього чекає…

— Не скажеш? — ледь чутно перепитав Волдеморт. Смертежери більше не реготали. — Ти не скажеш «ні»? Гаррі, покора — це така чеснота, якої я тебе таки навчу перед тим, як убити… Що ти скажеш про невеличку порцію болю?

Волдеморт підняв чарівну паличку, та цього разу Гаррі був готовий. Тренування з квідичу не минули даремно: він кинувся на землю й спритно перекотився, заховавшись за каменем на могилі Волдемортового батька. Почувся голосний тріск — закляття влучило в надгробок.

— Гаррі, ми не граємося в хованки, — тихий і холодний Волдемортів голос знайшов його і за каменем. Смертежери навісніли зі сміху. — Від мене сховатися неможливо. Ти що, вже втомився від нашої дуелі? Може, хочеш, щоб твій кінець настав швидше? Виходь, Гаррі… Виходь — пограємося. Це буде недовго… Можливо, навіть безболісно… Не знаю… Я ще ніколи не помирав…

Гаррі скрутився за надмогильним каменем, знаючи, що кінець уже близько. Жодної надії… жодної допомоги. Він чув, як наближається Волдеморт, і усвідомлював лише одне, і ця думка була сильніша за страх чи розсудливість — він не помре скоцюрблений, наче дитина, яка грається в хованки. Він не помре, стоячи навколішки біля Волдемортових ніг… Він загине гордо й прямо, як загинув батько, загине, обороняючись, навіть якщо про оборону не може бути й мови…

Перед тим, як Волдеморт устиг зазирнути своїм змієподібним обличчям за надмогильний камінь, Гаррі підвівся… Він міцно стис у руці чарівну паличку, витяг її перед собою і вистрибнув з-за каменя, ставши віч-на-віч з Волдемортом.

Волдеморт був готовий. Коли Гаррі вигукнув «Експеліармус!», той закричав «Авада Кедавра!».

З Волдемортової палички вирвався струмінь зеленого світла. Тієї ж миті чарівна паличка Гаррі випустила струмінь червоного кольору. Промені зустрілися в повітрі, і раптом Гаррі відчув, що його паличка вібрує, мовби крізь неї пропустили електричний струм. Його рука стиснулася ще міцніше. Він не міг розчепити пальці, навіть якби схотів. Вузький промінь — не червоний і не зелений, а блискучий і золотий — з’єднував тепер обидві палички. Гаррі вражено провів очима вздовж нього й побачив, що довгі білі пальці Волдеморта теж трусяться й вібрують.

І тоді — Гаррі не очікував такого повороту подій — його ноги відірвалися від землі. Вони з Волдемортом знялися в повітря, все ще поєднані ниткою золотого сяйва. Їх віднесло від могили Волдемортового батька й опустило в такому місці, де могил не було… Смертежери галасували, запитуючи Волдеморта, що їм робити. Вони знов оточили Гаррі та свого пана тісним колом. Змія ковзала біля їхніх ніг. Деякі вихопили власні палички…

Золота нитка розділилася. Одна її половина й далі поєднувала палички супротивників, а друга вистрелила вгору тисячами відростків, що почали перехрещуватися, аж доки утворили золоту куполовидну павутину — клітку зі світла, поза якою, наче шакали, кружляли смертежери, але їхні крики тепер звучали приглушено…

— Нічого не робіть! — закричав їм Волдеморт, і Гаррі побачив, що його червоні очі приголомшено розширилися. Він намагався розірвати струмінь світла, який поєднував його чарівну паличку з паличкою Гаррі. Гаррі обіруч стискав свою паличку — і золотий струмінь залишився нерозірваний. — Не робіть нічого, поки я не накажу! — заволав Волдеморт.

І тієї ж миті повітря наповнив таємничий і прекрасний звук… Він линув з кожного відгалуження золототканної павутини, яка тремтіла довкола Гаррі та Волдеморта. Гаррі миттю його впізнав, хоч і чув лише раз у житті… То була пісня фенікса…

Для Гаррі вона прозвучала як голос надії… Він ще ніколи не чув гарнішої й бажанішої мелодії… Здавалося, що пісня наповнює його зсередини… Її звучання Гаррі пов’язував із Дамблдором — здавалося, найвірніший друг шепоче щось йому на вухо…

Не розривай зв’язку.

