Жидівська національна автономія в Україні 1917-1920

III. Жидівська суспільність і українська національна революція

Хоч український національний рух розгорнувся у його повному обсязі перед здивованими очима жидівської суспільности раптово, все ж у провідних людей в жидівських національних партіях вистачало хисту, щоб вірно оцінити це нове для них явище й зайняти певну позицію, принаймні, щодо того головного національного гасла, яке складало зміст усієї політичної боротьби у першу добу революції на Україні: до вимоги національно-територіяльної автономії України, як частини Російської федеративної республіки.

Нині, з віддалення, більшого як сорок років, від подій тієї доби, нашої фантазії не вистачить для того, щоб описати ту міру ентузіязму, яку гасло «автономної України» викликало в українських народних масах, у селянина та солдата, на народних зібраннях, або під час бурхливих публічних дебатів, які були типовим явищем того часу на вулицях та площах Києва. Нині не можемо собі більше уявити, як популярне було це слово «федеративна» в найширших українських верствах. Ледве чи можна було б ретроспективно встановити, який саме зміст вкладав тоді селянин і солдат у слово «федеративна». Але не підлягає сумніву, що його справжнє почуття, коли виголошували на зібранні, чи в палких дебатах слово «федеративна», було: він, український селянин, буде тоді хазяїном у його власній українській «хаті», у своїй країні і ніхто чужий не буде більше втручатися в його справи. Тому то «федеративна Росія» була для нього синонімом «вільної України».

Чи провідні особи в жидівській суспільності, що перед їх очима раптом появилась нова могутня сила, яка готувалась кинути на терези революції всю свою потенціяльну вагу, і справді повірили в щирість заяв українських політиків, що про щось більше, ніж про автономну Україну в складі федеративної Росії вони не мріють і ні до чого іншого не прямують? На це питання ледве чи міг би хтось тепер дати виразну відповідь. Отже один з найвидатніших українських політиків у ту початкову добу української державности, відомий письменник Володимир Винниченко, запевняє в своїй історії тієї доби, що лише вороже ставлення Росії до цієї української вимоги штовхнуло український рух до проклямування самостійности, а в дійсності цей рух тоді навіть не ставив собі іншого завдання як забезпечити справжню автономію для етнографічно-українських земель у межах федеративної Російської республіки.[4]

Жидівська національна суспільність, яка була в той час домінуючою силою в жидівському політичному житті, поставилась з виразною симпатією до гасла автономної України. Усі жидівські національно-політичні угруповання того часу були вже здавна програмово прихильниками автономного принципу, як найліпшого шляху для мирного вирішення кожної, навіть складної, національної проблеми. А тому, незалежно від того — були чи не були у них сумніви щодо питання, чи для українських політиків того часу вимога територіяльно-політичної автономії для України була справді їх національно-політичною програмою, чи лише тактичним гаслом, чи, може, вимогу автономної України вони фактично вважали лише за важливий крок на шляху до власної незалежної держави, — змогли тоді жидівські політики поставитися з симпатією до вимоги автономії, яка була головно темою переговорів між Центральною Радою і російським Тимчасовим Урядом («Временное Правительство»).

Обставина, що український національний табір, проклямуючи гасло автономії, з власної волі завжди додавав, що автономна Україна розуміється в межах російської держави, а не відокремлена від Росії, у значній мірі облегшила жидівському національному таборові його згоду на цю українську вимогу. Це обмеження, — мовляв «автономія у межах цілістної Росії», повторювалася з українського боку при кожній нагоді, також при нагодах урочистих, як, наприклад, при проголошенні Першого Універсалу 10 (23) червня 1917 р.

Цей Універсал був першим урочистим виразом власної волі українського народу. В ньому Українська Центральна Рада проголосила: «Твої, Народе, виборні люди заявили свою волю так: Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям».[5]

Перший Універсал був виданий у моменті тяжкого напруження відносин між Центральною Радою і Тимчасовим Російським Урядом. Переговори між ними опинилися на мертвій точці. Російський Уряд вперто відмовлявся піти назустріч українським вимогам. Перший Універсал формулював українську позицію у цьому першому відкритому конфлікті між нацією, яка сама хоче вільно порядкувати на своїй землі, і державою, яка до того часу панувала на цій землі й не хоче своєю владою поступитися. Жидівська суспільність виразно стала в цьому конфлікті на боці українського народу. Ця позиція жидівського національного табору, знайшла, місяцем пізніше вираз у проголошенні автора цих рядків, який був заступником партії «Поалей-Ціон» у «Раді» і це його проголошення було підтримане тоді ж рештою жидівських національних представників у «Раді».

Ця обмежуюча умова в проголошенні автономії України Універсалом Центральної Ради мала вирішальне значення для жидівської суспільности. Обставина, що українці ввесь час усе дотримувались умови збереження цілости Російської держави, підкреслено особливо урочисто у словах Універсалу — «не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською», уможливила жидівським керівним колам приєднатися до вимоги автономії для України, не рискуючи опинитися в конфлікті як з власним почуттям, так, зокрема, з настроями ширших жидівських народних верств.

Надзвичайним був у цю першу добу революційний ентузіязм жидів із приводу досягнень революції, особливо досягнень спеціяльно жидівських: аджеж, ледве минув місяць від вибуху повстання в Петрограді, вже проголосив Тимчасовий Російський Уряд — декретом 22 березня 1917 року — скасування всіх царських законів, які до того часу протягом поколінь обмежували громадянські права жидівського населення. Захоплення було над усяку міру і ледве чи меншим було почуття вдячности у серці кожного жида.

Жидівська суспільність визначалась уже в роки війни, ще до революції, своєю високою активністю як в організації допомоги численним втікачам із прифронтових областей, в більшості вигнаним зі свого осідку антисемітською політикою царського військового командування, так і щодо об’єднання жидівських суспільних сил для боротьби за повну рівноправність жидівського населення. Тепер після перемоги демократичних сил, ця суспільність почала працю для створення загально-російського жидівського представництва на демократичних засадах, щоб досягти і забезпечити також певні національні права для п’ятимільйонового жидівського народу в межах демократичної російської держави. Жидівська організована суспільність, а з нею найширші народні верстви жидівського населення, уявляли собі ту чинність, плянували її обсяг та завдання, як призначені для жидівського національного колективу в межах територіяльної політичної і господарської цілости Російської держави. Жидівська суспільність, і ще більшою мірою жидівські народні маси, не були тоді психологічно підготовані сприйняти ті нові гасла, які щойно почали лунати у публічній опінії численних народностей в межах «вчорашньої» цілісної імперії, і які проголошували сепаратистичні прагнення цих народів.

Жидівська публічна опінія трималася тоді ще зовсім твердо тієї думки, що Росія, розділена на численні самостійні держави, де неминуче відбуватиметься громадянська війна між окремими її частинами та політичними таборами, загрожує небезпекою для російського жидівства. Як знаємо нині ретроспективно, ці побоювання жидівської суспільности виправдалися згодом дуже трагічно, особливо щодо долі жидів.

Ось у цих обставинах жидівська суспільність в Україні опинилась перед наглим завданням зайняти певну позицію в гострому конфлікті, який вибухнув влітку 1917 року між українським національним керівництвом і Тимчасовим Російським Урядом на тлі тлумачення обсягу прав і компетенций української автономії. Для тогочасного жидівського суспільного керівництва в Україні урочисте запевнення з українського боку про його твердий намір не розривати з «державою російською», і «порядкувати своїм життям» у межах російської республіки, було вказівкою на можливість щасливого виходу зі складної ситуації.

