Жидівська національна автономія в Україні 1917-1920

V. Жидівські Національні Збори і Національний Секретаріят

Загальна політична ситуація в країні в квітні 1918 р. — це було в короткий час урядування другого жидівського міністра В. Лацького — поставила перед органами жидівської автономії нагле завдання: зробити зусилля, щоб зміцнити будову автономії, саме підвести під цю будову парляментарний фундамент на демократичних засадах.

Це завдання було покладене на Жидівську Національну Раду, яка тоді складалась, як уже згадано, з 50 депутатів, по 10 від кожної з партій, що представляли жидівство України в Центральній Раді. Лише одна з цих партій, сіоністи, й далі Раду бойкотували, не зважаючи на те, що вона тоді вже набула авторитету і компетенції справжнього національного представницького органу.

Тим завданням було — виробити законопроект про скликання Жидівських Установчих Зборів і провести цей закон через Центральну Раду. Разом з тим не відкидалася альтернатива скликання передпарляменту (тобто Тимчасових Національних Зборів), обраного членами місцевих громад, саме у випадку, коли б проведення загальних виборів було унеможливлене політичними обставинами.

Жидівські діячі вважали це завдання за нагле саме з уваги на загострення політичної кризи в країні. Протиприродна спілка обох головних політичних факторів тієї доби — політичного режиму, єдиною підпорою якого мали бути трудові народні маси, а особливо селянство, і чужої мілітарної сили, яка окупувала Україну з єдиною метою використати всі її господарські ресурси, — така спілка не могла бути тривкою, вона мусіла розірватися. Народна опінія, з свого боку, шукаючи винного у біді й відповідального за лихо, принесене визиском окупантів, спрямовувала свій гнів проти Центральної Ради, бо ж це вона привела німців. За цих обставин не можна було уявити кращого ґрунту для підпільної більшовицької пропаганди, в якій взяли жваву участь також ліві українські соціялісти-революціонери. Таким шляхом був знищений авторитет Центральної Ради в народі. Реальна небезпека перевороту була відчутна.

Свідомі цієї небезпеки керівні українські кола вирішили прискорити скликання Установчих Зборів: хай, мовляв, народ сам перебере державну владу від Центральної Ради до власних рук; хай буде покладена охорона держави на обраних на повних демократичних засадах представників народу. Постановлено було скликати Установчі Збори на 12 травня 1918 року.

З уваги на постанову державного керівництва жидівська Національна Рада вирішила піти за цим прикладом. Передбачалося скликати насамперед «передпарлямент», а тим часом провести загальні вибори до Жидівських Установчих Зборів у липні і скликати ці Збори на початку серпня.

Як ми вже знаємо, з усіх цих плянів як українських, так і жидівських, нічого не вийшло. З’єднані російсько-«мало-російські» реакційні чинники також не дрімали: спираючись на допомогу німецького командування, вони поставили диктатора з історичним титулом «гетьмана» на чолі української держави, яка мала замінити Народну Республіку і Центральну Раду. Після цього державного перевороту жидівська автономія повисла фактично в повітрі. Хоч самого закону про автономію покищо формально не скасували, все ж ясно було жидівській суспільності, яка небезпека загрожує усім національним досягненням українського жидівства.

Поки загроза перевороту висіла тільки в повітрі, але ще не стала трагічною дійсністю, жидівське міністерство продовжувало підготовляти згаданий законопроект про скликання Жидівських Установчих Зборів і навіть ще встигло внести його на розгляд Центральній Раді. Але стати законом цьому проектові вже не судилося. Тоді лише жидівські чинники зрозуміли, що треба залишити всяку мрію про справжні Установчі Збори, як їх передбачав закон про національно-персональну автономію, й що слід задовільнитися будь-яким представництвом, створення якого не вимагатиме загальних виборів. Бо ж було ясно, що подібні вибори ніколи в новому політичному режимі не будуть дозволені.

