Генерал Олександр Греків: військова діяльність і доля

Служба у російській армії у 1897–1914 роках

Спогади О.Грекова, опубліковані у «Вестнике Первопоходника», відкриває коротка замітка його доньки Єлизавети Олександрівни про родовід та походження прізвища. Донька генерала стверджувала, що їх пращур, грек Легофетус, приїхав до Росії в 1472 р. у складі делегації грецької царівни Софії Палеолог, нареченої московського царя Іоана ІІІ. Легофетуси залишилися в Росії, через складність прізвища їх кликали просто Греками, а за часів царювання Катерини ІІ нарекли Грековими[4].

Єлизавета Олександрівна обминає питання, коли саме та за які заслуги Грекам надали дворянство. Проте, згідно з твердженням аспіранта Київського національного університету ім. Т.Шевченка Олексія Кресіна (якій підготував дисертацію про Івана Мазепу), один з Греків служив в армії Петра І. Після Полтавської битви російський цар наказав новому гетьманові Івану Скоропадському знищити Запорізьку Січ. На допомогу Скоропадському Петро І дав свого довіреного офіцера Грека. Як відомо, ця експедиція виявилася успішною, за що офіцерові Греку було надано російське дворянство.

Один з нащадків Легофетуса, Іван Кирилович Греків, був учасником війни 1812 р. та генерал-майором у відставці. Саме він придбав маєток у селі Санич Глухівського повіту Чернігівської губернії. Тут 21 листопада 1875 р. (за старим стилем) у родині Петра Гавриловича та Марії Григорівни (народженої Дидевич) народився перший син — Олександр Греків, майбутній генерал.

Родину Грекових того часу можна вважати типовою поміщицькою з притаманним їм яскравим дворянським консерватизмом. П.Греків щиро вважав, що кращого за домашню середню та університетську вищу освіти нічого й бути не може. Саме тому до 18 років Олександр фактично пробув удома — здобував так звану домашню освіту за допомогою найнятих викладачів.

Вступ до вищих навчальних закладів у Російській імперії значно відрізнявся од того, що практикувалося в СРСР та практикується зараз в Україні. До університетів приймали не за результатами вступних іспитів, а за конкурсом балів у атестатах про закінчену середню освіту. Такі, як молодий Греків, мали право складати випускні іспити в будь-якій з обраних гімназій і отримувати атестати на рівні зі звичайними випускниками гімназії.

Коли Грекову виповнилося 20 років, він вирушив до Москви, де в одній з місцевих гімназій склав випускні іспити. Тоді ж за наполяганнями батька Олександр подав документи до юридичного факультету Московського університету. За твердженням доньки, він дуже добре вчився в університеті, однак з дитинства мріяв про військову кар'єру.

У 1897 р. О.Греків став до лав юнкерів Московського (згодом — Олексіївського) військового училища. Особи з вищою цивільною освітою на той час не були рідкістю в армії. Однак вони, як правило, йшли до офіцерських погонів іншими шляхами. Наприклад, ставали однорічниками, тобто — солдатами-добровольцами з правом за рік служби скласти іспити на перше офіцерське звання. Греків же обрав інший шлях. Він, 22-літній юрист, став таким самим юнкером, як і вчорашні гімназисти чи кадети.

Московське училище лише 2 роки існувало як військове. До того воно було юнкерським. Різниця полягала не тільки в назві, а й у способі підготовки майбутніх офіцерів. Молодь з незакінченою середньою освітою приймали до юнкерських училищ (де навчалися 3 роки), а випускників гімназій та кадетських корпусів — до військових з терміном навчання 2 роки. Юнкерські училища давали грунтовнішу загальноосвітню підготовку, військові — стройову. Незважаючи на те, що Московське училище на час вступу туди О.Грекова було вже військовим та термін навчання в ньому скоротився до 2-х років, загальна освіта продовжувала домінувати над стройовою муштрою.