Мабуть, не менш вирішальний вплив на визначення позиції жидівських національних партій мала друга українська обіцянка того часу — налагодити співжиття національних меншостей в Україні з українським народом на засадах національної автономії для цих меншостей. Жодний жидівський діяч з національного табору не міг залишитися байдужим до цієї можливости, до такого перевороту в державному статусі жидівського народу, до конкретних перспектив на здійснення мрії, яка здавалася завжди такою ще далекою абстрактною і ідеологічною засадою.

Вже на першому Всеукраїнському Національному Конгресі в квітні 1917 року було чути перший натяк на національні права неукраїнських народів в Україні. На цьому Конгресі зібралося близько 700 делегатів, які представляли усі частини української землі, усі її суспільні верстви і формації. Конгрес відбувався в атмосфері величезного національного піднесення. Він був маніфестацією необмеженої солідарности всіх верств українського народу в його бажанні збудувати власну автономну державу. Одностайно були стверджені засади, на які спиралася Центральна Рада, і був відновлений її склад. Керівні кола українського суспільства бачили в цих актах легалізацію Ради шляхом «революційної законности», справжнє представництво українського народу. На цьому Національному Конґресі була ухвалена також постанова, за якою «повне забезпечення прав національних меншостей, що живуть на Україні» мало бути «однією з головних засад автономії України».[6]

Зрозуміла річ, що постанова у такій загальній формі мала значення декляративної обіцянки, не більше. Проте, було ясно, що з уваги на важливість підтримки національними меншостями головної української вимоги у переговорах між Києвом і Петроградом можна буде досягти більш конкретних і змістовних норм, які правно забезпечать національні меншості ліпше, ніж урочиста деклярація українського конгресу.

А треба знати, що в тих переговорах ішлося про дві головні умови майбутнього автономного статусу для України, зміст яких, такий чи інший, означав перемогу або поразку в тому етапі боротьби для українських сил. Ішлося, по-перше, про обсяг компетенцій майбутніх територіяльно-державних установ; по-друге, про вживання етнографічної ознаки при наміченні географічних кордонів автономної держави.

Переговори велися в тяжких для української сторони обставинах. Одним зі слабких місць української сторони була також обставина, що — хоч її представники могли посилатися на виразну волю українського народу, який післав їх добиватися автономії для його землі, особливо після постанови Національного Конгресу, що надав нову морально-правну силу Центральній Раді, — то ще не було відповіді на питання, яка позиція неукраїнської частини людности цієї країни? Чи національні меншості також стоять за цими автономними вимогами представників Центральної Ради?

Це формальне право представляти не лише українську націю і говорити від її імени, але представляти Україну, як територіяльно-політичне тіло, як цілість, говорити від імени його населення чи то «народу України», досягла Центральна Рада лише згодом. Саме тоді, коли в процесі переговорів з Петроградом, прибули в кінці червня 1917 року до Києва три міністри Тимчасового Російського Уряду, і була досягнута певна угода між обома головними чинниками в боротьбі за автономію України. У цій угоді зазначалося, що відповідне представництво трьох головних національних меншостей в Україні — росіян, жидів і поляків — увійде незабаром до складу Центральної Ради, і ця інституція перетвориться з того моменту з національного представництва українського населення на територіяльно-політичне представництво, яке говоритиме від імени країни і її людности як автономно-державної цілости. Як побачимо далі, на цій згоді з делегацією Тимчасового Уряду ще не припинилася, як думалося, боротьба за право України «порядкувати своїм життям» (за словами Першого Універсалу). Але цей момент вступу представників національних меншостей до Центральної Ради перетворив її на крайовий парламент, символізуючи постання в межах Російської республіки автономного державного тіла — України.

Володимир Винниченко, який у той час української ревлюції був головним речником української сторони як у переговорах у Петрограді, так і при укладанні угоди з делегацією петроградського уряду, вказує в його історії революції, яким особливо важливим для перемоги українських постулятів був цей вступ неукраїнських представників до складу Центральної Ради. До цієї остаточної згоди з меншостями, пише він там, «ми не могли вважатися владою всієї людности України; без них ми не могли мати відповідного довір’я й авторитету серед населення городів; без них ми не могли мати затвердження нашого уряду Тимчасовим Правительством; а без цього не могли мати відповідних фінансових засобів, без яких ніяке урядування, яке б моральне довір’я воно не мало, не могло провадитись успішно».[7]

Погляди трьох головних меншостей України на національно-політичні домагання українців дуже різнилися один від одного. Менше як інші цікавились усім тим, що діялось на Україні, поляки. Можна сказати, що їх майже зовсім не заторкувало те, що відбувалося навколо них. Усі їх думки та почуття були скеровані на Захід, до Польщі, яка тоді ще була під німецькою окупацією. Російський Тимчасовий Уряд не розраховував більше на нове приєднання колишніх польських губерній до Росії і він проклямував заздалегідь свою згоду на відновлення самостійної польської держави по війні. Як відомо, таке відновлення польської державности грало чималу ролю у воєнній пропаганді і мирових плянах Антанти.

Провідники польської суспільности взагалі не розраховували на безпечне майбутнє польської меншости в Україні. Її вигляди на спокійне життя були надто слабі вже тому, що соціяльні гасла революції все загострювалися, а польське населення в Україні складалося здебільша якраз із тих соціяльних верств, проти яких саме ці гасла були скеровані.

У тогочасному тяжкому спорі між Києвом і Петроградом про обсяг території майбутньої автономної держави і компетенції її органів поляки не були зацікавлені так безпосередньо, як скажемо, російська меншість. З одного боку, вони менше, ніж хто інший могли бажати збереження міцної централізованої Росії, як сусідки майбутньої самостійної Польщі. З другого боку, поляки добре розуміли, що міцна українська держава, що охоплює у своїх кордонах усі етнографічні українські землі Наддніпрянщини, не залишиться байдужа до долі українських земель за Збручем. У цих обставинах польські провідні кола в Україні воліли мати толерантне відношення до української позиції в цьому конфлікті з російською владою; вони зберігали, мовляв, «дружній невтралітет».

Так само вони ставилися відносно байдуже до обіцянки автономних прав для меншостей. Коли потім були засновані окремі міністерства для справ цих меншостей, то поляки раз це міністерство зайняли, інший раз — залишили його вільним. Власної адміністрації для завідування і опіки над національно-автономними справами польської меншости вони взагалі не збудували.

Зовсім іншою була позиція росіян, чи — за звичною тоді термінологією — «великоросів». Тут взаємовідносини були ясно визначені з самого початку. Було б наївністю сподіватися, що росіяни в Україні перетворяться на щирих прихильників автономної української держави, яка матиме такий обсяг власної компетенції, що дав би їй справді змогу «порядкувати своїм життям».

Російська меншість в Україні була просто стороною у цих переговорах між Києвом і Петроградом. Росіяни в Україні неначе виконували завдання «продовженої руки» петроградської влади, і ця рука простягалася аж до «серця» українського керівництва того часу, до будинку Педагогічного Музею в Києві. У цьому гарному будинку містився український революційний парлямент, Центральна Рада, у «двох закапелочках»,[8] тому що решта кімнат, включно з великою авдиторією для викладів і з’їздів, були зайняті загоном російських військових летунів, які вперто відмовлялися звільнити будинок.

Правда, ота «російська меншість» не вся складалася з росіян в розумінні національного походження. Між ними була значна домішка — якщо не більшість — елементу, національне походження якого було виразно українське. Ці люди вважали себе, або бажали, щоб їх інші вважали за справжніх росіян, бо вони самі, чи їх батьки або навіть діди-прадіди, асимілювались під впливом русифікаційного процесу, що тривав сторіччя. Український народ втратив таким чином, впродовж цих століть, свою верхівку, інтелігенцію і заможні верстви. Вони й їхні нащадки перетворилися на «росіян». Що з цього процесу залишилось українським, це було збідніле селянство, яке зберігало етнографічно-мовні ознаки окремішної народности.