Також далі тривав, поки політичний переворот не став реальністю, колишній номінальний стан взаємовідношення сил у жидівському суспільстві: кола «революційної демократії» трималися вперто за свою ілюзорну зверхність. Міністер Зільберфарб формулює ті ілюзії так: «Щоправда, кагальні ради були єдиним об'єктивним виразом політичного настрою ширших жидівських верств, так само як ці ради були єдиним органом жидівської автономії, на який жидівське міністерство могло спиратися в своїй діяльності», але «передача передпарляменту до розпорядимости сіоністично-клерикального бльоку, який мав за собою більшість тих місцевих рад, було рівнозначне розриву з засадами і традицією дотеперішньої діяльности міністерства, означало примусити жидівську демократію відмовитися від усіх її досягнень. А на це були повномочні виключно Жидівські Установчі Збори».[35]

Відповідно до цієї настанови жидівської «революційної демократії» законопроект про передпарлямент передбачав також, що з 125 його членів лише 75 будуть обрані членами місцевих рад, а решта 50 місць займуть члени дотеперішньої Національної Ради. Зрозуміло, сіоністи протестували рішуче проти цих плянів, які мали їх позбавити майбутньої певної більшости в передпарляменті, і відмовилися також надалі зайняти свої 10 місць у Національній Раді.

Але тоді, з переворотом у державі, витворилась також у жидівській суспільності зовсім нова ситуація. Насамперед жидівські соціялісти втратили свою попередню суспільну «важність» зі зникненням з політичної арени української демократії, що від її політичної позиції і співпраці з нею жидівська демократія черпала свою власну силу у своєму національному середовищі. По-друге, зникла всяка надія на скликання передпарляменту на підставі виборчого закону, ухваленого державою. Тому залишався один тільки можливий шлях до здійснення пляну створення жидівського парляментарного представництва, — це міжпартійна згода як щодо виборчого порядку, так щодо компетенції цього майбутнього представництва. Потрете, було зовсім ясним, що перша «єгипетська кара», яку новий режим у державі спрямовує на жидівство, буде спрямована на жидівську національну автономію.

Будь-який значний опір проти таких намірів можна було б спробувати за єдиної умови, коли вся жидівська суспільність виступатиме назовні солідарно. А для досягнення такої солідарности треба було поступитись вимогам сіоністів. Розуміється, така поступка означала, мов би соціялісти власними руками помогли своїм противникам сісти в сідло. Але іншого виходу не було.

Так воно й сталося. Ультимативна вимога сіоністів, щоб усі 125 депутатів до Тимчасових Жидівських Національних Зборів були обрані членами кагальних рад, була апробована усіма партіями, і відповідно до цієї угоди на засіданні Національної Ради 2 липня 1918 р. був змінений другий пункт законопроекту — того самого, що був похований під руїнами Центральної Ради 29 квітня того року.[36]

З того моменту, і аж до 2 листопада 1918 року, урочистого дня відкриття першої сесії Тимчасових Жидівських Національних Зборів, усі жидівські партії працювали солідарно і в повному мирі в Національній Раді та в інших суспільних інституціях, що підготовляли скликання Національних Зборів. Це було виключне явище в суспільному жидівському житті. Воно протривало лише до того дня, коли Національні Збори розпочали свої засідання. Тим часом гетьманська влада зробила своє: після того, як скасувала жидівську автономію, вона не примирилася також з існуванням Національної Ради, і ця була розігнана німецько-гетьманською чотою 16 липня під час засідання.

Протягом перших місяців існування нового режиму в Україні, як довго цей режим почував себе досить міцним під охороною німецьких багнетів, які тримали т. зв. «демаркаційну лінію» на півночі й на сході від Совєтської Росії й разом з цим придушували жорстокими репресіями будь-який вираз спротиву внутрі, пристосувалась до цього стану також жидівська суспільність. Ще до того, як була скасована автономія і розігнана Національна Рада, ця остання подбала про можливість продовження праці в нових умовах і 4 липня обрала головне виборче бюро з 8 членів — по 4 з кожного табору, соціялістично-демократичного і сіоністично-клерикального. Це бюро, з свого боку, обрало секретаріят, знову на паритетній засаді — з одного сіоніста і одного бундівця. Праця обидвох цих установ була перенесена до приміщення Київської Жидівської Ради. У дальшому вся ця національно-політична праця провадилась у цій громаді і також до органів влади зверталися від її імени. Взагалі назовні вже не згадувалось ім’я «Національні Збори», а говорилося про скликання З’їзду жидівських громад на Україні.

