Гаррі Поттер і Келих Вогню

Розділ двадцять перший Фронт визволення ельфів-домовиків

Того ж вечора Гаррі, Рон та Герміона пішли до соварні, щоб знайти Левконію, якою Гаррі мав відіслати листа Сіріусові — повідомити, що він таки впорався зі своїм драконом і залишився живий та неушкоджений. Дорогою Гаррі переповів Ронові свою розмову з Сіріусом. Заходячи в соварню, Рон, спершу шокований почутим, зауважив, що Каркарофа вже віддавна можна було підозрювати в причетності до смертежерів.

— Усе сходиться! — гарячкував він. — Пам’ятаєте, як Мелфой казав у поїзді, що його тато й Каркароф — друзі? Тепер нам відомо, звідки вони один одного знають. Можливо, на Кубку світу вони в масках ішли пліч-о-пліч… Ось що я тобі, Гаррі, скажу: навіть якщо це справді Каркароф укинув твоє прізвище в Келих, то тепер він почувається дурнем! У нього нічого не вийшло. Ти відбувся подряпиною!.. Ходи сюди, Левчику…

Передчуваючи подорож, схвильована Левконія колами літала над головою в Гаррі, безперервно ухкаючи. Рон хапнув її в повітрі й міцно тримав, доки Гаррі прив’язував до совиної лапки листа.

— Наступні завдання не будуть такі небезпечні, як перше — так не буває, — вів далі Рон, несучи Левконію до вікна. — Знаєш що? Я вважаю, що ти можеш виграти цей турнір. Гаррі, я серйозно.

Гаррі розумів, що Рон так каже, бо відчуває провину за свою поведінку минулих кількох тижнів, та йому однак було приємно. Натомість Герміона, прихилившись до стіни соварні й схрестивши на грудях руки, дивилася на Рона похмуро й несхвально.

— До закінчення турніру ще далеченько, — серйозно сказала вона. — Якщо перше завдання було таке складне, то страшно й подумати, що буде далі.

— Невже нема жодного проблиску надії? — запитав Рон. — Тобі було б про що порозмовляти з Трелоні.

Він випустив Левконію з вікна. Сова спочатку каменем упала вниз, але за мить спромоглася злетіти догори. Прив’язаний до її ноги лист був набагато довший і важчий, ніж звичайно, бо Гаррі не зміг утриматися, щоб не описати Сіріусові в найдрібніших деталях, як він кружляв довкола рогохвістки, як ухилявся, і як нарешті її перехитрував.

Коли Левконія зникла в темряві, Рон сказав:

— Гаррі, треба йти вниз, там тебе чекає маленьке свято. Фред і Джордж уже, мабуть, устигли натягати з кухні їжі.

Коли друзі увійшли до ґрифіндорської вітальні, вибухли радісні крики та поздоровлення. На кожній рівній поверхні височіли гори тортів і стояли батареї пляшок з гарбузовим соком та маслопивом. Лі Джордан стріляв «Легендарною піротехнікою від доктора Флібустьєра», тому в повітрі аж не вміщалися всі можливі зірочки та іскри. Дін Томас, який мав хист до малювання, зробив нові красиві плакати. Вони переважно зображали Гаррі, що літав над головою рогохвістки на своїй «Вогнеблискавці». Лише на двох-трьох можна було побачити оповиту полум’ям голову Седрика.

Гаррі набрав собі їжі й сів біля Рона та Герміони. Він уже й забув, як це — добряче зголодніти. Йому й досі не вірилось у своє щастя: вони з Роном помирилися, він виконав перше завдання, а наступне буде аж за три місяці.

— Ти ба, яке важке, — сказав Лі Джордан, піднімаючи й зважуючи в руці золоте яйце, що його Гаррі залишив на столі. — Гаррі, відкрий яєчко! Подивимось, що там усередині!

— Гаррі сам повинен розгадати загадку, — швиденько сказала Герміона. — Такі правила турніру…

— Як обійти рогохвістку, я теж мусив придумати сам, — пробурмотів Гаррі так, щоб його почула тільки Герміона, і дівчина винувато всміхнулася.

— Гаррі, чого ти! Відкривай! — підхопило декілька голосів.

Лі передав Гаррі яйце, Гаррі зачепив нігтями рівчачок, що оперізував яйце, й, підваживши, розкрив.

Воно було порожнє — але тієї ж миті, коли Гаррі його розкрив, приміщення наповнилося жахливим верескливим воланням. Щось схоже Гаррі чув хіба що на смертенинах Майже-Безголового Ніка, коли оркестр привидів грав на музичних пилках.

— Закрий! — проревів Фред, затуливши вуха.

