Життя, Всесвіт і все суще

Розділ 17

Артур матеріалізувався. Коліна йому тремтіли, горло перехоплювало, серце стискали спазми, кінцівки німіли. Такі були больові відчуття, притаманні кожній матеріалізації, після кожної триклятої телепортації, до якої він мужньо вирішив будь-що не призвичаюватися. Він пошукав очима інших.

Їх ніде не було видно.

Він знову пошукав їх очима.

Їх усе ще не було видно.

Він зажмурився.

Розплющив очі.

Пошукав очима інших.

Ті затнулися в своїй відсутності.

Він знову заплющив очі, готуючись до ще однієї марної спроби відшукати їх, і лише тоді, коли його очі зажмурилися, його мозок почав обробляти побачене очима до того, як він їх заплющив востаннє. Артур стурбовано наморщив лоба.

Тоді він знову розплющив очі, щоб перевірити достеменність їхнього свідчення, проте зморшки на лобі не розгладилися.

Попри все, вони стали ще глибшими. Якщо він потрапив на вечірку, то на невдалу, на таку, що всі гості вже давно розійшлися. Цю версію він облишив як безперспективну. Очевидно, він попав не на вечірку. То була печера чи, може, лабіринт, а можливо, й тунель — точніше визначити не було можливості, бо була стума. Ну хіба ж можна влаштовувати гулянку при такому освітленні? Артура оточувала стума, аж лискуча від вологості стума.

Жодного тобі звуку, ані шелесь, і чути було тільки його власне переривчасте дихання і, до речі, стривожене. Чим довше він до нього прислухався, тим тривожнішим воно ставало.

Артур тихенько кахикнув, просто так, щоб трохи підбадьорити себе. Він змушений був довгенько прислухатися, як тоненька примарна луна його кашлю петляє по звивистих коридорах та безпросвітних залах того колосального лабіринту, щоби нарешті повернутися до нього іншими невидимими коридорами, ніби питаючи: «Га?»

Така історія повторялася з усяким найменшим звуком і шумом, і це його знервувало. Артур спробував був замугикати веселу пісеньку, та луна перетворила її на сумний жалобний спів, і він замовк.

Зненацька в його уяві зароїлися образи з оповідей Слартібартфаста. Йому уявилося, що там, у тунелі, причаїлися безжальні білі роботи. Зараз вони виринуть безшумно з темряви і його вколошкають. Він зачаїв подих. Роботи не з’являлися. Він випустив подих на волю. Тепер він узагалі не знав, на що й очікувати.

А втім, здавалося, що хтось чи щось там на нього чекало, бо на мить у далекій пітьмі моторошним зеленим світлом блиснув неоновий напис:

Напис погас, і те, як він погас, Артурові зовсім не сподобалося. Він погас ніби з якоюсь презирливою пихою. Артур спробував запевнити себе, що то всього-на-всього сміховинний вибрик його уяви. Неонові вивіски горять або не горять залежно від того, подали на них електричний струм чи ні. І ніяк не може жодна вивіска, — втовкмачував він собі, — переходити з одного стану до іншого з презирливою пихою. Артур ще щільніше закутався в халат, проте труситися від того не перестав.

Зненацька в надрах пітьми знову загорілося неонове світло, на цей раз з цілковито незбагненним зображенням: три крапки і кома. Ось таким:

Тільки зеленим неоновим світлом.

Намагаючись це збагнути, Артур декілька секунд удивлявся в ті крапки, перш ніж зрозумів, що його попереджують про те, що речення ще не завершене. Попереджують мало не із надлюдською педантичністю, як відзначив він про себе. З нелюдською, щонайменше.

Речення потім завершилося такими двома словами:

Голова йому пішла обертом. Він насилу встояв на ногах і ще раз прочитав напис. Ні, зверталися таки до нього: «Артуре Денте», — тож голова йому знову пішла обертом, задрижали жижки.

Напис знову погас. Артур стояв у темряві, розгублено лупаючи очима, а на сітківці його очей лишився тьмяно-червоний відбиток його власного імені.