Московське військове училище мало відомих випускників. У 1876 р. його закінчив майбутній Верховний Головнокомандуючий російської армії під час Першої світової війни, натхненник білої ідеї генерал Михайло Алексєєв. Навчались тут і майбутні українські генерали: військовий дослідник космосу Микола Коваль-Медзвецький (закінчив у 1891 р.), Гнат Васильченко (1895 р.). Стіни училища бачили і майбутніх радянських воєначальників — маршалів Радянського Союзу Бориса Шапошникова (закінчив училище у 1903 р.) та Олександра Василевського (випускник 1915 р.). За кілька років до Грекова училище закінчив майбутній видатний російський співак Леонід Собінов, який, правда, обрав зовсім не військовий життєвий шлях[5].

Поруч із Грековим навчалися два його майбутніх товариша по службі в українській армії 1918 р.: Олександр Георгійович Лігнау та Іван Миколайович Піонтковський. З ними Греків незабаром проходив курс і у Миколаївській академії Генерального штабу.

Вихованці училища за походженням були переважно дітьми міщан, різночинців, військових, робітників, селян. Їм «не світила», на відміну від Грекова, служба у гвардії, при царському дворі, чи навіть у губернських містах. Молоді офіцери-московці часто отримували призначення до віддалених гарнізонів. Проте це був інтелектуальний потенціал армії.

Швидко минуло навчання в училищі і 9 серпня 1899 р. підпоручик Олександр Греків попрямував у військове майбутнє. Для служби він обрав найпривілейованішу у Російській імперії 1-шу Гвардійську дивізію, яка розташовувалась у Санкт-Петербурзі. Для того, щоб вступити до цієї дивізії, треба було відповідати багатьом гвардійським стандартам. На першому місці стояло походження, родинний та майновий стан молодого офіцера. Згідно з традиціями російської гвардії слід було бути родовитим дворянином, не мати серед найближчих родичів представників інших верств населення, володіти певними коштами задля власного «пристойного утримання».

Якщо гвардійський офіцер мав серйозні борги, одружувався на представниці іншого стану, або ж просто «не по-гвардійськи» себе поводив, його негайно переводили до армійських частин. Специфічна сувора гвардійська дисципліна підтримувалася офіцерським зібранням полку, яке обговорювало кандидатуру кожного молодого офіцера, що бажав потрапити до даної частини. Траплялося, що деяким кандидатам, навіть дуже родовитим, відмовляли з тієї чи іншої причини[6].

Гвардійське офіцерство було ще і найпрогресивнішим у російській армії. Адже кожний, хто вважався аристократом, мав майже енциклопедичні знання з різних галузей, цікавився наукою та культурою. Саме тому гвардійці у повному значенні цього слова були цвітом та дзеркалом російського суспільства.

1-ша Гвардійська піхотна дивізія, яку обрав Олександр Греків, складалася з Лейб-гвардії Преображенського, Лейб-гвардії Семенівського, Лейб- гвардії Ізмайлівського та Лейб-гвардії Єгерського полків. Якщо висловлюватися образно, у Лейб-гвардії Преображенському полку служили переважно офіцери з дуже гучними прізвищами та великими гаманцями. У Лейб-гвардії Семенівському — з не дуже гучними прізвищами, проте великими гаманцями. У Лейб-гвардії Ізмайлівському — з гучними прізвищами, однак з не дуже великими гаманцями. Нарешті, у Лейб-гвардії Єгерському — з не дуже гучними прізвищами та не дуже великими гаманцями. У Грекова великого гаманця не було, та й прізвище його було звичайним, тож і для служби він обрав Лейб-гвардії Єгерський полк.

В обов'язки кожного новоспеченого гвардійця входило знання історії своєї частини. Солдатам для цього тимчасово видавалися нариси історії полків, спеціально написані для нижчих чинів у полегшеній формі. Офіцери ж мали ознайомитися з великими за обсягами полковими історіями- фоліантами, які могли нараховувати до 10-ти томів та загалом мати кілька тисяч сторінок.

Зазначимо, що Лейб-гвардії Єгерський полк мав насичену бойову історію. Сформований у 1796 р., він брав участь у більшості війн XIX ст. Так, у 1805–1814 рр. гвардійські єгері відзначилися в усіх більш-менш відомих битвах наполеонівської доби. Аустерліц, Фрідланд, Смоленськ, Бородіно, Бауцен, Кульм, Лейпциг, Париж — ось невеликий список місць, у битвах при яких брав участь полк. Додамо до цього війну зі Швецією у 1808–1809 рр., Російсько-турецьку війну 1828–1829 рр., приборкання Польських повстань у 1831 та 1863 рр., Угорського повстання у 1849 р. Свідки перемог полку під час Російсько-турецької війни 1877–1878 рр. та битви під Телишем ще служили серед єгерів. Бойова історія полку міцно прищеплювалась новим військовослужбовцям, які незабаром ставали справжніми гвардійськими єгерями [7].