Ще до ліквідації жидівського міністерства головне виборче бюро прийняло постанову про призначення виборів до Національних Зборів на 14, 15 і 16 липня; потім їх перенесли на 21, 22 і 23 того ж місяця. Якраз тоді вибухнув страйк залізничників. Треба знати, що залізничники, поруч зі селянством, були головною опорою українського національного руху в робітництві країни. З уваги на страйк, який перешкодив налагодити нормальний зв’язок з місцевими громадами, вирішено відкласти вибори на 11, 12 і 13 серпня. Вибори депутатів до Національних Зборів відбулися в 168 громадах з-поміж 195, в яких вибори їх членів були свого часу затверджені жидівським міністерством. 28 жовтня 1918 року в прикінцевому засіданні головного виборчого бюра були затверджені вибори до Національних Зборів у 161 громад, і не признано виборів у 7 громадах. В цілому були визнані справжніми 3 565 голосів членів громадських рад, які зі свого боку представляли 209 128 виборців, що за цих радників голосували під час виборів до місцевих громад. Самозрозуміло, ці двіста дев’ять тисяч голосів жидівських громад не представляли більшости жидівства України, але в умовах тодішнього режиму довелося миритися з цим відносно демократичним наслідком виборів. Слід пригадати, що вибори до місцевих громад відбувалися протягом цілої доби революції: спочатку ще за порядком, який встановив Російський Тимчасовий Уряд, потім за законом Центральної Ради від 2 грудня 1917 року. Ці вибори продовжували відбуватися за цим законом навіть в часи гетьманського режиму — й усі ці вибори були здійснені на підставі п’яти-членної демократичної системи.

Як передбачалося, поскільки був наперед відомий партійний склад місцевих радників, результат виборів до Національних Зборів привів до повної зміни в представництві партій жидівської суспільности України порівняно з представництвом у Центральній Раді і Національній Жидівській Раді з часів жидівського міністерства. Тоді одна п’ята сіоністів протистояла чотирьом п’ятим соціялістів разом з «Фолькспартай». Тепер ці дві останні групи увійшли до Національних Зборів у кількості двох п’ятих його складу, відступивши двом групам сіоністів — т. зв. загальним сіоністам і «Цеїре Ціон» (молоді сіоністи) разом з релігійно-політичною групою «Ахдут» решту трьох п’ятих складу Зборів: 50 депутатів соціялістично-демократичного бльоку протистояли 75 депутатам сіоністично-клерикального бльоку. Пригадуємо, що сіоністи впродовж усього часу існування національної автономії настоювали на тому, що склад органів цієї автономії не відповідає дійсному відношенню сил в українському жидівстві. Тому вони відмовлялися увійти до складу Національної Ради, доки їм там відводилася всього одна п’ята його складу. Нині прийшла черга соціялістів скаржитися на склад Національних Зборів, вказуючи на те, що радники місцевих громад, які складали виборців до тих Зборів, самі були обрані у різні часи революції, а тому їхнє голосування зараз не відповідало теперішнім політичним настроям жидівського населення.

Між тим Київська жидівська громада продовжувала, з уваги на політичний стан, вести справи скликання Національних Зборів. Після того як після закінчення виборів з’ясувався майбутній партійний склад Зборів, Рада громади обрала для дальшого ведення цих справ окремий Організаційний Комітет, який вже був складений за новим партійним ключем. До нього увійшли: 8 сіоністів, 5 бундівців, 4 від Ахдут, 3 від «Цеїре Ціон», 2 від Об’єднаних соціялістів, 2 від «Поале Ціон», 1 від «Фолькспартай», разом 25 членів. Новий комітет відразу ж, на першому засіданні 11 вересня, постановив скликати Національні Збори на 15 жовтня. Збори офіційно мали називатися З’їздом жидівських громад і в їх програмі не було жодних політичних пунктів — виключно питання життя громад.

Тим часом політичне життя в країні не стояло на місці. Німецька армія на західньому фронті була розгромлена й наближався момент її капітуляції. У самій Німеччині підіймалися хвилі революції. Цей стан речей не залишився невідомим також німецьким солдатам в Україні. Почали творитися «Солдатські ради» в усіх частинах окупаційної армії. Гетьманський режим, що спирався лише на силу німецьких армій, стояв перед ліквідацією. Населення почало підіймати голову. В українських політичних колах почався рух: відчувалося, що там до чогось готуються. Відповідно до того почали мінятися настрої також у жидівській суспільності. Коли, за кілька тижнів, згаданий вище Організаційний Комітет відновив свою підготовчу працю, він почав дивитися на себе як на природного нащадка колишньої Національної Ради з часів автономії. Знову повернулися до назви «Національні Збори» й до колишніх політичних пунктів їхньої програми. Врешті постановили на засіданні 21 жовтня скликати Тимчасові Національні Збори на 3 листопада. В останні дні жовтня навіть вже склався «Сеньйорен-Конвент» з тих депутатів Національних Зборів, які вже зібралися в Києві. Цей новий підготовчий орган почав виробляти порядок дня для Зборів, форми ведення засідань відповідно до парляментарного характеру установи тощо. Щодо програми, тим часом усі погодилися на тому, що принаймні два політичні пункти мусять увійти до неї, а саме питання відновлення жидівської автономії в Україні й позиція жидівства України до майбутнього світового мирового конґресу, який мав по закінченні війни встановити новий лад в Европі.