Раптово спалахнув новий напис:

А через мить до нього додалися слова:

Холодний, мов змія, жах, який весь цей час витав над Артуром, очікуючи на зручний момент, усвідомив, що такий момент якраз настав, і з усією зміїною спритністю шмигонув у душу землянина. Той намагався його побороти. Він спробував насторожено присісти навпочіпки, як те робив один з героїв якогось телесеріалу, та, мабуть, у того були міцніші коліна. Загнано, до різі в очах, Артур напружено вдивлявся в темряву, мов зацькований звір.

— Е-е, егей? — проскиглив він.

Він прокашлявся і сказав знову голосніше, впевненіше і без е-екання. Йому видалося, що в глибині коридору хтось закалатав у великий барабан.

Прислухавшись, Артур збагнув, що то гупає його власне серце.

Прислухавшись ще раз, Артур дійшов висновку, що то не його серце, а в глибині коридору хтось таки калатає у великий барабан.

На його лобі виступили краплі поту, вони піднатужились і покотилися по обличчю. Артур обперся рукою об долівку — щоб надати більшої стійкості настороженій поставі, що вдавалося йому через силу. Напис обновився знову. Тепер він радив:

Через мить він доповнився іншим:

I в черговий раз погас, у черговий раз залишивши Артура в темряві. Його очі мало не вилізли на лоба, і він не був певен чому: чи вони хотіли краще роздивитися те, що там попереду, чи просто вирішили, що пора давати дьору.

— Егей? — гукнув він знову, цього разу силкуючись надати своєму голосові хрипкості та агресивної самовпевненості. — Чи тут хто є?

Відповіді не було, аж ніякої.

Це знервувало Артура куди дужче, аніж будь-яка можлива відповідь, і він став задкувати від зловісного ніщо. І чим далі він задкував, тим глибше його душа заходила в п’ятки. Раптом до нього дійшло, що це вплив тих проглянутих телесеріалів, де герой задкує і задкує подалі від уявної загрози і попадає їй прямо в лапи, бо вона чатує на нього ззаду.

І от тут йому спало на думку різко обернутися.

Там не було анічогісінько.

Тільки темрява.

І це так рознервувало його, що він позадкував туди, звідки почав був задкувати.

За хвилину його осяйнуло, що зараз він задкує до чогось, хоч що воно є, від чого він задкував спочатку.

Тут він сам собі зізнався, що робить дурницю. Він вирішив, що безпечніше буде задкувати в той бік, куди він задкував спершу, і знову розвернувся.

Отут-то і виявилося, що вдруге він позадкував у правильному напрямі, бо за його спиною мовчки стояла якась невимовно страхітлива потвора. Артур кинувся вбік, його шкіра рвонулася праворуч, його кістяк — ліворуч, а тим часом його мозок гарячково міркував, з якого вуха — правого чи лівого — йому краще вискочити.

— Закладаюся, що ти не очікував зустріти мене знову, — мовило чудовисько. Цю фразу інакше як дивною Артур назвати не міг, бо він не пригадував, що зустрічався з цим створінням. Доказом того був той незаперечний факт, що до цього часу ночами він спав спокійним сном. Це було… це було… це було…

Артур глипнув на нього. Чудисько стояло як укопане. Та все ж воно когось нагадувало.

Артура охопив крижаний спокій, коли він усвідомив, що перед його очима — голографічне зображення кімнатної мухи, завдовжки в шість футів.

Він дивувався, кому це спало на думку демонструвати йому шестифутову голографічну муху. І чий то голос він чув.

Голограма виглядала настільки реальною, що аж мурашки по тілу побігли.

Вона зникла.

— А можливо, краще запам’ятався тобі я, — зненацька промовив голос, густий, розлогий, злостивий, що звучав, мов розтоплена смола, яка виливається з контейнера задля якогось лихого наміру, — в образі кролика.

Раптом щось тенькнуло, і з темряви лабіринту появився кролик, колосальний, жахливо-кошмарно-пухнатий і чарівний кролик — теж голограма, але яка: кожна м’яка і чарівна шерстинка його м’якого, пухнастого, чарівного хутра здавалася справжньою. Артур ошелешено уздрів своє власне відображення в зволоженому, гарному некліпаючому величезному карому оці кролика.

