Жидівська національна автономія в Україні 1917-1920

VI. Друга Українська Народна Республіка

Вночі з 14 на 15 листопада 1918 року на мурах київських будинків появилися відозви «Директорії Української Народної Республіки», які закликали до повстання проти режиму гетьмана Скоропадського. Ці відозви символізували початок третьої доби української революції, на яку обидва народи — як український, так і жидівський — покладали свої найкращі сподівання, і яка закінчилася найтяжчим розчаруванням для обох: українська республіка, що у тому народному піднесенні встала з мертвих, упала під жорстокими ударами московського залізного чобота, а жидівські ілюзії були втоплені у потоках крові тисяч невинних жертв протижидівських погромів.

Оминаємо свідомо у цій праці будь-яку аналізу протижидівських погромів у добу української революції. Погроми згадуються тут і там лише, поскільки вони заторкували й руйнували конструктивну працю будування національної автономії для жидівської меншости. Коли б не катастрофічний кінець української національної революції, то будівничі сили в українській суспільності перемогли б ту погромну анархію, і жидівська національна автономія залишилася б як складова частина демократичної української республіки.

Поруч з новонародженням Української Народної Республіки, у перші дні її існування, було проголошено від імени Директорії, як вищої державної влади, відновлення законної сили національно-персональної автономії меншостей. Це сталося 10 грудня 1918 року в тодішньому осередку керівництва повстанням, у місті Вінниці.[44]

Політичне керівництво повстанням, що його очолювали два головні політичні керівники українського руху з часів Центральної Ради, Винниченко і Петлюра, прибули 4 грудня до Вінниці з Хвастова, що був першим осередком повстання. І вже 6-го я зголосився у голови Директорії, Винниченка, і заявив, що, як один з колишніх п’ятьох представників жидівської меншости в Малій Раді, вважаю своїм обов'язком, як жидівський діяч і громадянин України, активно співдіяти в боротьбі за відновлення Республіки та в її відбудові. Винниченко відразу запропонував мені стати в тодішньому Тимчасовому уряді при Директорії Секретарем Праці.

Повстання тоді швидко ширилося по всій країні. Скрізь підіймалися селянські маси, викопували заховані, із страху перед німцями та гетьманською поліцією, у землю рушниці та кулемети, запрягали коней до возів, навантажених збіжжям та печеним хлібом, і прямували до різних осередків повстання, що створилися у ті дні повсюди, а особливо до Хвастова і до Вінниці, центру нової влади. У тому народному вояцтві в перші тижні загального піднесення не було помітно жодних ознак ворожнечі до жидів, а також до Вінниці не доходили жодні вістки про будь-які ворожі виступи проти жидівського населення.

У жидівському таборі була помітна явна прихильність до повстання саме у найширших верствах населення. Але, разом з тим, не чути було про якусь активну співучасть жидівських суспільних чинників чи поодиноких діячів у війні проти гетьманського режиму. Правда, коли автор цих рядків появився несподівано на масових зборах жидівської вінницької громади, присутні влаштували йому палку овацію, але далі цього спонтанного вияву пасивної симпатії до його кроку — вступления в уряд Директорії — воно тоді не пішло. Тому, коли Директорія у ті самі дні писала в її першому зверненні до народу, що «жиди є нашими приятелями, вони йдуть із нами», то воно віддзеркалювало тодішній стан річей тільки в розумінні пасивної, ніби чогось вичікуючої, симпатії мас жидівського населення.

Єдиним конкретним фактом дійової співучасти жидівської суспільности в тому надхненому визвольному чині українського народу, яким було повстання проти німецької окупації та гетьманського режиму в перші тижні його розгорнення, залишилася тільки моя участь в уряді Директорії, спочатку на посту Секретаря Праці, а за кілька днів також як в. о. Секретаря в справах національних меншостей, і це у зв’язку з декретом від 10 грудня про відновлення чинности національно-персональної автономії. Згодом приєднався до цієї жидівсько-української співдії другий відповідальний діяч партії «Поале-Ціон», редактор Абрам Ревуцький, якого я викликав з Одеси до Вінниці. Із вступом Директорії до Києва і утворення постійного уряду, Ревуцький став у ньому міністром для жидівських справ. Так моя ініціятива у відновленні жидівсько-української співпраці в творенні української державности була тим часом щасливо закінчена.