Знаю, сказав Гаррі музиці, знаю, що не можна… Та щойно він так подумав, як триматися стало важче. Чарівна паличка завібрувала ще сильніше… Промінь між ним і Волдемортом теж змінився… Туди й сюди по нитці, що поєднувала палички, рухалися великі намистини світла. Чарівна паличка Гаррі струснулася, і світляні намистини повільно, але неухильно попливли до нього… Намистини рухалися від Волдеморта, і паличка нестримно тряслася в руках…

Коли найближча намистина світла майже торкнулася кінчика палички, Гаррі відчув, як деревина в його руках стає така гаряча, що ледь не спалахує. Що ближче присувалася намистина, то сильніше вібрувала паличка в Гарріних руках. Було зрозуміло, що вона не витримає зіткнення з намистиною — розлетиться на тріски…

Він зосередив кожну часточку свого мозку на тому, щоб примусити намистини рухатися до Волдеморта. У вухах у Гаррі й далі звучала пісня фенікса, очі були люті й зосереджені… Повільно, страшенно повільно, дрібно затремтівши, намистини зупинилися, а тоді, так само повільно, почали рухатися в протилежний бік… Тепер шалено вібрувала вже Волдемортова паличка… Волдеморт мав приголомшений, майже переляканий вигляд…

Одна світляна намистина мерехтіла вже за кілька сантиметрів від кінчика чарівної палички Волдеморта. Гаррі не розумів, навіщо це робить, не розумів, що це дасть… Але він з останніх сил зосередився на тому, щоб змусити намистину яскравого світла торкнутися палички Волдеморта… І повільно… дуже повільно… вона попливла по золотій нитці ще далі… на мить затремтівши… торкнулася…

Волдемортова чарівна паличка вереснула так, наче їй сильно заболіло, аж луна загула… А тоді — червоні очі Темного Лорда розширилися з жаху — зіткана з густого диму рука вилетіла з кінчика палички і розтанула… То був привид руки, подарованої Червохвостові… Знову залунали сповнені болю волання… Тепер з палички почало виростати щось набагато більше, сірувате, ніби зліплене з найгустішого диму… якась голова… далі груди й руки… торс Седрика Діґорі.

Від жаху Гаррі ледь не випустив паличку з рук, але інстинктивно вчепився в неї, і нитка золотого світла не розірвалася. З кінчика Волдемортової палички, наче протиснувшись крізь вузесенький отвір, вже цілком вималювався сірий привид Седрика Діґорі (та чи був це привид? він мав такий реальний вигляд)… Седрикова тінь стала на повен зріст, поглянула на золоту нитку світла й промовила:

— Тримайся, Гаррі.

Голос лунав нечітко й віддалено. Гаррі зиркнув на Волдеморта… У його розширених червоних очах відбивався жах… Він очікував такого повороту подій не більше, ніж Гаррі… Звідкілясь долинали далекі перелякані вигуки смертежерів, що тупцяли навколо золотого шатра…

Паличка заверещала ще пронизливіше… А тоді з її кінчика почало виринати щось іще… Темна тінь голови, руки й торс… Відразу після Седрика з’явився старий, якого Гаррі бачив колись уві сні… Він так само, як і Седрик, виштовхувався з палички… і цей привид, чи ця тінь, здивовано спираючись на костур, розглядала Гаррі, Волдеморта, золоту павутину та поєднані між собою чарівні палички…

— То він таки справжній чарівник? — спитав дід, дивлячись на Волдеморта. — Слухай, хлопче, ти мусиш його перемогти… Він мене вбив, цей тип…

Тим часом з палички з’являлася наступна голова — жіноча, сіра, наче закіптюжена статуя… Обидві Гарріні руки тремтіли: він з усієї сили намагався втримати чарівну паличку. Тінь жінки впала на землю поруч з іншими і випросталася, роздивляючись…

Широко розплющеними очима Берта Джоркінз спостерігала за битвою, що відбувалася перед нею.

— Гаррі, не попускай! — закричала вона. Її голос відлунював, як і Седриків, наче долинав звідкілясь здалеку. — Не відпускай його!

Разом з двома іншими примарними постатями вона почала пересуватися вздовж внутрішніх стін золотої клітки. Смертежери й далі метушилися назовні. Кружляючи навколо дуелянтів, Волдемортові жертви шепотіли Гаррі підбадьорливі слова і щось нечутно сичали до Волдеморта.

