Генерал Олександр Греків: військова діяльність і доля

На чолі Української Галицької армії

У час виїзду Грекова до ЗУНР ситуація на фронті Галицької армії була складною. Зокрема, катастрофічно невистачало командирських кадрів, оскільки за часів Австро-Угорщини військова служба не була в пошані серед галичан. Старшин з довоєнною освітою в УГА можна було перелічити по пальцях. За цих умов галицький уряд вирішив поставити на чолі армії генерала Грекова. Близько 2-ох місяців Олександр Петрович знайомився з військами (це були уламки австрійської армії, проти яких він усього 2 роки тому воював), вдосконалював знання німецької мови, яка була панівною у штабах УГА. Нарешті, 9 червня 1919 р. наказом Диктатора ЗУНР Євгена Петрушевича генерала Грекова було призначено командуючим Галицькою армією.

На цій посаді Греків пробув трохи менше місяця, але те, що він встиг зробити, дорівнювалося праці кількох років. Адже без жодних технічних засобів, за майже повної відсутності набоїв, маючи набагато менше сил, ніж поляки, генерал здійснив відомий Чортківський наступ, коли галичани, по суті, на одних багнетах прорвалися аж до Львова. Авторитет Олександра Петровича фактично за 2 тижні виріс настільки, що вояки готові були йти за генералом у вогонь та у воду. Пізніше багато галицьких старшин присвятили свої спогади саме цьому місяцю, коли армією командував Греків.

О.Ключенко, зокрема, згадував: «Вже сама постава генерала Грекова вказувала, що маємо перед собою вояка з крови й кости, з його бистрого зору й високого чола промовляла ініціятива, бистрий ум та дар бистрої орієнтації, в його діланнях виявлялася залізна рука. Це відчувалося миттю по обняттю генералом Грековим керування армії. Не зважаючи на недолужного начальника булави полковника Штіпшиц-Тернову, начеркнув він, використовуючи перший успіх під Чортковим, глибоку операцію. Частини ламали раз-по-раз опір противника, йшли з ентузіязмом на пробій — хоча було в набійницях стрілива дуже обмаль, і то рос. набої до австр. рушниць! — бо вірили в здібність і знання свого вождя.

Коли не зміг генерал Греків звінчати наміченого пляну здобуття Львова й заняття Сх. Галичини, то причин цього слід шукати в відсутности перевізних засобів, кольон самоходів та догідних залізничних сполучень, які були б уможливили бистре перекинення частин І. Корпусу на Бережани, де згідно з обрахунком генерала Грекова мало попасти в наш полон біля 20 ворожих куренів і де на підставі розвідчих відомостей мав ІІ. Кор — пус взяти велику розмірно кількість піхотного стрілива, яке уможливило б дальше розвернення офензиви вже при помочі 2.000.000 набоїв, які приготовані були на словацько-українській границі.

Тридневна битва під Бережанами увінчалася, щоправда, побідою української зброї, одначе ця дорога зупинка в операціях рішила укр. — поль. війну. Противник вспів впорядкувати й підкріпити свій фронт, ініціятива ділань перейшла з причини відсутности стрілива та більшої кількості кінноти по нашій стороні в руки польського командування — почався другий відворот.

Серед цього відвороту мусів генерал Греків уступити. Не невдача, а підшепти з Кам'янця, де боялися, щоби генерал Греків не перейшов Збруч на чолі карної армії, довели до цього»[51].

За планом О.Грекова УГА планомірно відступала до Збруча. За наказом Є.Петрушевича генерал вів їх на Наддніпрянщину, щоб допомогти армії УНР у боротьбі з радянськими військами. Наддніпрянці раділи з цього, адже вважали, що Греків очолить обидві армії. Однак Симон Петлюра, що завжди боявся авторитету Грекова, вимусив Є.Петрушевича звільнити генерала з лав УГА.

Це викликало певне обурення, яке висловлювали навіть такі розсудливі та помірковані воєначальники, як генерал Капустянський: «Здається нам, однією з підстав до усунення ген. Грекова від керування армією була необхідність числитися з настроями Головного Отамана (С.Петлюри — Авт.) і його Уряду, які поставилися вороже до ген. Грекова за його небажання працювати на Наддніпрянщині в справі формування соціалістичного уряду. Були ще інші причини, яких ми не торкаємося. В ГА серед старшинства ген. Греков користувався великою повагою й популярністю. Його демісія боляче відбилася на настроях Галицької армії. Гадаю, що демісія ген. Грекова недобре позначалась і на термін переходу ГА за Збруч, бо ген. Греков був, на нашу думку, прихильником спільного фронту. Вищі чинники Штабу — талановитий Льобковіц та інші — пішли за ним до демісії» [52].