— Що це було? — спитав Шеймус Фініґан, не зводячи погляду з яйця, після того, як Гаррі різко його закрив. — Вило, як ірландська відьма-бенші — та, що віщує смерть… Гаррі, може, в наступному завданні тобі доведеться прослизати повз них!

— Так кричать ті, кого катують! — сказав Невіл, що побілів і перекинув на підлогу пиріжки з сосисками. — Тобі доведеться здолати закляття «Круціатус»!

— Невіле, не мели дурниць, «Круціатус» — це протизаконно, — сказав Джордж. — Це закляття проти чемпіона не використають. Мені це волання нагадало, як співає наш Персі… Мабуть, тобі, Гаррі, доведеться його атакувати, коли він буде приймати душ.

— Герміоно, хочеш пирога з варенням? — запропонував Фред.

Герміона підозріло подивилася на тарілку, яку він простягав.

Фред вишкірився.

— Усе нормально, — сказав він. — Я нічого з ним не зробив. Стерегтися треба заварних тістечок…

Невіл, котрий щойно надкусив заварне, вдавився ним і виплюнув.

— Невіле, та я пожартував, — зареготав Фред.

Герміона взяла шматочок пирога. А тоді спитала:

— Фреде, ти всі ці харчі приніс з кухні?

— Ага, — відповів Фред, вишкіряючи зуби. Він перейшов на пронизливий писк, імітуючи ельфа-домовика. — «Все, що завгодно, паничу, все, що забажаєте!» Вони з біса запобігливі… Навіть смаженого буйвола дістали б, якби я сказав, що голодний.

— Як ти туди пробираєшся? — поцікавилася Герміона безневинним тоном.

— Дуже просто, — відповів Фред. — За картиною вази з фруктами є таємні двері. Треба полоскотати грушу, вона захихоче і… — Він раптом зупинився і з підозрою глянув на неї. — А що?..

— Нічого, — швидко відказала Герміона.

— Збираєшся вивести ельфів на страйк? — спитав Джордж. — Вирішила викинути свої листівки й брошури і підняти їх на повстання?

Дехто неголосно засміявся. Герміона не відповіла.

— І не подумай збивати їх з пантелику балачками, що вони повинні мати одяг і зарплатню! — застережливо сказав Фред. — Вони тоді перестануть куховарити!

Тієї миті Невіл перебив розмову, бо раптом перетворився на велику канарку.

— Ой, Невіле, вибач! — вигукнув Фред, перекрикуючи сміх. — Я й забув — ми таки справді зачарували заварні тістечка…

Однак менш ніж за хвилину Невіл облиняв, пір’я з нього опало на підлогу, а сам він став такий, як був. Навіть почав сміятися разом з усіма.

— Канаркові заварні! — крикнув Фред до захопленої юрби. — Наше з Джорджем заварне — за сім серпиків одне!

Була майже перша ночі, коли Гаррі з Роном, Невілом, Шеймусом та Діном піднялися до спальні. Перед тим, як запнути запони довкола ліжка, Гаррі поклав крихітну модель угорської рогохвістки на свій столик. Модель позіхнула, скрутилася калачиком і заплющила очі. Справді, подумав Гаррі, ховаючись за запонами, Геґрід знає, що каже… вони таки нічого… ці дракони…

Початок грудня приніс у Гоґвортс вітер та сніг з дощем. Узимку замок завжди обдувало вітрами. Гаррі радів його камінам та масивним стінам щоразу, як проминав дурмстрензький корабель, що гойдався на озері від різких подувів вітру, а його чорні вітрила тріпотіли на тлі похмурого темного неба. Бобатонський дім на колесах також видавався йому доволі холодним. Він помітив, як Геґрід старанно дбає, щоб коні мадам Максім завжди мали їхній улюблений напій — ячмінне віскі. Випарів з напувачки в дальньому кутку загороди вистачало, щоб на уроці догляду за магічними істотами весь клас злегка п’янів. Радості з цього було мало, адже вони й далі доглядали жахливих вибухозадих скрутів, а для цього потрібен був незатьмарений розум.

— Я геть не певен — впадають тоті скрути в зимову сплєчку чи нє, — сказав Геґрід, вивівши на гарбузову грядку учнів, що дрижали від холоду. — Гадаю, треба вкласти їх у ящики — може, й поснуть…

Скрутів лишилося всього десять. Очевидно, від прогулянок їхнє бажання убивати одне одного не зникало. Кожен скрут сягав тепер мало не двох метрів завдовжки. Твердий сірий панцир, сильні, швидкі лапи, задні частини тіл, що вибухали вогнем, жала й присоски — Гаррі ніколи в житті не бачив огидніших істот. Клас похнюплено дивився на здоровенні ящики, які приніс Геґрід. Всі вони були вистелені подушками й пухкими ковдрами.

