Генерал Олександр Греків: військова діяльність і доля

1917 рік: розпад старої армії, перші посади у військах Центральної Ради

Коли на фронт дійшли перші чутки про Лютневі події 1917 р. у Петрограді, гвардія перебувала на позиціях. Революція у Російській імперії, зречення престолу царем Миколою ІІ, утворення Петроградської ради робітничих та солдатських депутатів, видання цією радою абсурдного для армії наказу № 1 — все це досить болюче відбилося на російській військовій аристократії. Микола ІІ в цей час перебував у Ставці Верховного Головнокомандуючого у Могильові. Цар намагався знайти підтримку у головнокомандуючих фронтами та арміями, однак майже ніхто не надав йому допомоги.

Імператорська гвардія, цвіт якої загинув у лісах та болотах Польщі й Волині, теж виявилася досить сумнівним союзником. Навіть у гвардійській кавалерії, яка менше за все постраждала на війні, у перші ж дні революції солдати (добровільно) та частина офіцерів (добровільно-примусово) понатягали червоні стрічки на одяг [26]. У гвардійській піхоті ситуація була ще гіршою. Адже піхотні частини комплектувалися з запасних частин гвардії, що знаходилися у Петербурзі. Ці запасні частини вже тоді були розагітовані. Як відомо, революцію фактично здійснили запасні батальйони Лейб- гвардії Волинського та Лейб-гвардії Павлівського полків. Тож, і фронтова гвардійська піхота не дуже відрізнялася від своїх запасних частин.

Стан гвардії як військової еліти був дійсно катастрофічним. Ось що писав про це історик гвардійської піхоти, підполковник Лейб-гвардії Кексгольмського полку Михайло Голеєвський: «После боев 14-го, 15-го, а особенно после тяжелых операций в середине и конце 16-го года на Ковельском направлении, все что оставалось от кадра гвардейских полков, находилось на фронте. В течение 3-ех лет непрерывного участия в боях и походах, гвардия потеряла свой кадровый офицерский и унтер-офицерский состав, а к середине 16-го года убыль в офицерском составе была настолько велика, что Командующий армией генерал Каледин, вопреки старым гвардейским традициям о приеме в свою среду молодых офицеров, принужден был влить новое пополнение офицеров из запасных частей, в лице молодых, только что произведенных прапорщиков, которым были чужды гвардейские традиции и которые ничего общего с гвардией не имели» [27].

Цей факт відіграв одну з головних ролей у розпаді гвардії на фронті. Адже з цих самих прапорщиків виростали більшовицькі ватажки, що згодом вели солдатів 2-го Гвардійського корпусу на Київ — проти Центральної Ради.

Щоправда, серед гвардійців було кілька спроб підтримати Миколу ІІ на престолі. Командуючий Гвардійського кавалерійського корпусу генерал Хан Нахічеванський відправив царю телеграму з повідомленням, що ввірений йому корпус за першим наказом може вирушити на Петроград. Микола ІІ, не бажаючи братовбивчої боротьби, відмовився від цієї пропозиції та зрікся престолу. Кілька гвардійських офіцерів після цього, як японські самураї, скінчили життя самогубством. Серед них був начальник штабу Гвардійського кавалерійського корпусу генерал барон Вінікен[28].

Була ще одна сроба гвардійців вплинути на події. У дні Лютневої революції в Петрограді на лікуванні перебував полковник Лейб-гвардії Преображенського полку Кутєпов. Він, зібравши навколо себе ізмайлівців, єгерів, стрільців Лейб-гвардії 3-го Стрілецького полку, намагався відстояти Миколу ІІ. Загін Кутєпова силою 1100 багнетів, 12 гармат, 15 кулеметів тривалий час утримував Зимовий палац, а потім Адміралтейство. Не маючи ніякої допомоги та інформації, Кутєпов перевів своїх вояків до Петропавловської фортеці, де і дізнався про зречення Миколи ІІ. Останній військовий міністр царя наказав загону Кутєпова розійтись.

Деякі гвардійські офіцери навіть після цього прагнули допомогти останньому російському царю. Проте в одних для цього було надто мало влади, інші ж обіймали штабні посади і фактично не мали у своєму розпорядженні жодної стройової частини. Крім того, гвардія знаходилась далеко і від Петрограда, і від Могильова.

Революційні події принесли гвардії низку змін та нововведень. Назва «Лейб-гвардія» замінювалась на «Гвардію». Значно поновився офіцерський склад, оскільки відтепер до гвардії направляли служити кого завгодно, аби мав погони прапорщика. Замість генералів гвардійськими полками відтепер мусили командувати полковники. Це дало змогу новому уряду відправити у відставку багатьох генералів.

