Житія Святих - Жовтень

Пам'ять святого священномученика Єротея, єпископа Атенського

Цей святий Єротей був одним із ареопагітських радників, навчений вірі християнській від святого апостола Павла і був поставлений єпископом. На успенні ж Пресвятої Богородиці був у соборі апостольському. Явив себе божественним піснеспівцем, проводжаючи богоприємне тіло Божої Матері, і всі, чуючи й бачачи його, признали, що він праведний і преподобний. Прожив добре, як належить святому, і, добровгодивши Богові життям та справленням своїм, скінчив життя мученичним подвигом.

У той-таки день пам'ять преподобного отця нашого Аммона

Преподобний отець наш Аммон був родом єгиптянин, в юності осиротів од батьків своїх і навчався божественним книгам, а заразом і страху Божому. Коли ж виріс, принуджував його дядько пойняти жону; він же, не змігши збутися наполягань дядька свого, мислив подумки, у який би спосіб міг би зберегти вінця дівства і волю дядькову сповнити, у подружжі жити, тяготу ярма того носячи. І сталося так у час шлюбу: коли ввели його з дівицею у світлицю і всі вийшли, він же, зачинивши двері, сказав дівиці: "Послухай мене, сестро, і що скажу тобі, збагни. Подружжя це, у яке ввійшли, нічим не є ліпше дівства; добре-бо учинимо, коли не вкупі, а осібно спочивати почнемо, щоб дівство наше цілим зберегти — і добровгодимо Богу". І, вийнявши із пазухи книжицю, ніби від самого Христа та від апостолів, почав казати слова душекорисні їй, бо не вміла грамоти. Читаючи ж, і від себе прикладав повчання за даною йому від Бога благодаттю і радив їй, щоб чесне й ангельське життя провадила. Вона ж, зворушена бувши, каже: "Зволяю на все те, пане мій, що кажеш, оскільки ти вибираєш чисте життя, і я також цього хочу і готова все робити, що мені повелиш". І рече Аммон: "Хочу, щоб осібно пробували, ти в одному домі, а я в іншому". Дівиця ж, яка не хотіла такого розділення, говорить: "Ні, пане мій, в одному пробуватимемо домі, але на окремих ложах спатимемо". І так порадившись, установили чисте життя, і було подружжя їхнє садом, що цвіте кринами дівства, цнотою наповнене, і прохолоджувалося воно росою Духа Святого. У такому подружжі пробули вісімнадцять років у великих подвигах, у пості й повстриманості, у неспанні та молитві й труді тілеснім. Дівиця-бо у домі все робила й трудилася, Аммон же щодня від рана до вечора у саді та городі землю копав і насаджував, великим трудом тіло своє мучачи. Увечері, прийшовши у дім, трохи спочивав зі святою своєю дружиною, а більше із сестрою. Опівночі ж обидвоє вставали на молитву, і вельми рано знову Аммон на діло своє виходив і пробував у роботі своїй до вечора. Так ота пара у молодих своїх літах, ніби у вогні живучи, не згоріла, умертвила-бо вуди свої, що були на землі.

По вісімнадцяти роках, коли прийшли вони у досконалу чистоту і святість, каже дівиця до Аммона: "Хочу щось змовити тобі, пане мій, і, коли послухаєш мене, з цього зрозумію, що істинно в Бозі любиш мене". Він же говорить: "Кажи, сестро, і коли буде корисно, маю тебе послухати". І рече дівиця: "Належить нам, пане, осібно жити, ти ж бо чоловік є святий, і праведний, і чистий, а я, наскільки можу, наслідую твоє життя, хай-но буде від нас і іншим користь. Живімо роздільно, не подобає-бо, щоб така твоя чеснотливість через співперебування зі мною схована була перед тими, що могли б тим користуватися і наслідувати цноті твоїй". Аммон же, почувши це, прославив Бога, що схилив серце дівиці до осібного життя, цього ж бо він віддавна бажав, і каже їй:

"Пані сестро, коли так є добровгідно тобі, щоб розлучитися від співперебування, май-бо ти оцей дім, а я вийду в інше місце". І, помолившись Богові, відлучилися одне від одного: Аммон пішов у гору Нитрійську і став ченцем, а гадана його жінка в домі своєму залишилася, у малому часі зібрала багато дівиць і заручила їх Христові, сама ж стала їм ігуменією. Поселився ж Аммон на горі Нитрійській і провадив пустельне життя, у яких трудах та подвигах, знає сам Бог, Йому ж день і ніч в теплоті духа служив і прожив у тому пустельному житті двадцять і два літа, і досконалим іноком виявився. Прославив Бог угодника свого і дав йому дар зцілення, і зцілював святий усілякі хвороби людям, що приходили до нього.