Керівна еліта, що стояла тепер на чолі українського національного руху, була, за своїм соціяльним складом, здебільша дітьми селян, сільських духовних та народних учителів. Ця верства встигла досягти певного рівня освіти і засвоїти собі світогляд модерного соціялізму та ідеали національного відродження європейських народів. Цей табір провідників національної революції складався переважно із ще дуже молодих людей — люди старшого віку були там одиниці, — часто студентів, яких захопила хвиля руху і наклала на них часто непосильні завдання і тяжку відповідальність. На ділі цей тягар виявився з часом надто тяжким для їх духових сил і здібностей.

Та частина росіян в Україні, яка з походження була етнографічно-українська, але зараховувала себе до російського народу, була ще більш завзята в спротиві національно-українському рухові, ніж справжні росіяни. Національні українці звали їх глумливо «малоросами». Ці «малороси», так само як і росіяни, що проживали в Україні, справді мали що втратити, якби всі мрії українського руху здійснилися.

Адже ж вони були до революції фактичними господарями цієї багатої країни з її родючим чорноземом і необмеженими виглядами на індустріяльний розвиток і добробут. Як горішня соціяльна верства росіян в Україні і разом з ними «малороси» тримали у своїх руках цілий адміністративний апарат країни, керували всіма ділянками життя її населення. Вони творили її освічену верству як професори в університетах, учителі в школах, співробітники й видавці щоденників і журналів, тут також зі значною домішкою зросійщених жидів. Вони (разом з поляками) переважно посідали всі великі і середні земельні маєтки. Вони складали клясу промислових магнатів — разом з поляками і в чималій мірі, також з жидами. Також велика частина промислового робітництва складалась із прибулих з центральної Росії росіян або зі зросійщених місцевих людей. Тому господарська і суспільно-політична сила цієї «російської меншости» була куди більша, ніж це випливало з формального її відсотка в населенні.

Нині автономія України загрожувала всім цим російським позиціям. Насамперед, не могло бути сумніву, що в новій автономній державі буде неминучий перехід адміністрації до українських рук, раніше чи пізніше. Але також усі інші позиції не можна було вважати забезпеченими за їх попередніми власниками. І це з уваги на соціяльні прагнення революції. У цьому українська влада могла собі дозволити не менш далекосяжні замисли, ніж це робила більшовицька пропаганда; або як українські діячі це формулювали: український народ не має власної буржуазії. А тому гасло націоналізації великого приватного майна в містах, або проекти соціялізації земельних маєтків, мало досить виразний національно-український сенс: такими заходами думалося послабити національну позицію неукраїнців в Україні і зміцнити соціяльну позицію трудових прошарків українського народу. А власне, чому ні, — доводили українці: хіба все це багатство не дісталося неукраїнцям завдяки колоніяльному загарбництву і національному визискові?

Правда, як ми всі швидко в тому переконалися, більшовицькі послідовники ленінського вчення в Україні були ліпшими фахівцями у вживанні гасла «грабуй награбоване», ніж українські «соціяльні прозеліти», і вони вміли вдало використати соціяльні інстинкти українського селянина, як також ворожнечу до всього українського у російських та у зросійщених робітників у містах, щоб підкопатися під найсвятіші й найсправедливіші мрії української національної революції. Тим часом у той початковий період боротьби українців за самі підстави автономії, у той період, мовляв, дипломатичної боротьби між Києвом і Петроградом, ніхто ще не міг передбачити, як виглядатиме внутрішня контроверсія різнонаціональних факторів в Україні. Але одна річ була зовсім ясна: росіяни в Україні ніколи з доброї волі не примиряться з повним здійсненням українських прагнень; у їх тяжкій боротьбі назовні українцям доведеться добре оглядатися на спротив у середині.[9]

Таким чином ставало більш-менш ясним також для українських політиків, що єдина національна меншість, яку їм, мабуть, вдасться притягнути на свій бік у їх боротьбі за автономію, будуть жиди. Але тако ж тут не все було гаразд з тієї причини, що процес зросійщення як в розумінні культурної асиміляції, так і політичної орієнтації значної частини жидівської інтелігенції, буржуазії й робітників, зайшов не менш далеко, ніж у тих «малоросів», що про них була щойно мова. Ці зросійщені жиди в Україні були не меншими ворогами українського національного визволення, ніж «малороси». Вони також залишилися у стороні від жидівського національного руху, від сіонізму і жидівського соціялізму. Вони почасти були дуже активні в політичних угрупуваннях російської меншости в Україні як у ліберальних, так і соціялістичних його колах: а коли згодом в країні повіяло більшовизмом, ті з них, яким у цьому не перешкоджав їх соціяльний стан, опинилися також у лавах нових переможців. Вони мали значний вплив, бо були дуже активні в крайовій пресі й культурному житті українського міста. Вони часто репрезентували тут «російську орієнтацію» в політичному житті і почасти сиділи навіть у Центральній Раді, як представники обох головних російських соціялістичних партій — меншовиків і соціялістів-революціонерів. Це вони впадали найбільше увічі українському таборові і викликали ворожі настрої супроти жидів взагалі, хоч ці зросійщені елементи в жидівському політичному таборі були чужі, бо в жидівському суспільстві панувала виразна національна орієнтація. Ці російські патріоти жидівського походження, — аз бігом часу і зі зміною революційної ситуації в Україні, жидівські прозеліти більшовизму, чималою мірою спричинилися до затруєння тих дружніх взаємовідносин, які створилися у першу добу революції між українським і жидівським політичними таборами, насамперед завдяки послідовній політиці національних представників у Центральній Раді, які співпрацювали з українцями в укладанні перших цеглин автономної держави.

Правда, патріотично-російські тенденції, які представники російської меншости жидівського походження проводили в Центральній Раді, в муніципалітетах, в робітничих радах, в російських часописах, що виходили в українських містах, та в яких працювали асимільовані жидівські інтелігенти, не були єдиною перешкодою на шляху до гармонійної українсько-жидівської співпраці. Впертий спротив російського уряду супроти бажаного українцями обсягу компетенції автономних органів, далі загострення соціяльних тенденцій селянських українських верств, які успішно визискувала більшовицька пропаганда, спроба національного українського керівництва протидіяти більшовизації народних мас і війська шляхом загострення національно-патріотичних гасел, усе це разом почало створювати в країні атмосферу політичної і національної дражливости, що не могло не вплинути негативно на жидівсько-українські взаємовідносини як у народі, так і в політичних чинниках обох таборів. З другого боку, не залишалася без впливу на наміри і пляни державного будівництва українського керівницвта радикальна зміна революційної ситуації, яка сталася з приходом більшовиків до влади в Росії, з вибухом громадянської війни, а потім з наступом більшовицької «червоної ґвардії» на Україну і на Київ. Головне гасло з початкової доби революції про автономну українську державу, як інтегральну частину федеративної і демократичної Російської республіки, не лише втратило колишню свою популярність у масах українського люду, але фактично й вигляди на здійснення в нових обставинах. Жидівська національна суспільність, яка щойно засвоїла собі психологічно факт будівництва автономної української держави і ледве почала улаштовуватися між її будівничими чинниками, опинилась раптом серед нової ситуації, коли український табір почав укладати своє загострене національне почуття у нові державницькі форми, які йшли радикально далі початкових автономних постулятів. Політична думка національної жидівської суспільности опинилася на роздоріжжі.