З кінчика Волдемортової чарівної палички знову почала з’являтися чиясь голова… і Гаррі знав, хто то буде… Він ніби чекав цього ще з тієї миті, як з’явилася тінь Седрика… Чекав, бо про жінку, яка зараз з’являлася, він думав цієї ночі найбільше…

Димова тінь молодої довговолосої жінки впала на землю, випросталася і глянула на Гаррі… Хоч його руки трусилися тепер просто нестерпно, він теж поглянув у примарне обличчя своєї матері.

— Тато вже йде, — тихо проказала вона. — Він хоче з тобою побачитися… Усе буде добре… тримайся…

І він таки прийшов… Спершу — голова, потім — тіло… Висока розмита постать Джеймса Поттера зі скуйовдженим і неслухняним, як у Гаррі, волоссям, виринула з кінчика Волдемортової палички, впала на землю і теж випросталася. Він підійшов до Гаррі впритул, подивився на нього і заговорив таким самим ледь чутним і віддаленим голосом, як і всі. Він говорив тихо, нечутно для Волдеморта, лице якого стало мертвотно-бліде зі страху, адже довкола нього кружляли його жертви.

— Коли зв’язок між вашими чарівними паличками зруйнується, ми зможемо залишитися тут усього на кілька секунд… Але трохи часу ти матимеш… ти повинен добігти до летиключа, він поверне тебе у Гоґвортс… Зрозумів, Гаррі?

— Так, — видихнув він. Тепер Гаррі думав лише про те, як би йому втримати паличку в руках, бо вона весь час вислизала з-поміж пальців.

— Гаррі… — прошепотіла Седрикова тінь. — Забери моє тіло, добре? Передай його моїм батькам…

— Я все зроблю, — кивнув Гаррі. Його лице перекосилося від неймовірного зусилля: втримати паличку!

— Зараз, — прошепотів батьків голос. — Приготуйся бігти… Давай…

— БІЖУ! — крикнув Гаррі. Так чи так, а довше він триматися не міг — могутнім ривком піднявши паличку догори, він розірвав золоту нитку. Клітка зі світла зникла, стихла феніксова пісня, але не розтанули примарні постаті Волдемортових жертв. Вони підійшли до Темного Лорда, затуляючи Гаррі від його погляду.

Так швидко бігти Гаррі ще не доводилося жодного разу в житті. Він збив з ніг двох смертежерів, зиґзаґами промчав між надгробками, відчуваючи, як закляття Волдемортових слуг наздоганяють його і вдаряються об надмогильні камені. Ухиляючись від заклять і обминаючи могили, не зважаючи на біль у нозі та цілковито зосередившись на тому, що мусив зробити, Гаррі мчав до Седрикового тіла.

— Оглушіть його! — почувся крик Волдеморта. Приблизно за три метри від Седрика Гаррі пірнув за мармурового янгола, щоб урятуватися від струменя червоного світла. І янгол прийняв удар на себе — краєчок його крила, в яке влучило закляття, розлетівся на порох. Міцніше стиснувши паличку, Гаррі кинувся бігти далі.

— Імпедімента! — закричав він, цілячи паличкою через плече у смертежерів, що його наздоганяли.

З глухого скрику Гаррі зрозумів, що зупинив принаймні одного, але не мав часу озиратися, щоб пересвідчитися. Він перестрибнув через Кубок і пірнув униз, почувши ззаду нові постріли. Стумені світла просвистіли над його головою. Гаррі простяг руку щоб схопити Седрикову долоню.

— Відійдіть! Я його вб’ю! Він мій! — заверещав Волдеморт.

Гарріна рука тяглася до Седрикового зап’ястя. Між ним і Волдемортом залишався один надгробок, але Седрик був дуже важкий, щоб його нести, а Кубок лежав трохи віддалік…

Червоні очі Волдеморта спалахнули в темряві. Гаррі побачив, як Волдемортів рот скривився в зловісній посмішці, побачив, як піднімається його чарівна паличка.

— Акціо! — вигукнув Гаррі, націливши свою паличку на Тричаклунський Кубок.

Кубок відірвався від землі й полетів до нього — Гаррі вдалося зловити його за вушко.

Він почув, як закричав з люті Волдеморт — і саме тієї ж миті його штовхнуло в живіт — це означало, що летиключ подіяв: він потягнув їх із Седриком крізь барвистий повітряний вир… Вони поверталися…