Якось приведено було до нього хлопця, його-бо скажений пес укусив і аж так нашкодив, що хлопець той сам на собі плоть власну кусав, біснуючись. Сказав святий його батькам, коли припадали до ніг святого Аммона, милості просячи, щоб вилікував сина їхнього: "Чого мені труду завдаєте, шукаючи в мене те, що вище за силу мою? У ваших-бо руках і хвороба, і зцілення йому є. Оскільки в однієї вбогої вдовиці (ім'я її назвав) украли вола, таємно зарізали та з'їли, поверніть тож їй вола живого, і зцілиться ваш син". Це почувши, батьки біснуватого хлопця жахнулися, що святий знає їхні таємниці, і, визнавши той свій учинок, обіцяли з клятвою повернути вкрадене. Святий же, помолившись, зцілив хлопця і відпустив їх із миром. Вони ж бо з радістю у дім повернулися, тоді ж дали вдовиці вола замість того, якого, таємно зарізавши, з'їли.

Якось прийшли до нього два чоловіка заради благословення, їх-бо просив святий, щоб води йому привезли для потреби тих, що приходять: один-бо верблюда, а другий осла мав. І взяли велику посудину та й пішли з гори по воду. Коли ж наповнили посудину водою, мовить той, що мав верблюда: "Велика це посудина, гора ж висока, не бажаю цією тяготою заморити свого верблюда". Другий же, що залишився, узяв воду на свого осла і з великим трудом ледве зміг на гору завезти до преподобного. Той же, побачивши його, рече: "Нехай дасть тобі Бог благодать за працю твою, дитино! Знай, що приятель твій, який не захотів привезти води до потреби нашої, тепер у печалі: позбувся верблюда свого". Пішов той чоловік услід друга свого і знайшов його, коли плакав, верблюд же його був з'їдений вовками за пророцтвом преподобного.

Про цього преподобного Аммона святий Анастасій Олександрійський у житії преподобного Антонія згадує і там про нього пише таке:

"Коли Аммон із Теодором, учнем Антонієвим, ішли до Антонія, випало їм прийти до вельми великої ріки, що називалася Ликос, і не могли інакше її перейти, тільки оголитися й перепливти. Тоді Аммон попросив Теодора відійти трохи від нього, щоб не бачити голизни один одного. Коли вони розійшлися, міркував Аммон, як би перейти ріку, не скидаючи одежі, соромився-бо і сам дивитися на голизну свою, її-бо ніколи не бачив, такий був цнотливий та чистий, що власної голизни соромився і за все життя своє не оголював тіла свого. Коли ж думав отак, ангел Господній підхопив його й переніс через ріку у миг ока і поставив на другому березі. Теодор же з великими зусиллями ледве переплив. Побачивши Аммона, що стояв на березі, здивувався, що так швидко перейшов таку бистрину річкову і, дивлячись на нього, побачив його всього сухого, ані сліду мокрого той не мав, жахнувсь і впав у ноги його, молячись, щоб сказав йому, як перейшов річковий потік. І, змушений братнім проханням, Аммон звістив, що був перенесений ангелом і поклав заборону, щоб нікому цього не розповідав про нього, доки не відійде з цього світу.

Прийшов-бо до святого Антонія преподобний і почув од нього такі слова: "Бог явив мені, що відійдеш ти, і через це закликав тебе, щоб утішитися з тобою раніше, аніж відійдеш до Бога, тож помолимося один за одного". Багато бесідували поміж себе, утішалися втіхою Святого Духа і, прийнявши благословення, Аммон відійшов від святого Антонія.