Отже, 5 липня 1919 р. генерала Грекова було замінено іншим воєначальником, і через це настрій галичан помітно впав. Як писав О.Ключенко, «генерал Греків уосібнив в собі всі віхи начального вождя; послідовний, з далеким стратегічним зором і енергійний, узискав він відразу симпатії армії, одначе їх надто хутко підірвали політичні каверзи»[53].

Симон Петлюра висловив свій погляд на Грекова, написавши, що той завжди був «підозрілим генералом», а його Чортківський наступ — провокаційним. Петлюра «проїхався» і по Капустянському за його вислови щодо усунення Грекова. Головний Отаман кваліфікував це як «скороспілі епітети та висновки, яких допустилися в оцінці подій і окремих осіб» [54].

Таким чином, у липні 1919 р. генерал Греків мусив остаточно залишити українську армію та військову службу загалом. Всього він відслужив 22 роки. Почав гвардійським підпоручиком, закінчив генералом Генерального штабу. Підсумовуючи службу Грекова в українських арміях, зазначимо, що за часів Центральної Ради він командував 2-ю Сердюцькою дивізією 12 днів, обіймав посаду начальника штабу округу 12 днів, був помічником військового міністра 30 днів; за часів Гетьманату очолював Головний штаб 5 днів; за часів Директорії командував Південною групою УНР 12 днів, обіймав посаду військового міністра 79 днів; у ЗУНР командував УГА 27 днів.

Всього в українських збройних силах генерал Греків відслужив 1 77 днів — майже 6 місяців. Оцінити діяльність Олександра Грекова на вищезгаданих посадах досить важко. Перебуваючи на посаді військового міністра, Греків зміг втримати від розкладу частину українських військ, спромігся частково реформувати їх. Він підтримував усі корисні для українського війська реформи, протистояв революційним поглядам розв' язання військових питань. Досить яскраво виявив себе Греків і очолюючи УГА. Чортківський наступ став найкращою її операцією. Тож можна стверджувати, що Олександр Греків вписав до української історії кілька цікавих сторінок.

Яким склався життєвий шлях генерала Грекова у подальшому? З УГА Олександр Петрович подався до Румунії, але там не прийшовся до вподоби владі, оскільки мав величезний авторитет серед місцевого українського населення. Офіційні румунські представники зажадали від генерала негайно облишити країну. Грекову довелося податися до столиці Австрії міста Відня, де мешкало багато вихідців з Галичини, серед яких Греків сподівався знайти прихильників. Так воно і сталося, й після приїзду генерал став відігравати одну зі значних ролей у середовищі української еміграції.

Минув час, пішла в історію ЗУНР, припинила своє існування УГА, а 21 листопада 1920 р. поляками було інтерновано армію УНР. Галицькі діячі голосно звинувачували «запроданську» політику Симона Петлюри, який згідно з Варшавською угодою зрікся на користь поляків колишніх територій ЗУНР. Через це у галицькому загалі ставлення до наддніпрянців у цілому було не найкращим. За таких умов постать генерала Грекова, наддніпрянця за походженням та галицького героя, знову набула політичного значення.

Навколо нього почали гуртуватися найбільш незадоволені політикою Петлюри діячі: галицька інтелігенція, прихильники партії самостійників (розгромленої Петлюрою під час ліквідації Оскілківського повстання у квітні 1919 р.), гетьманці. Таким чином, Греків міг цілком перетворитися на одного з лідерів опозиції Петлюри, який, на відміну від попередників, об'єднав би як галичан, так і наддніпрянців.

12 лютого 1921 р. у Відні на чолі з відомим політичним діячем та прихильником гетьманства Сергієм Шелухіним було створено так звану Всеукраїнську національну раду. Заступниками Шелухіна було обрано генерала Олександра Грекова та відомого галицького діяча Романа Перфецького, секретарем — Миколу Залізняка. До складу ради увійшли галицькі політики (Є.Левицький, О.Назарук), гетьманці (О.Скоропис-Йолтуховський, С.Шемет та ін.) та самостійники (В.Оскілко, А.Макаренко, П.Андрієвський та ін.). За задумом організаторів ради вона мала складатися з представників Наддніпрянщини, Галичини та Кубані.

