Генерал Олександр Греків: військова діяльність і доля

Участь у Першій світовій війні

Влітку 1914 р. почалася Перша світова війна. Російські військові давно до неї готувалися, а тому оголошена мобілізація для багатьох не була несподіванкою. За рішенням царського уряду, військова академія тимчасово припиняла свою діяльність. Викладачі та слухачі по черзі отримували накази вирушити до діючих частин. Генерал Юнаків став командуючим бригади 37-ої піхотної дивізії, полковник Марков обійняв посаду начальника штабу 4-ої стрілецької дивізії, а 18 липня нове призначення отримав і підполковник Греків. Відтепер він був начальником штабу 74-ої піхотної дивізії, що формувалася у Петербурзі.

Оголошена у Російській імперії мобілізація передбачала буквально за 2 місяці майже вдвічі збільшити чисельність армії. На базі старих з'єднань формувалися нові дивізії, однією з яких і була 74-та, що створювалась безпосередньо на базі 37-ої дивізії, з якою генерал Юнаків вирушив на фронт. Дивізія складалася з 293-го Іжорського, 294-го Березинського, 295-го Свирського, 296-го Грязовецького піхотних полків і 74-ої гарматної бригади.

Новобранцями у дивізії були переважно петербурзькі міщани і селяни довколишніх сіл. У дивізії було зібрано багато представників різних столичних професій: дворові, швейцари, кучери, прибиральники, повари, працівники клубів, ресторанів, казино, інші представники петербурзьких «нижчих» прошарків. Згодом генерал Олексій Брусилов у своїх спогадах з дещо несправедливим гумором описував 74-ту дивізію «швейцарів та двірників»[15].

Наприкінці серпня 1914 р. 74-та піхотна дивізія була остаточно сформована і увійшла до складу 6-ої армії, головним завданням якої було прикривати Петроград від можливого десанту з боку Балтійського моря або у випадку прориву Східного фронту. Тилове сидіння загрожувало бути досить довгим і з точки зору логіки не було виправдане. По-перше, відтягувати на прикриття столиці цілу армію (чотири дивізії) не було потреби, оскільки фронт надійно прикривали кілька ліній оборони, а море — Балтійський флот. По-друге, краще було б залишити у Петербурзі гвардію, яка могла відігравати роль стратегічного резерву. Проте, у ті часи чомусь усе було зроблено навпаки: другочергові, малонавчені та маловартісні дивізії залишались під Петроградом, а найкращі кадри Гвардійського корпусу повільно гинули під час наступу в Східній Прусії та оборони в Польщі.

Наприкінці вересня 1914 р. 74-та дивізія була виведена до Петергофа, де 6 жовтня Микола ІІ проінспектував її. Як зазначив імператор у своєму щоденникові, частини дивізії «представились очень хорошо»[16]. Гадаємо, що у перетворенні «двірників та швейцарів» на справжню бойову формацію не останню роль зіграв і начальник штабу дивізії підполковник Греків.

Перебування на віддалі від лінії фронту не задовольняло Грекова. Він написав кілька рапортів про відправлення на фронт, однак тривалий час начальство залишалося байдужим до бажань підполковника. Тоді Олександр Петрович пішов іншим шляхом. Перед тим, як обійняти посаду начальника штабу дивізії, кожний офіцер Генерального штабу мусив відбути обов'язковий ценз керування батальйоном. Стосовно Грекова начальство обминуло цей закон, і, засвідчивши його педагогічні та наукові заслуги, одразу поставило начальником штабу дивізії. Греків вирішив пожертвувати посадою і відпроситися до армії командиром батальйону.

Але обійняти стройову посаду йому все одне не довелося. Після того, як Греків у січні 1915 р. прибув до Лейб-гвардії Єгерського полку, його одразу було відправлено до штабу 1-ої Гвардійської дивізії, якою керував старий однополчанин Олександра Петровича генерал В.В. фон Нотбек.

У той час генерал підшуковував собі начальника штабу і запропонував цю посаду Грекову.