Невдовзі сидів якось Антоній Великий на горбі, звів очі свої горі й побачив душу Аммонову, яку весело ангели на небо виносили, і порадів щодо цього вельми. Спитали ж його учні: "Яка причина, отче, радості твоєї?" Він же відповів: "Сьогодні авва Аммон переставився і бачу святу його душу, яку несуть ангели на небеса". Відзначили ж учні той день, у який святий Антоній про Аммонове переставлення повів, а по кількох дня прийшла братія із Нитрії й розповіла, що переставився до Господа святий Аммон. Порахувавши дні, виявили, що він у той день переставився, у який душу його бачив Антоній, коли ангели виносили її до небес, і прославили Бога".

У той-таки день житіє преподобного отця нашого Павла Препростого

Цей Павло в одному селі землеробом був, простий, невчений і незлобливий. Одружився із жінкою, красною на лице, але безсоромною розумом та норовом, котра довго потай од нього перелюбством займалася. Якось прийшов він з роботи додому і застав жінку свою із іншим, коли грішила. Посміявся трохи й каже до перелюбця: "Добре, добре, воістину не дбаю; свідчуся Ісусом, що не хочу більше жити із нею, це ти візьми її та й дітей і годуй. Я ж піду і стану ченцем". І тоді, все покинувши, пішов із дому й нікому нічого не сказав, не звинувативши й жінку ту погану, а мовчки рушив у пустиню. І прийшов до преподобного Антонія Великого й постукав у двері келії його. Запитав його Антоній: "Чого хочеш?" Відповів Павло: "Хочу іноком бути". Антоній же побачив, що старий він, і рече до нього: "Уже тобі, старче, близько шістдесяти років є, іноком бути не можеш, але іди в село й працюй, дякуючи Богові: пустельного труду понести й напасті стерпіти не зможеш". Павло ж мовить: "Коли мене чомусь навчиш, отче, те й учиню". Антоній же, не зважаючи на нього, каже: "Сказав тобі, що старий ти і не можеш ченцем бути, іди звідсіля. Коли ж хочеш чернецтва, іди в монастир, де численна живе братія, що може понести неміч твою; я ж бо тут сиджу сам і проздовж п'яти днів не їм нічого — не можеш-бо тут зі мною жити". І, це мовивши, Антоній зачинив двері, і три дні не виходив із келії своєї через того старця. Він же залишився там.

На четвертий день відчинив Антоній двері й, побачивши, що Павло не відійшов, знову відганяв його, кажучи: "Відійди звідси, старче, чого мені доказуєш. Мовив-бо тобі, що не можеш тут бути!" Відповів старець: "Помру тут, а не відійду!" Антоній же, бачачи його, що не приніс із собою ані хліба, ані води і вже четвертий день пробуває без їжі, спогадав подумки: "Старець цей, не звиклий поститися так довго, помре з голоду, і на моїй душі гріх його буде". Тож прийняв його, кажучи: "Можеш спастися, коли послушливий будеш і учиниш, що повелю тобі". Відповів Павло: "Все, що мені скажеш, отче, готовий я учинити". Випробовував його Антоній, сказавши: "Стій і молися на цьому місці, доки прийду і принесу, що маєш робити". І ввійшов у печеру, покинувши його і не виходив до нього проздовж усього тижня, але таємно на нього через віконце поглядав і побачив, що весь той час на одному місці день і ніч нерухомо той стояв. Вийшов, приніс йому фінікових гілок і, мочачи їх у воді, каже до Павла: "Плети линву, старче, таку, як це бачиш у мене". І плів до дев'ятої години, і сплів з великими зусиллями п'ятнадцять ліктів. Побачив Антоній і рече: "Недобре сплів ти, розплети і знову плети". І уже сьомий день був, відколи нічого не давав йому їсти, а все те чинив Антоній для того, щоб відігнати його від себе, гадаючи, що, виснажившись, відійде старець. Але коли побачив, що з великим зусиллям розплів линву і знову плів, голодний і вже в літах, одначе не опечалився, не обурився, не дорікав ані прогнівався, пожалів його Антоній і, коли заходило сонце, сказав йому: "Старче, хочеш трохи з'їсти хліба?" Павло ж каже: "Коли ти хочеш, отче". Зворушений був отець словами його, що, голодний бувши, не спішився до хліба, але на його зволення віддався. І, з'ївши трохи з водою, встав і учинив подяку.

