Житія Святих - Жовтень

Страждання святих мучеників Назарія, Гервасія, Протасія та Келсія

Святий Назарій народився у Римі від батька євреянина, матері ж християнки, її ім'я було Перепетуя, вона прийняла святе хрещення від святого апостола Петра. Дійшов хлопець віку і довго роздумував, якої триматися віри: а чи батьківської, а чи материної, і зволив бути наслідувачем святої матері своєї, її ж бо молитва багато йому допомогла просвітитися, і хрещений був у єпископа Лина. Коли ж досяг зрілого віку, досконалим і в чеснотах виявився: старанно-бо служачи Богу, не про своє, а про багатьох спасіння дбав, навертаючи невірних до Христа. Взяв-бо від батьків своїх достойну частку маєтку і з нього міг добродіяти неімущим; вийшов із Риму і прийшов до Медіолану, і там усе добре використав, творячи милостиню убогим і служачи від майна свого в'язням, які за Христа страждали. Тоді-бо царював нечестивий Нерон, і було гоніння велике за християн, і багато тих, котрі ісповідували Христа, тримались у вузах, і мучили їх; їм-бо святий Назарій служив, утверджуючи їх у вірі і до подвига укріплюючи.

У той час і святі мученики Гервасій та Протасій схоплені були від Ануліна-князя і вкинені до темниці. І приходив до них часто святий Назарій, утішаючи їх корисною бесідою, і полюбив їх вельми, бачив-бо їх наповнених любові божественної, і бажали вони щиро й душі покласти за Господа, котрий поклав за нас на хресті душу свою. І такою до них прив'язався Назарій любов'ю, що не бажав розлучатися з ними, але з ними вкупі волів страждати й умерти. Звідомився князь, що Назарій відвідує в'язнів, яких тримали в темницях, потрібне їм приносить і в християнській їх вірі утверджує, тож повелів схопити Назарія і привести до себе. І запи тав його, хто він і звідки, а довідавшись, що римлянин він є родом, християнин же вірою, радив йому, щоб не відкидався батьківських богів, що їх римляни від початку пошановують жертвами та поклоніннями. Святий же не тільки ради його не захотів послухати, але і всупереч говорив, фальшивим їхнім богам докоряючи і сповідуючи, що є єдиний лише Бог Ісус Христос. Тоді князь повелів його бити у вуста. Він же не перестав дерзновенно говорити й викривати нечестя їхнє, через це князь на більший гнів запалився і повелів палицями бити святого, тоді з безчестям прогнав його з міста. Блаженний Назарій, вигнаний бувши, радів, що сподобився прийняти рани за Христа і що заради правди є вигнаний, і згадував Христові слова: "Блаженні ви, як ганьбити та гнати вас будуть і будуть облудно на вас наговорювати всяке слово лихе ради мене". Про те тільки печалився, що відлучився від улюблених друзів своїх Гервасія і Протасія, з ними-бо вкупі й померти бажав, і це його бажання згодом Бог сповнив. А в той час подобало йому в іншому краю послужити людському спасінню і відвернути багатьох од омани.

Коли настала ніч, явилася йому у видінні блаженна мати його, велячи йому іти до Галлії і там трудитися на Христову благовість. Встав він і пішов у ту країну за повелінням матері своєї і, проповідуючи Христа, просвічував людей світлом віри, тих, котрі у тьмі і в смертній тіні. А коли був у місті, що звалося Мелія, там від однієї доброродної та вірної жінки прийняв трьохрічне дитя, на ймення Келсій, і хрестив його й виховав у благочесті. Ріс хлопець літами і розумом, наповнюючись Божої благодаті, прийшов у вік, наслідуючи учителя святого Назарія, — учився від нього вишньої премудрості і складав у серці своєму богонатхненні слова і батьківське його наставляння. І такий уже хлопець став мудрий у Христі, що дорівнявся до вчителя свого, однаково з ним служачи людському спасінню, Христа проповідуючи, однаково й муки, й гоніння терплячи, однакового сподобився наслідити й мученичого вінця. Довідався-бо Диновій, князь країни тієї, що Назарій численні міста до Христа навернув, послав схопити його з хлопцем Келсієм і, обох бивши, вкинув до темниці, бажаючи назавтра мучити їх численними муками.

Настав ранок, жінка княжа, побачивши Келсія, малого й гарного хлопця, як вели його на муки, пожаліла його вельми і, припавши до свойого чоловіка, молила його, аби помилував хлопця і щоб відпустив його вкупі з учителем його Назарієм, і доти старатливим своїм проханням долягала князю, доки умолила його відпустити обох вільними. Відпускаючи ж їх, князь сказав: "На прохання дружини моєї звільняю вас від усілякої муки!" Святі ж мученики печалилися щодо того, що не доступляться бажаного вінця мученичого й не закінчать так життя, аби могли розрішитися від тіла і з Христом жити. Ішовши звідтіля, прийшли до міста Тимир і там вправлялись у звичайній проповіді євангельській, багато душ Христові набуваючи. Цього не потерпів бачити диявол, піднявши гнів ідолопоклонників, котрі, повставши на Назарія та Келсія, схопили їх і відіслали до нечестивого свого царя Нерона. Святі ж, поставши перед царем, сповідували ясно Христа-бога, за що Назарія на землю кинуто й ногами потоптано, Келсій же різками битий був. Принуджені ж приносити богам жертви, ідолів їхніх словом на землю скинули, і віддані були на з'їжу звірам, але не пошкодили їм звірі, тоді в море їх укинули, вони ж по воді, як по злачному полі, пішли. Побачивши те, цареві слуги повірили у Христа і, хрещення від святого Назарія прийнявши, покинули двір царський, і, відсторонившись од сум'яття мирського, служили в мирі Христові.