Моя пропозиція голові Директорії відновити національно-персональну автономію меншостей не викликала у нього жодних сумнівів, поскільки справа торкалася жидівської меншости і відновлення міністерств для жидівських справ. Винниченко мав лише великі сумніви, чи буде це відповідати реальним обставинам часу, коли б були відновлені також міністерства для російської і польської меншости, і міністри поляк або росіянин зайняли б свої місця повноправних членів уряду УНР. З цих міркувань Директорія обмежилась тимчасово творенням відділу для справ національних меншостей на чолі з в. о. Секретаря («тимчасово, аж до відновлення відповідних міністерств», як читається у цьому декреті від 10. XII. 1918). Дійсно, коли потім у Києві був створений постійний уряд, знайшов у ньому своє місце міністер для жидівських справ, але не для польських і російських.

Як відповідальний у справах національних меншостей, а жидівської зокрема, я в той самий день, коли декрет про відновлення чинности закону від 9 (22). І. 1918 року про національно-персональну автономію був проголошений, довів про цей акт до відома Жидівському Національному Секретаріятові в Києві, тій самій інституції, яку обрали Тимчасові Жидівські Національні Збори, як виконавчий орган жидівської національної автономії. Як пам’ятаємо, той Національний Секретаріят представляв лише частину Національних Зборів, бо всі три жидівські соціялістичні партії відмовилися взяти в ньому участь. Вважаючи, що ці міжпартійні стосунки не сміють впливати на мою діяльність як офіційного виконавця державної влади, я добачав у моєму зверненні акт визнання Національного Секретаріяту і сподівався відповідно льояльного ставлення до мого відділу також з його боку. На жаль, цього не сталося. Також А. Ревуцький, з часом міністер для жидівських справ, дивився так само як я на взаємостосунки його міністерства з Національним Секретаріятом. Він також думав, що слід діяти з Національним Секретаріятом у справі створення міністерства. На жаль, на другому боці ці наші наміри не знайшли жодного відгуку.[45]

Гетьманський режим в Україні був типовим поліційним режимом, який тримався виключно на багнетах німецько-австрійської окупаційної армії.

Певна річ, існували і діяли в далекому зовнішньо-політичному «запіллі» Німеччини далекосяжні імперіяльно-колоніяльні пляни у момент, коли вони погодились на окремий мировий договір з Українською Народною Республікою і відокремили таким чином Україну, цю віднині самостійну державну цілість, від Росії. Ті далекосяжні пляни не були будь-якою новиною, вони здавна були вже складовою частиною німецького натиску «на Схід» у світовій політиці.

Але німецьку окупаційну армію в Україні цікавила насамперед лише одна, дуже практична і дуже нагла річ: щоб в Україні був усталений такий порядок, який допоміг би цій армії використати аж до останньої міри господарські багатства і товарові резерви країни, щоб забезпечити ними Німеччину і її велетенську армію, яка воювала на західньому фронті й яка, так само як населення самої Німеччини, бідувала від нестачі харчування та всього іншого в наслідок бльокади Антанти.

До цієї найближчої, безпосердньої мети німецької окупації зовсім не підходив режим Центральної Ради. Бо ж користування господарськими резервами України було рівнозначне з грабунком українського села, що означало, що селянин мав би орати і сіяти, годувати і виховувати худобу, працювати господарювати, насамперед, як не виключно, для німців.

Це безпосереднє, конкретне завдання німецької армії було у такому кричущому противоріччі до соціяльного обличчя Центральної Ради й тогочасного соціяльно-політичного і національного режиму країни, що для німецького командування мусіло дуже швидко стати ясним, — навіть без нашіптування місцевих клясових і національних ворогів української державности, — що Центральна Рада і її люди мають зникнути з політично-державного обрію країни. Ось у чому слід шукати справжній сенс перевороту 29 квітня 1918 року, який поставив царського генерала Павла Скоропадського на чолі держави і на службу інтересам Німеччини.