До дивізії Греків потрапив у напружений час: вона вела завзяті бої на території Польщі. Проте, він швидко зорієнтувався і в першому ж бою своїм умілим оперативним керівництвом привів дивізію до перемоги, чим заслужив почесний серед офіцерів орден Святого Георгія 4-го ступеня. Цей орден було надано Грекову лише 4 березня 1916 р. Наказ про нагородження свідчив: «Награждение орденом Святого Георгия 4 степени Начальника Штаба 1-й Гвардейской пехотной дивизии генерального штаба полковника Александра Грекова за то, что в боях с 7 по 18 февраля 1915 года в долине реки Ломницы, составил план операции, принимал деятельное участие в ее выполнении, неоднократно находясь под действительным артиллерийским огнем. Результатом этих боев было овладение позициями противника с пленением 25 офицеров, 2541 нижних чинов, двух орудий и пяти пулеметов»[17].

Після завзятих боїв на початку весни 1915 р. Гвардійський загін генерала Безобразова перебував у резерві Верховного Головнокомандуючого російської армії. Гвардійські полки поповнювалися новобранцями та молодими офіцерами. Ситуація на фронті була досить складною. Німецькі та австро-угорські війська гнали російську армію з Карпат та Східної Галичини, примушували відступати її з Польщі. За таких умов гвардія очікувала наказу на виступ у новий похід.

Наприкінці червня 1915 р. Гвардійський загін поступив у розпорядження командування 3-ої російської армії, знекровленої важким відступом з Карпат. Армія займала фронт між Віслою та Західним Бугом. До річки Стоход, що знаходиться на Волині, було спрямовано гвардію, на Західному Бузі розташувався резервний 2-ий Сибірський корпус. Вони становили правий фланг армії.

3 липня на фронті 3-ої армії почалися криваві бої. На її правий фланг було кинуто 9-ту німецьку армію. Проти російської гвардії в атаку пішла прусська, почалася Красноставська битва. 5 липня російські гвардійці перейшли у контрнаступ. Однак їхні сусіди — сибірські стрільці, під тиском ворога почали відступати, оголивши правий фланг гвардійців. Командуючий 3-ою армією генерал Леш наказав відходити Гвардійському загонові, щоб вирівняти фронт, однак командуючий гвардією генерал Безобразов та начальник штабу генерал граф Ігнатьєв своєчасно не виконали цього наказу. Гвардія з фронту натрапила на опір німців, а з правого флангу отримала потужний удар від австро-угорської піхоти. Зав'язався запеклий бій. Атака російської гвардії захлинулася. Фактично, вона опинилась наполовину в оточенні. За таких умов лише сміливі дії гвардійських стройових командирів врятували ситуацію. Полки прорвалися крізь вогонь та багнети ворога та повернулися до 3-ої армії[18].

У середині серпня 1915 р. Гвардійський загін генерала Безобразова був перекинутий до складу 10-ої армії для оборони Вільно (Вільнюса) та загалом Курляндії. Фактично гвардія потрапила з вогню у пекло, оскільки 30 серпня почалася Віленська битва. Проти 10-ої російської наступала 10-та німецька армія. Кіннота ворога прорвала фронт та розгромила російські тили. За таких умов почався відхід російської армії. Цей відхід прикривала імператорська гвардія. Траплялося, що гвардійські частини, відступаючи від тиском ворога, потрапляли в оточення і пробивалися з таких «мішків» з відчутними втратами. Німці вважали захоплення російської гвардії до полону вже вирішеною справою. Імператор Вільгельм навіть приїхав до Ковно (Каунаса) задля присутності у підписанні акту капітуляції Гвардійського загону. Але цього не сталося[19].

Незабаром відступ припинився і німецьким військам було дано відсіч на всьому фронті 10-ої російської армії. 18 вересня Віленська битва скінчилася. Це була остання битва маневрової війни на Східному фронті. Російські війська поступово переходили до позиційної боротьби. У битві за Вільно, або — в Кальварії, гвардійські полки в цілому, та 1-ша Гвардійська дивізія, зокрема, понесли страшенні втрати. Офіцер Лейб-гвардії Преображенського полку барон С.О.Торнау згадував про це: «От первого батальона осталось, к концу боя, 125 человек, без единого офицера. От 4-го — 208, при одном офицере, прапорщике Бенуа. 9-ая рота фактически не существовала. Общие потери полка достигли 1300 человек. В спешном порядке был вытребован резерв, и батальон Егерского полка успел развернуться и огнем задержать наступавших на остатки полка германцев. Не подойди вовремя Егеря, полковое знамя, совместно со штабом полка, могло бы достаться противнику, так как защитников его почти не оставалось»[20].