Назарій же святий із учнем своїм святим Келсієм пішов знову в Медіолан і знайшов там ще живих мучеників Гервасія та Протасія, що сиділи в темниці. Проповідуючи ж у Медіолані, знову від Ануліна-князя був схоплений. І запитав його князь: "Де був до того часу?" — а, довідавшись, що в руках у самого Нерона був, подивувався, що живий та здоровий звільнився від рук його; знав-бо, що Нерон цар лютий та нелюдський, котрий не тільки винуватих, але й неповинних безліч немилостиво вбиває. Принуджував князь Назарія, щоб приступив і поклонився богами їхнім; він-бо не тільки не захотів того учинити, але й наругою віддав їм. Князь же повелів бити в уста його, і немало позавуш прийняв святий із учнем своїм Келсієм, тоді ж у темницю був укинутий до святих Гервасія та Протасія. І утішився вельми Назарій, що сподобився ще бачитися з улюбленими друзями своїми, й бесідувати із ними, і вкупі в одній темниці за Христа вузи терпіти.

Анулін же, князь, звістив писанням Нерону-царю про Назарія. Почув цар, що Назарій живий є, уразився вельми на тих слуг, яким повелено було у морській глибині його потопити, і старанно шукав їх, бажаючи погубити, гадав-бо, що вони пустили Назарія; але не знайшов, вони вже втекли від світу й самохітно віддали себе в солодке служіння Христу. Написав-бо цар до Ануліна-князя, щоб погубив Назарія смертю; прийняв тож князь царське писання, вивів святого Назарія із учнем його святим Келсієм із темниці і відсік мечем чесні їхні голови. Святі ж їхні мощі хтось із вірних, що жив на передмісті, взяв таємно й заніс до свого дому.

Була ж у того [чоловіка] дочка розслаблена, що лежала на ложі, а коли внесли мощі святих мучеників у дім, тоді встала із ложа здорова, ніби ніколи не хворіла, через це вельми зрадів господар дому із домашніми своїми і поховав чесно мучеників у саду.

Після усічення святих мучеників Назарія та Келсія невдовзі прийшов до міста Астазій-комит, що вирушив на війну супроти моравів; його підбурили жерці ідольські, щоб забити святих мучеників Гервасія та Протасія, які залишалися у темниці. Гервасій, отож, був битий олив'яними патиками і помер. Протасія ж мечем у голову усічено, і скінчив подвига мучення. Тіла їхні Пилип, християнин, із сином своїм, викравши, поховали в домі своєму, і було всіх чотирьох святих мучеників: Назарія і Келсія, Гервасія та Протасія — під землею поховано, і ніхто не знав аж до часу святого Амвросія, єпископа медіоланського. Той через Боже одкровення віднайшов Гервасія з Протасієм — сталося це в царство Теодосія Великого; Назарія ж із Келсієм — у царство Аркадія та Онорія. Про віднайдення мощів Назарія із Келсієм згадує Павлин-пресвитер у житії святого Амвросія так:

"У той час мощі святого Назарія, мученика, знайдені поза містом у саду, переніс Амвросій у церкву святих апостолів. Побачив же у гробі, в якому лежали мощі мученика: кров, ніби тепер витекла, голова ж із волоссям та бородою така нетлінна, ніби зараз до гробу покладена, лице ж його таке світле, ніби тепер омите; і не дивно, адже сам Господь у Євангелії обіцяв: "Але і волосина вам із голови не загине", і таких наповнилися пахощів, що всі аромати перевищували. Підняли ж мученичі мощі і на колісницю поклали, тоді повернулися із святим Амвросієм по святого Келсія, мученика, що був покладений на тому ж таки місці. Довідались од господарів того саду, що від батьків заповідано їм було не покидати місця того з роду в рід через те, що скарби великі в ньому було покладено, — воістину великі скарби, яких ані черв, ані тля не тлить, ані злодії не підкопують та не крадуть".

До цього місця Павлин-пресвитер про мощі Назарія та Келсія. Про мощі ж Гервасія та Протасія є таке писання святого Амвросія:

"Амвросій, раб Христовий, братії, що є в усій Італії, спасіння вічного в Господі!

Божественне Писання називає боржником такого, котрий, сам щось узявши безкоштовно від Господа, іншим того не з'являє, — це так, ніби щось украв від церкви, коли утаюють те, чим можуть давати користь іншим. Через те мовить Давид: "Справедливість твою не ховав я в середині серця свого, про вірність твою та спасіння твоє я звіщав, не таїв я про милість твою та про правду твою на великім зібранні". І, за це діло ніби воздаяння бажаючи, доклав: "Тому, Господи не віддали милосердя свого від мене", ніби казав: коли я іншим учинив, щоб віднайшли милість, так і Ти не залиш далеко милість свою від мене. Але навіщо цю чиню передмову? Звіщу вже вам доброчесно, тим, що мудрують і вірять у Господі, і до веселощів вас від віднайдення мощів закличемо.