— Народжений у темряві, — гримів голос, — вирощений у темряві. Якось одного ранку я вперше виткнув голову в яскравий новий світ, і мій черепок хруснув від удару якимось примітивним кремінним знаряддям.

— Який змайстрував ти, Артуре Денте, і замахнувся ти ним сам і хряснув з усієї сили, наскільки я пам’ятаю.

— А з моєї шкірки ти зшив торбину, щоб ховати туди гарненькі камінці. А відомо це мені тому, що в своєму наступному житті я повернувся в образі мухи і знову ти мене прибив. Тільки на цей раз ти прибив мене торбиною, яку ти змайстрував зі шкірки мого попереднього втілення.

— Мало того, що ти просто жорстокий і безсердечний, Артуре Денте, ти ще й страшенно нетактовний.

Голос на хвилю примовк, а Артур тільки безмовно роззявляв рота.

— Бачу, торбину ти згубив, — сказав голос, — мабуть, вона тобі набридла.

Артур безпорадно покрутив головою. Він хотів розтлумачити, що взагалі-то він дуже любив ту торбину і дуже бережно до неї ставився і ніде не випускав її з рук, та з якоїсь незнаної причини в кінці кожної подорожі на його плечі виявлялася зовсім інша торбина. І як це не дивно, та саме в цю хвилю він помітив, що на його плечі висить торбина із мерзенного штучного хутра леопарда, а не та, яка була у нього декілька хвилин тому там, звідки він сюди прибув, як на нього, то такої торби він ніколи б навіть до рук не взяв, і лише ясним небесам відомо, що в тій торбині є, бо ж вона йому не належить, і він волів би отримати свою власноручно зроблену торбину, хоча, звичайно, він страшенно жалкував, що передчасно зняв її, точніше, сировину для неї, то пак кролячу шкірку з попереднього власника, тобто — кролика, до якого він мав честь спробувати так безуспішно звернутися. Власне все, що він устиг уголос сказати, помістилося в «Егм».

— Познайомся з тритоном, на якого ти наступив, — промовив голос.

І ось у коридорі перед Артуром постав величезний, зелений, вкритий лускою тритон. Артур повернувся, зойкнув, стрибнув назад і опинився всередині кролика. Він скрикнув ще раз, та стрибати було нікуди.

— То теж був я, — погрозливим басом продовжував голос, — нібито ти й не знав…

— Знав? — стрепенувся Артур, — звідки я міг знати?

— Чим цікава реінкарнація, — скреготав голос, — так це тим, що більшість людей, більшість душ, не усвідомлюють, що вони реінкарновані.

Він зробив багатозначну паузу. Проте, як на Артура, то багатозначності тут і без того не бракувало.

— А я усвідомлював, — просичав голос, — тобто я усвідомив. Повільно. Поступово.

Він, хоч хто він був, знову зробив паузу і перевів подих.

— Чи міг я що-небудь змінити, га? — заревів він, — коли кожного разу, знову і знову, знову і знову, зі мною траплялося одне і те ж! У кожному перевтіленому житті я гинув від руки Артура Дента. На будь-якій планеті, в будь-якому тілі, в будь-який час, тільки я починаю обживатися, як ось тьопає Артур Дент — хрясь — і мене немає.

— Цього важко не помітити. Маючи такий прискорювач пам’яті. Таку собі указку. Таке зрозуміле роз’яснення, колька тобі під ребро! В чому ж тут заковика? — питала сама себе моя душа, коли всяк раз злітала в піднебесну після чергової безрезультатної, перерваної Дентом вилазки в світ життя, — оцей хлющ, що переїхав мене, коли я, нікого не чіпаючи, скакав, перетинаючи дорогу, до мого улюбленого ставка, когось мені нагадує… І поступово я спромігся збагнути причину цих подій. Денте, ти мій нескінченноразовий убивця!