— Ми тілько си вкладемо їх тут-во, — сказав Геґрід, — закриємо накривками та й увидимо, що буде.

Але, як виявилося, скрути не впадали в зимову сплячку, і їм не подобалося, що їх запихають у викладені подушками ящики, та ще й наглухо там закривають. Незабаром Геґрід уже вигукував: «Йой, не кричіть, не бійте си!», поки скрути несамовито гасали по гарбузовій грядці, всіяній тліючими уламками ящиків. Більшість учнів — на чолі з Мелфоєм, Кребом та Ґойлом — втекли у Геґрідову халупу й там забарикадувалися. Натомість Гаррі, Рон та Герміона були серед тих, хто намагався допомогти Геґрідові. Разом — хоч і ціною численних опіків та порізів — вони змогли зловити й зв’язати дев’ятьох скрутів. Урешті-решт лиш один скрут залишився на волі.

— Не страхайте єго! — заволав Геґрід, коли Рон та Гаррі почали стріляти в скрута струменями вогняних іскор зі своїх чарівних паличок. Скрут зловісно посунув на них, трясучи над власною спиною вигнутим дугою жалом. — Вловіть його тим шнуром за жало, аби він не зранив інших!

— Авжеж, нам би цього дуже не хотілося! — зі злістю крикнув Рон, припертий разом з Гаррі до стіни Геґрідової халупи. Струмені іскор ледве стримували скрута.

— Так-так-так… Гарнісінька забава.

Ріта Скітер прихилилася до тиночка, розглядаючи всі завдані збитки. Сьогодні вона була вбрана у вишневий плащ з хутряним фіолетовим коміром. Сумочка з крокодилячої шкіри висіла в неї на руці.

Геґрід осідлав скрута, який припер до стіни Гаррі й Рона, і намагався його вгамувати; спалах вогню вирвався з задньої частини потвори, спопеливши цілу латку гарбузового бадилля.

— Хто ви є? — спитав Геґрід Ріту Скітер, накинувши на жало скрута мотузяний зашморг і міцно його затягши.

— Ріта Скітер, кореспондент «Щоденного віщуна», — відповіла Ріта з осяйною усмішкою. Її золоті зуби яскраво блиснули.

— Мені си здавало, Дамблдор мовив, що вам уже не вільно бувати в школі, — пробурчав Геґрід, злізаючи з дещо потовченого скрута й тягнучи його до інших.

Ріта вдала, ніби не почула Геґрідових слів.

— Як називаються ці гарнісінькі істоти? — запитала вона, всміхнувшись іще ширше.

— Вибухозаді скрути, — буркнув Геґрід.

— Та невже? — сказала Ріта, вочевидь, дуже зацікавлена. — Ніколи про них не чула. Звідки вони?

Гаррі помітив, як Геґрідове лице — від буйної чорної бороди і вище — заливається червоною барвою, і серце в нього закалатало. Де ж Геґрід їх узяв?

Герміона, яка, здається, думала про те саме, поспіхом промовила:

— Вони страшенно цікаві, правда ж? Правда, Гаррі?

— Що? О, так… Ой!.. Цікаві-цікаві… — сказав Гаррі, коли вона наступила йому на ногу.

— Ох, і ти тут, Гаррі! — здивувалася Ріта Скітер, озирнувшись. — То ти любиш доглядати за магічними істотами? Це твій улюблений урок?

— Так, — рішуче відповів Гаррі. Геґрід радісно йому всміхнувся.

— Гарнісінько — сказала Ріта. — Просто гарнісінько. Ви давно вчителюєте? — запитала вона Геґріда.

Гаррі помітив, що погляд її у цей час перескакував з Діна, що мав страшний поріз на щоці, — до Лаванди в обпаленій мантії — до Шеймуса, котрий дмухав на попечені пальці. Нарешті Рітині очі спинилися на вікнах халупи, в якій заховалася більшість класу. Учні попритискалися носами до шибок, приглядаючись, чи небезпека вже минула.

— Тілько другий рік, — сказав Геґрід.

— Гарнісінько… Ви, мабуть, не проти дати інтерв’ю? Поділитися своїм досвідом догляду за магічними істотами? «Віщун» щосереди дає зоологічну колонку — ви це, напевно, знаєте. Ми можемо надрукувати про цих… е-е-е… висохлозадих скутерів.

— Вибухозадих скрутів, — нетерпляче виправив Геґрід. — Та можна, чому нє?

Гаррі мав погане передчуття, але поговорити з Геґрідом так, щоб не помітила Ріта Скітер, було неможливо, тож він тихо стояв і дивився, як Ріта домовляється з Геґрідом про зустріч десь на цьому тижні в «Трьох мітлах», щоб зробити хороше велике інтерв’ю. І тут у замку продзвенів дзвінок, сповіщаючи про завершення уроку.