Петербурзький світ, стройова служба швидко приїлися спокійному та зрівноваженому за натурою Грекову, який почав готуватися до вступу в Миколаївську академію Генерального штабу. Офіцер, котрий розраховував на блискучу військову кар'єру, мусив мати ще й академічну освіту. До Миколаївської військової академії було досить важко потрапити, іноді від одного військового округу вдавалося вступити всього одному-двом офіцерам. Для переважної більшості офіцерства військова академія була нездійсненною мрією, а тому в армії дуже заздрили генштабістам та недолюблювали їх. Такі прізвиська, як «момент» і «фазан», міцно прикріпилися до представників російського Генерального штабу.

Офіцери, що прагнули потрапити до академії, мали пройти відбірковий конкурс при штабах округів, і тільки після цього допускалися до складання іспитів. Перший іспит був з російської мови. Саме на ньому «різали» багатьох абітурієнтів. Зрештою, у цьому немає нічого дивного, адже той, хто знайомий з дореволюційним правописом, знає, що написати за ним без помилок диктовку чи твір було не так і легко. Другим іспитом була математика, на якому «сипалося» так само багато офіцерів. Цей іспит могли скласти переважно інженери та артилеристи. Грекову досить важко було пройти математику, проте наступний іспит — знання військових статутів для нього, як юриста, не був складним.

Справжньою перешкодою для багатьох було знання іноземних мов, а їх треба було знати дві. Причому, в абітурієнтів був вибір — писати твори або перекладати зі словниками складні технічні тексти. Однак і на цьому іспиті Грекову допомогла університетська освіта. Профілюючим в академії був іспит із тактики. Тут багатьом офіцерам доводилося логічно розмірковувати, і, як правило, саме гвардійці з честю витримували цей іспит. Нарешті, два останніх іспити були суто гуманітарні — географія та військова історія, які скласти офіцеру, що має дві вищі освіти, було не так важко[8].

Восени 1902 р. підпоручика Олександра Грекова було зараховано до Миколаївської академії Генерального штабу. Разом з ним навчалися і його близькі друзі: підпоручик Лейб-гвардії 2-ої гарматної бригади Володимир Сінклер та підпоручик Лейб-гвардії Волинського полку Олександр Лігнау (згодом генерали української армії). На одному курсі зібралося також багато майбутніх російських воєначальників, яких за часів громадянської війни порозкидало по різних ворожих таборах: білогвардійські генерали Юрій Плющик-Плющевський, Микола Морозов, Микола Ус — пенський, червоні «військові фахівці» Федір Костяєв, Микола Кудрявцев, Костянтин Мартинов, Віктор Міхєєв, Вольдемар Петерсон (у 1918 р. служив також в армії П.Скоропадського), Микола Попов, Сергій Сегеркранц, Сергій Таубе[9].

По-справжньому схвилював академію початок Російсько-японської війни. Багато слухачів намагалися потрапити до діючої армії. На фронт було відправлено більшість випускників академії 1904 р. Серед них були й майбутні генерали української армії Іван Піонтковський, Яків Сафонів, Лев Дроздовський, а також майбутній співробітник Олександра Петровича у російських навчальних закладах та видатний білогвардійський генерал Сергій Марков.

Начальство академії справедливо розсудило, що якщо воно достроково відправить на війну ще й слухачів випускного курсу 1905 р., то це до добра не доведе, і заборонило давати слухачам відрядження на фронт. Правда, деяким однокурсникам Грекова вдалося виїхати на війну як стройовикам, однак після цього іншим було суворо заборонено наполягати на їхній можливій участі у боротьбі на Далекому Сході.