Луна багатоголосо повторила його останні слова в обох кінцях коридору. Артура пробрав холодний піт, він мовчав, хитаючи головою, наче не вірив власним вухам.

— Настала ця мить, Денте, — знову пролунав сповнений ненависті голос, зриваючись на вереск, — настала ця мить, коли нарешті очі мені відкрились!

Те, що постало перед Артуром, було невимовно гидке, один лише вигляд його змусив Артура задихатися й харчати від жаху; ось спроба змалювати це гидке видовище. То була величезна печера з слизистими рухливими стінами, в якому переверталося між жахними білими надгробками колосальне, слизьке, мов слимак, неоковирне, китоподібне створіння. Високо над печерою підіймалася широка заслона, за якою виднілися темні западини ще двох страшенних печер, де…

Зненацька Артур Дент дотямив, що заглядає у свій власний рот, хоча перш за все він мав звернути увагу на живу устрицю, яка безпорадно до нього поринає.

Зойкнувши, він відсахнувся і відвів погляд.

Коли він знову підвів голову, мерзенне видіння щезло. В коридорі було темно і, на якийсь час, навіть тихо. Він залишився наодинці зі своїми думками. То були дуже неприємні думки, і він волів би, щоб зараз поруч з ним була якась приязна душа.

Потім щось загуркотіло, і велика брила стіни від’їхала вбік, на мить відкривши ще одну ділянку непроглядної темряви. Артур зазирнув туди з таким острахом, як миша зазирає в темну собачу будку.

І знову до нього озвався голос.

— Скажи мені, що то був збіг, Денте. Спробуй-но сказати, що то був збіг!

— Заприсягаюся, то був збіг, — зразу відповів Артур.

— Брехня! — заревло у відповідь.

— То був, — сказав Артур, — то був…

— Якщо то був збіг, — загримів голос, — то я не Аграджаг!!!

— І очевидно, — обізвався Артур, — ви будете стверджувати, що таким було ваше ім’я.

— Атож! — прошипів Аграджаг, з такою певністю, наче він щойно виснував хитромудрий силогізм.

— Та все ж я вважаю, що то був простий збіг, — сказав Артур.

— Ану, зайди сюди і повтори! — заревів голос у новому нападі люті. Артур зайшов і повторив, що то був збіг, чи принаймні майже повністю повторив, що то був збіг. На останньому складі останнього слова його язик прилип до піднебіння, бо ввімкнулося світло і освітило те приміщення, до якого він зайшов.

То був Собор Ненависті.

То був витвір не просто перекрученого розуму, а розуму, зігнутого в баранячий ріг.

Собор був величезний. Він був страшний.

Там стояв бовван.

До боввана ми ще повернемося.

Складалося таке враження, що простора величезна зала була вирубана всередині скелі, а складалося воно тому, що насправді так і було. Очманілому Артурові, який стояв, роззявивши рота й озираючись навкруг, здавалося, що стіни самі крутяться навколо нього.

Стіни були чорні.

А там, де вони не були чорні, вам би відразу схотілося, щоб вони були саме такими, бо кольори, якими підкреслювалися деякі огидні деталі, належали до широкого спектра окороздираючої гами: від Ультра-Ґвалтівного до Інфра-Дохляцького. Серед них можна було розпізнати такі відтінки, як Цирознопечінковий, Блювотнобузковий, Гнійнодришляний, Смаленожопний та Ґангренозеленавий.

Для більш жвавого сприйняття, цими фарбами були розмальовані деякі огидні скульптурні прикраси, такі як химери, від яких знудило б навіть Френсіса Бекона.

Зі стін, з колон, з висячих контрфорсів, з хорів всі як одна химери вилупили свої баньки на боввана, до якого ми за хвилину повернемося.

І хоч химери й були такими, що від їхнього виду знудило б самого Френсіса Бекона, та вираз їхніх писків свідчив про те, що при вигляді боввана вони б самі ригали до посиніння, якби у них були шлунки і якби хто наважився піднести їм поїдок.

Монументальні стіни були облямовані меморіальними дошками — в пам’ять про кожного із убієнних Артуром Дентом.