— Гаррі, до побачення! — радісно вигукнула Ріта Скітер, коли Гаррі з Роном та Герміоною зібралися йти. — Геґріде, отже, до п’ятниці, до вечора!

— Вона перекрутить кожне його слово, — прошепотів Гаррі.

— Аби він лише не завіз сюди скрутів незаконно, — з безнадією промовила Герміона. Вони перезирнулися — якраз на таке Геґрід був здатний.

— Він уже не раз потрапляв у різні халепи, але Дамблдор однак його не вигнав, — намагався їх втішати Рон. — Найгірше, що може статися — Геґріда примусять позбутися скрутів. Даруйте… невже я сказав, що це найгірше? Я мав на увазі — найкраще, що може статися…

Гаррі з Герміоною засміялися і з трохи легшим серцем пішли на обід.

Цього вечора Гаррі з подвійною насолодою узявся за пророцтва. Вони продовжували складати зоряні карти й передбачення, але тепер, знову удвох з Роном, усе це вкотре було страшенно смішно. Професорка Трелоні, спершу так приємно вражена їхніми пророцтвами власних жахливих смертей, дуже скоро стала дратуватися, бо Рон і Гаррі не могли стримати хихикання, коли вона пояснювала численні способи, якими Плутон може вплинути на людину.

— Мені здається, — прошепотіла вона містично, однак свого очевидного роздратування приховати не зуміла, — що деякі з нас, — професорка багатозначно подивилася на Гаррі, — не були б такі легковажні, якби побачили те, що вчора у своїй кришталевій кулі бачила я. Я сиділа тут, поглинута вишиванням, і раптом мене переповнила потреба порадитися з кулею. Я підвелася, сіла перед нею і задивилася в її кришталеві глибини… і як ви думаєте, що дивилося на мене звідти?

— Потворна стара кажаниха в завеликих окулярах? — ледве чутно прошепотів Рон.

Гаррі над силу зберіг серйозний вираз обличчя.

— Смерть, мої дорогі.

Перелякані Парваті й Лаванда одночасно затулили долонями роти.

— Так, — професорка Трелоні гаряче закивала головою, — вона наближається, вона все ближче й ближче, вона кружляє над нашими головами, мов стерв’ятник, дедалі нижче… дедалі нижче над замком…

Вона багатозначно глянула на Гаррі, котрий відверто позіхнув.

— Це було б трохи ефектніше, якби вона разів з вісімдесят не робила так раніше, — сказав Гаррі, коли вони нарешті знову вдихнули свіжого повітря на сходах під кабінетом професорки Трелоні. — Якби я вмирав щоразу, як вона мені це пророкує, то вже став би дивом медицини!

— Ти був би наче дуже концентрований привид, — Рон притлумив сміх, бо тієї миті, зловісно витріщаючи очі, з ними розминувся Кривавий Барон. — Зате нам не завдали домашнього завдання. От якби професорка Вектор добряче завантажила Герміону! Я так люблю бити байдики, коли вона працює…

Але Герміона на обід не прийшла. У бібліотеці хлопці теж її не знайшли. Там сидів лише Віктор Крум. Рон покрутився за книжковими полицями, спостерігаючи за Крумом і пошепки сперечаючись з Гаррі, чи не попросити в нього автограф. Але раптом помітив, що за дальшими стелажами ховається шестеро чи семеро дівчат, обговорюючи те ж саме, і втратив увесь свій запал.

— Цікаво, де вона поділася? — сказав Рон, коли вони з Гаррі поверталися до ґрифіндорської вежі.

— Не знаю… Бридня!

Гладка Пані саме почала повертатися, коли звук швидких кроків за спинами звістив їм, що йде Герміона.

— Гаррі! — засапавшись, вона різко зупинилася біля нього (Гладка Пані дивилася на неї згори вниз, здивовано звівши брови). — Гаррі, ти повинен прийти, ти обов’язково мусиш прийти — сталася така дивовижа!.. Будь ласочка…

Вона схопила Гаррі за руку й потягла коридором.

— Що сталося? — спитав Гаррі.

— Покажу, як прийдемо… ну давай, швидше…

Гаррі озирнувся на Рона. Той відповів заінтригованим поглядом.

— Гаразд, — сказав Гаррі, йдучи за Герміоною. Рон намагався не відставати.

— Ох, не звертайте на мене уваги! — роздратовано крикнула їм услід Гладка Пані. — Не просіть вибачення, що потурбували! Я собі висітиму отут, навстіж розчинена, аж доки ви повернетеся, добре?