Випробував святий Павла і в молитвах, проздовж усієї ночі не сплячи і співаючи псальми із численними поклонами, але і в тому виявився Павло терплячий та бадьорий.

Якось їли вони, і повелів Антоній, щоб більше хліба узяв Павло, — жалів його, бо не звик багато поститися. Він же каже: "Коли ти, отче, більше їсти будеш, то і я". Мовив Антоній: "Мені досить, чернець-бо я є". Відповів Павло: "І мені досить, хочу-бо і я ченцем бути". І терпів усе, що Антоній йому повелівав. Якось повелів йому зшити якусь одежину, а коли Павло зшив, рече Антоній: "Зле зшив ти. Розпори її і знову зший!" І знову зшиту звелів розпороти і зшити. Це все чинив, щоб випробувати його терпіння та послушання. Він же не дорікав щодо цього й трохи, але дбайливо і старанно повелене чинив. Бачив його Антоній в усьому вправним та й каже: "В ім'я Господа Ісуса уже іноком став ти". І повелів осібно жити, збудувавши йому келію від себе десь так на чотири кидка каменем, і пробував блаженний Павло поблизу святого Антонія в осібній тій келії, трудячись день і ніч у іночих подвигах і прийнявши від Бога владу на духи нечисті, щоб проганяти їх і цілити недужих.

Якось приведено було до святого Антонія юнака, що мав нечистого духа вельми лютого та великого, одного із князів тьми, котрі Бога огуджували, і рече Антоній: "Не моє це діло є, не прийняв-бо влади від Бога над начальними бісами, але Павло Простий має той дар". І пішли із ним до Павла, і каже йому: "Авво Павле, вижени духа нечистого із цього юнака, хай піде юнак здоровий додому, хвалячи Бога". Мовив Павло: "А ти, отче, пощо не вигнав його?" Відповів Антоній: "Маю інше певне потрібне діло, і тому тобі його привів". І, залишивши бісного юнака у Павла, відійшов. Павло ж помолився до Бога і сказав бісові: "Отець Антоній велить тобі, дияволе, вийти!" Диявол же, лаючись, відповів: "Не вийду, всезлобний і брехливий старче!" Павло ж узяв шкіру, в якій ходив, і бив його, кажучи: "Виходь, повеліває тобі Антоній!" Диявол же не виходив. І каже Павло: "Або ти вийди, або я піду й повім Христу, і буде тобі біда!" Біс же і Христа огуджував, мовлячи: "Не вийду!" Тоді Павло розгнівався на біса й ополудні, коли в Єгипті сонце палить, як піч вавилонська, вийшов на камінь і став, як стовп нерухомий, взиваючи до Христа й кажучи: "Ісусе Христе, розіпнутий при Понтійському Пилаті, ти бачиш, що не зійду з каменю того, хай і помру, не їстиму ані хліба, ані води, доки не почуєш мене і не проженеш біса з юнака того!" Коли так казав йому, то біс волати почав: "Відходжу, відходжу і не знаю, де опинюся!" І, вийшовши, учинився змієм великим на сімдесят ліктів і впав у Червоне море. Так святий Павло простотою і смиренням своїм переміг диявола: малих-бо бісів проганяють люди, великі у вірі, начальних же князів бісівських перемагає смирення, як-от у цього святого Павла.