Деякі з тих ушанованих імен були підкреслені і відмічені зірочками. Так, наприклад, кличка забитої корови, з м’яса якої він якось з’їв підсмажене філе, була викарбувана простим шрифтом, у той час як назву рибини, яку Артур піймав власноручно, а потім вирішив, що вона йому не смакує, і віддав котові, було підкреслено двома жирними лініями, відмічено трьома рядами зірочок, а на додаток, для красномовної значущості, зображенням закривавленого кинджала.

Та у всьому цьому найбільше гнітив, окрім боввана, до якого ми поступово наближаємося, той незаперечний факт, що всі ці люди та створіння знову і знову виявлялися однією й тією ж особою.

І сумніву не підлягало також те, що справедливо це чи ні, та особа була надзвичайно уражена і розгнівана.

Власне, якщо ми скажемо, що подібного гніву Всесвіт ще не бачив, то перебільшенням це не буде. То був гнів епічного розмаху, палюче, сліпуче полум’я гніву, гніву, який затьмарив увесь простір і час своїм безмежним обуренням.

І свою найбільшу виразність той гнів знайшов у осередку цього музею кошмарів — у боввані. То було скульптурне зображення самого Артура Дента, і навряд чи хто зважився назвати його благопристойним. Заввишки він був п’ятдесят футів, і в цих п’ятдесяти футах не було жодного дюйма, де б не проглядалося злісне бажання до глибини душі образити його, висміяти, принизити, а п’ятдесят футів такої каки занудять будь-кого. Скульптор не прогледів жодного аспекту зовнішності Артура Дента: від крихітного прищика на ніздрі до халабудистого крою халата, жодної дрібнички не оминув, щоб не висміяти та не очорнити.

Артур був зображений у вигляді страховидла, огидного, ненажерливого, кривавого велетня-людожера, який вогнем, мечем та щелепами прокладає собі дорогу по безневинному Всесвіту.

Кожна із тридцяти рук, якими наділило його священне обурення скульптора, робила свою чорну справу: одна розбивала череп кроликові, друга чавила муху, третя розламувала курячу лопатку, четверта ловила в чубі бліх, а що робили інші руки, Артур спочатку навіть і не второпав.

Численні ноги боввана в основному розтоптували мурашок.

Затуливши руками очі, він понурив голову і від печалі та жаху повільно й безпорадно замотав головою, не в змозі осягнути божевільні закони світотворення.

І коли він відняв від своїх очей долоні, перед ним стояла постать чи то людини, чи то звіра, чи чим воно там було, яку, якщо вірити його словам, Артур так безжально переслідував із інкарнації в інкарнацію.

— ХххххххррррррааааааХХХХХХ!!! — сказав Аграджаг.

Він, чи, пак, воно, хто його знає, що воно там таке, скидався на божевільного товстелезного кажана. Він повільно прочалапав навкруг Артура і своєю кривою кігтявою лапою тицьнув йому в груди.

— Послухай!.. — заперечив Артур.

— ХххххххррррррааааааХХХХХХ!!! — пояснив Аграджаг, і Артур знехотя згодився з ним, бо побоювався цієї почвари з дико понівеченим тілом.

Аграджаг був чорний, череватий, зі зморщеною зашкарублою пикою.

Його перетинчасті сухі, звислі додолу крила наганяли більше страху, аніж якби вони були сильними, м’язистими крилами здорового кажана. Найстрашніша у ньому була, мабуть, чіпкість, з якою він тримався за життя, незважаючи на свою тілесну недолугість.

У Аграджага був дивовижний набір зубів.

У його роті двох одинакових зубів марно було й шукати, здавалося, що він позичив по одному у кожної існуючої тварини і в щелепах вони стирчали під дивними кутами, тож складалось таке враження, що спробуй він що-небудь пожувати, то відразу ж відкусить собі половину морди, ще й на додаток виколе око.

Кожне із його трьох очей було маленьке, налите кров’ю і на життя дивилося з такою ж доброзичливістю, як карась з-під куща аґрусу.

— Я був на крикетному матчі, — проскреготав він.