Воно справді спочатку здавалося, що ми стоїмо перед добрими і великими можливостями. Також керівники українського руху, як видно, вірили в ці можливості. Принаймні, коли Винниченко писав чотири роки після тих подій історію української революції, він пригадав цей ідеальний стан тодішньої віри у добрі вигляди жидівсько-української згоди. Так, коли він пише про те, як меншості «не могли примиритися з перемогою українства й все намагалися якось затримати її дальший поступ», він додає: «крім єврейських партій».[10] А там, де він описує добрий перебіг першого спільного засідання Центральної Малої Ради з представниками національних меншостей, він каже: «Особливо ця щирість виявлялась у представників єврейських організацій. Вони вже прийняли в свою свідомість Центральну Раду, як свій орган і виступали в ньому, як рівні члени його, з рівними правами, політичними і національними; представник сіоністів промовляв староєврейською мовою, тим маніфестуючи й прихильність сіоністів до української державности і рівноправність єврейства в цій державності».[11]

Урочисті промови на тому першому спільному засіданні Центральної Ради з 12 (25) липня 1917 року не були лише маніфестацією, а відзеркалювали справжню позицію національно-жидівського представництва в тодішньому українському парлямєнті. Була, зрозуміло, певна різниця й нюанси в тих промовах, як і в позиції кожної з п’ятьох жидівських партій, які там представляли жидівську національну меншість, але спільним було в усіх них визнання права України на територіяльно-автономний державний лад, незалежно від того, як викристалізуються врешті взаємовідносини між автономними одиницями багатонаціонального російського державного організму. Цей спільний фронт тривав аж до того моменту, коли стихійний біг подій не спрямував українську політику на шлях повного державного відокремлення від Росії. Тут, коли відкрилася неминучість відірвання українського жидівства від решти жидів у межах Росії, коли стала зовсім реально небезпека розшматування колишнього суцільного національного жидівського тіла, жидівські політичні угруповання спинилися. Так створився перший прорив у неписаній, але фактично до того часу діючій згоді між національними таборами — українським і жидівським. Голосування у Цетральній Раді під час проголошення Четвертого Універсалу зафіксувало цей прорив. Також у цьому не було одностайного ставлення усіх п’ятьох жидівських політичних партій, і різниця між ними відбилась на дальших українсько-жидівських взаємовідносинах.

Якщо бажаємо пізнати справжню засадничу позицію жидівських партій у ту врочисту хвилину, від якої почалася коротка, але справді «золота доба» жидівсько-української співпраці, мусимо придивитися до однієї постанови принципового змісту, яку ухвалив Всеукраїнський Комітет Жидівської Соціял-Демократичної Партії «Поале-Ціон» напередодні підписання угоди між представниками Центральної Ради і делегацією міністрів Тимчасового Уряду про підстави автономної України і разом з цим про вступ представників національних меншостей до складу Центральної Ради. Ця резолюція, що недвозначно заманіфестувала позитивну позицію жидівських соціялістів в Україні до українських вимог справжнього автономного статусу для країни, мала тоді безсумнівний вплив на переговори між українськими представниками і російськими міністрами. Тому немає нічого дивного, що обидва історики української революції, соціял-демократ В. Винниченко і соціял-революціонер П. Христюк, внесли текст цієї постанови соціялістичносіоністичної партії до своїх творів.

Вага цієї резолюції полягає не лише в тому, що вона, як здається, стала в пригоді українській стороні в цих переговорах, але також тим, що вона засвідчила, що жиди ставляться прихильно до українських прагнень. Її значення також у її програмовому змісті, де доводиться доцільність територіяльно-автономного ладу і виправдується встановлення кордонів автономної території в згоді з етнографічним станом його людности. Якраз питання територіяльного обсягу автономної України було одним із найтяжчих пунктів у цих переговорах: українські представники добивалися включення всіх її губерній у кордони майбутньої автономної держави, тоді як російські міністри пропонували обмежитись на п’ятьох. Цей пункт так і залишився спірним у дальшому процесі переговорів аж до остаточного розриву між Києвом і Петроградом. Постанова «Поале-Ціон» визначила також остаточну межу політичної самостійности України, на яку жидівське суспільство могло погодитися, беручи до уваги життєві національні інтереси жидівського колективу, в обсязі загально-російському. Постанова визнала за таку межу перебудування Російської держави на республікансько-федеративних підставах і включення України, як автономної частини, у ту федеративну республіку. Далі цієї межі «Поале-Ціон» не вважав за можливе піти. Кілька місяців пізніше, коли українська революція вступила в другу свою вирішальну добу, і Центральна Рада проклямувала державну незалежність України, «Поале-Ціон», у згоді з цією постановою, й разом з іншими трьома жидівсько-національними партіями, утрималася від голосування. З усіх п'ятьох жидівських партій один «Бунд» голосував, разом з росіянами, проти проголошення України самостійною державою.

«Бунд» не керувався при тому голосуванні міркуваннями жидівсько-національними, лише виходив «з інтересів революції». Вже при іншій нагоді, коли українські партії поставили на рішення Малої Ради пропозицію про скликання окремих українських Установчих Зборів, чотири з п’ятьох жидівських партій голосували разом з українцями, але представник «Бунду» був проти і мотивував своє негативне ставлення «інтересами революції». Він тоді заявив, між іншим: «…Ми дивимося на розрив з Російськими Установчими Зборами як на контр-революційний вчинок і будемо проти того боротися». Решта жидівських партій не вбачала жадної небезпеки для здобутків революції в скликанні власних Установчих Зборів для України, що дали б країні державну конституцію, підстави для регулярних законодавчих установ та встановили б компетенцію і порядок діяльности постійного уряду. Навпаки, вони бачили у цьому всьому якраз забезпечення цих здобутків. Вони не бачили, чим власні Українські Установчі Збори загрожують майбутньому федеративному устроєві Російської республіки.

Ця постанова «Поале-Ціон» не оминула також нагоди сформулювати підстави організації національного життя меншостей в автономній Україні. Вона проклямувала засади національно-політичної автономії для меншостей на персональній основі і з’ясувала організаційні підстави такої автономії. Висловлене було також бажання, щоб ці основи були встановлені за спільною згодою всіх народів в Україні, а також, щоб вони були згодом ратифіковані федеративними Російськими Установчими Зборами.

У зв’язку з тими засадами партія «Поале-Ціон» бажала: по-перше — щоб Тимчасовий Уряд визнав Центральну Раду і Генеральний Секретаріят автономними центральними органами українського народу, по-друге — доручити Центральній Раді, щоб вона, разом із представниками національних меншостей, опрацювала основи організації територіяльно-автономного ладу в Україні.

Варто відзначити, що головні засади постанови «Поале-Ціон» у той час були у згоді з думками і бажаннями української політичної верхівки. Вони також були згідні з намірами решти жидівських партій, політика яких також велась ще довгий час у дусі цієї резолюції. Наводимо тут частковий текст тієї постанови «Поале Ціон».[12] «Виходячи з погляду, що всі нації Росії мають безумовне право на політичне і культурне самовизначення, Окружний Комітет вітає тривале змагання українського народу до самоорганізації на автономно-демократичних основах. Визнаючи гасло державного ладу в Росії на республікансько-федеративній підставі, Окружний Комітет уважає необхідним підтримувати у відношенні до України домагання національно-територіяльної автономії сеї округи в етнографічних межах, у такім розумінню, що географічно вся автономія має обіймати одностайну територію, в якій більшість населення становлять члени української нації. При сім у виборах до Центральної Установи представників України (сойм) має брати участь усе населення України, без різниці національности, а вибори мають бути загальні, рівні, безпосередні, тайні, без різниць полу і пропорціональні. Для оборони інтересів національних меншостей, які живуть на Україні (руських, євреїв, поляків й ін.), вони повинні мати право автономно управляти національними справами, відокремленими від компетенції загальнодержавного парляменту, Українського Сойму, й органів місцевого самоврядування. Тому нації меншостей утворюють місцеві органи національного самоврядування окружні, всеукраїнські органи й загально-російські — на персональних основах (представничий і виконавчий). Головні основи територія льно-політичної автономії України, національно-політичної автономії національних меншостей, межі компетенції автономних органів і публичні права мов тих націй у всіх державних, окружних і місцевих органах — установлюються за згодою всіх живущих на Україні націй і мають бути затверджені всеросійськими Установчими Зборами через основне, загально-державне законодавство».