Перша сесія цих Зборів відкрилася 3 листопада 1918 року. Вона засідала аж до 11 того ж місяця. Друга сесія мала зійтися за три місяці. Вона вже не відбулася. Рівно на шостий день після першої сесії почалось повстання Директорії проти гетьмана і німців. За місяць пізніше відродилася Українська Народна Республіка. Через дуже короткий час — за два місяці військового спротиву совєтському наступові, українська влада була примушена знову віддати столицю московським завойовникам.

Відразу ж на першому засіданні Національних Зборів, по промові сіоніста Брука на відкритті, вибухла з новою силою традиційна ворожнеча між обома політичними таборами: соціялісти і Фолькспартай бурхливо протестували проти вступної промови гебрейською мовою на Національних Зборах українського жидівства, яке уживає майже виключно як рідну мову «ідиш» у щоденному житті і в задоволенні своїх культурних потреб. Реакція на гебрейську демонстрацію сіоністів була гостра: дві з соціялістичних партій — «Бунд» і «Об’єднані соціялісти» — вийшли з залі засідання. Члени «Паоле-Ціон», партія сіоністично-соціялістична, яка також вірила у відродження гебрейської мови у майбутній жидівській Палестині, залишилася на своїх місцях; також депутати «Фолькспартай». З цього моменту вже не було більше миру між обома групами. До президії Зборів соціялісти не увійшли і в Зборах засідали до кінця сесії: Усишкін від сіоністів, Каплан від «Цеїре Ціон», рабин Алешковський від «Ахдут» і Лацький від «Фолькспартай». Коли ж головуючий на Зборах Усишкін знову розпочав засідання гебрейською промовою, то вибухла вдруге буря в залі й на трибунах для публіки. Було ясним, що при відношенні сил 75 проти 50 сіоністи не відмовляться від маніфестування національного характеру гебрейської мови з такого важливого місця, як Національні Збори. З другого боку, треба було нарешті приступити до практичної праці. При цьому обидві сторони добре знали, що при діловому обговоренні фактично всі вживатимуть ідиш, бо ж також і сіоністи схочуть, щоб більшість Зборів, а також присутня публіка, їх зрозуміла. Так спір закінчився угодою про визнання рівноправности обох мов у дебатах Зборів.

Але ця угода залишилася єдиним компромісом, що був досягнутий між обома таборами за ввесь час діяльности Зборів. У всій решті питань порядку дня цього першого парляменту жидівського народу за всю історію його розсіяння в світі, обидва табори стояли один проти одного, і часто їхні сутички були супроводжені вибухом гніву й ворожнечі. Особливо різким був спір у двох головних пунктах програми: в питанні про організаційні форми національної автономії і в тому, з чим має жидівство України звернутися до мирового конгресу по закінченні світової війни. Сіоністи стояли твердо на тому, що тепер наступила їх черга і що вони мають використати свою чисельну перевагу і право парляментарної більшости, щоб здійснити два головні їх жадання: 1) перебрати до своїх рук керівництво в органах національної автономії жидів на Україні; 2) відстоювати сіоністичні і національні вимоги жидівства на міжнародному форумі, і особливо на світовій мировій конференції по війні. Відносно цих двох точок сіоністично-клерикальний бльок не погоджувався навіть на найменші поступки іншим групам на Зборах, взагалі не хотів їх співучасти навіть у такому питанні, як вимога рівноправности і національної автономії для жидівських колективів в інших країнах, вимога, на яку погоджувалися усі без винятку фракції Національних Зборів. Вони навіть відкинули згоду в справі Палестини з «Поале-Ціон», не зважаючи на сіоністичну настанову цієї групи.

