Гаррі Поттер і Келих Вогню

Розділ тридцять третій Смертежери

Волдеморт відвернувся від Гаррі й почав перевіряти власне тіло. Його долоні скидалися на великих блідих павуків. Довгими білими пальцями він погладжував себе по грудях, руках, по обличчі. Червоні очі з котячими зіницями яскраво палали в темряві. Він підняв руки й захоплено почав згинати пальці. Волдеморт не звертав уваги ні на Червохвоста, що корчився й стікав кров’ю на землі, ні на велику змію, що знову з’явилася і з шипінням повзала навколо Гаррі. Волдеморт запхав руку в кишеню, витяг чарівну паличку, обережно її обмацав, тоді підняв і націлив на Червохвоста. Того підняло з землі і з силою жбурнуло на камінь, до якого був прив’язаний Гаррі. Чоловічок упав біля нього й почав битися в корчах та риданні. Волдеморт глянув на Гаррі й засміявся високим, холодним і безрадісним сміхом.

Червохвостова мантія, в яку він загорнув обрубок руки, аж блищала від крові.

— Мій пане… — задихався він. — Мій пане… Ви обіцяли… Ви ж пообіцяли…

— Давай сюди свою руку, — ліниво промовив Волдеморт.

— Хазяїне… дякую вам, хазяїне…

Він простяг закривавлений обрубок, та Волдеморт знову зареготав:

— Другу руку, Червохвосте.

— Хазяїне, будь ласка… я вас благаю…

Волдеморт нахилився й потяг Червохвоста за ліву руку. Тоді задер рукав Червохвостової мантії аж до ліктя, і Гаррі побачив на шкірі щось схоже на яскраво-червоне татуювання — череп, в якого з рота виповзала змія. Такий самий знак з’являвся в небі на Кубку світу з квідичу — то була Чорна мітка. Волдеморт, не зважаючи на Червохвостів плач, уважно оглянув зображення.

— Повернулося, — м’яко проказав він. — Усі помітять… тепер ми побачимо… дізнаємося про все…

Він тицьнув своїм неприродно довгим вказівним пальцем у тавро на Червохвостовій руці.

Шрам на Гаррінім чолі знову запік від різкого болю. Червохвіст заверещав. Волдеморт забрав палець з тавра, і Гаррі побачив, що воно стало чорним.

З виглядом жорстокого задоволення Волдеморт випростався і обдивився темний цвинтар:

— У скількох із них вистачить сміливості, щоб повернутися, коли вони це відчують? — прошепотів він, дивлячись на зорі. — І скільком вистачить дурості, щоб залишитися осторонь?

Він став походжати туди-сюди перед Червохвостом та Гаррі, весь час нишпорячи поглядом по цвинтарю. За хвилину він знову глянув на Гаррі. Жорстока посмішка скривила змієподібне обличчя.

— Гаррі Поттер, ти стоїш над прахом мого покійного батька, — неголосно прошипів Волдеморт. — Він був маґлом і дурнем… Точнісінько, як твоя дорога матуся. Але вони обоє стали нам у пригоді. Твоя мати померла, захищаючи тебе, коли ти ще був дитиною… а я вбив свого батька — і поглянь, яким корисним він виявився, навіть мертвий…

Волдеморт зареготав. Він так само походжав туди-сюди, роззираючись на всі боки, а змія повзала навколо Гаррі.

— Поттере, бачиш отой будинок на схилі? Там жив мій батько. Моя мати — відьма з цього села — закохалася в нього. Але він її покинув, коли довідався, хто вона насправді… Мій батько недолюблював магію…

— Він її покинув і повернувся до своїх батьків-маґлів ще до мого народження… Поттере, моя мати померла, даючи мені життя. Я виріс у маґлівському сиротинці… Та я поклявся його знайти… Я помстився йому, тому дурневі, що дав мені своє ім’я… Том Редл…

Волдеморт не переставав ходити. Його очі металися з могили на могилу.

— Слухай мене — я розповідаю історію своєї родини, — тихо промовив він. — Так, я стаю трохи сентиментальним… Але поглянь, Гаррі! Моя справжня родина повертається…

Повітря раптом наповнилося шелестінням плащів. Між могилами, за тисом, у кожному темному куточку з’являлися чаклуни. У кожного обличчя було прикрите каптуром або маскою. Вони підходили ближче… поволі, обережно, наче не вірили власним очам. Волдеморт мовчки чекав. Тоді один смертежер упав на коліна, підповз до Волдеморта й поцілував край його чорної мантії.