Німецьке командування міркувало, що таких практичних завдань чужа армія не зможе успішно виконувати власними руками, що для цього вона потребуватиме місцевого спільника, особливо для «чорної» роботи зв’язку з населенням, насамперед зі селом. Такого спільника німецьке командування швидко знайшло в особі тих колишніх, а на ділі ще тоді існуючих, власників великих та середніх маєтків, яким дуже реально погрожували ліквідацією соціяльні прагнення українського селянства та соціялізаторські законодавчі проєкти Центральної Ради. Ті заможні верстви, а разом з ними зросійщене місто залякане попри ці соціяльні прагнення також національно-радикальним характером політики Центральної Ради тогочасного етапу української революції, створили «соціяльну базу» для гетьманського перевороту. Цей наявний контрреволюційний характер соціяльної і національної бази нового режиму мусів неминуче призвести до політичної і соціяльної реакції. В останню хвилину, коли вся будова гетьманату захиталася наслідком революції в Німеччині, цей режим зробив спробу врятуватися при допомозі «білої» Росії, проголосивши Україну частиною російської держави і заключивши військову угоду з Донським отаманом Красновим.

Існування цього режиму в країні, що її немилосердно грабував німецький окупант за згодою і співучастю уряду Скоропадського, створило нахил до орієнтації на того «сусіда», що сидів за «демаркаційною лінією», яку тримали, знову ж, ці самі ненависні окупанти. Ця «примара більшовизму» приваблювала різноманітні кола змученого трім режимом народу, загрожуючи одночасно всьому його майбутньому.

Коли Директорія 14 грудня 1918 року прибула до Києва, вона привезла з собою готову політично-програмову деклярацію, яка пропонувала перетворити Україну в «державу трудового народу». З цієї деклярації випливало зовсім ясно, що Директорія, яка вийшла з тих самих політичних партій і суспільних верств, що творили свого часу підставу демократичного режиму Центральної Ради, нині, після перемоги над реакційним режимом Скоропадського, не збирається відновити демократичні порядки з першої доби української революції[46]

Видно було, що решта членів Директорії, хоч хиталася, але все ж піддавалася впливові голови, який з великим захопленням і впертістю пропагував свою нову віру, що, мовляв, настав час перебудувати Україну на радянських засадах, подібно до устрою сусідньої Росії, лише пристосувавши московський зразок до соціяльної структури українського народу і до потреб його національно-визвольного руху. Отже, українська радянська держава, побудована на «селянсько-робітничих радах», у яких селяни і робітники будуть заступлені відповідно до їх чисельної ваги в населенні. У своєму історично-полемічному творі (що ми його вже цитували) Винниченко писав ретроспективно так: «Введена з ініціятиви й з директив Директорії радянська влада може бути сконструйована по такому принципу, щоб національно-український характер її зберігся в повній мірі й щоб від того справа нашого національного відродження й нашої державности, як найкращого засобу до того, не постраждала».[47] Цій ідеї була властива ще одна вигода з погляду українського націоналізму: її здійснення зменшило б значно представництво неукраїнського та зросійщеного населення міст у радах і цим забезпечило б диктатуру «селянського пролетаріяту» в державному керівництві.

Але вирішальним аргументом Винниченка на користь його пляну була думка, дитяча наївність якої незабаром виявилася в її повноті, що «большевики в попередній боротьбі з нами через те національно перемогли нас, що мали в руках далеко дужчу зброю, ніж ми — соціяльні льозунґи, — сили наші були нерівні. Отже тепер, коли ми хотіли побороти їх національно, ми повинні були озброїтися так само як вони. І тоді нехай вони виступають проти нас тільки як руські націоналісти, нехай агітують серед наших мас, щоб радянська влада на Україні була руська, а не українська».[48]

Аргументуючи так свою улюблену ідею, Винниченко неначе забув свій виступ у Центральній Раді проти національних меншостей рік тому, де він доводив — цілком слушно — національно-російський, виразно колоніяльний характер збройного наступу «червоної ґвардії» на Київ.