Винниченко написав кілька вступних рядків до тієї жидівської постанови. Наводимо його головні зауваження: «Особливо євреї, чисто єврейські політичні партії, поставились розсудливо, а деякі з них навіть прихильно до ідеї української державности. Не маючи самі претенсій на національне панування на Україні, розуміючи, що при демократичному ладі пануюче становище повинна зайняти та нація, яка складає більшість населення; розсудивши, що українці не сьогодні, то завтра неминуче витиснуть панування руських, вони не мали ніяких підстав для боротьби з українством за панування руських. Вони прийняли в свою свідомість ідею української державности, як факт, як щось природне й неминуче, вклали її в свій світогляд, пристосували до неї свої власні прагнення і цілком свідомо рішуче й послідовно визнали себе громадянами Української Держави в тій формі її, в якій зазначалось в Універсалі».

Переговори між петроградськими міністрами і представниками Центральної Ради закінчились угодою. Про досягнену угоду обидві сторони довели до відома суспільства, кожна від себе: Тимчасовий Уряд окремою деклярацією з 2 (15) липня, а Центральна Рада 2-им Універсалом 3 (16) липня 1917 р. Угода на ділі зафіксувала стан, якого досяг тоді український національний рух, або, якщо назвати дитину її спражнім ім’ям, українська революція. Хоч в обох цих документах слово «автономія» навіть не згадувалось, постав на ділі з того автономний лад в Україні з власним парляментом — Центральною Радою — і власним урядом — Генеральним Секретаріятом. Рішальним у цій угоді в розумінні перемоги гасла територіяльної автономії було, що від тоді в парламенті і в уряді мали сидіти як рівноправні члени обох цих органів, як спільні господарі автономної держави всі національності, що жили в Україні, у належній пропорції: українці, росіяни, жиди й поляки.

Центральна Рада в цьому новому складі ухвалила 16 (29) липня, в цей раз уже не як революційне представництво одного з народів України, а вже як законодавча інституція країни, «Статут вищого управління України». Правда, цей статут мав ще бути затверджений петроградським урядом, але в суспільну свідомість усіх народів країни він увійшов як конституція автономної України.

Цей основний закон автономної Української держави постановив, уперше на протязі історії жидівського народу у розсіянні, співучасність на конституційній основі офіційного представника жидівського народу в складі уряду України. Додаток до п. 8 Статуту створив три посади віце-секретаря справ національних меншостей: російської, жидівської і польської Ці віце-секретарі входили до складу Генерального Секретаріяту для національних справ, але визнавалися як рівноправні з генеральним секретарем (українцем), кожний у межах справ його меншости. Цей момент підкреслив порядок затвердження віце-секретарів разом з генеральними секретарями Малою Радою, або як вона називалася формально: Комітетом Центральної Ради.

Другий важливий пункт у Статуті, з погляду конституційного стану меншостей, стосувався їх мовних прав. П. 2 Cтатуту твердив у цьому сенсі виразно, що «усі закони, адміністративні розпорядки і постанови, які будуть видані українською мовою, мають публікуватися також мовами меншостей: російською, жидівською і польською».

До Статуту був доданий список членів Генерального Секретаріяту й між ними перший віце-секретар для жидівських справ — Моше Зільберфарб. Цим був зроблений перший формальний крок до створення жидівської національної автономії в Україні.[13]

Російський уряд цього Статуту не затвердив. Політично права частина цього уряду демісіонувала на знак протесту проти київської угоди з Центральною Радою. Тим часом вибухло перше більшовицьке повстання проти Тимчасового Уряду. Воно не вдалося, і в Петрограді створено новий Тимчасовий Уряд, на цей раз з Керенським на чолі, але, як реакція на більшовицьке повстання, з більш правим ухилом. Новий петроградський уряд не визнав себе відповідальним за угоду, яку уклали міністри попереднього уряду в Києві. Ця угода ніби повисла в повітрі. Між Києвом і Петроградом почались переговори наново, які скінчилися тим, що на Україну була послана, — замість пропонованого Центральною Радою «Статуту вищого Управління України» — «Тимчасова Інструкція Генеральному Секретаріятові Тимчасового Уряду на Україні».

Справа, розуміється була не в зміні назви, точніше, не лише в цьому. Головна різниця між Статутом та Інструкцією полягала у наступних трьох точках: по-перше, компетенція влади автономних органів була дуже звужена; подруге, територія автономного краю була зведена до якихсь п’ятьох губерній; по-третє, до Генерального Секретаріяту мали ввійти чотири неукраїнські члени на весь його склад з дев’ятьох.

Три віце-секретарі для справ національних меншостей залишились надалі також у новому складі Генерального Секретаріяту. Пункт 3 в Інструкції формулював це так: «При Секретаріяті для національних справ заводиться три посади товаришів секретаря з тим, щоб усі чотири найчисленніші національності України мали кожна свого представника в особі секретаря або одного з його товаришів».[14] Розуміється, петроградський уряд не скасував посади національних секретарів не з своєї відданости до засад національної автономії, а з розрахунку, що цим способом зміцниться ще більше вплив неукраїнців у автономному виконавчому органі країни.

«Інструкція» була видана 4 (17) серпня 1917 р., рівно через місяць з дня проголошення Другим Універсалом про заключения угоди з делегацією Тимчасового Уряду. Своїм змістом вона на ділі скасувала найважливішу суть тієї угоди. Хвилювання й обурення в українській суспільності було велике. Мала Рада збиралася у ті дні майже щовечора, щоб заслухати поточну інформацію про перебіг переговорів делегації Центральної Ради в Петрограді. У ці зворушливі хвилини наочно з’ясувалось, що національні жидівські представники тримаються твердо і непорушно умови з 3 липня, розуміють український біль і вважають себе спільниками у боротьбі за виконання цієї умови. На одному з цих засідань Малої Ради, коли зачитано телеграму від української делеґації, яка драматично з’ясовувала стан переговорів, виступив член Ради від «Поале-Ціон» і в короткій, схвильованій і палкій промові дав стислий вираз позиції жидівських національних кіл. За ним почулися подібні заяви співчуття і протесту проти нової політики Петрограду решти жидівсько-національних членів Ради. Це була маніфестація здійсненої дружньої співпраці національних рухів обох народів.

Українські керівні кола тяжко і довго вагалися, чи прийняти ту «Інструкцію», не зважаючи на згадані великі обмеження, або її відкинути і стати на шлях революційного спротиву центральному російському урядові. Врешті переміг холодний розум над природним обуренням. Вони перейняли владу над країною разом із згаданими обмеженнями компетенції і теренового обсягу. Вони твердо вірили у свою остаточну перемогу і були певні в справедливості своїх прагнень. Хід подій дуже швидко оправдав їхні рішення і надії.