— Хазяїне… хазяїне… — забурмотів він.

Інші смертежери теж так зробили. Кожен наближався до Волдеморта навколішки, цілував його мантію, тоді повертався назад і вставав. Вони утворили мовчазне коло, оточивши Редлову могилу, Гаррі, Волдеморта та купку лахміття, що корчилася й скиглила — Червохвоста. Коло було нещільне, в ньому залишалися проміжки — отже, вони очікували ще інших смертежерів. Одначе сам Волдеморт, здавалося, нікого більше не чекав. Він глянув на прикриті каптурами обличчя — і, хоч стояла безвітряна погода, по колу пробігло легке шелестіння.

— Вітаю вас, смертежери, — стиха почав Волдеморт. — Тринадцять років… тринадцять років минуло від нашої попередньої зустрічі. Та ви відгукнулися на мій поклик, ніби це було вчора. Отже, ми й досі згуртовані під Чорною міткою! Чи як?

Він відкинув назад своє жахливе обличчя і втягнув у себе повітря. Щілини ніздрів розширилися.

— Відчуваю запах провини, — сказав він. — У повітрі аж смердить провиною.

Неспокійний шелест вдруге пробіг колом, наче кожен, хто в ньому стояв, прагнув вийти, та не міг наважитися.

— Я бачу всіх вас наскрізь — неушкоджених та здорових, сповнених сили, — адже ви так швидко з’явилися! — і запитую себе… чому ця зграя чаклунів не прийшла на допомогу своєму хазяїнові, якому клялася у вічній відданості?

Ніхто не відповів. Ніхто не ворухнувся, окрім Червохвоста, що лежав на землі, шморгаючи носом над своєю закривавленою рукою.

— І я відповідаю сам собі, — шепотів Волдеморт, — вони, мабуть, повірили, що я переможений, вони подумали, що я помер. Вони розповзлися поміж моїх ворогів і вдавали, ніби ні в чому не винні, нічого не знають, ніби вони зачаровані…

— І тоді я питаю себе: та як же вони могли повірити, що я не відроджуся знову? Адже вони знали, скільки я натрудився багато років тому, щоб захиститися від людської смерті! Адже вони на власні очі бачили докази моєї нескінченної сили в часи, коли я був могутнішим за будь-якого чарівника, в минулому чи в майбутньому!

— І я відповідаю собі: можливо, вони вірять, що могутніша сила все ж існує — та сила, що перемогла самого лорда Волдеморта… можливо, тепер вони віддані комусь іншому… може, тому захисникові простаків, бруднокровців та маґлів Албусові Дамблдору?

Почувши ім’я Дамблдора, учасники зустрічі захвилювалися. Деякі почали бурмотіти й хитати головами.

Волдеморт не звернув на це уваги.

— Це мене розчаровує. Визнаю, що я розчарований…

Один з чоловіків раптом, розірвавши коло, кинувся вперед. Тремтячи з ніг до голови, він бухнувся Волдемортові під ноги.

— Хазяїне! — верескнув він. — Хазяїне, простіть! Пробачте нас усіх!

Волдеморт зареготав. Тоді підняв чарівну паличку:

— Круціо!

Смертежер біля його ніг почав корчитися й верещати. Гаррі був певен, що цей крик мав би долинати до навколишніх будинків… хоч би поліція приїхала, з безнадією подумав він… хоч хтось… хоч щось…

Волдеморт знову підняв чарівну паличку. Катований смертежер, тяжко дихаючи, простягся на землі.

— Вставай, Ейвері, — м’яко сказав Волдеморт. — Підводься. Ти просиш прощення? Я не прощаю. Я не забуваю. Тринадцять довгих років… Лише через тринадцять років відплати я вас прощу. Ось Червохвіст уже повернув деякі свої борги. Правда, Червохвосте?

Він глянув на Червохвоста. Той не переставав хлипати.

— Ти повернувся не тому, що відданий мені, а через страх перед своїми давніми друзями. Ти ж знаєш, що цей твій біль — заслужений.