О.Греків зовсім не підтримував революцію, однак він був лише полковником, а тому залишався служити у гвардії. У квітні 1917 р. його було призначено командиром Гвардії Єгерського полку, того самого, в якому він прослужив на різних посадах багато років. Протягом Першої світової війни Єгерський полк, як і вся 1-ша гвардійська дивізія, неодноразово виходив переможцем з боїв. Жодного разу гвардійці не зазнали поразки. У 1914–1916 рр. полк з боями пройшов Люблін, Краків, Івангород, Ломжу, Красностав, Вільно, Кухарський ліс.

Однак, у 1917 р. полк був вже іншим. Були створені військові ради, почалися розмови про виборче право у частинах. Великий вплив на солдатів мав і згаданий наказ № 1 Петроградської ради, який давав реальне право не підкорятись офіцерам. Це призвело до значного падіння боєздатності гвардії, підриву авторитету її командирів у солдатських масах. Звичайно, Олександр Петрович намагався запобігти розкладу, вживав необхідних заходів, однак мало що могло тепер відвернути загибель гвардії. Дехто з однополчан Грекова закидав йому, як командиру полку, що він досить лояльно ставився до різних «демократично спрямованих» солдатів. Зокрема, Василь Каменський згадував, що Греків надав ранг підпрапорщика унтер-офіцеру Образцову, який умів гарно мітингувати, проте не надавався на доброго молодшого командира[29].

Ті, хто намагався врятувати армію від розкладу, сподівався на підняття її бойового духу шляхом негайного наступу проти німецьких та австро- угорських військ. Цей план улітку 1917 р. було запроваджено у життя, і він дістав назву «наступу Керенського». 18 червня війська Південно-Західного фронту перейшли в наступ у Галичині. Найуспішніше діяла 11-та російська армія, яка внаслідок рішучих дій заволоділа містом Зборів. 7-ма та 8-ма армії у переважній більшості мітингували — солдати, не підкоряючись наказам, вирішували: «Продовжувати чи не продовжувати буржуйську війну?».

Ці мітинги були навіть у деяких полках гвардійських дивізій, а Гвардії Гренадерський полк 2-ої дивізії 1-го Гвардійського корпусу взагалі відмовився брати участь у боротьбі. 22 червня цей полк, очолюваний майбутнім більшовицьким діячем штабс-капітаном Дзевалтовським, залишив фронт та вирушив у тил. Цим вчинком була деморалізована вся 2-га гвардійська дивізія. Наступ було зірвано.

Німецькі воєначальники не забарились і 6 липня почали контрнаступ. Розкладені революційною пропагандою російські війська відступали з Галичини. Німецькі частини 10 липня дійшли до Тернополя, де їх зупинила 1-ша гвардійська дивізія. Бій за Тернопіль став славною сторінкою звитяги російської гвардії, але — останньою в її історії. Серед розкладу та страшного хаосу знайшлася дивізія, яка зупинила цілу німецьку армію. Фактично, у боях за Тернопіль найбільше вславилися два гвардійські полковники — командир Гвардії Преображенського полку Кутєпов, та командир Гвардії Єгерського полку Греків. Вони, очоливши бригади 1-ої гвардійської дивізії, повели їх у багнетну контратаку. Німці мусили зупинити свій наступ, що дало змогу іншим російським військам отямитися та організуватись.

Гвардія Кутєпова та Грекова тримала Тернопіль два дні, яких вистачило для організації відсічі німцям. Незважаючи на це, відступ російської армії з Галичини та Буковини був неминучим, і 12 липня командуючий фронтом генерал Корнілов видав відповідний наказ про відворот на Наддніпрянщину. Таким чином, сподівання на те, що активний наступ урятує російську армію від революційної отрути, не виправдались. Виявилося, що армія за бойових умов розкладалася ще швидше.

Протягом липня 1917 р. у керівництві деяких полків гвардії відбулися значні зміни. Так, на чолі Гвардії Гренадерського полку було призначено полковника Михайла Омелянович-Павленка, майбутнього командуючого Українською Галицькою армією та армією УНР. Омелянович-Павленко швидко «вилікував» полк від соціалістичних хиб, і гренадери знов на деякий час стали бойовою формацією. Заради справедливості слід відзначити, що багато офіцерів Лейб-гвардії Гренадерського полку своїм життям відплатили за вчинок штабс-капітана Дзевалтовського. Практично всі вони взимку 1917–1918 рр. виїхали до Добровольчої білогвардійської армії, де відродили свій полк та брали участь у боях з більшовиками. Лише кілька гвардійських гренадерів наприкінці 1920 р. емігрували з армією генерала Врангеля. Всі інші загинули у завзятій боротьбі з червоними.

Відповідну чистку провів і новий командир Гвардії Московського полку, майбутній видатний білогвардійський генерал Яків Слащов. Таким чином, завдяки старанням багатьох гвардійських полкових командирів, гвардія ще залишалася гвардією. Однак це була вже агонія, яку зупинити ніхто не був у змозі.