Проте, у раді одразу з' явилися серйозні протиріччя. Керівництво партії самостійників (до складу якої вступив і генерал Греків) прагнуло використати новостворену організацію у своїх інтересах. Нагадаємо, що після невдалого повстання отамана Оскілка самостійники мусили втікати до Польщі. Тут, як противники Петлюри, який тоді ще був у стані війни з Польщею, вони зустріли гарний прийом. Близько року Андрієвський, Макаренко та інші керівники самостійників почувалися в Польщі досить упевнено, доки в неї не попросив допомоги сам Петлюра. Звичайно, поляки одразу переорієнтувалися з самостійників на Головного Отамана, який пішов на значні політичні поступки їм. Тепер, у 1921 р., самостійники прагнули відігратися та знов привернути до себе польські симпатії. Робилося це без згоди галицьких представників, які сприймали поляків виключно як ворога.

У 20-30-ті рр. Галичина була наріжним каменем українсько-польских стосунків. Самостійникам було зрозуміло: якщо вони хочуть розраховувати на польську підтримку, то мають зректися Західної України. І вони пішли на цей крок вже через місяць після створення ради. 1 4 березня 1921 р. від імені Всеукраїнської національної ради Андрієвський, Макаренко та Греків оголосили свою скандальну заяву такого змісту:

Ця заява викликала хвилю обурення в галицькому середовищі. Вже за кілька днів з Всеукраїнської національної ради вийшла низка представників Галичини, а 23 квітня взагалі було оголошено про її розпуск. Звичайно, від самостійників відійшли і помірковані щодо пропольскої орієнтації гетьманці.

Після скандального розпаду ради ім'я Грекова було значно скомпрометоване. Однак, це ще не був остаточний удар по його репутації. За кілька тижнів після розпаду ради Олександру Петровичу було запропоновано видавати газету «Україна» українською та французькою мовою. Генерал погодився та очолив редакцію цього періодичного видання. Як виявилося, газету видавали не стільки французи, скільки поляки, оскільки вона несла суто пропольську інформацію. В українському середовищі газету вважали не інакше, як провокацією [56].

Газета «Україна» під редакцією О.Грекова виходила у Відні до осені 1922 р. Напевно, вона не виправдала сподівань поляків, а тому була закрита. Газетну естафету перебрав на себе колишній отаман армії УНР та один з керівників самостійників В.Оскілко. У Рівному він видавав пропольську газету «Дзвін», доки не був убитий бойовиками за наказом проводу Української військової організації[57].

Видання газети «Україна» було останньою значною справою Грекова. Про його подальші 36 років життя можна дізнатися виключно з кримінальної справи 1948–1949 рр. та власноручних спогадів. Отже, за твердженнями Олександра Петровича на допитах, наприкінці 1922 р. він опинився безробітним та без жодних засобів до існування. Становище 47-літнього генерала було не найкращим: він мешкав у колишній ворожій столиці переможеної під час Першої світової війни Австро-Угорскої імперії, переобтяженій безробітними військовими та урядовцями. Грекову довелося переїхати у передмістя Відня — Тулльнський район і взятися за сільське господарство.

8 років колишній генерал імператорської гвардії присвятив зовсім не аристократичним справам. Проте, сільське господарство виявилося неприбутковим і в 1930 р. Олександр Петрович повернувся до Відня, де 3 роки був безробітним, аж доки не влаштувався продавцем книжкового складу, що належав Товариству розповсюдження політико-економічних знань. Тут в 1934 р. з колишнім генералом встановила зв'язок російська білоемігрантська організація «Союз молодороссов», яка запропонувала йому співробітництво у своїх газетах «Молодоросская искра» та «Бодрость». Цим газетам Греків писав статті з різних українських тем, в яких, за його словами на допитах, завуальовано виправдовував ідею незалежності України. Керівники союзу почали вносити корективи у статті генерал, через що в 1938 р. він розірвав стосунки з «молодоросами».

Тоді ж Греків знов заприятелював з деякими українськими політичними діячами еміграції, а в 1939 р. став членом віденського відділу «Української громади» — організації, що об' єднувала всіх українців на території Третього Рейху. Проте, в цій організації він не відігравав значної ролі, та, за власним визнанням, був лише рядовим членом. У 1939 р. Олександр Петрович намагався створити власну організацію — «Українське козацтво», однак з цього нічого не вийшло. Під час війни у незначних справах громади він кілька разів їздив до Берліну, а наприкінці 1943 р. навіть написав листа Гітлеру, в якому просив взяти український рух під свою опіку. Але все це не мало жодних наслідків [58].