— Так, хазяїне, — простогнав Червохвіст. — Будь ласка, хазяїне… благаю…

— Крім того, ти допоміг мені повернути тіло, — холодно сказав Волдеморт, дивлячись, як ридає на землі його слуга. — Хоч і був ти жалюгідним і зрадливим — однак допоміг мені… а Лорд Волдеморт винагороджує тих, хто йому допомагає…

Волдеморт змахнув чарівною паличкою. У повітрі зависла схожа на розплавлене срібло смужка. Вона почала рухатися й за мить набула форми людської руки, точнісінько такої, як справжня — тільки вона світилася, наче місяць. Рука пропливла в повітрі до Червохвоста і притулилася до обрубка.

Червохвостові ридання різко урвалися. Тяжко дихаючи й не вірячи власним очам, він розглядав срібну руку, яка без жодного сліду зрослася з його тілом — здавалося, він просто одягнув блискучу рукавичку. Здригаючись, він зігнув та розігнув сяючі пальці, тоді підняв грудочку землі й розтер її на порох.

— Мій пане, — прошепотів він. — Хазяїне… вона прекрасна… дякую… дякую вам…

Він кинувся навколішки й поцілував край Волдемортової мантії.

— Не вагайся більше у своїй відданості, Червохвосте, — проказав Волдеморт.

— Не буду, мій пане… ніколи, мій пане…

Червохвіст звівся на ноги й приєднався до кола, зі сльозами на очах розглядаючи свою нову здорову руку. Тим часом Волдеморт наблизився до чоловіка, що стояв праворуч від Червохвоста.

— Луціусе, мій ненадійний слизький друже, — прошепотів Волдеморт, зупинившись біля нього. — Мені сказали, що ти не відрікся від колишнього життя, хоч і показав світові «порядне» обличчя. Гадаю, ти й досі готовий очолити катування маґлів. Але ти, Луціусе, теж не намагався мене знайти… Насмілюся сказати, що твої подвиги на Кубку світу з квідичу мене розвеселили… та чи не краще було б, якби ти спрямував свою енергію на допомогу своєму хазяїнові?

— Мій пане, я був постійно напоготові, — озвався з-під каптура швидкомовний голос Луціуса Мелфоя. — Якби від вас з’явився хоч якийсь знак, хоч якась підказка, де вас шукати — я миттю опинився б поряд, ніщо б мене не зупинило!

— І все ж ти кинувся тікати від моєї Мітки, яку торік улітку випустив у небо мій вірний слуга, — ліниво проказав Волдеморт, і містер Мелфой замовк. — Так, Луціусе, мені про все відомо… ти мене розчарував… надалі я чекаю від тебе відданішого служіння.

— Аякже, мій пане, авжеж… ви такі милосердні, дякую…

Волдеморт ступив крок і зупинився навпроти проміжку в колі — між Мелфоєм та наступним смертежером. Місця б вистачило й на двох.

— Тут повинні стояти Лестранжі, — тихо проказав Волдеморт. — Та вони поховані в Азкабані. Вони довели свою відданість. Вони обрали ув’язнення в Азкабані і не зрадили мене… Коли Азкабан буде зруйновано, Лестранжі отримають винагороду, про яку навіть не мріяли. До нас приєднаються наші союзники — дементори… ми покличемо назад вигнаних велетнів… повернуться мої найвірніші слуги, повернеться ціла армія створінь, які наводять на всіх жах…

Він рушив далі. Повз деяких смертежерів він проходив мовчки, біля інших зупинявся й починав говорити.

— Макнейр… Червохвіст розповідав, що ти тепер працюєш на Міністерство магії, винищуєш небезпечних тварюк? Скоро ти матимеш набагато кращих жертв, аніж вони. Лорд Волдеморт про це подбає…

— Дякую вам, хазяїне… дякую, — прошепотів Макнейр.

— А тут, — Волдеморт зупинився біля двох найкремезніших постатей з каптурами на головах, — тут у нас Креб… тепер ти більше старатимешся, так, Кребе? А ти, Ґойле?

Обидва незграбно вклонилися, щось тупо белькочучи собі під ніс.

— Так, хазяїне…

— Будемо старатися, хазяїне…

— Те саме стосується й тебе, Ноте, — тихо проказав Волдеморт, минаючи згорблену постать, що ховалася в тіні Ґойла.