Наприкінці жовтня 1917 року більшовики вдруге підняли повстання проти Тимчасового Уряду і на цей раз їм вдалося захопити владу в Росії. Тим скінчилось, разом з урядом Керенського, також коротке життя його «Інструкції» для України. Тут покищо цемент національного руху далі тримав разом різні політичні і соціяльні елементи нації навколо спільного фронту боротьби за спільні національні домагання. Вони зуміли вдало скористатися початковою слабістю нових, більшовицьких панів Росії, влада яких не йшла тоді за межі центральної Росії, власне трималася більш лише в містах, а поза тим вони вступили в тяжку громадянську війну з «білими» військовими формаціями. За цих обставин було зовсім зрозумілим, коли українське керівництво рішило не лише повернути Центральній Раді усі ті права, які були досягнені в умові з 3 липня, але зробити необхідні кроки, щоб консолідувати владу Києва на усьому просторі української землі. Нарешті настав момент, коли можна було здійснити обіцянку Першого Універсалу порядкувати своїм життям. 7 (20) листопада 1917 року Центральна Рада проголосила у своєму Третьому Універсалі заснування Української Народної Республіки. На ділі у комплексі Східньої Европи постала нова самостійна держава.

Разом з цим сталося в жидівському житті фактично те, чого жидівське суспільство ввесь час побоювалось, не маючи змоги тому запобігти: дарма були всі застереження жидівської політики проти порушення цілости російського жидівства: міць відосередних чинників революції призвела з об’єктивною неминучістю до розвалу колишньої імперії, а тим самим до пошматування п’ять-шість-мільйонового жидівського суспільства. Вже відновлення самостійної Польщі відокремило від того російського жидівства більше третини.

А тоді дійшла черга до двох мільйонів українських жидів. Тільки що жидівська суспільність тут все ще трималась ілюзії великої, неподільної російської держави і вірила далі, що федеративна засада все ж може перетворити цю ілюзію на реальну дійсність. А цим, мріялось, вдасться також врятувати ту найбільшу гілку світового жидівства, яка зосередила в собі найкращі творчі культурні сили народу, була головним носієм і вирішальним чинником сіоністичної ідеї національного відродження на старій батьківщині. Ця вперта віра у ту ілюзорну мету перешкодила впродовж довгого часу витворенню ясної політичної лінії у жидівському таборі в Україні. Позиція п’ятьох жидівських партій цього табору в Центральній Раді не була одностайна, попри окремі моменти особливого характеру; ця позиція не була досить виразною в голосуваннях, які, як здавалося в перспективі тих часів, були вирішальними для долі країни. Таким чином, українці й жиди поділили між собою відповідальність за те, що той жидівсько-український «шлюб» врешті не був щасливий.

З проголошенням Української Народної Республіки у Третьому Універсалі Центральної Ради українська державна думка зробила рішучий крок на шляху до створення самостійної держави, але все ж, тим часом, ще не зробила останніх рішень з цього кроку. Не зважаючи на почуття образи й обурення, з якими українські політики повернулися з останніх переговорів з Тимчасовим Російським Урядом, не зважаючи на просто ворожий настрій у масах українського люду до Росії, джерелом якого були відомості й чутки про непристойне трактування української делеґації петроградськими панами, не дивлячись, нарешті, на розчарування від змісту «Інструкції», яка була сприйнята суспільною думкою країни як грубе порушення урочистої обіцянки, не дивлячись на такий несприятливий психологічний стан, все ж Третій Універсал не відступив також від обіцянки не порушувати цілости Росії. Ця обіцянка була формульована так:

«Від нині Україна стає Українською Народною Республікою. Не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Російська Республіка стала федерацією рівних і вільних народів».[15]

Залишення федеративної засади як інтеґральної частини української політики, не вважаючи на те, що ілюзорність її здійснення була наявною, задовольнило також на цей раз жидівську суспільну думку. Справді жидівські національні партії голосували всі, разом з цілим українським загалом, за Третій Універсал і проклямування Української Народної Республіки.

Тяжко було б уявити собі іншу поведінку жидівських національних представників у Центральній Раді у той вирішальний момент. Адже цей самий Універсал не лише проголосив постання української держави, але заразом подбав про становище неукраїнських народів у новій державі. Коли угода 3 липня включила трьох віце-секретарів до складу Генерального Секретаріяту, які мали представляти три головні національні меншості і стояти на стороні їх національних інтересів, то цим був зроблений перший крок до заведення автономного управління національними справами меншостей. Потім швидко був зроблений другий крок на цьому шляху. Відразу після більшовицького перевороту в Росії, Центральна Рада і Генеральний Секретаріят перебрали усю законодавчу і виконавчу владу в повному обсязі як щодо ділової компетенції, так щодо території, на яку ця влада поширювалася. Замість п’ятьох губерній, які «Інструкція» дала під українське управління, тепер були включені в обсяг української влади 11 губерній, де етнографічно українська людність становила більшість. Третій Універсал докладно перераховував усі ті губернії за їхніми назвами. ІЦождо ділової компетенції, то були негайно відновлені ті секретаріяти, які «Інструкція» залишила у компетенції Петрограду. При цій нагоді були, за ініціятивою жидівського віце-секретаря, підвищені всі три віце-секретарі у справах національних меншостей до повноправних генеральних секретарів. Слід відзначити, що національний український інтерес при цьому не лише не втратив, але навіть виграв від цієї зміни. Як пам’ятаємо зі сказаного про склад Генерального Секретаріяту, за «Інструкцією» до нього входило на загальну кількість дев’яти секретарів — чотири неукраїнці. І це крім трьох неукраїнських віце-секретарів. Російський уряд сподівався цим шляхом добре забезпечити свій вплив на діяльність Генерального Секретаріяту. Тепер усе це змінилось: формально до нового складу українського уряду ввійшли лише ці три генеральні секретарі від меншостей.

Поскільки у різні моменти до цього уряду входили ще генеральні секретарі неукраїнці, то це було з доброї волі українського політичного табору і з міркувань політичної доцільности.

Так настав в Україні новий стан. Фактично тут була власна українська держава, в якій були засадничо, конституційним шляхом, забезпечені права національних меншостей. Третій Універсал з 7 (20) листопада 1917 року формулював цю обіцянку національним меншостям так:

«Український народ, сам довгі літа боровся за свою національну волю й нині її здобувши, буде твердо охороняти волю національного розвитку всіх народностей, на Україні сущих, тому оповідає: що народам великоруському, єврейському, польському й іншим на Україні признаємо національно-персональну автономію для забезпечення їм права та свободи самоврядування в справах їх національного життя».[16]

Могло здаватися, що ідилія була повною. Але навіть тут не обійшлося без «краплі дьогтю в бочці меду». І якраз то були цим разом жидівські представники, які подбали про цю домішку. Правда, вони оголосили, що голосувати будуть за Універсал; але мотивували своє формально-позитивне відношення у супроводі таких застережень, — все оглядаючись на «інтереси революції» та вказуючи на небезпеку цього акту для цілости Росії, — що викликали бурхливі протести серед численної української публіки на ґалеріях парляменту (це було урочисте засідання повної Центральної Ради), а також роздратували українських членів парляменту: вони просто зіпсували їм велике національне свято. Член Ради від «об’єднаних жидівських соціялістів», Літваков, можна сказати, навіть пролив «патріотично-російську» сльозу, заявивши, що «проголошення Української республіки може зробити враження, мов би ми відірвали частину від живого тіла Росії».[17] Тепер по сорока роках і після того, що українська революція закінчилася катастрофою для обох народів, після того як цей самий Літваков і йому подібні були знищені в більшовицьких катівнях, можемо залишити на вирок історії, чи був у цих заявах жидівських представників якийнебудь політичний чи тактичний сенс з погляду справжніх інтересів жидівського народу.

Дивлячись з історичної ретроспективи на події тих днів, може комусь здаватися, що якраз з цього жидівського плачу над «роздертим тілом Росії» почалася нова доба у взаєминах між жидами і українцями. На ділі, причини цієї зміни слід шукати не в поведінці жидів. Вона не полягала також у тому, що жидівська суспільність насторожилась, спостерігаючи загострення націоналістичних настроїв в українському таборі. Хоч, як перше, так і друге були до цього причетні. Справжня причина полягала в радикалізації діючих у революції сил і у впливі цієї радикалізації як на український, так і на жидівський табори.