У серпні 1917 р. О.Грекова було призначено начальником штабу 6-го армійського корпусу. Командиром цього корпусу став генерал В.В. фон Нотбек, тож саме він запросив на цю посаду свого старого співробітника. З важким серцем Греків залишав гвардію, з якою пов'язав 15 років своєї бездоганної військової служби. За час свого існування гвардія виховала багатьох відомих полководців, і це ще більше поглиблювало її трагедію.

Зокрема, з гвардії вийшло багато генералів армії УНР. Варто згадати преображенця генерала Олександра Осецького, семенівців генералів Миколу Юнакова та Олексу Галкіна, гвардійських єгерів Олександра Гре — кова та Олександра Удовиченка, литовців генерала Всеволода Петріва та полковника Анатолія Силіна, волинців генералів Михайла Омелянович-

Павленка, Бориса Бобровського та Олександра Лігнау, гвардійських артилеристів генералів Сергія Дельвіга та Володимира Сінклера, а також багатьох інших.

Наприкінці серпня 1917 р. Олександр Петрович прибув до 6-го армійського корпусу та одразу втягнувся в роботу. 6-ий корпус був одним з небагатьох військових з'єднань, які ще не втратили боєздатності та не дуже піддавалися революційному розкладові. Під час Червневого наступу майже всі досягнення російської армії були заслугою саме цього кор — пусу, який прорвав ворожу оборону під Зборовом та завдав вирішального удару німцям. Тож Греків міг пишатися новим призначенням.

Корпус мав у своєму складі дві кадрові дивізії (4-ту та 16-ту) та кілька новостворених, які незабаром було передано в інші армії. 4-та дивізія була елітною, адже саме вона здобула корпусу військову славу. Проте 16-та дивізія вже була розхитана революційною та більшовицькою агітацією, а тому не становила значної сили. 4-та дивізія за своїм складом була майже виключно українською, 16-та — частково українською.

Керівництво 6-го корпусу складалося з тільки-но призначеного коман — дуючого генерала фон Нотбека, начальника штабу полковника Грекова та інспектора артилерії генерала Кирея, згодом також видатного українського військового діяча. Полки 4-ої дивізії очолювали переважно майбутні військові діячі армії УНР: 13-ий Білозерський — Олександр Поджио, 14-ий Олонецький — Михайло Сильванський, 16-ий Ладозький — Віктор Сікевич. Навіть командиром гарматної бригади був майбутній командуючий Запорізьким загоном полковник Олександр Натіїв. Справами дивізії відав відомий український громадсько-політичний діяч, голова української корпусної ради солдат Петро Трофименко. Командиром 16-ої дивізії був генерал Георгій Мандрика, що походив з відомого українського ко — зацького роду, а начальником штабу — підполковник Борис Сулківський, який у 1919–1920 рр. був незмінним начальником відділів штабу армії УНР. Саме завдяки українському складу 4-ої та частково 16-ої дивізій за наказом головнокомандуючого російськими військами генерала Корнілова весь 6-ий армійський корпус незабаром було оголошено українським.

У 1 6-ій дивізії великий вплив мали більшовики на чолі з прапорщиком Л.Караханом — майбутнім відомим радянським діячем. Внаслідок цього особовий склад дивізій чинив всілякий спротив будь-яким організаційним та бойовим заходам. Командуючий корпусом генерал фон Нотбек був змушений маневрувати між думками рад 4-ої та 16-ої дивізій, але ставати на бік тієї чи іншої дивізії не наважувався. На відміну від нього, Греків одразу став на бік вояків 4-ої дивізії та повів жорстку боротьбу з більшовицькими впливами[30].

У вересні 1917 р. генерал фон Нотбек важко захворів. Його замінив генерал Кирей, який не йшов на компроміси, а тому не викликав довіри солдатів корпусу. Фактично очолював корпус Олександр Греків, підвищений 20 вересня до рангу генерал-майора зі старшинством з 1916 р.

Незабаром генерал фон Нотбек отримав у своє розпорядження 1-шу армію, що знаходилась на Північному фронті, та покликав до себе на посаду генерал-квартирмейстера Грекова. 20 жовтня останній отримав наказ про нове призначення. Згодом, вже після від'їзду Грекова, 6-ий корпус був поділений на російську та українську частини. Російський 6-ий корпус залишився у підпорядкуванні головнокомандуючого, український під назвою 2-го Січового Запорізького увійшов до складу армії Центральної Ради. Доля цієї формації склалася невдало. Внаслідок діяльності генерального секретаря військових справ Миколи Порша (наприкінці грудня 1917 р. він змінив на цій посаді Симона Петлюру) особовий склад 2-го Січового корпусу незабаром був деморалізований, а в січні 1918 р. корпус взагалі припинив своє існування[31].