Отже, і Греків, і його однокурсники залишились у Петербурзі. Їм довелося бути свідками Кривавої неділі та революційних подій у столиці. У приборканні заворушень брала участь й гвардія. Деякі преображенці відмовилися йти проти збудженого народу, однак поліцейську місію за них виконали ізмайлівці та єгеря. На багатьох гвардійських офіцерів ці події справили гнітюче враження. Не був винятком і Греків. Серед гвардійців були випадки самогубств, адже, з одного боку, офіцери не могли порушити дану Миколі ІІ присягу, а з іншого — стріляти у народ.

28 травня 1905 р. в Миколаївській військовій академії відбувся черговий випуск. Вихованці академії закінчили повний курс навчання і поверталися до армії. Випускників поділили на два розряди: тих, хто навчався на «відмінно» та «добре» (набрав 10 балів з 12 можливих), та всіх інших, що вважалися випускниками 2-го розряду. Офіцерів 1-го розряду зараховували до Генерального штабу. Вони мали право обіймати штабні посади в армії, що сприяло їх швидкій кар'єрі. Випускники 2-го розряду, навчання яких було «задовільним», відправлялися до стройових частин. Обіймати штабні посади вони могли лише у тому разі, якщо були вакансії у Генеральному штабі[10].

Випускниками 2-го розряду дуже часто ставали гвардійські офіцери, які не ставилися до навчання серйозно, оскільки могли розраховувати на придворну кар'єру. Армійські ж офіцери, навпаки, знали, що академія — це найреальніший шлях досягнути успіху в житті, а тому навчалися більш сумлінно. Греків зміг отримати 10 балів і закінчити академію за 1-им розрядом (загалом у 1905 р. було найменше випускників академії за 1-им розрядом — усього 65).

За успішне завершення академії окремі випускники були представлені до чергового звання. Так, найближчі друзі Грекова Сінклер та Лігнау стали капітанами Генерального штабу. Однак Олександр Петрович, через порівняно низький бал, залишився поручиком (це звання йому було надане 9 серпня 1903 р.). Проте, не слід вважати, що офіцери, які закінчили академію гірше за своїх товаришів, були й гіршими військовими керівниками. Історія довела, що це не так. Зокрема, гвардійській офіцер Яків Слащов, якій закінчив навчання за 2-им розрядом, став одним з найкращих та найвідоміших білогвардійських воєначальників.

Після закінчення академії О.Грекову було надано кілька місяців для залагодження особистих справ, а 30 жовтня 1905 р. він прибув до Лейб-гвардії Єгерського полку для обов'язкового відбуття дворічного цензу командира піхотної роти. За час навчання Грекова в полку відбулося багато змін. Передусім на це вплинули революційні події. У 1905 р. полк також брав участь у приборканні революційних виступів. Ще багато років потому гвардійські єгері намагалися обминати іншими вулицями Обвідний канал Петербурга, де їм довелося вогнем та багнетами зустріти юрбу народу у Криваву неділю. Це залишило гіркий присмак і у солдатів, і у офіцерів [11].

Греків прибув до свого полку у дуже складний час. У Петербурзі та інших містах імперії назрівали збройні виступи. Вояки Лейб-гвардії Єгерського полку незмінно несли караульну службу в Петербурзькій та Курляндській губерніях, де палав вогонь селянських повстань. На початку грудня 1905 р. вибухнуло потужне збройне повстання в Москві. Гренадерські частини, що знаходилися в місті, виявилися ненадійними, у зв'язку з чим Микола ІІ наказав вирушити туди преображенцям. Однак останні відмовились від поліцейських функцій. Тоді до Москви поїхав Лейб-гвардії Семенівський полк, щоб у крові потопити повстання.

Загалом революція 1905 р. морально значно травмувала офіцерський склад імператорської гвардії, вихований у традиціях служби Царю, Вітчизні та Народу. Звичайно, у гвардійських офіцерів був вибір: зціпивши зуби виконувати наказ, лишити військову службу, чи пустити собі кулю в лоб. Знайшлись прихильники кожного з можливих виходів, однак переважна більшість офіцерів, хоч з болем, але виконала наказ.