У Росії більшовики міцно опанували ситуацію. Більшовики були ліпшими фахівцями, ніж хто інший у застосуванні методів для того, щоб повернути «заблукану українську вівцю» до російської «отари». Їх радикальні гасла почали поступово, але систематично підкопуватись під недавно ще тривкий у його національних почуваннях український табір. Українське керівництво, так само як більшовики, мало в програмі низку радикальних мір, які також були врочисто перечислені у Третьому Універсалі. Але не було видно жодної радикальної акції в цьому напрямі. З цього погляду була велика подібність між урядом і партіями української держави й колишнім російським Тимчасовим Урядом. Як там, так і тут народ мав терпеливо чекати на майбутні Установчі Збори, на те, що вдасться переконати воюючі сторони розпочати мирні переговори, або сподіватись на діяльність земельних комітетів для упорядкування земельної справи і знову чекати на рішення Установчих Зборів. А більшовицькі агітатори обіцяли все негайно і самочинно провести. Замість цього українці покладалися на те, що з дальшим поступом на шляху до повної національно-державної самостійносте вони зуміють утримати в шорах розбурхані селянські і робітничі маси народу навколо свого національного руху і таким чином зупинити «більшовицьку пошесть» на кордоні нової держави. Раз ставши на цей шлях, вони на кожну радикалізацію соціялістичних гасел більшовиками мусіли відповісти радикалізацією гасел українського націоналізму, що на ділі не могло не супроводитися збуджуваннями ворожнечі до неукраїнських народностей. Особливо сприяв цьому похід на Україну «червоної ґвардії» Муравйова. А поскільки найлегше викликати ворожі почуття до жидів, наслідком цього процесу було, що взаємовідносини з жидівським населенням у містах і містечках були просто затруєні, але охоронити українського селянина і вояка від більшовицької зарази не пощастило.

Розуміється, ця зміна у взаємовідносинах між українським і жидівським таборами не наступила відразу. Це був порівнюючи довгий процес, який лише почався після проголошення Української Народної Республіки. З цього моменту виявилося, що нова держава має в більшовицьких панах Росії відвертих і рішучих ворогів. Більшовики не почали дискусії з українцями в питаннях автономії, федерації й інших подібних «буржуазних дурниць», як це робив кілька місяців тому демократичний уряд Росії. На проголошення власної української демократичної держави вони відповіли шаленою пропагандою серед українського селянства і в українському війську. Наслідком цієї підривної праці настав справжній хаос в українських національних військових з’єднаннях, з яких деякі проголосили себе «невтральними» у боротьбі між Центральною Радою і більшовицькою «червоною ґвардією», яка розпочала наприкінці 1917 року наступ проти Української Республіки, оголосивши, що вона несе совєтську владу з далекої півночі «на вістрях баґнетів».[18]

Таким чином Україна опинилась в стані явної війни, яку розпочав російський уряд проти неї. За цього стану речей у керівників української політики не було підстави триматися далі засади федерації з державою, яка не перебирала в засобах боротьби проти їх країни й народу. Проголошення України самотійною державою було в цих обставинах лише логічним кроком, неминучим наслідком збройного нападу російських більшовиків.

Проголошення України самостійною державою було, разом з цим, спробою викликати в народі почуття національної гордости, поставити перед ним мету, що за неї варто битися і принести жертви, й тим самим затримати ширення більшовицької зарази, яка розкладала перед тим ще стійкі в їх національному настрої селянські маси й національні українські полки.

Проголошення самостійносте України Четвертим Універсалом Центральної Ради сталося 9 (22) січня 1918 року. Ворог стояв перед брамами Києва; значна частина території України була вже під владою більшовицьких військ. Цей акт в обставинах того часу був не так актом перемоги української революції, як наслідком поразки в боротьбі з національним ворогом українського народу. Він поглиблював почуття образи і ворожнечі до неукраїнських народностей, до тих усіх, хто або сприяв, як вони вважали, перемозі росіян над ними, або тримався осторонь і не поміг їм у боротьбі проте цього ворога. Наявне негативне ставлення всіх національних меншостей до акту проголошення самостійносте, яке було маніфестоване або в голосуванні проти або в утриманні від голосування, як це було в більшості жидівських представників, було сприйняте українським табором як ворожий виступ, який побачив себе осамітненим у боротьбі з більшовицькою Москвою.

Ця ворожнеча була скерована до всього неукраїнського в країні. Але на ділі ввесь біль, увесь гнів, усі розбурхані національні почуття були кинуті на голови жидів. Київ був зайнятий більшовицькою червоною ґвардією. Уряд і Центральна Рада відійшли до Житомира. Був укладений мир з Центральними Державами — Німеччиною і Австрією. За цим договором на Україну прийшло німецько-австрійське військо. Уся територія України була очищена від більшовицьких військ. Московська влада була примушена примиритися з установленою німцями демаркаційною лінією між Росією і Україною. Разом з німцями повернулися також частини українського війська, що залишилися вірними Центральній Раді. В процесі цих подій і повороту українського війська почалася хвиля протижидівських виступів.

Вже ці перші ексцеси чимало турбували українську національну інтелігенцію, яка розуміла ввесь сором і всю небезпеку цих дій для української державносте. Один з представників молодої інтеліґенції, соціял-демократ і нащадок старовинної традиційно-національної, заможньої української родини, Левко Чикаленко, який інтервеніював, разом із жидівською делеґаціею, у військової влади з приводу тих перших погромів, формулював тоді свою думку в цій справі так: «Вони потоплять волю України в жидівській крові».[19] Але, не зважаючи на ясну свідомість фатальних наслідків з відродження «традиції гайдамаччини» щодо жидів, ніколи вже не вистачило сили у відповідальних за політику українського табору покласти твердою рукою кінець цій фатальній дійсності.

Розуміється, що відповідальні люди обох таборів ледве чи усвідомляли собі тоді належно всю вагу тих наслідків, які матиме той або інший політичний крок у такий переломовий момент, у якому опинилася тоді національна українська революція. Жидівський табір жив почуттям і поняттями, які з перемогою більшовиків у Росії втратили всякий реальний зміст: бо жидівство колишньої Росії було вже фактично роздерте на окремі шматки; і якщо ще можна було з нього щось спасти, то це були жиди України, за умови, що вдасться відбити більшовицьку навалу і зберегти в Україні демократичний лад. Голосування жидівських представників у Центральній Раді за проголошення самостійносте України не могло тоді практично допомогти в будь-чому українцям, але їх відмова підтримати своїми голосами це проголошення, і то в переломовий момент боротьби українського табору за його найсвятішу національну мету, принесло цьому таборові глибоке розчарування. Жидівський національний табір був власне єдиним неукраїнським чинником в країні, й особливо в місті, на підтримку якого українці покладалися. Українці мали підстави вірити, що обіцянка завести в Україні національно-автономний лад для національних меншостей принесе їм певні симпатії в неукраїнській частині населення. На ділі, та національна автономія справді цікавила лише жидів, а решта меншостей залишилась просто байдужою до українських обіцянок. Жидівська суспільність прийняла автономію з почуттям щирої вдячности, а вже діючий Генеральний Секретаріят Жидівських Справ і особа жидівського генерального секретаря, повноправного члена українського уряду, були предметом гордощів ширших верств жидівського населення. Навколо того Секретаріяту почало зосереджуватися все національне життя українського жидівства.