У святу чотиритидесятницю, котра оце була, коли Господь учинив мене причастником тих, що постять і моляться, було мені на молитві уночі: торкнувся очей моїх такий сон, що ані спав, ані чутливий був я, і побачив двох юнаків у білих ризах, котрі звели руки свої вгору й молилися. Із ними розмовляти я не міг, охоплений дрімотою. Коли ж отямився, вони невидимі стали. І молив Господню благостиню, що коли ж це бісівська зваба, хай віджене від мене, коли щось правдешнє, то ясніше хай мені покаже. Щоб дістати те, що прохав у Господа, доклав я поста до посту і на другу ніч, коли півні заспівали, так само, як і спершу, побачив тих юнаків, що молилися зі мною.

На третю ніч, коли плоть моя, що знемоглася від посту, заснути не могла, оті двоє (вже я не спав, а чудувався) явилися, маючи зі собою й третього чесного, подібного до святого Павла, його я із ікони пізнав; з них він один тільки зі мною говорив, а інші мовчали. Каже мені таке: "Оце ті, що, послухавши моїх слів, зневажили світ і багатство і пішли за Господом нашим Ісусом Христом, нічого земного й плотського не бажаючи, і пробували тут, у Медіолані, проздовж десяти літ, трудячись Богові, і сподобилися бути Христовими мучениками; їхні-бо тіла на тому ж місці, на якому стоїш ти, молячись, знайдеш, бо вони тут лежать у гробі в землі. Винеси-бо ти їх нагору і церкву в ім'я їхнє споруди". Я ж запитав про імена їхні, він же мені відповідає: "Знайдеш книжицю біля голів їхніх, у ній народження і кінець їхній описано". Я ж бо, закликавши братію та єпископів, які були, розповів їм про побачене, і спершу сам почав копати, єпископи ж допомагали мені. І віднайшов ковчега, як святий Павло повідав, а в ньому уздрів тіла святих, ніби тепер поховані, вельми гарно пахли. Біля голів же їхніх віднайшов книжницю, в якій усе по ряду так написано: "Я, раб Христовий Пилип, тіла цих святих забрав у дім свій та й поховав. Мати їхня була Валерія, батько ж Віталій, обох синів-близнят разом народила: одного-бо Протасієм, а другого Гервасієм називала. (Віталій був воїном у Медіолані, жив із дружиною своєю, таємно служачи Богу. Пішов із суддею Павлином у місто Равенну, там викритий був, що є християнином. Мучений був, не відрікся Христа і у рів глибокий укинений, і камінням згори битий, похований живцем. Дружина його, довідавшись про смерть свого чоловіка, пішла по тіло його, бажаючи поховати його в домі своїм на утіху сирітству своєму. Але громадяни равенські, що були християни, заборонили їй узяти тіло чоловіка свого, самі щодо такого скарбу тішилися і тримали собі для заступлення. Валерія ж, не діставши бажаного, поверталась у Медіолан і в якомусь селі по дорозі потрапила на богомерзький празник нечестивих людей, що приносили жертву поганому своєму Богу Сильвану; вони, за звичаєм своїм, пригощали мандрівних ідоложертвенними м'ясами, і Валерію, яка йшла дорогою, до тих м'ясив закликали. Вона ж бридилася тією мерзотою, не захотіла їсти бісівської жертви і визнала, що християнка вона. Нечестиві розгнівалися і били її нещадно палицями так, що ледве жива була доведена своїми до Медіолану. І прийшовши у дім свій, синів своїх, Гервасія та Протасія, істинній вірі повчивши, третього дня в руки Богові Духа свого віддала.) Коли ж Гервасій та Протасій після батьків своїх (мученичими вінцями вінчаних) осиротіли, дім та маєтки свої розпродали і все убогим роздали, рабів увільнили, самі ж в одній хоромині зачинилися і продовж десяти літ старанно молилися, постили й читали. На одинадцяте літо почали в темниці (від Ануліна-князя) страждати за Христа. Коли ж Астазій-комит ішов із Медіолана на війну супроти моравів, упередивши, зустріли його жерці ідольські, кажучи: "Коли хочеш із перемогою до царя повернутися, примусь Гервасія та Протасія, щоб поклали жертви богам; розгнівалися-бо боги, що ті двоє зневажили їх, і вже на запитання наші не хочуть нам боги відповіді давати". Це почувши, Астазій вивів їх із темниці і, поставивши перед собою, сказав: "Наказую вам, щоб не чинили богам образи, але доброчесно принесли їм жертви, хай щаслива буде дорога наша". Гервасій мовив: "Перемоги над ворогом у самого всемогутнього Бога просити маєш, а не тих ідолів, котрі не бачать, не чують, і не говорять, і не мають дихання". Тоді Астазій повелів бити Гервасія олив'яними патиками доти, доки помре, і помер од того биття святий Гервасій. Його тіло віднести повелівши, сказав до Протасія: "Бідаче, пощади життя своє і не безумся, як брат твій". Відповів Протасій: "Не знаю, хто бідака є: чи я, що не боюся тебе, чи ти, що мене боїшся?" Рече Астазій: "Як це я боюся тебе, окаянниче?" Відповідає святий: "Боїшся мене, щоб не бути опечаленим через мене, коли жертов не учиню ідолам. Коли б не боявся ти, то до жертов би не примушував мене. Я ж тебе не боюся і загрози твої зневажаю, і ідолів твоїх маю за погній, а єдиному тільки Богові, що царює в небесах, поклоняюся". Тоді і його Астазій повелів бити палицями, і довго били, коли ж із землі підняли його, рече комит: "Окаянниче, такий ти гордий і непокірний, хочеш загинути, як і брат твій?" Відповідає Протасій: "Не гніваюся на тебе, Астазіє, бачу-бо сліпоту очей твоїх, невір'я твоє не дає тобі бачити те, що є Боже. І Господь мій розпинателям своїм не докоряє, але молиться за них, те додаючи, що не відають, що чинять. І ти не знаєш, що твориш, через те тебе жалію. Одначе чини, що почав, щоб нині із улюбленим братом моїм міг уздріти Спасителя мого". Тоді Астазій-комит повелів його мечем усікти, і так сталося. Я, раб Божий Пилип, із сином моїм вночі потай узяв тіла їхні у дім свій, про що тільки Бог відає, і в цьому ковчезі мармуровому поховав їх; вірую, що їхніми молитвами і я дістану милість від Господа нашого Ісуса Христа, котрий із Отцем і Святим Духом живе й царює навіки".

