Жидівська національна автономія в Україні 1917-1920

II. Українське національне пробудження

Більше як сорок років минуло вже від часу, коли жидівська організована суспільність, насамперед жидівські політичні партії як сіоністичні, так і соціялістичні, були поставлені, в процесі революції в Україні, перед важким питанням: яка буде політична і національна позиція жидівської спільноти, тодішньої значної національної меншости в Україні, що нараховувала понад два мільйони людей, до факту пробудження українського народу і його національно-політичних прагнень?

Довгі віки прожили жиди у цій країні. Вони там жили ще перед тисяччю роками, ще в добу, коли сучасні українці щойно почали витворювати окрему народну одиницю. Сусідські взаємовідносини, зокрема на господарському ґрунті, у торгівлі та ремісництві, були вже здавна досить тісні, як також важливі для обох народів. Але справжнього взаємного пізнання мов би зовсім не було, а про добрі сусідські стосунки можна було говорити найменше. Якраз навпаки. В різні часи, а зокрема у часи війн та кривавих сутичок з сусідніми народами та гнобителями, особливо з поляками, мстилися, звичайно, українці за свої кривди на жидах. Масові різні жидів з тих часів залишилися в історичній пам’яті обох народів; це вони створили у серцях та в душах обох постійне почуття взаємної недовіри і підозр.

Ось ці, історично обумовлені, ремінісценції у взаємовідносинах обох народів мали наслідком втрату зацікавлення до того, що власне діється у сусіда, а особливо щодо позитивних явищ у його житті. А тому, коли в перші дні революції 1917 року вийшла на вулиці Києва українська маніфестація, що нараховувала, як оповідали, понад сто тисяч учасників, то жиди думали, що це їм сниться сон. Виходило так, мов би жиди раптом прокинулися з довгого та глибокого сну і вони вже більше не могли пізнати той народ, з яким досі жили, мовляв, під спільним дахом. На ділі це справді було так, бо жидівська суспільність просто «проспала» національне пробудження свого великого українського сусіда.

Тяжка рука централістичного русифікаторського режиму царської Росії зуміла придушити впродовж віків будь-який вияв національної окремішности і національної творчости українського народу. Ніяка книжка, журнал, часопис чи вірш, навіть Святе Письмо, не сміли побачити денне світло рідною мовою цього народу. Лише контрабандним шляхом вдавалося часом дістати до країни друковане українське слово з того боку кордону, з Галичини, де австрійсько-польський режим був у цьому сенсі значно толерантніший за російсько-царський.

На вулиці українського міста рідко де можна було почути голосне українське слово. Навіть у високих школах Києва чи Харкова, в яких, очевидно, вчилося чимало української молоді і де власне можна було їх пізнати по вишиваних сорочках, голосно по-українському не розмовляли. Звук українського слова просто не доходив у ту добу до чужого, неукраїнського вуха.

Щоправда, село трималося міцно своєї народної мови. Тому саме пізніше, коли почалась революція і з нею раптом змінилися зовнішні обставини, саме село перетворилося у головне джерело національного ентузіязму й у важливий резервуар політичної енергії. Але довгі роки до революції український селянин лишався дуже відсталий у своїй освіті, убогий у своєму культурному розвитку.

Причина цього стану полягала у навмисній асиміляційній політиці режиму, яка примушувала селянську дитину вчитися азбуки чужою мовою, якої та дитина до школи просто не чула, бо ж у батьківській хаті розмовляли лише по-українському. У школі, оскільки в українському селі була взагалі будь-яка початкова школа, вчили по-російському, вдома дитина чула й вживала сама тільки мови української, а по кількох роках шкільної науки російська мова була на селі просто не потрібна, і трохи тієї «грамоти», яку російська школа встигла цій українській дитині прищепити, швидко по закінченні школи забувалось. Наслідком цієї протиприродньої педагогічної системи було те, що український селянин був загалом, при всіх його здібностях, більш неписьменний, ніж селянин на неукраїнських землях Російської Імперії.