Національно-персональна автономія для меншостей була, можливо, для українського політичного керівництва, як для української суспільности взагалі, певною «політичною трансакцією», яка, з їх погляду, ті меншості так чи інакше зобов’язувала. Було, без сумніву, між українськими національними діячами також чимало таких, які були принциповими прихильниками цих автономно-національних прав. Найбільше зобов’язувала ця національна автономія саме жидівську меншість, як було видно з того, яким цінним був цей здобуток української революції в очах жидівського населення. Так, принаймні, дивилися на справу українці. Коли ж жидівські представники в Центральній Раді виявили намір зупинитись, мовляв, «зіскочити з воза», не піти за українською більшістю до кінця і не голосувати разом з українцями за проголошення державної самостійності то цей намір вразив українців як страшна несподіванка. Ясно, що неґативний ефект цієї несподіванки був неминучий.

На ділі це не було лише несподіванкою. Те утримання від голосування мало певну передісторію. А було так: українці, як вони це робили завжди, тримали свій плян проголошення самостійности у повному секреті від неукраїнських членів Ради аж до останньої хвилини. Взагалі елемент недовір’я і підозри так ніколи й не зник у міжнаціональних стосунках навіть серед відповідальних чинників, що сиділи поруч у парляменті й уряді і робили спільну працю. Звичайно, український табір рішав усе, не притягаючи до поради навіть тих неукраїнців, на допомогу яких він покладався. Українські партії давали тоді своє готове рішення до Центральної Ради і ставили неукраїнські партії, мовляв, перед доконаним фактом. Так воно було з проголошенням Третього Універсалу, так і потім, коли «шило вилізло з мішка», розпочалися гарячкові наради з представниками меншостей, бо ж на цей раз українцям ішлось дуже про те, щоб досягти згоди меншостей на проголошення України самостійною державою. Нарешті погодились у довгих нарадах на тому, що ще до проголошення самостійности буде прийнятий закон про національно-персональну автономію для меншостей. Дійсно, український табір дотримав цю умову і ще до того, як Четвертий Універсал був поставлений на порядок дня у Великій Раді, закон про автономію для меншостей був прийнятий, і то одностайно, в Малій Раді. Через цю процедуру затрималось прийняття Четвертого Універсалу на два дні і відбулося фактично 11 (24 січня), а не 9 (22), яке увійшло в історію як офіційна дата заснування незалежної Української Республіки. Видно, українці були переконані, що тим вони набули принаймні моральне право на урочисте одностайне голосування всієї Центральної Ради, всіх її членів, українців і неукраїнців разом за Універсал. Коли ж по прочитанні Універсалу — треба собі при цьому уявити цю урочисту і разом з цим гарячково-напружену атмосферу, яка була того вечора як у залі засідання Ради, так і на переповнених народом ґалеріях — росіяни підняли руки проти (ці «росіяни» були здебільшого зросійщені жиди), а з ними підняли руки проти Універсалу також представники жидівського «Бунду», решта ж жидівських національних представників утрималася від голосування (представники сіоністів просто не явилися на засідання), — то ця сцена зробила на всіх присутніх українців гнітюче враження, і відповідним було реаґування публіки з ґалерії. Подібна сцена повторилася в Центральній Раді за кілька тижнів пізніше, коли ухвалювали укладення миру з Центральними Державами. Правда, жидівські представники — але знову крім «Бунду», який також і цим разом тримався позиції російських меншовиків у Раді, — голосували тепер разом з українцями. Але знову ж, як вони це зробили при голосуванні Третього Унівесалу, виголосили промови повні застережень, які схвилювали українську публіку на ґалерії такою мірою, що голова Ради, усіма шанований старий професор Михайло Грушевський велів очистити ґалерію від публіки.

Тодішня поведінка жидівських партій зовсім не віддзеркалювала також одностайного ставлення жидівської суспільности до української національної революції. Вже тоді в жидівських партіях було чути голоси тих, які вірили в доцільність спільного шляху з українською демократією. Поперше, вони вказували на те, що розпад Росії був об'єктивним процесом, якого жодне голосування жидівських представників у Центральній Раді не зупинить. По-друге, не можна допустити до повного розходження з українським табором хоч би з суто еґоїстичного міркування, бо це загрожуватиме такому велетенському здобуткові жидівського народу, як національна автономія. Нарешті, якщо прийде кінець жидівсько-українській співпраці, то в українському таборі запанують крайні шовіністичні кола, і наслідки такого реакційного звороту будуть напевно на шкоду як інтересам революції, так і жидівському народові.

Не слід забувати, що в ті часи вся атмосфера була немов би наелектризована революційними гаслами, під впливом яких перебували соціялістичні кола. Такі гасла, як «революційна демократія», або «інтереси революції», були тоді якимись «фетишами», що для них люди забували життєві реальні інтереси, які призвели до революції і яким ця демократія мала служити. Ті «фетиші» стали в процесі революції мов би самоціллю, якій приносилися в жертву справжні інтереси народу. Такий стан був тоді і в жидівському суспільстві, а, мабуть, тут цей стан був найгірший. Головну ролю в жидівському суспільстві грали соціялісти, хоч вони чисельно становили меншість народу. Три жидівські соціялістичні партії часто поводилися як зачаровані цими «революційними фетишами». Зокрема високо стояв у них авторитет більшовиків, які здавалися тоді виразниками соціялізму й справжньої революційної активности. Цей авторитет особливо виріс, коли більшовики стали володарями в Росії. Українці вказували на те, що як більшовики, так і російські соціялісти в Україні обороняють на ділі імперіялістичні інтереси Росії, а не революції, коли вони мотивують свій спротив українським національним прагненням — «інтересами революції», або боротьбою проти «контрреволюції». З жидівських соціялістичних партій це був особливо «Бунд», який оглядався в своїй політиці щодо української справи на російських меншовиків, а пізніше просто на більшовиків. Але також решті жидівських соціялістів бракувало мужности і рішучости для того, щоб зайняти власну, самостійну позицію, яка б відповідала виключно інтересам жидівського народу. Для цього є дуже характерний приклад. Коли українці почали формувати власні національні військові частини, вони відмовились допустити туди жидів, хоч жидівські вояки з України в російській армії просилися до українських формацій і особливо домагався цього союз жидівських фронтовиків, який тоді організувався. І серед сіоністів виникла думка створити власні жидівські військові формації з жидівських солдатів в армії, які узяли б на себе охорону життя і майна в жидівських містечках, що тоді часто ставали жертвами солдатських банд, які покидали самовільно фронт. Цей плян не був здійснений, бо жидівські соціялістичні партії були проти нього, а міністерство жидівських справ, яке мало взяти ці жидівські формації під свою опіку, перебувало під виключним впливом соціялістичних партій. Цей плян був відкинутий як «націоналістичний», тобто «контрреволюційний». Дуже можливо, що якби такі жидівські формації були створені, вдалося б пізніше запобігти поширенню погромів.

Українська революція, і з нею жидівський національний рух, досягли разом, і в певній взаємозалежності, здійснення найбільших своїх національних прагнень. Але цей найвищий пункт став швидко початком трагічного процесу, поворотного руху вниз до безодні. Найвищий успіх перетворився на початок кінця.

І все ж у нашу добу українська мільйонова діяспора урочисто святкує дату 22 січня, як найбільше національне свято українського народу. Тяжко виміряти, чия трагедія була страшніша у ті роки спаду революції в Україні, — жидівська чи українська: кожний сприймає свій власний біль чутливіше. Мабуть, було б добре, якби жидівська суспільність так само зберігала в своїй пам’яті не лише біль, але й радість тих часів.

Справді велика була наша радість у ті дні. Не лише в політиків, але й у ширших колах жидівського населення. Телеграфічні оповіщення вийшли тоді з Києва до всіх значних жидівських осередків від імени жидівських установ і окремих діячів. Вони доводили до відома жидівства поза межами України велику новину про досягнуту національну автономію.