У жовті 1915 р. Гвардійський загін генерала Безобразова був знову відведений до резерву ставки Верховного головнокомандуючого. На той час загін включав два піші та один кінний корпуси, до яких входило 4 піхотні та 3 кінні дивізії. У повному складі загін мав нараховувати близько 55 тис. багнетів та шабель, однак реально систематично покривати втрати не вдавалось, і гвардія тривалий час була значно зменшеною. Поновились проблеми і з офіцерським складом.

Наприкінці червня 1916 р. Гвардійський загін після 8-місячного перебування у резерві було передано командуванню Південно-Західного фронту для розвитку наступу на Ковель-Брест-Пружани. 6 липня загін Безобразова був розміщений між 3-ою та 8-ою арміями на річці Стоход, і мусив діяти проти пінського угруповання німців.

15 липня на фронті почався рішучий наступ російських військ, що ввійшов до історії під назвою 1 — ої Ковельської битви. Група генерала Безобразова мусила форсувати Стоход, перейти великі болота та вдарити по тилах противника. Завдання було дуже складним, однак Безобразов поставився до нього байдуже. Командуючий гвардією, а також його начальник штабу, генерал граф Ігнатьєв, за твердженнями деяких мемуаристів, вирішили на честь іменин Безобразова кинути гвардійців у лобову атаку проти німецьких позицій по річці та болотах[21].

Ця атака була приречена на поразку, однак командуючий 1 — им Гвардійським корпусом Великий князь Павло Олександрович став ретельно виконувати наказ Безобразова та Ігнатьєва. Кілька днів тривала завзята боротьба на Стоході. У цих нічим не виправданих атаках загинула більша частина 1-го Гвардійського корпусу. Найзавзятіша боротьба розгорілася біля Кухарського лісу, де билася 2-га гвардійська дивізія.

1-ша дивізія, начальником штабу якої був Греків, зав'язнула в болотах. У результаті напружених боїв гвардія все ж таки просунулася вперед та зайняла місто Раймєсто, однак 26 липня невдачі сусідніх військових частин змусили її повернутися на старі позиції. Катастрофічні втрати імператорської гвардії на Стоході та в Кухарському лісі виявилися марними. Згодом ці бої були названі «могилою гвардії».

Вже цитований нами С.О.Торнау згадував про бої на Стоході: «Обходя днем поле сражения, я видел целые ряды доблестных наших солдат, скошенных пулеметами противника во время вчерашнего наступления. По 10–15 человек лежали они, крепко держа в окоченевших руках винтовку или лопату. Большинство было убито пулями в голову и смерть наступила моментально. Особенно много лежало их около берегов этих небольших продольных канав, о которых я упомнянул выше. Потери Финляндцев превышали наши и достигали 2000 человек. Как передавали впоследствии, общее число потерь гвардии за эти дни боев на Стоходе превысили 32 000 человек. Результаты, достигнутые этим наступлением и несколько германских орудий, взятых 2-ым гвардейским корпусом, вряд ли могли компенсировать эти чудовищные потери. Подготовка нескольких месяцев стоянки в резерве была сведена на нет. От гордых, многотысячных полков, выступавших в бой 15-го июля, оставалось в некоторых частях немногим более половины»[22].

Після того ще довго згадувалася на фронті маленька річечка Стоход, як трагедія гвардії, що вміла героїчно виконувати навіть безглузді накази. Вже згодом, у 1917 р., на запитання, чому гвардія не врятувала на престолі Миколу ІІ, як правило, відповідали, що справжня імператорська гвардія залишилася на Стоході у 1916 р. Адже лише за 10 днів боїв втрати 1-го Гвардійського корпусу становили 5,5 тис. вояків. З них 4 тис. випало на долю 2-ої гвардійської дивізії, яка гинула у Кухарському лісі під страшним гарматним та кулеметним вогнем німців [23].

Долю 2-ої дивізії цілком могла поділити і 1-ша дивізія, однак завдяки генералу фон Нотбеку та підполковнику Грекову смерть поки що обминула багатьох її вояків. Нотбек та Греків вчасно побачили небезпеку та відвернули її від своєї дивізії тим, що не вдавалися до безглуздих атак та не тримали до кінця невигідні позиції.