— Дякуємо, — закричав Рон через плече.

— Герміоно, куди ми? — спитав Гаррі, коли вона провела їх на шість поверхів униз й потягла у вестибюль.

— Самі побачите! Ще хвильку! — схвильовано відповіла Герміона.

Зійшовши зі сходів, вона повернула ліворуч і поспішила до дверей, у яких зник Седрик Діґорі того вечора, коли Келих Вогню викинув їхні з Гаррі імена. Гаррі ще ніколи сюди не заходив. Хлопці збігли за Герміоною на ще один проліт кам’яних сходів, та, замість опинитися в похмурому підземному переході, такому, як той, що веде до підвалу Снейпа, перейшли в широкий кам’яний коридор, яскраво освітлений смолоскипами і прикрашений веселими картинами, на яких була зображена переважно їжа.

— Стривай… — проказав Гаррі посеред коридору. — Зупинися на хвильку, Герміоно…

— Що таке? — вона обернулася й глянула на нього з очікуванням.

— Я вже знаю, що й до чого, — сказав Гаррі.

Він штурхнув Рона ліктем і вказав на картину якраз за спиною в Герміони. На ній була намальована велетенська срібна ваза з фруктами.

— Герміоно! — вигукнув Рон, усе збагнувши. — Ти знову хочеш затягти нас у ту свою сечу!

— Ні, ні, не хочу! — поспіхом сказала вона. — І це не сеча, Роне…

— Ти змінила назву? — сказав Рон, несхвально глянувши на неї. — Як тепер називається наша організація — Фронт визволення ельфів-домовиків? Я не піду на ту кухню і не буду їх переконувати покинути працю. Нізащо!

— А я тебе й не прошу! — відрубала Герміона. — Я спустилася сюди, щоб просто з ними порозмовляти, і виявила… Гаррі, я хочу тобі показати!

Вона знову вхопила його за руку, підштовхнула до картини зі здоровенною вазою фруктів і вказівним пальцем полоскотала величезну зелену грушу. Груша захихотіла, почала корчитися, й раптом перетворилася на чималу зелену дверну ручку. Герміона взялася за неї, відчинила двері й сильно штовхнула Гаррі в спину, примушуючи зайти досередини.

Він окинув поглядом величезне, з високою стелею, приміщення, не менше за Велику залу, під якою й містилася кухня. Під кам’яними стінами височіли гори блискучих мідних горщиків та сковорід, а навпроти входу стояв великий цегляний камін. Тієї миті щось маленьке метнулося до нього з середини приміщення, пронизливо повискуючи: «Гаррі Поттер! Паничу Гаррі Поттере!»

Наступної секунди Гаррі забило дух — пискучий ельф щосили вгатив його в груди головою, кинувшись обіймати так міцно, що ледь не переламав усі ребра.

— Д-добі? — задихаючись, упізнав Гаррі.

— Так, паничу! Добі! — запищав голосочок десь у районі пупа. — Добі дуже сподівався побачити Гаррі Поттера, паничу, і нарешті Гаррі Поттер прийшов зустрітися з Добі!

Добі перестав обійматися й відступив на кілька кроків, сяючи усмішкою від вуха до вуха. Його зелені очі, завбільшки як тенісні м’ячики, наповнилися сльозами щастя. Був ельф майже такий самий, як Гаррі його запам’ятав: схожий на олівець ніс, кажанячі вуха, довгі пальці рук і довгі стопи — все лишилося таке саме, крім одягу, що був тепер зовсім інший.

Коли Добі працював у Мелфоїв, то завжди мав на собі одну й ту саму брудну стару наволочку. Але такого вбрання, як ельф носив зараз, Гаррі бачити ще не доводилось. Одягся він ще невміліше й безглуздіше, ніж чарівники на Кубку світу. Замість капелюха крихітний ельф нап’яв на голову чохол для чайника, на нього понаприколював яскравих значків; на голих грудях красувалася поцяткована візерунком з підківками краватка, а завершували костюм щось на зразок дитячих шортів та розпаровані шкарпетки. Гаррі помітив, що одна з них була та сама чорна, яку він зняв колись із власної ноги й обманом змусив містера Мелфоя віддати її Добі, що з тієї миті став вільним. Друга була в рожеву та в руду смужку.

— Добі, ти чого тут? — вражено спитав Гаррі.

— Добі прийшов працювати у Гоґвортсі, паничу! — радісно запищав Добі. — Професор Дамблдор дав Добі й Вінкі роботу!

— Вінкі? — здивувався Гаррі. — Вона теж тут?