Не зважаючи на значний вплив Винниченка на ту групу українських політиків, яка зібралася тоді — в грудні 1918 року — навколо Директорії у Вінниці, йому не вдалося досягти їхньої згоди на його програму в її повному обсязі й оригінальному змісті. Врешті тим людям здавалося якось дивним, як це вони зможуть перетворитися, мовляв «за одну ніч», із вчорашніх демократів у щирих прихильників «радянської системи влади». Тим більше, що саме повстання проти гетьманського режиму відбувалося під виразними демократичними гаслами, було боротьбою за відновлення Української Народної Республіки, такої, яку всі знали в добу Центральної Ради: демократична республіка, політична рівноправність усіх громадян без будь-якої різниці, забезпечені громадянські свободи, демократичні місцеві органи самоврядування і т. д.

Врешті був досягнений компроміс: не повна формальна радянська влада в її «московському» розумінні, не диктатура «пролетаріяту і незаможного селянства», лише система «трудових рад», сформованих із заступників тільки тих суспільних верств, які не визискують чужої робочої сили. Отже, селяни, робітники, трудова інтелігенція. Якась форма «національного більшовизму».

Дуже швидко виявилося, що розрахунок був зроблений без відома справжнього господаря, властиво двох господарів. Першим з цих господарів була народна армія, та головна військова сила, яка своїм спонтанним піднесенням змела з лиця країни гетьманських режим і німецьких окупантів разом. Доки не була досягнута перемога над попереднім режимом і доки окупаційна німецька армія не залишила території України, ця народна селянська маса стояла як мур слухняно за Директорією.

Селянська у своїй переважній більшості, складена з колишніх вояків світової війни, ця армія надхненно відгукнулася на заклик Директорії до повстання. Але при цьому перед очима кожного з тих вояків-селян була одна мета — позбутися колишніх земельних панів, яким гетьман і німці повернули їх колишні маєтки; позбутися німецьких реквізицій та гетьманських карательних відділів. А головне, вернути собі землю. Коли ж німецькі ешельони посунули на Захід, під натиском цієї української народної армії, а гетьман втік з України, ця армія вже не бачила мети, за яку варто було далі воювати. Так само як на колишньому фронті світової війни, солдати прагнули вернутися до своїх сіл, до знову звільненої землі, до господарства і родин. Ці селянські маси в більшості ще не доросли, щоб усвідомити далекосяжне значення національно-політичних цілей повстання. Так народна армія Директорії почала танути як сніг під проміннями весняного сонця.

Розуміється, що далеко не вся армія розтанула. Але те, що залишилося, не могло ніякою мірою сприяти «радянським» плянам Директорії. Насамперед це був національно свідомий, ідейний у своїх прямуваннях, організаційно консолідований, мілітарно дисциплінований осередок повстанської армії — корпус Січових Стрільців. Він складався, головним чином, з галицьких старшин і вояків, вимуштрованих в австрійській армії, національно вихованих. Старшина корпусу вважала, що вона знає добре, як саме будувати українську державу. Вони були рішучими противниками совєтсько-більшовицького ладу й разом з тим ворожі до Москви.

«Січовики» залишилися зразково дисциплінованою частиною української армії аж до сумного кінця боротьби за самостійну державність. Але був ще «лишок» народної армії з першої доби повстання, й як раз він, у його різних метаморфозах, спричинився чималою мірою, поруч з перевагою більшовицького ворога та інших зовнішніх й внутрішніх обставин, до остаточної поразки Української Народної Республіки й, одночасно, до трагедії українського жидівства. Це був той чинник, який дав нагоду політичним ворогам Директорії говорити про «добу отаманщини». Цій «отаманщині» жидівська історіографія приписує головну вину за погроми 1919-го і наступних років, коли, власне, головну ролю на цьому «фронті» перейняли протибільшовицькі повстання.