За даних обставин ця заява здавалася настільки химерною, що у Артура буквально перехопило дух.

— Та не в цьому тілі, — верескнула істота, — не в цьому тілі! Це моє останнє тіло. Моє останнє перевтілення. Моє останнє життя. Моє тіло помсти. Моє тіло моделі «Смерть-Артурові-Денту». Моя остання нагода. Мені й за нього довелось добряче поборотися.

— Але ж…

— Я пішов на… — ревів Аграджаг, — крикетний матч! У мене було слабке серце. «Та що з того, — сказав я своїй дружині, — що зі мною може трапитися на крикетному матчі?» — І от сиджу я спокійно на трибуні, спостерігаю за грою, і що б ви думали? Прямо переді мною звалюються, мов з ясного неба, двоє хлопаків. І останнє, що я мимоволі вгледів, перш ніж розірвалося моє нещасне серце, — так це те, що один із них — Артур Дент, а в його бороді стирчав заячий маслак. Що, знову збіг?

— Так, — відповів Артур.

— Збіг, кажеш? — зарепетувало несвоїм голосом створіння, боляче ляснувши своїми попереламуваними крилами та продираючи собі праву щоку якимось особливо кривим іклом. Придивившись уважніше, хоча йому так хотілося цього уникнути, Артур помітив, що майже вся морда Аграджага заліплена обшматаними стьожками чорного пластиря.

Артур нервово позадкував. Він ухопився за бороду. Вжахнувшись, він відчув, що там усе ще стирчить той злощасний кролячий маслак. Він висмикнув його з бороди і жбурнув геть.

— Послухай, — сказав він, — це просто доля грає злі жарти з тобою. Зі мною. Зі всіма нами. Це чистої води збіг обставин.

— Що ти проти мене маєш, Денте? — шкандибаючи до нього, прошипіла істота.

— Нічого, — упирався Артур, — слово честі, нічого. Аграджаг вирячився на нього ґудзиками очей.

— Якесь дивне у тебе відношення до тих, проти кого ти нічого не маєш за зле — кожного разу ти їх убиваєш. Я назвав би це напрочуд витонченим способом соціальної взаємодії. А ще я назвав би це брехнею!

— Послухай, — відказав Артур, — мені дуже шкода. Це було жахливе непорозуміння. Мені пора йти. Маєш годинника? Мені треба займатися рятуванням Усесвіту. — Артур позадкував ще далі.

Аграджаг не відставав.

— Одного разу, — хрипів він, — лише одного разу я вирішив скоритися. Так. Я вирішив не повертатися до життя, а навіки залишитися в царстві тіней. І що ж з того вийшло?

Артур конвульсивно замотав головою, показуючи тим, що він не знає і знати того не бажає. Задкуючи, він наткнувся на холодний чорний камінь, який нечуваними геркулесовими зусиллями був обтесаний на кшталт гротескової подоби його кімнатних капців. Він звів погляд на свою власну скалічену сарказмом постать, яка нависала над ним кам’яною вежею, бо його брала цікавість, — чим же займається одна із його численних рук.

— Мене знову силоміць витягли в матеріальний світ, — вів далі Аграджаг, — на цей раз в образі букета петуній. Та ще й до того — у вазі. Те щасливе і коротке переродження почалося з того, що ваза зі мною повисла на висоті трьохсот миль над поверхнею доволі зловісної планети. Скажеш, не зовсім природно-логічне положення для вази з петуніями. І матимеш рацію. Незабаром, за триста миль нижче, те життя скінчилося ударом об тушу кита. Мого брата по духу.

Аграджаг вилупився на Артура з утроєною ненавистю.

— Падаючи вниз, — прогарчав він, — я не міг не помітити білесенький зореліт. А з ілюмінатора того білесенького зорельота виглядала самовдоволена фізія Артура Дента. Збіг?

— Так! — вигукнув Артур. Ще раз підвівши очі на боввана, він докумекав, що та рука в своїй бездумній жорстокості кладе край існуванню тих нещасних петуній у вазі. Що вона робить, то відразу й не здогадаєшся.