На Східний фронт Греків їхав через Київ, де зустрівся з тодішнім генеральним секретарем військових справ Петлюрою. Саме у цей час у Петрограді стався Жовтневий переворот, і Олександр Петрович вирішив скористатися запрошенням Петлюри та залишитися на службі в українській армії. 6 (19) грудня 1917 р. він був призначений на посаду командира 2-ої Сердюцької дивізії Центральної Ради, що мала бути сформована з різних поодиноких військових частин.

Ідея формування Сердюцьких дивізій виникла ще в листопаді 1917 р. Український командуючий Київського військового округу підполковник Віктор Павленко прагнув звести всі зукраїнізовані або наново сформовані українські полки та курені у більш потужні військові формації — дивізії. Щоб відрізняти ці дивізії від інших, вони були названі Сердюцькими на честь гетьманських сердюків XVII ст. 1-ша Сердюцька дивізія складалася з Богданівського, Дорошенківського, Полуботківського, Богунського полків, куренів імені Шевченка та «Смерті», кінного полку «Вільна Україна» та гарматної бригади імені М.Грушевського. Командував дивізією підполковник Капкан.

2-га Сердюцька дивізія генерала Грекова почала формуватися тільки на початку грудня 1917 р. Першими до неї увійшли кадри Республіканського полку підполковника П.Болбочана. Цей полк був сформований з українців 5-го армійського корпусу. У цьому корпусі виникла сутичка між збільшовиченими солдатами та республіканцями. Вона призвела до розпорошення полку. Тільки невеличка кількість республіканців прибула до Києва, де й увійшла до 2-ої Сердюцької дивізії. До дивізії Грекова також мусили увійти полки імені Грушевського, Шевченка, Наливайка та Сагайдачного.

Однак Сердюцькі дивізії проіснували недовго. 18 грудня (1 січня) з посади військового секретаря було знято покровителя сердюків С.Петлюру, а самі Сердюцькі формації реорганізовано у звичайні частини. Таким чином, О.Греків був командиром дивізії всього 12 днів[32].

Раніше від Петлюри на посаді командуючого округи було змінено і Віктора Павленка. З 13 (26) грудня цю посаду обіймав штабс-капітан Микола Шинкар. Місце начальника штабу він запропонував Грекову. Ге — нерал погодився та одразу взявся за роботу. У той час вже почалася Перша українсько-більшовицька війна, і більшовицькі війська нестримно наступали на Київ. За таких умов Греків запропонував кілька планів ведення війни з більшовиками, однак «революційно свідомі» новий військовий міністр М.Порш, адвокат за фахом і людина, що не мала жодного відношення до війська, та командувач військами штабс-капітан М.Шинкар, особа без належної військової освіти, відкинули їх.

Порш розробляв власний план ведення війни, що будувався на цілковитій демобілізації зукраїнізованих формацій та створенні частин Вільного козацтва на засадах територіальної міліції. 29 грудня (11 січня) М.Порш, не слухаючи ніяких порад генерала Грекова, виклав на засіданні Малої Ради свій план ведення бойових дій. Звичайно, Греків не міг після того, як цілком зневажили його думку, залишатись на службі у Порша та Шинкаря, а тому подав у відставку. Отже, він обіймав посаду начальника штабу округу теж рівно 12 днів.

Генерал виїхав на Курщину, до своєї сім' ї, де і перечекав наступ військ Муравйова на Київ та прибуття в Україну німецької та австро-угорської армій, які згідно з Брест-Литовськими угодами між УНР та країнами Четвертого союзу допомагали Центральній Раді в її боротьбі з більшовиками.

Наприкінці березня 1918 р. Греків знову повернувся до Києва, після того, як українські та німецькі підрозділи ввійшли до столиці України. На цей раз генералу було запропоновано обійняти посаду заступника військового міністра підполковника Олександра Жуковського. Про цей період свого життя Греків згадував: «Мені випало щастя вести технічне відбудовування української армії і всього складного апарату військового міністерства, бо військовий міністр О.Т.Жуківський узяв на себе політичну частину роботи міністерства і представництво його в Центральній Раді (він належав до партії СР, що була на чолі виконавчої влади в той час). З великою вдячністю і глибокою пошаною можу згадати всіх моїх співробітників з усіх відділів велетенського військового тіла. Здоровий будівничий настрій захопив усіх і справа йшла з кожним днем виразно наперед. Уже можна було почати організацію кадрів 8-ми територіальних корпусів в усіх колишніх губерніях і кадрів окремої дивізії для Таврії (для тієї частини її, що була на північ від Перекопу, бо в Криму була Татарська республіка). У повітах готувались до першого набору. Всі центральні апарати міністерства були зорганізовані. Почали працювати військові школи. Проведено було реєстрацію всього військового майна, що залишалося від колишніх російських армій» [33].