Вже в перші тижні національного повстання захиталася «демаркаційна лінія» між Україною і більшовицькою Росією, яку до того охороняли німецькі частини. Усі почуття і замисли німецьких солдатів були скеровані на події в їхній країні. Там відбувалася революція, запахло трохи більшовизмом, у всіх частинах окупаційної армії створено «солдатські комітети», які потім також керували евакуацією, і, самозрозуміло, у німців не було жодної охоти охороняти далі Україну від «примари більшовизму» з-поза російського кордону.

До речі, ще до того, як Український Національний Союз рішився на повстання, Винниченко досяг обіцянку від двох найвизначніших більшовицьких лідерів, від тих, що стояли найближче до справ України, саме від Мануїльського і Раковського, обіцянку, що більшовики, у випадку повстання проти гетьмана і німців, утримаються від нападу на українську армію ззаду. Слід думати, Винниченко вірив у те, що тією «джентельменскою угодою» з більшовицькими лідерами він забезпечив себе від «ножа в спину» з цього боку. Але якраз тоді, коли йому вдалося переконати своїх спільників у Директорії, що настав час «перетворитися на українських радянців», саме, коли Директорія прибула до Києва, — почали вже на південному сході країни оперувати більшовицькі військові загони і з ними разом селянські повстанчі групи, яких організували та ними керували ліві українські соціялісти-революціонери. Також знову появився на сцені українського політичного життя «робітничо-селянський уряд» України, який був у минулому році поставлений Москвою в Харкові і який московська влада визнавала офіційно за уряд «незалежної» української держави і з ним провадила «міжнародні пертрактації».

Директорія прибула до Києва за тиждень після того, як корпус Січових Стрільців зайняв столицю. У місті був заведений від імени командування суворий «стан облоги», але вся фактична влада була не так у руках полковників-січовиків, як у того самого Ковенка, голови «контрозвідки», що через його самочинства рік перед тим, у час наступу «червоної Гвардії» Муравйова на Київ, подався до димісії перший жидівський міністер Зільберфарб. Також тепер його активність і свавілля йшли під гаслом «боротьби з більшовиками». В той самий час поза Києвом оперували численні «отамани», які не були здібні протистояти регулярним більшовицьким частинам й раз-у-раз відступали перед ними без спротиву, віддаючи ворогові терен за тереном; але вони знаменито вміли «поборювати большевизм» у численних жидівських містах та містечках України.

Прибувши до Києва, Директорія відразу опинилася у власній столиці як у ворожому таборі: з одного боку, безсилля щодо військового командування і ковеньківської конт-розвідки, з другого, атмосфера озлоблення у більшості київського неукраїнського населення, викликана режимом свавілля «стану облоги». «В Києві, пише з цього приводу Винниченко, неукраїнське населення просто горіло ненавистю до української влади. І не через те тільки, що вона була українська. Коли вона вступила до Києва, осяяна авреолею боротьби й перемоги над реакцією, її щиро привітали не тільки українці. Її ненавиділи за те, що вона сама обплювала цю радість, що не принесла ніякої різниці з гетьманщиною. Вся різниця була в тому, що неукраїнців силою, брутально примушували поважати українство».[49]

З приводу цих настроїв в неукраїнських колах пише А. Ревуцький у його «Споминах жидівського міністра» про те, як «не тільки більшовики, але також меншовики і (жидівський) «Бунд» гірко поборювали Директорію. Але при цьому не можна було в їх арґументації знайти будь-який соціальний мотив (для цього спротиву), — завжди відчувалося, що в дійсності їх поведінкою керує прагнення до «єдиної, неподільної Росії».[50] Характерною для цієї поведінки була відмова меншовиків дати міністра до кабінету Чехівського. Коли цей кабінет творився, було залишене вільне місце міністра праці, бо всі рахувались з можливістю приступлення до уряду російського с.-д. Мартинова (жида з походження), але цього не сталося, бо його партія не могла рішитися увійти до уряду, який не погоджується на федерацію з Росією».[51]