— Мені треба йти, — наполягав Артур.

— Ти можеш іти, — сказав Аграджаг, — та лише після того, як тебе уб’ю, після того.

— Ні, яка з того буде користь? — став пояснювати Артур, видряпуючись по нахилу свого викарбуваного з каменю хатнього капця, — бо так уже воно йдеться, що я маю врятувати Всесвіт. Розумієш, мені треба знайти Срібну поперечку, от у чому заковика. Навряд чи така справа під силу мертвяку.

— Врятувати Всесвіт? — презирливо сплюнув Аграджаг. — Треба було подумати про це раніше, перш ніж розпочинати проти мене вендетту! А отоді, коли ти був на Беті Ставромули і якесь мурло…

— Я зроду там не був, — заперечив Артур.

— … намагалося тебе підстрелити, а ти відсахнувся. Як ти гадаєш, у кого влучила куля? Що ти кажеш?

— Зроду там не був, — повторив Артур. — Про що ти патякаєш, мені час уже йти.

Аграджаг завмер.

— Як це так не був? Ти винен у моїй тамошній смерті, як і у всіх інших. Мене, безневинного перехожого! — І його затрясло мов грушу.

— Мені те місце і в сні не снилося, — наполягав Артур. — І ніхто і ніколи не намагався мене вколошкати. Звичайно ж, окрім тебе. Можливо, я попаду туди пізніше, що ти на це?

Аграджаг повільно лупав очима, немов утілення замороженого логікою жаху.

— То ти ще не побував на Беті Ставромули… досі? — прошепотів він.

— Ні, — відповів Артур, — я вперше чую про таку зірку. В тому, що я там не був і навіть не маю наміру там побувати, в мене сумніву немає.

— О, ти все одно туди попадеш, — промимрив Аграджаг зі сльозами в голосі, — попадеш туди напевно. О, ненажерливий вакууме! — Він пошкандибав геть, з тугою оглядаючи стіни свого здоровенного Собору ненависті. — Я запроторив тебе сюди занадто рано! — спочатку він завив, а потім заревів: — Я запроторив тебе сюди занадто рано, кольки б мені очі поштрикали!

Раптом він опанував себе і наставив на Артура злостиве, переповнене ненависті око.

— Я все одно тебе вб’ю! — заревів він. — Навіть якщо логічно це неможливо, порожнеча тобі в темний вакуум! Я висаджу в повітря оцю гору! — заверещав він, — подивлюся, що ти на це заспіваєш, Денте!

Перемагаючи біль свого понівеченого тіла, він почовгав до того, що скидалося на чорний жертовний вівтар. Тепер він репетував так люто, що своїми іклами геть порізав свою пику. Артур стрибнув зі свого безпечного пристановища — кам’яного різьблення власної ноги — і побіг навперейми божевільній на три чверті істоті, щоб її стримати.

Він стрибнув на страхопудало, і воно з усього маху гепнулося на вівтар.

Аграджаг знову зойкнув, замахав руками й ногами і втупився в Артура знетямленим поглядом.

— Знаєш, що ти натворив? — болісно прохрипів він. — Ти просто взяв та й убив мене ще раз. Чого ти від мене хочеш, хотілося б мені знати. Попити моєї крівці?

В апоплексичному приступі він знову замахав кінцівками, задрижав і звалився мов лантух, зачепивши при цьому на вівтарі велику червону кнопку.

Артур випростався, охоплений панічним жахом, спочатку через те, що він удіяв, а потім тому, що навколо гучно завили сирени і задзеленчали дзвінки, подаючи сигнал тривоги. Артур нестямно озирнувся довкола.

Схоже було на те, що вийти можна лише через двері, в які він зайшов сюди. Він побіг до них, на ходу жбурнувши геть трикляту торбу зі штучного леопардового хутра.

Він мчав навздогад по нескінченному лабіринту, і йому ввижалося, що на п’яти йому наступають украй розлючені клаксони, сирени та сигнальні блимаючі лампи.

І раптом, повернувши за ще один ріг, прямо перед собою він побачив світло. Воно не блимало. То було сонце.