До цього місця писання Амвросієве і знайдена книжиця Пилипова.

Коли ж мощі ті святі із землі були винесені, багато зцілень болящим подавали і бісів од людей відганяли, сліпих зрячими робили. Згадує той-таки Амвросій-святий, що в місті їхньому був один сліпий на ймення Севир, усім знаний, той лише доторкнувся краю риз, що були на мощах святих, тоді й прозрів ясно.

Молитвами святих твоїх, Господи, просвіти очі душ наших, хай у світлі лиця Твого підемо і в імені Твоєму порадіємо навіки. Амінь.

У той-таки день житіє преподобної матері нашої Параскеви

У землі Сербській, поблизу міста Каликратія, було село, назване Єпиват, у тому селі народилася свята й преподобна Параскева від благочестивих батьків, що неухильно ходили в усіх заповідях Божих, милостинями й добротвореннями прикрашали все своє життя, отож і цю чесну голубицю Христову виховали в подібних звичаях і, добре наставивши її в законі Божім, відійшли до небесних обителей, залишивши наступниками дому Параскеву із братом Євтимієм, котрий згодом став єпископом Мадиту і численні та преславні вчинив там чудеса за життя свого й після смерті. Преподобна ж після смерті своїх батьків почала проходити тісний і прескорбний шлях і, щиро бажаючи наслідувати життю святих, постом та неспанням умертвлювала тіло своє і підкоряла його духові. Від цього розпалилася й божественним бажанням і не змогла довго жити у вельмисум'ятному світі, але, все покинувши, втекла з нього і, пустелі досягши, провадила рівноангельське життя: наслідувала боговидця Іллю та Івана Хрестителя, їла тільки пустельне бадилля та й цього вельми мало; від холоду та спеки худла і тільки на одного позирала, який міг спасти від малодушшя та бурі смиренних серцем. Хто-бо може виповісти ті, що лилися тоді, слізні потоки, хто розкаже про часті та безперервні стогони, хто розповість про лягання долілиць й постійне умертвлювання — не було там нікого стороннього, котрий міг би те бачити, що чинила преподобна, тільки всевидюче око Боже; не було там у неї дбання про марноту мирську, тільки про душевне очищення і про майбутню відповідь на суді, і про зустріч із Женихом. "Тебе, Женише мій, шукаю!" — казала, і те, що в Пісні над Піснями, завше в умі своєму носила: "Скажи ж мені ти, кого покохала душа моя"; про те турбувалася, як прикрасити світильника свого і з мудрими дівами вийти назустріч Женихові, і почути солодкий голос Його, й насолодитися баченням краси Його — про це тільки дбала, говорячи: "Коли я прийду і появлюся перед Божим лицем". Так вона жила в пустелі, отож лукавий ворог, заздрячи чеснотам її і намагаючись застрашити її маренням та привиддями, себе перетворив на численних різних звірів і на святу кидався, щоб їй у житті перепону вчинити, але добра наречена Христова Параскева взяла собі за пристанище Вишнього і з його поміччю, а хреста святого знаменням ворога проганяла та всі підступи його, ніби якусь павутину, обривала і до кінця знищувала; у жіночій природі чоловічий віднайшла розум і, як Давид Голіята, так вона диявола перемогла. Такими подвигами й чеснотливим життям свою прикрасивши душу, стала вона улюбленою Христовою нареченою, щоб здійснилося слово пророче: "А цар буде жадати твоєї краси", бо вселивсь у неї із Отцем та Святим Духом і почив у ній, наче у церкві святій своїй. Воістину-бо свята Параскева стала церквою Бога живого, душу й тіло зберігши без гріха і без скверни.