Чимало змінилося на той час також в ідейній орієнтації жидівської суспільности. Крім «Бунду», що його українська орієнтація завжди «шкандибала» і він усе оглядався на колишнього «старшого брата» у спільній соціял-демократичній партії, всі інші жидівські партії ще сяк-так трималися своєї позиції з часів Центральної Ради. Чимало вплинув на збереження цієї позиції (вона стала до певної міри традиційною) стан загального піднесення у перші тижні повстання, коли також жидівське населення було захоплене відновою вільного політичного життя й коли про жодні протижидівські ексцеси не було чути взагалі. Не залишилася без впливу на настрій жидівського населення також віднова національно-персональної автономії. Цей стан речей знайшов, між іншим, свій вираз у привітальних промовах жидівської делегації на урочистій зустрічі Директорії на київському залізничному двірці при її вступі до столиці.

Разом з цим, десь у підсвідомості щось змінилося в орієнтації жидівської суспільности, її соціялістичної частини зокрема. Півроку наскрізь реакційного режиму гетьманату занадто вже нагадував минуле російського царату, щоб не викликати у ширших верствах жидівського населення, особливо між масовим членством жидівських соціялістичних партій, побоювань щодо здобутків революції, втрата яких означала для жидів, мабуть більшою мірою ніж для інших, національну і соціяльну катастрофу разом. А від кого можна було тоді сподіватися усунення цієї небезпеки, як не від тодішнього осередку радикальної революції у світі, від Москви? Чимало сприяло цьому психологічному здвигові тяжке розчарування українською демократією за останню добу Центральної Ради, коли як урядова політика, так і настрої в українському таборі ставали все більше несприятливими для меншостей, включно з меншістю жидівською. Разом з тим, у момент падіння української національної влади, розгону Центральної Ради, без будь-якого помітного назовні спротиву з боку народу, мов би розкрилася вся слабість, безпомічність, безпорадність українського політичного керівництва. Не лише суспільність жидівська, але чималою мірою також самі українці почали зневірюватися у можливості здійснити національні цілі української революції. Із здивованням дивилися тоді також відповідальні жидівські кола на такі, дивні в їх очах, явища, як активна співпраця деяких поважних українських діячів з гетьманом і його урядом, з одного боку, а з другого — участь багатьох лівих українських соціялістів у лавах більшовицьких аґресорів.[52]

Наслідком цього психологічного здвигу значна частина жидівських соціялістів почала «плисти у фарвареті» московського більшовизму, перемога якого здавалась тепер неминучою, хоч ці соціялісти далі ідеологічно неґували комунізм.

На цю зміну орієнтації жидівських соціялістів вплинула чимало також революція в Німеччині. Тоді, коли українські національні кола цілком реально оцінили ту революцію, а саме, що цим створилася в Україні ситуація сприятлива для спроби скинути гетьманську владу, почали дивитися жидівські соціялісти — й не лише вони, але ще більше московські соціялісти й усі ліві мрійники в світі — на ту ситуацію в Німеччині, як на початок світової революції. Ну, а хто стоятиме в аванґарді такої світової революції й керуватиме нею, як не Москва? За таких обставин вибір орієнтації був досить ясний.

Ледве встигли національні українські сили перемогти спротив гетьманського режиму, як почався наступ більшовицьких сил проти щойно відновленої Української Народної Республіки. Українські війська відступали і залишали ворогові терен за тереном. Паралельно з цими поразками на більшовицькому фронті розпочалися ексцеси отаманщини і жидівські погроми. Більшість жидівських соціялістичних провідників, а з ними чимала частина їх пастви, зокрема молодь, були у ті хаотичні часи січня-лютого 1919 року психологічно зрілі для того, щоб у кожну відповідну хвилину перекинутися на «другий бік барикади». Московський уряд почав війну проти Директорії УНР саме у цей момент пануючого на фронті й у запіллі України хаосу — 16 січня 1919 р., а вже у лютому українська влада була примушена залишити Київ й відійти на Захід. Це був остаточний поштовх у бік нової орієнтації жидівських соціялістів в Україні.