— Мій пане, падаю перед вами на коліна, я ваш найвідданіший…

— Годі, — відрубав Волдеморт.

Він підійшов до найширшого проміжку і якийсь час мовчки дивився на нього своїми порожніми червоними очицями, наче бачив тих, що мали там стояти.

— А отут бракує шістьох смертежерів… троє з них загинули за мене. Один занадто боягузливий, щоб повернутися… і він поплатиться. Один покинув мене назавжди… він, зрозуміло, буде вбитий. А останній залишився мені найвірнішим і знову служить, не покладаючи рук.

Смертежери заворушилися. Навіть крізь маски було видно, як вони схвильовано обмінюються поглядами.

— Цей вірний слуга зараз у Гоґвортсі і саме його зусиллями наш юний друг прибув сьогодні сюди…

— Авжеж, — продовжував Волдеморт, скрививши свій безгубий рот у хижій посмішці. Погляди всіх, хто стояв у колі, втупилися в Гаррі. — Гаррі Поттер ласкаво погодився відсвяткувати з нами моє відродження. Його навіть можна назвати моїм почесним гостем.

Запанувала тиша. Раптом смертежер, що стояв праворуч від Червохвоста, ступив крок уперед і з-під маски пролунав голос Луціуса Мелфоя.

— Хазяїне, ми прагнемо знати… благаємо, скажіть нам… як вам це вдалося… таке диво… як ви спромоглися до нас повернутися…

— О, Луціусе, це така історія, — сказав Волдеморт. — Вона починається і закінчується оцим ось моїм юним другом. — Він спроквола підійшов до Гаррі. Всі очі втупилися в них. Змія повзала, не зупиняючись.

— Ви, либонь, знаєте, що причиною мого падіння називають оцього хлопця? — вкрадливо проказав Волдеморт, не зводячи своїх червоних очей з Гаррі, чий шрам запік так несамовито, що Гаррі ледь не кричав. — Усім вам відомо, що тієї ночі, коли я втратив свою могуть і тіло, я намагався його вбити. Його мати загинула, пориваючись урятувати сина — несвідомо вона надала йому такий захист, якого я, зізнаюся, не передбачав… Я не міг до хлопця навіть доторкнутися.

Волдеморт витяг довгий білий палець і наблизив його до Гарріної щоки.

— Мати залишила на ньому сліди своєї самопожертви… це стара магія, я мав би про неї пам’ятати… А забув, наче останній дурень… Та це не має значення. Тепер я можу до нього доторкнутися.

Гаррі відчув холодний дотик довгого пальця — його голова могла от-от вибухнути від болю.

Волдеморт м’яко засміявся, забрав пальця й звернувся до смертежерів:

— Визнаю, друзі — то був мій прорахунок. Моє закляття відбилося від дурної самопожертви якоїсь жінки — і вразило мене самого. Це був біль над усіма болями, друзі мої. А я ні на краплину не був до нього готовий. Мене видерло з власного тіла. Я став менший, ніж дух, нікчемніший за найнещасніших привидів… та все ж лишився живий. Ким я був, не знав навіть я сам. Я — той, хто подолав найдовшу відстань на шляху до безсмертя. Ви знаєте мою мету — перемогти смерть. Та я випробував один зі способів — і все спрацювало… адже я не загинув, хоч закляття мусило мене вбити. Та все ж я був такий безсилий, як найслабші істоти світу, і нічим не міг собі зарадити… я не мав тіла — а кожне закляття, що могло допомогти, вимагало використання чарівної палички…

— Пам’ятаю лише, як нескінченно довго, без відпочинку, без сну, секунда за секундою, я змушував себе існувати… Прихисток я знайшов у далекому закордонному лісі, і просто чекав… Авжеж, думав я, хто-небудь із відданих мені смертежерів незабаром знайде свого хазяїна… хтось прийде до мене і з допомогою магії поверне мені тіло, бо сам я зробити цього не можу… Та я чекав даремно…

Шурхотіння ще раз пробігло колом смертежерів, і на якусь мить запала моторошна тиша. Волдеморт досхочу насолодився нею, а тоді повів далі:

— У мене залишилася єдина властивість. Я міг захоплювати тіла інших. Та я не насмілювався йти в багатолюдні місця, бо знав, що аврори шукають мене скрізь. Зрідка я вселявся в тварин — зрозуміло, перевагу надавав зміям — та це було не набагато краще, ніж існувати у формі безтілесного духа, адже тварини непристосовані до магії… і моя присутність у їхніх тілах укорочувала їм життя. Жодна не прожила довго…

— А потім… чотири роки тому… з’явилися засоби для мого повернення. Молодий, дурний і довірливий чарівник ішов собі через мій ліс. Здавалося, це той шанс, про який я мріяв… адже він виявився вчителем у Дамблдоровій школі… він легко піддався моїй волі… я повернувся з ним у цю країну і незабаром заволодів його тілом, щоб зблизька наглядати, як він виконує мої накази. Та план провалився. Украсти філософський камінь не вдалося. Я не зумів забезпечити собі безсмертя. Мені завадили… знову завадив Гаррі Поттер…

Вкотре запала тиша. Навіть листя на тисі не ворушилося. Смертежери стояли нерухомо, лиш поблимували з-під масок очима на Волдеморта й Гаррі.

— Мій слуга помер, щойно я покинув його тіло. Я почувався ще слабшим, ніж перед тим, — вів далі Волдеморт. — Я повернувся до своєї далекої схованки. Не заперечую — я боявся, що вже ніколи не поверну своєї сили… Можливо, то був найчорніший період… Я не сподівався на появу ще одного чарівника, в тіло якого можна буде вселитися… і вже не сподівався, що хоч один зі смертежерів перейметься моєю долею…

Один чи два чаклуни в колі злякано заворушилися, та Волдеморт не звернув на них уваги.

— А тоді, менше року тому, коли я вже майже втратив надію, це нарешті сталося… повернувся мій слуга Червохвіст, котрий сфальшував власну смерть, щоб уникнути правосуддя. Його викрили ті, кого він колись вважав друзями, тому він вирішив повернутися до свого хазяїна. Він шукав мене в країні, де, як розповідали, я переховувався… Допомагали Червохвосту, звичайно, щури, яких він зустрічав по дорозі. Він має цікаву спорідненість зі щурами. Правда, Червохвосте? Його маленькі нечупарні друзі розповіли, що далеко в Албанських горах є місце, яке всі обминають… Малі тваринки знаходять там свою смерть — темна тінь захоплює їхні тіла…

— Одначе його повернення до мене було непросте. Правду кажу, Червохвосте? Якось увечері, втомившись і зголоднівши, він необдумано зупинився в готелі на краю лісу. У тому лісі він сподівався знайти мене… І як ви думаєте, кого він там зустрів? Таку собі Берту Джоркінз, чарівницю з Міністерства магії.

— Але доля все ж прихильна до Лорда Волдеморта. Той випадок міг стати кінцем і для Червохвоста, і для моєї надії на відродження. Та Червохвіст раптом виявив несподівану гостроту розуму. Він переконав її вийти на вечірню прогулянку в ліс. Йому це вдалося… він привів її до мене. Берта Джоркінз, яка могла все знищити, стала найдорожчим даром, вищим за всі мої мрії… Адже — після недовгих переконувань — вона стала щедрим джерелом інформації.

— Вона повідомила, що цього року в Гоґвортсі відбудеться Тричаклунський турнір. Від неї я дізнався про найвідданішого смертежера, який прагнув мені допомогти, — варто було з ним лише зв’язатися. Берта багато чого мені розповіла… та засоби, яких я вжив, щоб зламати чари її пам’яті, виявилися такими потужними, що коли я витяг з неї всю важливу інформацію, то її розум і тіло безповоротно зіпсувалися. Вона відслужила своє. Я не міг більше владарювати над її тілом. Довелося її позбутися.

Волдеморт вишкірився в жахливій посмішці, його червоні очі були байдужі й безжальні.

— Червохвостове тіло теж було непридатне — воно привернуло б до себе забагато уваги, адже всі вважали його мертвим. Однак воно було здорове, й мало стати мені в пригоді. Хоча з нього й нікчемний чарівник, та він міг виконувати мої вказівки, щоб створити мені бодай недорозвинуте, слабке тіло, в котре я міг би вселитися й очікувати необхідних складників для справжнього переродження… Лише одне-два закляття, винайдені мною самим… невеличка допомога від моєї любої Наджіні, — червоні Волдемортові очі зупинилися на змії, що невтомно повзала навколо, — настійку зготували з крові єдинорога та зміїної отрути, що її забезпечила Наджіні… Незабаром я повернувся до майже людського вигляду. Я навіть мав досить сили для подорожі.