Містечковий жид на Україні, а ще більше сільський жид зустрічався, зрозуміла річ, з українським селянином, просто вже з причин матеріяльних, бо ж ці жиди у великій мірі мали завдяки цим зв'язкам джерело заробітку, поскільки вони були торговцями, чи посередниками, чи ремісниками, що обслуговували українське село. Той містечковий чи сільський жид розмовляв, звичайно, з селянином його рідною мовою. Але так само як український селянин протягом багатьох поколінь власне не знав, що мова, якої він вживає у щоденному житті, є власне «українська», так і ті жиди певно ніколи не чули назви «Україна». Коли ж почалась раптом революція і українське село перетворилося, мов би за одну ніч, у кип’ячий казан, повний національних і соціяльних інстинктів, готових щохвилини вибухнути, і це село стало головним носієм українських національних прагнень, то жидівський сусід стояв перед цією стихією як приголомшений: він просто не міг збагнути, що відбувається перед його очима, він не був здібний пояснити собі, який це «біс» найшов на «його ґоя», перед тим такого тихого, лагідного, як йому навіть здавалось, нібито «слухняного хлопа».

Ця жидівська народна маса здебільша спочатку не зрозуміла, яка це радикальна зміна усіх понять і почувань відбулася в українському народі. Прищеплені історичною традицією, вкорінені у підсвідомості, почуття недовіри, підозри і страху супроти українського сусіда, перешкодили цього разу активно виявитись природньо-жидівській здібності швидко пристосуватись до нових обставин. Так сталося, що жидівські народні маси залишилися спочатку осторонь від цього бурхливого українського моря. Жидівське населення дивилося з застереженням і почуттям якоїсь непевности на те, що діється навколо у його схвильованого революцією сусіда.

Мабуть, якраз у цьому дивному стані річей, у цьому фатальному непорозумінні, на яке слід дивитися як на посередній наслідок своєрідного історичного перебігу в співжитті обох народів, полягає одна з причин страшної трагедії українського жидівства впродовж трьох-чотирьох дальших років української революції. Мабуть, не безпідставна є та думка, яка у факті, що не вдалося досягти справжньої співпраці обох головних сил революції — українського села і в більшості жидівського міста, — бачить одну з головних причин поразки українського народу в його боротьбі за національне визволення.

Українське село прокинулося зі своєї довгої національної дрімоти відразу з початком російської революції. Не так місто, яке трималося осторонь від усіх національних прагнень в Україні, і в цій своїй упередженості, а часто також у готовості до спротиву цим прагненням, воно залишилось до самого кінця. Бо місто в Україні було зовсім зросійщене вже сторіччя перед революцією.

Навіть у моменти найвищого успіху національного українського руху і його найбільших досягнень у всеукраїнському обсязі, коли село ще стояло одностайно за цим рухом і його національно-політичними гаслами, місто не зійшло з своєї вперто-ворожої позиції до цих гасел; і воно використовувало кожну нагоду, щоб показати свої зуби цьому рухові. Київ, столиця України і гордість кожного національно-свідомого українця, не відставав у цьому від інших міст країни. Коли в Києві відбулися, перші в добу революції, загально-демократичні вибори, в яких усі українські партії й групи йшли до виборів разом з єдиним списком кандидатів, то цей список дістав тільки четверту частину голосів. Правда, далеко не вся решта голосів мусіла мати протиукраїнське забарвлення; принаймні ті кілька тисяч голосів, які дістали жидівські національно-політичні угруповання, ніяк не були виразом протиукраїнської тенденції. Але українці просто психологічно не могли поставитися до таких наслідків виборів у столиці їх країни інакше, як до ворожої демонстрації супроти їх найсвятіших почувань та ідеалів.

Місто в Україні було майже зовсім «російське», в його зовнішньому вигляді. Воно було традиційно-російським у його почуттях та нахилах. Цей стан переважав особливо у великих та середнього розміру містах. Російською була мова цих міст. Російськими були їх культурне життя і надбання. Пересічний мешканець міста читав російську книгу, виписував російський часопис, посилав дітей до російської школи, відвідував російський театр. Власне, справжньої реальної можливости для розвитку української мови не існувало в дореволюційну добу, бо ця мова була заборонена царською владою.

Але тому, що жиди складали значну частину міського населення навіть у великих містах, а досить часто вони були більшістю в багатьох містах середнього розміру і майже в усіх містечках, то цей російський зовнішній вигляд українського міста легко було віднести на рахунок жидів. А як взяти до уваги відоме явище, що жиди впадають в очі своїх нежидівських сусідів значно виразніше, ніж люди іншої національносте, та ще пригадати почуття інстинктової підозрілости, що здавна вкорінена у душі пересічного українця, вся ця атмосфера зросійщеного міста, у ті часи панування зрушених національних пристрастей, мусіла видаватися свідомою протиукраїнською тенденцією, яку персоніфікують насамперед жиди.