Коли ж пробула достатні літа в пустелі, в одну із ночей стала на молитві, за звичаєм своїм, і, руки на небо з розчулення звівши, побачила ангела Божого в образі пресвітлого юнака, що, прийшовши до неї, сказав: "Пустелю покинь і на батьківщину повернися, там тобі належить тіло землі віддати, а духа привести до небесних поселень". Преподобна ж, розваживши силу видіння і збагнувши, що повеління те є від Бога, раділа, що розлучиться із плоттю, а сумувала, що залишила пустелю: ніщо-бо так душу не очищує і не приводить у первообраз, як пустиня й безмов'я. Одначе, хоч і не хотіла, покинула пустелю й прийшла до царського міста і ввійшла у чудовий храм Премудрості Божої. Також і в церкву Пресвятої Богородиці, котра була у Влахернах, і там, Богові та Пречистій Богоматері поклонившися, пішла в батьківщину свою Єпиват, де прожила певний час, не змінюючи свого пустельницького труду, пощення та молитов. Коли ж настав час їй відійти до Бога, помолилася старанно про себе й цілий світ і так віддала блаженну свою душу в Божі руки. Тіло ж її, за звичаєм християнським, було поховано в землі на місці невибранім. Бог же, бажаючи прославити свою угодницю, явив по багатьох літах святі її мощі таким чином.

Поблизу того місця, де преподобна була похована, на стовпі пробував безмовно один стовпник. Трапилося одному корабельникові пливти, і від лютої недуги він захворів та й помер, і десь там був викинутий. Почав од трупа його виходити сморід безмірний, що годі було будь-кому пройти тією дорогою. Не міг і стовпник витерпіти того смороду і змушений був через оте воняння зі стовпа зійти. Повелів-бо якимсь людям викопати глибокого рова і кинути того смердячого трупа. І коли копали люди рова, за промислом Божим знайшли тіло, що лежало нетлінно в землі, і почудувалися нетлінню того тіла. Одначе недосвідчені й невігласи були і те, що сталося, зневажили, як малу й дрібничкову річ. Казали-бо до себе: "Коли б святе було те тіло, відкрив би Бог якимись чудесами". І знову засипали його землею, туди ж кинули і смердючого трупа та й відійшли у свої домівки.

Коли настала ніч, один із них, Георгій, муж христолюбивий, у домі своїм молився Богові, під ранок заснув і побачив видіння: привиділося йому, що бачить царицю якусь, що сидить на пресвітлому престолі, і велика кількість світлих воїнів охрест неї стоїть. Їх бо христолюбивий той чоловік побачивши, був обійнятий великим страхом і до землі припав, не можучи світлості й краси тієї зріти. Один же із тих світлих воїнів узяв його за руку, звів, кажучи: "Георгію, чому так зневажили тіло преподобної Параскеви і поховали із ним смердючого трупа; швидко-бо її заберіть і на чесному покладіть місці, бо захотів Бог прославити рабу свою на землі!" Також і та світла цариця каже йому: "Швидко забери мощі мої і у відомому покладіте місці, не можу-бо довго того злосмороду терпіти, бо і я людина є, і батьківщина моя є Єпиват, де ви тепер живете". Тієї ж ночі і жінка одна чесна, на ім'я Євфимія, те саме видіння бачила, і обоє наступного дня людям оповіли бачене. Почувши те, добровірні люди прийшли зі свічками до мощів преподобної Параскеви і, її з великою турботою забравши, раділи як про якийсь багатоцінний скарб і поклали в церкві святих та всехвальних апостолів Петра та Павла у селі Єпиваті, де молитвами святої Параскеви численні зцілення від святих мощів її подавалися болящим, всі-бо, що охрест, недужі та біснуваті, з вірою приходили і здоров'я діставали.

Немало минуло часу, благочестивий в царях Іван Асан, король болгарський та сербський, дістав звістку, де лежать чудотворні мощі святої цієї преподобної Параскеви, і послав блаженного митрополита Марка з Великого Переяславця Болгарського із численними єпископами та ієреями, через них переніс чесні ті мощі у преславне місто Болгарської землі своє царське Тернов і поклав із честю у своїй царській церкві, де лежали нетлінно, виточуючи всілякі цільби тим, що з вірою приходили. По довгому часі, коли за попустом Божим здолали агаряни Грецьке царство, з ним підкорили й царство Болгарське із Сербським, найбільше у дні Селіма, того імені другого царя турецького, тоді цар той Селім, захопивши місто Тернов, забрав із іншими прикрасами церковними й царськими оздобами й ті чесні мощі святої Параскеви і відніс у Царгород та й у своїм палаці поставив, де й переховувався багатоцінний той бісер, бо чудесами багатьма не тільки християн, але й агарян до поклоніння привів. Цим агаряни зсум'ятилися і, боячись, щоб віра більше не поширилася через старатливість і дбання християнські, віддали ті святі мощі християнам царгородським; вони ж їх чесно поклали в патріаршій церкві. Не швидко по тому благочестивий Іво Василь, воєвода і господар землі Молдавської, діставши звістку про святі преподобні мощі, які там були, побажав дбало, щоб звідтіля перенесені були чесно в його православну державу. Господь же, хвалений у святих своїх, бажаючи й там прославити преподобну свою, бажанню його посприяв і вклав у серце святішого патріарха константинопольського кир Партенія це, і він, за радою всього свого освяченого собору, так і за зволенням інших патріархів, чесні ті мощі преподобної матері Параскеви переслав у Молдавську землю благочестивому тому господарю воєводі Іво Василю на щире бажання його з усілякими своїми отецькими благословеннями через трьох преосвященних митрополитів — Іоаникія Іраклійського, Партенія Андріянопольського та Теофана Палеонпатрона — у престольне місто, назване Яси, де у храмі трьох святителів з усілякою честю у превеликих веселощах та радості всієї Молдавської землі покладені були в літо від вочоловічення Господнього 1641, місяця жовтня, 14 дня.