— Так, паничу, так! — відповів Добі, схопив Гаррі за руку й потягнув його поміж чотирма довгими столами. Гаррі помітив, що ці столи стояли якраз під чотирма столами нагорі, у Великій залі. Зараз вони були порожні, адже обід уже закінчився, але Гаррі припустив, що годину тому столи аж вгиналися від наїдків, які пересилали крізь стелю на їхні горішні копії.

На кухні було не менше сотні дрібних ельфиків. Вони променисто всміхалися, робили реверансики й кланялися Гаррі, коли Добі проводив його повз них. Усі ельфи були вбрані в однакову уніформу: чайний рушничок з гербом Гоґвортсу, замотаний, наче тоґа.

Добі зупинився навпроти цегляного каміна і тицьнув пальцем:

— А ось і Вінкі, паничу!

Вінкі сиділа на табуреті біля каміна. Вбрання на ній було набагато простіше, ніж у Добі. Маленька, гарно пошита спідничка та блузка, що пасувала до блакитного капелюшка зі спеціальними прорізами для її великих вух. Та якщо дивний «костюм» Добі був чистий і охайний, а тому здавався новеньким, то Вінкі про свій гардероб геть не дбала. На блузці лисніли плями від супу, а спідничка зяяла пропаленими дірками.

— Привіт, Вінкі, — сказав Гаррі.

У Вінкі затремтіла губа. За мить вона вибухла плачем, рясні сльози бризнули з її прекрасних карих очей і потекли обличчям, точнісінько так само, як і на Кубку світу з квідичу.

— От лихо, — обізвалася Герміона. Вони з Роном щойно підійшли. — Вінкі, будь ласка, тільки не плач.

Але Вінкі заридала ще нестримніше. Тим часом Добі всміхався до Гаррі осяйною усмішкою.

— Чи Гаррі Поттер бажає чаю? — запищав він голосно, щоб перекричати рюмсання Вінкі.

— Е-е-е… так, добре, — сказав Гаррі.

Негайно ж шестеро ельфів-домовиків риссю кинулися до нього, несучи велику срібну тацю, на якій стояв чайник і чашки для всіх трьох гостей, глечик з молоком і чималий таріль з печивом.

— Непогане обслуговування! — вражено похвалив Рон. Герміона кинула на нього несхвальний погляд, зате ельфи всі як один мали задоволений вигляд; низенько вклонившись, вони відійшли.

— Добі, давно ти тут? — запитав Гаррі, поки Добі роздавав чашки з чаєм.

— Всього тиждень, паничу Гаррі Поттер! — щасливо відповів він. — Добі прийшов, щоб побачитися з професором Дамблдором, паничу. Ви ж розумієте, паничу, як складно для звільненого ельфа-домовика знайти нове місце. Дуже складно…

На це Вінкі завила ще гучніше, а з її носа, схожого на розчавлений помідор, потекло, але вона не робила й найменшої спроби приборкати потік.

— Паничу, Добі цілих два роки подорожував країною у пошуках роботи! — запищав Добі. — Але Добі її не знайшов, паничу, бо Добі хоче, щоб йому платили!

Ельфи-домовики по всій кухні, що з цікавістю слухали й спостерігали, після цих слів умить повідводили очі — так, ніби Добі сказав щось брутальне й ганебне. Герміона, одначе, не змовчала:

— Молодець, Добі!

— Дякую, панночко! — сказав Добі, вишкіривши до неї зуби. — Але чарівники переважно не хочуть мати ельфа-домовика, який вимагає платні, панночко. «Ельфові так не годиться!», — кажуть вони й грюкають дверима перед носом у Добі. Добі любить працювати, але він хоче гарно вдягатися і хоче мати платню, паничу Гаррі Поттер… Добі подобається бути вільним!

Гоґвортські ельфи-домовики почали відсуватися від Добі, ніби він був заразний. Вінкі тим часом пригадала собі, де вона перебуває, і від цього заридала ще голосніше.

— І тоді, паничу Гаррі Поттер, Добі йде провідати Вінкі, і виявляється, що Вінкі теж звільнена! — радісно закінчив Добі.

Почувши це, Вінкі кинулася з табуретки додолу, впала обличчям на викладену плиткою підлогу й почала гамселити по ній своїми крихітними кулачками, заходячись криком від страждання. Герміона квапливо опустилася поряд з нею на коліна, намагаючись заспокоїти бідолашку, але жодне її слово нічого не змінило.

Добі заговорив знову, пронизливо перекрикуючи ридання Вінкі:

— І тоді в Добі з’явилася ідея, паничу Гаррі Поттер! «Чом би Добі й Вінкі не знайти собі роботу разом?», — запитав Добі. «Де ж нам знайти таку роботу, щоб вистачило аж для двох ельфів-домовиків?», — сказала Вінкі. І тоді Добі міркує, і чудова думка приходить до нього, паничу! Гоґвортс! Отож Добі та Вінкі прийшли зустрітися з професором Дамблдором, і професор Дамблдор узяв їх на роботу!