Мав Павло і дух прозріння. Якось він увійшов в один монастир, став при церкві, дивлячись, хто з якою думкою до церкви входить. Була ж вечірня, і з усіма, хто входив із лицем світлим та душею просвіченою, із кожним ангел-хранитель заходив, радіючи. Побачив же одного брата, що в церкву йшов із лицем чорним, душею помороченою, оточений бісами, — вони кожен до себе тягли його. За ним-бо здалеку святий ангел-хранитель слідував пригнічений і плакав. Це побачивши, святий уразився і, ридаючи вельми за погиблого брата, від гіркої печалі не ввійшов і до церкви, але сидів зовні, плачучи. Скінчився ж церковний спів, виходила братія такими ж, як входила, —божественне світло їх осяювало; уздрів і того, що раніше темний був: лице його стало наче ангельське, і благодать Духа Святого довкола отінювала, і ангел-хранитель порадів, підтримуючи руку його; біси ж звіддалік ридали й анітрохи наблизитися не могли. Блаженний же, побачивши таке швидке його перетворення, зрадів і, взявшись, затримав його. І перед усіма все, що бачив щодо нього, переказав, запитуючи про причину його раптового перетворення. Той же, бачачи себе викритим Божим одкровенням, сповідався щодо себе перед усіма, кажучи: "Я, — мовить, — вельми є грішний, у нечистоті численні провів літа аж досі. Ввійшов-бо тепер до церкви і почув, як читали святого пророка Ісаю, а більше Бог ним говорив: "Умийтесь, очистіте себе, відкиньте зло ваших учинків із-перед очей моїх... Научітеся чинити добро ... коли ваші гріхи будуть, як кармазин — стануть білі, як сніг". Це почув я, зворушився душею, відчинилися-бо мені умові очі, і, пізнавши окаянство моє та пагубу, зітхнув я і прорік у помислі своєму до Бога: "Ти є Бог, що прийшов у світ грішних спасати, як це тепер пророком своїм провіщав, здійсни те ділом у мені, грішному; це ж бо обіцяю відтепер з поміччю Твоєю відтак не учиняти ніякого зла, але відкинуся від усякого беззаконня й віднині послужу Тобі чистим сумлінням, Владико, тільки Ти сам прийми мене покаянного і не відкинь, бо припадаю!" І з цими ж, — каже, — обітницями вийшов із церкви, поклавши у серці своєму не зогрішати перед Богом".

Це всі чувши, голосом великим прославили Бога, що приймає всякого, хто приходить до Нього з покаянням. Так Павло святий прозірливий був, сповнився-бо благодаті Божої через простоту і незлоб'я своє. Хто такий приємний Богу, як незлобливий! "Незлобливі та праві пристали до мене".

Прожив преподобний у святій простоті своїй достатні літа і, багато чудес сотворивши, до Господа відійшов. Хто простий та невчений на землі був, тепер мудріший є на небесах від усіх любомудрів світу цього і з мудрими херувимами зрить Божу силу й Божу премудрість Христа. То ж бо є мудрість правдива, щоб боятися Бога і Йому, в простоті духа та в незлоб'ї серця служачи, добропригоджати. Молитвами, Господи, угодника твого препростого Павла умудри нас у чиненні заповідей своїх. Дай нам начало премудрості — страх твій мати, щоб страхом твоїм, одхилившись од зла, вчинили ми добро перед тобою, і віднайдемо милість твою навіки. Амінь.

У той-таки день пам'ять святих отців наших Гурія, архієпископа Казанського, та Варсонофія, гапископа Тверського, і віднайдення їхніх мощів

Преподобний Гурій народжений і вихований був у місті Радонежі, родом із менших бояр, ім'я йому раніше було Григорій, син батька таки Григорія, що прозивався Руготін. Жив-бо юнаком блаженний спершу в одного князя, на ймення Іван, смиренний і тихий мав норов і в церкву часто ходив, мав старання до посту, і молитов, і милостині, і до інших чеснот, жив нежонатий. Пан його, бачачи добрий норов його, доручив йому весь свій дім, і через це оббреханий був перед паном слугами його через заздрість, ніби він чинить перелюб із жінкою його. Пан же, пойнявши віру наклепникам, звелів його забити.

(мал.) Св. архиєпископ Казанський (гравюра з книги Лазарь [Баранович], Труби на дні нарочития праздников, Київ 1674).