У той-таки день житіє преподобного отця нашого Миколи Святоші, князя Чернігівського

"Минає стан світу цього". "Царство його від народу в народ переводиться, престоли князів багато разів скидає Господь і садить покірливих замість них". Обміркував цю змінність володіння, що проминає на землі, блаженний і благовірний князь чернігівський, онук Святослава Ярославовича, князя київського та чернігівського, що заснував святу Богом збудовану Печерську церкву. Збагнув добре, що в небесах тільки образ іпостасі Божої, Слово Його присносущне не проминає; і тільки там Царство і володарство в усякому роді і роді, яке Цар царів і Господь над володарями приготував тим, що люблять його. Отож покинув славу й багатство, честь і владу княжіння земного минучого заради Царства Небесного вічного (як колись такий собі індійський царевич Йоасаф) і прийшов до Печерського монастиря, одягся у святий іночий образ, що всіляко противиться образові світу цього, — котрий, як тінь, переходить у небуття, — і, наскільки можна, уподібнюється до незмінного образу іпостасі Божої, і просіяв світлістю життя аж так, щоб усі побачили його добрі діла і прославили вельми за нього Бога. Передусім у послушанні відзначався, бо спершу працював для братії в поварні, своїми руками дрова рубаючи і на своїх раменах з берега багато разів їх носячи й інше виконуючи без лінощів, що було на потребу варіння. Після достатніх трудів звідались про те брати його Із'яслав та Володимир і ледве відставили його від такого діла. Але цей істинний послушник зі слізьми випросив, щоб ще одне літо там-таки для братії попрацювати, і так потрудивсь у поварні три літа із старатливістю та благоговінням. По тому, як управний та досконалий у всьому, приставлений був стерегти монастирські ворота, де також пробув три літа, не виходячи нікуди, окрім церкви. Звідтіля узятий був служити при трапезі, і це все робив добре за доброзволенням усіх.

(мал.) Св. Микола Святоша (гравюра з книги Патерик или очетник Печерскій, Київ 1678).

Такі ото ступені послушання доброчинно пройшов і змушений був, за порадою ігумена та всієї братії, пробувати у мовчанні у келії і про спасіння своє в тиші дбати. Він-бо послушання і в тому учинив: насадив руками своїми при своїй келії сад; і в усі літа іноцтва ніхто його не бачив бездільним, але завжди в руках своїх мав рукоділля, а у вустах безнастанну молитву Ісусову таку: "Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене!" Не їв нічого іншого, тільки трохи від спільного харчу монастирського на трапезі. А коли траплялося йому мати щось і мимоволі, як князю, від своїх, то все роздавав на потребу прочанам та жебракам і на церковне уладнання, щоб було від того в церкві багато книг.

Мав цей блаженний князь, ще володіючи князівством своїм, лікаря вельми вправного, на ім'я Петро, родом сиріянина, який і прийшов із ним до монастиря. Побачивши ж пана свого добровільну убогість, цей лікар полишив його і жив у Києві, лікуючи багатьох. Одначе багато разів приходив до блаженного і, бачачи того в численній скруті та в безмірному пості, коли служив у поварні, чи біля воріт сидів, переконував його, кажучи: "О княже, належить тобі дбати про здоров'я своє, бо колись зруйнуєш плоть свою великою працею та повстримністю. А коли ти отак колись занеможеш, то не зможеш носити ярма, яке зволив ти взяти на себе Христа ради; не хоче-бо Бог над силу посту чи труду, але тільки серця чистого й смиренного. Служиш чорноризцям, як куплений раб, але не звик ти до таких нестатків та й не належить це тобі як князю. Доброрідні ж брати твої, Із'яслав та Володимир, мають докори й скорботу щодо твоєї бідності, що від такої слави й честі до останнього дійшов ти убозтва, що мориш тіло своє, і через нестачу їжі впадеш у недобру недугу. Дивуюся зміненій твоїй натурі, адже колись слабував од солодких страв, тепер же терпиш, сире зілля і сухий хліб вживаючи. Але стережися, бо колись якось, звідусюди купно недуга збереться і ти, не маючи міцності, невдовзі життя позбудешся. Тоді і я не зможу тобі допомогти, і так залишиш плач невтішний братів своїх. Ось бояри, які служили тобі, які великі були й славні завдяки тобі; тепер, позбавлені своєї надії, жаліють тебе і у великий вони печалі. Одначе, собі великі доми звівши, сидять у них, ти ж не маєш де голови прихилити, тільки на смітнику сидиш, спершу в поварні, а потім при воротях. Хто ж із князів руських так чинив? Чи блаженний батько твій Давид, чи завждипам'ятний дід твій Святослав, чи хто із бояр захотів безславної путі цього життя, окрім єдиного Варлаама, ігумена, який тут був. Отож, коли ради моєї не послухаєш, передчасно смерть приймеш". Це і таке не раз казав блаженному лікар, спершу в поварні із ним сидячи, потім і біля воріт — був намовлений до того братами Миколиними.