Добі променисто всміхнувся, і сльози щастя знову бризнули з його очей.

— І професор Дамблдор каже, що платитиме Добі, паничу, якщо Добі хоче платні за свою працю! І тепер Добі — вільний ельф, паничу, і Добі отримує за тиждень цілий ґалеон, і один день на місяць має вихідний!

— Це не так і багато, — обурено вигукнула з підлоги Герміона, сидячи над Вінкі, що й далі кричала й била кулачками.

— Професор Дамблдор пропонував Добі десять ґалеонів і два вихідні на тиждень, — сказав Добі, раптом здригнувшись, ніби перспектива такого тривалого неробства й такого шаленого багатства його лякала, — але Добі збив платню, панночко… Добі любить свободу, панночко, але він не хоче забагато, він більше любить роботу, панночко.

— А тобі, Вінкі, скільки платить професор Дамблдор? — лагідно спитала Герміона.

Якщо вона думала, що ці слова підбадьорять Вінкі, то страшенно помилялася. Вінкі перестала ридати, й сіла, втупившись у Герміону карими очиськами. Її мокре від сліз обличчя раптом стало люте.

— Може, Вінкі і зганьблена ельфиня, але Вінкі поки що не брати платні за працю! — запищала вона. — Вінкі ще не впасти так низько! Вінкі безмежно соромно через те, що її звільнено!

— Соромно? — безпорадно перепитала Герміона. — Вінкі, ти що? Це містерові Кравчу має бути соромно, а не тобі! Ти не зробила нічого поганого, він жахливо з тобою повівся…

Але, щоб і слова не чути, Вінкі затулила долонями прорізи в капелюшку, з яких стирчали вуха, й запищала:

— Не сміти ображати мого хазяїна, панночко! Не сміти ображати містера Кравча! Містер Кравч хороший чарівник, панночко! Містер Кравч правильно зробити, що вигнати погану Вінкі!

— Паничу Гаррі Поттер, Вінкі ніяк не може звикнути, — довірливо пропищав Добі. — Вінкі забуває, що вона більше не кріпачка містера Кравча. Їй тепер можна говорити відверто, але вона собі не дозволяє.

— Невже ельфи-домовики не можуть говорити про господарів відверто? — спитав Гаррі.

— Ох, паничу, не можуть, авжеж не можуть, — сказав Добі, раптом посерйознішавши. — Це один з виявів рабського становища ельфів-домовиків, паничу. Ми зберігаємо їхні таємниці і зберігаємо мовчанку, підтримуємо честь сім’ї і ніколи не говоримо про них погано — хоч професор Дамблдор сказав Добі, що він на цьому не наполягає. Професор Дамблдор сказав, що ми спокійно можемо…

Добі занервувався й підкликав Гаррі ближче. Гаррі нахилився до нього. Ельф зашепотів:

— Він сказав, паничу, що ми можемо казати на нього «прибацаний дідуган», якщо захочемо!

Добі налякано гигикнув.

— Але Добі не хочеться, паничу Гаррі Поттер, — знову нормально заговорив ельф і затряс головою так, що аж вуха заляскали. — Добі дуже-дуже любить професора Дамблдора, паничу, і з гордістю зберігатиме його таємниці.

— Але про Мелфоїв ти тепер можеш говорити що завгодно, правда ж? — з усмішкою спитав Гаррі.

Тінь переляку промайнула у величезних очах Добі.

— Добі… Добі міг би, — невпевнено промовив він. Але відразу ж розправив плечі. — Добі може сказати Гаррі Поттеру, що його колишні господарі були… були… погані темні чаклуни!

Добі на мить завмер, тоді весь затремтів, жахливо вражений власною відвагою, а далі, метнувшись до найближчого столу, почав з усієї сили гатити об нього головою.

— Поганий Добі! Поганий Добі! — пищав він.

Гаррі схопив Добі за краватку й відтяг від столу.

— Дякую, паничу Гаррі Поттер, дякую, — промовив ельф, задихаючись і потираючи лоба.

— Тобі треба потренуватися, — сказав Гаррі.

— Потренуватися?! — злісно запищала Вінкі. — Добі, тобі має бути соромно! Таке казати про своїх господарів!

— Вінкі, вони мені більше не господарі! — виклично сказав Добі. — Добі більше не турбує, хто що думає!

— Ох, Добі, який же ти поганий ельф! — простогнала Вінкі, знову заливаючись слізьми. — Мій бідолашний містер Кравч, що він там робити без Вінкі? Я йому потрібна, йому потрібна моя допомога! Я дбати про містера Кравча цілісіньке життя, а переді мною це робити моя мама, а ще перед нею — бабуся… ох, що б вони сказати, якби знали, що Вінкі звільнено? Ох, сором, сором! — вона заховала обличчя в спідничку й заридала.