Син же пана того розумний був, умолив батька свого, щоб так швидко не давав віри наклепникам і щоб не посоромив себе. Вивідав отож обережно щодо цього й дізнався, що неповинний той є, і звільнив його від смерті. Однак батько його, переможений ярістю, посадив його до глибокої ями. І два роки в ній пробув, голодом утяжений, харч-бо, який подавали йому, нелюдський був: на три дні вкидали по снопу вівса і трохи води. Один його друг обіцяв йому їжу приносити, але той не захотів, а звелів йому принести паперу й чорнила, і писав, сидячи в рові, книжиці в науку дітям, давав продавати, а кошти з того жебракам роздавати. Після двох років милосердний Господь, бачачи добре терпіння раба свого, котрий так неповинно страждав, доброзволив, ніби із пекла, визволити від узилища того, і відчинив рукою невидимої сили своєї темничний затвор. Григорій же, побачивши у дверях світло, жахнувся, гадаючи, що це вороже навадження, оскільки два літа не відчинялися ті двері і, вставши, почав молитися, і знову світла було в дверях більше першого. Григорій же, приступивши, торкнувся дверей рукою — і тоді відчинилися двері. Він-бо збагнув, що це Боже зволення, щоб звільнився він із того затвору, помолився подячно до Бога молитвою і, взявши ікону Пресвятої Богородиці, яку із собою в темниці тій мав, вийшов, — хоча був день, ніхто не побачив його, — і пішов з дому того й міста. І прийшов до монастиря Пресвятої Богородиці, чесного і славного її Успення, що Йосиповим називається, і постригся там, і став неабиякий постник та чорноризець, по тому зробився ігуменом тієї обителі. Згодом той залишив паству через тілесну неміч, але невдовзі його знову послали на ігуменство у Селіжарів монастир. Коли ж Бог покорив царю Іванові Васильовичу місто Казань, тоді, за порадою преосвященного митрополита Макарія та інших святителів Російської митрополії, поставлений був місту Казані першим архієпископом у літо 7063 [1555], лютого в 7-ий день. І послав його цар у Казань із великою честю, і численні коштовні речі дав йому, і провів його із чесним та животворящим Деревом, та з іконами, із митрополитом і з усім освяченим собором, із литією, при всенародному здвизі. І так прийшов до міста Казані і прийняв престола, не захопивши влади і не за честю гонячись, але від Бога те прийняв. Жив-бо преподобний боговгідно, жебраків годуючи і задовольняючи всілякими потребами немаєтних, бідних та вдів, і сиріт заступаючи, від бід звільняючи. Труд до труду прикладав, всеношні стояння в молитвах звершував і невірних навчав пізнанню та віри у святу Тройцю, в Отця, і Сина, і Святого Духа — єдиного Бога. І багатьох із невір'я у віру привів та й хрестив. По тому в хворобу впав і довгий час хворів, але ніколи не перемагала тілесна болість душевної любомудрості — і тоді ж бо наказував до церкви себе носити. І так три роки трудився, а пізнавши, що має відійти до Бога, закликав архімандрита Варсонофія і повелів дати йому схиму. На четвертий же день грудня, о 8-ій годині вечора, відійшов до Бога, у літо 7072 [1564], пас Церкву Божу вісім років і 9 місяців. І поклали тіло його в обителі святого Спаса, боголіпного Преображення, за олтарем у великій церкві, поховавши чесно із псалмами та піснями духовними.

Преподобний же Варсонофій був родом із міста Серпухова, ім'я мав раніше Іван, син одного священика на ім'я Василій, який віддав його у навчання грамоті. Ще не досяг він віку, полонений був від кримських татар і там працював на них із усім старанням, мало й сплячи і з вуст співаючи псалми, які пам'ятав. Невірні ж, бачачи, що він доброго норову, у праці щирий та смиренний, який на них працював невідмовно, дивувалися з цього і звеліли йому в ослабі жити. Через три роки викупив батько його в татар, і прийшов у царське місто Москву, і постригся в монастирі, названому Андроників, і проходив життя своє чеснотливо, через що поставлений був ігуменом в монастирі, що на Пісноші. По тому архімандритом був у місті Казані, і там заснував монастиря, церкви й келії поставивши, жив добре й боговгідно, великою повстриманістю та неспанням тіло своє утяжував і вериги на тілі своєму носив — ніхто про це не знав, і був в усьому братії взірцем для чеснотливості, і багатьох невірних навернув до Бога та хрестив. До преподобного святителя Гурія любов свою нелицемірну мав, в усьому йому повинуючись. По тому був поставлений єпископом місту Твері і, добре пасучи словесне стадо Христових овець, передусім себе ставив до подвигу: в пості-бо, в молитвах, сльозах та у всенощному стоянні завжди пробував. Багатьох болящих вилікував, був-бо і в лікарській управності вмілий, мзди ж ані від кого не приймав, але дармо лікував, а найбільше цілив душевні пристрасті благодаттю Духа Святого. Руками працював: виготовлював грецькі клобуки й посилав братії своїй, молячи їх, щоб молилися про нього Богові. Коли ж був святий у глибокій старості, залишив паству свою і знову переселився у заснований ним монастир боголіпного Преображення Господнього, що в місті Казані, й прийняв великий образ. Старістю і великою слабкістю пойнятий бувши, не змінив свого правила, але й тоді учні його возили до церкви. Коли ж остаточно занеміг і пізнав, що відійти має із цього світу, причастився пречесних Христових таїнств і відійшов до Господа, якого полюбив, у літо 7084 [1576] і похований був там, у монастирі, поблизу преподобного Гурія.