Блаженний же відповів йому, кажучи: "Брате Петре, добре роздивися щодо здоров'я душі моєї і розсуди, що не є добре жаліти плоть, щоб не похітьствувала на духа, і нехай не підніме на мене брані; повстримністю й працею смириться, але не знеможе. Коли б і знемогла, "сила моя здійснюється в немочі", — рече апостолові Господь. Апостол же каже: "Страждання теперішнього часу недостойні супроти тієї слави, що має з'явитися в нас". Хоче ж Бог серця чистого й смиренного, але без посту й праці не може такого бути, оскільки піст — мати цнотливості й чистоті. "І смириться в трудах серце їхнє", — сказано було. Дякую Богу, що він звільнив мене від мирського рабства й учинив рабом рабам своїм, блаженним цим чорноризцям, бо хоч князем я є, служу Царю царів у тих (чорноризців) образі. Брати мої нехай думають про себе: кожен-бо свій тягар понесе. Досить їм моєї влади, яку я через те залишив у земному княжінні, щоб наслідувати у Царстві Небесному. Обіднів я заради Христа, "щоб придбати Христа". Ти ж чому докоряєш мені в убогості моїй, повстриманості та в справах непотрібних, смертю мені погрожуючи? Адже й ти, коли лікуєш тілесну недугу, хіба не велиш хворому утримуватися і не вживати деяких страв? Мені ж душевні недуги так належить лікувати. Однак, хоч тілесно помру, мені-бо померти (Христа ради) "надбання є", і коли на смітнику сиджу, чому чиниш мене гіршим від бояр, адже із Иовом (а він царем називався) царюватиму я. Коли ж жоден із князів руських такого не чинив переді мною, я, наслідуючи Царю Небесному, хай буду їм попередником, щоб потім відтепер хтось, надихнувши цим, наслідував мені — а надалі пильнуйся сам з тими, хто навчив тебе".

Було не раз і так, що коли і впадав у недугу цей блаженний князь, трудячись в послушанні, тоді, довідавшись, Петро-лікар готував йому одразу зілля для лікування, відповідно до певної недуги чи запальної гарячки і якоїсь водної рани. Одначе завжди ще перед тим, як той приходив із зіллям, за Божою поміччю, здоровий ставав князь і аж ніяк не давав себе лікувати. Якось трапилось розболітися тому лікарю; послав до нього блаженний, говорячи: "Коли не питимеш ліків, скоро зцілишся. Коли ж мене не послухаєш, маєш багато постраждати". Він-бо, мудрого вдаючи, не послухав, а настої свої випив і, хотячи відразу позбутися хвороби, мало життя не позбувся. По тому ж, за молитвою святого, зцілився. Знову-таки в інший час розболівся той лікар; блаженний же послав до нього, обіцяючи таке: "На третій день, — каже, — зцілишся, коли не лікуватимеш себе". Лікар-бо, навчений бувши непослухом першим, послухав блаженного і за словом його на третій день видужав.

Закликав-бо зціленого блаженний (біля воріт тоді послушання своє звершував) і каже йому: "Петре, належить тобі постригтися в іночий образ і служити Господеві і Його Пречистій Матері в цьому монастирі замість мене; я ж бо по трьох місяцях відійду із світу цього". Петро-бо лікар, це почувши, впав у ноги його і з великими слізьми закричав: "Горе мені, господине мій, добродійнику мій і дороге моє життя! Хто догляне мандрівництво моє, хто живитиме беззахисних та убогих, хто заступить ображених, хто зглянеться на багатьох, котрі помочі потребують? Чи ж не казав тобі, княже, що спинити маєш братам своїм плач невтишний, чи не казав тобі, о княже, пожалій життя своє, оскільки багатьом можеш бути в користь, і в твоєму житті життя багатьох? Чи не ти ж бо зцілив мене силою Божою і своєю молитвою? Куди ж бо відходиш, пастирю добрий, де сам хворієш, зцілителю мій!? З'яви мені, рабу твоєму, рану смертну, і коли я не вилікую тебе, то буде голова моя за голову твою і душа моя за душу твою! Не відійди мовчки від мене, але яви мені, господине мій, звідкіля тобі є така звістка: коли від людей, я дам життя своє за тебе, коли ж сам Господь звістив тебе про це, моли Його: хай я за тебе помру. Коли ж бо залишиш мене, то де сяду й заплачу за свою втрату: чи на смітнику цьому при воротях цих, де пробуваєш, але ж і тут зачинено буде. Що маю успадкувати від маєтку твого, коли ти сам голий є? Чи це зужите рубище, що на тобі, але в ньому-бо, відходячи, покладений будеш. Даруй отож мені свою молитву, як колись Ілля Єлисею плащ, нехай розділю глибину сердечну і води життя мого й пройду в місце житла дивного аж до дому Божого; туди, куди ти хочеш відійти. Знає-бо і звір після сходу сонця збиратися і на ложах своїх лягати, але я після твого відходу не знаю, куди піду! Адже і птиця знаходить собі хоромину, і горлиця гніздо собі, де покладе пташат своїх; ти ж шість літ живеш у монастирі, і місця собі не знайшов. Де ж бо залишиш мене?"