Серед них був і командир роти гвардійських єгерів Олександр Греків, якому довелося приборкувати селянські повстання у Курляндії. Йому, як юристові, також довелося брати участь і у розгляді справ затриманих єгерями бешкетників. Звичайні суди не встигали робити всю роботу, і саме тому присуди тим чи іншим затриманим висувалися швидко створеними судами тієї частини, до якої вони потрапили. Скільки було засуджено революціонерів у Лейб-гвардії Єгерському полку — невідомо. Але для порівняння можна сказати, що крізь суд Лейб-гвардії Фінляндського полку пройшло щонайменше 2,5 тис. бунтівників[12].

У 1906–1907 рр. відбулася тотальна чистка офіцерського корпусу армії. Найбільше її відчули петербурзькі та варшавські імператорські гвардійці й московські гренадери — еліта збройних сил Російської імперії. 1-ий батальйон Лейб-гвардії Преображенського полку був розформований «за непослух». Деякі гвардійські офіцери, що за революційних часів поводили себе «нижче від гвардійської гідності», були переведені в армійські частини. Разом із тим з армії до гвардії було прийнято офіцерів, що рішуче діяли під час придушення повстань. Так, підпоручик звичайного піхотного полку, майбутній білогвардійський воєначальник Олександр Кутєпов став офіцером-преображенцем, а підпоручик 7-го Понтонного батальйону Всеволод Петрів, у майбутньому генерал української армії, очолив півроту Лейб-гвардії Литовського полку.

Деякі надійні гвардійські офіцери навпаки відправлялись до армії «задля профілактики» тих чи інших частин. Так сталось і з Грековим, який 10 грудня 1907 р. дістав призначення на посаду старшого ад'ютанта штабу 2-ої гренадерської дивізії у Москві. Напередодні він отримав довгоочікуване підвищення до рангу капітана Генерального штабу. Тож, новоявлений капітан у січні 1908 р. вже був на новому місці служби.

Гренадерські частини мали славні бойові традиції, але на початку XX ст. значення гренадерів дещо зменшилось. До них почали ставитись як до звичайної піхоти, котра мало чим відрізнялася від решти армії. Лише розташування гренадерських полків дещо міняло ситуацію, робило їх московською гвардією. Офіцерами гренадерських полків могли бути особи будь-якого походження та статків, що корінним чином відрізнялось від імператорської гвардії. Саме тому гренадерські частини можна назвати швидше народною гвардією, оскільки до них ішли служити найкращі представники збіднілого дворянства та нижчих верств населення. Немає нічого дивного, що за революційних часів гренадери виявились «ненадійними». Хоча заради справедливості треба зазначити, що вже у 1917 р., коли гвардійські полки були остаточно збільшовиченими, гренадери ще міцно тримали фронт і не піддавались розкладу.

До складу 2-ої гренадерської дивізії, де тепер служив капітан Греків, належали 5-ий Київський, 6-ий Таврійський, 7-ий Самогицький та 8-ий Московський гренадерські полки. До обов'язків Грекова входило отримувати щоденну інформацію про стан у полках, вести облік особового складу військовослужбовців, бути помічником начальника штабу дивізії з оперативної частини. Греків мусив готувати плани літніх навчань гренадерів, опікуватися проблемами офіцерського складу. Це була досить ко — пітка робота, з якою Олександр Петрович зустрівся вперше. Однак він виконував її з успіхом, а тому вже 6 червня 1908 р. його було повернуто до Петербурга та до гвардії.

Відтепер О.Греків обіймав ту саму посаду старшого ад'ютанта, однак вже у 1 — ій гвардійській дивізії. Обов' язки його були подібні до тих, які він виконував у 2-ій гренадерській дивізії, а тому робота була звична і вільного часу згодом залишалося більше. Саме тому Греків почав себе випробувати у науковій та викладацькій галузях. Найбільше його приваблювали військова і політична історія, а також теорія тактики. В той час у Петербурзі знаходилися Павлівське та Володимирське піхотні, Михайлівське та Костянтинівське артилерійські, Миколаївське кінне, інженерне та військово-топографічне училища. Капітан Греків обрав для викладання піхотні училища, де читав курси лекцій з історії та тактики.