У перші дні засідань Зборів здавалося, що є численні спільні вимоги в усіх сімох партіях, які були там репрезентовані. Так принаймні вичувалося зі змісту деклярацій, які ці партії виголосили з трибуни Зборів. Насамперед, усі партії були згідні у вимозі відновити чинність закону про національно-персональну автономію в Україні. Другою спільною вимогою цих деклярацій була міжнародна ґарантія повної рівноправности жидів, як також право жидівського народу на національну автономію. Навіть «Бунд» пішов у його національних вимогах так далеко, що «Поале-Ціон» і «Об’єднані» просто не могли за ним встигнути. Обидві сіоністичні партії, «Ахдут», «Поале-Ціон», як також «Фолькспартай», сходилися, хоч у різних формулюваннях, на вимозі створити жидівський центр у Палестині.[37]

Не лише в декляративних заявах було чимало спільного в усіх партіях, але також в справі внутрішньої організації жидівської автономії усі партії працювали в значній гармонії в законодавчій комісії Зборів. Там була випрацьована постанова про створення виконавчого органу, який мав бути відповідальним перед Національними Зборами, а в перервах між сесіями — перед «Малими Національними Зборами». Тут бачимо аналогію між проектованими жидівськими автономними інституціями і українськими — Центральною і Малою Радами. Видно, що сіоністи, пропонуючи цю структуру автономних органів, думали, що новий виконавчий орган, який дістав назву «Національний Секретаріят» (гебрейською мовою він мав називатися — «Національний Комітет жидів України»), замінить колишнє міністерство для жидівських справ. Другий табір, який принципово обороняв інституцію жидівського міністра, не вважав за потрібне зробити з суперечности поглядів у цьому пункті тему для дискусії в комісії: це питання, на думку лівих, не було актуальне, бо ж автономія була скасована і жодного жидівського міністерства покищо не було, так навіщо даремно дебатувати? Тим більше, що всі погодилися на тому, що цей «Національний Секретаріят» буде побудований на засаді коаліції: він мав складатися з 12 членів пропорційно силі поодиноких партій на Зборах.[38]

На засіданні пленуму Національних Зборів, 10 листопада, коли приступили до голосування вирішених у комісіях постанов, з’ясувалося, що в справі вимог жидівського народу в Україні до світового мирового конгресу сіоністи рішуче не погоджуються на будь-які поправки інших партій до пропонованої ними постанови, хоч їм було відомо, що соціялістично-демократичний бльок ніяк не може прийняти без змін те формулювання, та що цим вони спричиняться до гострого конфлікту. Через неможливість досягти компромісу дійшло до голосування аж трьох резолюцій у цій справі: «Бунду», «Поале-Ціон» і сіоністів. Остання була прийнята 64 голосами сіоністів, «Цеїре-Ціон» і «Ахдут» проти 31 голосу всіх чотирьох фракцій другого табору. Після голосування ці чотири фракції заявили: тому, що «більшість не рахується з меншістю», вони вважають, що ідея коаліції провалилася».[39]

З уваги на засадничо-важливий характер цієї резолюції наводимо її повністю: «Від імени трьох мільйонів українських жидів Жидівські Тимчасові Національні Збори жадають: 1. Визнання жидівського народу як нації; 2. Прийняття жидівської нації до Ліґи Націй як рівноправного члена; 3 Міжнародної Гарантії для відбудови жидівського національно-політичного центру в історичній батьківщині жидівського народу — Палестині; 4. Забезпечення шляхом міжнародних гарантій й контролі Ліґи Націй: 1) Національної і громадянської рівноправносте жидів у всіх країнах, 2) Повної свободи релігійного життя, суботнього відпочинку і т. д., 3) Національно-персональної автономії в тих країнах, де жиди цього вимагатимуть; 5. Допущення жидівської делегації на мирову конференцію».[40]

З того моменту не було більше співпраці між меншістю і більшістю. Опозиція відмовилась також дати своїх представників до делегації на мирову конференцію, що мала виїхати до Парижу. До цієї делегації були обрані 4 сіоністи: Усишкін, Ахад-Гаам, Крейнін і Ґрузенберґ та рабин Аронсон від «Ахдут». Коли на останньому засіданні Національних Зборів, 11 листопада, приступили до обрання Національного Секретаріяту, всі чотири опозиційні партії відмовилися від участи у виборах й тим самим також у Секретаріяті. Тому більшість рішила обрати до нього тільки сім членів замість 12, як це пропонувала законодавча комісія. Тим більшість залишила п’ять місць у виконавчому органі вільними на випадок, що згодом решта партій змінить своє рішення і увійде до Секретаріяту. Рік тому, коли українська революція була в розквіті й жидівська «революційна демократія» створила першу свою Національну Раду, сіоністи цю Раду бойкотували і поборювали. Роком пізніше жидівські соціялісти зайняли таку саму позицію щодо Національного Секретаріяту, в якому панували сіоністи і їх клерикальні спільники. Лише нові господарі жидівських суспільних справ не зауважили зміни загальної політичної атмосфери в країні, яка почалася з народним українським повстанням проти режиму гетьмана і окупантів, подія, що сталася якраз одночасно з боротьбою обох політичних таборів на жидівських Національних Зборах.