Що знав пересічний жидівський міщанин, інтеліґент чи робітник, про український національний рух перед революцією, наприклад, у Києві, де все ж були помітні деякі ознаки суспільно-українського культурного життя, де був постійний український театр, де діяли, правда більш-менш у «родинній атмосфері» українські політичні групи, де так-сяк блимав вогник українського фолкльору? Що знали ширші жидівські кола у ті часи про тяжке пригноблення всякого вияву українського національного життя, про українські болі, українські мрії та сподівання? Власне нічого! Ані українці не мали охоти допустити чужинця до внутрішніх покоїв свого інтимного національного життя; ані жиди не виявили будь-якого справжнього зацікавлення до зближення з українською суспільністю. Неначе сліпий мур, непрозора заслона відокремлювала два народи один від одного, хоч вони жили впродовж століть разом, терпіли під гнітом тяжкого царського режиму, обидва мріяли про визволення від цього гноблення. Могло здаватися, що спільна недоля веліла їм з’єднатися для боротьби проти спільного ворога, а вони залишилися незмінно у своїй відчуженості. Аж тоді, коли хвилі українського руху почали заливати вулиці і площі українських міст, уже на самому початку революції, у березні 1917 року, ці нові події примусили жидівські суспільно-політичні кола шукати ясної орієнтації, зайняти виразну позицію, — туди чи сюди.

Не може бути ніякого сумніву, що та, у початкову добу ще дуже нечисленна, провідна верства української суспільносте, яка очолювала український рух, визнавала всю можливу користь для українських прагнень від порозуміння з таким спільником як жидівство України. У перспективі такої співпраці особливе значення мала кількість жидів у містах, в яких самі українці були безсилі. Як керівні українські політики, так поодинокі жидівські діячі, зокрема з сіоністичного і робітничо-сіоністичного таборів, дивилися на таке порозуміння як на перший крок до об'єднання цих двох головних чинників революції — українського села і жидівського міста, яких згода і бойова співпраця вирішили б її остаточну долю. Така українсько-жидівська співпраця здавалась тоді цим колам мрією, для здійснення якої варто було б зробити найбільші зусилля і не зупинитися перед значними поступками. Власне, сама думка про національно-персональну автономію для жидівства виникла в процесі міркувань про цю бойову співпрацю обох народів. На цю автономію для жидівської меншости тоді дивилися як на паралельну установу до політично-територіяльної автономії Україну, яка в ту початкову добу української революції вважалась найвищим можливим досягненням українського національно-визвольного руху.

Правда, обставини мінялися швидко і з ними настрої і тенденції головних сил революції. Вже на самому початку 1918 року мрійники українсько-жидівського спільного фронту могли констатувати, що колишній психологічний ґрунт для цього порозуміння втратився, принаймні на українському боці. Це було в часи першої мілітарно-політичної кризи української державносте, коли уряд і Рада були примушені під натиском «червоної ґвардії» Муравйова залишити на деякий час Київ і перенестися до Житомира. Тут Центральна (Мала) Рада засідала без представників національних меншостей, які до Житомира не прибули.[3] В процесі цієї мілітарно-політичної кризи сталася зміна уряду. На чолі уряду стали елементи, які не ховали своїх націоналістичних настроїв, або вважали, що розкладовому впливові крайніх соціялістичних гасел, якими користувалися більшовики в боротьбі проти нової держави — України, треба протиставити не менш крайні гасла українського націоналізму. Відсутність представників національних меншостей у Житомирі, і жидівських зокрема, чимало сприяла тим настроям, які набрали конкретних форм також у діяльності уряду і Ради в ту добу. Було ухвалено кілька нових законів, які були скеровані проти меншостей, а жидівської особливо. З поворотом до Києва відбулася, правда, певна нормалізація і були відновлені внутрішні міжнаціональні зв’язки, але психологічний ефект цієї «переходової доби» залишився в обох сторін.

Для тієї частини жидівського суспільства, яка зв’язувала здійснення жидівських національно-автономних прагнень послідовно з перемогою ідеї української державности, стало вже тоді ясним, що плян українсько-жидівської активної співпраці не виправдає всіх його початкових надій. Але дивлячись нині ретроспективно на події тих років, можемо ствердити, що — якби той гарний будинок української державности не потонув у бурхливих хвилях більшовицької демагогії і отаманської анархії, якби ці стихійні сили революції не виявилися міцнішими за провідні будівничі конструктивні верстви обох народів, то в ідеї українсько-жидівської співпраці коренилася дуже добра нагода, яку історія мов би радила прийняти обом народам.