Напередодні закінчення Другої світової війни, побоюючись радянської влади, Греків прийняв австрійське громадянство. До того часу він вважався політичним емігрантом. Передбачливість Грекова щодо прийняття громадянства позбавила радянські органи держбезпеки можливості заарештувати його на законних підставах, тому колишнього генерала просто викрали.

Згаданий нами Михайло Сорока сидів згодом в одному бараку з привезеним до СРСР Грековим і чув від нього історію викрадення. Події виглядали так. Увечері 21 вересня 1948 р. Олександр Петрович повертався з роботи. Поруч із ним зупинилася машина, водій попросив показати, як проїхати до аеропорту. Їхати було по дорозі, тому генерал погодився сісти у машину й показати, як правильно їхати. Однак, коли він потрапив до авто, виявилося, що там були співробітники СМЕРШу.

Виходячи з матеріалів архівно-кримінальної справи Грекова, СМЕРШ не мав жодних підстав для затримки Олександра Петровича. Тому, все залежало від слідчих: наскільки швидко вони зможуть зібрати докази вини генерала та витягнути з нього відповідні «зізнання». Перший допит у ніч з 21 на 22 вересня дав слідчим усі підстави для арешту Грекова. 29 вересня майор Данилов, що вів справи еміграції, отримав ордер № 420 на арешт Олександра Грекова. У ніч на 1 жовтня відбувся другий допит, після якого було вирішено відправити колишнього генерала за місцем «прописки» — до Києва, в МДБ УРСР.

За кілька днів Грекова було привезено до Лук'янівської в'язниці. Його справа потрапила до начальника відділу слідчої частини МДБ майора Черкасова, який і провів переважну більшість допитів генерала. Слідчий не знехтував можливістю погортати спогади різних «дрібнобуржуазних націоналістів» та зробити виписки, що стосувалися Олександра Петровича. Зміст допитів більше нагадував інтерв'ю про минулі роки, оскільки, як виявилося, справа Грекова майже не містила оперативної інформації.

У Лук'янівській в'язниці генерал пробув до травня 1949 р. Його тримали «про всяк випадок», оскільки саме тоді в МДБ УРСР розглядалися справи інших українських емігрантів і свідчення Олександра Петровича могли знадобитися у будь-який час.

5 травня 1949 р. лікар Лук'янівської в'язниці Гладенко оглянув 74-літнього Грекова та визнав, що той «здоров, пригоден к легкому физическому труду по возрасту»[59]. За постановою Особливої наради при Міністрі державної безпеки СРСР від 6 липня 1949 р. генерал мусив 25 років відбути у виправно-трудових таборах. 23 липня того ж року Олександра Петровича було відправлено до Озерного табору.

Свою подорож до табору та перебування там Греків докладно описав у спогадах, надрукованих у згадуваному «Вестнике Первопоходника». Після смерті Сталіна він, як австрійський громадянин, почав домагатися виїзду з табору на «батьківщину». Крім того, за Олександра Петровича усюди просила його донька, яка випадково довідалася про долю батька. Понад рік Грекова відмовляли від подорожі до Австрії, потім почали агітувати відмовитися від австрійського громадянства, й лише тоді обіцяли випустити з СРСР. Але не дарма Олександр Петрович мав першу юридичну освіту. Він здогадувався, що якщо піде на це, то назавжди залишиться у Сибіру. До справи підключилося австрійське посольство, яке також взялося домагатися повернення Грекова.

Врешті-решт генерал Греків підпав під масове звільнення, яке наприкінці 1955 р. почала спеціально створена Комісія Президії Верховної Ради СРСР, хоча черга до нього дійшла лише влітку 1956 р. Незабаром йому видали документ такого змісту:

Кілька місяців Грекову ще довелося мандрувати по різних пересильних таборах, доки він нарешті не дістався до Москви. Лише у грудні 1956 р. генерал повернувся до Галичини. За усними переказами відомого історика Тараса Гунчака, він кілька разів зустрічався з Грековим у 1957 р. у Відні. Це — остання з відомих нам звісток про Олександра Петровича Грекова. Помер він у Відні 2 грудня 1958 р.

Неупереджений погляд на військову та політичну діяльність генерала Грекова виявить низку як позитивних, так і негативних фактів. Деякі вчинки Олександра Петровича не роблять йому честі. З іншого боку, військові здібності Грекова можуть заслуговувати тільки на схвальну характеристику. Тож, яку оцінку можна дати діяльності генерала? Автор гадає, що кожний з читачів сам визначиться у цьому.