У тому, щоб Греків читав лекції у військових училищах, було зацікавлено і керівництво гвардії. Павлівське піхотне та Миколаївське кінне училища були кузнею гвардійських кадрів. Звичайно, гвардійці прагнули поповнити свої полки добірними та перевіреними молодими офіцерами. Саме тому і була поширена практика надсилання до училищ лекторів із гвардії, які б могли дати попередню атестацію молоді, зробити необхідний відбір.

Олександр Петрович викладав переважно у Павлівському училищі, яке вважалося найкращим та найбільш привілейованим серед усіх піхотних училищ Російської імперії. «Павлони», як жартома прозвали вихованців цього училища, несли до армії своєрідну школу виховання молодого бійця, яку вони засвоювали під час навчання. Ця школа передбачала як бойову, так і парадно-показову підготовку, бо недарма Павлівське училище вважалося зразковим у залізній стройовій муштрі, яка більше нагадувала виховання часів Павла І чи Аракчеєва[13].

В училищі Олександра Петровича почали запрошувати до комісії на випускні іспити та ставитись до нього, як до перспективного військового науковця. Відтепер Греків серйозно відносився до свого захоплення військовою історією та замислюватися про перспективи підготовки дисертації. Але, чергове службове підвищення змусило його на деякий час відмовитись від цієї думки.

27 жовтня 1910 р. капітан Греків був призначений помічником старшого ад'ютанта командуючого військ Гвардії та Санкт-Петербурзького військового округу Великого Князя Миколи Миколайовича. Це призначення було дуже важливим для Грекова, хоч мало хто уявляв, які функції виконує «помічник старшого ад'ютанта командуючого». Проте для генштабістів це призначення було досить красномовним. У довоєнній Російській імперії ключові штабні посади середньої ланки були таємними. Наприклад, в офіційних документах офіцер міг обіймати посаду помічника начальника відділу служби Генерального штабу, а насправді був головою контррозвідки. Старші ад'ютанти з'єднань виконували функції начальника оперативного відділу, а їхні помічники — начальника розвідки. Тож Олександр Петрович фактично став начальником розвідки військ Гвардії та Санкт- Петербурзького військового округу.

Нові обов' язки для Грекова були незнайомі і спершу складні. Адже йому було довірено розвідку досить важливого району. Санкт-Петербурзький військовий округ мав суміжні кордони зі Східною Прусією — найбільшим противником Росії. Вести розвідку в цьому регіоні було дуже важко, проте й у цій ситуації знаходилися можливості для отримання вичерпної інформації. Діяльність Грекова як розвідника була пов'язана і з безпосередньою охороною царської родини. Олександр Петрович неодноразово бував у Зимовому палаці, доглядав хворого сина Миколи ІІ, спадкоємця престолу Олексія, добре знав дружину та дочок імператора. Можливо, якщо б імперія не розпалася у 1917 р., Греків міг би зробити й блискучу придворну кар'єру.

У 1912 р. Греків успішно захистив дисертацію з історії військового мистецтва та став екстраординарним професором (кандидатом наук). Його було допущено викладати на кафедрі військової історії Миколаївської військової академії Генерального штабу. Відтепер викладацька діяльність Грекова отримала офіційний статус. На кафедрі військової історії на той час працювали видатні військові діячі, історики за покликанням. В академії Греків зустрівся з ординарним професором генерал-майором Миколою Юнаковим — майбутнім видатним воєначальником армії УНР. Незабаром сюди ж перейшов працювати і товариш Грекова з викладацької роботи у Павлівському училищі підполковник Сергій Марков.

Олександр Петрович викладав у Миколаївській академії аж до початку Першої світової війни. Серед його вихованців було багато майбутніх воєначальників армії УНР. Зокрема, можна назвати імена Володимира Сальського, який закінчив академію у 1912 р. з найкращими серед випуску показниками, Євгена Мешківського, Віктора Куща, Миколу Капустянського, Олександра Осецького, Марка Безручка, Всеволода Змієнка. Отже, за часів викладання Греків познайомився з багатьма своїми майбутніми співробітниками з українського війська[14].

У 1913 р. Грекова було підвищено до чергового звання підполковника. Відтепер він переходив у розряд штаб-офіцерів, що мали право командувати батальйонами та полками, виконувати обов' язки командирів бригад і дивізій. Олександр Петрович продовжував викладати, був введений у приймальну та випускну комісії академії.