Тимчасові Національні Збори одностайно постановили на засіданні 10 листопада створити парляментарний орган зі значно меншим особистим складом (з 25 членів), який міг би пристосуватися також до напівлегальних умов того часу і продовжувати виконувати законодавчі функції Національних Зборів у часі між сесіями цих останніх. Зокрема Малі Національні Збори мали: 1) контролювати діяльність «Національного Секретаріяту», 2) розглядати і затверджувати бюджет, 3) доповнювати склад «Національного Секретаріяту» у випадку вибуття його членів. Його партійний склад відповідав тому, що в Національних Зборах: 8 від сіоністів, 5 від «Бунду», 4 від «Ахдут», 3 від «Цеїре-Ціон», по 2 від «Об’єднаних соціялістів» і «Поале-Ціон», 1 від «Фолькспартай». Отже, відношення сил обох таборів було, 15 проти 10.

Перше засідання цього нового представницького органу жидівства України відбулося лише 30 грудня 1918 року, вже в радикально зміненій політичній ситуації, докладний опис якої подається в наступному розділі цієї праці — «Друга Українська Народна Республіка». Тут обмежимося коротким описом головних подій, що створили цю нову ситуацію в країні і в жидівському суспільстві.

Переможне повстання проти гетьманського режиму вимело геть із країни як цей режим, так і окупаційне німецьке військо. Українська Народна Республіка була відновлена на чолі з Директорією. Одним з перших актів Директорії було відновлення закону про національно-персональну автономію для національних меншостей. А безпосереднім наслідком цих подій було, що вирішальним чинником у політичному житті знову стала соціялістична демократія. Ця остання зміна негайно відбилася також на внутрішній ситуації в жидівській суспільності.

Насамперед виявилася рішуча нехіть жидівських соціялістичних партій супроти вимог Національного Секретаріяту бути визнаним за єдиний правомочний представницький орган жидівської автономії в Україні. Національний Секретаріят зі свого боку вів уперту боротьбу проти вимоги жидівських соціялістів, що було також бажанням Директорії, ввести в уряд Республіки міністра для жидівських справ на тих самих підставах, на яких цей міністер діяв у добу Центральної Ради.

Коли нині відкрилося перше засідання Малих Національних Зборів, виявилося, що соціалісти не збираються співпрацювати з тими органами, які створили Тимчасові Національні Збори на їх першій сесії в листопаді. «Бунд» і «Об’єднані соціялісти» заявили про свій виступ як з «великих», так і з «малих» Зборів. Представник «Бунду» виголосив деклярацію, яка недвозначно віддзеркалювала змінену політичну ситуацію, як це добре було видно з наступних його слів: «Національні Збори не можуть сьогодні претендувати на представництво жидівської нації. Після революції в Німеччині, сталася революція в Україні. Тепер уже неможливо, щоб Національні Збори зробилися джерелом влади на жидівській вулиці». «Поале-Ціон» довели до відома про свій виступ з Малих Зборів, — хоч залишилися у «Великих», в листі, в якому вони писали: «Беручи до уваги новий політичний стан, який настав в Україні по перемозі революції… як також те, що Тимчасові Національні Збори більше не віддзеркалюють сучасного відношення сил серед жидівського народу на Україні… вони відкликають своїх представників з Малих Зборів».