Блаженний же князь звів лікаря, котрий плакав, і каже йому: "Не тужи, Петре, "краще вдаватися до Господа, ніж надіятися на князів", знає Господь, як зберегти всі творіння, які Сам створив, він потурбується наситити голодних, заступити бідних і спасти тих, яких напастують; буде-бо пристанище і тобі. Брати мої по плоті хай не плачуть по мені, але за себе нехай плачуть в долині плачу світу цього, хай у майбутньому блаженстві втішаться. Я ж заради життя тимчасового не потребую лікування, бо давно для всього дочасного помер. "Мертві-бо, за природою кажучи, життя не мають бачити і лікарі не воскресять", — як Ісая вигукує".

Це сказав блаженний, пішов із лікарем до печери й приготував собі місце на гріб, а до лікаря каже: "Хто із нас більше любить місце це?" Лікар же із плачем відповідає: "Знаю, що, коли захочеш, то вмолиш Господа, щоб пожив ти іще, мене ж тут поклади". Блаженний же рече до нього: "Буде тобі, як хочеш, коли так Господь захоче. В одному-бо образі чернечому хай помолимося йому". Тоді лікар, за порадою блаженного, постригся в іночий образ і пробув три місяці, день і ніч безперестанно сльози на молитві проливаючи. Відтак блаженний, утішаючи його, каже: "Брате Петре, чи хочеш, щоб узяв я тебе з собою?" Він-бо із плачем (як і раніше) відповідає: "Хочу, щоб допустив мене за тебе померти, ти ж тут залишися і молися за мене". Говорить йому блаженний: "Дерзай, брате, і готовий будь, на третій-бо день, за бажанням своїм, відійдеш від життя цього". І так Петро причастився божественних і животворящих Христових таїнств, а коли настав проречений час, ліг на ложі і віддав духа свого у руки Господу.

Після ж смерті лікаря блаженний князь Святоша був у подвизі тридцять років, не виходячи з монастиря і, досконале, святе, за йменням, життя проживши, відійшов у вічне життя до всіх святих святішого Князя смирення Ісуса. У день же відходу цього святого князя ледве не все місто Київ зійшлося, останнє цілування віддаючи і молитов його просячи з великими слізьми.

Передусім брати блаженного, Із'яслав та Володимир, довідавшись про смерть його, за ним ридма ридали. Від них Із'яслав прислав із проханням до ігумена, молячи, щоб дав йому на благословення та втіху хреста вмерлого, узголовницю й кладку, на якій творив коліноприклонення. Ігумен-бо дав йому і сказав: "За вірою своєю діставатимеш поміч од них у бажаному тобою". Він-бо узяв, у честі великій тримав оте і прислав до монастиря багато золота, щоб не дарма брати братнє знамення.

Цей Із'яслав якось люто розболівся і вже не сподівався, що житиме. Бачачи його при смерті, присіли біля нього жінка його й діти, і всі бояри. Він-бо, трохи очунявши, схилився й попросив напитися води з колодязя Печерського і, так сказавши, онімів тоді і по тому нічого більше не міг сказати. Послали-бо в Печерський монастир, узяли там води в посудину, нею омили гроба преподобного Теодосія. Дав ще ігумен волосяницю преподобного Святоші, щоб одягти брата в неї. Тоді, ще раніше, поки прийшов посланий, котрий ніс воду та волосяницю, заговорив князь Із'яслав: "Вийдіть, — каже, — скоро перед город назустріч преподобним отцям Теодосію та Миколі", — а коли посланий ввійшов із водою та волосяницею, знову закричав князь: "Микола, Микола Святоша!" Дали-бо йому пити ту воду і вдягли його у волосяницю; він-бо тоді здоровий став, і всі прославили Бога та угодників Його.

Відтоді князь Із'яслав завжди вдягав на себе ту волосяницю, коли хворів бува, і тоді одужував, відтак і в усілякій брані ту волосяницю на собі мав і так неушкоджено пробував. Якось, зогрішивши, не дерзнув узяти її на себе, і тоді вбитий був у бою, одначе спершу заповів покласти себе у ній, бо надіявся, що вона зціляє від вічних болізтей і мук.

Надіючись і ми на цього преподобного князя, знаємо в ньому певне спасіння, хай же сподобимося зцілитися під покровом молитов його від усіляких хвороб та ран тимчасових і вічних благодаттю Князя смирення, купно ж і Царя слави Господа Бога та Спаса нашого Ісуса Христа, Йому ж слава з Богом Отцем і Святим Духом нині, і завжди, і навіки віків. Амінь.

У той-таки день святого мученика Сильвана, пресвітера Газької церкви, від невірних мечем за Христа посіченого.