— Я більше й не сподівався викрасти філософський камінь, бо знав — Дамблдор простежив, щоб його знищили. Та я був готовий спочатку прийняти життя смертного, а вже тоді гнатися за безсмертям. Я знизив планку: спершу треба повернути колишнє тіло й колишні можливості.

— Я знав: щоб цього досягти, треба вдатися до старого прийому з чорної магії, приготувати настійку, яка щойно мене відродила. Потрібні були три складники. Один уже був під рукою — так, Червохвосте? Плоть слуги…

— Щоб дістати кістку мого батька, треба було прибути на місце, де він похований. А от кров ворога… Червохвіст дістав би мені будь-якого чарівника, правда, Червохвосте? Якого завгодно чарівника з тих, що мене ненавидять… адже їх іще чимало. Та я знав, що повинен використати одного-єдиного, якщо хотів возвеличитися знову — стати ще могутнішим, ніж був до падіння. Я прагнув крові Гаррі Поттера. Я прагнув крові того, хто позбавив мене сили тринадцять років тому, бо тоді захист матері, колись отриманий ним, перейде і в мої вени…

— Але як дістатися до Гаррі Поттера? Адже він і сам не підозрює, як ретельно його охороняють. Дамблдор застосував усі можливі способи захисту — відразу, коли на нього звалився обов’язок убезпечити майбутнє хлопця. Щоб надати хлопцеві захист, доки той перебуватиме під опікою родичів, Дамблдор вдався до найстарішої магії. Навіть я не міг до нього дотягтися… проте залишався Тричаклунський турнір… Я подумав, що там, далеко від родичів та Дамблдора, цей захист може виявитися слабшим — однак мені бракувало сили, щоб зважитися його викрасти з-під носа цілої ватаги міністерських чарівників. А далі хлопець знову повернеться в Гоґвортс, під цілодобову опіку гачкуватого носа того дурнуватого любителя маґлів. Тож як я його викрав?

— Як?.. Зрозуміло, скориставшись розповідями Берти Джоркінз. Заручився підтримкою мого єдиного вірного смертежера, який перебував у Гоґвортсі. Він постарався, щоб хлопцеве ім’я потрапило до Келиха Вогню. Далі використав мого слугу, щоб забезпечити перемогу хлопця на турнірі, щоб він першим доторкнувся до Тричаклунського кубка, перетвореного смертежером на летиключ. Отож хлопець опинився тут — далеко від допомоги та захисту Дамблдора, просто в моїх нетерплячих руках. Ось він… хлопець, якого ви всі назвали причиною мого падіння…

Волдеморт повільно рушив уперед і повернувся лицем до Гаррі. Підняв чарівну паличку і промовив:

— Круціо!

Такого неймовірного болю Гаррі відчувати не доводилося ніколи. Кожна його кісточка запалала вогнем. Голова на місці мовби розколювалася. Очі шалено крутилися. Він бажав єдиного… кінця… настання темряви… смерті…

І раптом усе закінчилося. Він знову безсило повис на мотузках, що прив’язували його до надмогильного каменя Волдемортового батька. Крізь примарний туман Гаррі бачив червоні вогняні очі. Ніч аж бряжчала від реготу смертежерів.

— Тепер ви бачите, яка то була дурість — думати, що цей хлопчисько хоч трохи сильніший за мене, — сказав Волдеморт. — Не хочу, щоб хоч у когось залишалися сумніви. Гаррі Поттеру вдалося уникнути смерті від моїх рук волею щасливого випадку. І зараз, коли поруч з ним немає ні захисника — Дамблдора, ні матері, яка віддала б за нього життя, я його вб’ю перед вами, щоб довести свою могутність. Але дам йому шанс. Дозволю йому змагатися, і у вас не залишиться жодного сумніву, хто з нас сильніший. Зачекай ще трохи, Наджіні, — прошепотів він, і змія прошелестіла травою до смертежерів.

— А зараз — розв’яжи його, Червохвосте, і поверни йому чарівну паличку.