— Вінкі, — твердо мовила Герміона. — Я впевнена, що містер Кравч прекрасно дає собі раду й без тебе. Ми його бачили…

— Ви бачити мого хазяїна? — затамувавши подих, підвела мокре від сліз обличчя Вінкі й витріщилася на Герміону. — Ви бачити його тут, у Гоґвортсі?

— Так, — підтвердила Герміона. — Він і містер Беґмен — судді на Тричаклунському турнірі.

— Містер Беґмен теж? — запищала Вінкі, і, спантеличивши Гаррі (а також, судячи з їхніх виразів облич — і Рона з Герміоною), знову набрала розлюченого вигляду. — Містер Беґмен поганий чарівник! Дуже поганий чарівник! Мій хазяїн його не любити, ох, не любити! Ніскілечки!

— Беґмен — поганий? — запитав Гаррі.

— О, так, — люто закивала головою Вінкі. — Мій хазяїн дещо Вінкі розповідати! Але Вінкі нікому нічого не казати… Вінкі… Вінкі вміє берегти таємниці свого хазяїна…

І на неї знову накотилися сльози. Чутно було, як вона жалібно хлипає в куцу спідничку:

— Бідний хазяїн, бідненький хазяїн, немає вже Вінкі, щоб йому допомагати!

Більше з Вінкі не вдалося витягти жодного осмисленого слова. Її лишили плакати, скільки хоче, і допили чай. Добі тим часом радісно базікав про життя вільного ельфа і про плани щодо зароблених грошей.

— Паничу Гаррі Поттер, Добі купить собі светра! — щасливо повідомив він, вказуючи на свої голі груди.

— Добі, я от що тобі скажу, — обізвався Рон, якому, здається, дуже сподобався цей ельф. — Я віддам тобі той, що мама зараз мені плете. На Різдво вона завжди дарує мені светра. Ти не маєш нічого проти темно-бордового кольору?

Добі аж засяяв.

— Ми можемо його трохи зменшити, щоб був якраз на тебе, — сказав йому Рон, — він гарно пасуватиме до твого чохла для чайника.

Коли вони вже готові були йти, на них навалилися ельфи, пропонуючи набрати з собою нагору різних наїдків. Герміона відмовилася, з болем дивлячись, як вони кланяються й роблять реверанси. Зате Гаррі з Роном напхали в кишені кремових тістечок та пиріжків.

— Дуже дякуємо! — сказав Гаррі ельфам, що товклися біля дверей, бажаючи друзям на добраніч. — Бувай, Добі!

— Паничу Гаррі Поттер… чи Добі може часом вас провідувати? — невпевнено поцікавився Добі.

— Певно, що можеш, — відповів Гаррі, і Добі засяяв.

— Знаєте що? — сказав Рон, коли він, Герміона та Гаррі, покинувши кухню, підіймалися сходами до вестибюлю. — Усі ці роки мене вражало, як Фредові й Джорджу вдається цупити з кухні їжу, а виявилося, що це зовсім неважко! Ельфи аж зі шкури пнуться, щоб її роздавати!

— Думаю, на краще ці ельфи не могли й сподіватися, — сказала Герміона. — Маю на увазі те, що Добі прийшов сюди працювати. Інші ельфи побачать, як прекрасно бути вільним, і незабаром до них дійде, що й вони хочуть волі!

— Будемо сподіватися, що вони не приглядатимуться до Вінкі, — озвався Гаррі.

— Вона повеселішає, — відказала Герміона з деяким сумнівом у голосі. — Коли мине шок, і вона призвичаїться до Гоґвортсу, то побачить, що без того Кравча їй набагато краще.

— Здається, вона його любить, — з повним ротом промугикав Рон (він саме взявся до тістечка з кремом).

— Зате невисокої думки про Беґмена, правда? — сказав Гаррі. — Цікаво, що Кравч торочить про нього вдома?

— Мабуть, каже, що він не дуже хороший начальник відділу, — припустила Герміона, — і, гляньмо правді у вічі… так воно і є.

— А я б краще працював у нього, ніж у Кравча, — сказав Рон. — Беґмен хоч має почуття гумору.

— Дивися, щоб Персі не почув, що ти так кажеш, — злегка всміхнулася Герміона.

— Персі нізащо б не працював у того, хто має почуття гумору, — сказав Рон, беручись за шоколадний еклер. — Персі не розпізнав би жарту, навіть якби той танцював перед ним наголяса, нап’явши на себе тільки Добів чохол для чайника.