З усієї опозиції залишився надалі в Малих Зборах тільки представник демократичної «Фолькспартай», В. Лацький, останній жидівський міністер з доби Центральної Ради. Своє ставлення до нового стану на «Зборах» він формулював так: «Створене становище рівнозначне внутрішній руїні в народі, й у цьому винні обидві сторони. Більшість провадила вперту політику, не уступала ні в чому, поводилася як переможець… Робітнича демократія зі свого боку стала на слизький шлях: Нині вони покидають Національні Збори, завтра вони вийдуть із місцевих громад, а потім з Установчих Зборів».[41]

З відходом соціялістів у Малих Зборах залишилося тільки 16 членів. Але засідання продовжувалися і були присвячені, головним чином, обговоренню і прийняттю різних законів з обсягу національної автономії. В цілому відбулося 9 засідань і останнє з них 21 березня 1919 року. Закінчився цей період — «Жидівські Національні Збори» — з остаточним переходом влади в Києві до більшовиків.

Як ми вже зазначали, на останньому засіданні Тимчасових Національних Зборів був обраний Національний Секретаріят у складі сімох членів, усі представники фракцій більшости, замість його повного складу 12 членів, тому, що фракції меншости відмовилися не лише дати до нього своїх представників, але навіть взагалі голосувати. Як ми вже знаємо, змінилася з часом загальна політична ситуація, а саме — вона різко перехилилася вліво, і жидівські соціялістичні партії не лише не примирилися з перевагою більш правих груп в органах національної автономії, але залишили їх зовсім і повернулися до того стану, який існував у добу Центральної Ради, тобто до відновлення міністерства для жидівських справ, як фактичного представницького і виконавчого органу автономії.

Інакше дивилася на цю справу більшість Національних Зборів, що тоді тримала в своїх руках Національний Секретаріят. Для неї цей орган мав виконувати всі функції і нести всю відповідальність, що колись належала до компетенції жидівського міністерства. Четвертий пункт статуту Національного Секретаріяту ухвалював, як його обов'язок: «Дбати про здійснення і опублікування законів, які були затверджені Тимчасовими Національними Зборами…. аж до часу, коли буде створена посада «державного секретаря» для жидівських справ».[42]

Між тим, з відновленням закону про національно-персональну автономію наказом Директорії та іменуванням нового міністра для жидівських справ, при тому представника соціялістів, а не «державного секретаря», як цього жадав Національний Секретаріят, цей останній засвоїв собі таку тактику, ніби йому про існування цього міністра нічого не відомо. І він далі займався справами автономії жидівського населення: оборона від погромів, допомога потерпілим, зносини з жидівськими організаціями закордоном і т. д.

Головною ділянкою його діяльности в обсязі справ автономії було вироблення чисельних законопроектів, і, почасти, також їх переведення через Малі Національні Збори. Це були, насамперед, ті законопроекти, які вже стояли на порядку дня першої сесії Національних Зборів, або мали бути внесені на його другу сесію.

Юридична комісія при Секретаріяті складалася в більшості із молодих, але дуже здібних, адвокатів, і її праця була б у майбутньому корисна чималою мірою для жидівської автономії, як би українська держава, і з нею та автономія не впала під удари російських більшовиків. Це були законопроекти, почасти вже ухвалені Малими Національними Зборами; між ними: статут жидівської громади, який складався з закону про громади, розпорядків про прибутковий податок і податок на спадщину, виборчого порядку до Громад. Короткий основний закон про Жидівські Установчі збори, про Тимчасові Національні Збори і Національний Секретаріят. Законопроект про «державного секретаря» для жидівських справ. Проект пропозицій про зміни в законі Центральної Ради про національно-персональну автономію. В останні дні своєї діяльности ця Юридична комісія займалася ще виробленням законопроекту про Жидівський Національний Союз в Україні.

Усі ці закони і законопроекти залишилися архівним матеріялом, крім лише одного з них, саме «Статут про жидівську громаду», який перейняло тодішнє жидівське міністерство і після його опрацювання провело через Раду Міністрів. Затвердження того закону Директорією сталося вже за четвертого міністра жидівських справ у Кам’янецьку добу української держави. Цей закон навіть був застосований у кількох малих громадах у той час.

Останнім кроком Національного Секретаріяту й представлених у ньому жидівських партій в їх боротьбі проти жидівського міністра, який тільки тоді був Директорією іменований, була спроба скликати другу сесію Національних Зборів при демонстративному ігноруванні цього міністра, начебто він взагалі не існував. Збори були призначені на 19 січня 1919 року. Жидівське міністерство було позбавлено необхідности заборонити його скликання завдяки загостренню політично-воєнного стану: самі інідіятори змушені були спочатку відкласти це скликання на 2 лютого, а потім скасувати його зовсім. «Дальші політичні події — писали вони у своєму звіті — унеможливили публічне існування Національних Зборів».[43]