У літо ж 7104 [1596], за повелінням благочестивого государя царя Феодора Івановича всієї Росії, побудовано було кам'яну церкву Преображення Господнього. Коли ж почали копати рови і одкопали гробниці святих Гурія та Варсонофія, жовтня в 4-ий день, то звістили про це митрополитові Єрмогену, що тоді був у Казані. Він же відслужив літургію і, співаючи панахиду, пішов до монастиря з усім освяченим собором. І, відчинивши гроба святого Гурія, знайшли повний запахущого мира, тіло ж його поверх мира, як губка, плавало ціле, тління торкнулося трохи тільки верхньої частини вуст. Також і ризи його цілі й більше нових були міцні. Подібно відчинили й гроба святого Варсонофія і знайшли мощі також нетлінні й цілі, як і святого Гурія, тільки ніг тління трохи торкнулося, кістки ж були непорушені. І поклали чесні їхні тіла від гробів у нові ковчеги і, співаючи надгробне, поставили їх поверх землі, щоб усі, хто приходить, бачили й цілували з вірою їхні чесні мощі. Звіщено про це було писанням царю Феодору Івановичу всієї Росії і святішому патріарху Иову. Почули про це святий цар і святійший патріарх, і весь царський синкліт, і багато народу, воздали щодо цього хвалу Богові, що прославляє своїх святих. І повелів благочестивий цар у великій церкві, з південного боку олтаря храм збудувати і покласти в ньому наяву святі мощі святителів Божих, що подавали вірним зцілення, в славу Богу, у Тройці славленого тепер, і завжди, і навіки віків. Амінь.

У той-таки день пам'ять преподобномученика Петра, пресвітера капітолійського, що постраждав у Дамаску за Христа. Коли мучителі відрізали йому язика, то ясніше заговорив, тоді праві руку й ногу його відсікли, очей виколення перетерпів і у голову усічений був.

І святої мучениці Домнини та двох дочок її: Віринеї та Проскудії, що, в Єдесі від нечестивих схоплені, були ведені до Єраполя. Трапилася їм річка по дорозі; коли ж воїни сіли хліба з'їсти, мати з дочками, розсудивши, що ліпше любові ради Христової у воді потопитися і чисто перед Ним постати, аніж живим у руках нечестивих лишатися, сотворили молитву швидко, вручаючи Йому душі свої, і кинулися у глибину річну і так померли.

І святого мученика Давикта, що був од Єфеса Азійського князем та єпархом царя Максиміяна, і дочки його Калісфенії. Коли нечестивий цар хотів пойняти її в шлюб із собою, не дав її батько, щоб не було оганьблено її християнство чоловіком поганим та богомерзьким. Через це Давикт був позбавлений честі й багатства і до Мелетини прогнаний, а там у голову всічений був. Калісфенія ж спершу в Никомидії ховалася, по тому в Тракію пішла і жила в однієї жони, в якої вилікувала молитвою дочці хворі очі. Коли ж Максиміян пішов із життя, а на царство прийшов Лікиній, Калісфена прийшла до цариці Лікинієвої Констанци, що була сестрою великого Константина і християнську тримала віру, тій усе про себе сказала. Цариця ж прийняла її люб'язно і допомогла їй повернути батьків маєток, що його відібрав Максиміян. Його ж Калісфенія прийняла, роздала тим, що потребують, тіло ж батька свого із заслання в Азію перенесла і збудувала церкву в його ім'я. Сама ж, решту життя по-апостольському провівши, до Господа одійшла.

І святих мучеників Гая, Фауста, Євсевія і Херимона, що були освячені служителі Господні, єреї й диякони, учні ж святого священомученика Діонисія, єпископа олександрійського, його ж пам'ять завтра буде. Ці почали страждати в царство Декієве, здійснили ж подвига мучення в царство Валеріянове.