Фактично 1-ий Гвардійський корпус був виведений з ладу. Незважаючи на це, генерал Безобразов не тільки не був покараний, а ще й дістав призначення на посаду командуючого Особливої армії, яка створювалася на базі Гвардійського загону. У серпні Особлива армія була передана Західному фронту та зайняла нові оборонні позиції. Поруч з нею війська Південно-Західного фронту продовжували боротьбу на Ковельському напрямку. У цей час гвардійські полки швидко поповнювались. Наприкінці місяця гвардія була передана 8-ій армії Південно-Західного фронту, якою командував генерал Олексій Каледін, та знову опинилася в епіцентрі боротьби за Ковель.

1 вересня 8-ма армія пішла на штурм Володимира-Волинського, який лежав на шляху до Ковеля. Однак оборона противника була настільки міцною, що атака російських військ захлинулася. Лише 1-ша гвардійська та 15-та дивізії, зазнаючи значних втрат, досягли успіхів. Дивізія Олександра Грекова взяла місто Синюхи, де захопила 900 полонених, 2 гармати, 3 міномети, 7 кулеметів. Проте, на цей раз не пощастило 2-му Гвардійському корпусу. 3-тя гвардійська дивізія, жартома названа «дивізією швидкої допомоги», для якої до того участь у війні була досить щасливою, в останніх боях з 180 наявних офіцерів втратила 154. Можна уявити, в якому стані після таких втрат перебувала 3-тя дивізія[24].

Атаки російської армії на Ковельському напрямку не стихали. Гвардія продовжувала вперто наступати на Володимир-Волинський. 19 вересня гвардійці здійснили 17 атак на позиції противника, однак жодна з них не досягнула мети. За таких умов Верховний Головнокомандуючий генерал Алексєєв наказав припинити наступ. Російська армія на Південно-Західному фронті поступово переходила до позиційної війни. Останні зустрічні бої відбулись у жовтні 1916 р. З того часу над фронтом запанував спокій.

Російська імператорська гвардія протягом 4-ох місяців боротьби на Ковельському напрямку була знову цілком знекровлена. Звичайно, надходили нові підкріплення, однак гвардійськими за духом їх назвати було вже неможливо. Весь цвіт старої гвардії, а також нові добірні кадри, виховані під час 8-місячної перерви, загинули на Стоході, у Кухарському лісі, під Володимиром-Волинським та Синюхами. Втрати гвардії у різних дивізіях коливалися від 50 до 80 відсотків. Найбільше постраждали 2-ша та 3-тя гвардійські дивізії, найменше — Гвардійська стрілецька. Гвардійський дух продовжували підтримувати лише представники довоєнної еліти — переважно штаб- та унтер-офіцери. Серед них був і Олександр Греків, підвищений за бої на Ковельському напрямку до рангу полковника з одночасним наданням йому старшинства з 1915 р. (що давало можливість одержати на рік раніше генеральське звання).

Залишилося дуже мало прямих свідчень щодо особистої діяльності О.Грекова у роки Першої світової війни. Написано лише одні спогади — помічника Грекова, штаб-офіцера для доручень полковника Е.Е.Шляхтіна, якій в той час був капітаном. Ось що Шляхтін оповідав про Грекова: «Начальник штаба, тоже бывший лб. — гв. Егерского полка офицер, полковник Александр Петрович Греков был спокойный, серьезный, но медлительный человек, похожий больше на штатского, характера немного сумрачного, почему и называли его в штабе «Саша темный». Любил покой, любил отдохнуть и днем с затемненными окнами, а тем более ночью. Ко мне он относился хорошо и с полным доверием. Я его беспокоил ночью только в самых исключительных, особенно важных случаях, когда сам не имел права разрешить создавшихся затруднений…

Когда нас куда-нибудь перебрасывали для образования кулака у ожидавшегося в том месте прорыва неприятельсткого фронта, а переброска требовала, по крайней мере, двухнедельного срока, то обыкновенно генерал Нотбек и полковник Греков уезжали на это время в отпуск, а мы с генералом Гольдгоером их заменяли и выполняли довольно сложные и кропотливые операции походного движения дивизии с ее многочисленными придатками и сосредоточения в указанном новом районе»[25].